Записки колишнього підполковника КДБ: Багато офіцерів КДБ згадували про Євтушенка, але питання про вербування оминали або навіть заперечували
Володимир Попов – один з авторів книги "КДБ грає в шахи". Він служив у Комітеті держбезпеки з 1972-го до 1991 року, працював у відділах, що займалися особами, які виїздили за кордон, творчими спілками та міжнародною спортивною співпрацею. У серпні 1991 року він відмовився підтримувати путч, його звільнили зі спецслужби у званні підполковника, і невдовзі він емігрував до Канади. Не так давно 72-річний Попов завершив роботу над документальною книгою "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ", у якій розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, а також про свою роботу в комітеті. Раніше книги не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує уривки із записок.
5-те управління КДБ
Протягом багатьох років заступником Філіпа Бобкова, який керував 5-м управлінням КДБ, був генерал-майор Іван Абрамов. Згодом, коли Бобков став генералом армії й заступником голови КДБ, змінивши на цій посаді Віктора Чебрикова, який очолив КДБ після Юрія Андропова, обраного на посаду генерального секретаря КПРС, Абрамов став начальником 5-го управління і генерал-лейтенантом.
Офіцери, які служили під керівництвом Абрамова, називали його Ванею Палкіним за схильність до самодурства й жорстке, часто несправедливе ставлення до підлеглих. Абрамова, який мріяв про посаду заступника голови КДБ і реально мав шанси її обійняти, наприкінці 1980-х років несподівано для всіх (і передусім для нього самого), перевели в Генеральну прокуратуру СРСР на посаду заступника генерального прокурора, і незабаром він безславно закінчив свою кар'єру.
Влаштувала йому це призначення така сама, як і Абрамов, нерозумна й амбітна людина, що недовго (приблизно протягом двох років) була його заступником, – Віталій Пономарьов. Ветеринара за освітою, потім партійного працівника, Пономарьова на початку 1980-х років скерували на службу в органи держбезпеки. Незабаром він дістав призначення на посаду голови КДБ Чечено-Інгуської АРСР. За короткий термін його перевели до Москви на посаду заступника начальника 5-го управління КДБ. Так він став заступником Абрамова. Було це напередодні Московського міжнародного фестивалю молоді і студентів 1985 року, і саме цей політично важливий захід доручили контролювати Пономарьову за допомогою підрозділів 5-го управління, за які він відповідав.
Під час підготовки до фестивалю Пономарьов знайомився з керівництвом оргкомітету фестивалю, а також з іншими відповідальними особами, зайнятими його підготовкою, зокрема з головним режисером свята відкриття фестивалю Володимиром Гусинським. Гусинський був добре відомим 5-му управлінню ще з часів підготовки московської Олімпіади 1980 року. Саме тоді він почав агентурну співпрацю з органами держбезпеки під псевдонімом Денис.
Після того як завершився Московський фестиваль молоді та студентів, багатьох співробітників КДБ, які відповідали за його безпеку, заохотили, зокрема й керівництво 5-го управління – Абрамова й Пономарьова. За усталеним у КДБ правилом – що вищий начальник, то значущіше заохочення йому дістається. Але в Абрамова із його підлеглим Пономарьовим були складні стосунки, і він не пропускав нагоди публічно принизити Пономарьова, зокрема й у присутності підлеглих йому офіцерів. Так і зараз: заохочення Пономарьова було нижчим від того, що відповідало посаді, яку він обіймав.
Минув якийсь час, і в кабінеті начальника 5-го управління Абрамова пролунав телефонний дзвінок. Телефонував голова КДБ генерал-полковник Чебриков. Цікавився він думкою Абрамова про Пономарьова у зв'язку із пропозицією про призначення того на вищу посаду, яка була на розгляді керівництва КДБ.
Хитрий і меткий Абрамов, який за багато років набрався досвіду у дебешних інтригах, не зрозумів цього разу, що питання про підвищення Пономарьова вже вирішене, а тому дав Пономарьову не найкращу характеристику, зазначивши, що підвищувати його ще зарано. За кілька днів Чебриков підписав наказ про призначення Пономарьова начальником управління кадрів КДБ. Незабаром його удостоїли звання генерал-лейтенанта.
Хтось просував Пономарьова нагору, у чому Абрамову не вдалося розібратися. Річ у тім, що Пономарьова просував сам Чебриков, чия дружина була рідною сестрою дружини Пономарьова.
Абрамову ця нерозбірливість дорого коштувала. Коли Бобкова призначили на посаду першого заступника голови КДБ, його попередня посада – заступника голови, куратора 5-го управління – виявилася вакантною. Усе складалося на користь Абрамова, який був реальним претендентом на місце Бобкова. Замість цього він опинився у кріслі заступника генерального прокурора СРСР, і невдовзі його відправили на пенсію.
Євген Іванов
Новим начальником 5-го управління призначили генерал-майора Євгена Іванова. Того самого Іванова, який невдовзі після скасування КДБ очолить аналітичний підрозділ "Міст-банк".
За кілька років до цього призначення Іванова перевели з посади заступника начальника 1-го відділу 5-го управління КДБ на посаду інструктора відділу адміністративних органів ЦК КПРС. Відділ відповідав за всю правоохоронну систему Радянського Союзу. Приблизно протягом двох років пропрацював Іванов у ЦК партії, після чого почалося його стрімке кар'єрне зростання. За три з чимось роки він пройшов дистанцію від підполковника, заступника начальника відділу до генерал-лейтенанта, начальника управління, і його призначили заступником начальника 2-го Головного управління КДБ.
Це управління було головним контррозвідувальним підрозділом у системі радянської держбезпеки, розробляло іноземні дипломатичні, торговельні та інші представництва, акредитовані в Радянському Союзі, а також працівників зарубіжних засобів масової інформації й туристів. У 2-му Головному управлінні Іванов займався кадрами цього найважливішого (після розвідки) підрозділу КДБ. Прослуживши там трохи більше ніж рік, Іванов повернувся як начальник у 5-те управління, яке стало для нього майже рідним.
Починав Іванов свою кар'єру в органах радянської держбезпеки в затишному й далекому від оперативних буднів обліково-архівному відділі (ОАВ КДБ СРСР) як вільнонайманий (не мав військового звання) співробітник. Був він тоді не за роками огрядним, носив окуляри з товстими лінзами й мав проблеми зі здоров'ям, у зв'язку із чим його оминула обов'язкова для радянських хлопців служба в армії. Неквапливий, небагатослівний і непомітний, думку свою Іванов намагався тримати при собі.
Із часом ці риси додадуть йому вигляду серйозної і ґрунтовної людини. Багато колег Іванова по роботі в архіві КДБ, який структурно був у складі ОАВ, не мали військових звань, і здобуття заповітного звання було межею мрій, оскільки офіцери, співробітники архіву, отримували грошове утримання, що перевищувало зарплату цивільної особи, яка працювала в архіві, щонайменше удвічі. Жені Іванову дали військове звання. Його підвищенню передувала цікава історія.
Архів КДБ СРСР очолював полковник В. О. Грибанов, який хотів, як і будь-який полковник, стати генералом. Він успішно керував архівом і мав гарну репутацію у безпосередніх начальників та керівництва КДБ. Особливо гарні довірливі стосунки в нього склалися з першим заступником голови КДБ генералом армії Семеном Цвігуном, який на початку 1980-х років несподівано для всіх застрелиться.
Службові інтереси Цвігуна були далекими від архіву, але він мав пристрасть до написання книг про участь органів та підрозділів держбезпеки у Великій Вітчизняній війні. Значну допомогу в пошуку, доборі й подальшому опрацюванні матеріалів для книг Цвігуна надавав начальник Центрального архіву КДБ полковник Грибанов. Звісно ж, не особисто, а за допомогою своїх підлеглих. Працювали вони старанно.
Замість того щоб переглядати архівні кримінальні справи (усі справи, за якими людей було засуджено в роки репресій, що були на зберіганні в цьому архіві) й готувати матеріали для подальшої реабілітації несправедливо засуджених або готувати необхідні довідки щодо інших архівних справ за запитами різних підрозділів органів держбезпеки, підлеглі Грибанова готували матеріали для майбутніх книг Цвігуна, який, зі свого боку, обіцяв Грибанову посприяти в набутті чину генерала (але Грибанов генералом так ніколи й не став). Зате нові книги Цвігуна регулярно з'являлися на прилавках книжкових магазинів. Деякі з них заслужено ставали бестселерами і приносили літературну славу й загальносоюзну популярність автору.
Під час однієї із зустрічей із Грибановим Цвігун поцікавився тихим молодим співробітником архіву на прізвище Іванов. Спустившись до себе (архів був у підвальному приміщенні величезної будівлі КДБ на площі Дзержинського, яка нині, як і в давнину, має назву Луб'янська площа), Грибанов одразу зателефонував своєму безпосередньому керівникові – начальнику ОАВ генерал-майору Андрієві Прокопенку й доповів про розмову із заступником голови Цвігуном щодо їхнього співробітника Іванова. Генерал Прокопенко негайно викликав Грибанова до себе разом із підполковником Олександром Александровим, керівником кадрового апарату ОАВ.
Обличчя Александрова в роки молодості було спотворене віспою, а під час війни ще й було обпалене, у зв'язку із чим вигляд він мав жахливий. Через свій зовнішній вигляд або через характер, що вирізнявся жорсткістю, у КДБ він мав прізвисько Рашпіль (напилок із великою насічкою для грубого оброблення різних деталей).
У кабінеті генерала Прокопенка – невисокої, з міцною статурою людини із блідим і набряклим обличчям (наслідок нездорових нирок), але попри хворобливий вигляд ділової та енергійної, запрошені Грибанов і Александров сіли за невеликий приставний стіл, який утворював разом із генеральським столом літеру "Т". Таке розташування столів начальників і столів для викликаних підлеглих було звичним у приміщеннях КДБ. Відмінність була лише в розмірах кабінетів та меблів, за якими й на яких сиділи керівники. Що вищою була посада начальника, то більшим мали бути кабінет і стіл. У багатьох керівних кабінетах були ще й окремі столи, за якими сиділи співробітники під час нарад.
Як завжди коротко й по-діловому, Прокопенко запитав: "Що у справі?". Александров відкрив велику синю папку із зав'язками із боків, на лицьовому боці якої великими тисненими золотом літерами було написано: "Цілком таємно. КДБ СРСР". Такий вигляд мали особисті справи співробітників. Александров доповів, що особиста справа Іванова звичайна, нічого особливого в ній немає. Нещодавно Іванов одружився. "Батько дружини – заступник міністра середнього машинобудування СРСР".
Присутні мовчки перезирнулися: це міністерство керувало всією оборонною промисловістю Радянського Союзу. Із цієї хвилини Іванов почав своє сходження кар'єрними сходами. "Для кого кар'єра – круті сходи, а для кого – ескалатор", – жартували у КДБ. І дійсно, для Іванова, який мав хронічний артрит, його кар'єра була ескалатором, що мчав угору.
Іванова перевели на оперативну роботу в 10-й відділ 2-го Головного управління КДБ. Цей відділ був наступником 4-го управління міністерства державної безпеки, який у роки сталінських репресій займався політичним розшуком і наглядом за творчою інтелігенцією. Десятки тисяч радянських громадян й іноземців співробітники цього підрозділу відправили в концентраційні табори, звідки поверталося небагато. Тисячі людей було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу.
У новому підрозділі Іванов досить швидко подружився з колишнім капітаном радянської міліції Володимиром Струніним, переведеним у КДБ із міністерства внутрішніх справ. На відміну від Іванова, Струнін був уже досить досвідченим оперативним працівником.
Мовчазний і неквапливий Іванов був повним антиподом емоційного й експансивного Струніна. Один з агентів КДБ, відомий артист театру й кіно, після спілкування з ним назвав його "Весь у ручках-ніжках". Це прізвисько надовго приклеїлося до Струніна, як і інше, образливіше – П'яний Їжачок.
Якщо підставою для першого прізвиська був темперамент Струніна, то причиною другого була згубна пристрасть до спиртного. Від цього його маленький, завзято задертий ніс і обличчя з роками все більше вкривалися характерними синіми прожилками, які не залишають сумнівів у причині їх появи. Струнін завжди коротко стриг волосся – "під їжачка" – так і народилося прізвисько – П'яний Їжачок. Закінчив він службу на посаді начальника пресбюро КДБ, куди його перевели з посади заступника начальника 5-го управління, коли навіть для його друзів і покровителів стало очевидним, що любов до чарки перейшла у хворобливу стадію, і Струнін став алкоголіком. Невдовзі його відправили на пенсію, і він остаточно деградував.
Справа Юлія Даніеля та Андрія Синявського
Однак наприкінці 1960-х Іванов і Струнін були відносно молодими і сповненими амбітних планів. У ті роки їхні імена мало кому були відомими, на відміну від їхніх справ, деякі з них набули міжнародної популярності.
У 1966 році в Москві судили радянських письменників Юлія Даніеля та Андрія Синявського, які видали деякі зі своїх творів на Заході. Цей процес ознаменував собою початок широкомасштабної боротьби з інакодумством у післясталінському СРСР. Саме після цієї справи в 1967 році за рішенням Політбюро ЦК КПРС для боротьби з інакодумством було створено 5-те управління КДБ.
