Не стало Чейні. Він змінив баланс у Раді нацбезпеки США на користь визнання незалежності України

Американські видання повідомляють, що не стало Діка Чейні.

Дік Чейні був главою Пентагону за часів Джорджа Буша – старшого й віцепрезидентом Сполучених Штатів за часів Джорджа Буша – молодшого.

Для України це – людина, яка змінила баланс у Раді нацбезпеки США на користь визнання незалежності України восени 1991 року.

Хто, коли і як переконав Чейні в тому, що незалежність України – в інтересах вільного світу? Ось кілька сторінок із моєї книжки "Як українці зруйнували імперію зла".

*****

У Сполучених Штатах бурхливі процеси у Києві й Москві й далі не викликали значного оптимізму.

Роман Попадюк так описував причини хвилювання у Вашингтоні: "Ми боялися розповсюдження атомної зброї й того, що все вийде з-під контролю уряду… І це було мотивувальним чинником нашої політики".

Юрій Костенко розумів, що така позиція офіційного Вашингтона могла для багатьох у Києві видаватися дивною: "Ви ж повинні розуміти той психоз, породжений Холодною війною! А ви бачили б, скільки серіалів у Штатах щодо ядерного катаклізму продукував Голлівуд! Це була реальна параноя, і не тільки президентів і політиків, але й громадян!"

5 вересня президент США Джордж Буш скликав засідання Ради національної безпеки. 2 вересня американці нарешті визнали незалежність Балтійських країн, але щодо України й решти республік СРСР, які слідом за нею проголосили незалежність, Буш і його радники єдиного погляду не мали.

У Білому домі не до кінця розуміли, як бути із грандіозним ядерним арсеналом, який перебував на території України. А це впливало й на ставлення Вашингтона до самостійницьких сподівань Києва.

Роман Попадюк традиційно намагався бути максимально дипломатичним, описуючи дискусію, яка відбувалася в Білому домі:

"Чесно, мені не хотілось би переходити на особистості й називати імена Бейкера, Чейні чи когось іще… Я б сказав, що існувало три групи… Отже, існувало три табори. Міністерство оборони – з одного боку, із позицією "нумо переможемо цього злісного опонента!" Держдепартамент стверджував, що нам варто працювати із "центром". І президент, і Скоукрофт перебували між цими позиціями: спостерігати, як розвиватиметься ситуація, і робити все, що можемо… Це якщо пояснювати дуже узагальнено".

Шеф Пентагону Дік Чейні припускав, що до завершення всіх процесів у СРСР іще далеко: "Ми все ще можемо отримати там авторитарний режим!"

Перемога демократії в Москві для Чейні й далі не здавалася переконливою. Його хвилювало, що буде, коли за рік чи більше цей дивовижний час демократичного дрейфу у Кремлі раптом закінчиться.

Натомість очільник Держдепартаменту Джеймс Бейкер вважав, що треба робити все можливе для зміцнення "центру", щоб забезпечити нерозповсюдження ядерних озброєнь.

– Чи Україна долучиться до нового союзу? – запитав Буш.

Чейні був налаштований до цієї перспективи скептично. 

– У наших інтересах – мирний розпад Радянського Союзу. Нам не потрібна ще одна Югославія, – відповів Бейкер.

"Позиція Чейні була така: після того, як усе це якимось чином вирішиться, ми (тобто США) опинимося у кращій позиції, якщо на місці Радянського Союзу постане 15 різних країн, а не одна. І це була головна аргументація протягом усієї осені 1991 року. Фактично, він був один проти інших членів кабінету Буша. Бейкер і Чейні – це два головні полюси. Але останній фактично не мав підтримки", – пояснював професор Сергій Плохій.

"У той час, як міністерство оборони намагалося пришвидшити розпад Союзу, Держдепартамент казав: "Ні, працюймо із "центром" і спостерігаймо, як ситуація розгорнеться!" А між ними була позиція Брента Скоукрофта, радника з національної безпеки. Я гадаю, що Брент просто не міг логічно припустити, що Радянський Союз розпадеться аж так швидко! Хоча на рівні емоцій він відчував, що ситуація змінювалася", – пояснював Роман Попадюк.

Більш скептична щодо Москви й лагідніша до Києва позиція Чейні не була випадковою. Він доволі уважно стежив за українськими справами.

Катерина Ющенко згадувала: "У ті роки було багато українців, які працювали у Вашингтоні в різних установах і завжди пробували донести інформацію. І я знаю, що вони багато працювали, щоб розказати пану Чейні, що відбувається в Україні".

Одна з таких зустрічей, яка змінила ставлення Діка Чейні до України й українців, сталася за рік до цих подій.

До Сполучених Штатів і Канади тоді прибув із візитом голова секретаріату "Руху", колишній політв'язень і депутат Верховної Ради Михайло Горинь.

За океаном його вітали як "українського Валенсу". Упродовж п'яти тижнів він подолав 5 тис. миль, зустрівся з 5 тис. людей і п'ятьма членами Адміністрації президента Буша. Одним із них, власне, і був шеф Пентагону Дік Чейні.

Роберт і Надія Макконнелли були серед тих, хто організовував зустрічі високого рівня для Михайла Гориня.

Роберт Макконнелл згадував: "У вересні 1990 року відбувалася операція "Буря в пустелі". І я зателефонував секретареві Чейні, щоб дізнатися, чи можна привести Гориня. Бо ж Чейні мав звітувати в Білому домі о 9.00 чи о 10.00, а потім – у Сенаті о 14.00. І він сказав, що зможе виділити лише пів години о 10.45. Я привів Гориня до кабінету Чейні, і зустріч тривала значно довше. Виявилося, Чейні мав зустрітися на обід із послом Саудівської Аравії. І секретар телефонував, щоб шеф Пентагону поквапився. Зустріч затягнулася на півтори години. Наприкінці Чейні сказав: "Якби мені не потрібно було нікуди їхати, я провів би весь день із цим чоловіком!"

