Удова Чанова: Чоловікові пропонували очолити збірну Ізраїлю, але він захотів повернутися до України
Удова українського футболіста Віктора Чанова Галина і його син Вадим розповіли в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" про те, яким знаменитий воротар був у звичайному житті, як відбувалися спілкування та співпраця з Валерієм Лобановським, чому Чанов не захотів будувати кар'єру в Ізраїлі й відмовився від тренерської діяльності в Україні.
21 липня українському футболісту Вікторові Чанову виповнилося б 60 років, але 8 лютого 2017 року його серце зупинилося. Він – представник династії футболістів Чанових: його батько Віктор Чанов був воротарем, а старший брат В'ячеслав – гравцем і футбольним тренером. За свою кар'єру Віктор Чанов грав у кількох командах: починав кар'єру в донецькому "Шахтарі", продовжив у київському "Динамо". У 1990-х Чанов грав за ізраїльські команди "Маккабі" і "Бней-Ієгуда". Він установив рекорд останнього клубу, зігравши чотири "сухі" матчі поспіль. Чанова німецька радіохвиля Berlin-Britz ще в 1986 році називала найкращим воротарем світу.
Лобановський був гарним психологом і якийсь час придивлявся до Чанова
– Галино, як ви зазвичай святкували день народження Віктора Вікторовича?
– Коли Віктор Вікторович грав матчі, ми дні народження практично не святкували. Звісно, хтось приїздив: батьки, родичі. Але Вітя рідко бував удома... Я, чесно, за всю історію київського "Динамо" не пам'ятаю, щоб Чанов був удома 21-го.
– Вони з командою святкували?
– Галина: Ну що ви?
– Вадим: У них святкування було табу.
– Галина: У кращому разі наша Дора Микитівна, яка на базі була директоркою їдальні, могла спекти булочок або торт.
– У ті рідкісні дні, коли Віктор Вікторович бував удома, до вас приходили гості?
– Галина: Переважно в той період, коли ми жили в Ізраїлі.
– Вадим: Батько любив домашній формат: шашлик, стейки посмажити самому. У ресторани не любив ходити на свята. Йому подобалося відзначати по-домашньому...
– Найцікавіше – якраз домашні посиденьки. Хто вдома у вас із футболістів бував?
– Галина: Із "Динамо" ми спілкувалися з багатьма, але щоб близько... Дуже гарні стосунки свого часу були з Олегом Блохіним та Ірою Дерюгіною. Із Пашею, Ірою Яковенко ми взагалі сусідами були. Вадим Євтушенко, подружжя Баль, Хлуси в нас бували. Із Вікою Михайловою ми тісно товаришуємо протягом багатьох років, разом їздили відпочивати у Крим.
– А як відбувалося неформальне спілкування з Валерієм Лобановським?
– Ніяк, ніколи ні в кого. Валерій Васильович був дуже дистанційним до всіх. Коли ми переїхали в 1982-му до Києва з Донецька, я була вагітною. І коли "Динамо" грало з командою "Торпедо", Валерій Васильович Вітю на цю гру не поставив. Чоловік був у шоці. Потім минув час... У наступному матчі Вітя вже стояв на воротах. Валерій Васильович був гарним психологом. Він розумів, що ми щойно переїхали, молода сім'я, вагітна дружина. Він вирішив протягом якогось часу придивитися до Чанова. Лобановський ухвалював рішення й не пояснював його. Як кажуть, вождь завжди правий, а якщо не правий, дивись пункт перший.
Якось наші футболісти полетіли до Туреччини і зникли на три-чотири доби. Ада Панкратіївна Лобановська здійняла кіпіш
– Ви лікар за професією. Працювали якийсь час?
– Звісно. За рік до переїзду в Ізраїль я пішла з роботи. Але досі спілкуюся з колишніми співробітниками.
– Чоловікові не скаржилися, що вам самотньо, що його часто не буває вдома?
– Тоді ні. Ми молоді були, сприймали, що так і має бути. Так, було складно, але давали раду, звикали. Уявіть, що на той час не було мобільних телефонів, імейлів, гаджетів. Якось наші футболісти полетіли до Туреччини і зникли на три-чотири доби. Ада Панкратіївна Лобановська здійняла кіпіш, почала з'ясовувати, що відбувається, де команда. Виявилося, що Туреччину завалило снігом, матч скасували. ЗМІ про це не говорили. Потім з'ясувалося, що динамівці перекладними в Європу добиралися з Туреччини.
