Піонтковський: Трампу було жорстко вказано його конституційне місце біля параші
Через що більшість етнічних росіян залишилася вірною українській державі та її європейському вибору, із якої причини, посадивши Дональда Трампа в крісло американського президента, Росія не змогла змінити зовнішньої політики США, чому Москві нічим відповісти на нові антиросійські санкції Вашингтона і що у майбутньому чекає на президента РФ Володимира Путіна та його найближче оточення? Про це російський політолог і публіцист Андрій Піонтковський розповів в ексклюзивному матеріалі, який він надав редакції видання "ГОРДОН".
Найболючішою метафізичною поразкою "русского мира" стало відторгнення цієї нацистської ідеї російськими громадянами України
20 лютого 2014 року (дату вибито на медальках "За підкорення Криму") довічний путиндент Росії без формального оголошення розв'язав четверту світову війну проти Заходу. Метою її був реванш за поразку СРСР у третій світовій війні (найбільша геополітична катастрофа 20 століття), а саме – встановлення військово-політичного контролю путінської Дзюдохерії принаймні над усім пострадянським простором, а за можливості і над Центральною Європою, дискредитація та руйнування НАТО як безпорадної та нездатної захистити своїх членів організації, після завершення війни закріплення та легітимація її підсумків новою "ялтинською угодою" з ізольованими США.
Як ідеологічний прапор війни було по-учнівськи запозичено гітлерівську концепцію роз'єднаного народу, захисту етнічних співвітчизників, "русского мира" – арійського племені з додатковою хромосомою духовності, що спустилося з Карпатських гір.
Військова стратегія перемоги над супротивником, що переважає у всіх сенсах, спиралася на три складові елементи:
– концепція генерала Герасимова нелінійної гібридної війни, тобто ставка на інформаційний терор, кібертерор і фізичний терор нерегулярних підрозділів ("зелені чоловічки");
– доведений до досконалості трьома поколіннями Кімів ядерний шантаж Заходу, помножений на величезний ракетно-ядерний потенціал РФ;
– традиційне для правителів Орди презирство до життя своїх підданих: як глумливо зауважив путиндент, "для них – росіян – у гурті і смерть за мене не страшна".
Після кримського бліцкрігу стався провал амбітної операції "Новоросія" – спроби відторгнення ще 10–12 українських областей. Вона зустріла героїчний опір України. Найболючішою метафізичною поразкою "русского мира" стало відторгнення цієї нацистської ідеї російськими громадянами України. Більшість етнічних росіян залишилася вірною українській державі та її європейському вибору.
Сирійську авантюру, що відбулася згодом, де терористи Герасимова підтримали у критичний момент терористів Асада, "Хезболли" та "Корпусу вартових ісламської революції" в їхній справі геноциду сунітської більшості Сирії, значною мірою було мотивовано прагненням відвернути увагу підданих від провалу в Україні.
Трамп повторював майже слово в слово заяву російського президента
Загалом війна набула затяжного, тягучого характеру за доволі млявого та нерішучого опору Заходу. І тоді Кремль затіяв зухвалу трансатлантичну операцію з уведення в Білий дім "партнера", ідеологічно й особистісно дозрілого для "великої ялтинської угоди", незалежно від ступеня успіхів Москви на конкретних фронтах четвертої світової війни.
Розвивали її одночасно в трьох напрямах. Давно сформована група агентів упливу "Вашингтонська капела" (американський політолог радянського походження Дмитро Саймс, американський політолог Томас Грем, американський дипломат Генрі Кіссінджер, американсько-російський публіцист Едуард Лозанський) і введені безпосередньо в керівництво штабу кандидата в президенти дрібні кремлівські шахраї (Манафорт, Пейдж) займалися опікою незайманого в питаннях зовнішньої політики перерослого агента з нерухомості.
Йому втовкмачували стандартні кремлівські меми – непотрібність НАТО як застарілого релікта холодної війни; необхідність відкинути всілякі дрібні розбіжності з Кремлем (Україна, країни Балтії) та зосередитися на спільній із ним і першочерговій для Америки боротьбі з ісламським тероризмом тощо.
