Експерт назвав трьох нардепів, які зацікавлені в "рейдерстві" освітньої реформи

На його думку, сформовано три центри спротиву – парламентський, самоврядний та інституційний. Аргументи проти упаковують у тези про переживання за дітей, хоча за ними стоїть лише страх еліт втратити комфортну для себе систему, пише експерт.

"Найпомітніші бенефіціари цієї технології – народні депутати Ірина Борзова, Лариса Білозір й Оксана Савчук, які вибудовують риторичні барикади про захист традиційної школи. Із погляду політики, їх нескладно зрозуміти: легше поширювати бацили страху, аніж пропонувати варіанти, що підвищують якість освіти. Такі політики паразитують на очікуваннях людей "залишити як є", фіксуючи систему в точці стагнації", – написав він.

Воропаєв вважає, що вони капіталізували політичну риторику "захисту традиційної школи" і використовують очікування українців, оскільки так вигідніше, ніж брати відповідальність за складні державні рішення. Фактично, на його думку, ідеться про спроби політичного рейдерства, коли інтереси наступних поколінь українців "кілька їхніх "слуг" хоче обміняти на власні електоральні бонуси.

"Риторика політичних захисників освітнього "статус-кво" героїзує малокомплектну школу як символ існування громади. Хоча насправді – це чинник консервації бідності. Школа, яка не здатна забезпечити дитині ані сучасного лабораторного обладнання, ані профільного вибору, ніколи не стане фундаментом громади", – підкреслює Воропаєв. 

Він додав, що подвійна мораль політичного класу є очевидною, якщо поглянути на його освітні пріоритети.

"Жоден із його представників не віддав свою дитину в малокомплектну сільську школу, а багато хто взагалі обрав інші країни. Представники правлячого класу платять за профільну академічну підготовку за кордоном для своїх дітей, але блокують цю можливість в Україні для українців", – ідеться в колонці.

Політолог зазначив, що політики прив'язують виборців до школи "поблизу рідної хати" з одним учителем на п'ять предметів, хоча своїм дітям свідомо обирають бакалаврат у Страсбурзі. Водночас охоче платять там за трирічну профільну школу, а своїх виборців, приміром, у Вінницькій області, переконують у "надмірності" 12-го року навчання. 

"Це цинічна спроба зберегти "соціальні ліфти" тим, хто може дозволити собі Лугано, і перетворити решту країни на освітній "мавзолей", – робить висновок автор.

На рівні громад логіка спротиву базується на страху змінювати звичні управлінські правила. Частина еліт сприймає трансформацію мережі як політичний ризик. З огляду на це вони артикулюють спротив через лобістську платформу Асоціація міст України (АМУ), просуваючи ідею "відкласти реформу" до кращих часів. Автор наголошує на незаконності зрощення АМУ з виконавчою вертикаллю.

"Законодавство передбачає паритетне представництво асоціацій місцевого самоврядування при Кабміні. Але на практиці бачимо багаторічну монополію АМУ. Попри вимоги регулярної ротації, ця структура заблокувала доступ до урядового майданчика іншим об'єднанням", – зазначає Воропаєв.

У підсумку виникає небезпечне викривлення суспільної думки – вузькокорпоративні лобісти створюють в уряді ілюзію загального спротиву, тоді як сотні громад реально вводять реформу, але перебувають поза дискусією, оскільки належать до інших самоврядних асоціацій, пише він.

Третій центр спротиву, на переконання автора, становить верхівка освітньої системи. Частина директорів і ректорів звикла до моделі, у якій статус і фінансування закладу не залежать від результатів. Профільна старша школа концентрує ресурси, створює конкуренцію й змушує систему відповідати за результат. Для системи, яка десятиріччями перебувала у стані інерції, такі зміни викликають страх і змушують визнати, що школа – це насамперед сервіс для дитини, а не програма зайнятості для дорослих.

Найсильнішим аргументом на користь реформи Воропаєв вважає демографію.

"25 років тому українські школи щороку випускали близько 800 тис. учнів, а сьогодні – приблизно 360 тис. За демографічними прогнозами, до 2038 року ця цифра може знизитися до близько 250 тис.", – наголошує він.

Попри все, реформа старшої школи перейшла точку повернення, вважає автор. Адже нове покоління учнів навчається за стандартами Нової української школи з першого класу, демографія не дає змогу утримувати стару мережу, а глобальна конкуренція за молодь посилюється.

"Тож справжнє питання сьогодні не в тому, чи відбудеться реформа. Воно значно жорсткіше: її реалізує держава чи вона відбудеться через фактичний розпад старої системи. У першому випадку Україна матиме шанс побудувати сучасну старшу профільну школу. У другому – ризикує перетворити власну систему освіти на музей минулого. І тоді головним експортом країни стануть її діти", – резюмує політолог.