Виконавиця пісні "Охрана_Отмєна" Jerry Heil: Батьки кажуть: "Ти що, зазналася?" – і контролюють, щоб я до Києва поїхала маршруткою G

Справжнє ім'я 23-річної Jerry Heil – Яна Шемаєва. Дівчина народилася і все життя прожила у Василькові Київської області і менше ніж рік тому переїхала до Києва. Вона стала відомою як блогерка завдяки кавер-версіям на пісні світових та українських зірок. Більшу популярність їй принесла авторська пісня "Охрана_Отмєна". Зараз Jerry Heil продовжує створювати треки, які, на її думку, будуть близькими всім українцям, а також пише пісні для представників українського та російського шоу-бізнесу.

Фото: thejerryheil / Instagram

– Багато блогерів зізнаються, що йдуть на YouTube від дефіциту спілкування в реальному житті. У вас теж так було?

– Так, точно так само. Я завжди була сама по собі. Ще в школі не належала до жодної компанії. І у мене взагалі дитяча травма була, коли я перейшла в іншу школу після четвертого класу. Одна дівчинка, моя сусідка, обіцяла зі мною продовжувати дружити, але незабаром демонстративно перестала спілкуватися. У мене на цьому тлі почали комплекси різні розвиватися. Блог пізніше став виходом у світ.

– Коли ви досягли певної популярності, до вас почали набиватися в друзі? Чи, може, люди, з якими обірвався зв'язок, різко захотіли спілкування?

– Це нормально, коли хтось досягає якогось результату, то інші цікавляться, хочуть спілкування. Я б не проти теж була поспілкуватися з якимось Чарлі Путом зараз.

– Переслідують, дістають фанати?

– Ні. Адже ми притягуємо схожих людей, і навколо мене такі самі прості, як я. Усі з почуттям такту.

– У вас беруть автографи?

– Беруть. І мене це дивує – в еру, коли можна зробити і фото, і відео. Для чого людям автограф? Але насправді це така сильна енергетика, коли людина своєю рукою підписує листівку.

– У реальному житті у вас є справжні друзі? Скільки їх? Можна перерахувати по пальцях чи більше?

– Я думаю, що пальців рук і ніг вистачить. Але аж таких супердрузів, яких можна витягнути ввечері кудись пройтися, дуже складно знайти, тому що всі супербізі, всі цілеспрямовані і зайняті.

– Ви активна, говірка. Після емоційних сплесків найчастіше настає період спокою або навіть меланхолії, як після шторму на морі настає штиль. Бувають такі меланхолійні періоди у вас у житті?

– Так, але я люблю все аналізувати. Я розумію, навіщо мені це. Люди люблять постраждати, і я теж, як одна з них. Але мені моє аналізування часто заважає. Меланхолія слугує для написання пісень, а тут вмикається мій мозок і каже: "Яно, ну що ти випендрюєшся? Ти ж знаєш, навіщо сумуєш – хочеш, щоб тебе хтось обійняв, пожалів. За пів години все мине". І щойно вмикається мій внутрішній скептик, меланхолія минає.

Якби я дала цьому волю, можливо, народилася б якась пісня. У мені живе дві людини: одна – творча, друга – практична. З організованістю, щоправда, не склалося...

Фото: thejerryheil / Instagram

– Чому пісня "Охрана_Отмєна" стала такою популярною?

– Вона близька всім, причому близька на різних шарах. По-перше, там історія зашита проста, побутова, по-друге, слова "Охрана, отмена" ми чуємо мало не щодня, стоячи в черзі до каси. Це простий рецепт успіху пісні.

– Тобто буде ще багато пісень із використанням слів, які ми часто чуємо, і, можливо, не завжди цензурних?

– Ні. Усі цензурні.

– Тобто ви лайливу лексику не використовуєте?

– Ні, коли я чую матюки, мені боляче. Іноді, коли я сильно злюся, всяке буває... А щоб я просто так у житті матюкалася, такого немає.

– Хто ваш глядач? Ви чітко бачите свою аудиторію?

– Аудиторія настільки розширилася зараз! Раніше за Instagram я могла проаналізувати, переглянути, хто мене лайкає. Раніше це були дівчата віком 18–24, трохи менше хлопців. А зараз і чоловіків додалося, і старші жінки, і зовсім маленькі діти. Їхні батьки, наприклад, публікують відео виконання дворічною дитиною пісні "Охрана_Отмєна". І тут же на вулиці зустрічаєш чоловіка, якому під 60, і він каже: "Яка класна пісня!"

