$38.42 €41.71
menu closed
menu open
weather +1 Київ

Комбат Кузик: Першу серйозну контузію дістав у Рубіжному. Отямився, коли боєць мене по лицю почав бити: "Командире! Командире!" Я кажу: "Відставити бити командира по обличчю" G

Комбат Кузик: Першу серйозну контузію дістав у Рубіжному. Отямився, коли боєць мене по лицю почав бити: "Командире! Командире!" Я кажу: "Відставити бити командира по обличчю" Кузик: Ми в Сєвєродонецьку рухаємося вперед… Мене викликає один із генералів: на карті мій підрозділ, а від нього намальовані прямі стрілочки на лінії ворогів. Класне планування... Я кажу: "Це що, 1942 рік? У нас лобові атаки збереглися?"
Фото: Svoboda.Army / Facebook

Чим відрізняються українські військові від російських окупантів, чи прислухається командування ЗСУ до командирів на місцях, із якими проблемами стикаються українські захисники під Бахмутом і Соледаром, чи справді ватажок ПВК "Вагнер" Євген Пригожин відвідує передові позиції окупантів, чи закінчиться війна влітку 2023 року, як пророкує начальник Головного управління розвідки Кирило Буданов. Про це, а також про те, як росіяни відправляють солдатів на штурм перед днем зарплатні й розстрілюють тих, хто не хоче йти на смерть перед строєм, в інтерв’ю головній редакторці видання "ГОРДОН" Олесі Бацман розповів командир батальйону "Свобода" 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії України, який зараз утримує позиції під Бахмутом, майор Петро Кузик. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв’ю.

У мене був у Рубіжному, до честі сказати, командир БТГ. Треба було вирівняти лінію, я йому кажу: "Треба вирівняти. Ми неефективно боремося". А він каже: "На мене заведуть кримінальну справу". Потім очі вгору підняв і каже: "Та! Однією більше, однією менше... Робимо"

– Пане Петре, доброго вечора.

– Доброго вечора. Слава Україні!

– Героям слава! Я хочу вас привітати з Новим роком і сказати нашим глядачам, що з нами Петро Кузик, комбат батальйону "Свобода", один із найвпливовіших українських військових під час великої війни Росії проти України, за версією опитаних журналом NV військових та експертів. Скажіть, будь ласка, хоч трошки приємно?

– Безумовно, дякую. Це дуже приємно й несподівано. Я можу точно сказати: я, можливо, найнервовіший з українських військових, на нарадах із начальством найнахабніший і найістеричніший, але не думав, що я найвпливовіший. Та й не думаю так, відверто кажучи. Просто я завжди відрізнявся тим, що не боявся на тих самих нарадах чи на плануваннях бойових операцій говорити те, що думаю. А інколи я думаю не зовсім добре про дії керівництва. Тому були скандали із цього приводу. Може, це вплинуло. 

Так сталося, що наш підрозділ піднявся в найгарячіших точках. Коли звільнили Ірпінь, Бучу і Гостомель, ми одразу потрапили в Рубіжне. Там масакра була. Потім Сєвєродонецьк. Пам’ятаю, нарада… Ми, виходить, у Сєвєродонецьку рухаємося вперед, одні з небагатьох… Мене викликає один із генералів (не буду паплюжити його честь у прямому ефірі), як зараз пам’ятаю: на карті мій підрозділ, а від нього намальовані прямі стрілочки на лінії ворогів. Тобто таке класне планування. Я кажу: "Це що, 1942 рік? У нас що, лобові атаки збереглися? Що ти пропонуєш мені?" А це ж цілий генерал. Я при всіх почав його авторитет під сумнів ставити. Закінчилося це обміном люб’язностями. От якби мене назвали найскандальнішим чи найістеричнішим, чи тим, хто найбільше висловлював в обличчя  начальству неприємностей, – це, мабуть, про мене.

– І як після цього вас начальству любити?

– Так а ми добровольчий підрозділ. Ну що, вони мене звільнити можуть? Ні, не можуть звільнити. Після війни, мабуть, будуть доганяти, а зараз працюємо і працюємо.

– Але, пане Петре, після таких дискусій була якась корекція, яка приводила до більш правильних результатів?

– 100%. Це й відрізняє українську армію – час від часу нас чують. Ба більше, результатом є не просто виконане завдання, а життя...

– Збережені життя.

– Наприклад, у мене був у Рубіжному, до честі сказати, командир [батальйонно-тактичної групи]. Треба було вирівняти лінію, я йому кажу: "Треба вирівняти лінію. Ми неефективно боремося". А він каже: "На мене заведуть кримінальну справу". Потім очі вгору підняв Микола Миколайович... По сьогоднішній день із ним дружимо… і каже: "Та! Однією більше, однією менше... Робимо". І ми зробили. І, в принципі, одразу ж після того налагодилася ситуація, ми попалили купу танків, дуже ефективно почали працювати, знищили купу особового складу й перестали втрачати людей. 

Є задачі, які мені не подобаються, але коли кажуть, що треба робити, – робимо. Так було під Горлівкою, коли ми відбулися, як мені здається, як ефективний підрозділ у міських боях, а нас посадили в поля, і мені це дуже не подобалося. У нас там по 10–15 поранених на день, і наказ будь-якою ціною утримати ділянку. Тримали, тримали, я істерив, але все одно – армія є армія. Сказали, що треба тримати, – і тримали. Заради справедливості треба сказати, що як тільки ми звідки пішли – за два тижні здали ту ділянку. Не така вона й важлива виявилася, але наказ ми виконали. Тобто не те що баланс… Інколи не подобається, але розумієш, що війна, і треба цю роботу робити. Нікому її, окрім нас, нема робить.

– Так.

– А з іншого боку, коли вже зовсім безглузда ситуація... Я один із тих, хто чесно вірить у Залужного, у командування й не дозволяє собі по дрібницях критикувати: форми нема чи їжа несмачна, чи якесь приладдя не таке, як треба... Це все дрібниці. Але інколи на нижчих рівнях хочеться взяти за шкірку якогось штабника, який не вилазить із цієї карти, і привести із собою на позиції, щоб він відчув на собі такі малопродумані накази.

Скриншот: Алеся Бацман / YouTube Скриншот: Алеся Бацман / YouTube

– Людський фактор – нікуди від нього не подінешся. Але, скажіть, пане Петре, якщо порівнювати ставлення до солдатів у російській армії й українській, чим ми відрізняємося?

– Це непорівнювані речі. Українська армія ще не натовських стандартів і, може, й добре, що не зовсім натовських. Мені здається, не все треба звідти отак по картинці брати. Але ми відрізняємося тим – і це радує мене, – що людське життя... є винятки, нюанси, але загалом життя солдата – цінне. І я відчуваю, що для нових командирів життя солдата є цінністю. І в солдата наша країна буде вкладатися. Знову ж кажу заради справедливості, що є винятки, і я про них щойно сказав. 

Армія Росії – у них побудовано все на іншому. У них побудовано все на системі, у них життя солдата не вартує взагалі нічого. Є мета, є засоби і є система покарань, яка забезпечує виконання цієї мети. Це наближено до зековських стандартів, стандартів Другої світової війни... З розмов із полоненими – підкреслюю, з розмов, бо я не допитую їх принципово, є кому їх допитувати… Ті, хто хоче спілкуватися, ми з ними по душах можемо поговорити. У них є система загороджувальних загонів. Якщо говоримо про вагнерівців чи іншу наволоч – у них збережено покарання смертю за проступки. Відхід із позицій – покарання смертю. Здання позицій – покарання смертю. Тобто вони будують досягнення мети на трьох стовпах. Перше – це страх смерті, який гонить людей уперед. Друге – це масовість людей, які нічого не вартують. І третє – знецінення людського життя чи життя колективу людей заради цієї мети. У нас навпаки. Знову ж згадую Сіверський Донець. Коли приїхав туди президент нагороджувати бійців, зокрема і з нашого підрозділу, то я думав, що це вже настільки політично важливо, що його не здадуть тільки заради політики, бо туди президент приїхав. Але вже були розбомблені мости, уже ніякої логістики – на гумових човнах переправлялися. А я ще немаленький. Я обов’язково рази два перекидувався.

– Та ви що?! У холодну воду?

– Тоді ж не було так холодно. Навпаки, це було корисно. Річ не в тому. Річ у тому, що з’їздити у штаби на нараду – це мені вийти з позицій, переплисти в Лисичанськ через Сіверський Донець, прийти туди мокрим, послухати й поїхати назад. Коли приїхав президент, я думав, що політична вага Сіверського Дінця стане такою, що його будь-якою ціною не будуть здавати. Але коли стало зрозуміло, що його немає сенсу утримувати, класти все більше людей, нам прийшов наказ на вихід. І, в принципі, організовано, з групами прикриття вийшли. І нічого, зберегли боєздатні колективи. Не тільки наш, а й десантники справа стояли, нацгвардійці – зліва. Тобто наша держава думає про людей. Я бачу це на прикладах. Не завжди про це думають лінійні керівники нижчого рангу, але загалом в основу ставлять життя українського воїна і його професійну підготовку. 

Знову ж таки, є багато помилок. Зараз кидають цілі підрозділи непідготовлені. Я кажу про вектор і різницю між нами й росіянами. Для московитів, для окупанта головне виконати задачу. У них є один командир підрозділу чи сектору – от він буде доповідати про успіхи. Усі решта – не важливо, успіх чи не успіх, їхня думка не цікавить. Їх нещасна доля закинула на війну, і їхнє завдання – померти або виконувати наказ. І тому серед них так багато тих, хто хоче здатися в полон. Це один із виходів для них.

– Пане Петре, ми ще поговоримо про полонених росіян, а я вас зараз хочу запитати про те, що відбувається в Бахмуті. Наскільки тяжко сьогодні? Бо ви дуже багато часу проводите саме на передовій. 

– У Бахмуті ситуація контрольована... Скажу кондовим, кирзовим військовим словосполученням: контрольовано-складна ситуація. Що за цими словами криється? Дуже важкі й системні бої. Зараз, на свята, трішки динаміка на деяких ділянках спала, але загалом картинка така. Коли сира погода чи опади, зберігається болото, в окопі вода, вороги зрозуміли, що в лоб їм сам Бахмут узяти не вдасться, і вони почали обхідні маневри. Обхідні маневри – це бої за посадки, за кущі, за поля, за стежки, за кожне дерево. Укриттів немає, довозити немає як – грузне будь-яка техніка. Відповідно, боєкомплект на позиції заноситься на собі, поранених евакуюють до точки, де є притомна дорога, на собі. Бої постійні, 7–10 штурмів на добу, ворог малими групами атакує постійно, ділиться: зеків пускають першими, їх знищують, і поки зеків знищують, більш-менш професіонали заходять справа, зліва, намагаються тиснути, динаміки не збавляють... Важкість у тому, що постійно рухається назад-вперед лінія фронту, і то ми захоплюємо їхні позиції, то вони наші захоплюють. Працює з нашого і їхнього боку артилерія, інколи налітає їхня авіація, інколи – наша авіація, постійно працюють РЕБ, тобто проблеми зі зв’язком постійно. І, оскільки застосовано багато підрозділів із їхнього і з нашого боку, вивіряєш буквально кожну годину: "Так, справа у нас змістилися чи пішли вперед? Це наші чи вороги?.. Так, бачимо противника. Це на нас наступають чи що відбувається?" От постійно така робота. Складна робота. Мабуть, з усіх локацій, на яких ми були, тут найважче працювати. Але ми потроху починаємо звикати до цього. 

Були випадки, коли троє-четверо українських захисників відбивали п'ять-сім штурмів по 20 людей. Їх міняєш поранених, а вони кажуть: "Я не піду, хлопців не покину". Кажу: "У тебе нога прострелена". – "Покладіть мене, дайте кулемет. Я рухатися не можу, але стріляти ще можу"

По-друге, до погодних умов важко звикнути, але це вже не найбільша проблема. Найбільша проблема зараз – дефіцит артилерійського боєкомплекту. Оце турбує. Ворог, у принципі, не те що успіху не має – дуже великі втрати поніс на цих ділянках. І я думаю, що певний час вони захопилися політичними обіцянками взяти Бахмут і вкинули сюди дуже багато ресурсів. Якраз наша задача була перемелювати цей наступальний потенціал. Ми бачили, що там неймовірно шалені втрати. Спочатку були взагалі картинки апокаліптичні: поля й посадки засіяні трупами, можна було спостерігати, як нове підкріплення російське не хоронить убитого росіянина, а здирає теплий одяг і тут же одягає на себе, а за пів години він знову попадає під кулеметний вогонь, і це йому не допомагає. Інколи, коли ви наступаєте, заходите в якусь нову посадку, а вона, знову ж таки, завалена вбитими окупантами. Інколи, навпаки, є трагічні історії: окупант навалюється, підрозділ відходить і не може своїх "200-х" і "300-х" забрати. 

Були й такі моменти, що настільки щільно працювала артилерія, що вночі доводилося відкопуватися бійцям, бо нас засипало. Уночі трохи стихає обстріл, щоб не засікали, звідки вони працюють. Зараз ситуація вже вирівнялася – уже немає таких ривків лінії оборони. Вона більш-менш стабільно тримається. Відбулося злагодження підрозділів, обмінялися раціями, обмінялися контактами. Усі працюють злагоджено більш-менш. Ворог постійно шукав, де є слабина в обороні. Вони її зараз знайшли на рівні Соледару, тиснуть зараз там. Я думаю, там теж стабілізується ситуація, дадуть їм добряче по зубах. Бо як тільки вони отримують серйозні втрати – передишка. Бо поки їм привезуть нових людей, поки пояснять задачу, можна хоч поспати...

– Удається поспати взагалі чи ні?

– Ну, на рівні командирів – ні. Чесно, ні. Тому що там штурми відбуваються майже постійно або провокації. Відповідно, якщо реально управляти боєм, сон десь чотири години на добу – це шикарний режим. І так само в бійців, на жаль. У таких умовах працюють. Якраз дякую вам: завдяки вам, вашій журналістській роботі… мені хотілося б сказати, що там обороняють хлопці, які зроблені зі сталі. Українська піхота – і вже нічого не треба нікому доказувати – це люди найвищого ґатунку. І вони вже увійшли в історію. Хлопці в нелюдських умовах творили чудеса. У нас були ситуації – зараз про них можна вже говорити, – коли підрозділи, які не готові до роботи в таких умовах, покидали ділянки [фронту]. І нам доводилося розтягуватися, за себе тримати й за них лінію тримати. Кількість людей обмежена. Були випадки, коли троє-четверо українських захисників відбивали п'ять-сім штурмів по 20 людей, які постійно на них заходили. І коли їх міняєш поранених... Я міняю, а він замість того, щоб змінюватися, каже: "А хто мене міняє?" Не почувши відповіді, каже: "Я не піду. Я хлопців не покину". Кажу: "У тебе нога прострелена". – "Покладіть мене, дайте кулемет. Я рухатися не можу, але стріляти ще можу". Це факти. Був боєць, який на розтяжці підірвався, осколок залетів у шию. Ми його силою евакуювали, а він утік із лікарні, уночі прийшов, тримає пакетик з антибіотиками, шия перев’язана, і каже: "Я ходити можу, стріляти можу. Що я там буду лежати?" Ну, от такі люди там працюють. І це реально не поодинокі випадки. На рівні командирів рот із двома пораненнями просто вже моїм наказом покинули... Через, вибачте, нецензурно вже доводилося забирати, бо з двома пораненнями лишався керувати. Є дуже багато травм від артилерії, контузії й так далі – у цей період на цих ділянках це не вважається за поранення. Поки кров із вух не йде...