– Знаю, що ви з Віктором Чановим познайомилися у вашої подруги в гостях. Яким було перше враження? Чим вас привабив майбутній чоловік?
– У нас футболом у сім′ї ніхто особливо не захоплювався. Потім, щоправда, виявилося, що мій батько лікував багатьох футболістів, але він, як лікар, був мовчазним. Я й гадки не мала, хто переді мною на момент зустрічі з Чановим. Під час першої зустрічі Вітя почав дещо викобенюватися. Мовляв, вони у Штутгарт летять... У нього волоссячко таке довге було, тоді так було модно, у 1980 році. Але він згодом дуже швидко підстригся. Перед весіллям у Віті вже була гарна коротка зачіска.
Чанов якось проводжав мене додому і сказав: "Галю, я з тобою одружуся". Це пропозиція була така
– Як Чанов до вас залицявся?
– Ми не мали часу на залицяння. Ми познайомилися в середині вересня, а в середині грудня вже розписалися. За всі ці місяці зустрічалися разів шість-сім.
– І як сталося, що ви так швидко вирішили одружитися?
– Це не я вирішила виходити заміж, це Чанов вирішив одружитися. Він якось проводжав мене додому і сказав: "Галю, я з тобою одружуся". Це пропозиція була така.
– Яким було ваша весілля?
– Ми його відкладали кілька разів. Вітя летів із національною збірною до Південної Америки, потім із "Шахтарем" грав. Але весілля було доволі гучним. Я на замовлення шила сукню, у нас було багато гостей.
Чанов був акуратистом до педантизму. Нікому не довіряв мити посуд. Тільки сам
– Де ви оселилися після весілля?
– У центрі Донецька, на площі Леніна. Туди мене Вітя ще до весілля привів, сказав: "Ось це моя квартира". Я тоді не повірила: хлопчику 20 років, він мені розповідає, що в нього трикімнатна квартира в центрі міста. Я подумала: "Господи, та що ж це таке, га? Оце викобенюється!"
Але взагалі Вітя був скромним, у певних моментах – дещо скутим. Тому в житті в нього не було якогось розгулу. За це належне треба віддати сім′ї. Виховання таке було: Вітя був домашнім, сімейним. Уже у шлюбі я зрозуміла, що вийшла заміж за відому людину.
– Які справжні чоловічі вчинки Віктора Вікторовича вас як жінку вразили?
– Не було якихось надприродних обставин. Він завжди був гарним чоловіком, батьком, сином. Найкрутіший вчинок у його житті – любов до близьких, сім′ї, його ставлення дуже справжнє, людське, не наносне, не для когось.
– Чи були ревнощі з вашого боку в періоди тривалих від'їздів?
– Ні, Вітя абсолютно не такий, щоб зрадити.
– Яким він був у побуті?
– Ой, Вітя був акуратистом до педантизму.
– Тобто кожну порошинку потрібно було витерти?
– Так. Були моменти, коли команда їхала на місяць-півтора. Протягом доби вдома, і знову полетіли. Дівчата, дружини футболістів, намагалися утримувати квартири в порядку, але перед приїздом особливо вичищали, перепирали все. Вітя сам дуже любив прибирати. І замолоду, і останніми роками. Коли після тривалої відсутності приїздив додому, казав: "У нас чистота, як у люксовому номері готелю".
Протягом останніх років траплялося, що вранці моя мама, яка жила з нами, заходячи вранці на кухню, казала: "Я знаю, хто прибирав. Вітя".
– Вадим: І посуд він нікому не довіряв мити.
– Галина: Так, посуд мив, не дай Боже! І жодної посудомийки в нас ніколи не було. Він любив мити сам!
– Яка страва була його улюбленою?
– Дуже любив м'ясо. Вітя був невибагливим. Можна було посмажити картоплю із сосисками, гречану кашку зварити з чимось. Усе що завгодно. Можна було просто шматок м'яса приготувати із хлібом, огірочок, помідорчик. Усе. Часом кажу: "Чанов, у нас сьогодні студентська вечеря: макарони із сосисками!" Він: "Давай!"
– Коли за радянських дефіцитних часів Віктор Вікторович із командою виїжджав на змагання за кордон, що ви просили привезти звідти?
