Заcтупниця командира 518-го батальйону Алмазова: Син просився до мене в підрозділ, але я категорично проти – моя увага змістилася б у бік його безпеки
У нас перед очима відбувалася атака – ми бачили, як збивали гелікоптери, як розбомбили гостомельський аеропорт
– Пам'ятаєте, що з вами відбувалося 24 лютого?
– Уранці ми вже були під гостомельським аеропортом й організовували медичну евакуацію. Буквально за кілька днів до цього ми з командою обговорили, де зустрічаємося, якщо раптом зникне зв'язок. Наша машина провела вісім років на фронті, і ми тільки-но встигли відремонтувати її, повністю підготували, завантажили медикаменти. Ми вже знали, що готують наступ. Як людина інтуїтивна я підготувала кілька варіантів. Спочатку збір планували у Чернігівській області, у Білій Церкві та Гостомелі.
Але коли почалося російське вторгнення, все пішло не так. Київ ізолювався, і ніхто не зміг в'їхати. У нас команда по всій Україні розкидана – Одеса, Донецька область, Львів, Харків, Житомир. Люди намагалися, але не змогли приїхати. Ми залишилися лише з тими, хто був у Києві. Окрім того, медики нашої команди одразу пішли у військкомат. Ті, хто підтягнувся, ті залишилися. О 5.00 я всім зателефонувала, сіла в машину і поїхала в Гостомель. Ми зібралися у наших друзів, підтягнулася команда, і от у нас на очах відбувалася атака – ми бачили, як збивали гелікоптери, як розбомбили гостомельський аеропорт.
Ми вийшли на перехрестя на Пуща-Водицю і дві доби то підходили, то відходили – нас обстрілювали, танки їздили, літаки літали. Постійно давали команду – розгортати шпиталь, потім – згортати та відходити. Наше завдання було – приймати поранених.
– Чи багато тоді хлопців дістали поранення?
– Слава богу, ні. Після виходу з Гостомеля у спецпідрозділі був лише один легкопоранений. Решта – забиття, порізи, як ми кажемо, побутові травми. Після цього сказали, що туди зайшла підтримка, і нам надійшла пропозиція піти на оборону аеропорту в Жулянах. І ми з командою туди вирушили.
– Складно було в "Жулянах" у ті дні?
– Ми більше ніж місяць там провели. Нас вивели, коли напруження спало і зайшли прикордонники та Нацгвардія. Було досить напружено, бо багато ДРГ намагалися зайти в аеропорт. Наші ефективно їхні атаки відбивали. Постійно були спроби обстрілу. Чудово спрацьовувала наша ППО – збивала ракети. Ми чули, як на околицях точилися якісь бої.
Поранених було небагато. Один хлопець на розтяжці підірвався – слава богу, обійшлося осколковими пораненнями. Здебільшого побутові травми. Але оскільки зима, неймовірно холодно, то всі перехворіли, температура, кашель, шмарклі. І на COVID-19 теж кілька разів хворіли, бо і смак, і нюх втрачали бійці, але й далі виконували свою роботу. На щастя, обійшлося без чогось серйозного.
– Вам допомагали у цей час?
– Ми зайшли в "Жуляни" з однією машиною "швидкої", а за місяць вийшли із шістьма. Першу "швидку" нам зібрала діаспора з Австралії, другу – із Чехії привіз наш друг, який із 2014 року нам допомагає, третю машину привіз благодійний фонд із Білої Церкви, четверту пригнав голова київського автомотоклубу і п'яту – актор Андрій Джеджула. Усі необхідні потреби у медикаментах закривали відразу ж завдяки волонтерам.
Усі мої друзі і знайомі допомагали, чим могли – і їжею, і медикаментами. Дуже вдячна клініці "Добробут", яка дуже виручила, коли я організовувала шлях евакуації з аеропорту – це перша точка, куди доправляли поранених. Вони єдині, хто нас тоді приймав, – до них близький підскок, у них гарна команда і є можливість переливання крові. Усе, що потрібно, там було, а головне – люди, котрі розуміють, що таке бойова травма. Ми туди багато хворих відвезли. Ще була стоматологія Family Dental Clinic, яка приймала всіх наших бійців безплатно.
Ці ракетні обстріли, коли стріляють із літаків, із вертольотів – це реально страшно. До 24 лютого ми з таким не стикалися
– Ви починали волонтеркою, а коли вирішили піти на військову службу офіційно?
