Максакова: Батько моїх старших дітей мене побив: були переламані ребра, вивихнута щелепа, струс мозку, вирвані пасма волосся
Чи втомилася російська еліта від західних санкцій і політики президента РФ Володимира Путіна, чи накликав генпрокурор України Юрій Луценко додаткову загрозу на екс-депутата Держдуми Дениса Вороненкова, оголосивши, що той дає свідчення у справі про держзраду колишнього президента України Віктора Януковича, розповіла в авторській програмі Олесі Бацман "Бацман LIVE" на каналі NewsOne вдова Вороненкова, оперна співачка Марія Максакова. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.
Мене охороняють чудові хлопці, але з російських ефірів сиплеться, що вони мене обпоюють психотропними засобами
– Навпроти мене Марія Максакова – оперна співачка і колишній депутат Державної думи. Добрий вечір.
– Добрий вечір.
– Машо, українській широкій публіці ти стала відома тільки цього року. Зрозуміло, що любителі опери знали тебе і раніше. Скажи, сьогодні в Києві люди тебе зупиняють, упізнають на вулиці?
– Знаєш, мені здається, так. Але я не прагнула до популярності такого характеру.
– Хто підходить і що кажуть?
– Люди – чудові, люди співчувають, сприймають це як частину свого горя. Я навіть подумала в якийсь момент, що, напевно, я – мікромодель України загалом. Ну так вийшло. Мене теж третирують, не відпускають, щодня якісь звірячі безперервні ефіри...
– На російському телебаченні?
– Звичайно. І все це на тлі того, що в мене сталося горе таких масштабів, що я розумію: нічого страшнішого в моєму житті вже не буде ніколи. Не буде такої втрати вдруге – це неможливо... Ніякого співчуття, це абсолютно нещадне ставлення. Зараз я навіть рада, що ми в ефірі, тому що мене охороняють чудові хлопці, але з російських ефірів сиплеться, що вони мене обпоюють психотропними засобами.
– Нічого собі.
– Так. До того ж вони хитро це роблять...
– Це у Малахова?
– Так. У мене немає сил його дивитися, якщо чесно...
– Він же твій друг.
– Ну, напевно, друг – це голосно, але можу сказати, що він мій гарний приятель... Так не він же говорить, а якийсь голос за кадром, якась жінка, не зрозуміло хто... тому що коли такі речі кажуть, можна і в суд подати. Скажімо так, це не тільки спотворення фактів, що дискредитують мене, але і сама тема: це здоров'я, фізичний стан – це дає можливість скаржитися. Але вони здогадуються, що не можна просто посадити в студію і сказати: "Знаєте, ми б хотіли, щоб ви таке сказали". Записують якийсь ролик заздалегідь і все – тему вкинуто, можна обговорювати. "Так, ви знаєте, ми подивилися, здається, вона іншою стала". Устає ще одна і каже: "Ні, я вважаю, що тільки горя не може бути достатньо, щоб людина так змінилася". Ви що взагалі у своєму житті пережили?!
– Хліба і видовищ. Коли не вистачає хліба, потрібно брати видовища в будь-яких місцях. Тим паче, погодься, ти – шикарний привід, щоб зробити рейтинги на всіх державних російських каналах. Добре, переходимо від Росії до України. Ми тут, слава богу. У нас є запитання – лакмусові папірці, які дуже важливі й за якими визначаємо свій/чужий наразі. В інтерв'ю Дмитру Гордону ти сказала: "Хрущов практично нав'язав Крим Україні. Україна звалила його на свої плечі, виправила там ситуацію, наскільки це було можливо, а потім у неї шляхом "городнього права" Крим відібрали". Перший тест Кримом ти пройшла успішно. Я поставлю тобі два бліц-запитання, які передбачають бліц-відповіді. Перше: чи є російські військові на Донбасі?
– Дивись, я туди не їздила. Не те, щоб я уникаю відповіді, але можу сказати: мій чоловік казав, що так, і я йому вірю.
– Вичерпно. Друге запитання: минуло три роки з дня аварії Boeing "Малайзійських авіаліній". Хто його збив?
– Розслідування вже наблизилося до логічного завершення. Те ж саме скажу: Денис, коли читав ці новини, говорив: "Це "Бук". Ось такі оцінки він давав, і у мене не було підстав сумніватися. Військовим він був хорошим.
– Ідемо далі. Зараз у нас загострилася суперечка навколо депутатської недоторканності. Верховна Рада хоче її зняти, точніше, частина хоче, а інша – вдає, що хоче. Скажи, на твою думку, депутатська недоторканність потрібна?
– Я вважаю, що недоторканність потрібна. Адже це не наш досвід – російський чи український. Треба розуміти, що депутатська недоторканність не звільняє людини від будь-якої відповідальності. Але однак її не можна за низкою статей залучити ось так просто. Не можна, наприклад, установити за ним ОРД (оперативно-розшукову діяльність. – "ГОРДОН"), або, як це називають, "потап", тобто прослуховування телефонних переговорів, щодо нього не може бути негласних слідчих дій, він – особа зі статусом. І в такому плані я вважаю це правильним.
– Але ж в Америці, Великобританії та деяких інших країнах депутатської недоторканності в таких масштабах, як у нас, немає.
– Я хочу сказати, що в Україні дійсно політику багато в чому вирішують безпосередньо в залі Ради, принаймні – у кулуарах Ради. Не можна спустити з якогось єдиного центру готове рішення і бути на 100% упевненим, що його неухильно виконають. Щодо цього, я вважаю, депутати – на вістрі. Вони потребують захисту держави. Але недоторканність – це не індульгенція від усього, це лише захист від низки заходів, які не можуть здійснити щодо депутата, якщо недоторканності з нього не знято. Я вважаю, що це правильно, особливо сьогодні в Україні.
Будь-яка мисляча людина розуміла і розуміє, що війна з Україною – це жах, страшно, це жахіття
– В останньому прижиттєвому інтерв'ю, яке твій чоловік дав виданню "ГОРДОН", він сказав: "Людей 300 із Держдуми були не згодні з агресією проти України. До Держдуми приходять усі розумні, недурні люди, але вони заручники: якщо хочуть утриматися на плаву, мати дохід – будуть голосувати так, як треба Кремлю". Тобто, по суті, Денис сказав, що майже 70% Держдуми перебуває в негласній опозиції до влади. Це правда?
– Напевно, цифру трохи хвацько взято...
– Скільки їх за твоїми відчуттями?
– Будь-яка мисляча людина розуміла і розуміє, що війна з Україною – це жах, страшно. Це жахіття...
– Я хочу уточнити: такі розмови вели в кулуарах Держдуми, ти обговорювала це зі своїми колегами?
– Питання не у вчинку, а в його поясненні. Хоч би як хто поводився, у нього є велике поле для риторики і завжди можна говорити, що ми тут ні до чого, це все не ми, а ми хочемо миру і навіть його вам нав'язуємо... ще мені подобається таке словосполучення: операція з примусу до миру. Тобто це оксюморон з точки зору лінгвістики, але й таке ми проходили. Думаю, що відтоді, як ми з Денисом покинули стіни Державної думи і прийшло інше скликання з іншим керівництвом, і в кулуарах мало хто дозволяє собі такі висловлювання.
– Але до цього у вас були розмови з колегами, що війна з Україною не потрібна Росії?
– До цього – так. Розумієш, коли щось робиться... не те щоб гіпноз, ні...
– Стадний рефлекс?
– Навіть не стадний рефлекс... це називається паритетна відповідальність, коли начебто всі разом зробили, але ніхто конкретний не винен. Навіть у праві є таке поняття "солідарна відповідальність". Можна навести у приклад, як у Стародавній Юдеї вершилася кара: людина закопана в землю до шиї, і всі кидають у неї камінь. Тобто конкретно ніхто начебто його не вбив...
– Чий камінь був останнім?..
– Чий камінь був причиною його загибелі, ніхто не знає. Стосовно Дениса багато хто повівся саме так. Якби він знайшов відгук у себе вдома, якби хтось би сказав: "Навіщо ви обмовляєте людину? Для чого ви обмовляєте професора, доктора наук, полковника юстиції, полковника поліції, золотого медаліста Суворівського училища, блискучого депутата, правознавця, свого часу наймолодшого віце-мера і віце-губернатора? Кому на догоду ви це робите? Хто ці люди, які варті цих жертв?" Але ні. Отже, можна провести паралель? Колективний злочин – солідарна відповідальність. Хто винен? Ніхто.
– В Україні три роки йде війна. Весь цей час на Росію тиснуть міжнародні санкції. Водночас на звичайних росіян вони, напевно, не так упливають, тому що і до цього вони жили, скажімо так, не розкішно. А для еліти, дуже багатих людей, які звикли тримати на Заході свої капітали, учити дітей, лікуватися, робити шопінг, це дуже болісно. Ти відчуваєш, що наростає неприйняття, агресія щодо такої російської політики?