– Я не розуміла, що варто щось привезти звідти, та й соромилася просити. Я народилася в тій сім'ї, де ніхто не виїздив за кордон. Не в тому розумінні, що не було можливості, а в тому розумінні, що була інша неможливість. Адже за кордон не можна було поїхати просто так, за власним бажанням. Тому Вітя робив подарунки на свій смак і колір. Відразу якісь дрібнички. А крутезні подарунки згодом розпочалися. У 1989 році Валерій Лобановський перевів систему футболу на клубну. І хлопці почали отримувати набагато більше грошей. Адже до цього вони заробляли копійки. Вітя розповідав, що в 1986 році, коли вони в "Атлетико Мадрид" виграли, на спільній гулянці вони спілкувалися з іспанськими футболістами, і ті не могли повірити, що настільки низькою може бути зарплата у професійних спортсменів.
В Ізраїлі ми сміялися: треба ж було приїхати сюди, щоб нас бомбив Ірак нашими "Скадами", які зробили на "Південмаші" у Дніпропетровську!
– Протягом останніх років Віктор Вікторович займався бізнесом. Він був генеральним директором фірми "Укрпромвпровадження". Його справу хтось із сім′ї продовжує?
– Ні. Вадик у нас, так би мовити, на государевій службі. Вітя у футболі був понад 25 років. Якби не сталося того, що сталося, він би продовжив займатися бізнесом. У нього було дві половини життя – професійний футбол і фірма.
– А коли завершив кар'єру футболіста, частіше бував удома, по-новому пізнали чоловіка?
– Ми одне одного пізнавали в Ізраїлі. Туди ми з Вадиком у 1990-му поїхали, якраз перед самою війною. Ми 6-го прилетіли, а 14-го нас почали бомбити. Але досі, брехати не буду, ми не боялися. Не можу вам пояснити, чому. Сутність, напевно, у сприйнятті. От немає страху. Жодного. Були тільки моменти занепокоєння.
– Вадим: У самому Ізраїлі люди звикли до війни. Там не було жодної паніки. Ізраїльтяни тренованіші. Вони воюють від моменту створення своєї країни. Це для них як звичайний день.
– Віктор Вікторович додому вас не відправляв?
– Галина: Нас на той момент було всього лише три сім'ї там із Радянського Союзу. Це Андрійко Баль, ми і Славко Сукристов із Вільнюса. Ось останній вирішив виїхати, тому що його дружина тоді щойно народила другу дитину. Дівчинці-крихітці було півтора-два місяці. Це було просто батьківське занепокоєння.
Ми тоді сміялися: треба ж було приїхати в Ізраїль, щоб нас бомбив Ірак нашими "Скадами", які зробили на "Південмаші" у Дніпропетровську!
– Як Чанову далося рішення завершити кар'єру?
– Дуже важко. Я не знаю, чому, але, живучи в Ізраїлі, незважаючи на чудові кар'єрні перспективи там, Чанов уже хотів їхати, повертатися до України. Коли в 1994 році закінчився контракт із "Бней Ієгуда", він категорично не захотів залишатися в Ізраїлі. Хоча там такі пропозиції були, ви собі не уявляєте! Аж до того, щоб очолити збірну Ізраїлю. Але, оскільки не було подвійного громадянства, ми мали стати емігрантами, чого Віктор категорично не хотів. У нас вийшло так, що ми виїхали з Радянського Союзу, а повернулися в 1994 році взагалі невідомо куди.
– Ви особисто хотіли залишитися в Ізраїлі?
– Ні. Але я часто моталася додому й розуміла, що будуть труднощі в разі повернення. 1990-ті роки були кризовими, і мені просто хотілося, щоб заради спокою і благополуччя ми зо два роки ще почекали з переїздом, потерпіли. Ми мали в Ізраїлі чудові умови: і фінансові, і психологічні. Але Віктор Вікторович сказав "ні".
– Такі питання, як переїзд, вирішували на сімейній нараді?
– Так. Вітя ніколи одноосібно нічого не вирішував. Спочатку радився зі мною, а коли підріс Вадим, і до його думки стали дослухатися. А особливо пізніше, коли він у нас закінчив КІМВ, почав працювати у Верховній Раді.
Причиною смерті Чанова став нещасний випадок
– Вадим, вам із батьками довелося багато разів переїздити. А ви народилися в Києві?
