Ніконов: Я зрозумів, як працює наша система. І головне, що виніс: бізнесменові у владі робити нічого
В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" екс-заступник мера Києва бізнесмен Ігор Ніконов розповів, чому так і не вдалося зробити зі столиці експериментальний майданчик з упровадження реформ, що заважає приходу іноземних інвесторів, через яку причину він вирішив зайнятися розвитком освітніх проектів і як виховує своїх 10 дітей.
Ігор Ніконов – український бізнесмен, засновник будівельної компанії KAN Development, яка реалізувала такі відомі у столиці архітектурні проекти, як торгові центри Arena City і Ocean Plaza, житлові комплекси "Паркове місто" і "Комфорт таун", бізнес-центри IQ і 101 Tower і багато інших. У липні 2014 року Ніконов почав працювати в Київській міській адміністрації першим заступником міського голови Віталія Кличка. Але вже у грудні 2015 року пішов із посади, хоч і залишився радником мера на громадських засадах.
Робота у владі, як зізнався бізнесмен кореспонденту видання "ГОРДОН", забирала багато сил і часу, але не приносила належного задоволення. Тому він вирішив сконцентруватися на розвитку свого бізнесу. А ще разом із дружиною Іванною взявся за реалізацію низки проектів у сфері освіти й медицини. Такий вибір точки докладання зусиль не випадковий. Адже Ніконов – батько 10 дітей. Троє старших – 31-річна Алевтина, 23-річний Андрій та 20-річна Тетяна – від першого шлюбу. 23-річна Валерія – дочка Іванни від першого шлюбу. Ще шестеро – 14-річні двійнята Аня та Оля, 11-річна Орися, 8-річний Олександр, 5-річний Григорій і 3-річна Аліса – спільні діти Іванни та Ігоря Ніконових.
Основний принцип сім'ї – максимальна зайнятість для всіх і кожного. Ніконов переконаний, що неробство й відсутність захоплень штовхає дітей і дорослих на дурниці. Тому вони із дружиною намагаються організувати для дітей різноманітні заняття, але водночас не виявляти зайвої опіки, щоб розвивати самостійність і лідерські якості.
В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" Ігор та Іванна Ніконови розповіли, як оцінюють сучасну систему освіти, чим гарна нещодавно ухвалена реформа, чому у власних навчальних закладах орієнтуються на західні моделі виховання, а також про те, як організували життя у своїй великій сім'ї.
Стоянки, паркування, заправки, мафи – і за всім або депутати, або силовики, або ще хтось. Простого бізнесу в Києві дуже мало
– Як уважаєте, за роки, що минули після Революції гідності, Київ змінився, став привабливішим для інвесторів?
Ігор Ніконов: – Ще до того, як Віталій Кличко прийшов до влади, Київ упав на таке дно, що про жодну привабливість взагалі мови не йшло. Щоб прийшли іноземні інвестори, самі українці мають почати вкладати в нашу економіку. А для цього потрібні закони про податкову амністію та амністію капіталу. Кожна людина має знати: вона заплатила і ніхто її вже не чіпатиме, якщо, звісно, раніше вона не була чиновником і не "заробляла" на бюджетних операціях. Є старий анекдот. Автомобіліст побачив даішника і відразу пристібає ремінь. Той його зупинив і каже: "Ти що, за п'ять карбованців удавишся?" Система штовхала тебе працювати в тіні, тому що їй це було вигідно.
Але і сьогодні багато хто в Україні не хоче, щоб це змінилося. Адже можна бізнесмена щипати скільки завгодно. Він не зможе відбілитися, навіть якщо дуже захоче. Для економіки держави дуже погано, що закони про податкову амністію та амністію капіталу досі не ухвалено.
Звичайно, тішить, що якоюсь мірою у країні відбулася децентралізація. І у місцевих органів влади з'явилося більше грошей. Але Київ, на жаль, не має незалежності. Поле повноважень мера столиці набагато вужче, ніж поле голови області. Тут куди не плюнь, скрізь чиїсь інтереси. Стоянки, паркування, заправки, мафи – і за всім сидять або депутати, або силовики, або ще хтось. Простого бізнесу в Києві дуже мало. Тож мером тут бути складно. Але водночас Кличко і його команда реально багато зробили для міста, за всіма напрямами серйозно просуваються.
– Чому ж звучить багато критики на адресу міської влади?
– А чиї це голоси? Тих, хто замість нього хоче стати мером? Тільки тому і критикують. Коли я спілкуюся із компетентними фахівцями, у яких немає політичної амбіції, чую багато гарних слів. Хоч Віталій і не "господарник" (як кажуть критикани), він робить те, що має робити голова міста. Глибоко вникає у кожну тему. І сьогодні відбувається багато змін у сфері ЖКГ, дорожнього будівництва, соціальної інфраструктури. І гроші в бюджеті є, і сам бюджет збалансованіший, ніж у ті часи, коли ми починали.
На жаль, не все залежало від нас. Ми хотіли, щоб Київ став майданчиком для експериментів у сфері реформ. Не дають робити. Питання в тому, що глобальні реформи все одно залежать від центральної влади.
– Яким ви особисто уявляєте майбутнє нашої країни?
– Найбільша проблема в тому, що в нас війна не тільки на сході, але й усередині країни. Усі воюють з усіма. Усі готові розірвати одне одного. Таке враження, що вони готові спалити все дотла й хоча згарище залишиться – лише б до влади прийти. Це сумно і приводу для оптимізму не дає. Найгірше, що може бути, – відсутність бажання політичних еліт об'єднатися заради майбутнього держави, домовлятися про правила гри, окреслювати недоторканні речі, які б'ють по економіці й безпеці країни. Так зробили у Польщі, наприклад. А в нас немає розуміння, що будувати державу треба разом, спільно по зернятку збирати воєдино.
– А що заважає домовлятися?
– Амбіції та відсутність здорового глузду. Уся наша політична риторика вкрай агресивна. Я вважав, що попит на негатив мине до 2016 року, але я помилився...
– Ви пошкодували, що вплуталися в політику?
– Двояке відчуття. У мене дуже просів бізнес, і досі доводиться надолужувати. З іншого боку, я зрозумів, як працює наша система, побачив її мінуси і плюси. І головне, що виніс: бізнесменові у владі робити нічого.
Без англійської мови й розуміння інформаційних технологій у найближчі п'ять років уже жодна професія не зможе існувати
– Після економічної кризи багато хто згорнув гуманітарні проекти. А чому ви вирішили зайнятися освітніми проектами, коли всі на всьому економлять?
Ігор: – Дружину зайняти треба. Мало на які речі може штовхнути неробство незайняту жінку (сміється. – "ГОРДОН").
Насправді, у всіх проектах, які ми реалізуємо, необхідна соціальна інфраструктура. Я далекий від думки звести мікрорайон і не побудувати школу, дитсадок, клініку. Наші проекти саме цим від усіх інших і відрізняються. У нас немає щільних рядів 25-поверхових споруд без соціалки. Нашій команді важливо, щоб люди, які користуються створеним нами продуктом, потім дякували. Це стимулює краще, ніж гроші. Я вірю, що добро повертається.
Зараз ми хочемо побудувати в Києві сучасний багатопрофільний шпиталь, який збере найкращих фахівців і працюватиме за західними стандартами. Уже є ділянка на Столичному шосе. Завершується підготовка проектної документації і плануємо з наступного року почати роботу. Думаю, півтора–два роки на реалізацію піде. Це непростий проект, який потребує фінансових витрат, а ще гарних фахівців. У країні величезний дефіцит професіоналів. І паралельно з будівництвом ми вирішуємо завдання: знайти команду лікарів, а головне медсестер, які будуть говорити англійською, мати бажання вчитися й лікувати за найкращими іноземними стандартами.
Іванна: – У нас багато освітніх проектів. Уже п'ять років у житловому комплексі "Комфорт таун" існує Академія сучасної освіти, до якої входять дитячий садок, початкова школа та активності після школи – гуртки. А 1 вересня 2018 року ми плануємо відкрити там середню і старшу школу на 600 осіб. Тобто створюємо повний цикл освіти від трьох років до вступу у виш. Це буде найсучасніша школа з усіма можливими сучасними навчальними технологіями.
Аналогічні проекти є в інших житлових комплексах. У "Тетріс Холі" – дитячий садок і позашкільні заняття. У Central Park – садок неповного дня та дитячий клуб. У "Файна тауні" – два дитячі садки з початковою школою, а потім, можливо, і середня. Подивимося, як буде розвиватися.
– І чим ваші навчальні заклади відрізняються від інших?
Іванна: – Ми створюємо креативний простір для освіти. Зручно, коли все необхідне зібрано в одному місці – після школи чи садка дитину відразу можна відвести до клубів і гуртків. Ми рекомендуємо батькам із раннього віку спортивні заняття (для дівчаток у нас художня гімнастика, для хлопчиків – футбол), заняття музикою, а також розвивальні програми, як, наприклад, методика усної лічби Соробан тощо.
Окрім державної освітньої системи, у нас активно використовують сучасні авторські методики. Також ми співпрацюємо з іноземними школами.
– Це платні сервіси?
Іванна: – Звісно. Вартість споруди не відбивається ніколи. Будівлю звели й подарували. А все решта (авторські програми, організація занять, комунальні послуги тощо) оплачує навчальний заклад. У нас зайнята значна кількість викладачів із не ненайнижчою для Києва зарплатою. Є багато дорогих потреб. Наприклад, для школи потрібно придбати бібліотеку, лабораторії, софт.
Ігор: Важливо зрозуміти, що освітою дитини треба займатися постійно. Змалку діти мають зрозуміти, що навчання їм потрібне. А це можливо, якщо вони потрапили у сприятливе освітнє середовище і воно їх захопило. Ми розвиваємо дух змагальності, привчаємо, що спізнюватися, байдикувати, погано вчитися – не cool. І вже до моменту вступу до вишу вони підходять із розумінням, що знання – це майбутнє, круто бути освіченою та успішною людиною.
Без англійської мови й розуміння інформаційних технологій у найближчі п'ять років уже жодна професія не зможе існувати. І ми прагнемо виховати не просто користувача гаджетів, а людину, яка розуміє реалії та розвиток цифрового світу. І головне – виховати розуміння: за себе, за своє майбутнє треба боротися самому – це і є життя. А оцінка життєвих позицій не в тому, скільки ти зміг вкрасти, а що ти зміг зробити, що привніс у цей світ. Тільки так можна досягнути успіху.
– Так, може, у ваших школах і дитсадках смартфони і планшети дозволено?
Іванна: – Тільки не на заняттях – це відволікає. Ми використовуємо планшети в освітньому процесі у молодшій школі, а в дитсадку – тільки інтерактивні дошки. Хоча зараз є багато програм і додатків, які допомагають у навчанні.
Важливо відійти від загальноприйнятих уявлень про навчальний процес: сіли за парту, склали руки й не ворушитися 45 хвилин. Не має бути жодного пригнічення особистості – це знищує інтерес до знань. У нас навіть парти вчителі можуть ставити як захочуть, а маленькі діти зовсім лежать під час занять – і це нормальна загальноприйнята практика.
Звісно, важко боротися із викладацькою зарозумілістю та упередженістю. Це не тільки в нас за радянських часів було. Це велика проблема і для західних шкіл досі. З іншого боку, теж наука: дитині треба зрозуміти й навчитися обходити таке явище, знаходити підхід до різних людей.
– Як за дефіциту фахівців ви вирішуєте кадрове питання?
Іванна: – Професіоналів мало, але вони є. Я тестую на собі. Якщо мене вчитель зумів зацікавити, значить, зможе захопити й дітей. Зараз дозволили людині з вищою освітою рік провчитися на курсах і зайнятися викладанням. І багато фахівців, які свого часу не пішли до педагогічного інституту, перенавчається і приходить викладати. У них величезний потенціал. Тільки потрібна гідна зарплата. Фізики, хіміки, які розробляють авторські навчальні програми, досить цікаві для дітей. І це вихід.
Ігор: Найголовніше – ми дуже хочемо бути схожими на світові навчальні заклади. Ми створюємо сприятливе освітнє середовище, щоб діти хотіли бігти до школи. Це принципова відмінність наших і західних шкіл. У них прикладні заняття, вони бачать, навіщо щось роблять, навіть найменші роблять спільні проекти. Так їх навчають колективної праці. У нас все було інакше. Кому й навіщо потрібна фізика або хімія, ніхто не розумів.
Я й сам раніше кричав, що американці своїх дітей нічого особливо не вчать. Але зараз, коли розмовляю з інженерами й економістами зі США, розумію, що глибина знань у них набагато більша, ніж у наших фахівців.
Для угорців важливо, щоб люди були готові жити тільки в їхній країні і на них працювати. Але це не наша проблема
– Як ви оцінюєте новий закон – освітню реформу?
Іванна: – Я вважаю, що будь-який інтерес до освіти – це добре. 12-річна система не така погана. Існує багато світових практик, де діти так навчаються. У старшій школі вузькоспрямована освіта, спеціалізація – дуже добре. Уже назріла необхідність змін. Давно не було перетворень, а час не стоїть на місці, уже час міняти систему. У реформі мені особливо подобається підвищення зарплати вчителів. Отже, до школи прийдуть гарні фахівці, які складуть конкуренцію відверто слабким викладачам.
– А що думаєте стосовно збільшення частки українськомовної освіти й міжнародного скандалу, що спалахнув?
Ігор: – Це треба було зробити набагато раніше. Звісно, для угорців важливо, щоб люди були готові жити тільки в їхній країні і на них працювати. Але це не наша проблема. Просто, може, не дуже вдало вибрано час. А, може, реформу не треба було виносити у вигляді закону. Просто ввести всі ці параметри у вигляді підзаконних актів Кабміну, наприклад. Виникло враження, що є якийсь елемент піару. Зміни правильні, але здійснити їх можна було без широкої реклами. І галасу було б менше.
Неробство – це ілюзія щасливого дитинства. Потім у всіх буде головний біль, адже від неробства діти починають займатися різними нісенітницями
– А своїх дітей ви опікуєте?
Іванна: – Нікого ніколи особливо не оберігали. Звичайно, багато помилок наробили, виховуючи старших. Молодшим тепер набагато легше.
– Але старші на вас не ображаються?
Іванна: – Коли-небудь дізнаємося (сміється. – "ГОРДОН"). Гарні діти, значить, усе добре. Найстарша, Алевтина, уже втретє стане мамою. Зараз вона працює разом зі мною в Академії. Наступні троє – самостійно здобувають освіту за кордоном. Починали навчання в українських вишах, узяли все можливе від нашої освіти й вирішили повчитися у Великобританії.
Атмосфера західного вишу добре вправляє мізки, стимулює до навчання, привчає до самостійності. Там не популярно прогулювати лекції, списувати конспекти. За своєю ініціативою вони багато часу проводять у бібліотеках. А в нас кого зараз заженеш до бібліотеки?
Рішення навчатися за кордоном – їхній усвідомлений вибір. Вони хотіли вивчити англійську мову. Андрій вивчає фінансову справу, Валерія – графічний дизайн, а Тетяна – сучасне телебачення. Коли як не в юному віці пожити поза домом, спробувати щось нове! Потім захочеться, але вже не вдасться – буде сім'я, робота та інші турботи.
Ігор: Ми дітей особливо й не опікали. Самостійність дає їм можливість оцінити внесок батьків. Старші це вже відчули на собі. Якщо раніше батьки все для них робили, то тепер своє життя організовують самостійно. У Лондоні лише в перший рік навчання можна жити в університетському кампусі. А потім уже не надається житло – живи, де хочеш. Англія зовсім не дешева країна. Зрештою у кожного свої витрати, своє життя – а це, як кажуть, інше кіно. Відразу ж завели собі додатки у смартфонах – рахують кожну копійку, розбираються з комунальними питаннями тощо.
– Як у такій великій родині ви домовляєтеся між собою?
Ігор: – Сперечаємося, буває, але приводів для цього небагато. Здебільшого ми обговорюємо підхід до питань здоров'я. Іванна вважає, що все саме собою розсмокчеться. А я вважаю, що батьки мають ретельно стежити за здоров'ям дітей. І так ми розділили функції (хто за що відповідає) і зайвих суперечок уже не виникає.
У суботу й неділю я з дітьми займаюся музикою, профілактикою і спортом. У нас є спортзал. Але переважно ми тренуємося надворі – їздимо на велосипедах, ходимо з палицями, граємо у футбол.
Іванна: – Головне зібрати в неділю більше ніж чотири особи...
Ігор: – Мені просто нудно одному ходити в ліс (сміється, – "ГОРДОН").
– Що обговорюєте дорогою?
Ігор: – Особистими секретами діти з мамою діляться. Я від неї все дізнаюся. Іноді просять поради в мене. Дуже болісно реагують на несправедливість. Головна тема розмов: симпатії-антипатії викладачів. Я пояснюю: таке життя. Треба навчитися знаходити спільну мову з різними людьми. Зокрема і з батьками – вони не завжди добрі й ласкаві. А де гарантія, що начальство буде лояльним до тебе, а колеги стануть тебе обожнювати? Діти мають зрозуміти, що справедливість – не даність. Найлегше висловити свої емоції відкрито. Але бувають різні ситуації, коли різкість не допомагає. Іноді треба стримувати емоції й амбіції, проявляти лояльність, уміти домовлятися навіть із тими, до кого немає симпатії.
– Іванно, а ви за що у родині відповідаєте, окрім освіти?
Іванна: – Я – диспетчер. У мене завдання всіх зайняти і так скласти розклад, щоб не було накладок. Завдяки тому, що зараз є Академія і Google календар, усе звелося в один стрункий план. Я тільки генерую напрямки. Усі наші діти відвідують Академію. Дивлюся, хто і що любить, підшукую курси та викладачів залежно від їхніх інтересів.
– Ви тривожна мама?
Іванна: – Зовсім ні. У нас неспокійний тато.
Ігор: – А в цієї мами, насправді, накопичувальний ефект: вона спокійна, накопичує півроку, а потім вибухає. Потім знову все гаразд.
– Хто в родині рішення ухвалює?
Іванна: – Тато.
Ігор: – Іванна не пручається. Я вважаю, у сім'ї демократія має бути обмеженою. Ненормально, коли йдуть суперечки, а процес стоїть на місці. Дебатувати можна до безкінечності, у кожного знайдуться свої аргументи й правота.
Але в нас радше інша проблема: коли треба щось придумати, кожен шукає привід зіпхнути на іншого. У кожної дитини свої інтереси й заняття. Настільки насичений день, що питання: "Хто хоче взяти на себе ініціативу й організувати?" вирішується методом виключення. Я завжди хочу, а Іванна майже завжди не проти.
Головне, що ми винесли із сімейного життя: жодна людина не повинна мати й секунди вільного часу – ані дитина, ані батьки. Усі мають бути завантажені, інакше чекай проблем.
– Деякі педагоги вам заперечили б і сказали, що ви позбавляєте своїх дітей безтурботного дитинства...
Іванна: – Чому? Це щасливе дитинство. Адже мої діти роблять те, що їм подобається. Ми нікого не примушуємо. Хто хоче співати – співає, хто танцювати – танцює. Наприклад, Аріна хоче стати блогером і розуміє: для цього їй потрібно добре володіти українською та англійською мовами, акторською майстерністю. Вона йде до своєї мети, відвідує всі заняття й дістає максимум задоволення від цього.
Ігор: – Неробство – це ілюзія щасливого дитинства. Потім буде головний біль, адже від неробства діти починають займатися різними нісенітницями. Днями дивляться телевізор, айпади, або проводять час за смс-листуванням, псують зір і нервову систему.
– А є ситуації, коли ви кажете: "подобається – не подобається, а треба"?
Ігор: – Звісно, є. Але у великій родині легше впоратися. У нас не прийнято клеїти дурня. Коли всі зайняті, молодші тягнуться за старшими. Доньці Алісі три роки, вона ходить на гімнастику. Її ніхто не примушував. Вона захотіла, щоб у неї були заняття, як і у старших.
– Вам не страшно в настільки невизначений час виховувати так багато дітей?
Іванна: – Мені ні. Я була єдиною дитиною й завжди мріяла мати велику сім'ю.
Ігор: – Я теж ріс один. Завжди хотів братів і сестер. Навіть друзів називав братчиками. Я згадую свого діда: коли з'їжджалися онуки, він сідав за великим столом, а все навколо нього крутилося. Він був дуже задоволений і гордий собою. Цей образ у мене з дитинства. А взагалі, коли є можливості, велика сім'я зовсім не страшно.