Актор Іваниця: Розумом я розумів, що буде війна, а емоції казали: такого не може бути
Тренування – не найскладніше. Найскладніше – це копати
– Як ви для себе ухвалили рішення покинути творчість і взяти до рук зброю?
– Напередодні вторгнення я був у Києві, жив собі, працював. На той час я вже намагався поновити свій військовий квиток. Я розумів, що, на жаль, орки, найімовірніше, підуть. Це відчуття з'явилося ще тоді, коли Путін написав статтю про один народ. Я зрозумів, що буде війна. Зараз намагаюся аналізувати, пам'ятаю, що головою я розумів, що все на це вказує, а емоції казали: такого не може бути. Я не хотів у це вірити. Десь наприкінці року я зрозумів, що не хочу собі зізнаватися в цьому, і пояснив собі, що просто ходитиму, готуватимуся.
Тероборона є й у мирний час, ти ходиш, раз на рік якісь виїзди, просто щоб бути готовим. Але виявилося, що вже треба було бути готовим. На початку року я заходився відновлювати військовий квиток і встиг його зробити якраз 23 лютого. 24 лютого я повністю проспав. Прокинувся і побачив якусь шалену кількість повідомлень на телефоні. Тоді слово "почалося" набуло такого страшного збарвлення. І пішов у військкомат.
Я згадую, що востаннє у своєму житті бився в інституті. Я не відчуваю насолоди від будь-якої агресії. Але часом, коли на тебе сунеться агресія, у тебе немає вибору і ти мусиш – береш зброю і робиш, що треба.
– Коли ви вирішили воювати?
– У мене після Нового року була цікава зустріч зі старим знайомим, і він сказав: "Ну що, які плани на війну?" І я відповів, що не з лякливих і піду воювати. У цьому питанні я собі поставив плюс: як замислив – так і зробив. На щастя.
– Не шкодуєте про це часом?
– Я не так давно зрозумів, що нам усім шкодувати немає про що. Це гнівити Бога. Ми стояли на такому роздоріжжі в перший тиждень вторгнення – нас могли або захопити, до того ж майже всю Україну, або ми встояли б. Якби нас захопили, на захоплених територіях почалася б така партизанська війна, що орки почали б жорстко мстити мирному населенню. На жаль, це були б Ірпінь, Буча, але помножені на всю територію України, і плюс ми б стали частиною цього оркостану, на який Захід наклав би санкції. Ми б разом із росіянами котилися вниз. Нам абсолютно немає про що шкодувати, у нас усе склалося, напевно, найкраще, як тільки могло скластися. Ми мусимо щодня радіти. Тому я не шкодую, що пішов у ЗСУ.
– Стріляти доводилося?
– Так, звісно. У людей – ні. Стрільби в нас спочатку були майже щодня, а зараз – з іншою періодичністю. Додають уже якесь важке озброєння, а не просто "калашматик". У бою я ще не був. Але і я, і побратимчики мої готові. Нас тренують активно.
– Складнувато після цивільного життя налаштовуватися на військове?
– Тренування – не найскладніше. Найскладніше – це копати. Ми часто змінюємо позиції. Приїжджаєш на місце і в будь-якому разі треба копати. Але все в межах того, що ти можеш зробити. Немає якихось гіпервиснажень, як на мене.
– Ви фізічно тренувалися, були активною людиною?
– Так, і це, напевно, мені теж частково дуже допомагає.
– А ви за ці місяці схудли?
– На жаль, ні! Ви уявляєте, трішки м'язів наросло, але жирку не зменшилося. Бо нас так годують, що часом неможливо не переїдати. Я не набрав критично. Але я сподівався скинути вагу. У перші місяці так і було. Але коли основної нервовості такої критичної не стало, вага почала повертатися. У мене це така вічна боротьба з холодильником. Дуже складно схуднути, бо забезпечення на досить пристойному рівні, волонтери допомагають. У нас часом є і банани, і яблука. Не те щоб постійно, але з нормальною періодичністю.
– Чим вас годують?
– Що самі приготуємо, те і їмо. Каші, борщі. Побратимчик скучив за голубцями, бац – накрутили голубців, скільки змогли. Вони вийшли ліниві, але були голубці. Нам видають продукти на розташування, і ми готуємо по черзі.
– Ви живете вдома і на службу ходите?
– Як правило, перебуваю в місці розташування підрозділу. Ми жили у бліндажах – це не найкрутіша річ. Але якийсь тиждень, ти повертаєшся – і все наче добре.
– А як із гігієною у бліндажі, з водою?
– Зробив душ, натягав води і маєш душ. Плюс завжди є вологі серветки, коли екстрена ситуация. Поки нам ніхто ще не казав: "Пацани, ви смердите".
– Одягом і взуттям ви забезпечені?
– На початку, у перший день у військкоматі, нам сказали, що все дадуть. Нам видали лише зброю й набої. Нас тоді врятували волонтери. Дуже пощастило – нам трапився Сід, це громадянин Австралії, але він живе в Україні, і він весь наш підрозділ затарив. Тоді було нібито тепло, я прийшов у пальті легкому, а потім стало дуже холодно. І коли він привіз теплу куртку, я мало не заплакав. Він забезпечив теплим одягом і взуттям усіх хлопців. Тобто тоді волонтери рятували капітально. Ми намагалися порахувати – мільйони гривень цей Сід витратив на нас. Він золота людина, і таких у нас багато, дякувати богу.
– Яке у вас звання?
– Солдат. Я кулеметник.
– Із якого кулемета стріляєте?
– "Покемоном" у народі його називають. Це "Калашников", але великий. Кулеметна точка трохи більша, ніж стрілецька, про неї треба більше піклуватися. Військові всій зброї дають якусь домашню назву. Наприклад, короткий автомат Калашникова має назву "Ксюха".
– А свій кулемет ви якось назвали?
– Думав, але поки ще імені в нього немає.
– Може, вам конкурс в Instagram запустити?
– Не знаю... Це якось інтимно так. Насправді, це складно пояснити, але зброя – магічна річ. Береш у руки, і по тілу пробігають імпульси. До свого "калашматика", із яким я від першого дня, я дуже звик. Напевно, як доведеться здавати, буде складно прощатися. Помітив, що до зброї звикаєш. Раніше був рефлекс, коли кудись ідеш: телефон є, фух. А зараз – телефон є, "калашматик" є, фух. Зброя тепер критичніша, ніж телефон. Уявіть собі.
Страх був лише в перші дня вторгнення. А потім гнів
– Новини читаєте? Що вас найбільш вразило останнім часом?
– Трохи часу є, то читаю. Неприємно вразив Ілон Маск. Він завжди для мене був світлою людиною майбутнього, а тут він виявився не таким. Мене неприємно вразив весь Захід. Це була моя помилка, я чомусь думав, якщо Росія почне повномасштабне вторгнення, тієї ж миті буде торговельне ембарго, цілковита ізоляція, бо це країна-агресор, яка руйнує наявний устрій. Але вони цього не зробили.
Це помилка була ось чому. Я згадав нас 2008 року, коли Росія напала на Грузію. Ми просто були трішки стурбовані. Ми ходили на роботу, у кав'ярні. Жорсткої реакції не було. Тому звинувачувати Захід, що він такий, я не можу. Він нам допомагає, хоча він дбає про свої інтереси. Чудово, що наші інтереси співпадають, але такого, щоб вони просто грудьми за нас стали... Це було помилкове очікування. Але зараз Захід дедалі більше бачить поведінку російських орків і дедалі більше розуміє: якщо їх пустити далі, то це загроза усьому світові. Це усвідомлення приходить.
– У країнах усього світу дуже вразила реакція українського народу на вторгнення, відвага наших воїнів. І для багатьох із нас це теж було дивовижним – такі єднання й рішучість. А як ви це відчули?
– До війни були популярні такі розмови, особливо в російськомовному середовищi: "Если российская армия пройдет, три дня – и нет Украины". Я завжди боровся з таким поглядом і тішуся, що не помилився. Ми красунчики, завдяки цьому ми перемагаємо. Нехай поки що не все відстояли, але рухаємося до цього. Мене вразили наші люди. Коли в перші дні були забиті виїзди з Києва, люди їхали, машин багато, але жодного випадку тисняви чи щоб люди по головах інших ішли, такого не було. Усі допомагали одне одному. Це чудово. Цим можна пишатися.
– Вам довелося бути у звільнених містах?
– Так, коли росіяни відступили з Київської області, почали скорочувати наші пости, спочатку ми не мали, що робити, і придумали: збирали волонтерськоу допомогу і возили її в Ірпінь, Бучу, і ще далі в той бік до маленьких сіл, куди не пускали цивільних, але людям там була потрібна ця допомога. Це видовище було неприємне. Ірпінь – чудове місто. Я там часто бував. А коли ти бачиш усе посічене, уламки техніки і набоїв, коли ти уявляєш, що відбувалося, ставало боляче. Але водночас це додавало рішучості.
– Страху не було?
– Страх був лише в перші дня вторгнення. А потім – гнів. Постійно гніватися складно, то потім ти змінюєш своє ставлення. Скажімо, є скажений собака у дворі. Ти ж не будеш на нього постійно гніватися. Ти просто маєш його приспати.
Я за те, щоб кожна людина мала право на власну точку зору. Якщо ти підтримуєш, умовно кажучи, сатану, то їдь туди і там підтримуй. Складно пояснити, як іще можна вірити РФ
– Ваше ставлення до росіян змінилося?
– На жаль. Я очікував, що вони хоча б у більшій кількості почнуть піднімати протести проти війни. А вони як з пекла просто. Я раніше любив Олександра Солженіцина, а потім мені показали його статтю "Как нам обустроить Россию", а там та сама імперська хрінь: нам потрібні північний Казахстан, Україна – і тоді Росія заживе. Після цього, блін, перестаєш вірити в добрих людей Росії. Так наче добра людина, б'ється проти системи, влади, але однаковоо ця імперськість, ця московська зверхність... Вони мене розчарували. Я розраховував на більший рух спротиву Путіну.
– Бачите, який у них перебіг мобілізації – виїхало із країни утричі більше людей, ніж хотіли мобілізувати.
– Мені дуже приємно це фіксувати. Ми самі не золоті – у нас багато недоліків, корупції, рукожопства, бажання зробити абияк. Але в Росії цього набагато більше. І страху в них набагато більше.
Пам'ятаєте момент, коли у них оголосили мобілізацію, а в нас тоді сказали, що осіннього набору призовників в армію не буде? Я просто кайфував від цієї новини. Дійсно, у нас досить сил і добровольців. Ми круті, але треба ставати кращими. Не так давно я зрозумів, що, коли ми переможемо кацапів, залишиться перемогти всередині, у себе. Ми теж лояльні до корупції, часом не віримо, що ми можемо щось зробити.
– У нас було багато симпатиків Росії. Не відкидаю, що вони й залишаться. То що робити з ними?
– В ідеалі, я б їм доплатив, щоб вони поїхали до Росії. Я за те, щоб кожна людина мала право на власну точку зору. Якщо ти підтрумуєш, умовно кажучи, сатану, то їдь туди і там підтримуй. Складно пояснити, як іще можна вірити РФ, підтримувати її. Таких людей, мабуть, стає дедалі менше, але вони, на жаль, є.
– Є ваші колеги, які зробили себе в Україні, а поїхали до РФ і зараз підтримують Путіна.
– На жаль, такі є. Але інших більше. Мені було дуже кайфово, коли я бачив багато акторів, режисерів, операторів та інших людей кіно, які пішли воювати. Приємно.
До 2014 року на українському кіноринку російських грошей була вагома частка. Виїхати в Москву на зйомки – це було як вхопити зірку з неба. Завжди було прихильне ставлення до Росії. Це було неприємно для мене. Думаю, що це залишиться в минулому, тому що підтримувати зло – не круто.
– Як ви вважаєте, як зміниться культурне середовище в Україні після війни?
– Після Першої і Другої світових воєн у країнах Європи були сплески в літературі, поезії, музиці. У кіно такі гострі обставини вивільняють сильні почуття, і люди можуть створювати шедеври. То я б чекав на появу шедеврів після війни.
Війна робить людину агресивнішою, холоднішою, жорсткішою, але водночас я відчуваю, що став сентиментальнішим
– Де зараз ваша сім'я?
– Мої діти повернулися до Києва. Вони були на заході України разом із колишньою дружиною. А я одружився під час війни і вже три місяці як одружений. Це відбулося в червні. У мене були стосунки з дівчиною Ланою. Я довго до неї підбивав клинці, вона ж була холодною до мене. Після вторгнення ми почали більше спілкуватися, переписуватися, потім зустрілися, знову загорілися й одружилися.
– І як поєднуєте подружнє життя і військову службу?
– Під час короткого звільнення я зустрічаюся із дружиною, їжджу додому. Коли нас уперше відпустили – це було десь за місяц після початку вторгнення – буквально на кілька годин додому, помитися, узяти речі, такий кайф був зайти до себе у квартиру, прийняти душ, полежати. А потім ти повертаєшся в розташуванне – це було дивне для мене почуття – наче додому. І я такий: "Усе, я йду додому… Зачекай, я ж був удома!"
Я вам скажу, війна робить людину агресивнішою, холоднішою, жорсткішою, але водночас я відчуваю, що став сентиментальнішим.
– Який вияв це має?
– Пам'ятаю перші дні. Київ, сирени, усі бігають. До мене підходить бабця й каже: "Синку, усе ж буде добре?" Я не знаю, як я тоді втримався. Усередині стільки емоцій накопичилося, піднялося все це... Я сказав: "Так, усе буде добре". Відійшов і витер сльози. Складно все пояснити. Часом находить.
– А коли вдруге плакали?
– Я ж солдат! Я тримуюся. Усередині я ридаю майже щодня, але зовні – ні.