– У Донецьку.
– Галина: Ось фішка. Ми вже жили в Києві у 1982 році, у нас квартира тут була, але всі родичі, батьки були в Донецьку. Напередодні пологів Віті вдома не було. І старша сімейна нарада, батьківська, ухвалила рішення, що мені потрібно народжувати в Донецьку. У Києві я була б зовсім сама. Я народила, а за кілька місяців ми вже повернулися до Києва.
– Як ви сприйняли події 2014 року?
– Складно. Поки що дуже складно. У Донецьку в нас залишилися родичі, гарні друзі, дуже близькі. Із деякими з них ми товаришуємо з кінця 1970-х років. І протягом стількох років ми не можемо побачитися! Ну, у 2014-му Вітьків двоюрідний брат до нас приїздив.
– Віктор Вікторович важко сприймав те, що відбувається на сході України?
– Дуже важко. Ми не були ніколи в жодних партіях, у барабани не били, із фаєрами не бігали. У нас є власна думка, але ми не збираємося її нікому нав'язувати.
– Вадим: І не тільки Донецьк, ще й Крим – наш другий дім.
– Галина: У нас у Криму багато друзів. Ми дуже довго там прожили. У нас там дві квартири. Після того, як ми повернулися з Ізраїлю, у 2000 році купили квартиру в Партеніті і прожили там майже 12 років. Уявляєте, якою кількістю друзів, знайомих і близьких ми обросли там! Партеніт – маленьке містечко, тисяч шість-сім, не більше. І це була гордість Партеніта: у нас живе Чанов!
Зараз кажуть: "Ось у Зеленських квартира у Криму!". Ну то й що? Зеленські квартиру купували, коли Крим був Україною. Коли ми у 2008 році купили другу квартиру там, не уявляли, що ситуація такою буде.
– Вадим: Зараз ще часто критикують поїздки в Росію. Але ти ж не їдеш спілкуватися з Путіним, а їдеш до своїх друзів!
– Галина: У нас Чанов-старший, Славко, у Москві живе. І ні туди, ні сюди. Мало того, що він зрілого віку, старший від Віті на вісім років. Але ось проблема навіть у тому, як дістатися. Коли у 2017-му з Вітею сталося... Як їм довелося діставатися! Славко з Туреччини із трьома пересадками летів. Лада, дружина Славка, не знаю як встигла в мінський літак останній ускочити. Вони протягом доби їхали.
– Із Донецька теж приїздили родичі?
– Так. Двоюрідний брат.
– Як гадаєте, може, ось ця відірваність одне від одного і призвела до трагедії?
– Ні. Не будемо на цьому загострювати увагу...
– Чому спочатку ви не стали говорити, що саме сталося того дня, коли не стало Віктора Вікторовича? Тоді ж з'явилися різні чутки, здогадки, що його побили...
– Віко, це я зараз у змозі нормально розмовляти. А ще рік тому я не спроможна була...
– Переживати щоразу те, що було... Цю трагедію...
– Галина: Поговоріть поки що про щось... (Галина йде у сльозах).
– Вадим: Річ була не в тім, що ми відмовлялися давати коментарі. Деякі журналісти почали вибудовувати версії, не запитуючи, що сталося. Почали писати, що батька побили. Але цього не було.
– Ваша дружина казала, що ви хотіли подавати до суду...
– Так, такі думки були, тому що ЗМІ подавали неперевірену інформацію. Я розумію, що це для сенсації потрібно, але треба мати людську совість і гідність.
– Трагедія сталася раптово, ніщо не віщувало?
– Ні. Це був нещасний випадок. Жодних проблем не було. І це не було навмисно.
– Ваш батько ділився міркуваннями про життя, про смерть?
– Ні, ніколи. Він був завжди на позитиві. Жартував. Навіть якщо були конфліктні ситуації, завжди переводив на жарт, ніколи ні на кого не ображався.
(Продовжуємо розмову з Галиною, яка повернулася).
– Усі нагороди, які здобув Віктор Вікторович, вам дають зараз дотації у грошовому еквіваленті?
– Галина: Ні, нічого. Уряд зняв з орденів привілеї.
– Вадим: Нагорода є, і все. Останній орден батькові вручили у 2016 році. Це нагороди "За заслуги перед Вітчизною" другого і третього ступеня. Він також заслужений працівник фізкультури і спорту.
Для Чанова нереальними були ці перенесення гравців звідси – туди. Керівництво не має втручатися в роботу тренера
– Як Федерація футболу вшановує пам'ять Чанова?
– Галина: Ніяк. Дуже нам допомагає Вітькова фірма. І не лише верхівка, а й усі працівники. Для них було жахом те, що сталося з Вітею. Ми були з Вадюшею на 20-річчі фірми. Вітю всі згадують. І лише одне кажуть: "Наш Віктор Вікторович", "наша посмішка", "наша чарівність", "наша підтримка". Його поважали всі – починаючи від дівчаток-секретарок, закінчуючи головними акціонерами.
– Футболісти – колеги Віктора Вікторовича вас навідують?
– Ми спілкуємося трішки телефоном. Я ні на кого не ображаюся. Ми всі залізли в певний вік, у багатьох діти, онуки, проблем багато. Ми спілкуємося телефоном. Із Вікою Михайловою товаришуємо, зі Світланкою Баль часто зустрічаємося, з Павлом Яковенком, Ірою Євтушенко спілкуємося іноді. Часом хочеться зустрітися, але не можеться.
– Федерація мала б більше уваги приділяти вам, пам'яті Чанова?
– Хотілося б.
– А в якому плані? Чого б хотілося?
– Мені це складно сказати. Почну дипломатувати. Є ж у нас і на "Динамо" служба, яка займається піаром. Вона могла б у певні моменти щось витягнути і підняти. Не хочуть.
– Вадим: У Федерації взагалі дивне ставлення до ветеранів футболу у принципі. Лише самі футболісти і влаштовують матчі ветеранів.
– У світі інакше...
– Галина: Та навіть у Росії інакше.
– Вадим: У світі, якщо взяти Англію, Іспанію, там якщо люди грали у клубі, вони залишаються директорами шкіл, усіляко їх підтримують. А в нас відіграв – і все. Там же розуміють і цінують, що ці люди приносили команді перемоги, створювали бренд.
– Вадиме, чому ви не стали футболістом?
– Вадим: Коли переді мною постав вибір життєвого шляху, футбол в Україні був уже не дуже розвиненим. Він був розвалений. І довелося вибирати: або йти вчитися, або грати. Я обрав перше. Але я граю в закритому футбольному клубі "Фортуна". Там збираються солідні люди, депутати пограти двічі на тиждень. Клуб існує з 1999 року. Коли його сформували, тренером хотіли бачити лише Чанова. "Фортуна" – аматорський клуб, не комерційна структура. У нас є президент – Володимир Литвин (український політик, кандидат на посаду президента України у 2010 році. – "ГОРДОН"). Він теж любить футбол, виходить на поле, грає.
– Які професійні таємниці вам розповідав батько? Ділився принципами гри?
– Вадим: Таких таємниць не пам'ятаю. Але поділюся спогадом. Коли батько з дядьком Славком грали один проти одного на Республіканському стадіоні, зустрівшись у тунелі, тато простягнув йому руку. Дядько навіть із ним не привітався. Рідний брат! Після гри тато запитав: "Славо, а чого так?" Той відповів: "До гри ми з тобою суперники!"
– У 2006–2007 роках Чанов, уже займаючись бізнесом, працював тренером...
– Галина: Я вважаю, це було помилкою.
– Складно розпорошуватися?
– Галина: Не лише це. Я вважаю, що тренерської роботи, якою її хотів бачити Чанов, уже бути не може.
– Не той рівень гравців?
– Галина: Іноді так, іноді – ні. Футбол – це великий бізнес і політика. Вітя – вихованець мами, тата, збірної Радянського Союзу, київського "Динамо", Валерія Лобановського. Для нього нереальними були ці перенесення гравців звідси – туди. Так не можна. Керівництво не має втручатися в роботу тренера. У 1980-х роках Щербицький узагалі фанатів від "Динамо". Але навіть він не мав права втручатися.
– Вадим: Серед українських клубів хто правильно поставив роботу, так це Рінат Ахметов. Коли "Шахтар" виграв кубок УЄФА у 2009 році, він дав Луческу (Мірча Луческу – румунський футболіст і футбольний тренер, колишній головний тренер національної збірної Туреччини. – "ГОРДОН") карт-бланш. Той робив те, що вважав за потрібне, його рішення не обговорювали. Рінат Леонідович не лише любить, а й знає футбол. Коли тренер керує командою, вона досягає результатів.
– У яких стосунках з Ахметовим перебував Чанов?
– Галина: Вітя дуже шанобливо ставився до Ріната, а той – до Віті. Ми не були близькими друзями, бачилися кілька разів на заходах.
– Як ви гадаєте, у 1980-х роках у футболістів був якийсь романтизм?
– Ні. Це був патріотизм. Справжній, не наносний. Любити свою країну – не означає ненавидіти іншу. Тоді хлопці готові були за копійку й "Атлетико" порвати на шматки.
– Чи мав Чанов образу на державу?
– На державу – ні. Але йому, звісно, було дуже важко і складно спочатку після завершення кар'єри пристосуватися. Років зо три... Він намагався звертатися... Але сказали "ні"... Так, на київське "Динамо" він був ображений. Якби взяти його досвід, багаж, уміння... Адже він був просто унікальним! Я не кажу тільки про Чанова – уся плеяда футболістів 1980-х років і початку 1990-х, унікальні всі. Вони стоять на такому високому рівні розуміння життя... У них шалений професійний багаж, справжній. Вони ж були учнями Лобановського.
Він коли проводив тренування, усі падали від колосальних навантажень. І потім ці гравці стали чудовими тренерами, консультантами. Тоді була справжня школа і справжній патріотизм. Була шалена гордість, до сліз. Коли піднімається прапор, у всіх були сльози на очах!
– Ностальгуєте за СРСР?
– Ні. За молодістю. Адже це все найяскравіше, найгарніше, найновіше, початок подружніх стосунків, становлення сім'ї, діти, розвиток нашого футболу. Ми відчували, що багато недоліків було, але жили трішки простіше. Ну не дали нам шматка м'яса – пішли, у черзі в гастрономі постояли. 36 років ми просто летіли на чолі зірки. У нас, у нашій сім'ї, було стільки смішного, доброго, цікавого.
– Не думали написати спогади?
– Дуже думали, але не напишемо ніколи. Для цього потрібен професіонал. Є багато веселих, божевільних моментів, але я не зможу написати твір. Говорити набагато легше, ніж викласти на папері. Так і з огляду на характер, якщо щось не виходитиме, закину. Якби ще з кимось...
– Із сином...
– О, це той самий варіант! Потрібен публіцист.
– Віктор Вікторович любив усамітнюватися?
– Вадим: Ніколи. Він не любив самотності. Дуже любив людей, спілкування.
– Як ви будете цього року відзначати 60-річчя від дня народження Віктора Чанова?
– Галина: Я думаю, хтось приїде із друзів, родичів. У нас у Києві взагалі нікого немає, окрім моєї мами. Друзі, близькі прийдуть...
– Вадим: Я думаю, можливо, до 60-річчя ми зробимо відкриття пам'ятника, або ж до турніру пам'яті Чанова, який планують у Гідропарку. Організатором є футбольний клуб "Фортуна". Минулого року в матчі брали участь ветерани "Динамо-Київ" і "Шахтаря", збірна спортивних журналістів і клуб "Фортуна".
– Галина: Ми хотіли висловити велику подяку скульптору Віталієві Миколайовичу Рожику за пам'ятник, який він зробив для Вітюші. Це шедевр. Ми протягом першого року після смерті Віті замислювалися, що потрібен пам'ятник, думали, який. І ось удома, витираючи пил, я взяла в руки фігурку воротаря, яка дісталася нам від старших Чанових у спадок. Там ціну ще в рублях зазначено. І, розглядаючи її, зрозуміла, що от уже проєкт пам'ятника є. Скульптор переглянув масу фотографій, просив привезти йому рукавички і бутси Віті, щоб зробити зліпок із них.
Ми тільки в листопаді минулого року встановили пам'ятник, до першого снігу. Ще навіть не зробили відкриття.
– Із місцем на Байковому кладовищі не було проблем?
– Вадим: Клуб "Фортуна" дуже допоміг як зі встановленням пам'ятника, так і з місцем на Байковому.
– Там, виходить, цілий сектор футболістів...
– Галина: Так, Андрій Баль там поруч, просто через доріжку Базилевич, Хмельницький... Хотілося б зробити офіційне відкриття пам'ятника. Можливо, вийде якраз до 60-річчя Чанова.