Спроби змусити Україну піти на перегляд своїх кордонів – ганебніші за Мюнхенську угоду. Ініціатори цього заслужать лише зневагу нащадків

Ситуації 2022-го і 1938 року фундаментально різні. Заходу протистоїть зовсім інший противник (та й сам Захід серйозно відрізняється від попереднього).

У міру того, як агресія Росії проти України стає дедалі більш повсякденною, ставлення до того, що відбувається у світі, починає змінюватися.

Західні політики та експерти все частіше висловлюють думку про те, що конфлікт потрібно закінчити – неважливо, на яких умовах. Цей зсув зумовлено навіть не так відчуттями майбутньої економічної кризи чи побоюванням початку ядерної війни, просто сучасна міжнародна система не звикла функціонувати за умов постійного й зухвалого порушення основних правових принципів. Тривале існування проголошеного путінськими ідеологами "світу без правил" навіть у регіональному вимірі загрожує дезорганізацією нинішнього ладу, що не може не турбувати тих, хто вважає себе відповідальним за долі "вільного світу". І що довше триватиме війна в Україні, то частіше мир вважатимуть ціннішим, ніж право та порядок.

Протягом останніх тижнів кількість виступів, автори яких вимагають від Києва територіальних поступок Москві, зростає мало не в геометричній прогресії. На форумі в Давосі колишній держсекретар Генрі Кіссінджер заявив, що Україні варто розстатися із частиною територій, оскільки "продовження війни за вихід на кордони, які були до 24 лютого, буде не війною за свободу України, а війною проти самої Росії". Незабаром після цього колишній італійський прем'єр Сільвіо Берлусконі закликав "об'єднану Європу натиснути на Київ для примусу України до прийняття територіальних домагань Путіна". Президент Франції Еммануель Макрон також дав зрозуміти, що мир для України зараз важливіший за території, а перспективи вступу країни в ЄС дуже невизначені. Нарешті, у Вашингтоні та Нью-Йорку відомі політологи Едварт Люттвак і Річард Гаасс зазначили, що "Росію не можна перемогти", і тому варто було б провести "чесні плебісцити" у "спірних" регіонах України задля того, щоб припинити відкрите збройне протистояння та визначити нові геополітичні контури у Східній Європі.

Як правило, такі заяви супроводжують ритуальні заклинання про те, що нові самоврядні території мають залишатися під суверенітетом України, але головна ідея залишається незмінною: за тими територіями, які російським агресорам вдалося захопити, має бути закріплено особливий статус. Характерно, що, з огляду на численні повідомлення преси, західні країни вже проводять консультації щодо можливих параметрів майбутніх угод, вочевидь порушуючи проголошений президентом Байденом принцип "не обговорювати [проблеми] України без її участі".

Коли Генрі Кіссінждер уперше озвучив свої пропозиції і тим самим відкрив греблю на шляху бурхливого потоку свідомості прибічників "нової Ялти", президент Володимир Зеленський заявив, що Нобелівський лауреат поплутав епохи, подумавши, що він перебуває не в Давосі 2022 року, а в Мюнхені 1938-го. Тим часом, мені здається, що навіть це зауваження глави Української держави не дає повного уявлення про масштаб тієї зради, до якої, з огляду на все, уже почали готуватися на Заході. На мою думку, будь-яка домовленість про припинення вогню в Україні, яка передбачає територіальні поступки з боку Києва, буде чимось набагато ганебнішим і принизливішим, ніж Мюнхенська угода. Для такого твердження є щонайменше три причини.

Чому 2022-й – це не 1938-й. Три відмінності

Перша стосується природи та характеру тих кордонів, які, починаючи принаймні з 2014 року, із застосуванням військової сили переглядає Росія. У 1938 році західноєвропейські держави пішли назустріч Німеччині в добре відомих обставинах: кордони тієї самої Чехословаччини (а також усіх держав, які виникли від Балтики до Адріатики між Францією та Радянським Союзом) встановили країни-переможниці в Першій світовій війні на конференціях у Версалі та Сен-Жермені, і тому багато урядів країн, котрі програли, вважали їх несправедливими.

