Нелюди б'ють показово й зухвало. Бо можуть, бо танці з бубнами щодо угод і перемир'я – сцянина в очі
Моє серце разом із Києвом, у Києві. Немає слів і немає тих сліз, які можна виплакати і якими можна відплакати.
Чорний дим у київському небі. Попереджають: закривайте щільно вікна. У кого вони є після цієї страшної ночі…
Відеокадри, де чутно крики про допомогу. Людей завалило в п'ятиповерхівці.
Рятувальники, медики, містяни – усі трудяться, як мурахи, намагаються зарадити.
Російські терористи цілеспрямовано ударили по житлових будинках, дитячому садку, торговельному центру, по парку швидкісних поїздів "Інтерсіті+".
Показово й зухвало б'ють нелюди. Після від'їзду європейських і американських лідерів. Запускають балістику по цивільних об'єктах. Навмисне вбивають мирних мешканців.
Бо можуть. Бо їм потрібна вся Україна. Зруйнована, виснажена, але вся.
Усі оці танці з бубнами щодо угод і перемир'я – показова й зухвала сцянина в очі.
А один майже 80-річний дід із трупними плямами на руках зранку почухає голову, піде грати у свій незмінний гольф і дасть ще пару тижнів "другу Владіміру", погрожуючи санкціями Україні. Яка "могла б швидко закінчити війну, якби захотіла". Як, бл...дь, ми маємо "захотіти"?!
Єдина втіха – наші нищать їхні нафтопереробні заводи. Цієї ночі на трьох таких заводах – у Самарі, Самарській області й у Краснодарському краї – вирують пожежі, унаслідок влучання українських дронів. Україна, навіть захищаючись, не б'є по цивільних об'єктах. Тому нехай горять ясно, довго й до фундаменту.
Я маю мрію. Щоб наш "Фламінго" чи будь-що з красивою назвою долетіло до того ямальського хреста і зробило свою важливу справу.
Бо ми маємо таки поставити крапку на їхньому існуванні.
Джерело: Zoya Kazanzhy / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора