Беленюк: Мама каже: "Правильна жінка з тебе зробить президента, а неправильна – помножить на нуль"
Скепсису й хейту було дуже багато напередодні Олімпіади. Після того, як я травмувався, навіть тренери, які були зі мною поруч, у мене не вірили
– Жане, добрий вечір.
– Здрастуйте.
– Я рада вас бачити. І тим паче рада вас бачити із цією золотою медаллю, яка прославляє Україну. Ви єдиний український спортсмен, який привіз золоту медаль з Олімпіади 2020. І я вас, звісно ж, із цим вітаю. І вітаю нас усіх із вашою перемогою. Покажіть золоту медаль. Боже, вона така важка... Я вперше тримаю в руках золоту медаль Олімпіади... Вона золота насправді?
– Її зроблено із перероблених плат мобільних телефонів. Якось японці заморочилися. Вона суперекологічна.
– Приголомшливо.
– Це моя друга медаль. Минулого разу я привіз срібло [з Олімпіади в Ріо-де-Жанейро]. Срібна медаль була срібною. Золота медаль на тих Олімпійських іграх теж була срібною, просто покрита позолотою, бронзова – бронзовою. А в Токіо вони все переінакшили. Я навіть не знаю, яке тут покриття. Але тут насправді цінність не в тому, із чого вона зроблена. Це просто символ того, скільки було докладено праці і зусиль для того, щоб її вибороти.
– Звісно.
– Я її розглядаю тільки із цього ракурсу. А вам дякую за привітання. Дуже приємно. І взагалі дуже приємно, що зараз, у перші дні після Олімпіади, коли я переходжу вулицю на пішохідному переході, автомобілісти сигналять, щоб помахати і привітати з перемогою. На жаль, це єдина золота медаль. Усього 19 медалей. Відповідно, усіх олімпійців вітаю з їхніми результатами і тим, що вони все зробили, щоб прославити нашу країну.
– Скільки вона важить?
– Приблизно 450 г.
– Важка. Коли ви привезли її додому і мамі показали, яка реакція в неї була? Я думаю, що вона – та людина, яка максимально вклалася і зробила все для того, щоб ви її привезли.
– Так, це моя головна вболівальниця, моя головна опора. Дні моїх змагань вона провела у храмах, молячись і просячи у Бога, щоб він допоміг мені її здобути. І, відповідно, вона мною пишається. Я єдиний син. Тому...
– Вона розплакалася?
– Вона, напевно, плакала до того. Ми приїхали за кілька днів після виступу... Її вітали, телефонували сусіди, якісь далекі знайомі... Вона така емоційна... Їй насправді розплакатися взагалі не складно. Відповідно, я думаю, було море сліз. Що говорити про неї, якщо я сам плакав, прийшовши зі змагань? Мене так охопили емоції... Тому що в мене був останній етап підготовки дуже складним. З огляду на те, що я травмувався – у мене вилетіло плече. І ніхто, навіть ті люди, які до цього ще зберігали якусь надію на гарний результат... Бо скепсису й хейту було дуже багато напередодні змагань. Після того, як я травмувався, навіть тренери, які були зі мною поруч...
– Не вірили?
– Це було видно по очах. І, знаєте, цей незручний момент: ти виходиш на шикування вранці... У нас збираються окремо тренери, окремо спортсмени. Коли ти підходив до цього, це привід усміхнутися, побажати гарного дня, з усмішкою розповісти якийсь анекдот, то в момент, коли я травмувався, протягом наступних кількох днів я виходив із лангетою на шикування. І всі опускали очі та переставали спілкуватися між собою цієї миті. І я – єдина людина, яка намагалася про щось заговорити з ними в цей момент, щоб підтримати розмову, щоб нівелювати цей незручний момент.
– А хто першим зателефонував після перемоги?
– Складно сказати. Припустімо, я вчора спілкувався із друзями; вони говорили, що почали телефонувати і відправляти смс ще за 30 секунд до кінця поєдинку.
– Тобто вони вірили й розуміли, що вже все, перемога?
– Так. Вони розуміли, що 5:1 за 30 секунд дуже складно буде відіграти. І вони вже телефонували, щоб найпершими бути. Тим паче, що у мене речей із собою не було. Коли спортсмен виграє Олімпіаду або [посідає призове місце], він потрапляє в певну кругову поруку. Спочатку – спілкування із пресою, потім окрема пресконференція у чемпіонів, потім поглиблений допінг-контроль. І, відповідно, я пішов за опівніч із зали.
– Тільки телефон свій узяли?
– Ні, я не брав. Телефон був у тренера. Точніше, у сумці, яку тренер забрав. Тобто я як був на нагородженні, так і їхав додому.
– Добре. Президент коли зателефонував?
– Я не знаю. Я досі не дивився... Тому що величезна кількість привітань...
– Тобто ви досі не відповіли Зеленському?
– Я не знаю, телефонував він чи ні. Я знаю, що він привітав у соцмережах. І безпосередньо під час особистої зустрічі він теж мене привітав. Сказав, що багато хто йому говорив, що я травмувався, що я депутат, займаюся зовсім іншим. "Які там медалі можуть бути?" Але він до останнього вірив. І я йому дуже вдячний. Тому що спочатку в нас була з ним домовленість, що в мене буде можливість підготуватися. Тобто мені йшли назустріч у всіх питаннях моєї депутатської діяльності. Плюс до всього Давид Арахамія... Я сказав, що їхатиму на остаточні збори. Одні проводили за межами України, у Польщі, а другі – у Кончі-Заспі. І наступного дня я ще прийшов: сказав, що вже їду, а за день прийшов. Він каже: "Ти ще тут? Іди тренуйся. Нам потрібна медаль золота".
– Ви народилися в Києві. Прізвище вашого тата Ндагіджимана. Що воно означає?
– У Руанді немає такого поняття, як "прізвище". Вони дають ім'я після народження і ще церковне. Ім'я мого батька Ндагіджимана. Це означає "перша дитина". Він був католиком, і під час хрещення йому дали ім'я Вінсент. Тому – Вінсент Ндагіджимана.
– А чому ви не взяли його прізвище, а взяли прізвище мами?
– Це не було моїм рішенням. Я так розумію, бабуся з мамою вирішили, що я буду під прізвищем Беленюк. Я просто не змінював його, уже коли давав змогу вік. Я ніколи не порушував такого питання, якщо чесно.
– Ваш батько помер, коли вам було три роки, наскільки я розумію?
– Насправді він загинув, коли мені було 10 років, 2001-го.
– Ого.
– Так. Тому що є, скажімо так, офіційна історія про геноцид, але спалахи різних сутичок були ще після 1994-го.
– Ви маєте на увазі громадянську війну в Руанді.
– Так. І, відповідно, він був причетним до політичних процесів у Руанді. Тому що вони були, за руандійськими критеріями, досить відомою і свого часу досить заможною сім'єю.
– Чим він займався?
– Тут він навчався на конструктора військових літаків. Троє із шести дітей навчалися за кордоном.
Мій батько загинув, наскільки мені дядько пояснював, через політичні мотиви... Вони їхали із групою однодумців в один із районів Руанди, виїхала вантажівка, яка просто знесла їхню машину. І жодних розглядів не було, нікого не посадили за це...
– Це його брати?
– Так, із якими я знайомий. Один із них навчався в Римі, другий – у Нідерландах. Ми з ними підтримуємо стосунки. Троє інших – сестра і двоє братів-близнюків – загинули під час громадянської війни, геноциду. Відповідно, я так зрозумів, [батько] не встиг довчитися – його призвали в армію.
– Якого року він поїхав?
– Він поїхав фактично до мого народження.
– Тобто ви 1991 року народилися, а він поїхав.
– Ну, може, ще наприкінці 1990 року. Тому що я 24 січня народився. Там дуже складні моменти були. Я 2017 року поїхав [у Руанду], щоб познайомитися зі своїми родичами, поспілкуватися... Бабуся ще досі жива, дядьки, племінники. Відповідно, я там дізнався більше про реалії. Тому що спочатку я безпосередньо з учасниками подій не спілкувався. Мені просто пояснили, що батько помер. Це було на рівні чуток, переказів і всього іншого.
– Якою мовою ви розмовляли з вашою бабусею, із дядьком?
– Бабуся розмовляє тільки місцевою мовою – кіньяруанда. Старше покоління спілкується французькою. Молодші – англійською. Тому що в них переворот стався після геноциду. І зараз вони проамериканські.
– Тобто з перекладачем із бабусею спілкувалися?
– Дядько перекладав. Я з ним англійською, а він уже перекладав.
– У підсумку ким працював тато і чому він загинув?
– Він загинув, наскільки мені дядько пояснював, через політичні мотиви. Тому що було інсценування... Точніше, не інсценування... Вони їхали із групою однодумців в один із районів Руанди, виїхала вантажівка, яка просто знесла їхню машину на рівному місці. І жодних розбірок не було, нікого не посадили за це...
– Тобто він був військовим?
– Він був спочатку військовим, а потім...
– А потім у політиці?
– Я ж почав із цього: сім'я була відомою. Щоб усім було зрозуміло: у Руанді був етнічний конфлікт, тутсі проти хуту. У той момент, коли тутсі повернули владу, почалося зворотне. Тому що раніше хуту утискали тутсі. Почалася кровна помста... Упродовж трьох місяців було знищено приблизно мільйон людей. Тоді як населення Руанди наразі становить 12 млн. Тобто там річки були просто багряного кольору.
– Зрозуміло.
– І, відповідно, коли почалися такі спалахи... Це вже, умовно, ближче до початку 2000-х... Досі там були якісь суди Лінча і таке інше. Тобто просто через те, що там хтось чийсь родич, його спалювали живцем... Дуже все було серйозно, жорстоко. І, відповідно, батько хотів на своїй батьківщині хоча б узяти під контроль цю ситуацію, щоб не було таких виявів жорстокості та вбивств.
– Тобто він був керівником одного з угруповань від тутсі?
– Він представник хуту. Не те щоб угруповання – він був, як зараз би його назвали, лідером громадської думки, людиною, яку знають і за якою могли б піти. Відповідно, він намагався в такий спосіб виявити себе і налагодити ситуацію.
– Скільки йому було років?
– Ой, зараз я вам скажу... Він на п'ять років старший за маму. Отже, тоді йому було 35–36.
– Діти в нього ще є?
– Так, є.
– Тобто у вас є брати чи сестри?
– Так, я знайомий із ними.
– Багато?
– Брат і сестра.
– Тобто в нього була сім'я в Руанді після вашої мами?
– Так, так.
– Що ваша мама про нього розповідала? Як вона його описувала? Що ви про нього знаєте?
– По-перше, що вона його дуже сильно кохала. По-друге, що був недурним і мав авторитет.
– Вони не одружилися. Не захотіли пов'язувати своє життя.
– Офіційно – ні.
– Чому в них не склалося, як ви думаєте? Вона не захотіла їхати?
– Складно сказати.
– Ніколи в неї не запитували?
– Вона мені постійно каже: "Треба було тебе туди відправляти". Коли я щось роблю не так, як їй хочеться.
– Зараз уже пізно.
– Так. Вона каже: "Я подивилася б на тебе, якби тебе відправила до тата. Як би ти там мудрагелив".
– А він якісь звістки передавав? Намагався якісь посилки надсилати? Він не приїздив сюди, правильно я розумію?
– Не приїздив. Але у нього був близький друг, який одружився з українкою. І він спілкувався тісно з нашою родиною, допомагав. Дядько Ламбе.
– Тобто допомагав фінансово?
– Так. На жаль, він теж загинув на початку 2000-х. Не загинув, точніше, а помер від серцевого нападу... У нього був певний бізнес, і це давало йому змогу час від часу допомагати нашій родині і передавати інформацію з далекої Руанди. Він туди літав періодично і розповідав, яка там ситуація.
– Гроші вам можна було якісь передавати? Мамі, вам, щоб допомагати вам жити. Мама ким працює взагалі?