– Коли нас вивели із "Жулян", наш комбат (він тоді ще теж був добровольцем) запропонував мені очолити медичний напрям. Сказав прямо: "Галю, ти вже не зможеш волонтерити. Ми підемо воювати, тому бери управління медпідрозділом і мобілізуйся". Тоді тільки-но відкрили житомирську трасу, ми поїхали до Житомира у військкомат і вночі оформлялися. Тепер ми – 518-й батальйон 1-ї бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. А я – заступниця командира батальйону, керую медичною евакуацією.
– Якщо порівняти бойові дії 2014 року й 2022 року, який період став найважчим для вас?
– Найважчим у першій частині війни були Піски в Донецькій області, коли наші бійці вже покидали донецький аеропорт. Тоді було багато поранених. Нещодавно дивилася наші бортові зошити – був один день, коли вивезли 30 поранених... Іноді ми вивозили двох-трьох осіб у машині. Були різні поранення, тяжкі зокрема.
Нелегко довелося у Дебальцевому. Ми були у крайньому селі перед Дебальцевим і приймали поранених хлопців понад три доби. Не спали, безперервно під'їжджали, забирали бійців і забирали. А ще було важко у Красногорівці Донецької області.
У цьому періоді війни – після 24 лютого – все абсолютно важко. Коли ми ще під Гостомелем стояли, було страшно. Таке враження, що ти в якомусь екшні береш участь. Неможливо було свою свідомість змусити збагнути, що це все – реальність. Здавалося, все нереально. Навіть коли над головою летять "сушки", і в тебе волосся дибки стає, і ти розумієш, що це – ворожий літак. Я розумію, що зі своєю "швидкою" для них інтересу не становлю, але... Танк туди-сюди бігає дорогою, і ти не знаєш, чий це танк – він без розпізнавальних знаків... Ці ракетні обстріли, коли стріляють із літаків, із гелікоптерів – це реально страшно. До 24 лютого ми з таким не стикалися.
Вже коли ми були в "Жулянах", ми жили в нещасному маленькому підвальчику і розуміли, що будь-який приліт не те що ракети, а навіть міни – і нас завалить. Під час ракетних ударів – ми вже бачили наслідки. Ми одними з перших підскочили, коли ракета влучила в багатоповерхівку на проспекті Лобановського в Києві. На щастя, вона не розірвалася, інакше наслідки могли бути набагато гіршими. І ось ти розумієш, що всі аеропорти розбиті довкола, а ти – в епіцентрі інтересів тієї сторони… Щодня, щоночі ми готувалися до штурму. Страшно.
– Виходить, цей етап війни агресивніший?
– І набагато жорстокіший. За вісім років ми звикли, що є лінія фронту, на такій умовній межі наші, а там – уже чужі. Ти знаєш, де блокпост, де орки, і триває пасивно-окопна війна. А тут ти не розумієш, де свої, а де чужі. Тому що ти в епіцентрі подій. Коли був перший штурм під Гостомелем і наступні – ми вперше бачили, як позиції наших хлопців атакували всіма видами озброєнь.
Коли чуєш по рації: "Танки на "Москву"! Це просто на серце лягало... І ми взяли і "Пітер", і "Москву", Нову Гусарівку, Байрак
– Звільнення Харківської області відбувалося у вас перед очима?
– Навіть більше, це наш батальйон запустив каскадний процес. У серпні був перший штурм перед Балаклією. Того дня у мене було багато поранених, були й загиблі. Ми працювали на виснаження, безперервно вивозили поранених, стабілізували їх і доправляли у шпиталь. Доводилося забирати бійців із поля бою.
Ми залучили всі наші машини, зокрема й особисті автомобілі. П'ять авто того дня вийшли з ладу – пошкодження осколками, пробиті радіатори, знищені колеса тощо. Добре, що напередодні ми підтягнули резерв. Евакуація тривала безперервно.
Ми навіть вигадали одну фішку – зміна екіпажів: на шляху до стабпункту під'їжджала машина, яка стояла в резерві, щоб не перекладати поранених, ми просто мінялися кермами – забирали резервну машину і їхали по інших поранених, а новий екіпаж нашою машиною віз поранених далі. Це було настільки швидко й ефективно.
Якщо був, наприклад, дуже тяжкий поранений, то змінювали лише водія. Я вистрибувала з-за керма і сідала в інший автомобіль, мій медик супроводжував пораненого до шпиталю, а зі мною їхав інший медик. Був такий потік, що кожна секунда дорога. І всі довкола допомагали надавати допомогу пораненим – тримати крапельниці, розрізати одяг, подавати бинти тощо. І так увесь день.
Потім іще два штурми. І ось другий із них дав цей результат. Дуже пишаюся, що наш батальйон був тією першою фішкою доміно, яка привела до падіння оборони противника. Звісно, наші командири – молодці! Операцію було настільки правильно сплановано, що результат був приголомшливим. Ми за одну добу взяли 12 населених пунктів. За день знову бій, коли звільняли Вільхуватку, і він запустив ефект доміно.
– Як ви тоді почувалися?
– Це було неймовірно! Така мотивація для бійців. Багато підрозділів до нас намагалися взяти Балаклію. Вона у вигідній позиції – на височині, звідти добре проглядалися українські позиції. Ми ж окупантів фактично не бачили. Правильно спланували операцію і знищили два укріппункти, які не давали нам жити. Їм дали такі знакові назви – "Пітер" і "Москва". Коли чуєш по рації: "Танки на Москву!" Це просто на серце лягало... І ми взяли і "Пітер", і "Москву", Нову Гусарівку, Байрак.
Ми були дуже здивовані, що росіяни тікали, коли зайшли на ці укріппункти, – наскільки вони були сильні. Ми мали нерівні сили. А потім пішло... Коли ми стали щодня просуватися і щодня ночували вже у новому населеному пункті...
– Вони драпали стрімголов?
– У наших бійців була така ейфорія, що всю Харківську область звільнили. Перші штурми – це були контактні бої. Вибивали саме ворога із населеного пункту. А коли пішла хвиля, окупанти самі тікали так, що ми не встигали їх наздоганяти. І так ми опинилися в Куп'янську.
– Ви бачили цих російських орків?
– Бачили їхніх багато "200-х". Тіла всюди валялися – і по колодязях, і по домівках, і по дворах. Вони своїх не забирають із поля бою. Я телефонувала у місцеву адміністрацію, казала, що треба прибрати тіла. Якщо ми за кожного бійця горою, то вони – ні. Вони навіть поранених своїх не всіх забирають.
Полонених теж бачила, як брали. Наші хлопці затримали одного спецпризначенця. Він під місцевого жителя вбрався, але хлопці досвідчені, швидко його розкусили. Українською запитали, на якій вулиці він живе, він навіть не міг відповісти. Потім привели місцевих, запитали, вони сказали, що це чужий. А потім у нього наколки роздивилися – виявилося, непроста особа. Чи не встиг утекти, чи хотів залишитися в нашому тилу.
Правило таке у нашого командира, він усім новеньким каже: "Є можливість – спи, є можливість – їж". Тому що ніхто не знає, що буде далі
– Залізні нерви треба мати, щоб під обстрілами вивозити поранених.
– На це вже не відволікаєшся. Коли поранені стогнуть, а медик постійно питає: "Галю, коли приїдемо?" – ти розумієш, що рахунок іде на хвилини, і взагалі не думаєш, що відбувається довкола. На жаль (і це кепсько), до обстрілів звикаєш. Так, страшно. Але звикання – це погано. Тому що можна втратити пильність. А це дуже важливо.
Коли був перший штурм у Херсонській області і ми звільнили Іванівку (ще в червні), тоді трапилося щось містичне. Ми з хлопцями сховалися в ліску, щоб підскакувати в це село і забирати поранених. Чуємо по рації: "Вітерець" на виїзд, у нас тяжкий". Я лечу на шаленій швидкості. Наші махають дорогою рукою – туди, нам уже повертати на з'їзд до Іванівки, і я раптом гальмую. Не знаю чому. Там застрягла військова машина, просто сиділа на пузі. Я питаю бійця, чи правильно я заїжджаю до Іванівки. І він каже: "Їдете правильно, але дорогою не можна – вона замінована, там уже кілька годин тому підірвався командир". Чому мене смикнуло зупинитися? Зараз би не розмовляла з вами…
– Втомилися?
– Усі втомилися фізично. Але я не бачила, щоб хтось падав духом, впадав у депресію. У нас у батальйоні практично всі люди, котрі воювали, добровольці, і навіть люди з інвалідністю всіма правдами і неправдами повернулися у стрій.
Звісно, буває непросто. Перші пів року сон був по дві чи дві з половиною години, не завжди є можливість поїсти, прийняти душ, навіть нормально сходити в туалет. Про гарячу воду вже ніхто не думає. Ми, як то кажуть, підвальні люди. Адже якщо немає потреби в евакуації, ми перебуваємо у підвалі. Назовні ніхто не виходить – це небезпечно.