Першим тріумфом цієї групи стала тепер уже легендарна зустріч під крилом саймсівського National Interest у готелі Mayflower 27 квітня 2016 року, де зібралися всі фігуранти нинішніх розслідувать, а сам Трамп під пильним оком відрекомендованого йому посла Кисляка прочитав із промтера написану для нього промову про зовнішню політику.
Як справедливо зауважив нещодавно Девід Ігнатіус, один із найінформованіших і найпроникливіших американських експертів у сфері зовнішньої політики, Трамп, починаючи зі своєї першої зовнішньополітичної промови 27 квітня 2016 року в готелі Mayflower, був досить послідовним у своїй ізоляціоністській концепції Ameгіса first, що відкидає основні постулати, яких дотримувалася американська дипломатія протягом десятиліть, і, що цікаво, повторював у своїй критиці майже слово в слово заяви російського президента Володимира Путіна.
Друга група займалася хакерськими атаками, поширенням негативної інформації про суперницю й іншими кібер-послугами.
І, нарешті, ФСБ систематизувала, зрозуміло, усю рутинно накопичену нею аудіо- та відеоінформацію про фінансову та культурологічну (конкурси краси) діяльність кандидата в російській столиці.
Ніколи раніше кремлівська агентура у Вашингтоні не розчохлювалася настільки відверто
9 листопада в Москві не приховували свого торжества.
Тісні зв'язки Саймса, Грема, Кіссінджера з Кремлем останні 10–15 років були очевидними всім, хто уважно стежив за вигинами їхньої "політологічної думки". Але ніколи раніше кремлівська агентура у Вашингтоні не розчохлялася настільки відверто, як під час цієї операції. Увесь 2016 рік вони боролися, не шкодуючи ні сил, ні залишків своєї репутації, як закинуті у столицю ворога з метою її захоплення елітні спецпризначенці Путіна в гібридній війні, оголошеній ним західній цивілізації.
Але в Кремлі не розуміли однієї дуже важливої обставини. Засрати мізки одній недалекій людині та посадити її в крісло в Овальному кабінеті в Білому домі зовсім не достатньо, щоб змінити зовнішню політику США.
США – розвинена демократія з багаторівневою системою стримувань і противаг. Масштабна операція "Трампнаш" із тріском провалилася. Перемога Кремля виявилася пірровою. Опір його пропутінським настроям окреслився від самого початку, а угодницька щодо Путіна поведінка Трампа на їхній першій зустрічі в Гамбурзі стала останньою краплею для американського політичного істеблішменту.
Поворотною для історії четвертої світової війни була американська щорічна зустріч із безпеки в Аспені 19–22 липня. У ній взяли участь особисто практично всі керівники американських силових структур як колишньої, так і нинішньої адміністрацій. У їхніх виступах уперше протягом трьох із половиною років гібридних військових дій Кремля абсолютно чітко пролунало два принципові моменти: чітке розуміння цілей війни, яку ведуть Путін і Герасимов, і жорстка рішучість завдати їм поразки. Це був, якщо хочете, колективний римейк історичної фултонівської промови Черчилля.
Через кілька днів обидві палати республіканського (!) Конгресу безпрецедентною більшістю ухвалили закон про санкції проти осі зла: РФ, Ірану, КНДР. Що стосується путінської Дзюдохерії, то, по-перше, окремим параграфом нашого Трампика взагалі позбавляли будь-якої ініціативи в політиці США на російському напрямі. Йому було жорстко вказано його конституційне місце біля параші.
А по-друге, окрім значного посилення секторальних економічних санкцій, спеціальний розділ закону про персональні санкції завдавав нищівного удару в саму серцевину путінського режиму. І зроблено це було в найкращих традиціях асиметричної війни. Щоб читач міг краще оцінити масштаб цього удару, нагадаємо коротко деякі базові відомості про путінізм як форму деградації російської держави протягом останніх 18 років.
Путінізм – це найвища й остання стадія бандитського капіталізму в Росії.
Путінізм – це війна, це "консолідація" нації на ґрунті ненависті до якоїсь етнічної групи, це наступ на свободу слова, інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу й економічна деградація.
Путінізм – це (скористаємося улюбленою лексикою пана в.о. президента) контрольний постріл у голову Росії.
Ось таку от спадщину залишив нам Борис Миколайович Гінденбург.
Тріада життєвих установок усієї поголовно російської керівної верхівки – украсти, передати у спадок, легітимізувати на Заході
Наведена вище дефініція путінізму, запропонована мною в січні 2000 року, мабуть, уперше ввела цей термін у політичний дискурс. Усе, що сталося протягом минулих 17 із гаком років, тільки підтвердило її справедливість. Цього давно вже не приховують апологети та пропагандони режиму. У 2012 році один із найвідоміших із них, Мінченко (російський політолог Євген Мінченко. – "ГОРДОН"), опублікував доповідь "Великий уряд Володимира Путіна та політбюро 2.0", ну, за його словами, на результатах опитування понад 60 експертів (представників політичної та бізнес-еліти країни). Відтоді він щорічно її оновлює та доповнює.
Доповідь Мінченка – документ політичного, психологічного й історичного масштабу, абсолютно неусвідомлюваного його автором. До речі, він давно є робочим посібником для фінансової розвідки США. У цій доповіді – не призначені для чужого ока робочі нотатки й інсайдерські схеми сonsigliere (радник боса сицилійської мафії, термін з'явився у фільмі "Хрещений батько". – "ГОРДОН") мафіозного клану, який перебуває на вершині своєї могутності й упевнений у своєму історичному безсмерті.
Насамперед діловито визначено стратегічні завдання бригади на найближче (2012–2022 роки) десятиліття (династичний етап):
1. Подальша конвертація влади у власність (через новий етап приватизації, використання бюджетних коштів і преференцій із боку владних структур для розвитку прибуткових бізнесів, створення нових "рент");
2. Забезпечення передавання набутої в 1990–2000‑х роках власності у спадщину, створення спадкової аристократії;
3. Забезпечення легітимації придбаної власності на Заході.
У кожного зі злочинців, які розв'язують ці три епохальні завдання, є, як це і заведено у кримінальному середовищі, своє поганяло – Міхал Іванич, Косой, Гангрена, Солдат... Але, як з'ясовуємо з назви та змісту доповіді Мінченка, у ній ідеться не просто про злочинців, а про уряд, про політбюро, про керівників великої держави – постійного члена Ради Безпеки ООН.
Мимоволі спливає в пам'яті карбована формула радянського обвинувача на Нюрнберзькому процесі: "Злочинці, які заволоділи цілою державою, і саму державу зробили знаряддям своїх злочинів".
Тріада життєвих установок усієї поголовно російської керівної верхівки, починаючи з найбагатшої людини у світі, – украсти, передати у спадок, легітимізувати на Заході – зрозуміло, не відкриття Мінченка.
Уражає інше. Доповідь цю та її свіжі модифікації ось уже скільки років широко обговорює російський політичний клас. Автор дає нескінченні інтерв'ю. Зацікавлено з'ясовують найдрібніші подробиці структури розширеного політбюро і ЦК, персональну конфігурацію різних кланів, сфери їхнього співробітництва та суперництва. Але ніхто не обговорює та навіть не зачіпає суті тріади: переліку "стратегічних завдань" вищого керівництва країни. Їх сприймають як рутинну даність. Так. Так було в лихі 90‑ті роки, так було в солідні нульові, так, зрозуміло, буде і в династичні десяті.
Це принципово новий характер відносин США з путінським клептократичним режимом
Вузька група найбагатших чиновників-бізнесменів, яким протягом останніх десятиліть належить реальна політична й економічна влада в Росії, попри вкрай плачевні для країни результати своєї діяльності, усе ще переконана у своєму священному праві та своїй історичній місії залишатися і надалі незмінною і необираною кастою та вимагає продовження банкету.
Сформована в Росії модель господарювання абсолютно неефективна та призводить до змертвіння всіх соціальних тканин і незворотної деградації суспільства. Злодіїв у законі, які захопили державу, звільнено від відповідальності приватного власника. Їхні "компанії" ніколи не розоряться, не збанкрутують, хоч яким високим буде рівень особистого споживання їхніх власників і бенефіціарів і хоч яким низьким буде рівень ефективності їхнього управління.
Номенклатурна пуповина, що зв'язувала наприкінці 80‑х – на початку 90‑х новонароджений російський капіталізм із владою, не тільки залишилася неперерізаною, але й виросла у величезну ненаситну кишку.
