"У серпні 2008 року вже "вибухнуло". Лавров пригрозив, що розширення НАТО на схід без позиції РФ є "грою з вогнем"

Текстову версію виступу Лаврова опублікували на сайті зовнішньополітичного відомства РФ.

Лавров нагадав про військову інтервенцію Росії у Грузію у 2008 році, якій, як і Україні, пообіцяли перед цим членство у Альянсі.

"Рішення Бухарестського саміту НАТО у квітні 2008 року про те, що "Грузія та Україна стануть членами НАТО", – міна в саму підвалину конструкції європейської безпеки. Одного разу у серпні 2008 року вже "вибухнуло", коли [експрезидент] Михайло Саакашвілі, який був в ейфорії від НАТО-перспективи, наважився на авантюру, яка обернулася найтяжчими наслідками для самої Грузії і підвела ситуацію у сфері безпеки у Європі до небезпечної межі, – пригрозив Лавров. – Ті, хто завчено повторюють бухарестські тези і твердять, що у питанні розширення НАТО треті країни не мають права висловлювати свою позицію, граються з вогнем".

Глава російського МЗС додав, що "розгортання сил НАТО у безпосередній близькості від стратегічно важливих для безпеки РФ районів є категорично неприйнятним".

Президент РФ Володимир Путін 1 грудня, приймаючи іноземних послів, заявив, що хоче дістати від НАТО письмові гарантії, що Альянс не розширюватиметься на схід. За його словами, НАТО продовжує розширення, попри обіцянки не робити цього.

"У діалозі зі Сполученими Штатами та їхніми союзниками наполягатимемо на виробленні конкретних домовленостей, які унеможливлюють будь-яке подальше просування НАТО на схід і розміщення загрозливих для нас систем зброї у безпосередній близькості до території Росії. Пропонуємо розпочати щодо цього предметні перемовини", – сказав Путін.

На його слова відреагував глава МЗС Дмитро Кулеба. Він наголосив, що РФ не може завадити Україні зблизитися з НАТО, оскільки Москва не має права голосу щодо цього питання.

Того самого дня генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг заявив, що РФ не має права вето на вступ України до НАТО, а теза про сферу впливу Росії щодо суверенних держав – неприйнятна.

Контекст:

Україна активізувала співпрацю з НАТО 2014 року на тлі окупації Криму Росією і збройного конфлікту на Донбасі. Наприкінці 2014 року Верховна Рада ухвалила закон, який передбачає відмову України від політики "позаблоковості". Відповідно до Воєнної доктрини України, ухваленої 2015 року, поглиблення співпраці з НАТО є пріоритетним завданням.

7 лютого 2019 року український парламент ухвалив закон про внесення до Конституції положення про стратегічний курс держави на набуття повноправного членства України в Європейському союзі та Організації Північноатлантичного договору. Закон набув чинності 21 лютого.

2018 року НАТО визнав за Україною статус країни-аспіранта – кандидата на членство в Альянсі, 2020-го Україна набула статусу партнера розширених можливостей.

14 червня 2021 року в Брюсселі відбувся саміт НАТО, у підсумковому комюніке якого зазначено, що Альянс підтримує входження України до НАТО.

Президент США Джо Байден говорив, що російська агресія не стане перешкодою для вступу України до НАТО. Водночас, відповідаючи на запитання, чи одержить Україна план дій щодо членства в НАТО, він сказав, що "це ще треба побачити" і спочатку Україна має викорінити корупцію.

Кулеба говорив у липні, що Україна хоче дістати від НАТО конкретну інформацію щодо перспектив приєднання до Альянсу. "Якщо Росія є причиною, не кажіть нам, що це через брак реформ", – наголошував міністр.

8–12 серпня 2008 року між Росією та Грузією стався збройний конфлікт. Російські війська спільно з південноосетинськими формуваннями витіснили грузинські війська з Південної Осетії, яка офіційно є частиною Грузії, тимчасово зайнявши низку прилеглих до конфліктної зони районів Грузії. Пізніше Росія визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії. Після конфлікту Росія та Грузія припинили дипломатичні відносини.

Абхазія та Південна Осетія, згідно з грузинським законодавством, – окуповані Російською Федерацією території. Регіони проголосили незалежність від Тбілісі на початку 90-х років. У 2000-х роках незалежність Абхазії та Південної Осетії визнали чотири країни: Росія, Нікарагуа, Венесуела та Науру.