Оперативним розробленням зазначених письменників займалися офіцери 2-го відділення 10-го відділу 5-го управління Іванов і Струнін. Керував ними в той момент начальник 1-го відділу 5-го управління Іван Абрамов, його заступник – Пас Смолін, згодом – описаний відомим письменником Володимиром Войновичем заступник начальника 5-го управління генерал-майор Сергій Серьогін, колишній резидент КДБ у Німецькій Демократичній Республіці, а також ще досить молодий, у ті роки виконувач обов'язків начальника 5-го управління підполковник Філіп Бобков.
Незважаючи на пов'язаний із цим процесом міжнародний скандал, керівництво СРСР в особі генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва залишилося задоволене результатами, оскільки було дуже занепокоєне посиленням руху правозахисників, які згодом дістали назву "шістдесятники".
Засудження Синявського й Даніеля стало своєрідним стартом для кар'єрного зростання Струніна й Іванова. Їх кинули на контроль радянського телебачення й культури. Іванов став начальником 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління, підрозділ якого займався Держкомітетом із телебачення й радіомовлення, Центральним телебаченням та Комітетом із кінематографії. Струнін же очолив 2-ге відділення 1-го відділу 5-го управління, що здійснював контроль за союзними та республіканськими відомствами культури – такими, як міністерство культури УРСР, Державний комітет у справах видавництв (Держкомвидав СРСР), Спілка композиторів, Спілка архітекторів та Спілка письменників СРСР.
КДБ і творча інтелігенція
15 березня 1957 року генерала Євгенія Питовранова призначили начальником 4-го управління КДБ при Раді Міністрів СРСР, незабаром він став членом колегії КДБ. 4-те управління зосереджувалося на боротьбі з антирадянським підпіллям, націоналістичними формуваннями й ворожими елементами. У межах цієї діяльності Питовранов займався вербуванням агентів серед радянської творчої інтелігенції. Таких було багато, і багато хто з них із часом стали відомими людьми, навіть всесвітньо відомими. Багато років був агентом 1-го відділу (американського) ПГУ КДБ СРСР Генріх Боровик. Юліан Семенов був агентом 5-го управління КДБ СРСР. Працював із ним безпосередньо генерал Філіп Бобков.
Протягом багатьох років негласно співпрацював із радянськими органами держбезпеки поет Євген Євтушенко. Починав він за Питовранова і продовжив свою співпрацю за Бобкова. Як і Семенов, Євтушенко працював безпосередньо з Бобковим, його вважали агентом 5-го управління КДБ.
На пам'ять про цей період діяльності залишилася у Питовранова збірка віршів Євтушенка з дарчим написом:
"Страшнее, чем принять врага за друга, –
Принять поспешно друга за врага.
Питовранову от Евтушенко".
Як завербований агент із Питоврановим, згодом із Бобковим тісно співпрацював радянський композитор Родіон Щедрін. Їх познайомив багаторічний агент радянської держбезпеки Василь Катанян, який із 1937 року був чоловіком Лілі Брік, одним із коханців якої був легендарний чекіст Яків Агранов. Брік, як і її останній чоловік Катанян, теж належала до агентурної мережі держбезпеки. Подружжя тримало літературний салон, де збиралися діячі культури. У їхній квартирі молодий композитор Родіон Щедрін познайомився зі своєю майбутньою дружиною балериною Маєю Плісецькою.
Завербованими агентами були також композитор Микита Богословський, дитячий поет і автор слів гімну СРСР Сергій Михалков та багато інших відомих представників радянської творчої еліти. Утім, серед них був і відомий американський імпресаріо Сол Юрок, який улаштовував гастролі Большого театру у США.
У держбезпеці було і є жорстке правило: ніколи не розсекречувати своїх агентів, навіть заради покарання або з помсти. Як сказав одного разу начальник 1-го відділу ЦГЗ КДБ СРСР полковник Сергій Васильєв письменнику Станіславу Куняєву, ще одному завербованому в 1970-ті роки агенту, "хай якими вони були, хай як повернеться історія, у нашого відомства є основний закон: своїх інформаторів, своїх секретних співробітників не здавати і не розсекречувати ніколи й ні за що" (С. Куняєв. "Зрада – це продаж натхнення". – Попов).
Із цієї причини багато офіцерів КДБ у своїх спогадах згадували про Євтушенка, але питання про вербування оминали або навіть заперечували. Типовими в цьому плані є мемуари одного з керівників радянської розвідки сталінських часів Павла Судоплатова:
"Ідеологічне управління КДБ зацікавилося досвідом роботи моєї дружини із творчою інтелігенцією в [19]30-ті роки. Колишні слухачі школи НКВС, яких вона навчала основ залучення агентури, і полковник Рябов проконсультувалися з нею, як використовувати популярність, зв'язки і знайомства Євгена Євтушенка з оперативною метою і в зовнішньополітичній пропаганді. Дружина запропонувала встановити з ним дружні конфіденційні контакти, у жодному разі не вербувати його як інформатора, а відправити в супроводі Рябова на Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Фінляндію. Після поїздки Євтушенко став активним прибічником "нових комуністичних ідей", які втілював у життя Хрущов".
Про цю поїздку Євтушенка у Фінляндію в 1962 році згадував сам Бобков:
"Фестиваль у Гельсінкі проводили у складних умовах. Американські спецслужби у взаємодії з антирадянськими організаціями на Заході, на кшталт НТС, багато чого робили, щоб зірвати фестиваль, спричинити заворушення в місті, звинуватити в них організаторів фестивалю, міжнародні спілки молоді, які тісно співпрацювали з комсомолом. Серйозно допоміг дискредитації провокаторів поет Євген Євтушенко, член делегації радянської молоді" (Ф. Бобков. Журнал "Хто є хто", №6, 2008. – Попов).
З іншого боку, поет Йосип Бродський писав у своїх спогадах, що Євтушенко якось дізнався про оформлення його батьками виїзду до Бродського у США і за власною ініціативою пообіцяв йому в цій справі допомогу. Водночас він сказав, що з часів фестивалю молоді у Фінляндії в нього у КДБ є надійний "друг", якому він може зателефонувати і швидко вирішити питання. Назвати прізвище "друга" він категорично відмовився. Неважко здогадатися, що "другом" він називав генерала Бобкова.
Навесні 1975 року в Москві, як вважав письменник Володимир Войнович, КДБ зробив спробу його отруїти. Войнович вижив і намагався розібратися в тому, що сталося. Про реакцію Євтушенка він писав таке:
"Я не знаю, діяв поет Євген Євтушенко за чиїмось завданням чи сам від себе старався, але в ті дні він кожного першого-ліпшого з великою пристрастю переконував, що ніхто мене не труїв (цікаво, звідки ж йому це було відомо?), усю цю історію про отруєння я для чогось набрехав. Свербіж викривання щодо мене в нього не згас із роками, він за 15 років після того, що сталося, публічно (на засіданні "Апреля"), ні сіло ні впало згадав цю історію і знову повторив, що я брешу, необачно вихваляючись своєю обізнаністю: "Повірте мені, я вже точно знаю". Не говоритиму докладно про ту роль, яку відіграла ця людина в роки застою... Відома його роль як посланця "органів" до Бродського й Аксьонова. Ще замолоду Євтушенко публічно говорив, що кожного, хто на його виступах буде дозволяти собі антирадянські висловлювання, він особисто заведе у КДБ. Під час мого "дисидентства" Євтушенко дуже намагався підірвати мою репутацію й погіршити моє і без того складне та небезпечне становище, кажучи, наприклад, іноземцям, які цікавилися моєю долею, що я поганий письменник, погана людина, живу добре і їхньої турботи не вартий" (В. Войнович. Справа 34840. – Попов).
Поїздку Євтушенка до письменника Василя Аксьонова алегорично описав інший радянський автор, який змушений був емігрувати із СРСР, Анатолій Гладилін:
"Я... хочу розповісти про Того, з ким ти не розмовляєш, але дуже товаришував колись (як і всі ми). Як Той з'явився до тебе на квартиру у Вашингтоні й почав повчати – що ти маєш право робити в еміграції, а чого не повинен робити в жодному разі. Ти був вражений і потім зателефонував мені в Париж і повторив його текст, і я підтвердив: "Справжнісіньке дебешне диктування" (А. Гладилін. Аксьоновська сага. Журнал "Октябрь", №7, 2007. – Попов).
У герої Гладиліна, якого названо "Того" і "Той", легко було вгадати Євгена Євтушенка. Він був символом усієї радянської епохи. І не менш символічно, що цей символ СРСР завербував співробітник 5-го управління КДБ.
Попередню частину опубліковано 1 січня. Наступна вийде 16 січня.