Новгородцев: Королеві я клявся у вірності, тому всім кажу, що, якщо почнеться війна, буду в англійських окопах
Як із фактично біженця без громадянства та документів стати популярним ведучим на BBC, як це – бути першим вихідцем із СРСР, який здобув орден Британської імперії, чи є майбутнє у радіо, хто з представників російського року найкрутіший і найхаризматичніший, які наслідки можуть бути у Brexit і що є основною його причиною, який шлях розвитку найбільше підходить Україні і чи зможе вона досягти бажаного результату? Про це, а також про те, яке враження справила на нього королева Великобританії, в авторській програмі Дмитра Гордона на каналі "112 Україна" розповів британський журналіст і радіоведучий "Російської служби BBC" Сєва Новгородцев. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.
Я зрозумів, що нетактовно працювати в "Добрых молодцах" і називатися Левенштейном
– Сєво, здрастуйте.
– Добрий вечір!
– Дуже радий вас бачити в нас у прямому ефірі. За паспортом ви Всеволод Борисович Левенштейн. Чому Новгородцев?
– Історія довга. Я колись був штурманом далекого плавання, плавав на пароплаві "Верхоянськ" Естонського пароплавства...
– ...уже цікаво!
– ...і в нас був помполіт Новгородцев. Хазяйновитий був чолов'яга! У нього були якісь гроші у фонді: кожному морякові виділяли 40 інвалютних копійок на відвідування одного порту. Отже, якщо ми стоїмо три дні, він рублів 20 видає – і йдіть, хлопці, у кіно. Але наш Новгородцев ці гроші збирав і нам що-небудь купував. Першим придбанням була гра в хокей, моряки називали її "кохей". Найбільшу і найдорожчу гру купив, вона не ламалася, на ній грали цілодобово, о третій години ночі займали чергу!
А потім він купив нам духову рушницю. Із необмеженою кількістю кульок! І от моряки замість того, щоб іти на берег і витрачати гроші, стояли на кормі, як вони казали, і стріляли по сірниках або по картоплі. Із цим пов'язана чудова історія. Здається, Бремен – якийсь німецький порт. А порти в Німеччині, на відміну від радянських, були відкритими: якщо в нас колючий дріт і похмурі прикордонники стоять, то тут – будь ласка, іди гуляй. І от іде дідусь з онуком і показує: "Дас іст аргентініше шіп, іспаніше... А-а-а! Русіше".
І він, дивлячись на радянський прапор і на нас, що стріляють із рушниці по картоплі, щось згадав. На обличчі його – болісна гримаса, він ніяк не міг щось таке з пам'яті своєї вивудити... І нарешті щаслива усмішка розпливлася на обличчі в німця, він замахав нам, як рідним братам, і закричав: "Раз-здреляю, как зобаку!" (Махає рукою, показуючи, як це було, і сміється). Із полону виніс свої знання російської мови.
Коротше, 70-й рік – ми перескакуємо. Я, джазмен Всеволод Левенштейн, приїжджаю в Астрахань керувати "Добрыми молодцами"...
– Який ансамбль був!
– Так. Ну це тільки початок. Вони мене покликали з тим, щоб, як майстер театральної інтриги, я вивів їх із провінційної філармонії в Москву. І ось закінчується концерт, я оголошую всіх, а барабанщик, Женя Маймістов, каже: "Керівник ансамблю – Всеволод Левенштейн!". І я відчув, що залом ніби брижі пробігли, розумієте? Я зрозумів, що, загалом, нетактовно працювати в "Добрых молодцах" і називатися Левенштейном. Чому? Бо "Добрые молодцы" відроджували старовинні російські пісні, виступали в якихось боярських костюмах, і в нас був карт-бланш носити довге волосся – бо ми були добрі молодці, із билин тощо...
– А це мало хто міг собі дозволити.
– Так. Ну не було у стародавній Русі жодних Левенштейнів, розумієте? (Сміється). І я вирішив, що мені треба щось із цим робити. І от із 70-го року – рахуйте, скільки вже років? – я Новгородцев, і певний час навіть за паспортом був таким, бо не хотів виїжджати, хотів мімікрувати під російську реальність.
У 42-му батько захворів відразу на вісім хвороб: двостороннє крупозне запалення легенів, дифтерит, тиф, ще щось. Його визнали мертвим і поклали в морг...
– Ваш батько був капітаном далекого плавання, заступником начальника Балтійського пароплавства. Я знаю, що під час війни він помер, його вже віднесли в морг, і в морзі він раптом воскрес. Що це за історія?
– Ви знаєте, я зараз, буквально минулого тижня, відкрив коробку, де лежать усі батьківські папери. Раніше так докладно в мене не було часу в них розбиратися. І з'ясувалося, ким він був: він під час війни у штабі Ленінградського фронту був заступником начальника відділу ВІПО – військових повідомлень. Він займався евакуацією військ, коли вони відступали з естонських островів, потім керував доправленням харчування у блокадний Ленінград тощо.
Але все одно умови життя, мабуть, у нього були жахливі, бо року, здається, 42-го він захворів відразу на вісім хвороб: двостороннє крупозне запалення легенів, дифтерит, тиф, ще щось. Його визнали мертвим і поклали в морг. Але тут із фронту приїхав друг його, Юра, здоровенний дядько такий, здається, він капітаном третього рангу був уже тоді, і каже: "Де Борис?" Йому відповідають: "Він помер". – "Як помер? Покажіть!" Ну фронтовик, переможець... Його привели в морг, він почав батька торсати – і з'ясувалося, що є якісь ознаки життя! Цей Юра влаштував страшний хай...
– Жах!
– Батька перевели в палату, він вісім місяців відходив, на фотографіях він увесь одутлий після цього періоду... Коротше, якщо ще перебігти через кілька років, то батько – вже заступник начальника Естонського пароплавства, ми живемо в Таллінні, цей Юра, капітан першого рангу, служить там, командує лінкором. Він часто приходив до нас на вечерю, мати смажила йому спеціально велику курку, і Юра її сам з'їдав! (Сміється). Героїчна людина!
– Слухайте, практично помер батько.
– Так!
– І, напевно, його б і поховали...
– Звісно. Якби Юрко не прийшов – усе, я сиротою виріс би.
Поступав у Москві в Щукіна і Щепкіна, але, слава Богу, на другому турі зрізався
– Ви працювали на флоті – ким?
– Я спочатку збирався стати актором і подавав якісь надії. У 14 років виграв естонський конкурс артистів-читців – читав напам'ять монолог Хлестакова. У школі всі вважали, що я, звісно, мав бути актором. Я поступав у Москві в Щукіна і Щепкіна, але, слава Богу, на другому турі зрізався. Повністю був убитий морально, і батько мені сказав, так скупо: "Ну якщо не вийшло по-твоєму, давай по-моєму". Іди, мовляв, по моїх стопах. І я пішов складати іспити в ленінградську вищу "мореходку". Прохідний бал був 23 із 25, я здав на 23, але, як спадкоємного моряка, мене взяли – у мене була перевага, такий був радянський закон.
І все, вступив я в "мореходку". Але після перших двох років засумував і, рятуючись від цієї страшної дисципліни, вступив до духового оркестру. Ось там починається музична стезя, яку я зараз не буду чіпати, але я випустився, став штурманом... Тільки коротко про розподіл розповім. (Посміхається). На розподільчій комісії вирішувалася доля всього вашого життя. От скерують тебе на Камчатку плавати – і вже звідти ти можеш ніколи не вибратися. (Посміхається). Або, скажімо, на Чорне море – там шикарне життя...
– А корупції не було тоді?
– Ні, яка корупція?! Головою розподільчої комісії була перша радянська жінка-капітан – Анна Іванівна Щетиніна. Жінка, із чистої сталі зроблена, яка будь-якого мужика могла заткнути за пояс, хоч словесно, хоч як! І от вона сидить, кидає іскри і блискавки, і всі її бояться! І одне одному кажуть: "Не проси, чого хочеш, вона зробить усе навпаки".
А інтрига в тому, що я хочу потрапити до батька... Потім я вже здогадався, що вона батька знає, бо вони плавали на одному судні, він був капітаном, а вона ще кимось. Але тоді я прийшов із тремтячими колінами – вона каже: "Де б ви хотіли плавати?" Я ставлю все життя на карту – і відповідаю: "На Далекому Сході!" Вона каже: "Поїдете в Естонію!" Так вийшло, що я якраз до батька і потрапив під крило. (Посміхається).
Загалом, я був штурманом – четвертим, потім третім. А потім у мене назбиралося вихідних (у моряків вони у великій кількості накопичуються), і я приїхав у Ленінград на два з половиною місяця. Оселився у свого друга Давида Голощокіна, із яким у студентському оркестрі ми разом грали, навіть на ленінградському телебаченні. І він мене підбив у "Ленконцерт". Надійшло замовлення, ми зробили якусь програму, здали її... Ну, мені кажуть: "Ідіть оформлятися". А як оформлятися, якщо я – молодий фахівець в Естонському пароплавстві? (Сміється). За радянськими законами, якщо ти здобув освіту – два роки віддай країні!
Я був у повній прострації: моя мрія здійснилася, я можу стати музикантом, а як? Мені одна юридично підкована людина сказала: "Якщо ви як молодий спеціаліст зумієте перевестися з однієї організації в іншу, то в цій організації ви вже не молодий спеціаліст". Загалом, я провернув одну з головних операцій у своєму житті, із якимись листами, влаштуванням на роботу, і за вісім днів став вільною людиною і вступив у "Ленконцерт".
Я Радянський Союз не любив – як сказав Синявський, у мене були з ним стилістичні розбіжності
– Море ви досі любите?
– Так. Як тільки випадає можливість і гроші з'являються, знімаю яхту на тиждень – і це для мене єднання із чимось, від чого я відірватися не можу.
– Яке море найкраще?
– Для яхти найкращі Британські Віргінські острови...
– Ні, для вас...
– Для мене... Ну, північні моря, вони, хоч і непоказні, але передбачувані. А Середземне – дуже підступне. Раптом задме мельтемі – і всі яхтсмени, які Середземним морем ходять, знають, що від нього можна очікувати будь-якої капості. А океанське плавання, скажімо, у районі Карибських островів, передбачуване, бо з океану рівний вітер дме, 15 миль на годину, майже протягом усього року.
– Ви сказали, ви керували ансамблем "Добрые молодцы". Я добре пам'ятаю цей ВІА, один із найпопулярніших у Радянському Союзі. Слухайте, у вас була чудова біографія, сім'я чудова, усе йшло так, що у СРСР краще й уявити було важко! І раптом – еміграція. Але перед цією темою я обов'язково у вас запитаю: ви що, Радянський Союз не любили?
– Ви знаєте, я Радянський Союз не любив – як сказав Синявський, у мене були з ним стилістичні розбіжності. Мені все не подобалося там: підбір музики на радіо, постановки в театрах, навіть колір телевізора не подобався. Він був за французькою системою SECAM, здається. Загалом, у радянських телевізорів була якась така оранжево-жовта противна гамма. Але я був культурним патріотом – із країни виїжджати не хотів.
– Тобто ви Радянський Союз усе-таки любили?
– Ви знаєте, я любив не Радянський Союз, а своє мовне середовище, ту культуру, яку створили за всі роки. Я любив пітерську архітектуру, те коло друзів, із якими жив, бо ми, музиканти, особливо джазові, перебували в культурній опозиції до влади. Вони нас намагалися якось зім'яти і заточити, а ми пручалися. Досить сказати, що з оркестром Вайнштейна, де я працював, ми в 68-му в "Ленконцерт" здавали 11 худрад і репетирували цілий рік. Ну, це було, як у Першій світовій війні...
– ...але це був один із найкращих оркестрів Радянського Союзу...
– ...так. І виріс він, загалом, із підпілля.
– Я запитаю інакше: ви сьогодні, у своєму віці, згадуєте свої радянські роки чи ні?
– Я згадую через друзів. От немає для мене дорожчої зустрічі, ніж була в мене з Геною Гольдштейном – першим альтом, людиною, яка мене, власне, туди привела і взяла, і яка мене багато чому навчила. Він і зараз викладач саксофона, цілу плеяду блискучих музикантів створив... Ми зустрілися, уже старпери... Але Гена, оскільки він вегетаріанець, їздить на велосипеді, у блискучій формі, і зустрілися, ніби нам не стільки років, а років на 40 менше. (Посміхається).
Ось ці люди для мене залишилися такою умовною Батьківщиною. Я не патріот територіальний чи політичний, але за людьми, друзями і тими спогадами, які від них залишилися, – так. Та цього, звісно, уже не відбереш ніколи.
– У якому році ви емігрували?
– 18 листопада 1975 року.
– За радянськими мірками, успішний чоловік, грошей напевно було багато – тоді можна було заробити, правда?
– Коли я їхав?
– Так.
– Ні, ну, в оркестрі ми отримували ставку...
– ...але ансамбль, художній керівник, гастролювали багато...
– ...один був "чьос" у мене успішний – Сибіром, із "Добрыми молодцами", коли я заробив купу грошей і пішов.
– Ви пам'ятаєте цю купу грошей, скільки це було?
– Ну, я знаю, що я півроку не працював – отже, на півроку мені грошей вистачило. (Посміхається). Це тисячі півтори рублів було тоді.
– Чимало...
– Так.
Перед виїздом із СРСР я вдруге одружився зі своєю дружиною
– І от ви вирішуєте виїхати – тобто повністю змінити свою біографію і своє життя. Чому ви емігрували?
– Тут така штука: я ж штурманом був, за кордон плавав – і закордон цей бачив зблизька...
– ...згубний вплив Заходу...
– ...ні, навпаки! Завдяки цим поїздкам я й був культурним патріотом. (Посміхається). Виїхати хотіла моя тодішня дружина – татарська красуня Галочка.
– Татаркою дружина була?
– Так. Вона з французькою мовою в аеропорту працювала: обслуговувала іноземців, продавала квитки. А там, як у Радянському Союзі було заведено, був резидент-КДБшник. У кожному відділі такі водилися, особливо в іноземному. І от йому робити було нічого, і він цілий день вигадував якісь схеми – когось із кимось стравлював, когось ловив, виловлював... Галочка не подобалася йому, бо, по-перше, вона красива і незалежна, а по-друге, елегантно одягалася. Шмотки всі явно якісь іноземні – отже, є джерело! Загалом, про всяк випадок краще б її позбутися.
Коротше, Галочка приходить на роботу, відкриває скриньку, а зі скриньки зникла ціла пачка, не розпочата, квитків! Ну, грубо кажучи, на $10 тис., якщо не більше...
– ...жах!..
– ...ну, він її викликає і каже: мовляв, розкрадання, будемо оформляти, термін, те, се, п'яте, десяте... А вона жінка горда, почорніла на обличчі... Каже: "У в'язниці я не витримаю, накладу на себе руки".
І от він її мордував тиждень, а потім так, із зубочисткою в роті, сказав: "Ну, гаразд, Галко. Ми свої люди, ти мене знаєш, я знаю тебе... Давай домовимося: пиши заяву про звільнення за власним бажанням – я справу замну". Вона написала, пішла. За тиждень з'ясувалося, що цей КДБшник змусив її колегу викрасти квитки – із тим, щоб її потім звинуватити. І тоді Галочка мені сказала: "У цій країні жити не можна, треба їхати".
– А ви її любили...
– Любив, але всі ці гастролі, це божевільне життя радянську сім'ю, загалом, зруйнувало. Ми були в розлученні. І перед від'їздом я вдруге одружився із власною дружиною! (Сміється). Там ще одна смішна історія, яку розповім, якщо буде час...
– ...і розкажіть...
– Коли нам з Ізраїлю надійшли документи на сім'ю Левенштейн, виявилося, що я за паспортом Всеволод Борисович Новгородцев, росіянин. (Посміхається).
– Добрий молодець...
– Ну так, бо я поміняв прізвище: у мене була ідея, як би в щілину залізти, стати росіянином і дожити до пенсії. Я кажу: "Галочко, адже ти зберегла прізвище?" Вона каже: "Так". Я запропонував: "Давай підемо одружимося, нам усе одно їхати разом – і ти мені даси своє прізвище". Вона погодилася.
– Тобто ви в розлученні, але все одно вирішили з нею виїхати?
– Вона мене вмовляла півроку, у підсумку я погодився: мовляв, добре, ти мені давай своє прізвище, моє ж, і ми з тобою разом поїдемо. Я хотів сім'ю склеїти.
– Отже, ви її любили.
– Ну так, а що? Звісно, любив. Це розлучення було для мене болючим, у нас син уже був... Я розраховував на те, що закордонне середовище, іншомовне, вороже, зіштовхне нас разом.
Приїхали ми в Куйбишевський рацс, я кажу: от, я із цією дамою одружуся і хочу взяти її прізвище. Радянський закон цього не забороняє. Погортали вони папірці і кажуть: "Громадянка Левенштейн, у вас розлучення недооформлене. Ідіть у суд, де ви розлучалися, оформіть розлучення як слід. Візьмете своє старе прізвище – Бурханова, ось тоді і заміж виходьте, нехай ваш чоловік Бурхановим стає".