Чейні, за свідченням Макконнеллів, був абсолютно зачарований Горинем.

Роберт продовжував: "Горинь мав настільки глибоке розуміння свого співрозмовника і знав, про що йому варто розповісти, що мене це просто зачарувало. Він вів розмову так, що Чейні було дуже комфортно. Також Горинь мав кілька інших зустрічей. Одна була із сенатором від штату Нью-Джерсі Біллом Бредлі, якого хвилювало, чи розпочне війну Горбачов у разі відділення України. І Горинь сказав: "Ні". Чим дуже заспокоїв його. Після зустрічі з Горинем кожен розумів: усе, що вони читали про Україну раніше, не є важливим!"

Можливо, це звучить дещо контраверсійно, але Горинь за час короткої півторагодинної розмови встиг закохати Чейні в Україну. А позиція міністра оборони згодом змінила позицію Ради національної безпеки й Білого дому в питанні державного визнання України.

Але це станеться дещо пізніше.

Обмін думками між Бейкером, Скоукрофтом, Бушем і Чейні 5 вересня 1991 року не привів до помітних змін у політиці Білого дому. У Вашингтоні продовжували з певним неспокоєм стежити, як між Москвою і Києвом раз по раз іскрило, сподіваючись, однак, що до вибуху не дійде.

Офіційний Вашингтон не мав багато контактів серед тих нових політиків, які з'явилися на хвилі Перебудови у Москві, Києві чи в столицях інших республік.

До того ж про українців побутували різноманітні стереотипи, частина яких була нав'язана десятиліттями московської пропаганди і внутрішніх упереджень. "Генетичні антисеміти" – одне з тих кліше щодо українців у США. І це був вагомий чинник, який впливав на сприйняття будь-яких ідей і пропозицій, що надходили з Києва.

Окрім того, між Бушем і Горбачовим установилися дуже близькі стосунки. Так само і Бейкер добре почувався у спілкуванні зі своїми московськими колегами Едуардом Шеварнадзе й Олександром Безсмертних.

"Хто ці нові люди з республік, було абсолютно невідомо. Із великою підозрою ставилися до Єльцина: частково через його абсолютно непередбачуваний спосіб поведінки, інколи дуже дивний. Виникало питання: наскільки ці люди стабільні, чого від них чекати, чи з ними можна мати справу? А для США на кону стояв не тільки новий світоустрій, а також безпека Вашингтона, безпека Нью-Йорка, безпека Бостона, Сан-Франциско в разі ядерного конфлікту на території Радянського Союзу", – так Сергій Плохій пояснював, чому більшість представників американського істеблішменту поводилася настільки обережно.

Ситуація мала для них вкрай непевний вигляд.

Юрій Костенко підсумував: "Я думаю, що це велике перебільшення тоді було щодо тих усіх сценаріїв, які малювали апокаліптичні картинки можливого розпаду Радянського Союзу. З іншого боку, у той час дійсно тривала війна в Югославії, і вона супроводжувалася тими страшними картинками, на які, зрозуміло, політики зважали. І перенести автоматично цю картинку на територію ядерного СРСР і різних республік, які мали ядерну зброю, так ще в такій кількості, як Україна, – ну, звичайно, вони сприймали, що це апокаліпсис!"

25 вересня 1991 року голова Верховної Ради Леонід Кравчук прибув до Вашингтона з візитом-відповіддю.

"Радянський Союз практично розвалюється. Центрального уряду не існує. Верховної Ради Радянського Союзу не існує", – почули у Вашингтоні від Кравчука.

Дійсно, з усіх центральних державних інституцій більш-менш повноцінно працювала лише одна – президент СРСР. Верховна Рада СРСР саморозпустилася ще за три тижні до візиту Кравчука до США, 5 вересня. Констатація смерті союзного уряду також не надто далеко втекла від дійсності: уряд був дисфункціональним, економіка летіла у прірву.

Але зрушень у ставленні Білого дому до визнання незалежності України не спостерігалося.

Тим часом біля резиденції президента США збиралися мітинги із закликом: "Ви були останніми із Прибалтикою. Станьте першими з Україною!"

Після зустрічі в Білому домі Кравчук заявив пресі: "Я переконаний, що президент Буш починає змінювати свою точку зору".

Це звучало дивно: ніщо не давало підстав думати, що позиція президента США могла змінитися протягом найближчого часу.

Не залишалося нічого, ніж через багато років запитати у Кравчука про підґрунтя такої заяви. Він відповів: "Буш мені цього не казав, але держсекретар та інші посадові особи говорили, що в Білому домі настрій змінюється". 25 вересня 1991 року Кравчук озвучив не так констатацію, як прогноз. Він був переконаний, що позиція Буша рано чи пізно зміниться.

Найдивніше в цій історії те, що так і сталося. Кравчук вгадав.

*****

Настрої у Вашингтоні почали суттєво змінюватися за кілька тижнів до референдуму й перших президентських виборів в Україні. Минуло рівно два місяці після візиту Кравчука до Білого дому, і 25 листопада 1991 року газета The Washington Post  публікує статтю "Розкол в Адміністрації США щодо оцінки незалежності України". Позиція Чейні почала перемагати. 

Світла пам'ять, Діку Чейні!

Джерело: Oleksandr Zinchenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора