Від Гужви до Бодлера: чому не варто робити з української журналістики чорта з рогами G

Свого часу хотіла вступати на журналістський. Добре, що передумала

Читаю в соціальних мережах кілометри народного гніву у справі головного редактора "Страны" Ігоря Гужви – і справді часом нудить від невимушених, через пень-колоду, узагальнень про українську журналістику та українських журналістів. Таке враження, що в мережі зібралися суцільно медійні експерти, соціальні психологи, а особливо – непорочні чахлики непитущі, які поголовно зійшли зі сторінок "Житія святих".

Я виписав собі кілька сентенцій, усі вони перейняті сарказмом і гіркотою:

"Подивилася відео про Гужву – хлопці, так це ж бордель! Друга найдавніша професія! Тільки тут пізно міняти ліжка місцями, треба палити все нафіг!"

"Що ви всі гоните на Гужву? Він не гірший і не кращий від інших. Журналістики як такої в Україні немає".

"А я свого часу хотіла вступати на журналістський. Добре, що передумала".

Найцікавіше (спеціально перевіряв) – це пишуть рівно ті самі люди, які зовсім недавно, у День журналіста, щосили вітали "другу найдавнішу" із днем народження. І про ліжка в той день воліли не говорити...

Узагальнювати завжди легше, ніж вникати в кожен конкретний випадок. І ці гойдалки – від чорного до білого і навпаки – характерні для нашого обивателя. А тут ще журналістика, про яку більшість коментаторів знає або з кіно, або за обурливими статусами у Facebook. В обох випадках журналістів висвітлюють або непідкупними героями без страху і докору, що йдуть напролом (у героя спалюють машину, беруть у заручники дружину з дітьми – але він не здається); або продажними, безпринципними тварюками, які заради баришу або просування кар'єрними сходами не пошкодують і матері рідної. No middle ground, як кажуть англійці, а вони знають толк у вільній пресі...

Про те, що журналісти – звичайні, із плоті і крові, люди; що стан справ у журналістиці відображає стан справ у суспільстві; що нерозумно вимагати європейських стандартів преси від країни, яку розділили на медіа-сектори держава і олігархи – про все це критики у Facebook, як правило, чути не бажають. А якщо і чули, то в ажитації махають руками: "Не ускладнюйте! Журналіст повинен бути чесний, не йти на компроміси, залишатися вірним стандартами BBC!"

Не можна вимагати неземної чистоти від преси в країні, де хабар усе ще є оптимальним способом вирішення практично будь-якої проблеми

Коли я чую таке, то згадую про футбольних уболівальників. Ті теж часто сприймають гравців улюбленої команди з феодального, так би мовити, погляду. Тобі зробив пропозицію більш сильний клуб? Запропонували більше грошей і перспективу великих перемог? Не смій погоджуватися, ти зрадиш нашу улюблену команду! Це ми можемо змінювати роботу, погодитися на кращі умови, переїхати в інше місто. Ми – річ інша. А ти – не можеш, тому що граєш за наш улюблений клуб!

Ні, я не сперечаюся: проблем у журналістиці – безліч, і так звані заказухи – одна з них. Але послухайте, не можна вимагати неземної чистоти від преси в країні, де хабар усе ще є оптимальним (і найкоротшим) способом вирішення практично будь-якої проблеми. Де телеканали для їх власників – не прибутковий бізнес-проект (як повинно бути), але виключно засіб політичного впливу. І де більшість громадян не любить (не готова, не в змозі) платити гроші за якісний медійний продукт, оскільки:

а) бідні;
б) крім безкоштовного телика, не потребують якісного інформування;
в) звикли до халяви;
г) віддають перевагу газетам із кросвордами, плітками й оголенням, а не виданням із думками.

"Ну, так створіть по-справжньому якісне ЗМІ – і ми будемо за нього платити!" – сердито заперечить інший читач.

Ну, по-перше, не факт, що будете. А по-друге, ми вступаємо в класичну суперечку про те, що було раніше – яйце чи курка...

При всьому при цьому мазати все в нашій журналістиці чорним – зовсім неправильно. Ось для прикладу: придивіться до розслідувальної журналістики, вона в Україні зараз переживає розквіт. На цьому напрямі працює чимало важливих, хоча й зі складним характером людей. І талановиті молоді хлопці теж з'являються. І що – пропонуєте і їх теж записувати в бордель?

Бачив я у своєму житті редакторів-"заказушників"? Звичайно, бачив. А журналістів-"заказушників"? Траплялося. А порядних журналістів? Та скільки завгодно. А порядних редакторів? Уявіть собі, і такі є. Хоча і вони, буває, змушені вибирати менше зло. Заради виходу крутого матеріалу, заради майбутнього видання, заради цього колективу. І – що цікаво – правильно зроблений вибір на той момент уявляється мало не перемогою...

"Велич низька, божественний бруд" – це Шарль Бодлер колись про жінку написав. Але, сам того не знаючи, і про журналістику теж. Влучно, треба сказати, сформулював.