Рибчинський: Зараз я пишаюся, що народжений і вихований геніальним батьком, а в молоді роки татова популярність була часом нестерпною G

Народному депутату VIII скликання, радіоведучому, літератору, сину видатного поета і драматурга Юрія Рибчинського Євгенові Рибчинському 21 грудня виповниться 50 років. В інтерв'ю кореспонденту видання "ГОРДОН" він розповів, що ця дата для нього – час переосмислення. Тому напередодні дня народження Рибчинський вирішив вирушити до Південної Америки. Там, далеко від дому і друзів, він сподівається відчути себе "собою справжнім".

– Де ви плануєте святкувати свій ювілей?

– 50 років, утім, як і будь-який інший ювілей, – час переосмислення прожитого. Чого досяг, до чого прийшов, що втратив, у що вірив і у що віриш, кому довіряєш, у чому і в кому помилявся і чому?

У свої 50 я з величезною вдячністю ставлюся не тільки до тих, хто дав мені життя й виховав, не лише до друзів і благодійників, але й до ворогів і недоброзичливців. Усі вони зробили мене сильнішим і терпимішим. Але у свій день народження, у свій півстолітній ювілей, я все ж хочу бути якнайдалі і від тих, і від інших. Я хочу бути там, де ніколи не був, бачити те, що ніколи не бачив, вдихати притьмом повітря, яким раніше ніколи не дихав. Я вирішив поїхати на інший край світу, до Патагонії, де я нікого не знаю і де можу бути тим собою, про якого вже майже забув. Собою справжнім.

– Як ставитеся до віку?

– Усвідомлено. Розуміючи, що часу дедалі менше, а планів дедалі більше. Цінуючи кожну хвилину життя, кожний поцілунок мами і рукостискання батька. Цінуючи щирість і доброту, прощаючи дурість, заздрість і наговори.

– Для вас це важливий рубіж або просто один день із життя?

– Колись мені здавалося, що 50 – це вже старість, кволість, неміч і все таке інше. Однак повернутися назад у 40, або 30, або навіть у 20 я б не хотів. Це прекрасний вік, коли ще немає втоми від життя й розчарування від невдач і водночас є сили, знання і досвід для нових звершень та викликів. Є натхнення писати вірші й пісні, є сюжети для великої прози, і є чітке бачення позитивного майбутнього країни, у якій живеш і почуваєшся здоровим. А чого я чекаю від майбутнього? Та нічого! Тільки того, що сам готовий у цьому майбутньому для себе і для своєї країни робити.

– Порівнюючи себе молодого і сьогоднішнього, про що думаєте?

– Шкода, що я сьогодні не зустрівся із собою вчорашнім 30 років тому і не дав кілька порад, які б убезпечили від помилок і промахів.

– Яку роль відіграли у вашому житті батько і мама?

– Батько прищепив любов до письменництва і показав приклад відданості творчості. Навчив писати вірші, любити українську мову та українську пісню. Поважати свій народ і його традиції. Мама загартовувала з дитинства мою волю, вчила самообмеження і самоорганізації, самовіддачі та самокритики. Батьки дали мені воістину безцінні уроки життя. Вони в мене без перебільшення приголомшливі.

– Непросто бути сином Рибчинського?

– Зараз просто. Я пишаюся тим, що народжений і вихований геніальним батьком, а в молоді роки татова популярність, геніальність, якщо хочете, була часом нестерпною. У юні й молоді роки це був виклик.

Євген та Юрій Рибчинські. Фото: Євген Рибчинський / Facebook

– Важко було писати, маючи такого батька?

– Хотілося з тіні батька вийти на світло, стати особистістю, гідною уваги й поваги, визнання і навіть захоплення. Я рано став популярним радіоведучим, рано написав відомі всій країні пісні, рано заробив перші "великі" гроші. А все тому, що не міг прийняти своєї другорядності, клейма "сина відомого батька", неприйняття людьми моїх власних досягнень. Сьогодні мені все одно. Адже я і є син Рибчинського, а не когось ще. Знаєте, що Юрій Євгенович відповідає, коли кажуть, мовляв, у вас талановитий син і природа на ньому не відпочила?

