Мадяр навіть не підозрює, скільки в його перемозі України

Що там дєдушка Путін? Дзвонив Орбану? Вітав із перемогою?

У 2004 році Путін першим привітав Януковича з перемогою і думав, що піймав бога за бороду.

А не піймав. Україна – не Росія, як той казав.

Майдан, третій тур, уже 2005 рік. Пресконференція на Подолі. Ми всі – такі помаранчеві. Ющенко – "Так!" Уже все ясно, ми перемогли!

Питає Юля: "Шо казать?"

Кажіть, кажу, що вже вісім годин вечора, а Путін ще жодного разу не привітав Януковича.

Юля виходить на преспойнт, 500 кінокамер з усіх країн світу. Каже: "Уже вісім годин вечора, а Путін ще жодного разу не привітав Януковича".

Через п'ять хвилин проти Юлі порушили якусь нову кримінальну справу на Росії.

– Ти ба, яке чмо, обідчиве! – кажу.

Ми потім ту перемогу про…бали спільними зусиллями, але то не суть. Історія йде так, як вона сама собі придумала.

Вибори в Угорщині – важна штука. Попри всі нюанси, це добрий знак. Петер Мадяр навіть не підозрює й не дає собі звіту, скільки в його перемозі України.

А беззуба імперія втрачає свої життєво важливі "орбани". Сирія, Іран, Вірменія, Азербайджан, Угорщина. Від імперії відвалюються шматки шкіри, як у безнадьожного сифілітіка на останній стадії... Імперія розпадається. Імперії х...йово. Імперія скоро помре. Далі буде...

Ми здолаємо імперію. Ми! Україна!

Важко, тяжко.

"Я – син народу, що вгору йде". Усе вгору та вгору... Втомилися. Крута гора...

Якось трохи обідно, що вона прямо на нас випала. Ми б хотіли не воювати й донатити, а лежати під грушею і їздити в Туреччину на "всьо включено". Ми б хотіли проводити дітей у якийсь далекий крутий університет, а не на війну. Нам би личило купляти синам нові кросівки, а не броніки. Але що ж ти зробиш. Ніхто нас не питав.

Се остання війна. Се до бою чоловіцтво зі звірством стає.

Джерело: Chepynoga Vitalii / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора