Записки колишнього підполковника КДБ: "Нові праві" та спецслужби Росії G

Олександр Дугін

Одним із помітних критиків "нерішучої" позиції керівництва Росії щодо України був і залишається ідеолог так званої "Новоросії" Олександр Дугін. Він народився 7 січня 1962 року в Москві та з часом став громадським і політичним діячем, доктором політичних наук, професором МДУ, лідером Міжнародного євразійського руху. 1979 року Олександр вступив до Московського авіаційного інституту (МАІ), проте його відрахували із другого курсу і згодом, під час захисту дисертації, він подав у вчену раду Російського державного університету диплом про закінчення заочного відділення Новочеркаського інженерно-меліоративного інституту.

У 18 років Олександр вступив у гурток "Чорний орден SS", який створив і очолив як "рейхсфюрер" один із перших російських "нових правих" Євген Головін, учнем якого вважав себе Дугін. 1988 року Дугін вступив у Національно-патріотичний фронт "Пам'ять" Дмитра Васильєва, але потім його позбавили членства в цій організації за офіційним формулюванням за те, що "контактував і контактує із представниками емігрантських дисидентських кіл окультистсько-сатанинського спрямування, зокрема з таким собі письменником [Юрієм] Мамлєєвим".

Разом із Гейдаром Джемалєм і Євгеном Головіним Дугін був членом так званого Южинського гуртка – неформального об'єднання літераторів містиків-окультистів, названого за іменем провулка, де жив Юрій Мамлєєв, який був його засновником.

"Цей салон мав виразний містичний відтінок. Люди, що зібралися там, називали себе "шизами" або "шизоїдами", щоб позначити: ще не зовсім божевільні, але далекі від норми", – згадував один із постійних членів "Южинського гуртка" письменник і журналіст Ігор Дудинський в інтерв'ю інтернет-журналу "Русская жизнь" 1 лютого 2008 року.

Гурток, звісно ж, не міг не потрапити в поле зору КДБ. За словами того самого Дудинського, власники салону "вступали у вимушені складні й заплутані відносини [з держбезпекою]: тримати салон і не бути пов'язаним із дебухою було майже неможливо. Десь КДБ курував бізнес, який вели в салонах (після хрущовських чисток на місце енкавеесівців прийшли люди з розвинутою господарською жилкою), десь просто стежив за тим, що роблять і говорять. Десь люди, пов'язані з Комітетом, мали свій приватний інтерес, який, скажімо так, до комерції стосунку не мав. А десь просто з'являлися стукачі. А іноді, наприклад, приходили люди й казали: "А можна ми вас сфотографуємо?" І всі сфотографовані ставилися до цього спокійно: не боялися, напевно. Хоча саме Контора салони і зрізала на корені наприкінці 70-х. Будь-який господар розумів – розплата обов'язково буде, хоча не завжди зрозуміло, коли і якою вона буде... У Южинському провулку, у містичному "Южинському гуртку" будували плани вбивства перших осіб держави. Мамлєєв називав Леніна "червоною мавпою".

Олександр Дугін. Фото: Alexandr Dugin / Facebook

1989 року Дугін відвідав Європу, де познайомився з європейськими "новими правими" і встановив контакти з "Орденом східних тамплієрів", главою якого до своєї смерті 1947 року був Алістер Кроулі, англійський поет, окультист і кабаліст, відомий чорний маг та ідеолог окультизму й сатанізму. Себе він називав "Великим Звіром".

У серпні 1992 року Дугін приймав у Москві прибулого на його запрошення Жана-Франсуа Тіріара – французького ідеолога боротьби з "атлантизмом", автора роботи "Надлюдський комунізм", у якій він сформулював необхідність здійснити синтез немарксистського комунізму з нерасистським націонал-соціалізмом.

Дугін цитуватиме у своїх публікаціях Тіріара, який писав: "Головна помилка Гітлера полягала в тому, що він намагався зробити Європу німецькою. Росія створюватиме не російську імперію, а євразійську... Нова євразійська імперія базуватиметься на фундаментальному принципі наявності спільного ворога, заперечення атлантизму, стратегічного контролю США та відмови від домінування ліберальних цінностей".

Поколінню росіян, що виросло після зникнення з політичної карти світу Радянського Союзу, відвідування Дугіним Франції 1989 року здасться фактом ординарним. Але 1989 року для виїзду за кордон необхідно було мати дозвіл партійних органів, забезпечивши себе документом, що обґрунтовував необхідність виїзду – від організації або підприємства, що відрядило конкретну особу за кордон.

Виїжджаючи за кордон на приватне запрошення, також необхідно було отримати згоду партійних інстанцій, а органи держбезпеки у всіх випадках висловлювали свою думку про доцільність видавання дозволу на виїзд. Лише після цього видавали паспорт для виїзду за межі країни.

Дугіну могли дозволити виїзд у Францію, тільки якщо в цьому були зацікавленими спецслужби СРСР. Водночас контакти, налагоджені ним у Франції, у звичній ситуації повинні були мати для нього сумні наслідки. Але, оскільки цього не сталося, залишається припускати, що й у цих контактах були зацікавленими насамперед радянські спецслужби, особливо якщо врахувати посаду батька Дугіна: батько Дугіна – Гелій Олександрович Дугін (1935–1998) – був генерал-лейтенантом Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил СРСР.

За багаторазовими заявами Дугіна в 1990–1992 роках він працював у архівах КДБ СРСР. Насправді Дугін міг ознайомитися з окремими виписками, які, можливо, робили для нього офіцери-оперативники, що здійснювали з ним агентурну роботу. На базі архівних документів КДБ Дугін підготував потім низку газетних і журнальних статей, книжок і телепередачу "Тайны века", яку транслювали на "Первом канале". Уточнимо, що тільки за високого рівня лояльності до КДБ сторонній особі могли надати доступ до секретного архіву, а потім і до телебачення для програми, що базувалася на цьому архіві.

Коли 1990 року письменник Олександр Проханов запустив проєкт спецслужб СРСР – газету "День", яка виступала з різкою критикою проведеної Горбачовим "перебудови", Дугін став одним з основних авторів і членом редколегії цієї газети. Після провалу ДКНС і розгрому газети, яка була ідеологічним рупором путчистів, Дугін приєднався до Проханова в реалізації нового проєкту спецслужб – створення газети "Завтра".

У жовтні 1993 року Дугін узяв участь в обороні Верховної Ради Росії. Поразку парламенту він сприйняв як особисту трагедію. Невдовзі після цього разом з Едуардом Лимоновим та Єгором Лєтовим Дугін створив Націонал-більшовицьку партію (НБП), що була в непримиренній опозиції до тодішнього президента Росії Бориса Єльцина і вирізнялася радикальним антилібералізмом та антиамериканізмом. Протягом наступних кількох років Дугін як ідеолог НБП опублікував низку екстремістських політичних і метафізичних текстів.

Едуард Лимонов, Єгор Лєтов і Олександр Дугін на з'їзді НБП. Фото: antimodern.ru

Навесні 1998 року стався розрив Дугіна з Лимоновим і НБП, і Дугін за сприяння розвідника-диверсанта Петра Євгеновича Суслова став радником голови Державної думи Геннадія Селезньова.

Наступного року він очолив Центр геополітичних експертиз експертно-консультативної Ради із проблем національної безпеки при Селезньові й почав читати лекції з геополітики в Генштабі Росії. Радником Селезньова Дугін залишався до 2003 року.

2000 року він став головою Політичної ради Загальноросійського суспільно-політичного руху "Євразія", але в листопаді 2003 року його виключили з партії через конфлікт із головою виконкому партії Сусловим.

Дугін став відомим після виходу монографії "Основи геополітики: Геополітичне майбутнє Росії", з передмовою завкафедри стратегії Академії генштабу генерал-лейтенанта Миколи Клокотова. "Свій перший підручник із геополітики, який мав назву "Основи геополітики", я писав у закритому режимі, працюючи в Академії генштабу. Його склали на підставі документів, які передавали керівництву країни і різним політичним діячам", – згадував Дугін.

Але такі документи могли бути лише в розпорядженні ГРУ, СЗР, МЗС та інших офіційних органів. Хіба що матеріали передавали Дугіну його куратори зі спецслужб. Такі документи завжди мали гриф "Таємно" або "Цілком таємно" і лише зрідка – гриф "Для службового користування". Коло споживачів такої інформації було жорстко окресленим, а її поширення назовні зумовлювало кримінальне покарання, оскільки його кваліфікували як розголошення державної таємниці.

Очевидно, спецслужби Дугіну відводили роль популяризатора ідей, виношуваних у середовищі спецслужбістів-патріотів. У цьому неоціненну допомогу КДБ надали ще кілька пов'язаних із Дугіним за лінією спецслужб людей. Одним із них був відомий письменник, редактор газети "Завтра" Проханов.

Олександр Проханов

Людям властиво, особливо в молоді роки, вибирати для себе моральних та інтелектуальних лідерів – "робити життя з кого". З роками, звичайно, змінюються пріоритети. Минуть роки, і Олександр Дугін напише:

"Своїм знайомством з Олександром Прохановим я зобов'язаний Юрієві Мамлєєву... Мамлєєв у своєму класичному стилі, напівпошепки, сказав мені наприкінці [19]80-х: "А ви знаєте, Сашо, що Проханов – наш"... Справжнє осяяння Прохановим прийшло фатального серпня 1991-го. Це був поворотний момент моєї ідеологічної долі. Уранці 19 серпня, на Преображення Господнє, коли я почув голос Лук'янова по радіо, я усвідомив себе до кінця й безповоротно абсолютно радянською людиною, фатально, тріумфально радянською. І це після стількох болісних років лютої ненависті до навколишнього ладу, до "Совдепа", після радикального безкомпромісного націонал-нонконформізму... того серпня я (навіть усупереч своїй свідомості) всією внутрішньою логікою душі був на боці ДКНС...

І коли вже стало зрозуміло, що все закінчилося, що ось-ось повернуть із Фороса могильника останньої імперії, на майже згаслому екрані з'являється обличчя Проханова. Під свинцевою плитою повсталих сил розпаду і смерті, які святкують мстиву перемогу, Проханов чітко і мужньо промовляє слова спокійного самовироку. Він цілковито виправдовує ДКНС, привселюдно приречено і зібрано промовляє фатальні слова... Він і далі зберігає відданість тому, що з усією очевидністю і фатальністю програно, він стверджує на практиці найвищу якість людини – іти проти всіх, коли зрозуміло, що цей шлях приречений".

О. Дугін. "Останній стрибун імперії: Есе про Олександра Проханова"

Утім, у розмові із Львом Данілкіним, автором біографії Проханова, Дугін згодом зізнався, що жодної книжки Проханова не прочитав.

Проханов народився 26 лютого 1938 року у Тбілісі. 1968 року він почав працювати в "Литературной газете", якою із 1967 року опікувалося 2-го відділення 1-го відділу нового 5-го управління КДБ СРСР. Діяльність редакції була під невсипущим контролем відділу агітації та пропаганди ЦК КПРС і держбезпеки. Розглядаючи питання про зарахування у штат редакції, кандидатури журналістів обов'язково погоджували з офіцером-куратором від КДБ СРСР, після чого відбувалося затвердження в ЦК партії.

Протягом багатьох років кадровий апарат редакції очолювала Галина Іванівна Сухарєва, яка під час Великої Вітчизняної війни служила у військовій контррозвідці СМЕРШ. Держбезпека її використовувала як довірену особу.

Від неї анкета кандидата на приймання до складу редакції надходила на розгляд у 2-ге відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, у якому здійснювали перевірку кандидата за оперативними обліками КДБ і МВС СРСР і літерною справою, що мала номер 1110 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, який концентрував агентурні матеріали щодо Союзу письменників СРСР і його друкованого органу "Литературной газеты".

За відсутності компрометувальних матеріалів на кандидатуру претендента давали усну позитивну відповідь. За їх наявності кандидатуру відкидали без пояснення причин.

1969 року, на його наполегливе прохання, Проханова відправили як кореспондента "Литературной газеты" на Далекий Схід. У цей час на східних кордонах СРСР ситуація була тривожною. Щодня в Китаї посилювалася антирадянщина, яку підігрівали територіальні претензії Китаю до СРСР.