– Наразі домогосподарка.
– А працювала?
– І речі шила, і офіціанткою працювала, коли я зовсім був маленьким.
– Крутилася як могла.
– Так. Тому що роботи не було на той момент. Бабуся ще пенсію отримувала.
– Ви жили з бабусею втрьох?
– Ми жили втрьох, так.
– У гостинці на Подолі?
– На Подолі, так. Вулиця Мостицька.
– Матріархат у сім'ї був, я так розумію? Виховало вас дві жінки.
– Ви знаєте, я пишаюся своєю бабусею і своєю мамою з огляду на те, що в бабусі була просто феноменальна сила характеру. Кремінь. Якщо вона вирішила – отже, буде так. І в неї було дуже складне життя, якщо чесно. Вона пережила і голод, і війну. Її привезли із Західної України. Раніше брали сиріт. Вона просто там прислуговувала одній сім'ї, і її ростили як власну доньку. Вона наглядала за дітьми. І потім вона влаштувалася на шовковий комбінат на Подолі. Пропрацювала. І, до речі, досить пізно народила мою маму. Їй було вже, по-моєму, приблизно 40 років. Тому бабуся...
Бабуся ніколи не бачила темношкірих людей – вона приїхала з глибокого села. І в перший час, якщо вона бачила, що в тролейбус заходить темношкіра людина, виходила. Вона боялася з ними в тролейбусі їздити. Уявляєте її реакцію, коли мама привела мого батька?
– Вона сама виховувала маму?
– Так, сама виховувала. До речі, теж показник її характеру: її цивільний чоловік дуже сильно, скажімо так, на радощах дозволив собі зайвого випити, коли мама народилася, і бабусі дуже не сподобалося, що він напідпитку прийшов її вітати. І вона сказала: "Я тебе більше не хочу бачити". І все.
– Ого.
– І після цього він багато разів приходив – і вона не поступилася.
– Тобто ви в бабусю за характером?
– Ой, я, напевно, дипломатичніший, якщо чесно.
– Щоб перемагати, потрібно мати такий характер, як у бабусі.
– Іноді, коли потрібно виявити характер, дійсно, без цього ніяк. Ну, просто в мене бабуся асоціюється прямо... Я не знаю.
– А коли її не стало?
– Під час Олімпійських ігор 2004 року. Я якраз дивився Олімпіаду.
– Шкода, не дочекалася вашої золотої медалі зараз.
– Ой, вона багато чого не дочекалася насправді. Я тоді тільки почав займатися. Я почав займатися 2000 року, а вона померла 2004-го. У неї був інсульт, і вона ще два тижні лежала. Я їздив у лікарню, годував її. І, знаєте, вона була дуже релігійною людиною, вірянкою. І ми бачили з мамою, що щось її не відпускає. Вона не могла розмовляти... І водночас не вмирала. Щось не відпускає. І ставлення наших медиків, медсестер... Вони говорили, умовно, що їй стає гірше. І вони її вивозили для того, щоб вона померла, у коридор. Ми приїхали, а вона в коридорі лежить. І мама сказала: "Заберімо її додому".
– Яка медицина, боже...
– Так, 2004 рік. І ми її забрали додому. І після того, як прийшов священник і всі ці релігійні заходи провів, – буквально за пів години – годину вона пішла. І ми зрозуміли тоді, у чому була заковика.
– Як бабусю звали?
– Надія.
– А як бабуся з таким характером відреагувала на такого екзотичного зятя, коли мама сказала: "Мамо, знайомся"?
– Ой, я вам просто розповім передісторію. Бабуся ніколи не бачила темношкірих людей – вона приїхала із глибокого села. І вона спочатку, якщо бачила, що в тролейбус заходить темношкіра людина, виходила. Вона боялася з ними в тролейбусі їздити. Уявляєте її реакцію, коли мама приводить мого батька?
– Мені цікаво, як це відбувалося.
– Ну ось так от... Сказала "кохаю" – і все. У мене мама теж із характером.
– Ну, зрозуміло.
– Вона просто могла піти з дому, умовно. І бабуся не могла вже вплинути на її якийсь вибір... Я не знаю, була вона проти чи не була, але вона прийняла.
– Але ви ж єдиний онук. Правильно я розумію?
– Вона мене любила.
– Так, я розумію.
– Вона мене любила просто. Бабуся в дитинстві займалася мною набагато більше, ніж мама, через те, що мама більше була роботі.
– Перейдімо ближче до політичного порядку денного. За що Росія ввела проти вас санкції?
– Я, чесно кажучи, без поняття. Можливо, якісь голосування були.
– Ну, ви ж знаєте про це?
– Якесь голосування було.
– А що ці санкції передбачають?
– 2013 року в Казані була універсіада, я там посів третє місце. Це востаннє, коли я був у Росії.
– А що ви відчули, коли дізналися, що Росія проти вас санкції ввела?
– Нічого, якщо чесно. Для мене це не принципово. Ну, ввела – і ввела.
– 2013 року тодішній президент Янукович, якраз після цих змагань, нагородив вас медаллю "За працю і звитягу".
– Так. Якщо чесно, я ніколи не бачив Януковича живцем. По-моєму, у мене така медаль є, але мені, можливо, її просто передали.
– Коли почався Майдан і відбулися всі ці події: розстріл Небесної сотні, ганебна втеча Януковича, – вам не хотілося кинути йому цю медаль? З огляду на те, що він вам її вручив.
– Я ж кажу, він мені особисто її не вручали. Я взагалі, чесно кажучи, не дуже пам'ятаю, який вона має вигляд. Тобто цього я точно не відчував: бажання щось комусь повернути.
Представники Криму в олімпійській збірній після Майдану почали носити георгіївські стрічки і таке інше. Вони були, мені здається, просто обдурені пропагандою... Зараз я з ними спілкуюся – вони живуть, до речі, в Україні
– Ви на Майдан ходили?
– Ні, не ходив.
– Узагалі? Чому?
