Удова Касьяна: Я просила чоловіка працювати менше. Але він сказав: "Мамко, я житиму для людей!"
Удова українського лікаря-костоправа Миколи Касьяна Андріана Миколаївна заявила в інтерв'ю виданню "ГОРДОН", що має намір домогтися надання своєму чоловікові (посмертно) звання Героя України, поділилася спогадами про початок життя з Касьяном, розповіла, як склалася доля представників родини Касьяна. На деякі запитання також відповідав син Миколи й Андріани Ян Касьян, який після смерті батька очолив Центр мануальної терапії в Кобеляках.
Микола Касьян народився в місті Кобеляки Полтавської області в сім'ї спадкових лікарів-костоправів. У 1993 році він потрапив до Книги рекордів Гіннеса як людина, яка зробила найбільшу кількість операцій за своїм напрямом: він вправив хребетні диски 41 251 людині. Після 2003 року Касьян, вийшовши на пенсію, і далі приймав пацієнтів. Він помер у 2009 році. Похований у рідному місті.
Звання героя Касьяну не дали ні Кучма, ні Ющенко. Зараз я хочу домогтися справедливості
– Андріано Миколаївно, 10 років, як немає Миколи Андрійовича. Улітку на сайті петицій з'явилася пропозиція нагородити його званням Героя України посмертно. За життя Касьян хотів здобути це звання?
– Коли Миколі Андрійовичу виповнювалося 70 років, у Кобеляки приїздило багато гостей. І він чекав, що до ювілею його нагородять званням Героя України. Але цього не сталося. Тоді чоловік засумував і не вірив уже ні в що. Ще прожив два роки й помер.
– Що означало для нього це звання?
– Для нього це було важливо як визнання державою його роботи, внеску в здоров'я, життя людей. Він завоював це звання, заслужив. І люди, які його знали, яким він допоміг повернути здоров'я, просили, щоб йому надали Героя України. Голова Чернігівської адміністрації Микола Бутко, який був радником президента Віктора Ющенка, приїхав і сказав, що Касьяну звання дадуть. Але Ющенко був проти й відповів, що тільки через його труп. Там була ситуація, коли мій чоловік в обличчя Ющенка назвав брехуном: президент пообіцяв Миколі Андрійовичу довести до кінця будівництво медичного центру, яке зупинилося, але не зробив цього.
Вийшло, що звання Героя України Кучма не дав, потім Ющенко, потім Янукович (його, до речі, про це особисто співак Йосип Кобзон просив). Тому я хочу зараз домогтися справедливості. Але я маленька людина, нуль...
Ян: – Батько не прагнув до здобуття звань як таких. Він просто щодня виконував свою роботу – допомагав людям. За часів СРСР йому давали нагороди, в Україні нагородили орденом Ярослава Мудрого. Але, звісно, батько заслужив і заробив звання героя. Він багато робив для людей, для нашого краю. Ще під час Союзу завдяки йому газ в окремі села провели, побудували з його допомогою психоневрологічний диспансер. Будували загальноосвітні та музичну школи.
А. Н.: – Чоловік підтримував Кобеляцький районний будинок дитячої та юнацької творчості, який зараз названо його іменем. Загалом він допомагав поліпшити життя жителів свого міста.
Є люди, які за найменшого симптому звертаються до лікарів. Він був іншого складу. Якби він хотів лікуватися, прожив би ще не один рік
– Яне Миколайовичу, в одному з інтерв'ю ви розповідали, що Микола Андрійович не хотів лікуватися й не довіряв лікарям. Чому?
Ян: – Я не можу сказати, що батько не довіряв медицині. Прикро, що він просто не хотів лікуватися. Є люди, які за найменшого симптому звертаються до лікарів. Він був іншого складу. Якби він хотів лікуватися, ще прожив би не один рік. Казав: "Я втомився". Через батька пройшло стільки людей! Це важко і фізично, і психологічно.
А. Н.: – Він втомився. Його й у тюрму посадити хотіли за часів Союзу, не визнаючи методів лікування. Він боровся за свою роботу, жив для людей.
– Чи була в Миколи Андрійовича якась віддушина? Як він відпочивав?
Ян: – Він постійно був на роботі. Батько любив душевно посидіти за столом. Кожного дня люди приїжджали, від'їжджали. Мати кілька разів на день накривала столи. Коли була відпустка, їздили у Крим, Карпати. Батько постійно спілкувався з людьми, і в цьому була його віддушина. Він малював. Це були портрети і родини, і батьків, і сестер, і натюрморти. Писав вірші. І писав їх до кінця своїх днів – творів дуже багато: філософських, патріотичних. Він займався медициною, куховарив. Усе, що робив, робив від душі. Загалом не любив виїжджати з Кобеляк. Для нього це було складно. Батько був чесною і принциповою людиною. Таких людей зараз мало.
А. Н.: – За кілька днів до смерті Микола Андрійович попросив аркуш паперу й ручку і написав такий вірш:
"Жизнь наша не щедра на многолетия.
