Режисер Резнікович: Боюся бути поганим пророком, але в найближчому майбутньому повільно згасатиме театр імені Лесі Українки
Що сталося в театрі імені Лесі Українки
(Історія у двох частинах)
Частина перша
Особистий лист до міністра
Шановний Олександре Владиславовичу!
Звертаюся до вас не лише як до міністра культури, а і як до творчої особи з багаторічним стажем і досвідом роботи в культурі.
Мій лист дуже особистий. Не впевнений, що все, про що я пишу, має стати відомо колективу театру.
Навряд чи мені можна чимось дорікнути стосовно і країни, і театру. Я люблю Україну, вважаю її своєю Батьківщиною – від Харкова, де народився, до Львова, де прожив 12 років, закінчив школу, навчався в університеті і, звісно, Київ – 44 роки свого життя я віддав театру імені Лесі Українки.
Поставив у Києві приблизно 100 вистав, і, насмілююсь думати, вони знайшли відгук у глядача. За 40 років викладання в університеті імені Карпенка-Карого випустив 10 курсів артистів, із них багато хто став майстрами, народними артистами України. Очевидно, надання мені звання Героя України – результат моїх багаторічних зусиль зі служіння моїй країні.
На початку війни я провів 10 найстрашніших днів у Києві, у своєму рідному театрі, від імені колективу склав і підписав подання про перейменування театру і підтвердив це нотаріально, перебуваючи на лікуванні в Лондоні.
Думаючи про майбутнє театру, про його репертуар, створив п'єсу за великою класичною повістю Ольги Кобилянської "У неділю рано зілля копала…" – унікальною драматичною притчею світового рівня про щастя і горе всіх тих, хто пірнає в океан вічних пристрастей людини – кохання, ревнощів, розпачу, навіть божевілля від нерозділеного почуття. За драматизмом і масштабом пристрастей в українській культурі повість можна порівняти з "Камінним господарем" Лесі Українки та "Вкраденим щастям" Івана Франка.
Я взяв дуже активну участь в організації та проведенні в Лондоні успішних гастролей театру імені Лесі Українки зі спектаклем "Фальшива нота" українською мовою.
Щойно дало можливість здоров'я, я повернувся до Києва і в усьому обсязі – організаційно й творчо – розпочав керівництво театром, підготував непростий "лондонський" варіант вистави "Фальшива нота" (практично без декорацій). Це потребувало чималих зусиль, щоб художня цілісність вистави не постраждала, розпочав репетиції вистави "У недiлю рано зiлля копала…"
Зізнаюся, для мене стало несподіваним ударом у нашому з вами діалозі 3 жовтня ваша досить певна пропозиція поступитися місцем керівника театру і залишитися чи то просто режисером, чи то режисером-педагогом.
Переконаний, що це може призвести до консервації творчого процесу в театрі й навряд чи стане трампліном до поступального його руху загалом.
Адже, крім факту кожної проведеної щовечірньої вистави, є ще й масштаб якості в усіх компонентах театрального видовища і в русі або деградації акторської техніки. Дуже важливо, щоб художній рівень театру загалом, особливо після переходу вистав на українську мову, не знижувався, а набув нового творчого звучання.
Переконаний, що мою участь у цьому процесі руху театру важко переоцінити.
Необхідно не тільки намацати і знайти різні нові засоби художньої виразності театру, але ще й реалізувати їх як у видовищному русі вистави, так і в удосконаленні акторської техніки кожного артиста, який виходить на сцену.
Вважаю, що сила театру – у поєднанні творчо живих традицій минулого в театрі й усього нового, сьогоднішнього, що змінило вигляд театру після переходу вистав на українську мову.
Постійно думаючи про діалог, який відбувся в жовтні, намагаючись зрозуміти мотиви вашої позиції, хочу запропонувати ще один варіант: розмежувати посади генерального директора і художнього керівника, як це зробили в театрі імені Івана Франка за життя Сергія Данченка, коли він залишився художнім керівником, а Михайло Захаревич став генеральним директором.
Знаєте, театр створити – усе одно, що місто побудувати. Усі 28 років керівництва я боровся з диктатом бездуховності та егоїзму в усіх сферах діяльності театру і у творчому, і у виробничому складниках. У тому, що театр під час моєї хвороби без мене так продуктивно працював, безперечно, мій багаторічний внесок у всі сфери формування його колективу. Нинішні наші успішні гастролі в Лондоні – ще одне тому підтвердження.
У наш непростий час мій досвід, мої знання, моє розуміння важливості психологічного складника в русі театру, переконаний, можуть допомогти вийти театру на інший рівень якості кожної вистави й удосконалення акторської техніки. Думаю, як художній керівник я міг би принести театру імені Лесі Українки безперечну користь. Наші успішні гастролі в Лондоні з виставою, яку я поставив ("Фальшива нота"), укотре, по-моєму, це підтвердили...
26 листопада 2022 року
З повагою
М.Ю. Резнікович
Минув місяць. Відповідь мені не надійшла…
…Колись Олександр Солженіцин випустив текст із назвою "Бодался теленок с дубом" – про стосунки з керівництвом СРСР.
…Як відомо, кожне порівняння кульгає. Моє порівняння – не виняток. Можливо, за масштабом особистості, я й права на нього не маю… Мовчання міністерства дедалі більше мене переконує в безглуздості мого листа, у тому, що в ньому так багато наївного, дитячого, хлоп’ячого, приватного, несерйозного, зовсім не вартого уваги такої установи, як Міністерство культури та інформації…
Частина друга
Дещо про пам'ять…
Як добре, коли в людини залишається чітка, сильна пам'ять, і вона пам'ятає хоч щось зі свого дитинства, юності, більше – з молодості, зрілості, не забуває всього добра, яке дістала від людей, котрі оточують її протягом життя, пам'ятає, хто її вчив, підтримував, допомагав відбутися у професії.
Я пам'ятаю своїх учителів – Георгія Товстоногова, Євгена Лебедєва, Давида Боровського, згадую їх із вдячністю і теплотою, чітко розумію, що без них я не відбувся б ні у професії, ні в житті. Не просто розумію – відчуваю. Це в мені всередині щодня, щогодини.
…У щоденниках Олега Борисова я якось натрапив на запис: "Моя головна помилка в житті має ім'я, по батькові та прізвище". Борисов писав про Олега Єфремова, їхні стосунки, про своє вимушене рішення після непорядних вчинків Єфремова піти з МХАТ.
Вочевидь, у кожного довго не загоюється пам'ять про свою особисту головну помилку в житті. Я – не виняток. Моя головна життєва помилка теж має ім'я, по батькові та прізвище. Це Кирило Кашліков. Такий уже цей закон життя: часто відбувається те, чого аж ніяк не очікуєш, що падає, як сніг на голову. Так на мене раптом нещодавно обвалилася низка вчинків Кашлікова, на які я ніколи не очікував…
Знову тріумфує вічна життєва формула: не зробиш добра – не дістанеш зла… Інакше: кожний добрий учинок буде покарано…
Важко виміряти, зважити на терезах ті масштаби добра, турботи, участі, що за майже 40 років життя віддав я цій людині. Більше, можливо, лише його батьки. Із його 20 років моя підтримка, участь у навчанні, у становленні його у професії, у русі в театрі були для нього визначальними. Саме це допомогло Кашлікову стати і артистом, і режисером, що занесло його в культурне життя Києва.
І раптом виявилося, що він – та людина, хто, ну, з деякою натугою, вочевидь, переступає через колишні найтепліші, найдовірливіші стосунки з усіма людьми, хто йому більше не потрібен, побутово не корисний, хто може перешкодити досягти чергового просування в житті. Чи помічав я в ньому ці якості раніше?
Помічав!.. Але й припустити не міг тієї міри людської нешляхетності, егоїзму, навіть, очевидно, боягузтва, його здатності миттєво відійти вбік, миттєво промовчати замість того, щоб зробити мінімально мужній, мінімально чесний вчинок. Повною мірою виявилося це в жовтні цього року в Києві після мого деякого протистояння з міністром культури, протистояння, яке стосувалося і мене, і його – Кашлікова…
У розмові зі мною міністр запропонував поступитися керівництвом театром йому, Кашлікову, і Кирило Григорович не знайшов навіть слів, не кажучи вже про вчинки, щоб висловити своє ставлення до цього і, головне, озвучити свою позицію в цій ситуації. Він лише співчутливо промовчав.
Одна з відмітних якостей таких людей – повне безпам’яття минулого. Того, як усе починалося, хто допомагав їм (йому), хто рухав по життю, хто підкладав свої руки для того, щоб вони (він) відбулися в навчанні, у становленні у професії, хто відкривав їм таємниці професії, допомагав потрапити до театру, розвиватися, відбутися у ньому. Плюс – абсолютно безкорисливо (а це в театрі далеко не завжди відбувається) допомагав у перших кроках становлення в режисурі, усіляко опікувався, рухав на шляху надання почесних звань, призначав на перші адміністративні посади в театрі, хто всіма силами допоміг стати членом Академії мистецтв… Усе це, можливо, й промайнуло у свідомості Кашлікова, але одразу ж і зникло, як сон, як ранковий туман, як "дiвочi лiта".
Важко уявити, як склалася б його доля без моєї підтримки й участі. Уже точно не так, як склалася.
Не знайшлося в нього навіть слів, не кажучи вже про вчинки, коли він від мене дізнався про думку міністра. Адже він міг не тільки зворушливо зітхати щодо цього, міг висловити, що не згоден. І що в ім'я добробуту театру, в ім'я творчого руху та розвитку може й сам відмовитися від цієї пропозиції. Він мав це зробити хоча б в ім'я нашого спільного минулого, та ще й ще в ім'я розуміння того, що без мене театру буде лише гірше. Він мене не замінить. Але для цього потрібні і мужність, і совість, і ще щиро глибинне не лише розуміння, а ще й відчуття поступального руху театру – усе разом... Не кожному це дано.
Усе те, що виявилося 3-го і 24 жовтня в моїх стосунках із Кашліковим має дуже просту назву – безпам’яття, забуття пам'яті. Хоча можна назвати це й інакше – умінням вчасно відійти убік, вчасно промовчати і тим самим "попасть в первачи" за відомою піснею Олександра Галича, майже легко переступити через непотрібну йому вже людину.
Виявилося, Кашліков – і для мене це стало несподіванкою – ішов зі мною по життю тільки доти, доки потребував моєї підтримки в русі службовими успішними сходами, а зовсім не через єдність поглядів і розуміння, що таке театр і як він може або розвиватися, або згасати. Може, він щось із цього й розумів, але пристрасть до влади та страх, коли б чого не трапилося, якщо він відмовиться, для нього самого виявилося сильнішим.
А в Галича далі зовсім нещадне: "Вот как просто попасть в палачи – промолчи, промолчи, промолчи…"
На жаль, таке наше нині театральне – та чи тільки театральне? – життя. Утім, бувають і винятки, але Кашліков не з-поміж них!
У цій ситуації позиція міністра культури Олександра Владиславовича Ткаченка була виваженою. Він не підписав моєї заяви про звільнення, хоча міг, а подав я її передусім через мовчазну згоду Кирила Григоровича, мовляв, що поробиш – так тому й бути, і через реальне на сьогодні вже двовладдя, що завжди призводить до паралічу творчого життя театру. Міністр запропонував мені відпустку майже до середини грудня.
Театр створити – усе одно, що будинок звести. Десятиліття сьогоднішній театр імені Лесі Українки будував я. І збудував!.. Сьогодні театр повною мірою дихає в усіх своїх підрозділах – творчих та організаційних.
Неймовірний успіх на наших гастролях у Лондоні з виставою "Фальшива нота" – аншлаг, реакція глядачів у залі на 950 осіб, відгуки лондонських театральних критиків – ще одне тому підтвердження.
Пропозиція Олександра Ткаченка поступитися місцем керівника театру 3 жовтня (для мене – чорний день календаря) я сприйняв і як ляпас, і як образу, яка не має підґрунтя. Це і мовчання Кашлікова, коли я йому про це розповів, стали причиною моєї заяви про звільнення. Мовчання Кашлікова можна поставити в цьому випадку на перше місце, тому що міністр міг мати суто адміністративні мотиви. Наші стосунки – лише кілька зустрічей протягом двох років. Із Кашліковим позаду майже 40-річне спільне минуле, закреслене ним – коли б чого не трапилося – за п'ять хвилин… Ах, як просто "попасть в первачи"!
Ще минулого століття один із моїх друзів, драматург Михайло Рощин написав п'єсу "Поспішайте робити добро". Здається, по життю я поспішав… Виявилося, цей заклик не завжди правильний.
У листі Ткаченка я запропонував інше вирішення проблеми – одночасно і творче, і толерантне – поділити посаду керівника театру. Кашліков – генеральний директор, я – художній керівник. Цієї моєї пропозиції не підтримали; отже, руйнівників театру на сьогодні вже двоє: Кашліков і Ткаченко. Але Олександра Ткаченка ще можна зрозуміти. Він міністр. Насамперед йому важливо щоб театр функціонував, щоб спектаклі відбувалися щовечора. І вони відбувалися… А їхня якість, їхній художній рівень – діло друге чи 10-те. А ось Кашлікова я ні зрозуміти, ні прийняти не можу!.. Невже він забув мою роль у створенні театру, не розуміє, що поки я керую театром, якісний творчий рівень кожної вистави, кожної репетиції набагато вищий за те, що може дати театру як керівник він?..
Він що, не замислився, чому з таким успіхом відбулися гастролі театру в Лондоні з виставою "Фальшива нота" 26 лютого?
І Олег Замятін, і Дмитро Савченко – актори неймовірні. Але я рік не стежив за виставою. У вересні, коли я її побачив, вона тривала одну годину 20 хвилин, а на прем'єрі – одну годину 40 хвилин… Розчинилося, загубилося багато внутрішніх взаємин героїв, нюанси людської поведінки, несподівані потрясіння героїв, кульмінації болю і відчаю…
У вересні й жовтні я провів з акторами 14 дуже непростих – із витратою максимуму душевних сил – репетицій, і вистава не лише набула свого колишнього прем'єрного звучання, а й духовно, емоційно, по-людськи зросла…
Він не розумів, що після втрати в репертуарі театру "Камінного господаря" вистава "У недiлю рано зiлля копала" за видатною повістю Ольги Кобилянської (назва, яка зникла з репертуару театрів Києва після 1964 року, а я вже почав її репетирувати в театрі) могла стати візитівкою, особливо після переходу вистав театру на українську мову?.. Може, і розумів, а може, і ні. Не знаю…
Тому його роль у подальшому руйнуванні театру значно більша, ніж у Ткаченка.
Але є ще один руйнівник театру, третій – головний. Це Михайло Резнікович.
Хто Кашлікова навчив?.. Хто десятиліття всіляко у професії йому допомагав, підтримував, підставляв руки, коли в нього не виходило?.. І хто вчасно не розгледів у ньому раціонального пристосуванця, здатного так елегантно закреслити минуле, з легкістю пристосуватися в новій ситуації?.. Виявилося, небезпечно іноді робити добро. Виявилося, не завжди воно перемагає!
На вечері в Лондоні після рідкісного навіть для нашого театру приголомшливого глядацького успіху вистави "Фальшива нота" (вечерю організувала фірма – організатор гастролей) Кашліков дві з половиною години мовчав, ніби успіх вистави його не торкався.
Відчувалося, що на цьому театральному святі він зайвий, у нього не було навіть кількох слів, щоб подякувати всім співробітникам театру, хто каторжно працював увесь день 26 листопада, щоб увечері єдина вистава в Лондоні українською мовою відбулася на рівні професійної творчої культури нашого театру, хто в Лондоні діставав меблі, лаштунки, падугу, шість освітлювальних приладів – а це було нелегко, – не подякував представникам фірми, ні слова не сказав і про постановника вистави – до речі, його вчителя. Він промовчав!.. Знову: "Промолчи, промолчи, промолчи…"
…І в театральній справі історія рухається спіраллю… Колись, у 50-ті роки минулого століття, театр покинув по суті його засновник – видатний режисер і педагог – Костянтин Хохлов. Змусив його до цього директор театру Віктор Гонтар – зять Микити Хрущова, на той час керівника СРСР. У моєму випадку це зробив мій учень… Спіраль історії…
Тоді, після того, як пішов Костянтин Павлович, театр почав поступово повільно згасати. Повільно, бо Хохлов за майже 20 років заклав у театрі потужний заряд творчої енергії живого життя.
Боюся бути поганим пророком, але так само в найближчому майбутньому повільно і, на перший погляд, непомітно згасатиме театр імені Лесі Українки. А може, відцентрові сили розривати його почнуть досить швидко.
За недосить авторитетного творчого лідера, нездатного ухвалювати принципові для театру рішення, розквітають внутрішні конфлікти, групівщина, заздрість, яка часом переходить у ненависть, і корозія провінціалізму почне роз'їдати театр! Що згасання театру стане дедалі більшою реальністю, то активніше всередині сурмитимуть про нечувані успіхи й зворушливо вітатимуть одне одного на прем'єрах. По приклади далеко не треба ходити.
Кілька днів тому в театрі імені Івана Франка відбулася прем'єра вистави за п'єсою Бертольда Брехта "Кар'єра Артуро Уї, якої могло не бути". Сподіваюся, вона була успішною. Так само успішною була б сьогодні в Києві п'єса з назвою "Кар'єра Кирила Кашлікова, якої могло не бути".
Кар'єра Артуро Уї могла б і не відбутися, якби обставини не допомогли, так само не відбулася б і кар'єра Кирила Кашлікова, якби…
Якби в середині 80-х років минулого століття Резнікович не прийняв 17-річного Кашлікова на акторський курс у Новосибірському театральному училищі.
Якби Резнікович 1989-го не втягнув би Кашлікова в Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, після того, як Кашліков провалився на вступних іспитах у Ленінградському театральному інституті.
І ще інші якби... якби... якби... за три десятиліття життя Кашлікова в Києві.
Але без усіх цих "якби" не відбулася б кар'єра Кашлікова ні в Києві, ні в театрі імені Лесі Українки. Життя його склалося б якось інакше, і точно не так успішно.
Усі ці "якби"… Кашліков якось одразу забув у жовтні цього року, забув миттєво, коли Резнікович розповів про свій діалог із міністром Ткаченком.
Ах, яка зворушлива дівоча забудькуватість!.. Ах, яка дивовижна гнучкість!.. Кашліков просто промовчав!.. "Бійтеся данайців, що дари приносять!.." Бійтеся кашлікових, хай у якій подобі вони не з'являться у вашому житті.
А спектакль "У неділю рано зілля копала…", якщо вистачить сил і ситуація дасть змогу, можливо, я ще можу поставити в одному з театрів Києва.