Новий американський закон про санкції – to counter aggression by the Governments of Iran, the Russian Federation, and North Korea – це, якщо хочете, оголошення поза законом як злочинної спільноти всього російського політичного керівництва, яке, виконуючи третє стратегічне завдання династичного етапу, акумулює свої скарби у Сполучених Штатах.
Фінансовій розвідці США доручили протягом 180 днів виявити (найімовірніше, це і так їй давно відомо) усі активи, що належать верхівці російського керівного класу, починаючи з Путіна, й оприлюднити ці дані. Після чого до всіх членів злочинної спільноти (із повним списком можна ознайомитися, наприклад, у працях пана Мінченка) буде застосовано чинні у США закони з боротьби з відмиванням капіталів, нажитих злочинним шляхом. Це принципово новий характер відносин США з путінським клептократичним режимом.
Чому ж цих законів не застосовували раніше, запитає вдумливий читач. Гарне запитання. Тому що доти, доки злочини російської верхівки було обмежено розграбуванням власного народу, ця ситуація влаштовувала Захід, який ніколи не вирізнявся надзвичайною принциповістю. Але сп'янілим від шалених грошей членам розширеного політбюро захотілося, як пушкінській бабусі, ще й "геополітичної величі" для себе та своїх династій.
І вони почали вимагати в американської золотої рибки не тільки статусу найбагатших людей Заходу, але й нової "ялтинської угоди", що визнала б цих виродків володарями половини світу та передала б їм у володіння цілі народи та держави.
А тепер у МЗС бурмочуть щось про сараї та дачі. У Москві просто не знають, що їм робити, тому що нічим серйозним на закон про санкції відповісти вони не можуть. Їм залишається тільки чекати, як їх одного за одним – починаючи із самого Пу (ось про його активи, оформлені на віолончелістів ролдугіних, у США все прекрасно відомо), публічно викриватимуть перед усім світом і перед власним народом як найбільших злодіїв у світовій історії.
Російську державу та її відносини із Заходом буде організовано тепер якось інакше. Можливо, іще гірше, але інакше
Нічого такого не було в роки холодної війни з СРСР, і нічого такого не роблять у тому самому законі щодо наших чудових партнерів по осі зла – Ірану та КНДР. Їхні керівники – невиправні мерзотники та військові злочинці, але в них немає активів у США. А перша сотня мільярдерів, що становить керівну верхівку країни, на чолі з Путіним стають об'єктами міжнародного кримінального розслідування. Цитую за текстом закону перерахування предметів пильного інтересу фінансової розвідки США: "найбільші політичні діячі й олігархи, наближені до влади у РФ, їхні статки, наближеність до Путіна й інших членів "керівної еліти", участь у корупції, джерела доходів, активи членів їхніх сімей і зв'язки з іноземним бізнесом".
Тут не тільки загроза для їхніх активів, це обвалення всього їхнього способу життя, поза яким вони та їхні нащадки вже не уявляють свого існування. Це й сучасна західна медицина, яка обіцяє не тільки політичне, але й біологічне безсмертя, це освіта дітей та онуків, нерухомість на найкращих курортах світу та багато всякого, що становить скромну чарівність приналежності до найвищого прошарку світової буржуазії. І в усьому цьому тепер їм буде відмовлено. Запроваджують візові обмеження – за ознакою наближеності до Путіна.
Оголошено персональну війну сотні найбільших злодіїв Російської Федерації та за сумісництвом її вождям. І, у чому я абсолютно впевнений, це полювання на вовків дістане співчуття та благодать від російського населення. Дуже важко уявити, що кремлівській пропаганді вдасться викликати симпатію до цих людей. Зараз американська фінансова розвідка фактично продовжить роботу Фонду боротьби з корупцією, маючи набагато серйозніші ресурси, ніж Навальний і його співробітники.
Вона почне детально інформувати нас про фінансові злочини найвищих керівників Росії, а влада США почне вживати щодо цих персонажів відповідних заходів, рутинно виконуючи вимоги чинних у США законів.
Як все це вплине на перебіг четвертої світової війни та на внутрішньополітичну ситуацію у РФ? Насамперед, колишньої Дзюдохерії з настановами її вождів – красти тут, а династично та гедоністично насолоджуватися найвищими стандартами споживання на Заході – уже не буде. Така форма клептократичного існування вимагала активного та далеко не безкорисного співробітництва західних еліт (шредери, берлусконі, кіссінджери). І російську державу, і її відносини із Заходом буде організовано тепер якось по-іншому. Можливо, іще гірше, але по-іншому. Це середньоісторична перспектива.
А як учинить золота сотня найвищого російського керівництва (розширене політбюро) сьогодні? Вони в дуже непростому становищі. Для Заходу вони злодії, а багато хто, окрім того, і воєнні злочинці. Шлях на Захід, і, насамперед, до своїх активів, для них і їхніх нащадків закрито. Ставлення до них російської молоді, яка скандує на вулицях міст "Путін – злодій", лише зміцніє. Окрім того, на них же впаде відповідальність за неминуче падіння рівня життя населення.
Трамп і орденоносець Тіллерсон досі смертельно бояться образити Путіна
Четверту світову війну програно. Петля буквально затягується на шиї. Треба терміново змінювати динаміку поведінки. Є два варіанти, точніше, чотири. Гібридна капітуляція та гібридна ескалація. І те й інше – або на чолі з Путіним, або вже без Путіна.
Гібридна капітуляція – це таке завершення четвертої світової війни, яке Захід буде готовий прийняти як капітуляцію, а російському телепіплу можна буде продати як перемогу Росії, яка встає з колін. І про це ж практично домовилися на неформальних посиденьках восени у Вашингтоні кремлівських "експертів" із людьми Клінтон – Путін іде з Донбасу, але за ним залишається на невизначений час Крим. Але, судячи з останніх заяв Пенса та Волкера, сьогодні Вашингтон уже навряд чи на це погодиться. (Трамп і орденоносець Тіллерсон не настільки актуальні. Вони обидва вже не на межі, а поза межею провалу, але досі смертельно бояться образити Путіна. Цікаво, чим же він їх так тримає).
Гібридна ескалація – це військова провокація (найімовірніше, на Донбасі чи в Білорусі), супроводжувана нестямним криком пахана: "Тримайте мене, я – припадошний, можу ядерною слиною плюнути!". Мета – "патріотично" згуртувати населення та налякати Захід, схиливши його до прийнятних для Москви умов її гібридної капітуляції.
Не знаю як на населення, але на США це навряд чи справить належне враження. Радше навпаки. Тепер уже очевидно, що за найменшого руху Москви в цьому напрямі Україна негайно отримає летальну оборонну зброю, яка різко підвищує для Кремля ціну розширення агресії.
Показове телевізійне інтерв'ю Путіна 29 липня. Загалом воно мало мирний характер, у ньому явно прочитувалося бажання відмовитися від подальшого підвищення ставок. Він (так само як і Медведєв наступного дня) нічого не сказав про зміст нового закону, тим більше його безпрецедентного персонального розділу, переконуючи російську аудиторію, що МЗС уже належно відреагувало рішучими заходами, позбавивши нещасних американців дач і підвалів. Це оглушливе замовчування про найпринизливіші та найобразливіші для російського керівництва положення закону характерне для всієї кремлівської пропаганди та підтверджує, що удар влучив у ціль. Водночас Путін не міг відмовити собі в задоволенні пунктирно позначити ті сфери, у яких, як він уважає, у нього теоретично є можливість напаскудити американцям.
Завдання оперативно донести цей миролюбний меседж до американського істеблішменту було, як звичайно, доручено полковнику (генералові?) ГРУ Лжедмитрію Треніну, який дослужився у стані головного противника до посади директора Московського центру Карнегі. Уже 30 липня він опублікував у Foreign Policy статтю If Putin Wanted to Step Up His Fight With America, you'd Know It. У літературному перекладі заголовок Лжедмитрія звучить як "А міг би вам і бритвою по очах".
Загалом, найімовірнішою поведінковою траєкторією розширеного політбюро видається така послідовність подій:
1. Спроба гібридної капітуляції на чолі з Путіним.
2. Спроба гібридної ескалації на чолі з Путіним.
3. Спроба гібридної капітуляції без Путіна.
4. Капітуляція.