Втрачена територія не є поразкою, бо це наші землі й наші люди. Нам треба думати, як виграти війну, а не кожен бій

Фото: Victor Andrusiv / Facebook

Наступ на Харків. Росіяни вчаться. Але які росіяни? Солдати на тактичному рівні, командири – на оперативному, але чи вчаться і чи можуть вчитися тупі совкові генерали на стратегічному? Власне, я в це не вірю, але переконатися в цьому ми зможемо в найближчі місяці якраз на Харкові.

Справа в тому, що наступ на Харків буде колосальним стратегічним прорахунком російського командування. Чому? Бо це вже було в лютому 2022 року. Зараз орки ведуть атакуючі дії по всьому фронту: Роботине, Кринки, вугледарський напрямок, Часів Яр, Красногорівка, куп’янський напрямок. Щодня вони несуть колосальні втрати, які потребують колосальних поповнень. І ось в умовах відсутності серйозних проривів вони відкривають ще один напрямок. Зрозуміло, ціль – розтягнути наші ресурси. Але ми обороняємося й несемо значно менші втрати. Тож для орків це означає ще один напрямок втрат у техніці й людях, який треба постійно поповнювати. 

Я розумію, що зараз багато "розумників" мені почнуть писати щось там про безліміт путінського м'яса й ресурсів. Я це все чув і в березні 2022 року, коли стверджував, що росіянам доведеться відступити з багатьох напрямків. Безлімітних ресурсів не буває, і чим більше вони витрачаються, тим скоріше закінчаться.

Путін не любить поразок, навіть найменших. Тож на всіх напрямках має бути просування, а отже, ще більше сил і ресурсів, які по факту просто розмазуються на дуже довгу дистанцію фронту. При цьому кожне просування на кілометр коштує сотні солдат і десятки одиниць техніки. Тож насправді відкриття харківського напрямку – стратегічна помилка, яку вони вже робили. Саме розмазування військ на сім напрямків вторгнення призвело до катастрофи путінських планів у 2022-му.

Зараз трохи неприємної правди. На стратегічному рівні війна виглядає зовсім інакше. Потрібне маневрування, розтягування сил ворога, потрібно щось жертвувати, нав'язувати йому небажані бої, виснажувати тощо. Тому перше й головне, що слід засвоїти всім, – втрачена територія чи населений пункт не є катастрофою й поразкою. Так, це наші землі, так, це наші люди, але нам треба думати, як виграти війну, а не кожен бій, який нав'язує ворог. Ми менші, і ще й з партнерами-інвалідами, нам ніколи не виграти війну в лоб. Треба маневрувати, десь відступати, десь контратакувати. Війну можна виграти тільки завдавши ворогу втрат, при яких він не зможе продовжувати вести бойові дії. Це закон війни, який не залежить від наших із вами побажань.

Станом на зараз угруповання окупантів на харківському напрямку майже таке ж за розмірами, як і на Часовому Яру. Тільки-от Харків – не Часів Яр, де просування ворога буксує. Тому очевидно, що зараз ніякого широкомасштабного наступу на Харків не передбачається. Ціль ворога – захопити ряд населених пунктів і скувати наші сили у спробах їх відбити. Тож чи варто нам вестися на цей план, тоді коли реальним напрямком удару орків є саме Часів Яр і Вугледар? 

Як військовий я можу вам сказати, що із середини бачив повне розуміння дій ворога в Харківській області. Повірте, їх чекали, і сили оборони більше ніж достатні. Є певний задум, який реалізовує наше командування. Харківський напрямок – це історія, у якій варто довіритися ЗСУ. І не треба впадати в істерику при перших поганих новинах. По інших напрямках я, на жаль, менший оптиміст. 

Західна допомога до нас доїхала в дуже мізерному вигляді. Якби в нас було все, що вже навіть виділено, окупанти б не змогли й кордон пройти. Та це не так. Коли ви починаєте писати про мінування територій, то не розумієте, що навіть з мінами в нас уже є серйозні проблеми. І воювати в умовах обмежених ресурсів, виснажених бригад – це дійсно про військовий талант. 

Тож на фоні поганих новин про окуповані села Харківської області є й хороша новина – орками продовжують керувати ті ж тупі істоти, які спланували найгіршу операцію вторгнення в історії. Рано чи пізно це позначиться на війні. Як це було у 2022 році.

Джерело: Політика Андрусіва / Telegram

Опубліковано з особистого дозволу автора