Командирований до радянських прикордонників Проханов серед перших описав важкий бій прикордонників із китайськими військовослужбовцями на острові Даманський і бойові будні прикордонних застав. Відтоді Проханов установив тісний контакт із радянськими спецслужбами.

Прикордонні війська за часів СРСР були підрозділом КДБ, головне управління яких розташоване в будинку №1 на площі імені Дзержинського (на Луб'янці). Для відвідування прикордонних зон Радянського Союзу був потрібний спеціальний допуск, який оформляють прикордонні підрозділи КДБ СРСР. Вимога була неухильною.

Навіть для охочих відвідати родичів, що проживають у прикордонних зонах, потрібне було оформлення відповідного допуску. Цивільні особи, що відвідували прикордонні застави, зазнавали ретельнішої перевірки й перебували під постійним агентурними наглядом, здійснюваним агентурою держбезпеки з-поміж військовослужбовців прикордонних військ.

Контррозвідку у прикордонних військах Радянського Союзу здійснювало 3-тє Головне управління КДБ СРСР, що контролювало всі збройні сили країни. Військовій контррозвідці сподобався молодий, патріотично налаштований журналіст Проханов, який у підсумку багато років свого життя присвятив таємній співпраці з цим органом.

І зовсім не випадково його закордонні відрядження як кореспондента "Литературной газеты" збігалися з місцями, де діяли "обмежені контингенти" радянських збройних сил – Афганістан, Нікарагуа, Мозамбік, Ангола, Кампучія...

У всіх цих країнах, окрім Афганістану, Радянський Союз діяв таємно, не афішуючи перед світовою спільнотою своєї участі у внутрішніх конфліктах. Агентурні можливості Проханова, що діяв у інтересах радянської військової контррозвідки, переоцінити складно, оскільки Проханов мав можливість збирати цінну військово-політичну інформацію про стан справ у регіоні та вести вивчення радянських та іноземних військовослужбовців в інтересах радянської військової розвідки і контррозвідки.

Олександр Проханов в Афганістані. Фото: 24smi.org

Під час відряджень у Афганістан Проханов серед інших завдань, виконуваних ним в інтересах ГРУ, здійснював акції зі звільнення радянських військовослужбовців, полонених моджахедами, серед яких, за його запевненням, був заступник командувача військово-повітряних сил 40-ї армії Олександр Руцький. Під час неодноразових відряджень до Афганістану, як агент військової розвідки, Проханов установив довірчі стосунки з багатьма великими радянськими воєначальниками-генералами. Серед них був генерал Ігор Родіонов, який командував у 1985–1986 роках 40-ю армією. Ім'я його набуло широкої популярності у квітні 1989 року після розгону ним демонстрації у Тбілісі. Під час цієї операції загинуло 19 осіб, і Родіонова перевели на посаду начальника Академії генштабу. 1996 року він став міністром оборони Росії.

Використовуючи довірчі взаємини з Родіоновим і свої агентурні відносини з військовою розвідкою, Проханов прилаштував свого старого приятеля Дугіна в Академію генштабу як позаштатного лектора. У такий спосіб інженер-меліоратор Дугін, який мав диплом про закінчення заочно Новочеркаського інженерно-меліоративного інституту, який жодного дня не служив у армії, здобув можливість вчити розуму вищий командний склад російської армії. Утім, це сталося дещо пізніше.

Під час подій у Нагірному Карабасі наприкінці 1980-х років, що стали прологом розпаду СРСР, Проханов, за його словами, зустрічався "за агентурною лінією" з лідером вірменських сепаратистів Робертом Кочаряном, який став згодом президентом самостійної Вірменії. Тоді ж він познайомився з генералом Альбертом Макашовим – військовим комендантом Єревана. 1991 року, під час виборів президента РРФСР, Проханов був довіреною особою тепер уже кандидата у президенти Росії генерала Альберта Макашова.

Ще 1972 року відомого як журналіста, але ще не відомого як письменника Проханова прийняли до спілки радянських письменників, керівництво якого було на короткому повідку у 5-го управління КДБ. Як справедливо зазначав його біограф Лев Данілкін, "Проханов – насамперед щирий і полум'яний борець за Червону імперію", але "письменник він лише тому, що він борець за цю ідею". Однак починаючи з 1980-х років популярність журналісту Проханова забезпечували його пропагандистські публікації про радянську армію, яка безславно воює в Афганістані та інших гарячих точках планети. За влучним визначенням літературної критикині Анни Латиніної (матері відомої журналістки Юлії Латиніної), Проханов став справжнім "солов'єм Генштабу".

У грудні 1990 року Проханов очолив редакцію створеної ним ультраортодоксальної комуністичної газети "День". І хоча газета спочатку була органом Спілки письменників СРСР, відбулася вона завдяки регулярній фінансовій підтримці міністерства оборони СРСР. Зокрема, міністр оборони маршал Дмитро Язов розпорядився виділити для газети три автомобілі КамАЗ. Вантажівки потім продали, а зароблені гроші надійшли на рахунок редакції газети.

Розташована була редакція на території, що належить міністерству оборони: Фрунзенська набережна, 18, дім 6, у військовому модулі. Участь у формуванні штату редакції газети "День" узяв Олександр Руцький, який після порятунку з моджахедського полону називав Проханова другом.

Відмовившись невдовзі від Спілки письменників СРСР, газета стала виходити під девізом "Газета духовної опозиції", хоча насправді вона була голосом маргінальних сил. Керована Прохановим редакція зайняла різко опозиційну позицію стосовно Бориса Єльцина і економічної та соціальної політики, що він проводив.

23 липня 1991 року в газеті ''Советская Россия'' було опубліковано звернення "Слово до народу", яке починалося словами: "Батьківщина, наша країна, держава велика, дана нам на збереження історією, природою, славними предками, гине, ламається, занурюється в темряву і небуття". Авторство цього документа приписували Проханову.

Проханов у себе вдома. Фото: 24smi.org

Менш ніж за місяць після публікації "Слова" у СРСР відбулася спроба військового перевороту, відома як ДКНС. Два десятиліття потому Проханов згадував: "У період Горбачова я був радикальним ДКНСником. Олександр Яковлєв казав, що ДКНС народився в газеті "День" – у моїй газеті. Що я був агентом ДКНС – не відмовляюся від цього" (з інтерв'ю Проханова Віктору Бєлосєльцеву для видання "Фонтанка.ру", опублікованого 21 листопада 2017 року.  – Попов).

У вересні 1993 року Проханов виступив у своїй газеті проти дій президента Єльцина, називаючи їх державним переворотом, підтримав з'їзд народних депутатів і Верховну Раду РФ. Після танкового розстрілу будівлі парламенту газету "День" заборонило міністерство юстиції Росії.

Редакція газети зазнала розгрому ОМОН, її співробітників побили, майно і архіви знищили. Два номери вже забороненої до того моменту газети підпільно надрукували в Мінську як спеціальні випуски комуністичної газети "Мы и время".

5 листопада 1993 року зять Проханова Олександр Худорожков заснував і зареєстрував газету "Завтра", головним редактором якої став Проханов.

Віталій Сирокомський

1970 року Олександр Проханов став кореспондентом ''Литературной газеты''. Кореспондентською мережу керував тоді перший заступник головного редактора газети Олександра Чаковського Віталій Сирокомський, вітчим нині відомого в Росії журналіста і письменника Леоніда Млєчіна.

Чаковський у "Литературке", як її в побуті багато хто називав, був, по суті, "весільним генералом". Герой соцпраці, лауреат Сталінської (1950), Ленінської (1978) і Державної (1983) премій, кандидат у члени ЦК КПРС (1971–1986), член ЦК КПРС (1986–1990), депутат Верховної Ради СРСР (1966–1989), секретар правління Спілки письменників СРСР (1962–1991), Чаковський в очолюваній ним редакції з'являвся нечасто, оскільки був постійним учасником нарад і з'їздів.

До того ж він був зайнятий написанням епопеї "Блокада". Тому весь "віз" редакційної роботи тягнув на собі Сирокомський, якого редакційні дотепники "за очі" називали "Сир" (а Чаковського – "Чак"). У своєму автобіографічному нарисі, названому ним "Загадка патріарха", Сирокомський писав:

"МДІМВ (цей виш він закінчив 1951 року.  – Попов) був кузнею "елітних" кадрів – дипломатів і розвідників, партійних працівників і державних посадовців. Тут все викладали "по-максимуму": іноземні мови – як у відомому Московському інституті іноземних мов; марксизм-ленінізм – на рівні Вищої партшколи при ЦК; історію – як на істфаку МДУ, а право – як у юридичному інституті... Проте випускник був підготовлений до роботи на будь-якому терені. Основний кістяк першого післявоєнного набору становили вчорашні фронтовики і тільки невеликий відсоток – випускники середніх шкіл. Новинкою було перше приймання дівчаток. Студентками стали Світлана Молотова [Скрябіна] і Люся Косигіна, Ера Жукова та інші доньки високопоставлених батьків – міністрів, генералів, послів тощо".

Усі виші Радянського Союзу контролювали органи держбезпеки. З урахуванням специфіки МДІМВ, який готував передусім фахівців для роботи в міністерстві закордонних справ СРСР, цей виш був насиченим агентурою міністерства державної безпеки, як у ту пору називали відомство.

Відповідно до секретної постанови Політбюро ЦК КПРС, ухваленої у період перебування у владі Микити Хрущова, який розпочав процес усунення наслідків культу особи Сталіна і пов'язаних із ним масових репресій, органам держбезпеки було категорично заборонено здійснювати агентурно-оперативну діяльність серед радянсько-партійного апарату. Відповідно, ця заборона поширювалася й на членів родин радянської еліти. У зв'язку із цим вербувальною базою для спецслужб були громадяни країни, крім іноземців, які не належали до "верхів" радянського суспільства.

Віталій Сирокомський. Фото: novayagazeta.ru

МДІМВ у радянський період часу контролювало 2-ге Головне управління МДБ (КДБ) СРСР, конкретно – 7-й відділ. Цей самий підрозділ забезпечував контррозвідувальний нагляд за діяльністю МЗС СРСР. 1948 року у СРСР розпочалася боротьба з космополітизмом, яка насправді була кампанією з політичного переслідування осіб єврейської національності. Нерідко політична обструкція переходила у кримінальне переслідування.

У єврея Віталія Сирокомського не було іншого шляху залишитися серед студентів одного з найпрестижніших вишів країни, крім як погодитися на співпрацю з органами держбезпеки. А редагування ним студентського журналу, який він ініціював, давало йому можливість широкого спілкування зі студентами та використання цих контактів у інтересах радянських спецслужб, за безпосередньої участі яких і було отримано згоду керівництва МДІМВ на видавання журналу.

Утім, за версією Сирокомського, позитивно вирішити питання про видання журналу допоміг дзвінок матері його однокурсниці Світлани Скрябіної. "Матір'ю Світлани" була дружина В'ячеслава Молотова, Поліна Жемчужина. Світлана, яка померла 1998 року, звісно, уже не могла спростувати спогадів Сирокомського.

Річ у тім, що єврейка за національністю Поліна Жемчужина, репресована Сталіним, яка після звільнення була в опалі, у самий розпал кампанії з боротьби з космополітизмом у СРСР не могла клопотати за Сирокомського. Ні до чого, крім як до нових репресій, призвести це не могло. Із журналом Сирокомському допомогли ті, про кого він не міг розповісти всю правду навіть після багатьох років. Надамо слово самому Сирокомському:

"На початку квітня 1961 року мене раптом запросили у КДБ до якогось важливого генерала. Він був дуже люб'язним, сказав, що давно читає мої статті, і запропонував:

– Ви досвідчений газетяр, уже 10 років працюєте у пресі, знаєте німецьку мову. У Берліні виходить наша газета німецькою мовою – "Тегліхе Рундшау" ["Щоденний огляд"]. Поїдьте туди на кілька років. Вас призначать відповідальним секретарем, тобто фактично керівником редакції. А видавець – командування Радянських військ у Німеччині – надасть вам цілковиту свободу рук. І знання німецької заодно повністю відновите. Давайте...

Я відразу погодився. Адже в моєму інститутському дипломі спеціальність було казано так: історик-міжнародник із Німеччини"

Журнал "Знамя", 2004 рік, № 4

Прізвища генерала КДБ, який із ним розмовляв, Строкомський не згадав: "...мене раптом запросили у КДБ до якогось важливого генерала".

Виклик у КДБ СРСР був справою неординарною. На перепустці, яку оформляли для входу в будівлю для осіб, які не були співробітниками центрального апарату КДБ СРСР, обов'язково вказували прізвище офіцера, котрий викликав. Ба більше, співробітник КДБ мав відрекомендуватися запрошеному на розмову, назвати посаду, звання, своє прізвище та ім'я по батькові.

Забудькуватість Сирокомського можна зрозуміти: генералом цим був Євген Питовранов, який із 1953-го до 1957 року був представником КДБ при МДБ Німецької Демократичної Республіки. Із 1957-го до 1961 року Питовранов обіймав посаду начальника 4-го (таємно-політичного) управління КДБ при РМ СРСР.

А до цього 1948 року він очолював 2-ге Головне управління МДБ СРСР, один з офіцерів якого, Федір Шубняков, виконуючи вказівку Сталіна, брав безпосередню участь у вбивстві голови Єврейського антифашистського комітету народного артиста СРСР Соломона Міхоелса, скоєному 12 січня 1948 року в Мінську офіцерами радянської держбезпеки.

14 січня 1995 року в телепередачі "До и после полуночи" її ведучий журналіст Володимир Молчанов звинуватив Питовранова в керівництві цим убивством. Під час судового засідання, яке відбулося у вересні того самого року за позовом Питовранова до телекомпанії "Останкіно" й особисто Молчанова, не було надано переконливих доказів провини Питовранова. Однак пляма на репутації Питовранова залишилося, і це була ще одна причина, із якої Сирокомський у публікації 2001 року не назвав прізвища генерала, який із ним розмовляв.

Варто зазначити, що не в держбезпеці розв’язували питання про призначення на відповідні посади. Це було прерогативою ЦК КПРС. А ось просувати в керівництво друкованих органів свою надійну агентуру держбезпека могла за допомогою рекомендацій партійних інстанцій. Відтак, виклик Сирокомського до генерала КДБ ніяк не міг бути випадковим. Він був передусім демонстрацією високого рівня довіри й оцінки його співпраці з органами КДБ.

Із січня 1967 року "Литературная газета", яку видавали із квітня 1929 року як орган Федерації об'єднань радянських письменників (пізніше – Союзу письменників СРСР), стала першою у СРСР "товстою" газетою – на 16 сторінках. Газета змінила не тільки зовнішність. Вона мала стати, на відміну від решти радянської преси, менш офіціозною. Саме в такій редакції газети на посаді першого заступника головного редактора з моменту реорганізації газети і почав працювати агент КДБ Сирокомський.

У травні того самого 1967 року КДБ очолив Юрій Андропов, який ініціював створення 5-го управління КДБ, покликаного під личиною боротьби з ідеологічними диверсіями противника контролювати методами контррозвідки все ідеологічне життя країни. Заступником начальника цього підрозділу було призначено Філіпа Бобкова.

Наступного року Бобков став начальником 5-го управління КДБ. Сирокомський писав, що з генералом Бобковим у нього "склалися своєрідні стосунки", однак суть цієї "своєрідності" він розкривати не став. Про наступника Бобкова на посаді начальника 5-го управління КДБ – генерала Івана Абрамова – він написав, що "його відчував".

Навряд чи багато керівників центральної преси могло похвалитися постійними і безпосередніми контактами з керівництвом 5-го управління КДБ. "Інтерв'ю з великими політиками-президентами, прем'єр-міністрами, міністрами закордонних справ – були моєю монополією",– писав у своїх спогадах Сирокомський.

І хоча питання зовнішньої політики не мали стосунку до сфери діяльності 5-го управління КДБ, агентурні повідомлення про одержувану інформацію під час таких інтерв'ю, які завжди мали на меті вловити не сказані публічно нюанси, в обов'язковому порядку доповідали керівництву КДБ. Це, зі свого боку, підвищувало професійний статус керівників 5-го управління.

Сирокомського використовували для активних заходів КДБ, про що він розповідав у своїх мемуарах:

"Пізно ввечері мене попросили терміново зустрітися з послом ФРН і передати йому, що підготовлена західнонімецьким телебаченням сенсаційна передача про радянських дипломатів-шпигунів у жодному разі не має з'являтися на екранах... Інакше в московській пресі буде опубліковано викривальні матеріали про поведінку деяких дипломатів ФРН у СРСР... Дехто із західних кремленологів неодноразово стверджував, що "Літгазета" – орган КДБ. Так, зрідка нам доводилося поступатися тиску..."

Окрім цього, "Літгазета" мала із КДБ "спільні корпункти" у Нью-Йорку, Токіо, Лондоні та Парижі. "Спільними" Сирокомський їх називає, оскільки в них під журналістським прикриттям працювали кадрові офіцери радянської зовнішньої розвідки.

Зокрема, у Нью-Йорку, за спогадами Сирокомського, "успішно працював на нас відомий письменник, драматург і публіцист Генріх Боровик, якого можна звинуватити в чому завгодно, але тільки не в роботі у КДБ". Дійсно, Боровик у КДБ не працював, тобто не був його кадровим співробітником. Він був агентом 1-го відділу ПГУ (орган зовнішньої розвідки) КДБ СРСР.

Із вересня 1974 року автор цих рядків був офіцером-оперативником 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, у кураторство якого входила редакція "Литературной газеты". До моменту мого приходу у відділ у літерній справі №1110, яке було у виробництві цього підрозділу, набралося достатньо компромату (за критеріями держбезпеки) щодо Спілки письменників СРСР, його друкованого органу "Литературной газеты" й особисто Сирокомського, щодо якого начальник 2-го відділу підполковник Володимир Струнін і його співробітники старший оперуповноважений капітан Євген Аужбекович та оперуповноважений капітан Микола Нікандров склали проєкт записки у ЦК КПРС, що не віщував Сирокомському нічого доброго.

Однак далі генерала Абрамова проєкт не пішов, оскільки Сирокомський був постійним агентурним контактом Абрамова. І коли окремі співробітники газети закликали Сирокомського бути обережнішим у висловлюваннях щодо політичних питань, той, не підозрюючи про навислу над ним небезпеку, не без гордості повідомляв, що боятися нічого, оскільки його другом є генерал Абрамов із 5-го управління КДБ.

Тільки коли Сирокомський уявив, що досяг стану, за якого міг діяти, не зважаючи на КДБ, генерал Абрамов дав хід зібраним щодо Сирокомського матеріалам, показавши норовистому журналісту, хто у країні господар. За рішенням ЦК КПРС Сирокомського змістили з посади. Її обійняв керованіший Юрій Ізюмов.

Сирокомському запропонували два місця служби: видавництво "Прогрес", у якому працювало понад 100 іноземців, і Всесоюзне агентство з охорони авторських прав (ВААП). За обома організаціями контррозвідувально спостерігали співробітники 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, того самого, який збирав компромат на Сирокомського.

Ба більше, в обох цих організаціях працювали офіцери чинного резерву КДБ, які також були співробітниками 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ. Деякі офіцери примудрилися попрацювати і там, і там. Зокрема, у видавництві "Прогрес" під прикриттям працював підполковник Геннадій Зарєєв, але після п'яного дебошу, вчиненого ним у видавництві на початку 1980-х років, Зарєєва перевели у ВААП.

Сирокомський як нове місце роботи обрав ВААП, у якому, окрім Зарєєва, служив на посаді заступника голови правління офіцер чинного резерву КДБ колишній співробітник зовнішньої розвідки полковник Василь Романович Ситніков. Там само працював ще й підполковник Тарас Плахута.

Сирокомський опинився буквально під дебешним ковпаком і згадував потім про ці два роки свого життя як про найважчі: "Два роки у ВААП були найболіснішим відрізком мого життя. Через чужу мені чиновницьку роботу я тяжко захворів – спазми судин, насилу видряпався".

Чиновником Сирокомський служив не вперше: на початку 1960-х років він пропрацював два роки помічником першого секретаря Московського міськкому КПРС Петра Демічева, а після нього – Миколи Єгоричева. Ця чиновницька посада Сирокомського не гнітила, оскільки не доводилося працювати під невсипущим оком чекістів, перебуваючи до того ж у чекістів в опалі.

Попередню частину опубліковано 8 липня. Наступна вийде 22 липня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.