Чому порада "будь позитивним" – не найкраща, коли вам погано

Майкл Джеймс пише: "Іноді моє життя здавалося нескінченною бурею. Розум перетворювався на шторм думок і емоцій – тривога, панічні атаки, безсонні ночі, спроби впоратися через ліки чи відволікання. Я читав сотні книг із самодопомоги, досліджував техніки, наче на диплом, але нічого не працювало. Я себе запитував: "Чому, якщо це працює для всіх – а не працює для мене?"

Тиск "бути позитивним"

Нас оточує культура позитивного мислення, де "будь позитивним" – це нове "візьми себе в руки". Це так само непотрібно, як і набридливо. Ми вже знаємо, що хочемо почуватися краще, але ще не можемо.

Світ навколо тисне картинками щасливого життя без проблем, але це не реальність. Реальність у тому, що ми іноді падаємо. І це нормально. Бути не окей – це теж частина людського досвіду.

Навіть духовні вчителі й святі відчували біль, і вони не замовчували цього. У буддизмі вчать, що страждання – це частина життя. І саме через прийняття темних емоцій ми ростемо, як м'язи під напругою.

Без тіней не видно світла. Без труднощів не формується сила. Якщо ми ігноруємо біль – він перетворюється на клубок змій, який руйнує нас ізсередини.

Що робити, коли на душі коти шкребуть

У такі дні душа шукає лише одного: як втекти. Але це пастка: що більше борешся, то глибше загрузаєш. Варіантів не два – бути позитивним чи негативним. Є кращий шлях – дозволити собі бути там, де ви зараз. Не силувати себе. Не критикувати.

Прийняти – значить дати собі дозвіл відчути. Не змінюватися зараз, а просто дозволити собі бути.

Прийняття себе, яке дає спокій

Коли вам зле, нагадуйте собі: це теж частина життя. Через це боляче – але є шанс змінитися. Автор пише, що він перестав рефлексувати, коли відчував біль. Знаючи, що це не кінець, що він це переживе – і прийде щось нове.

Медитація як реальна допомога

І саме медитація допомогла автору не втрачати зв'язок із собою. "Це не було про контроль над думками чи спроби змусити їх замовкнути. Медитація навчила мене сидіти поруч із ними, дивитися, як вони приходять і йдуть, не боротися з ними. У найтемніші моменти, коли біль здавався нестерпним, я просто сідав у тиші й дихав. І тоді я побачив: я не є моїм болем. Він є, але він не визначає мене. І коли я перестав воювати з ним, з'явився простір для спокою".