– У нас були збори в цей момент. Ми тренувалися. І ми аж до "референдуму" були на зборах. "Референдум" був 14 [березня 2014 року], якщо я не помиляюся. Десь 12 березня я покинув Крим. І відтоді мене там не було (так званий "референдум" у Криму відбувся 16 березня 2014 року, після окупації півострова російськими військовими. – "ГОРДОН").
– Напередодні "референдуму" ви ж спілкувалися з місцевими жителями? Що ви відчували? Ви розуміли, до чого це йде? Ви розуміли, що Росія забере Крим? І що Україна його просто зараз втрачає.
– Чесно кажучи, на той момент я цього не розумів. Я взагалі не розумів, як Україна може бути без Криму. Із місцевим населенням ми не спілкувалися. Єдине, що ми бачили: те, що там проводили постійно якісь мітинги і якісь російські прапори піднімали. Але я тоді, чесно кажучи, не міг уявити, до чого це може призвести.
– А між собою ви це обговорювали?
– Розумієте, у нас представлена абсолютно вся Україна: із Західної України борці, зі Східної, із Криму. Відповідно, погляди були абсолютно різні. Я особисто підтримував [Майдан]. Я розумів, чому це спровоковано і чим це було спровоковано. Хлопці із західного регіону взагалі рвали на собі сорочку. Дехто – навпаки.
– А поїхав хтось на Майдан?
– Зі спортсменів?
– Так.
– Ні. Ми тренувалися – нас би ніхто не відпустив. Тому що наше завдання за контрактом – тренуватися. Якщо ми захочемо і поїдемо на Майдан...
– Порушите контракт. Зрозуміло.
– ...скажуть: "Добре, але ти тоді не у збірній". У нас відразу після цього стартував чемпіонат Європи, якщо не помиляюся... Та й інші думки теж були. Представники Криму почали носити георгіївські стрічки і таке інше. Тобто в у нас були полярні думки.
– Тобто вони хотіли в Росію?
– Ну, вони були, мені здається, просто обдурені пропагандою. Тому що зараз я з ними спілкуюся – вони живуть, до речі, в Україні.
– Тобто вони все-таки розібралися, де правда, а де пропаганда?
– Ну, вони просто розуміють, що десь на емоціях... Цю емоцію використали. І, так, вони визнають, що в чомусь помилялися.
– Сьогодні, після семи років і вже маючи політичний досвід, ви б вийшли на Майдан? Як ви вважаєте, такі люди, як ви, потрібні були там? Ви б зараз рвонули сорочку, порушивши контракти, проте сказавши: "Зараз батьківщина в небезпеці. Я розумію, що я потрібен там"? Чи ні?
– Складне питання насправді. Мені просто потрібно зануритися в ті відчуття, які я тоді мав. Зараз, ураховуючи, що я політик, думаю, я був би причетним до цього. На той момент мені було скільки? 23 роки. Я про це не думав. Я думав про те, як мені показати результат, як мені підготуватися. Але ми постійно були в інформаційному просторі і стежили за новинами. І всередині нашої збірної постійно обговорювали ці теми, була постійна лайка.
– Тобто ви сперечалися одне з одним?
– Деякі спортсмени сперечалися. Мало навіть до рукоприкладства не доходило.
– Навіть так.
– Так, було і таке.
– Ви брали участь у таких розбірках?
– Ні, я не брав участі. Ну як... У нас це засуджують, у принципі. Тому що ми всі одна команда, і все-таки нас тренери вчать словесно доносити свою думку. Але бувало таке, що деякі хлопці з огляду на брак аргументів вирішили силовим способом показати правильність свого погляду.
У "Слузі народу", умовно, 250 депутатів. Я думаю, що ганьбить фракцію людей, може, 10
– Зараз часто говорять про дострокові парламентські вибори. Як ви вважаєте, чи потрібні вони?
– Ну а які критерії? Я так розумію, щоб провести дострокові вибори, потрібно, щоб не було коаліції, щоб не було голосів. Зараз монобільшість. Вона дає раду своїм завданням, голосує. І я не бачу причин для того, щоб проводити дострокові вибори. Це на мій погляд. Можливо, хтось вважає інакше.
– Як імовірну причину дострокових виборів називають низьку довіру в суспільстві до парламенту. Кажуть, що парламент не виправдав надій виборців, що багато нардепів від "Слуги народу" часто потрапляють у дивні та ганебні історії (ми пам'ятаємо ці історії з повіями тощо). Плюс розмови і журналістські розслідування про зарплати в конвертах для депутатів. Усе це в комплексі створює інформаційне тло, коли постійно говорять про дострокові вибори. На вашу думку, парламентарії можуть упоратися? Говорімо зараз про вашу фракцію. Чи все-таки є якісь недоліки, які ви бачите?
– Ну, звісно, бачу. Я ж не сліпий і стежу за всіма скандалами, які відбувалися всередині нашої фракції. Природно, це не може тішити. Звісно, це дуже погано й іноді навіть ганебно. Але які гарантії, що за результатами перевиборів зайдуть людей, які ціннісно, ментально будуть абсолютною протилежністю до тих, хто повівся якось неправильно в парламенті?
– Скільки, на вашу думку, відсотків депутатів із вашої політичної сили (зараз не питаю імена, щоб вас не підставляти) дійсно ганьбить фракцію? І яка частина нормально працює?
– Ви розумієте, є такі зашкварні історії, у які людина потрапила одного разу, а взагалі вона – адекватна. Є, скажімо, такі моменти, від яких складно відмитися. А є люди, які постійно потрапляють у різні скандали. По суті, вони їх нічого не вчать. І, умовно, коли їй кажуть, що можна було зробити так, а сюди можна було не лізти, то все це перевертається, і починається "найкращий захист – атака"...
– Серйозно?
– Звісно.
– Ви зараз це розповідаєте, а у мене перед очима стоїть Микола Тищенко. Ви ніби про нього говорите.
– Ми ж домовилися – без прізвищ...
– Таке прізвище не гріх озвучити. Відоме прізвище.
– Як вам пояснити?.. Різні люди є, які з огляду на різні причини...
– Ну, який відсоток?
– Ну, дивіться. У нас, умовно, 250 депутатів. Я думаю, [ганьбить фракцію] людей, може, 10. І що найцікавіше: є люди, які на картинці молодці, а насправді чуєш, що вони займаються чимось не тим.
– Корупцією. Зрозуміло.
– Або ж навпаки: усі вважають її якоюсь чумною, незрозумілою, а реально людина робить справу.
– Давайте про таких депутатів розповімо.
– Ось я, припустімо, дуже поважаю Гетманцева. Він красень. Мені він дуже подобається. І він працює, його у фракції поважають. Хоча якщо ми почитаємо ЗМІ...
– Тому що середньому та малому бізнесу хотілося б зниження податків... У передвиборчих програмах саме це озвучували. А не підвищення...
– Я думаю, він краще пояснить мотивацію, але як людина і професіонал він у мене викликає тільки позитивні емоції.
– Ви наводили умовний діалог з одним із ваших депутатів. Це відбувалося з вами?
– Ні. Я просто кажу, що бачу. Я не дуже активний у чаті нашої фракції, але читаю, що там різні баталії, з'ясування стосунків. Я бачу, як ті чи інші депутати відповідають на якісь наїзди з боку колег.
– Тобто це не з вашого боку?
– Ні. Мені ніхто нічого не говорить.
– Ну, спробували б вони сказати...
– Ну, я така людина...
– А в бійках парламентських участі брати не хочеться?
– Звісно ж, ні.
– Чому? Іноді дуже неприємна людина і каже дуже неприємні речі – руки не чешуться?
– Ну, можна запросити, наприклад, у зал його, у ринг...
– Нікого не запрошували?
– Я ще поки що нікого не запрошував.
– А хочеться когось із депутатів у ринг?
– Ви знаєте...
– І навчити трохи життя, як батьківщину любити.
– Мене, до речі, позитивно сприймають представники абсолютно будь-яких фракцій.
У мене був дуже неприємний інцидент у школі: я на емоціях ударив одного хлопця. І його забрала "швидка". Мене вигнали зі школи, була дитяча кімната міліції...
– Спробували б вони вас сприймати інакше...
– Напевно, тому що спорт – це окрема сфера, яка хоч і не без корупції, але її сприймають позитивно і розуміють, що це та сфера, якій потрібно допомогти. Відповідно, я з усіма можу спілкуватися на теми спорту. І в більшості випадків я знаходжу розуміння і схвалення ініціатив або поглядів. Тобто в мене таких конфліктів не було...
– Тобто пику нікому набити не хотілося?
– Я про це, чесно кажучи, не думав. Знаєте, у мене був дуже неприємний інцидент у школі: я на емоціях ударив одного хлопця. І його забрала "швидка". Це, напевно, коштувало сивого волосся і моїм близьким, і я сам перенервував, тому що не знав, чим це все в підсумку обернеться.
– У якому класі це було?
– 10-й клас.
– Тобто ви вже на боротьбу ходили?
– Я вже був майстром спорту, я вже був призером чемпіонату Європи.
– Зрозуміло.
– І мене вигнали зі школи через цей інцидент. Дитяча кімната міліції була. До речі, на Подолі, тут неподалік. І я розумію, що підготовлений спортсмен нарівні з людиною з холодною зброєю. Тобто він мусить максимально контролювати свої емоції з огляду на те, що його удар – це удар підготовленої людини, який може завдати суттєвої шкоди.
– Узагалі смертельного удару можна завдати.
– Так. Скільки ми бачили таких прикладів, коли спортсмени на дискотеках били непідготовлену людину, та падала, із висоти свого зросту билася головою, потилицею об підлогу... Потім усе – крововилив у мозок і таке інше.
– Але із цим однокласником вашим усе гаразд?
– Так, із ним усе нормально. Він живий-здоровий, дякувати богу. Але він теж був підготовлений. Він каратист.
– Ага. Тобто у вас, у принципі, досить рівна сутичка була.
– Ну... За заявами мала бути рівна, але виявилося, ні.
– А чому ви з ним билися? Він якісь расистські висловлювання дозволив стосовно вас? Чи дівчинка причетна?
– Ну, це комплекс. Я його недолюблював, а він мене. І ми шукали привід побитися. Якоїсь миті ми його знайшли.
– Дуель призначили?
– Ні. Це буквально під час уроку відбулося.
– Ого. Тобто ви встали – і почалася бійка в класі?
– Хтось когось спровокував, хтось не зміг встояти. І почалося.
– Я уявляю, яка у вчителя реакція була.
– Учителька. Ну, це було насправді дуже швидко. Я один раз ударив, влучив йому в перенісся – і в нього одразу гематома пішла під очима, одразу полилася струменем кров із носа. Відповідно, видовище дуже неприємне. І після цього я намагаюся не лізти в жодні бійки. Тому що люди часто переоцінюють себе. Вони думають, що якщо вони підтягуються на турніку 10 разів, отже, можуть на щось претендувати. Я розумію, навчений гірким досвідом і ґулями, які набили інші люди, інші спортсмени. Відповідно, я намагаюся обходити стороною такі ситуації.
– Як і коли ви познайомилися з Володимиром Зеленським?
– Із Володимиром Зеленським я познайомився 2017 року. Ми їхали на фестиваль "Весело". Його проводять щорічно в різних локаціях. Тоді була Туреччина. І ми після прильоту до Туреччини зустрілися на прийманні багажу. І поки чекали на багаж, почали спілкуватися. Він мене впізнав. Я, звісно, його теж.
– Тобто випадково зовсім?
– Ні, ми їхали однією групою. Тобто ми згодом однаково познайомилися б. Могли й раніше познайомитися.
– Але вас запросив туди "Квартал 95"?
– "Квартал 95" спільно з однією турфірмою...
– Тобто вас запросив "Квартал 95"?