– Ви вважаєте, що сльози – це вияв слабкості?
– Ну, коли солдат на посту ридає, напевно, це не найкраще (сміється).
Коли я бачив, скільки добровольців іде воювати, як нам люди допомагають, я розумів, Україна не може програти
– Військова справа – узагалі не дуже весела, але військові теж люди. Чи залишається у вас час і натхнення на гумор?
– Так. До того ж на перший план виходить чорний гумор. І про смерть зокрема. Якось побратимчику привезли новий бронік. Усі кажуть: "О, який крутий бронік". А один каже: "Слухай, коли тебе вб'ють, можна я заберу собі?" І це нікого не ображає, сміємося. Як і в будь-якій ситуації, гумор зближує, допомагає, розряджає ситуацію, коли потрібно.
Мені пощастило, моя рота на 90% складається з людей, які прийшли 24 лютого у військкомат, усі мотивовані, добровольці, розуміють, що й заради чого вони роблять. Але й у нас бувають непорозуміння. Я думаю, це такий психологічний момент: кіпіш, формують патрулі, пости, треба стежити за порядком. Минув місяц-другий, ти маєш боротися з ворогом, а ворога немає. І, напевно, підсвідомо людина починає все, що накипіло, виливати на побратимів. І мені подобається, що серед занять наших, зокрема і бойова психологія. Ми багато цих моментів проговорюємо. Часом путні розмови налаштовують на здоровий лад: треба пробачати, тому що в нас спільна мета – бити ворога і звільняти свою землю. Тому критичних моментів не було за цей час.
До речі, спочатку в теробороні Київа було 12 рот. Після того, як росіяни відступили, ситуація стабілізувалася, деякі роти почали розпускати. Деякі залишили і ввели у склад ЗСУ. Перед тим були певні випробування.
У нас від самого початку казармене становище, зброя постійно із собою. Ми стояли на певній відстані від міст, де були бойові дії, але в нас були бойові завдання. Ми цілодобово працювали на постах, це було нелегко. І деякі хлопці відмовлялися відразу. Їм подякували й відпустили. Потім було кілька перевірок. Командування приходить: "Усе, збираймося, завтра – на схід, хто не хоче – пишіть заяву". А потім виявилося, що це перевірка – якщо люді не готові воювати, краще відразу про це хай скажуть. Таких було небагато. Усі, хто залишився після цього, склали присягу і стали бійцями ЗСУ.
– Для вас присяга стала подією?
– Я свою присягу склав 24 лютого, коли прийшов до військкомату. Потім це вже була формальність – я узаконив свої відносини із ЗСУ. Але ухвалив рішення я саме того дня: до перемоги я тут. І це станеться дуже скоро, я впевнений. У мене від самого початку було це відчуття, що перемога неминуча. Я – оптиміст. Ми не можемо програти. Коли я бачив, скільки добровольців йде воювати, як нам люди допомагають, я розумів, Україна не може програти. Так, на це знадобиться певний час, будуть жертви, але ми переможемо.
– Навесні був дуже складний час – ми втратили Херсон, ворог захопив частину Сумської, Харківської, Запорізької областей. Це не похитнуло вашого оптимізму жодного разу?
– Навіть коли росіяни намагалися оточити Київ, я не сумнівався. Я розумів, що буде складно, що будуть жертви, але точно вони не зможуть виграти цю війну. Вони не мотивовані, вони настільки корумповані... Ця величезна колона військової техніки не дісталася Києва через погану резину, погане мастило й пальне. Усе крадуть, усього мало, і це впливає на боєздатність російської армії. У корумпованій країні керівництво деградує – у нього завдання красти, а не бути ефективним. І кацапське військове керівництво саме таке.
Нам пощастило реально фактично що із президентом Володимиром Зеленським, що з головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. У нашій корумпованій військовій сфері те, як Залужний керує, – це реально круто. Я не створюю собі кумирів, але визнаю, що він – красунчик.
Мені подобається Зеленський після 24 лютого – він, по-перше, не втік, а, по-друге, він не ліз у військови справи. Ніхто не ставив мети, скажімо, до Дня Незалежності повернути Харків і начхати, за яку ціну. Він довірився Залужному. І Залужний усе робить максимально эффективно з мінімальними втратами. На жаль, перемога не поєднується з тим, щоб робити все якнайшвидше. Треба планувати, готуватися, а на це потрібен час.
– Тобто ми всі маємо набратися терпіння й дати змогу військовим зробити свою справу?
– Нам усім треба пам'ятати, що найважливішу межу ми вже перетнули – ми не стали частиною оркостану. На нашій території немає терору і злиднів, які могли бути. Ми вже перемогли, просто щоб остаточно вигнати росіян, треба трішки часу.