– Пісня "Охрана_Отмєна" навіть в одній тільки рекламі "Розетка" лунає кілька разів в одному рекламному блоці на телебаченні. Не вважаєте, що можна "вийти в тираж", що вас занадто багато і відбувається перенасичення?

– Я не винна, що вона скрізь лунає. Це люди роблять, а не я.

– Немає страху, що "Охрана_Отмєна" – це пік популярності? Буде ще пісня, яка так само підірве аудиторію? Зріє така композиція?

– Мені здається, що боятися такого немає сенсу, це не дасть жодних результатів. Я іноді думаю про це, але завжди тестую з Instagram, публікую спочатку уривок пісні. Так і з "Охраною" було. І з "Вільна каса". Мені здається, "Вільна каса" – гідна наступниця "Охрани_Отмєни", і буде ще "Бомба_Граната". Буде багато цікавих треків попереду. Я не можу нічого передбачити чи гарантувати. Як буде, так буде.

– Ви співпрацювали з лідером The Maneken, продюсером Євгеном Філатовим. Як розпочалася співпраця і чому закінчилася?

– Почалася з того, що у мене була колись група: басист, гітарист, барабанщик. Я робила музику, як і зараз, просто на лептопі, і створювала аранжування, але не вірила, що вона добра. Басист у нас був дуже амбітний, він переробляв. Ми мріяли виступати на великій сцені. Моєю найбільшою мрією було виступити на сцені "Кварталу". Це було велике бажання, і досі хочу цього.

Будучи у групі, я познайомилася з хлопцями із "Джем FM". Вони мене попросили написати літню пісню, яку зможуть узяти в ротацію. Я тоді написала "Де мій дім", і з групою у нас зайшла розмова про нашу назву. Я розуміла, що хочу бути сольним проєктом, але не наважувалася групі сказати прямо.

У підсумку я їм усе-таки запропонувала, щоб ми позиціонували себе як Jerry Heil, оскільки мене вже так знали, у мене на каналі була певна платформа – невелика – 13–16 тисяч підписників. Але, знову-таки, амбітний басист сказав від імені групи, що вони не хочуть стояти за моєю спиною. Хоча, мені здається, і в групах люди сприймають усе-таки соліста як лідера, а решту учасників – як музикантів, які з ним грають. Одне слово, наша група розпалася. Я кіпішнула і почала шукати саунд-продюсерів, не вірячи, що в мене гарні аранжування. Я надсилала свої композиції лейблу Vidlik. Мені відповіла Ната Жижченко – сказала, що їй сподобалося і вона дала послухати треки Євгену Філатову, йому теж сподобалося. Для мене вони були і є найкращими музикантами в Україні. Я просто себе тоді щипала: уявіть, я сиджу у Василькові у своєму обдертому кріслі і не вірю у своє аранжування, а Ната пише, що все чудово, нічого не потрібно переробляти.

Ми після цього зустрілися, і почалася співпраця. Випустили чотири треки. У той період я уявляла, що дуже лірична, меланхолійна, як Лана Дель Рей. Так, це частина мене, але не вся я. У той період мені трохи не вистачало спілкування з Натою і Женею, вони суперзаняті. Але водночас Женя весь час мене підганяв: "Яно, давай альбом". У мене було написано за цей період багато пісень, але я ніяк не могла змусити себе сісти і дописати аранжування. Я люблю це робити, але щось мене прямо не пускало. І я постійно писала Жені: "Скоро віддам". Але ніяк не робила цього.

У той період я написала пісню "Охрана_Отмєна", а за деякий час познайомилася з музикантом Ромою Череновим, була вражена, наскільки класно він робить аранжування.

Незабаром я зрозуміла, що пісні, які у мене пишуться (а це "Заборонене кохання" про кохання викладача і студентки, "Охрана_Отмєна"), – все не те, чого чекає Женя. Vidlik – дещо інший формат. У той самий час я знайомлюся з Мішею Ясинським і під час спілкування з ним розумію, що мені потрібно продовжувати працювати в руслі цих пісень, над схожим репертуаром, тому що так я почуваюся на своєму місці.

Вдячна хлопцям із Vidlik за віру в мене. Перші серйозні кроки у моїй кар'єрі відбулися саме завдяки Філатову. Але якщо почуваєшся не на своєму місці, потрібно рухатися в іншому напрямку.

– Ви були ініціаторкою розмови з Філатовим про припинення співпраці?

– Так. Женя сказав: “Це твій вибір, це нормально".

Фото: thejerryheil / Instagram

– Скільки грошей ви вклали в аранжування, запис пісень?

– Перші аранжування я робила на лептопі, відповідно, безкоштовно. Женя допоміг із мастерингом. А аранжування з Ромою зараз ми робимо на партнерських умовах. Він отримує відсотки від проєкту. У "Охрана_Отмєна" досі вкладено нуль гривень. І кліп ми зняли безбюджетний.

– Ви сказали, що мріяли виступити на сцені "Кварталу". Чому саме там?

– Не знаю, мабуть, ностальгія вмикається. Традиційно з батьками вечорами ми дивилися "Квартал".

– Мотив – щоб батьки пишалися.

– Так, і я вам більше скажу. Вони для мене стали критерієм, за яким я почала визначати, заходить пісня чи ні. Раніше, коли я писала музику, яка Vidlik ішла, я розуміла, що це пісні не народні. Батьки посміхалися і хвалили, але не відчували цю музику. Щось гідне і масштабне виходить на точці перетину, коли і якісна музика сходиться, і народність. У потрібний час у потрібному місці це стріляє.

– Як змінилися ваші щоденні витрати, коли ви стали популярною?

– Коли я переїхала в Київ пів року тому, у мене ввімкнувся режим провінціалки, яка хоче все і відразу. Я вирішила, що маю жити в центрі. Зняла квартиру на Майдані, потім уже зрозуміла, чому вона така дешева. Виявилося, по сусідству комунальна квартира. На Софіївській... Прекрасне місце, все близько, красиво, але сусіди – це жах (усміхається). Щоранку я прокидалася від того, що в мою квартиру заходить їхній сигаретний дим. Я виходила, просила курити на вулиці, тому що в квартирі немає чим дихати. Я пояснювала, що мені дуже зле від диму. А вони в холі собі тамбур облаштували, вазони підвісили. І після чергового мого прохання до мене впритул підходить мужик із сигаретою (у нього дим валить із рота) і каже: "Дівчинко, по-перше, це не твоя квартира, по-друге, коли ти сюди заселялася (і так голову туди, де вазони висять, вальяжно закидає), ти очікувала побачити тут зимовий сад?" Ну дійсно, чого я випендрююся!

– Зараз у Києві комуналки вже велика рідкість. Тож у певному сенсі вам пощастило відчути екзотику.

– Насправді я дуже вдячна за той період. Багато пісень там написано. І саме тому, що я жила у стресі: приходила додому, не могла розслабитися, і доводилося працювати. Нещодавно нарешті я дописала пісню, яка починається з рядка "Мої сусіди алкаші".

– А зараз ви куди переїхали?

– Наступного дня після в'їзду в квартиру на Софіївській я собі пообіцяла, що місяць поживу там і виїду, але прожила пів року. І ось, урешті-решт, я переїхала. Теж центр, зручне розташування, чудові сусіди. Тут я розслабляюся, навіть занадто.

– Ви живете із братом?

– Ні, брат приїжджає до мене іноді.

– Один брат у вас?

– У мами було троє дітей, але перший син помер. Після нього я народилася, а потім Дениско. Йому в листопаді буде 18 років.

– Він теж займається музикою?

– Тато дуже цього хотів. Він мріяв, що я буду на сцені, а в Дениса буде магазин музичних інструментів. Брат теж навчався в музичному училищі на фортепіанному відділенні, але музика не йшла. Видно, що ця жилка є, але не настільки розвинена, як у мене. Я могла прогулювати, а потім приходити на уроки, і мене якимось дивом хвалили. Сказати, що я люблю музику, – мало. Це моє єство, напевно, я ботан із сольфеджіо, просто прискіплива. А мій брат навчається на архітектурному, і, коли креслить, він кайфує. Ось бідкався, що у них закінчилося креслення. А для мене креслити було б муками!

– Ви сказали, що після переїзду у вас увімкнувся режим провінціалки, що ви почали робити багато покупок. Накупили?

– Коли я переїхала, грошей було небагато, і я все витрачала на комуналку й оренду, речі, їжу. Було так, що грошей не залишалося, а ще треба було п'ять днів жити. Я якось викручувалася. Не дарма кажуть, що коли гроші потрібні, вони звідкись приходять. Ось і мені звідкись – від реклами чи ще якихось джерел – щось періодично приходило. Але була ситуація, коли я собі позапланово влаштувала голодування, тому що просто не було грошей.

Фото: thejerryheil / Instagram

– Скільки грошей ви витрачаєте на день?

– У мене погано з підрахунками, не веду бюджету. У заклади можу ходити по бартеру як блогер. Буває, що когось позначиш у пості, а вони тебе приголублять, нагодують. А буває, що сходила в супермаркет і витратила 1,5 тис. грн. Я просто фанат пробувати новинки на зразок пудри меренги.

Зараз мені стало некомфортно їздити в маршрутці додому, але я продовжую це робити. Інші пасажири мене фотографують, і я почуваюся мавпочкою у клітці. Я не проти зробити фото, але по-нормальному. Удома мене не чують, коли я пояснюю, що їздити в громадському транспорті мені некомфортно. Батьки кажуть: "Ти що, зазналася?" – і контролюють, щоб я до Києва поїхала маршруткою.

– Ви в одному з інтерв'ю сказали, що збираєтеся вчити англійську за кордоном і що на це відкладаєте гроші. Багато потрібно зібрати?

– Є такий канал "Лінгва Марина". Ця дівчина переїхала із Санкт-Петербурга в Лос-Анджелес. Вона виграла грант на свій проєкт програми для вивчення англійської мови. І зараз розвиває онлайн і офлайн формати. Я б на офлайн хотіла поїхати в Лос-Анджелес. Це коштує приблизно 100 тис. грн.

– Ви також зазначали, що плануєте освоїти американський сленг, щоб писати пісні англійською.

– Так, я хочу робити англійською те саме, що роблю українською.

– Але це ж потрібен не тільки сленг, а й розуміння, чим живе суспільство.

– Так, але все поступово.

– Хочете відкривати західний ринок?

– Так, в ідеалі хотілося б.

– YouTube же не має меж. У Росії вас слухають, пишуть вам звідти?

– Так. Пишуть, що слухають. Іда Галич, Рита Дакота у себе на сторінках публікували мої пісні. Мені здається, музика не має кордонів.

– Ви за освітою диригент. А хто ваш улюблений композитор класичний?

– Дуже люблю класику, але мене рідко на ці теми запитують. Обожнюю французького композитора Марселя Дюпре! Він писав неймовірні твори на духовні теми. Дуже люблю Георгія Свиридова і його "Пушкінський вінок", у якому композитор використав народні російські мотиви лірики Олександра Пушкіна.

– Ви любите класику, говорите, що музика – ваше єство. Чому ж тоді ви кинули консерваторію?

– Нудно було! Може, не збіглося щось. Сталося нестикування "очікування – реальність". Я собі навигадувала багато чого... Там, наприклад, у нас була інформатика, і надано один комп'ютер на всю групу! Старезний, із таким задком, як у Кім Кардаш'ян. Мені б хотілося, щоб консерваторія розвивалася. Я провчилася півтора року, а на другий курс перестала ходити. Мені зателефонувала декан, сказала, що пропуски я можу закрити якось, але на практику ходити треба було, і її ніяк не закрити. Я, недовго думаючи, сказала: "Тоді я забираю документи".

– Як батьки відреагували на це?

– Я ще після закінчення першого курсу говорила їм, що хочу взяти академвідпустку. Ну там "оторваные годы" були вдома, звісно. А коли вже сталося те, що сталося, що батькам залишалося? Мама дуже довго просила не розповідати батькові взагалі, але я не бачила в цьому сенсу, розповіла. Навіщо приховувати? Для них це була статусність: дочка вчиться в консерваторії. Але, знаючи зсередини процес, розумієш: у чому ця статусність, якщо ти не отримуєш того, заради чого прийшла? Що мені від тієї скоринки? Якщо ти вмієш писати музику, і так писатимеш її.

– Скоринка потрібна була б, якби ви, наприклад, захотіли викладати...

– Я б не змогла, мені здається, викладати. Судячи з того, як я займалася з братом, я дуже деспотичний викладач. Діти не хочуть такого вчителя, повірте (Сміється).

– У майбутньому ви плануєте відкрити якийсь бізнес?

– Можливо, лейбл, якщо в майбутньому, звісно, ще буде подібне це поняття. У мене є така жилка, яку можна буде реалізувати.

Фото: thejerryheil / Instagram

– В одному інтерв'ю ви сказали, що позиціонуєте себе як тінейджера. Це імідж? Образ? Чи ви так почуваєтеся?

– Невже я маю такий старий вигляд?

– Ні, але тінейджер – це підліток – до 20 років.

– Я не люблю ці ярлики.

– Та ви самі себе так назвали.

– Так, назвала. Просто я вважаю, що досить молода, і так, я така. Ось у ліричному образі я повністю собою не почувалася і навіть не знала, як поводитися на сцені. Просто немає іншого слова, яке підходило б до визначення мого стилю зараз. Слово "тінейджер" чудово описує мій стан.

– Які вам подобаються чоловіки, молоді люди?

– Він має бути дуже сильно заряджений на досягнення своїх цілей, тому що зі мною працює штука "чем больше женщину мы любим, тем меньше нравимся мы ей", і коли мені приділяють занадто багато уваги, це теж працює на мінус. Це має бути чоловік, із яким ми сходимося і розуміємо одне одного, але водночас у кожного є своя справа і ніхто не переходить межі особистого простору.

– А до зовнішності є якісь побажання?

– Раніше я думала, що є, а зараз, зустрічаючи багатьох цікавих людей, розумію, що кожен по-своєму гарний.

– Мрієте про весілля?

– Буває. Але я думаю: стоп-стоп-стоп! Тобі це справді треба чи ти надивилася Instagram, де всі поголовно виходять заміж, народжують дітей і ставлять статус "щаслива мама". А потім я думаю: що взагалі дає заміжжя, штамп? Чого реально хочеться, то це просто людину поруч, яка тобі буде підтримкою, і ти їй.

– Що дав вам змогу купити ваш найбільший гонорар?

– Останнім часом я витрачала гроші на одяг. У мене завжди був образ у голові, який я хочу мати вигляд, і зараз я поступово починаю його формувати.

– Євген Філатов, із яким ви працювали, є членом журі нацвідбору на "Євробачення". Хотіли б узяти участь у цьому конкурсі?

– Поки пісні немає для участі. Якщо напишеться, то, можливо, так.

– Прагнете отримати музичні премії?

– Не можу сказати, що аж слина тече, і я вже трясуся від думки про премії. Але це приємно – як данину тій маленькій Яні, яка хотіла на сцену і дивилася премії на кшталт "Золотий грамофон" по телевізору.

– Ви говорили в одному з інтерв'ю, що хотіли б записати дует із Настею Каменських або Вірою Брежнєвою. Остання нещодавно заявила, що вона не українська співачка і ніколи не була такою. Як вам цей вислів?

– Я розумію, що Віра мала на увазі, що вона українка, а будувала кар'єру не в Україні. Але про це не говоріть зі мною, я такі речі останньою дізнаюся.

– Я просто цікавлюся вашою думкою. Ось, нещодавно відбувався фестиваль "Жара" в Баку. Туди їздили Настя Каменських і "Время и Стекло". Громадськість ставиться до цього неоднозначно. Багато хто їх критикує за такі поїздки. Як ви вважаєте, виступи на російських заходах настільки необхідні цим відомим українським артистам?

– Ми не обговорюємо такі питання...

– Гаразд. Хто з колег купував у вас пісні?

– Я для Віри Брежнєвої написала кілька пісень, співпрацюємо з Вовою Дантесом, Яною Бріліцькою, Златою Огнєвіч.

– Ви бачили пародію Володимира Остапчука на Артура Пирожкова? Він висміяв артистів, які йдуть у політику, зіронізувавши, що незабаром Верховна Рада буде у Палаці мистецтв "Україна". Які емоції викликають у вас артисти, які йдуть у політику, взагалі ця тенденція?

– Спочатку мене це здивувало, але потім я подумала, що, можливо, у людей є амбіції, які вони не могли раніше виявити. І тут, надихнувшись чужим прикладом, вирішили спробувати себе. Якщо це піде на користь, чому ні?

– Ви написали пісню "Ми президенти своєї країни". Як ви розумієте цю фразу?

– Що кожен відповідальний за порядок у своїй країні. Не треба перекладати свою відповідальність на когось. Ми дуже часто говоримо, що так чисто десь, а у нас брудно. Так от, чисто там, де не смітять. Ми любимо обговорювати людей при владі, але не дивимося, що робимо самі.

– Які книжки ви читаєте? Якому кіно віддаєте перевагу?

– Я люблю бізнес-літературу, мені цікаво, як будується бізнес, книги з психології. Це захоплення почалося з книжки, яка видається досить простою – Іцхак Пінтосевич "Дій". Я її прочитала років у 18. Пам'ятаю, їду в маршрутці і читаю щось на кшталт "Ти відповідальний за своє життя". Думаю, зараз я вийду, зайду в кафе і запитаю: "Вам потрібні музиканти?" Це було так страшно. Але тим фактом, що я це зробила, я дуже пишаюся. Хоч мене на роботу не взяли, для мене це був маленький власний подвиг. Ще з книг відразу заходять "Сім навичок високоефективних людей", "Ніколи не їжте наодинці"... Мені здається, усе з того, що на слуху, я прочитала.

Із фільмів мене вразила "Богемна рапсодія". Із серіалів кілька разів дивилася "Друзі".