Комбат Кузик: Міняю пораненого із простріленою ногою. Він каже: "Я хлопців не кину. Покладіть мене, дайте кулемет. Я рухатися не можу, але стріляти ще можу"
"Мені хотілося б сказати, що там обороняють хлопці, які зроблені зі сталі. Українська піхота – і вже нічого не треба нікому доказувати – це люди найвищого ґатунку. І вони вже увійшли в історію. Хлопці в нелюдських умовах творили чудеса. У нас були ситуації – зараз про них можна вже говорити, – коли підрозділи, які не готові до роботи в таких умовах, покидали ділянки [фронту]. І нам доводилося розтягуватися, за себе тримати й за них лінію тримати. Кількість людей обмежена. Були випадки, коли троє-четверо українських захисників відбивали п'ять – сім штурмів по 20 людей, які постійно на них заходили", – розповів він.
За словами комбата, багато українських захисників, навіть діставши поранення, не готові покидати поле бою та залишати своїх побратимів.
"Коли їх міняєш, поранених... Я міняю, а він замість того, щоб змінюватися, каже: "А хто мене міняє?" Не почувши відповіді, каже: "Я не піду. Я хлопців не покину". Кажу: "У тебе нога прострелена". – "Покладіть мене, дайте кулемет. Я рухатися не можу, але стріляти ще можу". Це факти. Був боєць, який на розтяжці підірвався, осколок залетів у шию. Ми його силою евакуювали, а він утік із лікарні, уночі прийшов, тримає пакетик з антибіотиками, шия перев’язана, і каже: "Я ходити можу, стріляти можу. Що я там буду лежати?" Ну, от такі люди там працюють. І це реально не поодинокі випадки. На рівні командирів рот із двома пораненнями просто вже моїм наказом покинули... Через, вибачте, нецензурно вже доводилося забирати, бо з двома пораненнями лишався керувати. Є дуже багато травм від артилерії, контузії й так далі – у цей період на цих ділянках це не вважається за поранення. Поки кров із вух не йде..." – сказав він.
Комбат Кузик: Першу серйозну контузію дістав у Рубіжному. Отямився, коли боєць мене по лицю почав бити: "Командире! Командире!" Я кажу: "Відставити бити командира по обличчю". Читайте повний текст інтерв'ю