– Як ви це все витримуєте?
– Це досвід восьми років війни. Уже за цей час і в бліндажах пожила, в окопах, підвалах, зруйнованих будинках. Адаптувалася. Набагато легше, коли знаєш, як поводитися. Правило таке у нашого командира, він усім новеньким каже: "Є можливість – спи, є можливість – їж". Тому що ніхто не знає, що буде далі. Сон на війні на вагу золота. Але й до цього звикаєш, за будь-якої нагоди намагаєшся поспати.
– Встигаєте із сім'єю спілкуватися?
– Рідко. Там, де ми перебуваємо, зв'язку практично немає, не завжди є можливість розмовляти. І ти ніколи не залишаєшся сам, завжди з кимось, а так розмовляти не дуже комфортно.
У мене є син. Він уже дорослий – 24 роки. Протягом перших двох-трьох місяців служив добровольцем, а зараз волонтер, відвозить допомогу на фронт. Він просився до мене у підрозділ, але я категорично була проти – мій акцент уваги змістився б у бік його безпеки. Я розумію, що зараз немає безпечних місць. Коли обстріляли вокзал Києва, він опинився там, саме виходив із поїзда 10 жовтня. Але якби він був поруч, мені було б набагато важче.
– А батьки?
– Мама померла у 2016 році. Тато живе у Дніпропетровській області. І там також неспокійно. Там-таки в мене сестра і брат. У сестри була можливість виїхати, але вона приймала біженців із першого дня вторгнення і їхати категорично відмовилася. Тобто вся сім'я служить Україні, кожен по-своєму. Тато дуже переживає, що ми рідко спілкуємося.
Під Іванівкою машина вивозила поранених на ободах! Жодне колесо не вціліло, все розбите уламками
– Зараз у вас усі потреби закриті?
– Наш батальйон постачають дуже добре, оскільки він увійшов в історію як батальйон, який змінив перебіг війни. Щодо забезпечення проблем немає, волонтери допомагають. Єдине, що у нас величезний бюджет іде на ремонт машин.
– Скільки живе машина?
– Нам пригнали машину під Куп'янськ о 20.00. Об 11.00 її вже було розбито – приліт. На щастя, екіпаж не постраждав. Водночас перша машина, яка вже вісім років на фронті, і далі служить. Вона й досі з нами. Буває, тільки зайшов на позицію, прилетіло – і машини немає. Плюс у тих місцях, де наша лінія оборони, звичайною машиною не заїдеш, потрібен позашляховик. Вони працюють на зношування. Під Іванівкою машина вивозила поранених на ободах! Жодне колесо не вціліло, все розбите уламками. Але завдяки тому, що гарна машина, – вона витягла, а потім пішла на довгий ремонт.
Потрібно враховувати, що до нас потрапляють списані машини. Люди купують їх, упорядковують і доправляють на фронт. Тобто ресурс уже втомлений, а на фронті в тих умовах його взагалі не залишається. На тих дорогах летять амортизатори, колеса постійно рвуться уламками – по три–п'ять разів на день міняємо колеса. Машини не лише внаслідок обстрілів пошкоджуються, а й внаслідок перевантажень. Наші медики жартують: "Везеш пораненого, вони стогнуть, просять знеболювальне, щойно Галя за кермом, у салоні тиша – до самого приїзду". Мабуть, я жену на такій швидкості, що вони забувають про біль.
– І хто сплачує ремонт машин?
– Перші три свої зарплати я передала на ремонт "швидких", інакше ми не змогли б рятувати поранених. Власним коштом здебільшого. Часто допомагають волонтери. Але важко пояснити людям, чому ти постійно просиш кошти на ремонт. Мені вже незручно просити. До того ж у нас немає де особливо ремонтувати. Найближча точка за 70 км, де ми якось могли зробити ремонт, якщо він нескладний. Якщо потрібне складне втручання, треба везти машину до Харкова, Дніпра за сотні кілометрів.
Від водіїв багато залежить. Слава богу, у нас чудові водії. Та й із медиками дуже пощастило. За ці вісім років зі мною працювали хірурги, анестезіологи, акушери, ветеринари, лікарі швидкої допомоги, хірургічні сестри і, звісно, парамедики. Усі вони волонтери: хтось їхав до Києва, брав багато поспіль чергувань, щоб потім вирватися на тиждень, а хтось навіть звільнився з роботи, щоб із нами чергувати і рятувати поранених бійців.