Идут года, ты станешь стар и сед,
О, если б мог прожить ты два столетия,
То было б мало этих двести лет!
Но и тогда не смог бы насмотреться
На радости безумные ребят.
От тропиков до края полуночи,
Далекий друг, позволь тебя спросить,
Будь ты студент, солдат или рабочий,
Ты любишь жить? Ты тоже хочешь жить?
Тогда послушай, как за облаками,
Упрямо набирая высоту,
Ревут бомбардировщики над нами
С горячим водородом на борту.
Чтоб на свободу смерть не вышла снова,
Бей по рукам, протянутым к мечу,
Скажи, как я, единственное слово: "Не хочу".
Багато хто заздрив дружині Йосипа Кобзона Нелі. Думали, що вона живе, як вареник у маслі. А я особисто бачила, як їй. Зі знаменитими людьми нелегко
– Андріано Миколаївно, вам не було складно, прикро, що чоловік мало часу вам і сім'ї приділяє? Намагалися переконати, щоб він більше відпочивав?
– Були такі розмови. Я просила чоловіка працювати менше. Але Микола Андрійович сказав: "Мамко, я житиму для людей!" Він для різних занять знаходив час, але насамперед присвячував себе людям, Батьківщині. Йому пропонували в Москві квартиру, але чоловік не хотів нікуди переїжджати. Відмовився й від роботи в Карлових Варах. Він говорив, що скрізь люди й допомога його потрібна не тільки в Москві чи на курорті. Він вважав за краще залишитися в маленькому місті – рідних Кобеляках. І сюди до нього приїжджали пацієнти з усього Союзу.
Так, із такими людьми нелегко жити. Багато хто заздрив дружині Йосипа Кобзона Нелі. Думали, що вона живе, як вареник у маслі. А я особисто бачила, як їй. Зі знаменитими людьми нелегко.
– А чому Нелі з Кобзоном було нелегко?
– Він же постійно на гастролях був, а потім ще діти з'явилися. Неля їздила з чоловіком спочатку, а потім Андрій, Наташа народилися... Ми дружили сім'ями. А Кобзон і Касьян були кумами. Йосип щоліта приїжджав у Кобеляки й давав концерти для людей.
– А ви підтримуєте зараз стосунки з удовою Кобзона?
– Ми з Яном були на концерті у Кремлі з нагоди 80-річчя Кобзона. А на похорон поїхати не змогли. Попросили друзів із Москви передати від нас вінок. Вийшло, що й на похороні Касьяна Кобзона не було. Він тоді лежав у лікарні в Німеччині. Теж у людини доля складна: 20 років воював зі своєю хворобою.
– Із відомих пацієнтів із кимось підтримуєте стосунки?
– Кому я потрібна після того, як не стало Миколи Андрійовича? Друзі є, але в них свої сім'ї. Але, якщо мені потрібна допомога, я можу звернутися, і мені вони допомагають зробити щось.
Пенсія чоловіка дає мені можливість тільки заплатити за газ у будинку
– Ваш син живе в Кобеляках, продовжує справу батька...
– Так. У центрі працює. Закінчив медінститут. 12 років біля батька працював, а тепер – сам.
– І у вас є онуки. Вони хочуть продовжувати справу батька й діда?
– Старший онук Андрій ходить у 10-й клас, Альоша – у сьомий. Андрій каже, що хоче бути лікарем, як батько і дід. Я кажу: "Андрюшо, я так хочу тебе бачити в білому халаті, щоб ти мене ще трохи полікував!" Але це все життя, невідомо, як далі буде. Син Ян із першою дружиною розлучився. Зараз одружений удруге. У них є дворічний син Іван. Загалом не хочу втручатися у стосунки сина. Зберігаю нейтралітет. Я із другою невісткою стосунків не підтримую, а з першою, Олею, спілкуюся. Вона з дітьми живе в Полтаві. Працює гінекологом. Підтримуємо контакт, адже вона мати моїх онуків.
– Часто до вас онуки приїжджають?
– Вони в мене з п'ятниці до неділі. На канікулах – у батька. Звичайно, він займається ними більше, ніж я. Мені 73 роки, я стара вже. Андрійка я няньчила із двох років, а Льошу – Ніна Прокопівна, мама Олі. Вони вже великі зараз, самостійніші.
– У Миколи Андрійовича були звання народного лікаря СРСР, заслуженого лікаря України. Ці титули дають вам як удові якісь пільги?
– А що вони мені зараз можуть дати? Я отримую 4064 грн пенсії. Це дає мені можливість сплатити за газ у будинку. Якби не Яник, я не знаю, що робила б.
– З учнями спілкуєтеся?
– Чигрин помер, Руденко Олексій приймає в готелі у нас. Вони живуть, їздять до своїх дітей. А навіщо я їм?
– Колишні пацієнти чоловіка, яких він поставив на ноги, вас підтримують морально чи матеріально?
– Я нічого не потребую. Люди, яким Микола Андрійович зробив багато добра, звичайно, про це пам'ятають. А в Кобеляках мене знають. Я в музичній школі пропрацювала 33 роки. А так я ні з ким не спілкуюся. Піду на кладовища, поплачу і повертаюся додому. На 10-ту річницю смерті Миколи прийшло 37 осіб. Мені вистачає... Чоловік жив для людей, приймав і вдень, і вночі. Ми, його сім'я, намагалися його підтримувати, сподівалися, що йому вдасться втілити свої мрії: відкриття медичного центру він домагався, ще будучи депутатом СРСР. Коли майже на 90% центр було побудовано, розпався Союз. Центр розвалили, розікрали. За деякий час його все-таки побудували – спасибі Оксані Марченко, Віктору Медведчуку, вони допомогли. І зараз ремонт зробили, за 15 років після відкриття. А тоді Марченко зняла фільм про Касьяна для проєкту "Імена", почала будувати центр у Кобеляках, і за рік його було побудовано. І що потім? Микола попрацював чотири роки й помер. А весь час до цього? Удома, у літній кухні, тисячі людей приймав. Усе життя добивався можливості для людей створити центр. Він не йшов депутатом у Москву, щоб заробити, а хотів, щоб в Україні був такий центр. Зараз досі йому навіть посмертно звання героя не дали, а Микола Андрійович допомагав усім! Не можу говорити... (Плаче).
– Відомо, що Микола Андрійович мав веселу вдачу, але міг і міцне слівце сказати. Важко було звикати до такого характеру?
– У житті всяке буває. Чоловік був дуже цілеспрямованим, він усього домагався. Ми жили разом із батьками Миколи Андрійовича: з мамою п'ять років, із батьком 23 роки. І в нас були дуже гарні стосунки. Вони були просто золотими.
– А ваша мама не любила Миколи Андрійовича...
– Вона говорила: "Куди ти лізеш? У нього троє дітей". Ми несолодке життя прожили: Микола на роботі, я працювала, троє дітей жили з нами...
– Із часом ваші батьки прийняли зятя?
– Майже рік я не їздила до рідного Галича. Потім тато прийняв його, мама – ні.
– А з дочками Миколи Андрійовича спілкуєтеся?
– Із Людою – так, із Танею, яка в Києві живе, не спілкуємося. Третя, Руслана, померла. У неї є внучка Зіна, яка живе в Полтаві. Ось із нею спілкуємося.
– Нащадки дочок Касьяна пішли в медицину?
– Ні. Танін син за освітою ветеринар. Таня працювала на Бессарабському ринку. Улаштувалася завдяки Валентині Шевченко, на той момент голові президії Верховної Ради УРСР. Її Микола Андрійович лікував, і вона віддячила. Тоді Тані допомогли і з гарною роботою, і з квартирою. Із його дочок нікого не образили.
– Сестра Миколи Андрійовича теж уміла лікувати?
– Так, Паша теж приймала. Вона в 93 роки померла. Із її дітей ніхто не став лікарем.
– Касьян зцілив понад 2 млн осіб за 43 роки. А були ті, кому він відмовляв?
– Якщо приходила людина з викривленням хребта третього – четвертого ступеня, звичайно, він не брався. І Яна так учив. Але найчастіше міг допомогти: до нього приходили люди на милицях, а йшли своїми ногами.
– Які у вас були сімейні традиції?
– Святкували Різдво, Великдень, День Святого Миколая. Усе святкували сім'єю – із чоловіком і сином.
Ян Касьян: Я працюю за методом батька. Нічого не змінював. Тоді були чудові результати, і зараз є
– Яне Миколайовичу, ваш батько приймав по 500 людей на добу. Це просто нереально уявити. Такі нелюдські сили...
– Це й терпіння, здоров'я має бути...
– А ви по скільки зараз приймаєте?
– По-різному. Минулого тижня було 53, цього – 37, але не порівняти з потоками пацієнтів мого батька.
– У вашого батька були учні. У вас теж є?
– Були люди, які запитували, чи можу я їх навчити методиці, але я вчитель ніякий. У батька – так, вчилися. Дехто приїжджав подивитися. Він дозволяв. Казав: "Хочете – дивіться, а до всього іншого своїм розумом дійдете". Батько працював з Олексієм Чигриним і називав його своїм учнем, як і Джалала Саїдбегова.
– Ви за методом батька пацієнтів лікуєте?
– Так, нічого не змінюємо. Тоді були чудові результати, і зараз є.
– Майстерності мануальної терапії може навчитися кожен чи це дар?
– У батька точно був дар. Можливо, він перейшов йому від батька, мого діда. Той теж лікував людей. Я – прийомний син Миколи Касьяна, але він зміг мене навчити. Хоча б частково перейняти його вміння мені вдалося. Але те, що робив батько, це фантастика!