– Що?

– Юрій Євгенович каже: "А я не на природі свого сина робив!" У батька приголомшливе почуття гумору.

– А який найцінніший урок дали вам ваші батьки?

– Цей урок вони досі дають, слава Богу! Це урок подяки всім і за все, уміння прощати і просити пробачення.

– Як у вас складаються стосунки з вашими дітьми?

– У моїх дітей дуже велика різниця у віці. Найстаршому – 30, найменшому – п’ять років. І старший, Микита, цілком міг би бути батьком моїх молодших синів. Зі старшим ми дуже близькі друзі, незважаючи на те, що в юності у нього, як і у мене свого часу, були великі претензії й гіркі образи. Час усе розставив на свої місця.

Молодші діти живуть не зі мною в Україні, а зі своєю матір'ю у США. Я за ними дуже сумую і чекаю зустрічі з нетерпінням. Дасть Бог, мені вдасться передати їм любов до України.

– Що ви цінуєте найбільше в особистих стосунках?

– Чесність. Щирість. Відкритість.

– Ви були народним депутатом. Що думаєте про цю роботу?

– Ставши депутатом на хвилі Революції гідності, я не міг не ставитися до своєї роботи з усією відповідальністю і серйозністю. Я розумів, що це шанс змінити країну і людей, правила і закони, шаблони та стереотипи.

Усвідомлено на Майдані перейшовши з російської на українську, я хотів закріпити на законодавчому рівні пріоритет державної мови над побутовою розмовною, української пісні – над російськомовною, українських символів – над радянськими і тим паче російськими. Я хотів соціально захистити воїнів АТО. Хотів значно підвищити соціальні стандарти свого народу. На моє щире переконання, зі своєю місією я впорався. Це, мабуть, і є найголовніше і найважливіше за останні п'ять років мого життя. Крім того, я видав кілька поетичних збірок.

– Хотіли б ще раз до парламенту?

– Чесно кажучи, радше ні, ніж так. Мені цікаво розвивати інформаційну сферу держави, створювати нові ЗМІ, запускати стартапи.

Політика – як театр. Потрібно любити політику в собі, а не себе в політиці. І завжди тонко відчувати момент, коли треба встати й піти.

– Політичну діяльність продовжуєте?

– Радше громадську. Адже сильна країна – це сильні громадські інститути насамперед.

– Які проєкти зараз у вас у пріоритеті, які плани будуєте?

– Найменше люблю говорити про те, що буде. Скажу лише, що це нові ЗМІ, нові вірші українською і роман українською й російською мовами в жанрі містичного трилера. І, звичайно, ювілейний концерт Юрія Рибчинського, присвячений його 75-річчю.

– Ви стежите за подіями в Україні? Що вас насторожує, засмучує, тішить?

– Тішить, що нарешті пішов процес зміни політичних еліт. Стара номенклатура зі всією своєю досвідченістю і спритністю все ж зазнала повного фіаско. Нові, свіжі, недосвідчені, категоричні "політики з вулиці", безумовно, ще нароблять багато різних помилок, але є один плюс – вони поступляться своїм місцем уже не старим пройдисвітам і аферистам, торгашам і пристосуванцям у владі, а зовсім іншій формації політиків, які сповідують національний прагматизм, повне неприйняття корупції та повагу до прав і свобод особистості. А найголовніше – здатних нести повну відповідальність за свою діяльність і помилки, за вірність національним інтересам України і їх зраду.

Насторожує відсутність критичного мислення у виборця. Ми поки що все фарбуємо в білий або чорний колір, тоді як палітра політичних поглядів може бути дуже широкою. Люди підтримують свого політичного кумира, незважаючи на те, що він злодій і корупціонер, рейдер і маніпулятор.