– Так. Я відповідав за спортивний напрям. Фестиваль передбачає, що учасники будуть цілий день чимось зайняті. Увечері проводять концерти. Різні зірки приїздять: Монатік, Тіна Кароль тощо. Удень у них різні квести або ігри "Що? Де? Коли?", хто чому віддає перевагу. Ранковий час був наш. Там і Вася Вірастюк був, і ще деякі спортсмени відомі: Ганна Безсонова, Олег Лісогор.
– І що ви робили?
– Ми відповідали за спортивний складник. У нас було чотири команди, і ми проводили конкурси. У нас один день – день боротьби, потім день гімнастики, день плавання.
– Ну, весело, слухайте.
– Так і називається фестиваль – "Весело".
– Добре. Згадайте якісь прикольні історії, пов'язані з Володимиром Зеленським. Щось смішне.
– Річ у тім, що я тісно з ним не спілкувався. І, відповідно, складно мені щось згадати. Ми спілкувалися…
– А в команді? Він не брав участі в цих веселих стартах?
– Ні, у цьому участі не брав. На ньому, я так розумію, був виступ "Кварталу". Вони репетиції проводили постійно. До речі, вони мене приваблювали теж. Я там виходив на сцену, якісь свої мініатюри... Ми ось так із ним перетиналися.
– Добре. Із зірок тоді хто найбільший заводій? Про кого можна розповісти якусь класну історію?
– Дуже смішний, припустімо, Олег Лісогор. Я з ним жив в одному номері. Я, чесно кажучи, не пригадаю якихось жартів зараз, але він постійно жартує. Він, як то кажуть, душа компанії – постійно щось говорить, щось розповідає.
– Охарактеризуйте кількома словами президента Зеленського.
– Мені здається, якщо чесно, що він щирий. Ось це слово, яке у мене асоціюється з ним... Я особисто не звик довіряти: навіть до своєї політичної історії... А Зеленському відразу захотілося повірити. Можливо... Я не знаю, із чим це пов'язано, але на якомусь підсвідомому рівні у мене відразу виникла певна довіра до людини.
Зеленський мені сказав: "Я бачу в тобі класного міністра спорту". Я кажу: "Володимире Олександровичу, вибачте, але в мене Олімпійські ігри попереду. Я не зможу бути міністром і готуватися до Олімпіади"
– Коли вам запропонували йти зі "Слугою народу" на вибори? І хто це був? Це Володимир Олександрович запропонував?
– Ви знаєте, не було пропозиції йти зі "Слугою народу", якщо чесно. Він захотів мене побачити, я так розумію, щодо списку своєї партії...
– Тобто він уже був президентом?
– Так. Я сиджу вдома, узагалі ні сном ні духом, не чекаю нічого, тренуюся. Дзвінок: "Вас хоче бачити Зеленський Володимир Олександрович. Можете під'їхати на такий-то час?" Я кажу: "Добре". Приїхав. Він каже: "Слухай, дуже хочу тебе бачити у своїй команді". Я не розумів, що означає "бачити тебе в команді". Він каже: "Я взагалі бачу в тобі класного міністра спорту". Я кажу: "Володимире Олександровичу, вибачте, але в мене Олімпійські ігри попереду. Я не зможу бути міністром і готуватися до Олімпіади". Він каже: "Ну в будь-якому разі я бачу в тобі члена своєї команди. Я хочу тебе бачити у своїй команді". Я кажу: "Я й голосував за вас. Якщо я чимось можу бути корисним, завжди звертайтеся".
– Вас ще вмовляти довелося (сміється).
– Не те щоб умовляти – я просто не знав, чим це все закінчиться. І за кілька днів після цього було оприлюднення першого десятка списку.
– Ви – 10-й номер?
– Так. І мене запросили на це оголошення. Я теж, чесно кажучи, не розумів, що буде, який це матиме вигляд. А ще до цього він запитав у мене: "Ти знаєш ще якихось гарних спортсменів, порядних людей? Порадь, із ким можна поспілкуватися". Я накидав варіантів йому. Вони телефонували одне одному, спілкувалися, напевно. І, відповідно, уже прийшовши на це оголошення...
– Тобто ви йшли туди – і не знали, що ви кандидат у народні депутати під №10?
– Не знав.
– Приголомшливо.
– І озвучують моє ім'я. Я такий: "Блін, треба виходити на сцену".
– Дуже приємно.
– З одного боку, дуже приємно, але це для мене було великим потрясінням.
– Але там було багато таких, як ви. Я теж знаю, що люди так само були вражені тим, що їх запросили на сцену.
– Виходить, я повертаюся зі сцени – і одразу всі ЗМІ: а що, а як...
– Коментарі?
– Так. "А що ви плануєте?" А я не готовий. Я зі спортзалу приїхав – і тут такі нові ввідні... Відповідно, уже почав набирати собі команду, спілкуватися з людьми, проводити зустрічі...
– Мама схвалила похід у політику?
– Так. Якби вона була політикинею або хоча б людиною, яка якось стикається з політикою (наприклад, журналістом), вона могла б більше порадити... А оскільки вона людина, яка абсолютно далека від політики, вона навіть не хоче, щоб у її приватне простір журналісти втручалися. Вона не дає жодних коментарів.
– Розумію. Але якою була її реакція, коли ви сказали: "Мені Зеленський запропонував іти в народні депутати".
– Я ж до цього й підводжу. Вона сказала таке: "Жане, я не знаю, що там на тебе чекає, але в будь-якому разі я тебе підтримую". Ось її слова.
– Чудово. Володимир Зеленський зустрічатиметься із Джо Байденом дуже скоро. Сталася низка дуже важливих подій у геополітиці напередодні цієї зустрічі: і благословення США запуску "Північного потоку – 2", жахливого для України, і виведення військ з Афганістану... Напевно, буде непроста розмова у двох президентів. На місці Зеленського що ви б сказали Джо Байдену, щоб ця зустріч була максимально корисною для України?
– Це дуже складне питання. Я думаю, президенту радять найсвітліші голови адміністрації президента, що і як йому говорити, щоб домогтися результату. Там і психологи працюють, і люди, які визначають за жестами настрій людей, і нумерологи. Тим паче, з огляду на те, що Джо Байден – це досвідчений політик, людина, яку, умовно кажучи, на емоцію не візьмеш. Тому я думаю, що буде дуже складна розмова...