– Пане майоре, у вас скільки в самого особисто контузій?

– Ну, серйозних, таких, що доводилося лікуватися, – три... Перша серйозна в Рубіжному була... Це якраз на 9 травня. Їм треба було до 9 травня пробити нашу оборону, ми готувалися до цього, замінувалися міцно там. Удавалося нам стояти – вони викликали авіацію... А там я працював... По науці, КСП управління має бути відтягнуте, а ми працювали в одну лінію з позиціями. І якраз по моїй позиції ударив літак. Було три залпи. Я пам’ятаю, що першою хвилею мене на коліна прибило. Я починав вставати – і другий залп – я вже вимкнувся. Потім, казали, був ще третій залп. Я отямився, коли боєць мене по лицю почав бити: "Командире! Командире!" Я йому кажу: "Відставити бити командира по обличчю".

– Усе нормально.

– Так. Якщо жартує – усе в порядку. Було важко. Я до вечора пробув на позиціях, а потім на день потребував уже ліків, бо почав втрачати слух… і голова... Серйозно так. Я відчув, що таке контузія. Друга серйозна контузія була під Горлівкою. Там мене відкопували. Дякую побратимам, що є повага до командира, – не лишили.

Фото: Svoboda.Army / Facebook Фото: Svoboda.Army / Facebook

– Пане Петре, може, вам треба з передової зараз трішки полікуватися поїхати? Ну, в принципі, це ж потрібно...

– Так, обов’язково. Ми вже багато часу працюємо, і рано чи пізно якийсь ротаційний період настане, і ми відійдемо обов’язково. Я тоді десь заляжу на тиждень у якийсь санаторій, можливо. Якщо буде час. Поки ми виконуємо. Я не жалкую… Я вам дякую, що ви таким героєм мене представляєте. Я нормально...

– Не представляю – це є, це ж правда. Ви й усі хлопці там – реальні герої...

– Я прекрасно себе почуваю. Я в шаленій фізичній формі. Дуже точно стріляю. І зараз на передовій дуже якісно і класно воюють хлопці, у яких стан у сотні разів гірший, ніж у мене. Тому ми, у принципі... Такі правила в нас є: важкопоранених ми евакуюємо, а усі, хто може воювати, лишаються й воюють. І підрозділ, коли вже заслужить відпочинок, тоді всі поїдемо на відпочинок.

– Пане Петре, розкажіть мені про щурів, які там навпроти вас стоять. Навпроти вас стоять насправді нелюди, які прийшли на нашу землю, які біжать із поля бою за будь-якої можливості, наскільки я розумію. Справжні щури, які не знають, за що вони воюють. Навпроти вас, я так розумію, і ці вагнерівці воюють? Напевно, і полонені у вас є звідти? Що це за люди? Що в них усередині? Що вони кажуть? За що вони воюють? Які в них переконання? І чи правда, що Пригожин десь поруч приїздить? Бо ці відео регулярно спливають в інтернеті.

– Почну з кінця. По Пригожину все-таки, мабуть, правда. І це їхня нікчемна, недолуга спроба вирівняти репутаційну ситуацію в цього бункерного карлика, який не вилазить. Не всі голосували за нашого президента, і я, зокрема, був іншої думки, але все ж таки український президент приїжджає на лінію зіткнення, спілкується з військовими, не боїться, приїжджають інші особи: Буданов приїжджав до нас на позиції прямо. І вони, щоб вирівняти цю ситуацію, пробують замістити це... Мені так здається. Тому що у Пригожина фах військового – нижче плінтуса. Це рєшала і дєятєль. Його приїзд – це виключно спроба піарно відволікти від питання, що типу "український президент був, а коли російський президент приїде до своїх військових на лінію зіткнення?" Це єдине пояснення, чому воно там вештається. 

Щодо "вагнерів". Це неоднорідна структура. Це багатокомпонентна організація, яка складається з професійних військових, солдатів удачі, які за гроші здатні на все. Чи це вийшло з тітушок на більш серйозний рівень, чи це спроба створити а-ля французький легіон – це інше питання. Але в них є невеликий кістяк людей авантюрного складу характеру, які здатні на специфічні дії. Але спецоперації в якійсь Сирії – це одне. Операція із захоплення чи охорони офісних структур – це інше. А повномасштабна війна... Не витягує ця конторка повномасштабної війни. І вони це самі зрозуміли, тому їм потрібне поповнення. Поповнення вони набрали вкрай неякісне... Щоб утримувати їх на лінії зіткнення, їм доводиться застосовувати покарання смертю. І тільки так вони можуть утримати своїх солдатів. Військовий із Білорусі пів години в нас кидався записочками з гільзами... Він писав: "Я хочу здатися. Не стріляйте", запихував їх у гільзу й кидав у нас. Придурку пощастило, бо ми ледь гранату у відповідь не кинули. Але потім розібралися, що там всередині є папірець, який треба прочитати. Вони хочуть здатися, вони постійно шукають, вони здаються щодня, повірте. На лінії зіткнення щодня маємо полонених вагнерівців. Екіпіровані вони вкрай погано, якщо це зеки або заробітчани. Ставлення до них відверто скотське. 

Узяли полоненого, я з іншої позиції прибув подивитися на нього. Дивлюся – він побитий… У нас не прийнято знущатися з полонених. Це й відрізняє нас, робить, вибачте за нескромність, воїнами, захисниками. А воїн має певний кодекс. А знущання з полонених якраз вирізняє деградантів, криміналітет і людей, які з воєнною справою нічого спільного не мають. Але придивився – у нього садна такі, яким уже тиждень. Явно що не тут він їх отримав. Хоча, відверто, наші бійці не обтяжені гуманізмом до кадировців, вагнерівців і окупантів загалом. Вони як тільки бачать їх, намагаються знищити. Але коли людина потрапляє в полон, вона може розраховувати на людське ставлення. Можуть і цигарку дати, і чаю. Ну ніхто не буде бити зв’язану людину. Так от про що мова? У нього ці садна, кров запеклась уже десь тиждень як. "Що сталося?" – кажу. Він за спеціальністю був оператором ПТКР, керована ракета, радянський аналог Javelin. Йому наказали йти на штурм. Він каже: "Я просто висловився: чому я, професійний оператор ПТКР, маю бути штурмовиком?" Ну, страшно йти на позиції. Він каже: "Мене били два дні, а потім ще два дні тримали в ямі. Потім витягнули з ями..." Це за його словами. За що купив, за те продаю. "Нас пошикували, таких зальотчиків, у строй. І перед строєм така картина. Виходить новий командир, раніше небачений, і каже: "Я розумію: погода погана, "укропів" штурмувати страшно й важко. Хто відмовляється – скажіть. Щоб ми розуміли й на вас не розраховували". Каже, двоє хлопців підняли руки. Він каже: "Добре. Відійдіть сюди". Вони відійшли – і перед строєм їх розстріляли. І каже: "Хто ще відмовляється виконувати завдання?" Тому він вимушений був іти на штурм. Скориставшись тим, що штурм захлинувся і якраз настала темна пора часу, він нічого кращого не придумав, ніж кидатися в нас записками з гільзами. Деякі його колеги – він у них був не впевнений, чи вони його не продадуть, чи вони здадуться. І по всій лінії здається дуже багато тих, хто не витримує. У них дуже мало людей доживає до зарплати.

Нещасних, яких наловили на оккупованих "ЛДНР" територіях, зеків, представників малих народів – бурятів, удмуртів, кавказців – росіяни пускають наперед для утилізації... Ми ж мінуємо все перед собою – вони можуть у лоб для розмінування запустити загін зеків

– А скільки ж їм платять за це?

– Ну, за його словами, обіцяли приблизно $3–3,5 тис.

– На місяць?

– Так. Як для російської глибинки – цілком гроші. Але, знову ж таки, система покарань така, що вони цих грошей не бачать. Їх або зрізають, або штрафують, або вони банально не доживають до першої зарплати.

– Пане Петре, що полонені про Путіна, Пригожина думають?

– Я вам відверто скажу: я ставив запитання, де вони стоять, яке в них озброєння, який фах їхніх командирів... Мені цікаво, яке обладнання вони використовують, на яких радіочастотах, чи є в них наші трофейні станції, чи слухають вони. Вони дуже лояльні, коли потрапляють у полон… Ті нещасні, кого наловили з "ЛДНР", з нами розмовляють виключно українською мовою. Причому гарною українською мовою. Принаймні ті, хто пам’ятають. Вони думають, що це підвищить лояльність до них. Я вам перекину потім це відео…  Я жартома питаю: "От дам автомат – будеш за нас воювати?" У нього з’являється вогонь в очах, і він каже: "Буду!"

(Сміється). 

– "А за шо ти будеш воювати?" Каже: "За ідею". – "За яку ідею ти будеш воювати?" – "Ну, чтобы все свободные были". (Читає, що шеврон "Свобода"). Кажу: "Будеш за українську мову воювати?" – "Буду". Тобто люди безпринципні, загнані в кут. Є люди, які дійсно нещасні. Яких наловили на окупованих територіях "ЛНР" і "ДНР", із яких сформували якісь кізячі полки з атаманами і усією цією атрибутикою. Їм обіцяли, що вони будуть копати і стояти на блокпостах, а потім їх ловлять п’яними й кажуть: "Ну в тебе зальот..." І відправляють на передову. Так от цих людей, зеків і представників малих народів – бурятів, удмуртів, кавказців – пускають наперед для утилізації... Ми ж мінуємо все перед собою протитанковими і протипіхотними мінами. І от вони прямо можуть у лоб для розмінування запустити загін зеків...

– Тобто замість саперів, щоб собою розмінували.

– Ну так.

– Який дешевий спосіб... Прекрасний просто.

– І мене це наштовхнуло на думку, що в них дві задачі. Перша задача – захопити нашу територію. Але якщо не вдається, то утилізувати небажаний елемент. Це ж класно. От вони зеків із тюрем понабирали – їх не треба охороняти, годувати, обігрівати, виплачувати кошти. Просто перед днем зарплати – раз! – послав на наші позиції, і все.

– Головне перед днем зарплати.

– Це не просто моя фантазія. Ми на лінії розуміємо: 28-ме число, значить, будуть посилені штурми, тому що гроші для виплат їхні командири отримують із 25-го до 27-го. Це я знаю із блокнотів знищених командирів, які потрапили до нас. Відповідно, на списки живих отримують гроші, потім посилають на штурми своїх підлеглих і тим самим організовують собі додатковий прибуток до зарплати. За кожен штурм, як правило, знищують 60–70% тих, хто штурмує.

– Фантастично. І сміх, і гріх.

– Так. Оцей чарівний блокнотик я передав Службі безпеки. Перший такий ми добули ще в Сєвєродонецьку. І по датах сходиться: як тільки кінець місяця – починаються посилені штурми. Був нюанс у Сєвєродонецьку. У нас були розбомблені мости, а там же дуже щільно все, бої в місті, – і заблукав їхній командир на білій "Ниві". Переплутав поворот до свого кварталу – і поїхав на нас… Я кричав у рацію: "Не стріляти!" Тому що мостів немає, машин майже не лишилося в нас. Але зробили друшляк із тієї білої "Ниви". І командира знищили. Але в нього ми взяли цікаві документи й цікаві книжки. Ми їх усі передали Службі безпеки України. І потім ця інформація від інших командирів, живих або знищених, підтверджувалася. Тобто це не мої припущення – це, по суті, їхня бухгалтерія така.

– Клас. Кирило Буданов в одному зі свіжих інтерв’ю сказав, що навесні Україна планує великий контрнаступ. До цього він сказав, що влітку будемо святкувати перемогу в українському Криму і звільнимо всю українську територію. До цього часу всі його прогнози збувалися. Як ви на цю ситуацію дивитеся?

– Я дуже б просив Господа і був би щасливою людиною, якби це збулося. Але я скептично до цих планів налаштований. По-перше, воєнна аналітика – така наука, яка розраховується завжди з найважчих сценаріїв. По-друге, я вам відверто скажу: у нас досі величезний дефіцит у наступальних системах, в артилерійських системах, у боєкомплекті до них. І третє: у нас починається дефіцит лінійних командирів. Командир відділення, командир взводу, командир роти. Ті, хто мали досвід, на жаль, загинули, або дістали травми, або пішли на підвищення. І деякі підрозділи, які приходять після злагодження, – наче теоретична частина є, а практичного досвіду немає. В умовах динамічного бою із застосуванням різних видів зброї, важкої зброї, коли танк запросити, де крупнокаліберний кулемет поставити... Ну такі практичні речі. Це рішення не рівня Генштабу чи штабу округу – це рівень управління роти. У нас дефіцит кадрів кваліфікованих саме таких. І для наступальних дій треба великий боєкомплект, щоб обробити артилерією їхні позиції. Треба штурмове обладнання. Це танки, БМП, броньовані машини. Треба штурмові загони. А це специфічна робота, не оборонна. Це специфічний вид роботи, на який багато підрозділів не здатні. Багато чого треба.

Я б хотів і мені було б приємно, щоб усе влітку закінчилося. Але мені здається, треба готуватися до важчого сценарію. Треба готуватися, що до літа ми перемелемо... Я так собі планую, що буде десь на рівні лютого, на рівні весни якась агонія, ще такий ривок, щось спробують довести нам, спробують чи Київ штурмувати, чи Волинь, чи якийсь інший напрямок. Нам треба буде до літа це все знищити. І це буде непроста, важка робота. А після цього почнеться період повзучого нашого накату. Якщо нам вдасться знищити їхній ривок, відповідно, до нас піде обладнання. Бо те, що приходить зараз, – це сльози, чесно кажучи. Я не кажу про HIMARS, які прекрасно працюють. Я кажу, що дуже великий дефіцит артилерійських систем, особливо контрбатарейних. Їх не вистачає на всій ділянці зіткнення. Я вже не кажу про танки, авіацію, про всі ці прилади, які потрібні для серйозних штурмів, радари, радіоелектронну боротьбу тощо. Нам треба зараз витримати цю навалу, перемолоти їх... І це, за умови великої динаміки, – десь середина літа, коли ми заб’ємо останній цвях у труну їхніх наступальних дій. А далі почнемо накачуватися, позабираємо території: Крим і так далі. Зараз їх дуже важко відкинути. Якщо ми відкидаємо їх на кілька кілометрів від Бахмута – це вважається успіхом. І то, ми їх відкинули від Бахмута, а вони на Соледарі знайшли слабину і прорвалися. Такими темпами, я думаю, до літа не впораємося. Дай боже, щоб я помилявся. Дай боже, щоб Буданов виявився правим. Я дуже цього хочу. Але мені здається, треба запасатися терпінням і готуватися до трошки гіршого сценарію. Десь ще рік-півтора.

– Із цього моменту?

– Так.

– Яка у вас мрія на одразу після перемоги?

– Однозначно: обійняти дітей, виспатися. Я обіцяв наймолодшій дочці "Діснейленд" показати. Як чоловік, як тато маю виконати свою обіцянку. Потім – вибачте, що кажу це в ефірі, – тиждень-два буду крепко бухати, щоб забути цю всю історію. А потім прикладу максимум зусиль, щоб стати знов нормальною людиною. Бо війна віддаляє від нормальності життя дуже серйозно.

– Для вас війна почалася не 24 лютого, ви воюєте з 2014 року. Ви, окрім цього, були успішним депутатом Київради від партії "Свобода". У вас біографія дуже яскрава. Я розумію, що це не можна порівнювати, але запитаю: якщо брати бойові дії з 2014 року і те, що відбувається сьогодні, – чим відрізняється?

– Дуже сильно відрізняється. По-перше, динамікою. Ця війна дуже швидка. По-друге, цей етап війни, який із лютого почався, відрізняється антилюдяністю. Коли вони починали у 2014 році, це була певна авантюра з їхнього боку. І вони намагалися зберегти обличчя, і вони, як не дивно, намагалися загравати з українцями, ну принаймні зі східною частиною нашої країни, яка, на їхню думку, була орієнтована [на Росію]. Зараз, мені здається, вони прийняли рішення, що українці їм не потрібні, і війна йде на знищення народу, який живе на цій території.

Без допомоги партнерів неможливі були б наші успіхи. Їхні розвіддані дуже вчасно приходять і обладнання їхнє на голову вище: від стрілкової зброї до артилерійських систем і зв’язку

– Геноцид.

– Геноцид, саме так. І, на жаль, я не перебільшую. Динаміка обстрілу мирних будинків, захисників... Я пам’ятаю бої в донецькому аеропорту – перше поранення я отримав на злітній смузі… Не було такої концентрованої ненависті. Були бої на знищення, і ми їх ненавиділи, вони нас, але все одно не було такої концентрації. У Рубіжному ми порахували: на наш п’ятачок сипалося 500 снарядів на годину різного калібру. Я з Резніковим спілкувався, за даними Міністерства оборони, від 20 до 70 тис. снарядів на день викидає Росія на нас. Це піковий період, звісно. Тобто коли ми звільняли Ірпінь, Бучу, я на власні очі бачив розстріляних літніх людей на велосипедах, я бачив розстріляну в потилицю маму і поряд її маленьку дитину. Кого в кого на очах розстріляли зі зв’язаними руками? Я бачив мирне населення розстріляне… 

Цей етап війни відрізняється ненавистю до українців, ненавистю до нас із вами, до людей, які тут живуть. І очевидно, що цей етап спричинив, що до них прийшло усвідомлення, що інформаційну війну вони програли, що вони ось-ось втратять Україну й можливість приєднати її до себе. Хто в цьому винен? Не служаки ФСБ, які прорахувалися. Не казнокради, які їх обікрали. Винні "бандеровци". А "бандеровцями" став весь український народ. І їм потрібна територія, а люди – ми – не потрібні. Оце страшне. Тому що, якщо їм дати виграти цю війну... Буча, Ірпінь – це буде стандартна ситуація в усіх містах. Вона такою й була під окупацією. Повірте, ще світ здригнеться, коли широко дізнається, що вони творили у Макарівському районі, у Чорнобильській зоні, коли знаходили мирне населення.

– Маріуполь.

– Маріуполь. У мене боєць із Чернігівської області. Волосся дибки стає від того, що витворяли буряти й удмурти в цих селах. І як люди почали спротив, вони взагалі тоді оскаженіли. Тобто не більше, не менше: це екзистенційна війна, за право жити. Нас якийсь ублюдочний карлик вирішив своїм рішенням позбавити права жити. А ми ще, негідники, не хочемо помирати.

– Мені здається, що Захід зараз добре розуміє, хто є хто, і що цей карлик на Україні не збирається зупинятися.

– Це 100%.

– І Захід розуміє загрозу безпосередньо для себе. І сьогодні він Путіна сприймає не як можливого партнера, а як ворога. І саме тому допомога, яку ми отримуємо від Америки, Великобританії та Польщі, країн Балтії й інших партнерів. Навіть Німеччини… Подумати собі колись, що вони нам зброю будуть давати... А вони дають. Ця зброя відчувається? Як ви скажете?

– Ну, без неї нам було б украй важко. По-перше, мені здається, до кінця масштабів людожерності цього диктатора світ ще не сприйняв, як і ми з вами. Я впевнений, що всі відчували, що буде війна, але по собі скажу, я думав: "Та нє, оминеться. Не можуть вони настільки... Щось людське там має бути". І мені здається, світ так само сприймає через призму людяності – вони не хочуть вірити, що в нашому сторіччі, у наші роки посеред світу є кровожерливий диктатор, просто божевільний, але там і ядерна зброя, і якісь стосунки, і компромат. Вони ще масштаби трагедії до кінця відмовляються сприймати.

Другий момент. Зброї нам давали спочатку мало, а потім більше й більше, але все одно ще, повірте, дефіцит. Але без неї було б украй важко. Тому що наше обладнання, будь-яке обладнання амортизується. На війні – швидкими темпами. Будь-який вид зброї дуже швидко на війні амортизується. А нам треба все більше й більше зброї. Без допомоги партнерів неможливі були б наші успіхи. Їхні розвіддані дуже вчасно приходять й обладнання їхнє на голову вище: від стрілкової зброї до точності артилерійських систем, до зв’язку... Усе краще. Люблять деякі категорії совок хвалити, але всі види зброї, які надані партнерами, – на голову вищі. Так, є нюанси. Наприклад, якщо артилерійські системи порівнювати, то вони далекобійніші, точніші, класно працюють, але вони не можуть у таких темпах і в таких кількостях працювати. Червоні стволи в тих Д-30, але вони валять і валять. Сучасній зброї треба давати передихнути. Але це зрозуміло. Тому що сучасний світ не планував війни в таких масштабах, із такою динамікою, з такою концентрацією ненависті. Тому цієї зброї, можливо, не так і багато, і боєприпасів до неї. Світ прямував у військовому плані до спецоперацій. Ніхто не буде воювати з народами, ніхто не збирався в цивілізованому світі воювати з народами. Армія з’ясовувала стосунки з арміями на рівні якихось локальних спецоперацій. Але Росія затягнула нас у якусь реінкарнацію Першої і Другої світових воєн, з окопами, з артобстрілами, з мільйонними витратами боєкомплекту… Як пітекантропи воюємо. Вони нас опустили на свій рівень, і ми вимушені так воювати.

Фото: Svoboda.Army / Facebook Фото: Svoboda.Army / Facebook

Тому без допомоги західних партнерів... не тільки західних – більше ніж 50 країн в антипутінській коаліції… Без них нам було б украй важко. Я думаю, ми б мали шанс на перемогу, бо з народом воювати неможливо, але це було б із дуже великими жертвами, ще більшими втратами і кров’ю. Тим не менше, добре, що цивілізовані країни починають розуміти антилюдяність цього режиму і, головне, починають розуміти, що тут історія не про Україну – тут історія про протистояння цивілізаційного розвитку. Або себе зберігає, по суті, реінкарнація нацизму… У Росії... Який парадокс історії...

– Так, так. Чистий фашизм, нацизм, і Путін – найголовніший нацист. І держава в них зараз повністю фашистсько-нацистська.

– Усі гасла, усі пропагандистські кліше кальковані з нацистської Німеччини. Це просто сатана жартує і знущається з історії. Добре, що цивілізовані країни з розумними аналітиками зрозуміли масштаб загрози й починають давати відсіч. Починають, звісно, дуже обережно це робити... Якщо брати ту саму Німеччину, про яку ми згадували, – країна ще нещодавно була поділена на два табори, агенти Штазі ще живі, ще агенти впливу по усій Європі живі, ще гроші "Газпрому" не так давно лояльно заходили в різні фонди. Тому це все важко, але розвертається проти Росії. І закінчиться катастрофою для Росії. На жаль, ми в такому історичному періоді, що я, гедоніст по життю, ніколи не думав, що буду військовим, але ніяк не вилізу з 2014 року із цього болота.

– Пане Петре, я вам дуже дякую за це інтерв’ю. Я дякую вам, дякую всім побратимам, дякую всім захисникам і захисницям, які безпосередньо на фронті перебувають. Я бажаю, щоб у 2023 році сталася наша перемога. Бажаю вам, собі, усьому народу України й усьому цивілізованому світу цієї перемоги. Дякую ще раз.

– Я дякую вам. Повірте щиро: ви робите не менш важливу справу. Тому що інформаційна війна – це складова загальної війни. Дякую вам, що ви на нашій стороні, і ми з вами робимо одну справу.

– Я вам дуже дякую, пане Петре. Слава Україні!

– Героям слава, честь!

Відео: Алеся Бацман / YouTube