У 2000-ті роки на пострадянському просторі встановили кордони, яких не намалювала якась зовнішня сила: демократично обрані керівники 15 держав домовилися про них між собою добровільно. Крім того, варто зазначити, що 1919 року головною ідеєю тих, хто зібрався у Версалі, був концепт "самовизначення націй", і тому підставою для проведення розділових ліній багато в чому стали уявлення про домінування того чи іншого етносу на тій чи іншій території.

У 1991 році такого підходу не було: та сама Росія мала суверенітет над Чечнею, незважаючи на повну етнічну й релігійну чужість чеченського народу слов'янській титульній більшості. Ніхто у світі, поважаючи нові кордони, не заперечував проти російської "антитерористичної" операції в Чеченській Республіці. Тому заяви Берліна 1938 року з претензіями на Судетську область були обґрунтованішими, ніж претензії Москви на Крим і Донбас 2014-го чи 2022 року. Погодитися зі справедливістю останніх – означає радикально перекреслити всі досягнення міжнародного права за останні десятиліття і повернутися в часи етнічної геополітики (мені здається, що й у самій Росії небезпеку такого повороту зараз не усвідомлюють так само, як радянські комуністи не усвідомлювали небезпеки підтримки світового антиколоніального руху).

Друга обставина також досить показова. Станом на літо 1938 року фюрер і рейхсканцлер Третього рейху був не найбільш ненапружною фігурою в європейській політиці: позаду були й ремілітаризація Рурської області, і громадянська війна в Іспанії, і аншлюс Австрії. Однак щодо тієї ж Чехословаччини ситуація була специфічнішою: кордон між Німеччиною та Чехословаччиною визначив Версальський договір лише в невеликій її частині, тоді як здебільшого його було успадковано від довоєнного кордону між Німецькою та Австро-Угорською імперіями. Гітлер не підписував жодних угод про кордон, і вимоги німецької влади щодо Судет могли розглядати як одноразові (до того ж перегляду кордонів вимагали Польща й Угорщина).

Ґрунтуючись на принципі bona fidе, Чемберлен і Даладьє могли (хоча б теоретично) припустити, що Гітлер буде задоволений поступкою і не вдасться до подальшого загострення ситуації (саме тому британський прем'єр заявив за підсумками зустрічі, що "привіз мир нашому поколінню").

Тим часом нинішня ситуація суттєво відрізняється: російсько-український кордон не лише добровільно встановили обидві країни – договір про нього 2003 року підписав особисто президент Путін. Він також вніс його на ратифікацію до Державної думи і підписав федеральний закон, який закріплює набуття ним чинності. Як відомо, та сама людина, перебуваючи на тій самій посаді, порушила підписаний ним документ чотири рази: 2014 року під час окупації Криму, трохи пізніше того самого року, скерувавши на Донбас російські війська, 22 лютого 2022 року, визнавши "суверенітет" "ДНР" та "ЛНР", і  24 лютого, ініціювавши повномасштабне вторгнення в Україну. З урахуванням цих обставин Путін має вигляд політика, будь-які переговори і тим паче угоди з яким можуть вести й укладати лише ті, хто дуже прагне бути ошуканим чи авансом одержав гідну винагороду за виступ у ролі високопоставлених ексклюзивних блазнів.

Третя обставина стосується питання загрози нової світової війни. У 1938 році керівники Франції та Великобританії прилетіли до Баварії не тому, що були великими пацифістами. У Парижа був договір про дружбу і військову допомогу з Прагою, підписаний ще в січні 1924 року, за яким Франція мала виступити за Чехословаччину в разі нападу на неї іншої держави. Великобританія таких зобов'язань не мала, але вона була пов'язана серією угод із Францією, які 1939 року було доповнено великим договором про колективну безпеку.

Тож у разі недосягнення угоди в Мюнхені глобальна війна в Європі могла початися на рік раніше, ніж це сталося, і мюнхенська змова була спробою забезпечити мир. У нинішній ситуації варто враховувати, по-перше, що війна вже триває (а після 1 вересня 1939 року, як і після 1 серпня 1914-го, жодна з великих держав не закликала сторони, які воювали, припинити спротив задля задоволення бажання Німеччини розширити свій Lebensraum), і про запобігання їй не йдеться (у такій ситуації єдиним завданням відповідальних політиків може бути покарання агресора); і, по-друге, ця війна не має шансів перерости у глобальний конфлікт, оскільки в Україна немає угоди із жодною з великих держав, яка б вимагала від останніх вступити у війну з Росією, що так непокоїть Кіссінджера (а постачання країні, котра зазнала нападу, зброї з боку інших держав не суперечить жодним принципам міжнародного права).

Інакше кажучи, "колективний Захід" сьогодні може не боятися втягування себе у глобальний конфлікт, навіть якщо він надасть Україні всі мислимі оборонні системи (за винятком тактичної ядерної зброї). Я вважаю, що пасування за таких умов – негідна вождів "вільного світу" поразницька політика, яка обнуляє їхні претензії на світове моральне лідерство.

Що, якби Польща чинила спротив, як Україна?

Ситуації 2022-го й 1938 року фундаментально різні. За винятком тих відносно формальних моментів, які було вказано вище, Заходу протистоїть зовсім інший противник (та й сам Захід серйозно відрізняється від попереднього). У 1930-ті роки Німеччина мала найшвидший розвиток в економічному плані серед країн Європи, найпередовіші технології і досить надійний "тил" в особі Радянського Союзу, що сприяв її ремілітаризації. У 2010–2020 роки Росія занепадає, вона вкрай залежна в технологічному аспекті від того самого "колективного Заходу" і фактично не може забезпечувати себе всім необхідним для ведення тривалої війни навіть із відносно слабким противником, не кажучи про країни НАТО.

Захід, який напередодні Другої світової війни був фактично обмежений Великобританією та Францією, сьогодні набагато консолідованіший, а Сполучені Штати поки що далекі від того, щоб зайняти нейтральну позицію. Урешті, Росія в новому протистоянні перебуває в повній стратегічній самотності й не може розраховувати на військово-технічну підтримку навіть із боку свого єдиного вагомого союзника – Китаю. Щоб описати нинішню ситуацію в категоріях історичних аналогій, треба уявити, що поляки зупинили німецькі війська на лінії Познань – Вроцлав – Катовиці і котрий місяць ведуть там запеклі оборонні бої, перемелюючи одну за одною піхотні й танкові дивізії вермахту. Навряд чи варто сумніватися, що якби події восени і взимку 1939 року розвивалися саме так, уся історія Другої світової війни була б зовсім інакшою.

Збройні сили України сьогодні вже продемонстрували межу можливостей російської армії, і ніщо не перешкоджає західним державам допомогти Києву вигнати агресора, не переходячи на його територію і не залучаючи армій західних країн до воєнних дій. Відновлення status quo, на мій погляд, справді стало б подією, яка принесе "мир нашому поколінню", тоді як будь-які домовленості з Путіним можуть принести їхнім ініціаторам лише заслужену зневагу нащадків.

Намагання змусити Україну погодитися на перегляд своїх кордонів, визнати існування на формально своїй території якихось "автономій" чи "народних республік" – це захід, який не може привести до стійкого миру. "Мюнхен" продемонстрував, що диктатора, який марить мріями про світове панування чи про відновлення імперії, котра давно спочила, умиротворити неможливо. Однак, дякувати богу, сьогодні світ не перебуває в "мюнхенській" ситуації – він набагато більш готовий до відбиття атаки набагато менш грізного агресора. Тому спроби пошуку компромісу схожі не на "новий "Мюнхен", а на щось ганебніше, ніж "Мюнхен".

Джерело: republic.ru