– Однаково є людський чинник. Володимир Зеленський – шалено приваблива людина, він уміє зачарувати і привернути до себе будь-якого, навіть найдосвідченішого політика. Ви думаєте, це не спрацює з Байденом?
– Ну, це ж політика. Мені здається, такі речі, може, і працюють, але якось обмежено. Я думаю, що політики багато чого бачили. Тим паче досвідчені політики, такі як Джо Байден.
– Що, на вашу думку, в ідеалі Україна має отримати на цих перемовинах?
– Якщо надіти рожеві окуляри, "Північного потоку – 2" не запускають.
– Чудово.
– Додаткові санкції проти Росії у зв'язку з її агресією. Крим повертають Україні.
– Узагалі ідеально.
– Так. І Росія...
– Путін іде з Донбасу.
– Так, Путін іде з Донбасу.
– А ви думаєте, до снаги Америці натиснути на якісь важелі, щоб змусити Росію повернути Україні Крим і піти з Донбасу? Може вона це зробити, якщо захоче?
– Щиро кажучи, думаю, це може бути якась довгострокова перспектива. За нинішнього керівництва Російської Федерації – я думаю, вони на це не підуть.
– А ви особисто восени чекаєте масштабного наступу на Україну, як каже багато військових аналітиків? Вони бояться, що Путін піде проти України відкритою війною. Ви як вважаєте? Він на це зважиться? Чи все-таки не загострюватиме?
– Ви знаєте, це дуже складне запитання. Тому що чутки ходять навколо всього і завжди. Про перевибори я чую, починаючи з першого дня нашої каденції: "За місяць вас переоберуть". Про наступ Росії я теж постійно чую. Я вірю тільки в реальну ситуацію чи реальним документам. Чутками, можливо, намагаються завуалювати якісь інші події або відвернути увагу. Тобто, відповідно, небезпеку в цьому абсолютно зрозуміло й видно. Хочеш миру – готуйся до війни. Потрібно робити все, щоб наші Збройні сили могли дати адекватну відповідь. Але буде це чи не буде... Ви знаєте, деякі рішення ухвалюють блискавично.
– Так.
– Умовно, годину тому ще ніхто про це не думав, а зараз уже все запущено. Тому може бути все, що завгодно.
– Жане, ваше особисте ставлення до Ангели Меркель змінилося після всіх цих історій, які, по суті, грають на руку путінській Росії?
– Ви знаєте, я взагалі не схильний завищувати очікування і кимось зачаровуватися. Тим паче в політиці. Я навіть у звичайному житті особливо цього не практикую. Учорашні союзники і друзі можуть сьогодні стати ворогами. Тому що якась кон'юнктура змінилася: уже нові початкові дані, нові реалії. Відповідно, усі переслідують інтереси своїх держав передусім. І це потрібно розуміти. І розуміти, що Ангела Меркель найперше керується інтересами Німеччини. Україна з її проблемами – це, звісно, добре, але передусім вона опікується питаннями, звичайно, своєї держави. Як і ми маємо... Не чекати від когось чогось, а робити все, щоб самим робити кроки до настання миру, до настання перемоги. Не чекаючи від когось, умовно, із панського плеча милостей.
– А ви б хотіли викликати на килим Путіна і побороти його? Хоч види боротьби у вас різні, але все ж.
– Ой, ну це таке запитання... Якби це допомогло моїй країні, я б боровся з ним цілими днями. І я впевнений, переміг би.
– Що б ви йому сказали, якби побачили?
– Це вже запитання Юрія Дудя.
– Не знаю. Зараз це запитання Олесі Бацман.
– А що я можу йому сказати?
– Ось уявіть собі ситуацію. Ви можете з ним опинитися в одній кімнаті в якійсь делегації, на якомусь заході. Ось що ви йому скажете?
– Розумієте, якщо я скажу: "Забирайся з Криму, забирайся з Донбасу" – це ж не означає, що завтра він вирішить звідти піти.
Чи вбивця Путін? В Україні всі точно знають, що він – убивця, що його політика вбиває
– Але вам буде легше від цього? Тому що ви дали емоцію й це сказали. Ні?
– Ну я все-таки дістаю задоволення від розв'язання якихось проблем, того, що можна помацати, що реально. Це навряд чи дасть якийсь результат. І тому я не бачу сенсу взагалі в такому спілкуванні.
– Нічого б не сказали? Просто промовчали?
– Потрібно розуміти, у якому амплуа я опинюся поряд із ним.
– А неважливо. Це запитання про те, що в тебе на душі накопичилося і що ти хочеш сказати.
– По суті, через цю людину ми не маємо можливості тренуватися в найкращому місці підготування українських спортсменів. У нас у Євпаторії чудова база для паралімпійців. У нас величезна кількість різних баз в Алушті, у Ялті. Ми все це втратили. Ми не маємо можливості там тренуватися. Ми втратили величезну кількість військовослужбовців... Це сльози і горе величезної кількості матерів і тат. Тобто ми багато втратили через політику Кремля. Нам потрібно робити все, щоб усе-таки в підсумку ми опинилися переможцями...
– Ви могли б повторити слова президента Байдена про те, що Путін убивця?
– Це, напевно, усі знають. В Україні всі точно знають, що він – убивця, що його політика вбиває. Як з одного, так і з іншого боку. Не тільки в Україні. Байден просто в обличчя сказав йому це?
– Він давав інтерв'ю журналісту.
– А коли вони зустрілися, він говорив йому під час зустрічі, коли тиснув руку: "Ви вбивця"?
– Треба в них запитати. На камеру такого не було.
– Я думаю, що вони все-таки підкуті в дипломатії і розуміють, що якщо ти почнеш спілкування зі слів "ви вбивця", спілкування не вдасться.
