Істерика довкола квадроберів – це не про дітей. Це про дурних, переляканих дорослих, якими краще не бути
Спостерігаю за істерикою довкола квадроберів із зоологічною цікавістю.
І аж ніяк не щодо квадроберів.
Дуже прикольно спостерігати, як люди заново проговорюють ті самі страхи й ті самі стереотипи, що й у минулих поколіннях, навіть не відстрілюючи цього. Буквально слово в слово.
От, наприклад.
"Це ескапізм, утеча від реальності, а в час, коли дитяча психіка лише розвивається, це може сильно зашкодити".
Тут я, звісно, згадую, як це свого часу про рольовиків казали, але не суть. Іронія в тому, що так, це дійсно ескапізм. Утеча від реальності.
Як і будь-яка гра за визначенням.
Будь-яка ігрова активність і будь-яка форма творчості є ескапізмом. Також ним є сприйняття будь-якої чужої творчості – включно із читанням книжок, театром, переглядом серіалів хоч про доктора Хауса, хоч про рабиню Ізауру, відеоіграми і переглядом футболу. Казати "ой леле, дитина займається ескапізмом" – це безумство на кшталт переймання тим, що дитина грається. Дитина має займатися ескапізмом. Якщо вона ним не займається, час хвилюватися за її здоров'я. Дорослим теж час від часу не завадило б.
Чи "це заважає дитині соціалізуватися".
Узагалі-то рівно навпаки. Будь-яка характерна активність, яку поділяють інші діти, допомагає дитині соціалізуватися. У неї з іншими дітьми виникає ще одна спільна тема.
Окремі батюшки шукають там психічні відхилення та біснуватість. Хоча краще б пошукали в собі відповідь на питання, чому вони вбачають демонів там, де діти виконують заповідь бути, як діти.
Окремі люди шукають там вплив закордонної агентури, що розтліває нашу молодь. У повітрі висить тяжкий запах огірків, бобових та плану Далеса.
Деякі включають "а ми покоління тому…"
Саме так – кидали карбід у калюжу, жбурляли згори кондоми з водою, билися вулиця на вулицю. У кращому випадку – збирали фантики від поганих турецьких жуйок. Буває. А ці діти краще.
"А якщо воно далі піде..."
Бо ж, як відомо, "сегодня ты играешь джаз, а завтра родину продашь". А від саксофона до ножа – один крок.
І, головне, усі ці аргументи чудово можна спроєктувати на будь-яку забавку чи субкультуру. Вони універсальні, тому що вони не про якесь конкретне явище, а про страх перед чимось незнайомим. Усе те ж можна було сказати – і казали – про дітей, що засиджувалися над книжками, про дітей, що слухали рок та носили довге волосся, про дітей, що грали у "вовк ловить яйця".
Бо це не про дітей. Це про дурних, переляканих дорослих.
Якими краще не бути.
Джерело: Tregubov’s Purrple Chamber / Telegram
Опубліковано з особистого дозволу автора