– Ну ти досить правильно зауважила, що для великої кількості громадян ці санкції не так уже й відчутні. Це дійсно так, як не дивно. Але у нас не такий великий відсоток громадян узагалі мав закордонні паспорти, не так багато людей виїжджали за кордон, а якщо і виїжджали, то переважно це була Туреччина, Єгипет, Європа ще меншою мірою. Тому, звичайно, дуже шкода... Я вважаю, що ще 12–15 років тому Росія теж ішла шляхом євроінтеграції.
– Скажи, вата з голови вивітрюється у тих, хто реально має гроші і хто може ухвалювати рішення?
– Ми часто про це говорили з Денисом. Сценарій, припустімо, такий: еліта дійсно втомилася від того, що вона повинна солідарно нести тягар цих санкцій, за ті рішення, які ухвалює одна група осіб, а винні всі.
– А є дружини, діти, які пиляють щодня, що "до цього у нас було так"...
– Це як в Островського: без вини винуваті... Версія Дениса полягала в тому, що це протистояння, яке наростає. Я в цьому сенсі згодна з Іллею Пономарьовим. Мені шкода, що люди не бачать життя, свята, заради якого варто було би народитися, що вони не будують, не творять. Їх обдурюють...
– Ти сама відчуваєш це невдоволення серед своїх знайомих? Ти ж напевно з кимось продовжуєш спілкуватися?
– Я можу сказати, що було в той період, коли я ще хоча б їздила [до Росії], тому що, коли я перестала їздити, буде навіть якось негарно змушувати або провокувати спілкування... тому що я там якась притча во язицех.
– Твоя популярність зростає...
– Вона мене лякає! Я просто не розумію: і що далі?
Щодо Кирила Серебренникова, очевидно, почалося цькування. Воно може мати економічний характер або, можливо, він переступив якусь межу
– Ми зараз поговоримо про зірок. Російська культурна еліта і влада живуть за якоюсь негласною угодою. З одного боку зірки говорять: "Ми будемо підтримувати будь-які ініціативи влади, а влада нам за це буде давати медальки, театри, премії, прайм-тайм в ефірах і любити нас". Але останнім часом я бачу, що цей договір дає збої. Приклад: обшук у режисера Кирила Серебренникова.
– Кирило не був аж настільки провладним.
– Але люди, які до цього всіляко підтримували Путіна і кремлівську лінію в політиці, вийшли на підтримку Серебренникова. Плюс те, що зробив твій дуже хороший знайомий міністр культури Росії Володимир Мединський: скасував прем'єру "Нурєєва" в Большому театрі. Поясни, що відбувається?
– Щодо Кирила, очевидно, почалося цькування. Знала б я, що будуть такі запитання, я хоча б порозпитувала, тому що серед творчої інтелігенції у мене дійсно залишилися друзі. Але навіть за зовнішніми джерелами все і так зрозуміло. Просто воно (цькування. – "ГОРДОН") може мати економічний характер: може, є якась будівля, яку він вирішив не віддавати кудись, куди треба. Буває і таке. Я не знаю, я припускаю. Може, є якісь інтереси щодо нього з боку якихось груп. Це один варіант. А може бути і зовсім інше: можливо, він переступив якусь межу, і система почала сприймати його як інакомислячого, скажімо так, відторгати. Якби я змогла з цією ситуацією ознайомитися, я б сказала більше. Наступного разу обов'язково довідаюся про це.
Я хотіла у зв'язку з цим сказати про інше. Про які гарантії може йти мова стосовно артистів, які підтримали політику [Кремля], листи якісь підписали? Причому я знаю серед них українців – і немало, – які навіщось це зробили...
– Прямо скажемо, багато.
– Ну не важливо. Але є депутати так званого кримського скликання. Зараз вони подивилися, що я не давала ніякої довіреності, тільки факсиміле, а так просто поїхала і явно не голосувала. І зараз уже пишуть 443...
– Ти маєш на увазі голосування щодо Криму?
– Так. Але решта ж проголосували... Щодо якої кількості депутатів так званого кримського скликання ведуть кримінальне переслідування? Де ж ця індульгенція, яку вони здобули?
– Ти говориш про те, що після зміни влади їм може загрожувати кримінальне переслідування?
– Ні, їх зараз переслідують. Серед депутатів кримського скликання вісім осіб перебувають у бігах. Це не втеча у прямому сенсі слова: вони десь за кордоном, але факт у тому, що вони розуміють, що їм щось загрожує на батьківщині й намагаються туди не їхати. Коли кажуть, що Хрущов не мав права віддавати Крим Україні, я запитую: а депутати Держдуми мали право голосувати, аби приєднати його назад? Де це конституційне право?
Образ Владислава Суркова сильно демонізують, і частково – марно
– Ти не приховуєш, що у тебе були і залишаються теплі стосунки з помічником президента РФ Владиславом Сурковим, завдяки якому ти, власне, і зайшла в Держдуму.
– Я просто дуже вдячна людина. І знову-таки відтоді, як я поїхала, я [з ним] не зідзвонююся, не нав'язую свого спілкування. Моя думка про нього завжди буде як про людину, яка простягнула мені руку. Він блискучий інтелектуал, спілкування з яким приносило мені багато задоволення, як і з усією його родиною.
– Він – та людина, яка багато років займалася українським питанням у російській політиці. До чого це призвело – ми зараз розуміємо.
– Я вважаю, що його образ сильно демонізують.
– Він коли-небудь обговорював із тобою українські теми, ви про щось говорили?
– Олесе, я не буду заглиблюватися в наші розмови. На те й існують розмови між двома людьми, щоб вони залишалися між ними. Я просто скажу, що його образ дуже сильно демонізують, і частково – марно.
– Щодо демонізації. Багато політологів, зокрема російські, говорили, що Сурков є одним із організаторів протестів на Болотній площі, коли він поставив на Медведєва перед президентськими виборами. У підсумку все провалилося, і його понизили на посаді. Це може бути правдою?
– Я вважаю, що стосовно організації мітингів – це дуже сильно перебільшено. Інша річ, що серед тих, хто був на площі, особливо серед знакових і впізнаваних осіб, було дуже багато його друзів. Але я б не сказала, що він організовував це або тим паче радив їм виходити на вулиці.
– Коли журналістка видання "ГОРДОН" Наташа Двалі робила інтерв'ю з Денисом, було дуже тепле спілкування, він був до неї прихильний. Але коли вона запитала про його стосунки із Владиславом Сурковим, він сильно напружився. І навіть під час ефіру на одному з українських телеканалів, коли його знову запитали про Суркова, він встав і вийшов зі студії. Скажи, чому він так реагував на це прізвище?
– Не знаю. По-перше, я не бачила, щоб він виходив зі студії через якись питання про Суркова. При мені такого не було, він багато разів відповідав на ці запитання. Мені здається, це вигадка.
– Дивись, Ксенія Собчак говорила, що він хотів зблизитися із Сурковим завдяки вашій дружбі, але той не допускав його до себе.
– Вони були знайомі. Я б не сказала, що було якесь напруження у стосунках.
– Добре. Переходимо до найскладніших запитань, ми не можемо про них не говорити... 23 березня о 10 годині ранку на сайті "ГОРДОН" вийшло інтерв'ю твого чоловіка із заголовком: "У Росії кричать, що потрібно обміняти мене на Сущенка, а якщо не вийде – убити, як Бандеру". Через півтори години просто в центрі Києва Дениса розстріляли. І останнє смс, яке прийшло тобі від нього...
– ... про те, що головний редактор сказав, що [інтерв'ю] читається на одному диханні... у мене досі ця смс-ка в телефоні...
– Знаєш, інтерв'ю було правда гарне і воно мені справді сподобалося, тому що воно було щирим. Зараз, коли я опиняюся біля "Прем'єр-паласу", у мене мурашки по шкірі... Ти там проїжджаєш?
– Так, проїжджаю досить часто. Коли мені кажуть: "Як ти можеш?" – я відповідаю, що це місце ніколи не піде з мого життя, навіть якщо я припиню повз нього їздити. Це місце, яке поділило моє життя на дві половини: до і після.
На мою думку, Луценко поквапився, але треба розуміти, що Денис і так був під великою загрозою
– Історія не має умовного способу, але все ж: коли генпрокурор України Юрій Луценко вийшов і сказав, що ви виїхали з Росії, і Денис став давати свідчення в суді у справі Януковича, чи не нашкодив він цим? Наприклад, Ілля Пономарьов говорив, що не було домовленості говорити про це публічно, і це була ініціатива Луценка.
– Ілля має рацію в тому, що оприлюднювати не хотіли. Він, власне, не назвав прізвища, люди зробили висновки самі. На мою думку, він дещо поквапився, але треба розуміти, що Денис і так був під великою загрозою. А цією ситуацією скористалися ті, хто і раніше хотів це зробити. Сказати, що саме Луценко накликав на Дениса нових ворогів або супротивників, я не можу, це не так. Але те, що цією ситуацією скористались якоюсь мірою ті, хто, можливо, і так би це зробив... це не так, це недалекоглядно з боку тих, хто це робив, тому що правда все одно стане відомою, і її буде оприлюднено. У цій ситуації я не можу звинувачувати Юрія Віталійовича (та, може, він поквапився в чомусь). Але він не накликав на нього додаткової загрози. Я, навпаки, дуже вдячна слідству і прокуратурі. Я читала інтерв'ю Юрія Віталійовича, де він сказав, що прокуратура близька до розкриття цього огидного злочину. Я дуже сподіваюся, що вони це зроблять. Можливо, це навіть справа честі, зокрема, можливо, за цими обставинам...
– Ти звинувачуєш у вбивстві Дениса ФСБ...
– Я б не хотіла обговорювати цю сторону, будь ласка... У мене чітка домовленість зі слідством, що я не буду про це говорити...
– Ми не будемо торкатися подробиць слідства. Я хотіла б поговорити взагалі про роль ФСБ у Росії.
– Ось сидимо ми, двоє симпатичних дівчат... краще б про кохання говорили. Я думала, ти ставитимеш мені якісь такі запитання.
– Усе буде. Про кохання ми теж поговоримо, але спочатку скажи: ФСБ, цю систему, привела і породила головна в Росії людина – Володимир Путін?
– Ні, звичайно. Система була чудово налагоджена.
– Ти вважаєш, що не він її породив?
– Він її підсилив, і на догоду цьому відомству багато в чому нівелював функції інших: прокуратури, МВС, – вивівши слідство в окремий Слідчий комітет і, відповідно, позбавивши прокуратуру цих повноважень і функцій. Слідчий і раніше був процесуально незалежною особою, тепер він формально незалежний. Я можу говорити про це, тому що я глянула цьому звірові в очі: Слідчий комітет неухильно виконує – принаймні у випадку з Денисом – рекомендації ФСБ.
– Я зрозуміла твою позицію. Але, якби сьогодні ти зустрілася з Володимиром Путіним, що б ти йому сказала?
– Розслідуйте, будь ласка, цей потворний злочин, тому що ви можете – можливо, навіть легше, ніж усі інші – дійти до правди. До речі, я часто говорила, що слідство про вбивство [Дениса Вороненкова] веде той самий слідчий, який вів до того сфабриковану справу про шахрайство, якою його фактично витіснили із країни. Слідчого поміняли. Можливо [вони мене] чують, не знаю.
– Сьогодні ти перебуваєш під цілодобовою охороною, яку тобі виділив президент Порошенко.
– Так.
Я дуже вдячна Петрові Олексійовичу Порошенку за те, що він дав мені охорону. У принципі, він, я так думаю, змінив вектор розвитку всього мого життя
– У тебе до цього були періоди в житті, коли ти була з охороною, і як у принципі це змінює життя?
– Не було і, безумовно, це змінює життя. Мені просто пощастило з людьми, які поруч зі мною. Вони дійсно талановиті, розумні, підготовлені. У принципі, у нас налагоджений протокол дій, у нас немає різночитань. Я прийняла це як даність. Я дуже вдячна Петрові Олексійовичу Порошенку за те, що він дав мені цю охорону. У принципі, він, я так думаю, змінив вектор розвитку всього мого життя. Так, можливо, вийшло так, що з Денисом не встигли... вже формували охорону, розуміючи, що треба підсилити, щоб допомогти тощо... багато що і так дали Денису, але сталося те, що сталося.
А що би було зі мною, якби Петро Олексійович не дав мені охорони? Я тільки думаю, у чому б мене понесли? Як Клеопатру в килимі? Тому що відразу після [вбивства Вороненкова] вони почали кричати два тижні поспіль, що мені бігом треба бігти в російське посольство. Я ніяк не могла второпати, навіщо я туди повинна була бігти. У нас слідство, я навіть подумати не могла про таке, я повинна була докласти всіх зусиль, щоб злочин як мінімум було розкрито. Далі вийшло так, що я, перебуваючи з Денисом, можливо, не тією мірою інтегрувалася в Україну. Але тепер, коли я познайомилася зі своїми новими друзями, яким не все одно, як складеться моя доля, які після ефірів з'являються і допомагають мені багато з чим, – коли я це все побачила, я кажу одну фразу: "Мої дорогі українці, ви не знаєте собі ціни". Не буває таких людей. Я багато бачила, багато де їздила, але таких людей немає. Місто з історією, 1500 років, найдавніше – воно саме по собі якесь мудре, хтонічна істота. Воно або приймає, або ні. Я так ціную шалено ставлення до себе, тому що в цей момент свого життя... не тому, що я була непідготовленою або не володіла професією – у мене все було краще не придумаєш, але в один день і в одну годину в мене все обірвалося. І моя доля могла скластися не просто страшно, а трагічно. Невідомо, чим би це все закінчилося.
– Ти зараз громадянка Росії та Німеччини, Денис устиг набути українського громадянства. У якому статусі ти зараз перебуваєш в Україні?
– Посвідка на проживання на рік.
– Ти плануєш набувати українського громадянства?
– Було б добре, аби у мене була постійна посвідка на проживання, а не тимчасова. Цього я б хотіла. Щодо громадянства, я повинна вивчити, які у мене є підстави. Якби ми хоча б два роки були в офіційному шлюбі [з Денисом Вороненковим], думаю, тоді мені було б легше.
– Ти в Україні плануєш будувати політичну кар'єру?
– Ні.
– Пропозиції від партій, політиків уже надходили?
– Я би так сказала: як громадському діячеві мені надходить багато пропозицій, цікавих і різноманітних. Політичних – ні поки, і слава богу, тому що у мене тепер багато творчих пропозицій. Для мене це найголовніше. Як сказала мені одна мудра людина: "Вони відібрали в тебе на той момент абсолютно точно найдорожче, те, заради чого ти жила і забула про все інше, зокрема свою кар'єру; зараз, коли ти така вже підранена людина, що у тебе залишається? Так, звичайно, син, але залишається і кар'єра. Ти почала займатися в три роки, щоб вступити до центральної музичної школи на фортепіано, ти її блискуче закінчила, у тебе червоний диплом Гнесінської академії, ти стільки всього зробила, стільки всього заспівала, як, напевно, прикро сидіти і не мати можливості вийти на сцену? Ось де вони тебе підловлюють, ось така травма, яку вони хочуть завдати тобі". Але люди, яким не все одно... після ефірів (і навіть після ефіру з Дімою (Дмитром Гордоном. – "ГОРДОН"), про що я йому сказала і дуже вдячна) з'являються люди, яким небайдужа моя творча доля. Де ще, у якій країні таке можливо?
– У Росії таке неможливо.
– А у європейських країнах? Хіба ви не знаєте, що вони дуже пристойні, толерантні та спокійні люди, але рідко втручаються. Якщо у них немає адреси електронної пошти, вони не будуть шукати вас через Facebook, через вашого директора і говорити: "Де ця Маша? Ми хочемо, щоб вона у нас співала". Не буде такого.
– У Росії залишився твій колишній чоловік Володимир Тюрін.
– Він не був мені чоловіком.
– Цивільний чоловік?
– Цивільний чоловік, я вважаю, це спотворення. Був церковний шлюб, цивільний придумали, коли скасували церковний. Він мені взагалі ніхто.
– Добре. Той чоловік, від якого в тебе двоє дітей.
– Так, так можна сказати.
– Вони живуть у Росії. Причому від Володимира ти пішла до Дениса...
– Ні, між тим, як я пішла від Володимира, було вісім із половиною років до того моменту, поки я зустріла Дениса.
– Тобто не він тебе забрав?
– Ні.
Тюрін мене побив. У мене були переламані ребра, вивихнута щелепа, у мене був струс мозку, вирвані пасма волосся
– Володимир тобі не пропонував повернутися? Усе-таки там діти живуть, може, якось спробувати знову створити сім'ю?
– Олесе, не знаю, чи уявляєш ти собі, що це було за життя і як було піти від нього. Я просто вважала, що, уже вибач мені, розрахувалася за всіма можливими рахунками з ним. Це було б доречніше розповідати в поліцейській дільниці, яким було це спільне життя, і особливо його фінал.
– Він тебе бив?
– Слухай, того разу (не знаю, можливо, це не дуже красиво розповідати) у мене були переламані ребра, вивихнута щелепа, у мене був струс мозку, вирвані пасма волосся. Просто у мене немає стокгольмського синдрому: я не та людина, з якою ось це все можна спочатку зробити, а потім сказати: "Помиримося". Не я це!
– Тобто після того, як він тебе побив, ти від нього пішла? Чи це тривало якийсь час?
– Ні. Я втекла з великими труднощами. Але я ще раз повторюю – це роль Суркова в моєму житті. Він простягнув мені руку, більше – ніхто.
– Тюріна покарали?
– Ну, це тоді потрібно було йти і писати заяву...
– Ти не писала?
– Ні.
– Зараз шкодуєш про те, що не написала заяви?
– Я шкодую, що взагалі з ним зв'язалася, що я знайома з ним. Ось про це я шкодую.
– Поставлю тобі запитання як мама двох дітей. Якщо він здатен на таку агресію щодо близької людини, ти не боїшся, що він стосовно твоїх дітей, які живуть із ним, виявить себе так само і може підняти руку на них?
– Ну він почав піднімати руку в той момент, коли я зрозуміла, що помилилася, що ми дуже різні люди, і я почала просити, що я хотіла б розлучитися, мені важко, я не хочу так більше жити. Ось така це була агресія – спроба залякати чи що. Я думаю, поки діти з ним, навряд чи він становить для них загрозу...
– Ти спілкуєшся з дітьми, зідзвонюєшся?
– Так, мені зрідка телефонує Іллюша.
– Ти сама не набираєш?
– По-перше, уважаю за краще, щоб він набирав, коли він один. Якось так...
– А з Людою?
– Із Люсею окрема історія. У мене була жінка, яка фактично замінила мені всіх моїх родичів із 17 років, і коли народилася Люся – а тоді був наш досить важкий розрив – я розуміла, що треба багато їздити, ставати на ноги, заробляти, що допомагати мені ніхто не буде, тим більше, якщо я буду слабкою. І я подумала, що Люсі буде комфортніше, якщо вона не буде зі мною так сильно пов'язана, як Ілля, наприклад. І я навіть попросила цю жінку, аби вона була з нею ближчою, щоб вона не відчувала, що я їду.
– Скільки їй тоді було років?
– Вона тільки народилася. І в підсумку ця жінка відчула себе якоюсь сурогатною матір'ю. Тепер вони в цій тісній компанії і живуть. Це окрема повість, дуже сумна.
– Тобто вона стала дружиною Володимира?
– Нічого вона не стала, просто вона з Люсею перебуває...
– Як няня?
– Вона узурпувала увагу Люсі і підкорила її так, що Люся асоціює з нею навколишній світ. Вона її виховує, вона відгородила її навіть при мені ще й від мене.
– Тобто вона налаштовує її проти тебе?
– Ну звичайно.
– А в якому статусі вона? Няня?
– Няня.
– Тобі боляче через це?
– Олесю, а тобі було б приємно? Вона що, її народжувала, виношувала? Проти здорового глузду я не посміла нічого зробити, я все одно її доносила, народила, хоча у нас [із Тюріним] уже були зіпсовані стосунки.
– Як ти думаєш, коли вони виростуть, вони зрозуміють щось? Ти принаймні будеш намагатися налагодити контакт?
– Знаєш, дасть бог день, дасть і пожиток. У мене є дитина від великого, величезного кохання, якій – так сталося – нема чого чекати ні від кого, окрім як від мене. Крім мене, у неї нікого немає. Вони все-таки не такі маленькі ці діти, це вже не немовлята. Іллюші через 10 днів буде 13... Я себе добре пам'ятаю у 13 років – я була вже досить дорослою людиною. А ось моїй маленькій дитині, окрім мене, допомогти ніхто не може, окрім мене, нікому вона більше не потрібна. Тому я буду думати передусім (а може, і взагалі) тільки про неї.
– Про свої погані стосунки з мамою ти розповідаєш. Але в тебе ж є і тато. Ти теж із ним не спілкуєшся?
– Ні, із татом я спілкуюся.
– Із татом, слава богу, усе гаразд?
– Так, із татом усе гаразд.
– А як він коментує таку поведінку мами?
– Ну як... Він коментує так, як йому зручно. Що він сумнівається, що вона це сказала.
– А вона йому не сказала, як було насправді?
– Ну це ж треба докопатися. Якщо не сказала, ну, нехай би подавала в суд на це видання. Навіщо ж її так узяли й обмовили, правда?
– Тато тебе підтримує?
– Він балансує. Усе одно мама поруч, а я далеко.
– Мама його пригнічує?
– Я вважаю, що він добровільно здався їй у довічний полон.
– Ти кажеш, що в Україні у тебе з'явилися друзі. Хтось із відомих людей, політиків, артистів із тобою потоваришував?
– Із багатьма. Просто я не знаю, чи потрібно мені це оприлюднювати. Ситуація складна...
– Добре. Із ким ти радишся, коли тобі важко або, навпаки, добре? Є така людина, до якої ти приходиш або дзвониш?
– Безумовно. У мене справді склалося коло друзів... Можливо, це не так багато людей, проте я в них впевнена. І, звичайно, у мене є люди, із якими я раджуся, тому що мені періодично надходять різні пропозиції щодо роботи і начебто вони такі захопливі, та водночас я не дуже добре знаю всі тонкощі української політики. Мені, безумовно, потрібні поводирі, і я вдячна за те, що вони дають мені дуже якісні детальні рекомендації.
Коли я буду готова вийти на сцену (це вже не за горами), ніхто не помітить слідів пережитого горя
– Буквально за півроку до трагедії ти записала пісню і кліп "Сильная и гордая"...
– Так, накаркала.
– ... і ця пісня про самотню, але сильну жінку. Виходить, пророча пісня?
– Я вже сказала – "накаркала". Так не задумували, звичайно.
– Я послухала – слова там просто про цей день... Скажи, ти плануєш робити пісню або щось таке на пам'ять про Дениса?
– У мене є кілька пісень, на які ще не знято кліпи. Окрім того, мені надійшло кілька пропозицій від українських композиторів, які щось написали на цю тему. Зараз ми в переговорному процесі стосовно запису нової пісні. Можливо.
– Тебе запрошують на корпоративи в Україні, в інших країнах, можливо в Європі?
– Україна – дуже релігійна країна, і вони з великим співчуттям ставляться до того, що зі мною сталося. Тобто говорять зазвичай так і зідзвонюються з моїм піар-менеджером, що ми в перспективі, коли Маша вже зміцніє і коли вона буде готова, хотіли б щось... Мене що дивує? Тут мене ніхто не квапив. Усі розуміють, що треба отямитися, голос відновити у будь-якому разі. А деякі на моєму місці я взагалі не знаю, чи заспівали б і чи взагалі отямилися б? Тут до мене ставляться дуже обережно... Звичайно, у мене є пропозиції, я думаю про те, про се, але я теж повинна бути готовою. Я взагалі вважаю, що артист повинен на сцену просто вилітати, він повинен мати такий заряд позитиву і бадьорості... Інакаше кому він потрібен? Тобто коли я буду готова вийти на сцену (це вже не за горами), я вийду саме такою: ніхто не буде бачити в мені сліди пережитого горя.
– Ми вже можемо проанонсувати, коли буде твій концерт?
– Я знаю дати, місця. Я просто думаю, що це буде неправильно.
– Багато наші дій і вчинків викликані дитячими комплексами. Ти зараз, аналізуючи, шкодуєш про якісь вчинки?
– Олесю, я тобі клянуся, що у своєму житті я шкодую тільки про один вчинок: коли у мене була можливість не поїхати на ту зустріч і не познайомитися з цією людиною – батьком моїх дітей... Ось це єдиний день у житті, про який я шкодую. Більше ні про що.
– Поставлю тобі традиційне запитання, яке я завжди ставлю своїм героям: коли закінчиться війна?
– Одна річ, чого мені хотілося б, інша – як воно насправді буде. Якщо взяти щось середнє, я сказала би: добре, якщо протягом двох років... А хотілося б мені, щоб війна закінчилася завтра, сьогодні. Дай боже, щоб це було якомога швидше. Я от думала, що покличеш мене і будеш запитувати про кохання! Обіцяла і не запитала.
– Про що б ти хотіла розповісти? У нас ще є хвилина: відповідай на запитання, яке я так і не поставила.
– Я б хотіла... Слухай, а як би ти відповіла на це запитання про війну? Мені самій стало цікаво...
– Я відповідаю на це запитання не раціонально, а емоційно, це мої відчуття. Я вважаю, що все вирішиться протягом року.
– Рік? Ну слава богу.
– Будуть вибори в Росії, і ось там десь щось має статися.
– Я коли сказала про два, мала на увазі, що конфлікт до того часу вже може бути вичерпаний, але я б дала ще якісь терміни на остаточне внутрішнє примирення.
А про любов скажу так. Спочатку, коли було зруйноване все моє життя, я довго думала, як узагалі далі жити? Як жити, спробувавши кохання? Що може гірше статися? Я завжди казала Денису, коли ми почали жити разом: "Я зневажаю себе за те, як я полюбила життя. За те, як я полюбила життя з тобою". Звичайно, треба жити так, щоб барви були яскравими. І знаходити людину, з якою життя розквітає інакше.
– Я бажаю тобі цього від усієї душі. Дякую, що ти прийшла, що відповідала й на незручні запитання.
– Я не сказала, що мені потрібно знаходити, я взагалі про кохання говорила.
– А я бажаю конкретно тобі. Дякую за інтерв'ю.
– Спасибі.
Записав Дмитро НЕЙМИРОК