Люди вірять в успіх дилетанта, попри те, що аматорство у великій політиці загрожує нокаутом для всієї країни. І зовсім уже засмучує те, що політики старої формації не здатні добровільно піти з політичної арени, як це свого часу зробив Хуан Домінго Перон в Аргентині та Вацлав Гавел у Чехії.

Якби сьогодні Порошенко пішов на політичний спокій, то місце лідера патріотичних сил одразу зайняв би молодий та енергійний політик без негативного бекграунду, здатний дати Україні як новий економічний вектор розвитку, так і національну ідею, яка надихатиме мільйони. Але, на жаль, Порошенко не бажає ні йти, ні усвідомити, що він і є якорем усього патріотичного класу. З ним національна ідея не попливе і не полетить. Мабуть, саме це засмучує найбільше.

Рибчинський: Формування національної свідомості та гідності – це процес, для якого 28 років нашої незалежності – лише мить. Фото з особистого архіву

– Якою, на вашу думку, має стати культурна політика, щоб держава і мистецтво в ньому розвивалися?

– Перш ніж говорити про культуру, потрібно визначитися з термінами. Ми говоримо про масову культуру і шоу-бізнес чи ми говоримо про театри, музеї, бібліотеки та народні будинки? Ми говоримо про національну культуру чи про універсальне мистецтво, таке як живопис і балет? Що є культура для держави? І що є культура для людей? Тому що це різні речі.

Різні уряди й народи вкладають різний зміст у це поняття. Американці вже 100 років стимулюють розвиток кінематографа, музичного театру, сучасного мистецтва й архітектури, попмузики усіх жанрів і напрямів. Китайці вкладають захмарні суми в оперне мистецтво. Французи – у музейні фонди. Англійці – на все перераховане вище, формуючи бюджет з акцизу на тютюн і алкоголь. Росіяни намагаються переконати весь світ у величі російської культури, на що не шкодують ні сил, ні нафтодоларів.

Що хочемо від культури ми, українці? У чому бачимо свої переваги? Тому що для когось українська культура – це гопак, борщ і вишиванка, а для когось – піаніст Володимир Горовиць, танцюрист і хореограф Серж Лифар і оперний співак Борис Гмиря. Потрібно чітко визначитися, у яку культуру інвестувати.

Я не можу сказати, якою має стати наша культурна політика, щоб держава розвивалася, тому що універсальної відповіді на це запитання не існує. Є лише сьогоднішні проблеми та нагальні завдання. Наприклад, знайти спільний знаменник між Львовом, Харковом, Ужгородом і Одесою. Що їх об'єднує, крім прапора і тризуба? Якщо нічого, крім любові до "Океану Ельзи", то інвестувати в тури цього гурту Україною з певним ментальним посилом.

Якщо не поєднує нічого, то необхідно терміново створювати ті культурні продукти, які стануть основою для спільного світогляду. Продукти, за які не буде соромно. Продукти, які кожен українець, хоч де він живе, він вважатиме своїми. Аргентинське танго, американський джаз, бразильська боса-нова, італійська опера і шекспірівський театр – конкретні приклади такої культурної політики. Нам таку культуру ще треба створити.

– Чи замислювалися про те, що має змінитися в країні й характері людей, щоб Україна стала дійсно цивілізованою, успішною країною?

– Формування національної свідомості та гідності – це процес, для якого 28 років нашої незалежності – лише мить. США 200 років ішли до цивілізації, англійці та французи ще довше. Ми на шляху. Навіть останні п'ять років сильно змінили характер і менталітет нашої нації. Але для цивілізаційного успіху цих змін замало.

Необхідно значно більше часу і значно чіткіший вектор розвитку для країни. Не просто орієнтир на ЄС і НАТО, а зрозуміле бачення свого місця серед таких країн, як Франція, Німеччина, Іспанія, Італія, Нідерланди. Необхідно вже сьогодні конкретне позиціонування, наприклад газ – туризм – сільське господарство. І копітко розвивати саме ці галузі. І тоді навіть 2000 км кордону з Росією не завадять нам стати цивілізованою, успішною державою.