Бистряков: Майдан – це не народний рух, а розбірки Льовочкіна із Клюєвим, хто ближчий до тіла Януковича
Цілуватися з Лайзою Міннеллі було набагато приємніше, ніж із маршалом Будьонним
– Володю, добрий вечір.
– Добрий вечір.
– Дуже радий вас бачити. Я вас поважаю, люблю, на ваших піснях пройшло моє дитинство ‒ це незабутньо. Як людина, яка цілувала свого часу самого маршала Будьонного, ви вже й самі стали раритетом. Чому і за яких обставин ви цілували Будьонного? Що це було?
– Це було святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1954 рік. Я був напівхуліганом-напівпіонером...
– ...вундеркіндом...
– ...так, стояв біля витоків фарцовки. І ось, оскільки я був у першому класі, мене відібрали серед інших вручати квіти партійно-урядовій делегації, яка приїхала з Москви. І я примудрився за два дні до цього (сміється) скотитися з Володимирської гірки, з якоїсь кручі, і обдерти собі всі коліна. Зрозуміло, що який піонер Володя Бистряков тепер буде вручати квіти? Бабуся чаклувала над ними два дні, і в підсумку вони якимось дивом зажили. І я, отже, пішов. У мене навіть знімок десь є: я йду з квітами в шерензі дітей. Дивлюся: такі сірі габардинові плащі. А тоді наші партійні функціонери одягалися приблизно так, як зараз одягаються в Північній Кореї чи Китаї – у все однакове, щоб не виділятися. І серед них я бачу такі знайомі вуса, маршальські зірки і думаю: "О, дядько Будьонний!". Я, отже, одразу до нього. Але не тільки я його побачив, але і якісь шибеники, які стояли зі мною. Я їх так розштовхав ліктями. Це були мої перші спроби прориватися в житті, тому що потім мені довелося часто розштовхувати людей ліктями. І я підійшов до Будьонного, вручив квіти, а він узяв і поставив мене поруч на трибуні. Тоді було так заведено. Ми почали дивитися парад, і як зараз пам'ятаю, мені хотілося якось відзначитися, і я вирішив його поцілувати. І, з одного боку, цілувати чужого дядька начебто якось незручно, він же не свій, а з іншого – відзначитися треба, щоб було вдома чим похвалитися. А там уже готували поляну. Ми жили в комунальній квартирі, сусіди знали...
– Що це був за район?
– Це початок Десятинної вулиці, зараз – якраз навпроти МЗС.
– Ви добре жили...
– Дуже добре. Я там народився. У нас у комуналці стояли диктові (фанерні) перегородки, через які було все чути. І я, отже, сказав: "Можна я вас поцілую, дядьку Будьонний?". Чи Семене Михайловичу, я не пам'ятаю. Він запитав: "А за що?". Я відповів: "А за все!". Я поцілував його, і мені одразу стало нецікаво (посміхається), тому що вже було чим удома похвалитися. І потім, через багато років, я вирішив розшукати ці кадри, подумав, що десь же вони мають зберігатися.
– І кадри збереглися?
– Звичайно! Я поїхав в архів Пшеничного і почав переглядати журнали того часу: немає, немає, немає, немає... І потім навіть не я, а монтажер каже: "Так ось же ви!". Вона мене впізнала через стільки років! Я дивлюся: так, дійсно Будьонний тримає мене на руках, які торкалися...
– ...порубали чимало біляків, так?
– Так (сміється), які лоскотали свої вуса, вуса Сталіна, Леніна тощо. Отже, такий от був випадок із Будьонним. Тож зараз, коли я виступаю десь на концертах, питаю аудиторію: "Чи знайомі ви з людиною, яка свого часу цілувалася з Лайзою Міннеллі, маршалом Радянського Союзу Семеном Михайловичем Будьонним і була в гостях у Джини Лоллобріджиди?". І весь зал відповідає, що такої людини, звичайно, немає. А я кажу, що є, і вона перед вами (посміхається)...
– ...діти, це я...
– ...так, діти, це я.
– З ким було краще цілуватися: з маршалом Будьонним чи Лайзою Міннеллі?
– Із Лайзою Міннеллі краще. Це була цікава історія. Ірина Дерюгіна з подання Кобзона запросила мене до ресторану, такого маленького, називався "Селена". Як зараз пам'ятаю, він був оточений автоматниками, тому що в Кобзона тоді були дуже великі проблеми. Дружина захворіла в той час...
– ...це був 1995 рік...
– ...так, коли його не пускали у Штати. І ось автоматники оточили кафе "Селена".
– У Москві?
– Так. І після абсолютно шикарного концерту, буквально біля входу, я зустрів Лайзу Міннеллі. Іра підвела мене до неї і відрекомендувала як композитора з Києва. А у мене була пісня "Хай, Америка" у виконанні Таї Повалій, і диск із цією композицією я презентував Міннеллі. Вона мене поцілувала, я поцілував її у відповідь (посміхається)...
– ...потім вона знову поцілувала?
– Ні (сміється), я їй тоді сказав...
– досить...
– ...що у нас є звичай. А в мене шикарна англійська – зі словником і домофоном, як то кажуть, знаєш? Так от, я своєю англійською з домофоном сказав їй, що у нас є звичай цілуватися тричі...
– ..."Поцілуй мене, потім – я тебе, потім разом ми розцілуємося"...
– ...так (сміється). А я тоді ще був одружений із Регіною, у неї в той момент підкосилися коліна, тому що вона побачила, як напружилася вся ця охорона...
– ...вона розуміла, що вас відводять...
– ...не відводять, ні, але я цілувався, як кажуть, просто безпардонно із західною зіркою. Я обожнював Лайзу Міннеллі. Нещодавно я переглядав концерт Джуді Гарленд, у якому брала участь і Лайза, у них дуже схожі голоси, практично один в один. Але Міннеллі яскравіша чи що, у неї якийсь наркотичний блиск очей. І я досі пам'ятаю: коли вона на мене подивилася, я зрозумів, що вона мене все життя чекала. Мене, ідіота (сміється)...
– ...вона це теж зрозуміла, напевно...
– ...ні, було таке відчуття. Вона володіє магією впливу на людину. Отож із нею цілуватися було набагато приємніше, ніж із Семеном Михайловичем.
Комусь потрібно, щоб країна була посвареною, а суспільство ‒ розваленим
– Ми сьогодні будемо говорити і про мистецтво, і про політику. Я знаю, що Майдан 2013–2014 років ви не сприйняли, про що неодноразово говорили. Чому?
– Ні, що таке сприйняв чи не сприйняв? (Сміється). Я на цьому Майдані бував, напевно, частіше, ніж ти, скажу тобі чесно, правда, на Грушевського. Мені було цікаво, тому що такий відкритий протест народу стався вперше. Я розумів, звичайно, що є там і режисери, звукорежисери, і трійця, яка "стриптизила" на основній сцені Майдану. Я був на Грушевського, і там стояли трохи інші люди. Було багато чесних, багато таких, яким нікуди було йти з Майдану, тому що, зрозуміло, їх би всіх пов'язали поодинці, і багато ображених. У когось відібрали бізнес, "віджали", як кажуть, Віктор Федорович зі своїми. У когось родича мажор задавив, хтось програв суд, тому що суддю "підмазали". Було багато людей із Криму. Я познайомився із хлопцями з Феодосії, Севастополя. Вони мені розповіли: "Нас на трибуну не пускають. Там – тільки українською мовою". Я відповів: "Хлопці, ну ось так от, розумієте?" (Знизує плечима). "Ми приїхали по справедливість", – сказали вони. Власне кажучи, починався Майдан, як мені здається, без утручання американців.
– Тобто спочатку це був народний рух?
– Пізніше я зрозумів, що ні. Це були розбірки Льовочкіна, по-моєму, із Клюєвим – хто був ближчим до тіла. І потім, Віктор Федорович так усім набрид, уже почав "віджимати" у своїх. Розумієш, у чому річ? Усі ці розмови про політику мені трішки нагадують людину, у якої в кишені десятка доларів (не тисяч, а просто десятка), і вона приходить у казино в Монте-Карло, сідає за стіл, де на кін ставлять десятки тисяч доларів, і починає зі своєї десяткою...
– ...не можна сідати не за свій стіл...
– ...от і я про те саме. Я навіть на Facebook написав: "Хлопці, чого ми ламаємо списи? Чого ми сперечаємось до хрипоти? Чого ми множимо ненависть один до одного? Це ж комусь треба". А дійсно комусь потрібно, щоб країна була посвареною, а суспільство – розваленим. А там, де розвалене суспільство, там розвалюється і країна. Яка може бути консолідація?!
– Володю, але якщо говорити про Майдан, ось за що абсолютно безкорисливо вийшов я? Мене американці, Льовочкін чи Клюєв туди не виводили, як і моїх друзів. Ми хотіли до Європи. Янукович сказав: "Хлопці, ідемо до Європи". А потім раптом, за кілька днів до саміту у Вільнюсі, заявив: "А ми вже не йдемо до Європи, ідемо до Росії". І особисто мене це "підірвало", тому що мені хотілося до Європи, а не до Росії.
– Дімо, вибач, але я не вірю...
– ...я вам присягаюся, це правда...
– ...тому що це дуже наївно. Тебе до цього не пускали до Європи? Ти нікуди не їздив?
– Ні, я за європейські цінності. Я хочу, щоб...
– ...які цінності?
– Я скажу, які...
– ...давай.
– ...повага до окремо взятої особистості, соціальний захист, освіта, охорона здоров'я. Мало? Чисті вулиці...
– Ну це, так би мовити, на одній чаші ваг. А на іншій – наша непрохідна, непереборна, непереможна корупція, яка перетягує все. Прагнення влади красти, розумієш? Це ж усе є. Усі ці європейські цінності... І потім, вони там дуже різні. Гей-цінності, наприклад, яких я не розумію.
– Вам що, не подобаються гей-паради чи що?
– Гей-паради не подобаються.
– Чому, Володю?
– Не знаю чому.
– Вас не тягне взяти участь у гей-параді?
– Не тягне. Я людина, так сказати, традиційної орієнтації.
– І вам це не набридло?..
– ...ні.
– ...традиційна орієнтація...
– Розумієш, у чому річ? Я тобі скажу: я людина, яка вірить. Я не дотримуюся постів, не ходжу до церкви, але знаю, що содомія – один із гріхів Господніх. Це моя думка.
– Але ви ж працюєте у сфері мистецтва, у вас напевно дуже багато друзів і знайомих...
– Так, у мене є друзі-геї, але вони не ходять на паради і не прагнуть нав'язати мені свої цінності, розумієш? Але я хочу сказати інше: у Данії, наприклад, є абсолютно огидний звичай масово вбивати дельфінів. І якщо ти цього не зробив, тебе не вважають дорослою людиною, чоловіком...
– ...в Іспанії теж корида...
– Я був, до речі, на останній кориді ХХ століття в Іспанії. Там цікаво: перший ярус займають іспанці, а другий – іноземці. І на першому ярусі коїться чорт знає що, просто безлад: кричать, репетують, подушки кидають. А на другому – іноземці сидять просто нажахані: як можна вбивати тварин?!
У нас ходять хлопці зі свастикою, зігують тощо. Нагадує епоху Гітлера, але той перед війною забезпечив народу гідне проживання
– Зрозуміло. Та все ж російські апологети "русского мира" воліють їздити лікуватися до Європи або Америки; навчати дітей у Європі чи Америці; бабки, накрадені в Росії та Україні, зберігати у Європі або в Америці; користуватися благами західної цивілізації й водночас говорити: "Який прекрасний "русский мир!". Ви не вбачаєте в цьому огидного цинізму?
– Я бачу в цьому абсолютно точну копію нашого суспільства та наших правителів. Те саме...
– Так куди нам іти?
– ...діти вчаться там само – у Європі, бабки виводять не менше, ніж із Росії...
– Так куди нам іти? Туди, куди ми відряджаємо своїх дітей і бабки? Чи в "русский мир", який загниває?
– Розумієш, Дмитре, я тобі скажу ось таку річ: ми перебуваємо під боком у дуже сильної, економічно розвиненої країни. І ми намагалися не рахуватися з нею, крім того, грубіянити дуже довгий час. Ця смуга почалася з Ющенком і пішла далі. Це небезпечна річ, з одного боку, розумієш? А з іншого – ми відмовилися від цілої низки преференцій, які нам давала співпраця з Росією. Ми почали пиляти свої заводи, тому що вони були економічно пов'язані з Російською Федерацією. У нас "Мотор Січ" працював спільно з Росією. Тепер уже ні, вона знайшла собі, так би мовити, заміну. "Антонов" – те саме. І таких заводів купа в Україні. Ми розпиляли всю нашу промисловість і продовжуємо банкрутити країну. І це видно! Чим це можна виправдати, я навіть не знаю. Ми зараз живемо в такому царстві абсурду, якого я не пам'ятаю за все моє життя. Ми жили в царстві абсурду...
– ...радянському...
– ...за більшовиків, так. Там нас учили любити дідуся Леніна, розповідали, що у нас щасливе дитинство тощо. Я розумів, що це, так би мовити, трішки не відповідає істині. Я бачив, як у 1968-му вводили війська до Чехословаччини, а в 1956-му тиснули Угорщину.
– А вам це не подобалося?
– Мені це дуже не подобалося! Дуже не подобалося! Я все це сприймав як свої особисті втрати. Я переживав Афганістан, у 79-му він був, по-моєму...
– ...1979 рік, грудень...
– ...так. Чому туди поперлися? Тому що нами керували люди, які нічого не розуміли – усі ці брежнєви, суслови та інші. Але ми з одного абсурду потрапили в інший. У нас, замість того, щоб піднімати рівень життя, піднімають рівень патріотизму на голодний шлунок. У нас ходять хлопці зі свастикою, зігують тощо. Нагадує епоху Гітлера, але той перед війною забезпечив народу гідне проживання.
– Можна я вас запитаю як розумну людину?
– Давай.
– Ви розумієте, що ті, хто зігує і ходить із портретами Гітлера, роблять так за завданням Росії в межах гібридної війни? Ви усвідомлюєте це?
– Усе можливо. Зараз настільки все заплутано...
– ...тобто ви не можете цього заперечувати?
– Я не можу зрозуміти таку річ: чому тут закручують спіраль абсурду? Чому у нас, наприклад, забороняють російськомовні книги? Чому не можна піти подивитися фільм російською мовою? І взагалі не можна дивитися фільми? Чому, припустімо, Машкова не пустили зніматися до Одеси? Чому множаться лави ворогів? Чому люди не можуть ставитися до чужої думки спокійно?
– Добре, я поставлю запитання: як ви думаєте (от я знаю відповідь), розумна людина, яка любить свою країну і розуміє, що вона складається з різних людей – хтось присвятив свою молодість вивченню класиків марксизму-ленінізму, хтось говорить російською, хтось мадярською, хтось українською. І щоб її зшити, щоб вона була єдина, потрібно піти на компроміс і дати можливість кожному: хочеш мадярською говорити – будь ласка, вивчай українську, але говори мадярською тощо. Ви розумієте, що люди, які роблять усе врозріз із цією ідеологією, вони і є ворогами України і заслані сюди з Росії в межах гібридної війни? Вони працюють за завданням Росії, ось ви це розумієте?
– А, ну виходить, що Український інститут національної пам'яті пана В'ятровича – це теж агентура, так би мовити, Путіна?
– А в мене дві відповіді на це запитання...
– ...ну?
– ...це або дурні, або агентура...
– ...або дороги (сміється)...
– ...або дурні, або агентура. У мене третьої відповіді немає. Тому що країну треба зшивати, об'єднувати, але не можна робити це на ненависті...
– А хто її буде зшивати? Олександр Невський? Дмитро Донський? Кутузов? Хто буде зшивати, скажіть?
– Повинні з'явитися державні діячі, які скажуть: "Хлопці, давайте жити мирно"...
– А звідки вони візьмуться? Дімо, а ти не думав, що керівні класи дуже добре подбали про те, щоб там не з'явилися випадкові люди? Щоб там не опинилися харизматичні особистості...
– ...так, подбали, звичайно, зачистили все...
– От уяви собі, ти, кого я поважаю, захочеш завтра балотуватися у президенти, так?
– Не захочу...
– Не захочеш. А раптом захочеш? Або, припустімо, я, так? Що для цього потрібно? Насамперед – бюджет. Без нього нічого не буде. Тільки так, порожня балаканина...
– ...сто відсотків...
– ...у мене знайдеться він, правильно? За два дні з'ясують, що цей бюджет має путінське коріння! А за чотири – що нас із Путіним няньчила одна й та сама вічно п'яна нянька! Розумієш, у чому річ?
– А за день – уб'ють...
– Так, а за день – уб'ють (посміхається). Ця сама влада дуже чітко себе убезпечила. Я знаю, що був такий Кушнарьов, якого вчасно прибрали, Кирпі теж допомогли піти. Ці люди були певною мірою альтернативою. Правда чи ні? Якось дуже дивно "пішов" Кравченко – двічі сам у себе вистрелив. Ось такі от речі. Тобто залишається одна й та сама засалена колода – Юля, Муля, Куля, Віті тощо. Я не бачу лідера. Ти бачиш?
– Ні...
– Ось і я не бачу, розумієш? І коли мені кажуть, що ось хлопці там воюють і все таке інше, я питаю про те, за які ідеали вони борються? За якусь віртуальну Україну і таке саме майбутнє? Давайте, покажіть мені, за кого?! За Ваню, Петю, Сашу, Сергійка? Усе це набуває настільки абсурдного характеру, що я не можу знайти кінців.
Американці ставляться до нас приблизно так само, як до лівійців і африканців, не краще
– "Слава Україні!" ви любите кричати?
– Я взагалі не люблю нічого кричати, крім як "Я люблю тебе, життя".
– А скакати любите?
– (Сміється). Ну це ж усе...
– ...не скачете, так?
– Річ не в цьому. Це навіть не статисти, просто хлопцям сказали: "Давайте, потрібно скакати". Або там по 50 грн виплатили, як масовці на кожному ток-шоу...
– ...не очікував, що ви у прямому ефірі ось так проколетеся, що ви не скачете, не очікував...
– Так (зітхає)...
– ...утратили вправність...
– ...на жаль, не скачу. Що ж робити? Буває таке.
– Ви сказали, що американці пересварили наш народ. Ви не любите Америки?
– Отже, у мене до неї подвійне ставлення. З одного боку, те, що вони зробили у себе в Америці, як облаштували життя – це чудово. І тому прапори у себе перед будинками вони ставлять від чистого серця. Але те, що вони роблять у світі, те, що вони залишили в Лівії після вторгнення туди (яка колись була абсолютно прекрасною країною), те, що вони зробили в Іраку, Сомалі, Югославії... І я розумію, що є дві Америки: одна створена для їхніх громадян, а інша – політикани. Це всілякі байдени, Мак... Господи... "Біг Маки", які приїжджають до нас...
– ...Маккейн...
– ...так, Маккейн. Вони приїжджають сюди як господарі. Я бачив, як вони поводяться, – просто по-хамськи...
– ...а росіяни не поводяться так?
– А росіяни нам давали газ по $60, якщо ти пам'ятаєш...
– ...ну потім вже не по $60...
– ...чекай. І росіяни давали нам колосальні гроші за трубу, яка іржавіє...
– ...кому нам?! Вони давали комусь, але не нам...
– ...та ні, вони давали Україні, правильно чи ні? Але Вікторові Андрійовичу захотілося перейти із $60 на $230...
– ...а потім і на $460, здається...
– ...так, і на $460. Це теж агентура, ти гадаєш?
– Це агентура долара, я вважаю...
– (Сміється). Розумієш, коли Янукович підписав Харківські угоди, тут такий ґвалт піднявся серед націоналстурбованих людей, що, мовляв, продали Україну, щось іще. Стоп! А потім приїхали американці, забрали собі третій поверх СБУ, вивісили свій прапор, і я зрозумів, що ось господарі. Ось вони – дійсно господарі. Прилетіла Нуланд із цим самим печивом як для безробітних. Розумієш, вони ставляться до нас приблизно так само, як до лівійців і африканців, не краще.
– Добре, після того як Росія напала на Україну, а ми не можемо цього заперечувати, ну я точно не можу, тому що Крим забрали, просто вкрали, от узяли чуже і забрали, як і частину Донбасу, унаслідок чого було вбито 10 тисяч осіб. А скільки знедолених, безруких, безногих, психічно неврівноважених тощо, скільки горя – це ж не ми самі собі заподіяли. Це ж хтось прийшов зі зброєю, "Буками", "Градами", чорт-зна з чим, хтось це зробив, правильно? І це – Росія. Ось після всього цього ви її любите, як і раніше?
– Ти вважаєш, що це зробила Росія, а я, наприклад, читав, що Георгій Ту́ка або Тука – колишній губернатор Луганської області, сказав, що, на його думку, російських військ на Донбасі немає. Надія Савченко – Герой України – теж...
– ...я із цим не згоден...
– Ну от, це твоя думка, але є інша. Росія різна, як і Америка. Можна не любити її політики, але відмовляти нам у спілкуванні з людьми культури, артистами... Нам, по суті, у цьому плані перекрили кисень, розумієш? Російські театри сюди не їздять, серед російських зірок кіно та естради купа ворогів. Це що, теж агентура Путіна?
Якби в нас була конфедерація, якби не почали обстрілювати з літаків Луганськ, війни б не було
– Володю, можна поставити запитання?
– Так.
– Ми з вами розуміємо, усе більш-менш знаємо й усвідомлюємо, що артисти – це особлива порода людей. Не випадково Колчак колись сказав: "Не чіпайте повій, артистів і кучерів – вони служать усім режимам". Я розумію, які емоції керували Олегом Павловичем Табаковим або Марком Анатолійовичем Захаровим, що підписували цей знаменитий лист на підтримку анексії Криму. Їм ближче свій театр, діти, дружини тощо, а все решта – гори воно синім полум'ям. Це я можу зрозуміти. Але чому Олег Павлович Табаков, людина, яку ми так любили, чудовий актор і режисер, організатор театру, називає українців "убогими"? Навіщо це?! Це що, так повинні чинити наші кумири, яких ми обожнювали?
– Ти розумієш (зітхає), Олег Табаков – це не істина в останній інстанції. Я тобі можу сказати інше...
– ...але ж ми його любили...
– ...я можу послатися на статтю Лариси Скорик (архітектор, член-кореспондент Академії мистецтв України, нардеп 1-го скликання Лариса Скорик. – "ГОРДОН"), яка сказала, що, вибачте, але українці протягом 25 років не змогли створити повноцінної держави...
– ...а їм що до того?..
– ...що будь-яка президентська кампанія – комерційна...
– ...але це наші внутрішні справи, ми самі розберемося. Але їм навіщо сюди втручатися? Навіщо лізти?
– Табакову навіщо лізти? У нього свій погляд, розумієш. Як тобі сказати, треба спокійно ставитися до думки людей, якої ти не поділяєш...
– ...ми ставимося спокійно і говоримо: "Олегу Павловичу, не приїжджайте більше в Україну". Має право Україна, яку образив конкретно Олег Табаков, сказати йому: "Дядьку Олегу Павловичу Табаков, сиди вдома, працюй там, не приїжджай сюди, не заробляй тих грошей, які ти тут заробляв"?
– І заодно, значить, ми вичистимо всі картини і спектаклі за його участю, так?
– Це дурість! Як і забороняти картину "Ліквідація"...
– Тут теж можна сказати, що все це агентура, розумієш?
– А скажіть, коли Пореченков приїжджає на Донбас і стріляє в бік української армії, це що, нормально?
– (Мовчить). Я не бачив (сміється)...
– ...але я бачив ці кадри...
– ...ти бачив кадри, де він стріляє в нашу сторону (усміхається)...
– ...звичайно, уся країна бачила...
– ...уся країна бачила, так. Знаєш, є один гарний анекдот: куме, а підемо начистимо пику тому москалику? А якщо він нам? А нам-то за що?! (Усміхається). Я тобі скажу таку річ, що на Донбасі, якщо вже зайшла про нього розмова, усе почалося з чого? Не з Росії, а з того, що Донбас виступав за конфедерацію...
– ...ну який Донбас виступав? Виступали люди, які паразитували на Донбасі, обдирали цих нещасних донбасівців...
– ...річ не в цьому...
– ...там командували олігархи, Володю, ми ж це розуміємо...
– ...річ тут трішки в іншому, дивись...
– ...які заганяли дітей у копанки, і вони їм там видобували брудним способом гроші. Ну ми ж це розуміємо...
– Це все добре, але конфедерація і Донбас, який має право голосу, означають, що жодних розмов про НАТО і Європейський союз бути не може. Ось це – наріжний камінь усієї проблеми. А не те, що там копанки-шмопанки і щось іще, розумієш? Якби у нас була конфедерація, якби не почали обстрілювати з літаків Луганськ, війни б не було. Я впевнений.
З Америки дали команду не перешкоджати анексії Криму
– Добре, Крим був українським?
– А ти знаєш, як Кучма виграв вибори вдруге? Він обклеїв увесь Крим листівками з написом: "Друга державна мова – російська".
– ...так, ну і правильно написав...
– ...і все, а потім кинув. Просто киданув!
– Та ну, нікого Леонід Данилович не киданув...
– А що, та ну? Ось дивись, виходить, що існує тенденція чи є люди, які як чорт ладану бояться того, щоб російська стала другою державною мовою. Тому що на цьому тримається вся американська політика...
– ...добре, Крим був українським?
– (Задумався).
– Ну так чи ні?
– Після 54-го року.
– Був українським?
– Так, а до того – РРФСР.
– У 1975 році була нарада в Гельсінкі. Кордони недоторканні?
– Так.
– Будапештський меморандум 1991 року. Кордони недоторканні?
– Так.
– Тобто Крим український?
– Так.
– А Кенігсберг, нинішній Калінінград, російський, правда?
– Так.
– А Сахалін російський?
– Ну.
– Так розпорядилася історія. Усе – кордони недоторканні. Чому треба приходити і забирати Крим?
– А чому тоді в Косові провели референдум і зробили його самостійним?
– Де ми і де Косово? Ми говоримо про свій Крим...
– Але в нас Крим був автономною республікою, правда чи ні?
– Так...
– Вони мали право проводити референдум чи ні?
– Треба Конституцію дивитися. Не готовий відповісти...
– Вони провели референдум і більшістю голосів...
– ...під російськими автоматами?
– Ну як це під російськими?..
– ...як це? Коли в Крим прийшли "зелені чоловічки"...
– (Усміхається). "Зелені чоловічки" нічого не робили, вони там не стріляли. Але з Америки дали команду не перешкоджати анексії Криму. Тому що США потрібен був компромат на Росію. Ось і все...
– ...із цим я згоден...
– ...ось це умова великої, дуже великої гри, у якій ні наші правителі, ні той же Путін, може, не грають великих ролей.
– Добре, тобто Путіна заманили в пастку, так?
– Так, є таке.
– Американці?
– Є така тема, так.
– Можу із цим погодитися, теж чув неодноразово. І Путін повівся й пішов, поклав голову в цю пастку, так?
– Ну. Але він поклав через референдум чи просто окупував, скажи? Він же не окупував.
– Ну що таке референдум?
– А що таке референдум?
– Референдум під автоматами російських солдатів, які туди увійшли...
– ...ну з якими автоматами? (Сміється)...
– ...ну як же, 25 тисяч російських військових...
– ...у мене там тесть живе, у Сімферополі...
– ...він за Росію...
– ...вони всі за Росію...
– ...я згоден...
– ...вони всі російськомовні і були проти українізації, яку їм нав'язували. Вони не розуміли цієї мови. Вона тричі гарна, але вони її не розуміли ні в юриспруденції, ні в математиці...
– ...згоден...
– ...ні в точних науках...
– ...а їм її нав'язували і не йшли з ними на компроміс. Згоден, добре. Вам Крим і Донбас потрібні у складі України? Для повного щастя...
– Мені все одно.
– Усе одно. Вам лиш би був Київ?
– Ні, річ не в цьому. Значить, у мене є своя внутрішня планета, свій внутрішній Київ, і ніде мені нічого не належить, тільки всередині самого себе. Тому що зараз, крім усього іншого, нас поставили в такі умови, за яких навіть наші квартири можуть відібрати за несплату послуг ЖКГ, розумієш, так?
– Розумію абсолютно...
– Тобто що далі, то більше ми почуваємося квартирантами на чужій землі. А ти говориш про патріотизм. Ми тут нічого не маємо! Це все належить (показує пальцем угору) цим дядькам! Одному – електроенергія. І як він захоче, так і буде нам руки викручувати. Іншому – газ. Про який патріотизм може йтися?
– Тобто ми у себе вдома квартиранти?
– Скажи мені, будь ласка, Дімо, хто у нас в уряді, парламенті, десь іще, я не знаю, бореться за наші права? Влада існує сама по собі і тільки для того, щоб самозбагачуватися. А ми там ні до чого, розумієш?
– Повністю згоден...
– Ми йдемо на тихе, повільне вимирання. Ось і все...
– ...згоден...
– І в цьому плані ти теж будеш говорити, що це підступи Путіна?
– Ні-ні...
– Це дуже зручно...
– ...це підступи наших багатих людей, олігархів і можновладців...
– ...угу.
– Абсолютно згоден. Ідемо далі. Куди хочете особисто ви: в Європу, Азію чи в Росію?
– Я не знаю, куди я хочу, стій (сміється). Я спокійно їздив до Європи, коли впала "залізна завіса", так само, як і в Америку, і в Азію. Хто мене туди не пускав, скажи? Куди мені ще потрібно було прагнути? Це все – фількина грамота! Тому що народ заманили на Майдан тим, як ти кажеш, що пообіцяли європейські пенсії, зарплати і роботу. Звідки?! Країна розвалюється, які пенсії? Які заробітки? Зараз усе урізають. І потім, Дімо, уяви собі на хвилинку таку річ, що в розпал цього Майдану ти б туди вийшов і сказав, що, знаєте, друзі, через якийсь час заборонятимуть російську мову. А її забороняли! Будуть сваритися з тими, цими, підвищать ціни...
– ...на комуналку...
– ...на ЖКГ, на всю цю справу, багато б народу стояло на Майдані?
– Ні...
– Я думаю, що ні. Це було просто велике обдурювання. І те саме – з курсом на Європу. Яка Європа?! Про що ви говорите? Так, хотів ще ось що сказати: я нещодавно читав, що 750 тисяч українських туристів розчинилося на теренах Європи. Може, для цього зараз було дано безвіз? Не виключено. Для того щоб люди не їздили на заробітки в Росію. Можливо. Один із варіантів.
Караченцов приїжджав до Києва під час Майдану і попросив мене відвезти його туди
– Ваші пісні співають Алла Пугачова, Валерій Леонтьєв, Олександр Малінін, Ірина Аллегрова і багато зірок російської естради. Спілкування з ними та іншими відомими росіянами триває?
– Давно вже ні, бо трішки змінилася вся ця парадигма. Там, як і скрізь, власне кажучи, є монополісти серед композиторів, які тримають усе у своїх руках і не пускають до себе, особливо людей зі сторони, хай якими гарними є їхні пісні. Дуже мало виконавців, припустімо, як Саша Малінін чи Іра Аллегрова, які можуть собі дозволити бути автономними. А всі інші...
– ...залежні...
– ...так. Там є четвірка: Дробиш, Матвієнко, Крутой, Меладзе. Це люди, які тримають той бізнес і продають свої пісні, як мені розповідали, просто разом з ефірами, так би мовити, уже із гарантією. Зараз же головне – розкрутка.
– Вас багато що пов'язує з Миколою Караченцовим, який перебуває у важкому стані. Як він зараз?
– Легше. У тому сенсі, що в нього трохи відновився мовний апарат. Я зателефонував йому, він був у Болгарії, там його син купив будинок, і раптом Люда каже, що Коля хоче взяти слухавку. Раніше такого не було, тому що він був трохи такий...
– ...загальмований...
– ...аутист. Просто коли робота скінчилася – усе, людина втратила сенс життя. А від цього залежали і тонус, і його внутрішня атмосфера, і тональність. А тут він узяв слухавку і каже (хрипить, наслідує голос Караченцова): "Привіт! Це я. Ну як там справи?"...
– ...ух ти!
– Так, йому важко розмовляти. Він говорить зв'язками. У цьому плані Люда просто героїчна жінка – дружина декабриста, яка поставила на кін усе. Багато хто її не розуміє, сварить, особливо після того випадку, коли вона його перевернула в машині, причому того самого дня і на тій самій трасі. Проте життя в неї, звичайно, не солодке. Постійно потрібно витрачати на няньку, яка скрізь із ними їздить. Вона зараз номер один у їхній сім'ї. У разі чого, відразу груддю: "Ні, нікуди!". Коли Коля сюди приїжджав, його привозили...
– ...це вже після Майдану, так?
– На Майдан...
– ...а-а...
– ...якраз у його розпал. Тоді Коля раптом сказав мені (наслідує голос Караченцова): "Вези мене туди, я хочу подивитися". І нянька стала ось так (розкидає руки), як Матросов на амбразуру, і заявила: "Я не пущу!". Я відповідаю: "Спокійно!". А Люда: "Ну пустіть, адже він хоче подивитися". Вона в них уже number one, є такі люди.
– Як ви ставитеся до списків російських артистів, яких не можна пускати в Україну?
– Абсурдно все це, дурість найвищого ступеня. Розумієш, що далі, то більше я бачу, як агонізує режим. Закручувати цю кришку, того не пускати, іншого... Вони кидають кістку, щоб було про що говорити. Пам'ятаю, я заступився за Наташу Корольову, яку не пускали до Києва...
– ...бабуся померла...
– ...так. То я на собі відчув, коли хтось дав відмашку, і на мене раптом налетів каскад лайки та прокльонів. Я подумав: "Друзі, ви все одно наче стадо". Ніби їх узяли й скерували: раз, і вони йдуть сюди, гавкають на одну людину...
– ...і я заступився. Вона киянка, у неї бабуся померла. Які проблеми в'їхати?
– ...і тут раптом на мене як поперли, обвалили мені аккаунт! Писали: "Ти приїдеш до Львова, ми тебе розтерзаємо". За що?! За те, що я заступився за Наташу Корольову?! Друзі, ми живемо в абсурді! Як курочка, якій насипали зерна: ось Наташа Корольова – тут клюєм, ось Пореченков – тут клюєм, і не бачимо, що над нами, великою мірою...
– ..."Вихри враждебные веют над нами"...
– Ні-ні-ні, просто триває дерибан, виведення коштів із країни, і все що завгодно. Це над нами. А для того, щоб ми туди (показує пальцем угору) не дивилися, нам тут дають Наташу Корольову. А тут, ага, давайте Ані Лорак поклюємо, а там – ще когось. Ми живемо такими дрібницями. Знаєш, я дивлюся, дуже багато людей, чи то їм не вистачає якоїсь життєвої активності, знаходять її в лайці у Facebook або інших соцмережах. Причому настільки вони там...
– ... витончені....
– ...так. Я звернувся до них і сказав, що, друзі, що більше ви будете лаятися, то більше ми будемо розколювати наше суспільство. Це комусь потрібно. Воно і так розколоте, і за такої ситуації розколоти країну – це як два пальці об асфальт.
– Мені здається, ви залишилися трошки радянською людиною. Мені це тільки здається?
– Ну як тобі сказати, я сформувався в той час, але це не означає, що я радянська людина. Це означає, що я виріс у системі, за якої шанували пенсіонерів, де громадськість, якщо ти не працював, дивилася з докором, погрожувала пальчиком і примушувала працювати, розумієш? У нас було справді щасливе дитинство. Нині ж за все треба платити, платити, платити. А роботи немає, грошей немає. Нас пустять у Європу. Цікаво, а з чим пустять? З дірявими кишенями? Вікно Овертона сьогодні як ніколи у нас працює, аж гуде.
Потрібно, щоб який-небудь Мойсей водив нас пустелею 40 років, поки не вимруть мастодонти і не народиться нове плем'я
– Що в сьогоднішній Україні вам не подобається найбільше?
– Брехня. Брехня знизу догори і та ненависть, яку люди відчувають одне до одного. Тому що частина суспільства настільки зазомбована, що це видно неозброєним оком. От як тільки я зустрічаю людину, яка не розуміє ні аргументів, нічого, а тупо впевнена, що в неї і те забрали, і це, я питаю: "Хто в тебе що забрав?". У мене – нічого, вибачте, будь ласка. Ось я сьогодні про це кажу. Тому що Крим – це справа тих людей, які живуть у Криму. А Донбас – тих, що проживають на Донбасі. Уяви собі, що з Донбасу прийшли б люди і почали тебе вчити жити так, як потрібно. Ти б теж обурився, правда?
– Так вони і прийшли за Януковича. Їх стільки прийшло...
– Так, прийшли за Януковича і почали тут господарювати, і перетворили країну на бандитський общак. Це зрозуміла тема. Але знаєш, найбільше лякає відсутність перспектив і лідерів. Я бачу, що стане гірше, що будуть закручувати гайки. Що більше закручувати цей вентиль, то сильніше він може рвонути, та так, що потім кісток не збереш.
– А диво можливе чи ні?
– Дуже сподівалися на Трампа. Він прийшов нормальним хлопцем, але йому відразу пов'язали руки. Я відчував, що так буде. Відразу виник скандал із забороною на в'їзд мігрантів, здійняли шум щодо зближення з Росією. Там усе не так просто. І зараз виходить, що начебто є основні гравці – Трамп і Путін. І всі дивляться: якщо вони зблизяться, значить, тут почнуть пакувати валізи, а якщо ні, тут продовжать дерибанити. Але, виявляється, що там ще є якесь лобі, яке сидить зверху.
– Ви сказали: "При владі в Україні перебувають нездорові люди, часто з довідками"...
– Спікер наш із довідкою, це відомо...
– ...у нього довідка?
– Кажуть, так, про розумову неповноцінність. Ну так кажуть, я не знаю, не був присутній...
– ...і багато людей із довідками?
– (Сміється). Не знаю, кажуть, що є. Але я дивлюся, чим вони займаються в парламенті – це на голову не налазить. По-перше, бійки. По-друге, затикання один одному рота. А потім, як чарівно вони здають своїх колег – підписують зняття недоторканності зі своїх учорашніх товаришів. Це театр, причому такий паршивий.
– В інтерв'ю виданню "Бульвар Гордона" ви сказали: "Набридло почуватися лохом, якого розводять політики, на п'ять порядків нижчі від тебе за інтелектом". І додали: "Нові вибори нічого не дадуть. На жаль, нам потрібно переобирати народ". Я захопився цим формулюванням. Я повністю згоден, що нові вибори нічого не дадуть, потрібно переобирати народ. А як його переобереш?
– Потрібно, щоб який-небудь Мойсей водив нас пустелею 40 років, поки не вимруть мастодонти і не народиться нове плем'я тощо.
– Ви Мойсея знаєте?
– Я такого Мойсея не знаю, на жаль (сміється)...
– знаю, але не того...
– ...так, знаю, але не того.
– Ви сказали: "За національністю я людина і киянин". Ви корінний киянин, який добре знає і любить своє місто. Скажіть, будь ласка, сьогоднішній мінливий Київ вам подобається?
– Звичайно, ні! По-перше, Київ став некиївським, тому що тут багато приїжджих. Мені, знаєш, дуже гарне фото якось показали у Facebook. Отже, неділя, абсолютно порожнє місто і напис: "Кияни роз'їхалися по домівках". Це, звичайно, з одного боку, смішно. А з іншого – гірко. Тому що, якби це були справжні кияни, то вони не дали б забудовувати Поділ, як це відбувається, вони не дозволили б зводити хмарочоси в історичній частині міста. Розумієш, творять беззаконня, яке було і за Ющенка, і за Януковича, коли розрили схили Дніпра й поставили для дяді Віті той самий вертолітодром, яким він ніколи не користувався.
– Тобто в Київ приїжджають емігранти і починають коїти казна-що, так?
– Ось я дивлюся ніби зверху: я собі спокійно жив значну частину свого життя, і раптом прийшли якісь люди, які почали мені розповідати, що я говорю не тією мовою, не так мислю, ходжу не в ті церкви. Розумієш, у чому річ? Почали нав'язувати. Замість того щоб займатися покращенням життєвих умов, вони стали залазити у святая святих людської натури. Зараз пропонують узагалі скасувати церкву Московського патріархату і віддати все цьому товаришеві-розстризі. Але яке вони мають право взагалі, у принципі?! Як можна назвати цих людей? Звичайно, окупантами, тому що вони прийшли до мене! І якщо я подивлюся, де вони народилися, то киян серед них майже немає! Один–два і край! Може, Кличко киянин, я не знаю, і хтось ще. Але всі решта – приїжджі люди...
– ...і пронозливі...
– ...приїжджі і пронозливі, так. І, як правило, за всіх президентів ідеологією у нас чомусь керували вихідці із західних областей. Випадково.
Дружина молодша за мене на 36 рочків, а теща ‒ на 16
– Поговоримо про веселе...
– Давай про веселе.
– На скільки років друга дружина від вас молодша?
– На 36 рочків, але це непомітно. Я намагаюся її зістарити (сміється). Жарт. Ну не може вона за мною угнатися, що робити? От не може та й усе. Вона мені так говорить уранці: "Чого ти мене будиш? Мені ще 17 хвилин залишилося поспати! Ні, 11, а ти мене будиш!". Я їй відповідаю, що давай-давай, зараз зарядочку зробимо, обіллємося водичкою...
– ...давай-давай...
– ...такі от у нас є моменти, але живемо, любимо одне одного.
– Теща теж за вас молодша?
– Теща молодша за мене на 16 років. Її треба видавати заміж терміново. Тож, якщо у тебе завалялися якісь красені з гаманцем грошей, будь ласка, звертайтеся (усміхається).
– У вас четверо дітей. Коли у 62 роки ви народили чергову дитину, Ілля Ноябрьов сказав: "Ти що, протікаєш?".
– (Сміється). Ну він протік, по-моєму, роком пізніше, розумієш? Це заразна річ: там і Чекалкін, і той же Армен Борисович...
– ...течуть усі...
– ...так. Тож я не здивуюся, якщо в Армена Борисовича з'явиться потомство. Я навіть вітатиму це.
– Яка в Армена Джигарханяна різниця у віці з Віталіною?
– Років 40 теж...
– ...та ні, напевно, більше – 50...
– Йому 80, їй десь років 35, ну ось так...
– ...45...
– Ну я скажу таку річ, що люди одне одного знайшли не у Facebook і не в карти виграли. Коли йому було погано, вона підставила своє плече. Це не той випадок, що вона підтримала мільйонера чи когось іще. Це нездорова людина, яка старіє і якій потрібна допомога...
– ...але яка добра!
– Добра, звичайно. І така мудра. (Говорить, наслідуючи голос Джигарханяна): "Вово, Вово"...
– ...не метушиться...
– Ні, він несе свою мудрість, і всі від нього чекають її, а він нею ділиться.
– Ще один шлюб із дівчиною, яка буде ще молодшою за вас, у принципі, можливий?
– Ні. У мене на це просто забракне сил.
– Стомилися?
– Ні, не тому, що стомився, я занадто багато почуттів віддаю своїй дружині і дітям. Я не хвалюся, просто це така даність. Навіщо мені хтось інший? Мене все цілком улаштовує. Вона не розжиріла – це раз. Вона не обвисла вся, вона молода. Вона така: "Давай, Володю, те-се!". Вона мене туди-сюди смикає. Зараз ми з нею такий романс колосальний записали, клас!
– Ви написали кілька книжок-байок про знаменитостей...
– ...так...
– ...дуже оригінальний жанр, ви класно це робите, і ви чудовий оповідач. Розкажімо найяскравішу історію, повеселімо наших глядачів...
– Про Леонтьєва і презервативи хочеш?
– Давайте...
– Значить, це було у 80-ті роки. Якось Валера отримав гроші за свої концерти, кишені у нього відстовбурчилися, ми йшли з ним у районі Пасажу і вже десь трохи піддали. І тут дивимося – дитяча аптека. Там стоїть товариш Айболить, мавпи навколо висять. Я запитав: "Валеро, а як ти думаєш, тут презервативи продають?". Він сказав: "Та ти що, які презервативи?! Дитяча аптека, там тільки тальк, соски і більше нічого". Я запропонував: "А давай на спір!". Він поцікавився: "На що?". Я сказав: "Якщо там раптом є презервативи, то ти їх купиш на всі гроші, які в тебе є". А тоді був такий час, що презервативів у продажу не було...
– ... узагалі нічого не було ...
– Я скажу, чому. Був тільки один завод – Баковський, який випускав презервативи і скафандри для глибоководних робіт. І відчуття в цих презервативах були приблизно такі самі, як і в скафандрах, але – стовідсоткова гарантія. І вони були в дефіциті. Тому, коли я поїхав через якийсь час у місто наречених Іваново, весь двір скидував гроші, щоб я їм привіз презервативи, які там у продажу були, тому що в Іваново жінки здебільшого працювали. Загалом, ми з Валерою посперечалися. А впізнаваність – моментальна. Ми зайшли до цієї аптеки, вивалила вся прислуга: сестри-провізори, і мамка намалювалася – директриса. "Боже мій, Валерію Яковичу! Вам "Алкозельцер", напевно, чи щось серцеве?" – запитала вона. Він відповів: "Ні, мені – "противників" дітей". Вона задумалася, звичайно, він поставив її в незручне становище, і сказала: "Ага, "противників" дітей... Ну ви знаєте, зараз це дефіцит, але як для вас – знайдемо кілька штук. А скільки вам треба?". Він витягнув гроші, із ненавистю подивився на мене і сказав: "На всі!". Вона отетеріла і почала виносити ці презервативи – ось таку упаковку (показує руками великий розмір упаковки). "Валерію Яковичу, а навіщо вам ці презервативи потрібні?" – запитала вона. А Леонтьєв тоді працював у Ворошиловграді, теперішньому Луганську. "Розумієте, у мене товариш одружується, так йому до кінця життя вистачить. А взагалі, скоро 1 Травня, ми їх гелієм надуємо, напишемо "Мир, труд, май!" і випустимо на волю", – відповів Леонтьєв. Ми вийшли. У нього була трошки змінена фізіономія. У руках він тримав ці презервативи. "Ну на, хоч трохи понеси!" – сказав він мені. На що я відповів: "Ні, спокійно, ти виграв!" (Усміхається). Ось одна з байок.
– Ви неперевершений майстер анекдотів. І я б попросив вас розповісти один...
– Оце, значить була така Ярославна Київська. І мешкала вона на Подолі, на розі Почайнинської і Нижнього Валу. І засватав її батько, Ярослав Мудрий, за французького короля Генріха під кодовою назвою "Чотири". Такий порядковий номер – чотири дріб один. І це вона до нього збиралася в гості і взяла із собою кілька дарунків. І серед них був найсмачніший – шмат сала кіл так на десять. Приїхала вона до цієї Франції, жбурнула сало на стіл і каже: "Генріху, а ну поріж!". А французам так сподобалося це слово, що вони свою столицю назвали Парижем! А сало з'їли (усміхається).
– Я вдячний вам за інтерв'ю і наостанок, якщо вже ви заговорили про Поділ, колись на вулиці Сагайдачного, яка тоді мала назву Жданова, стояв кінотеатр "Буревісник". Я попрошу вас заспівати вашу пісню...
– В кинотеатр "Буревестник"
После той большой войны
За полпачки "Беломора"...
А! Я хочу сказати, що це має увійти до 25 дозволених ефірних відсотків, так?
– Так...
– 75% української мови, а 25 % російської.
В кинотеатр "Буревестник"
После той большой войны
За полпачки "Беломора"
Проходили пацаны.
И смотрели, что хотели,
В десять лет и даже в семь,
И, как водится, балдели
От запретных в детстве тем.
И была соседка Клава,
Двадцати веселых лет,
Тетки ахали: "Шалава",
Мужики смотрели вслед.
На правах подсобной силы
Мог я в гости заглянуть,
Если Клавдия просила
Застегнуть чего-нибудь.
Где-то за окном, словно за бортом
Вдаль плывет мое детство.
Леди Гамильтон, леди Гамильтон,
Я твой адмирал Нельсон.
Как она ждала, как она звала,
Как она пила виски!
Леди Гамильтон, леди Гамильтон,
Ты была в моей жизни.
Записала Вікторія Добровольська