Якщо ми програємо війну, нас чекає не ЄС і правова держава, а статус російської колонії з міграціями, поділом країни, голодоморами й репресіями

Рівно 104 роки тому українсько-польські війська, долаючи спротив російсько-більшовицьких військ, розпочали успішний наступ на Київ. За два тижні об'єднана українсько-польська армія, яка нараховувала десь 40 тис. вояків, визволила правобережну Україну і вступила до Києва.

Незважаючи на це, українці не змогли втримати перемогу. Ключова причина – мала чисельність української армії. Петлюра не зміг провести обіцяну полякам мобілізацію в понад 100 тис. військових, що дозволило б протистояти росіянам.

Що логічно – за Україну мають воювати українці, а не поляки. Українці не пішли воювати за Україну, використовуючи багато аргументів:

• "не на часі", бо посівна;
• внутрішні чвари й образи (він – гетьманець, а цей – анархіст тощо);
• утома від війни;
• бажання пересидіти (хай діти Петлюри, Скоропадського й Винниченка воюють);
• небажання воювати далі свого району (у нас є Холодноярська чи Медвинська республіка, а все, що далі, нас не цікавить).

Поляки на це подивилися – і відступили захищати Польщу. А потім розпочали переговори з росіянами, які закінчилися підписанням сепаратного миру. Унаслідок польсько-російського Ризького миру Україна втратила державність, а її територію поділили.

Але кожна зрада має свою ціну. Менше ніж за два десятиліття російські війська окупують майже на пів століття Польщу.

І хоча це трохи інша історія, варто пам'ятати, що за свою країну треба воювати. Ставати до лав і брати в руки зброю. Бо ніхто, крім нас, її не захистить. Бо якщо знову програємо, то нас чекає не ЄС, правова держава із сильною ринковою економікою й місце серед розвинутих країн, а статус російської колонії. Із повторенням 100-річної історії – з міграціями, поділом країни, голодоморами й репресіями…

Яке майбутнє оберемо – вибирати нам. Точніше, кожному з нас.

Джерело: Viktor Taran / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора