Рядки, які торкають душу: Фонд Ріната Ахметова назвав переможців конкурсу есе "Один день"
Одне із призових місць посіла Катерина Шинкарьова з Луганської області. Другим домом для дівчинки стала Харківська область.
"27 липня 2014 року. Ця дата врізалася в мою пам'ять на все життя. Усе було як у кіно. Мені, семирічній дівчинці, спочатку було дуже цікаво дивитися, як по нашому городу їде здоровенний танк. Справжній. Ще й стріляє так, що аж будинок тремтить! А з лісу, який починається наприкінці вулиці, висипали люди з автоматами. Їх дуже багато. Вони біжать і стріляють. Ми ж, нічого не розуміючи, сидимо в будинку, молимося і дивимося на все крізь вікно, як у телевізор. І цей "фільм жахів" триває, доки не стемніє. Світла немає, бо дроти посічені, стовпи вирвало вибухами. Собаки в селі мовчать, бо теж злякалися, навіть пташки не цвірінькають, хоча на вулиці липень", – написала Катерина.
Не менш пронизливою є робота ще однієї фіналістки – Лілії Саєнко з Донецької області: "Мамо, це грім? Але ж на вулиці сонячно?" – здивовано допитувалася я. "Ні, доню, це не грім! Це, мабуть, війна!" – прошепотіла мама, схопила мене за руку, і ми швидко побігли до будинку. Земля затремтіла, шибки тряслися. "Дзинь!" – моя улюблена ваза зі вчорашніми ромашками впала з підвіконня і розбилася. Здавалося, що самі квіточки були наляканими. Ми намагалися додзвонитися до батька, але зв'язку не було. А дивний звук не припинявся. Він ставав дедалі голоснішим. Я тоді була ще маленькою, не розуміла, що відбувається. Але на душі в мене було якось важко, я відчувала, що наше життя вже не буде таким, як раніше. Було дуже страшно".
І це лише частина того, що дівчинка пережила. Схожі спогади у сотень тисяч дітей Донбасу.
Також до списку переможців конкурсу увійшла Ангеліна Селекенова з Маріуполя.
"Мені було дев'ять, коли почалася війна. Ніколи не забуду червоне небо в моїй кімнаті. Мені було 10, коли побачила розстріляний автобус, пасажирів, які більше не побачать цей світ. Іграшки, речі, кров… Я зі страхом споглядала цю жахливу картину, розуміла, що в тому автобусі були діти, їхні батьки... Вони не зробили нічого поганого. Мені було 11, коли від обстрілу постраждала сім'я моїх друзів. Снаряд упав на городі, де працювала жінка, – її не стало. Для мене це було страшною новиною, від якої затремтіли руки, здригнувся голос. Зараз мені 16, і я з жахом згадую події, які я та моя сім'я пережили. Війна ще триває, і я так сумую за миром і спокоєм", – пише Ангеліна.
"Голоси Мирних" – безпрецедентний онлайн-музей, який документує свідчення мирних жителів Донбасу. У ньому вже зберігають понад 5 тис. історій. Мета – зібрати 100 тис. до 2025 року.
Щоб залишити свою історію та зробити внесок у збереження пам'яті, достатньо перейти за посиланням https://civilvoicesmuseum.org/ru/my-story та заповнити невелику анкету або залишити свої контактні дані для зворотного зв'язку. Також ви можете звернутися до Фонду по психологічну допомогу, зателефонувавши за номером 0 800 509 001.