Але ж ми дістали запрошення з Ізраїлю, ми вже у КДБ на олівці, за нами стежать! Якщо ти дуже довго не будеш робити правильних дій...
– ...запитання виникнуть...
– ...узагалі потрапити куди-небудь можна. Коротше, я запропонував такий сценарій: Галочка, без макіяжу, у скромній татарській хусточці, я саджу її в таксі – і ми їдемо до суду, де ми розлучалися. Я залишаюся внизу, а вона йде нагору, приходить до судді й каже: "Я прийшла дооформити розлучення". Він: "Так-так, якого числа?" Погортав – так, є. "Ви хочете взяти своє дівоче прізвище – Бурханова?"
Галочка каже: "Я знаю, що з цим прізвищем, яке в мене зараз є, жити незручно. Але зрозумійте: я закінчила інститут за цей час, у мене диплом на прізвище Левенштейн. У мене народився син – він на прізвище Левенштейн. Що ж ми будемо з ним на різних прізвищах, та й диплом мені міняти? Бог із ним, залиште мені це прізвище, навіть якщо воно "незручне". Тітка каже: "Ну що ви, радянський закон цього не забороняє".
Галочка виходить на вулицю і каже: "Усе гаразд". Ідемо до таксі, я відкриваю двері і кажу: "Куйбишевський рацс, будь ласка! Я одружуся на цій дівчині!". Так вона повернула мені моє прізвище, я знову став Левенштейном – і сім'я Левенштейн, умовно кажучи, вирушила в державу Ізраїль...
– ...а насправді?
– А насправді я за матір′ю росіянин, для євреїв я не єврей, по-друге, вихований у російській мові і російській культурі, жодного єврейського слова не знаю, ні молитов, нічого. Ну, спілкувався з родичами, звісно, уявлення маю, але не більше. Галочка татарка – що їй робити в Ізраїлі? І син напівтатарин. Коротше, ми відбилися від єврейського агентства HIAS, вони відправили нас в Італію, Рим, ми потрапили під егіду агентства International Rescue Committee, Міжнародного комітету порятунку, Ай-Ер-Сі, або, як італійці називали, Ірчі.
Уся філософія того часу: їхати не куди, а звідки
– І не уявляючи, чим будете займатися, ви ось так поїхали?
– Ви знаєте, уся філософія того часу: їхати не куди, а звідки. Важливо було звідти виїхати, тому що там був глухий кут, затхлість і всілякі неприємності, які виявляються навіть зараз, за 40 років.
Ми прибули до Риму, біля Риму є приморський курорт – Остія. Дуже стародавнє місце, де жили ще за часів Цезаря чи навіть і раніше. За часів Пунічних війн там стояв національний флот, наприклад. Узимку там нікого немає, тому що курорт і холодно, знаєте, італійська зима... Квартири стоять порожні. І от наш брат-емігрант пронюхав цю справу і став знімати квартири цілорічно. Італійці йшли на це, тому що ну хоч якісь гроші йдуть.
Ми зняли маленьку квартирку – кімнатка, кухня, коморка без вікон. І у квартири шість на шість таке патіо, плиткою закладено: сушити білизну чи у спекотний вечір стіл поставити, вечерю накрити. І ми з Рінатом...
– ...із сином?..
– ...так, на 76-му році, із восьмирічним сином, там у футболянку ганяли. Раптом входить у світлому драповому пальто чоловік із засмаглим обличчям – він шукає свою матір, яка їде в Америку і зупинилася в цьому самому будинку, він переплутав двері. Я дивлюся – ніби обличчя знайоме, такий джазовий фан був у Ленінграді. Їх двоє братів було, Фейгіних. Старший, Фіма, – перший радянський культурист, "єврейський богатир" його називали. Він досі живий, в Америці тримає спортзал для людей похилого віку!
– Приголомшливо!
– Він людям похилого віку качає м'язи, і вони набувають форми... (Посміхається). А Льонечка Фейгін, навпаки, був легкоатлетом – майстром спорту зі стрибків у висоту. Закінчив Інститут фізкультури імені Лесгафта, був упорядником першого англо-російського і російсько-англійського словника, який розсипали вже у друці, бо автор їхав у державу Ізраїль. Ну, неважливо...
Виявилося, що Льонечка вже працює на ВВС, він мене визнав як джазового музиканта. Він ходив на Вайнштейна і, звісно, знав усіх музикантів, зокрема мене. Запитав: "Сєво, що ти тут робиш?" Я кажу: "Так от, нас націлили на Канаду, якийсь Едмонтон, якого я не знаю". Він каже: "А давай до нас!" – "Куди?" – "Ну, на ВВС". Я взагалі про це ніколи не думав...
– Випадок, ви бачите...
– Так. А Галочка, дасть Бог їй здоров'я, каже: "Нема чого думати, їдь у Рим і складай іспити". Потрібно було стандартний скласти іспит – за переведенням. А в мене був диплом перекладача, тож я переклав навіть без словника. Щось треба було почитати – згадав драмгурток, із гарною дикцією прочитав щось. І щось треба було написати – я тільки був у кіно, дивився "Чайна-таун" і написав коротку рецензію. Загалом, здав. Нічого видатного, але все одно годиться.
Приїхав дядько – співбесіду зі мною проводити. Але оскільки мовлення в мене поставлене, я справив гарне враження. Надіслали документи на перевірку – на три місяці...
– ...чи не із КДБ ви?
– Так. Перебував у партії тощо. Усе, чистий, не брав... Надіслали мені робочий контракт: приїжджайте до нас працювати! Але як? У нас же з Радянського Союзу залишилася тільки виїзна віза – рожевий папірець із чорно-білою фотографією. Адже ж у нас відбирали громадянство, і за це ще треба було платити...
Ми були класичними біженцями або, як писали потім англійці у графі про національність, громадянство uncertain, тобто невизначена якась у мене національність. (Посміхається). І мені довелося йти в італійське поліцейське управління, тому що вони, за міжнародним законом, зобов'язані дати людині можливість виїхати з країни.
– Скажіть, будь ласка, а ваші батьки, батько, який воював і обіймав таку посаду, вони нормально поставилися до того, що ви зраджуєте Батьківщину і їдете?
– Жахливо трагічна історія! Батько не заперечував, можливо, проти від'їзду як такого, він не був таким уже радянським патріотом. Але він був ветераном. Нагородженим усіма орденами: орден Леніна, дві "Червоні зірки"...
– ...овва!..
– Ну, він був заступником начальника великого відділу в Ленінградському штабі. І, звісно, ходив на раду ветеранів у власному будинку: для нього важливо було з усіма цими підстаркуватими зустрітися і позгадувати. І той факт, що син у нього виїжджає... А про це система подбала, щоб таємне ставало явним. У нас був такий хитрий папірець – що батьки не мають матеріальних претензій.
– Треба було підписати?
– Так. Мовляв, якщо ти в батьків напозичав грошей і зараз утечеш за кордон, а вони потім будуть вимагати гроші – що ми їм відповімо? Але підпис твоїх батьків мають завірити в будинковому комітеті. Тобто весь будинковий комітет буде знати, що син Бориса Йосиповича із 64-ї квартири в Ізраїль їде! Батько цього не міг пережити, і я не педалював справу. Батько рознервувався, у нього почалася дисфункція щитовидної залози, він утратив 16 кілограмів ваги, потрапив до лікарні, я до нього туди їздив, і, власне, ця історія теж нічим не закінчувалася. Минув місяць, другий, третій...
– ...а дозволу не дають...
– ...а я його сам зупиняю! У мене вже запрошення є, але цей папірець я ніяк не можу підписати. І в мене був приятель, такий здоровенний тип Ося Хорошанський, єврейський богатир, у якого у трудовій книжці є чудовий запис: "Прийнято на роботу в ансамбль ліліпутів як бас-гітариста".
Ха-ха-ха! Мабуть, він десь за сценою грав, поки ліліпути виступали. (Посміхається). Коротше, Осічка все вирішив. Він пішов у це будинкоуправління, познайомився із тіткою і сказав мені так: "Із тебе коробка "пташиного молока" і пляшка коньяку, найкращого". Ну, це ми дістали, я прийшов до тітки, вона каже: "Де у вас там цей папірець?" Ха! – і шльопнула печатку.
Я прийшов до батька в лікарню і кажу: "Тату, усе зроблено, тобі хвилюватися не треба, ніхто нічого не знає...". Ну він якось обм'як душею, підписав – і все було зроблено.
Одна фраза мене окрилила: "Ну, молодь, звісно, уся слухає Сєву"
– Ви стали першим диск-жокеєм в історії радіомовлення на території Радянського Союзу. Для мільйонів радянських людей ви відкрили вікно у світ західної музики. Ви відчували свою популярність у СРСР, знали, що ви популярні?
– Я про це взагалі нічого не знав, ми мовили просто в порожнечу. А в 79-му, як зараз пам'ятаю, мені трапився на очі журнал "Посев", був такий, білогвардійський. І там була стаття – хтось їздив у Союз і спілкувався з молоддю. Одна фраза мене окрилила: "Ну, молодь, звісно, уся слухає Сєву..." Ось так, між іншим. І все. Але я зрозумів, що щось відбувається.
А що стосується диск-жокейства, то я навчався, звісно, в англійських метрів. У мене було три кумири. Джон Піл, знаменитий, який говорив, як Хемінгуей: коротко і вагомо. "Я йшов по Оксфорд-стріт і бачив трьох японців, які уважно роздивлялися карту Манчестера" – у нього такі жарти були. (Посміхається). Террі Воган, людина з розкішним баритоном, яка впродовж двох годин щоранку будила країну. У нього жарти були літературні, він ірландець, у нього барвиста мова... І третій кумир – Кенні Еверетт, який наповнював передачі якимись джинглами. Він дуже музичним був, із церковного хору хлопчик, інтонації приголомшливі, він сам із собою які хочеш хори записував. І коли мені дісталася ця передача, я зрозумів, що мені треба якось відповідати жанру. І ось звідси все й почалося.
– Як ви підбирали репертуар?
– Усе дуже просто. На ВВС жодних смаків немає, усе функціонально, і найкраще, що було в одній країні, я доносив до іншої. Я засновував це все на бібісійських чартах або, як зараз кажуть, списках популярності, тому для ВВС усе було зрозуміло: це рідний матеріал. Але я вперше почав вставляти якісь жарти, яких раніше не було. Погортав свої перші кроки – й один із перших жартів: "Наступну пісню я поставив для свого начальника". Пауза. "Він її терпіти не може!". (Посміхається).
– Ви єдина колишня радянська людина, що взяла орден Британської імперії з рук королеви Великобританії. Ось я дивлюся – це не він у вас?
– (Показує орденську колодку на піджаку). Це орденська колодка...
– Від того самого ордену?
– Так.
– А як він називається?
– MBE, Member of the British Empire. Тобто орден не в тому сенсі, що це залізяка чи знак, а як лицарський орден. Це спільнота людей. І от коли тебе туди приймають, ти стаєш членом цієї спільноти, і тобі видають нагрудний знак. Ну, як от у вас був би Мальтійський, припустімо, орден.
– Колодки такі, так?
– Ні, це срібний хрест.
– Скажіть, сам орден красиво виглядає?
– Так.
– Поважний?
– Я його на концерти надіваю, приходьте. (Сміється).
– За що ви здобули цю нагороду?
– За заслуги в радіомовленні.
– Ось так?
– Так. Але історія теж приголомшлива. Одного разу вранці я встаю і спускаюся вниз, щоб взяти пошту. А в Англії пошту просто через двері пхають, вона падає на підлогу, і кожен підбирає там своє. Приходжу в халатику, відкриваю лист із якимись гербами, короною, сургучевою печаткою, читаю – нічого зрозуміти не можу. Кажу дружині: "Льолик, я нічого не розумію, давай я тобі прочитаю, може, ти мені поясниш". І, загалом, ми спільно зрозуміли, що вони пропонують мене номінувати на орден, але пишуть мені, щоб дізнатися, чи погоджуся я.
– Овва!
– Мовляв, а раптом ви будете проти? Я потім дізнався, що в колах ліберальної англійської інтелігенції найвищим шиком уважають не здобути звання сера, а відмовитися від нього. Тобто мені дають, а я кажу: "Пальта не треба!" Ну я, звісно, написав, що вважатиму за честь тощо, тим більше що до мене було нагороджено тільки Анатолія Максимовича Гольдберга у 82-му, але він умовно був росіянином, оскільки народився 1910 року в Петербурзі і п'ятирічним хлопчиком виїхав.
Королеві я присягав у вірності, тому всім кажу, що, як буде війна, я буду в англійських окопах
– Тобто перша радянська людина з такою нагородою – ви?
– Виходить, що так.
– Це дає титул сера?
– Ні. Із п'яти рівнів благородності це перший крок.
– Церемонія нагородження гарною була?
– Дуже! Це одне з найсильніших вражень у житті.
– Як вона відбувалася?
– По-перше, надіслали купу паперів: пропуски такі, сякі, п'яте, десяте... По-друге, припис, як одягнутися: циліндр, фрак із фалдами, рукавички...
– ...це все у вас було?
– Ні, це винаймають на один день, я на вихідні взяв напрокат. У палаці я вже був утретє – до того часу. Спочатку від ВВС ходив на королівські чаювання, але вдень, тому й циліндр був сірим, і фрак. А тут уже треба було прийти в усьому чорному.
Дозволили в'їхати на своїй машині на територію Букінгемського палацу, місце вже було заготовлене. Нас було 313 осіб того дня, кого нагороджували, – різними рівнями.
Ми пройшли повз кавалергардів, які стоять у високих лакованих чоботях от до сюди (показує), тобто дуже неоднозначно виглядає сьогодні така форма. Блискучі кіраси, палаші, усе таке. Провели нас у картинну галерею її величності, де вікон немає, але зверху ллється небесне світло. І там так ненав'язливо висять різні картини: Леонардо да Вінчі, інших майстрів...
– ...ненав'язливо...
– ...так. Оригінали всіх знаменитих художників Відродження й пізніше. Здається, до імпресіоністів, їх уже немає. І прийшов розкішний дядько-кавалергард із палашем і так нас м'яко, із гумором, інструктував, як треба поводитися. Розмовляючи з її величністю, уперше після своєї відповіді треба сказати "your majesty", тобто "ваша величносте", а потім, щоб не тараторити, як попка, наприкінці фрази говорити "мем", що римується зі словом "джем". (Посміхається).
Королева говорила загалом приблизно хвилину, але до кожної розмови була підготовленою: знала, із ким розмовляє, про що і за що людині дали орден.
– Тобто вона виголосила невелику загальну промову?
– Ні, вона розмовляла з кожним.
– І вона вам особисто прикріплювала орден?
– Це ще одна історична деталь. Адже якщо трьомстам людям ордени приколювати, усі пальці поколеш...
– ...я думаю...
– ...тому на кожен орден було надіте маленьке кільце, а в усіх нас на піджаках висів маленький непомітний гачечок. Тому її величність не приколювала орден, а, провівши коротку розмову протягом хвилини, граціозним жестом кільце надівала на гачок. І я мав задкувати п'ять кроків назад, щоб не повертатися спиною до королеви, і після цього за можливості граціозно покинути це місце. (Посміхається).
– Але ви королеву хоч поцілували – за російським звичаєм?
– Ручками потиснувся – ручку вона мені подала.
– Вас сфотографували?
– Ну, це все знято в численних фільмах! Спеціальна фірма знімає все, а потім вирізає монтажні ваші шматки і надсилає вам додому. Я не знаю, як вони визначили, хто є хто з трьохсот осіб, але у мене вдома є і відео, і фото. І в інтернеті теж. Я трохи порушив цей кодекс, тому що королева ненавидить рекламу, та й узагалі, хвалитися зв'язками з палацом у вищих колах не заведено, проте я зробив це не для прославляння себе...
– А для прославляння королеви...
– Ну це по-перше, оскільки я присягав їй у вірності. Я всім кажу, що як буде війна (мало що?), я буду в англійських окопах, бо присягав (Посміхається).
Коли я керував "Добрыми молодцами", Алла Борисівна Пугачова переходила з акомпаніатора "Москонцерту" у співачки
– Ви взяли безліч інтерв'ю. Хто був найяскравішим вашим співрозмовником?
– У мене кілька таких людей, і всі вони зараз персони нон ґрата. Це Віктор Суворов, він у мене був 18 чи 20 разів на передачі, Буковський – дуже яскрава людина. І Олег Антонович Гордієвський, тому що він завжди що-небудь таке розповість... Історія його втечі та інше – абсолютно драматичні речі.
Ну, були й інші люди, на кшталт Вєрки Сердючки. Вона прийшла зі своєю мамою, у костюмі із зіркою...
– ...чудово!..
– ...влаштувала нам у студії таке шоу, що не дай Бог! (Посміхається). А на "Севаоборот" я іноді запрошував рок-групи. Вони приходили в повному складі, я орендував для них найбільшу студію на ВВС, у підвалі: у нас була така S-6 або S-16, де колись був басейн. Звідти ще де Голль промовляв до своїх учасників опору.
Музиканти давали там концерти і розмовляли зі мною, і багато з них ці стрічки, які ми їм вручали, потім оформили у вигляді живих концертів на ВВС. "Умка", наприклад, я знаю, "Чиж" теж випустив тощо.
– Будучи апологетом західної музики, у Великобританії за радянською естрадою ви стежили?
– Ну, так, остільки оскільки. Звісно, слухати це з відкритою душею я не міг, як і впиватися, але хочу вам сказати, що, коли я керував "Добрыми молодцами", Алла Борисівна Пугачова переходила з акомпаніатора "Москонцерту" (вона ж на фортепіано грає) у співачки. Якраз це тоді відбувалося. Хочу сказати, що Жанна Бічевська, нині всім дуже добре знайома, починала, за розподілом, у "Добрых молодцах": я її туди пробив. Пішов у "Росконцерт" і сказав, що хочу взяти її до себе. Тож я знайомий із радянською естрадою у першому наближенні.
– Хто з музикантів, артистів на пострадянському просторі вам подобається?
– Я люблю ось таких чесних рокерів, на кшталт "Чижа". Гребенщиков своїми поетичними проривами мене іноді посто до сліз зворушує. Наприклад:
Не успели все разлить, а полжизни за кормою,
И ни с лупой, ни с ружьем не найти ее следы;
Самый быстрый самолет не поспеет за тобою,
А куда деваться мне – я хочу быть там, где ты. (Сміється).
– Хто найкрутіший радянський і пострадянський рокер? Номер один?
– Естетично мені Шевчук не дуже близький, але за всіма параметрами він, мабуть, найкрутіший. Він у залі закриває собою найбільший простір.
– Це правда. Цой вас не зворушує?
– Цой мені подобався до певної міри, бо в ньому була таємниця. У ньому була та коротка формула, якою рок-н-рол і сильний. Рок-н-рол же чесне мистецтво, особливо коли воно ще, так би мовити, галантерейним не стало. І там потрібно рубати правду-матку, але якнайкоротше, якнайконцентрованіше. Такі фрази Цоя, на кшталт (копіюючи голос Цоя) "денег нет, и в гости некуда пойти"...
– Так-так...
– ...вони відображали стан цілого покоління: ну піди-но ти так вигадай! Він не розмальовував своїх переживань і свого погляду на речі, а, навпаки, стискав їх.
– І, знову-таки, і Шевчук, і Цой – це ваш Ленінград...
– Ну так.
– Радіо як жанр, на вашу думку, вмирає?
– Ну, з огляду на кількість радіоведучих, розквітає. (Посміхається).
– Чому ви пішли з ВВС?
– Час настав: мені вже було 75 років. Але причина прозаїчна. Я одружувався-розлучався, одружувався-розлучався, зараз у третьому шлюбі, ми щасливі вже 20 років, але квартирку нашу лондонську було куплено в іпотеку. І з будівельного товариства, із банку, мені надійшов лист: мовляв, до вашого 75-річчя, будь ласка, розплатіться з нами як-небудь. І я зрозумів, що, звісно, усіх цих грошей не віддати, навіть якщо мені ще п'ять життів жити (посміхається), і ми вирішили ремонтувати квартиру. Позичили в багатих друзів грошей, відремонтували, виставили на ринок і доволі вдало продали. А що робити далі? Знімати квартиру, щоб ходити на роботу, щоб заробляти і платити за квартиру? Цей кругообіг мене не влаштовував, тим більше що сидіти на ВВС щодня по вісім годин, писати ці свої шматки, брати по три інтерв'ю на день...
– Важко...
– Стрес накопичується, ви ж самі знаєте. Хоч ми з вами приблизно одного стилю інтерв'юери, тобто я ніколи не запрошував на інтерв'ю людей, які мені неприємні, я ворогувати в ефірі ні з ким не хотів, ну кому все це треба? Конфронтаційний стиль мені далекий, як і вам.
Загалом, ми вирішили, що треба змінювати життя, ламати. І, сидячи на ВВС, я із супутника дивився на Європу: де там гарні місця? І побачив на південному заході Болгарії величезний зелений масив, який переходить грецький кордон. Кілометрів 150 чи 200, хоч партизанську війну там починай. (Посміхається). Вирішив з'їздити і подивитися. Перша розвідка була невдалою, але ми потім знайшли гарний новий готель, де ціле крило виділено під квартири. Купили квартиру на верхньому поверсі, із величезним балконом, із видом на Орфеєві скали...
– ...і ви живете в Болгарії?
– На самому півдні Болгарії, у Родопських горах.
– "Гарна країна Болгарія", як співали раніше?
– Ви знаєте, вона дуже різна. Скажімо, у Софії ми жити не могли.
– Радянське місто все-таки...
– Ну так. А тут, по-перше, найчистіша екологія, наш будинок отримує воду з гірського струмка, вода чистіша за мінеральну. Дуже часто взагалі нікого навколо немає.
– Тобто ви покинули Британію, так?
– У мене є поштова адреса, я резидент Англії...
– ...але виїхали?
– Але виїхав. Я там не живу.
– І вам подобається в Болгарії?
– Дуже!
Як почуваюся у 78 років і чотири місяці? Готуюся до лижного сезону!
– Ви чудово виглядаєте, і це не черговий комплімент, я думаю, ви й самі це бачите, коли дивитеся вранці на себе у дзеркало. Скільки вам зараз?
– 78 і чотири місяці. (Сміється).
– Ви абсолютно молодий чоловік! На скільки ви почуваєтеся?
– Готуюся до лижного сезону! Ну, ви знаєте, якщо так от збиткуватися, то начебто змін немає, але іноді вдень треба прилягти на годинку, бо батарейка закінчується до обіду, особливо якщо рано встав.
– Ваша перша дружина, із якою ви розлучилися знову, я так розумію, в Англії, жива?
– Не дуже здорова, але жива.
– Ви підтримуєте стосунки?
– Тільки через сина, тому що в мене ворогів у житті немає, окрім колишніх дружин: вони всі чомусь мене дуже не люблять. Активно. (Посміхається).
– Може, за те, що добре виглядаєте?
– Не знаю. Не відкидаю цього варіанту...
– А як підданий королеви Великобританії ви за Brexit чи проти?
– Особисто я вважаю, що це ретроградний крок, і він може сильно нашкодити інтересам країни. Я розумію, чому за Brexit проголосували. Основна причина – погані манери людей, які приїхали зі Східної Європи. Розмовляють голосно, можуть у метро жувати бутерброд, вирячивши очі на симпатичну дівчину...
– ...украсти щось...
– ...ну, украсти – не обов'язково, для англійців, наприклад, найстрашніше – коли хтось лізе без черги. А в нас, на нашій слов'янській ментальності, усіх обскакати, першим встати і схопити – це ж найвища доблесть, розумієте?
Тож тут сталася нестиковка, а англійці, вони терплять-терплять, але потім своє слово скажуть. Скажу вам більше: на голосування за Brexit прийшли навіть люди, які зазвичай ніколи ні за що не голосують!
– Цікаво...
– Піднялися незадоволені низи. Я не знаю, що буде далі, але зараз країна у стані нервового трясіння.
– Ви стежите за ситуацією в Україні?
– Ну так. Остільки оскільки.
У країнах, де панують взаємоповага, дружба і любов, і економіка, і майбутнє складаються інакше, ніж у тих, де люди одне одного підозрюють і ненавидять
– Що ви думаєте про російсько-українську війну?
– Ну, я, наприклад, дізнався, що в Києві внаслідок цієї війни мільйон біженців. Це, звісно, людська трагедія: мільйон осіб покинув насиджені місця, де жили їхні діди та батьки...
– ...більше ніж 10 тисяч загиблих...
– ...я не знаю, що сказати. Звісно, на думку англійців і міжнародної законності, це все дуже негарна історія. Але росіяни висувають якісь свої доводи, дорікають Україні надмірним націоналізмом тощо.
Ви знаєте, що я пам'ятаю зі сталінських часів? Що одним із найстрашніших злочинів був буржуазний націоналізм, і за цією статтею переважно саджали українців. Тобто я ще тоді зрозумів, що якийсь дух, якесь відчуття нації та національності в Україні сильне і, мабуть, незнищенне. Ну це, звісно, і в Естонії було, а в Естонії – зрозуміло, вони під німцями 300 років жили...
– ...звісно...
– ...а Україна – як?
– Західна Україна була під Польщею...
– ...так, і Австро-Угорщиною...
– ...із танками прийшли частини Червоної армії, почали вбивати людей, висилати тощо – репресії були жорстокими.
– Але відповісти на ваше запитання я спробував би так: утерти ніс супостату треба в один спосіб – зробити країну успішною.
– Абсолютно!
– І все. Щоб розквітала економіка, зміцнилися міжнародні зв'язки, розвивалася освіта, медицина... Я сьогодні перед виставою промову виголошував на благодійному заході і сказав, що у країнах, де панують взаємоповага, дружба і любов, і економіка, і майбутнє складаються інакше, ніж у тих, де люди одне одного підозрюють і ненавидять. Тому я щиро бажаю Україні піти шляхом не ненависті, а любові, будівництва, а не руйнування, не пошуку недоліків у неприємних тобі людях, а пошуку всього позитивного – у кого що ти можеш знайти.
– Ви знімалися у фільмі про Джеймса Бонда. Кого ви там грали?
– До цього я був консультантом у голлівудських фільмах, там ціла історія. Довелося одного разу роль грати, бо не з'явився мій актор, запив. Ну я зіграв якогось вохрівця в таборі, звірячу пику робив... Мені кажуть: "О, переконливо!" У наступному фільмі перший асистент, який кричить action чи stop (у них режисер не кричить "почали", це робить перший асистент), порадив режисеру: мовляв, у мене на льотчика є готова людина, не треба тобі нічого шукати.
Я приїхав, мене провели до фанерного вертольота, де я цілий день помирав...
– ...чому?
– Тому що вертоліт, який у фільмі літає і який Джеймс Бонд збив, а модель – ну, невелика, метрового розміру, її просто зблизька знімали, щоб відчуття повнометражної машини було. А дії всередині вертольота знімали у фанерній якійсь будці...
– ...спека...
– ...я там сидів та поляк. Оскільки я російськомовний, мені сказали: "Давай!" Я кажу: "Що "давай"?" – "Ну, ось ти дивишся з вікна, внизу тороси, Джеймс Бонд ховається..." Я визираю з вікна: "Спробуй тут знайди кого-небудь!" І того дня я помирав увесь день, збитий шашкою ракетною від Джеймса Бонда – рожевого кольору. Я був увесь рожевий до кінця дня, кашляв рожевим тощо.
Перемотую 15 років від того дня – ми вже з Льоликом одружені, її 15-річна донька Настя живе з нами. Приїхала на весілля і залишилася, англійської не знає. Ми живемо в колишньому військовому госпіталі, де 240 квартир та свій клуб, басейн, спортивний зал... І Настю там прийняли як сина полку: учили, усе показували, розповідали. Вона знайомиться з молодим актором, ірландець, який усе знає про Джеймса Бонда, і каже йому: "А мій step-father, прийомний батько, знімався в одній із картин". Він стрепенувся: "У якій?" – "A wiew to a kill". – "Кого він там грав?" – "Льотчика-вертолітника". Ірландець зробив паузу і каже (з акцентом): "Спробуй тут знайди кого-небудь!" (Регоче).
– Сєво, велике вам спасибі!
Записала Анна ШЕСТАК