– Ви неодноразово розповідали в інтерв'ю, ще до того, як стали народним депутатом, що український спорт наразі не в найкращому стані, і що наші олімпійці тренуються в дуже поганих умовах. Ви вже два роки народний депутат від керівної партії. Вам особисто вдалося в якийсь спосіб поліпшити умови для олімпійців?
– Якщо ми будемо брати бюджет на поточний рік на спортивну сферу, він є рекордним: понад 7 млрд грн для підготовки до Олімпійських ігор, для реконструкції та побудови нових інфраструктурних об'єктів. Відповідно, те, що я говорив, здебільшого стосувалося саме якихось матеріальних речей, пов'язаних із матеріально-технічною базою, пов'язаних із...
– Виплатою зарплати олімпійцям і тренерам.
– Так. До речі, я завжди говорив: щодо виплат премій за Олімпійські ігри питань немає. Тому що Україна входить у десятку країн, у яких найвищі виплати за Олімпійські ігри.
– Скільки, до речі?
– За перше місце $125 тис., за друге – $80 тис., за третє – $55 тис.
– Тобто вам заплатили чи заплатять $125 тис.?
– Так, уже заплатили.
– Чудово.
– Єдине, що ці виплати дуже сильно відрізняються від виплат за чемпіонат світу, наприклад. За перше місце на чемпіонаті світу спортсмен одержує 100 тис. грн.
– Такі виплати проводять тільки цьогоріч в Україні?
– Ні, і до цього вони були. Це вже третій олімпійський цикл. Єдине, зараз паралімпійцям збільшили виплати і зрівняли. У минулому олімпійському циклі вони одержували за перше місце $40 тис.
– Це несправедливо, звісно.
– Це несправедливо.
– Люди з іще більшими труднощами зіштовхуються.
– Вони показали феноменальний результат: Україна посіла третє місце в командному заліку. Ми буквально нещодавно з Володимиром Олександровичем були на проводженні паралімпійців. І я думаю, що вони теж зараз на рівні...
– Пан Сушкевич дуже часто порушує ці теми. Я з ним робила інтерв'ю, де він докладно розповідав, які проблеми в паралімпійців є.
– Проблеми є в усіх. Є над чим працювати. Якщо говорити про те, що вийшло... Збільшили президентську стипендію. Якщо, припустімо, ще рік тому за перше місце на Олімпіаді протягом двох років платили 15 тис. грн, то зараз це приблизно 32 тис.
– Тобто якщо людина привозить золоту медаль з Олімпіади, то два роки щомісяця їй платять 30 тис.
– 30 із копійками. Так.
– Добре.
– До речі, за нашої каденції ухвалили рішення про підняття заробітних плат для тренерів дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Ми теж робили аналітику з моїми помічниками стосовно того, які заробітні плати в тих чи інших тренерів по Україні.
– Скільки зараз одержують?
– Розумієте, в умовах децентралізації все залежить від можливостей місцевого бюджету. У Києві показник доходив, якщо я не помиляюся, до 30 тис. грн. Але це максимальні показники. А є і мінімальні, звісно. І я впевнений, що їх ще більше і вони проблемніші. І ми маємо показувати і пояснювати представникам об'єднаних територіальних громад, що це сфера, яка потребує особливої уваги. Тому що це здоров'я і правильний приклад для молодого покоління: коли вони ходять на секції, коли займаються спортом, коли бачать, що тренер їздить машиною, а не тролейбусом. Знаєте, я давав інтерв'ю про те, як дитині сприймати, що вона спілкується із чемпіоном? Коли вона спілкується із чемпіоном, вона малює певну картину в себе в голові, що це людина успішна...
– Звісно. Мають бути атрибути в цієї людини.
– Людина має бути успішною. На неї рівняються, нею захоплюються. Але водночас якщо вона сяде в тролейбус, то дитина скаже: "Тату, класно. Він молодець, чемпіон. А я хочу бути прокурором. Тому що дядько Вася їздить на крутій машині. Його, може, ніхто не знає, але я краще виберу цей шлях".
– Звісно.
– Відповідно, заробітна плата і тренерам, і спортсменам – це той матеріальний ресурс, який дасть змогу їм гідно одягатися, гідно готуватися до змагань і мати хоча б невеликий перелік атрибутів, які...
– У тому, що ви перераховуєте, є особисто ваш внесок?
– Я за це голосував і це підтримував. І ми ходили й у бюджетний комітет, щоб виділити ці кошти.
– Є запитання до розподілу грошей. Гроші великі виділили, а як їх розподілили і до кого вони дійшли – велике запитання до Міністерства спорту, наскільки я розумію.
– Запитання є завжди. Ніколи не буває серйозних заходів, як Олімпіада, знаєте, без ложки дьогтю.
– Розмір цієї ложки має значення...
– Я як представник спортивної спільноти (спортсменів передусім, а не функціонерів), який був на цих Олімпійських іграх, бачив людей, які там були, і ставив собі запитання, наскільки вони тут потрібні... Але це вже окрема історія. Тому що, умовно, якщо все відбувається гладесенько-рівнесенько, то ніхто не поставить запитання, чому їздив якийсь функціонер. І навпаки: бачиш сльози спортсменки, яка каже: "Я була без тренера. Нікому мені підказати. Я виступала абсолютно сама. Тобто я потрапила в п'ятірку, але я могла, умовно, претендувати на медаль".
– Звісно.
– Відповідно, ти після цього ставиш запитання: "Блін, як так?.."
– Тобто є запитання до міністра спорту?
– Звісно, є запитання.
– Ви не дуже задоволені ним?
– Моя думка – це така річ...
– Це важливо.
– Для мене головне – думка спортсменів. І ми поставили запитання.
– Спортсмени невдоволені міністром Гутцайтом?
– Ні. Ми ставили [спортсменам] запитання, які були нюанси підготування до Олімпійських ігор, щоб у нас був увесь необхідний матеріал, щоб уже предметно спілкуватися.
Із тим, що я один із найбільших прогульників у Верховній Раді, я абсолютно не згоден. Якщо ми візьмемо вибірку за два роки, то я вам відповідаю, що я точно не на останніх ролях
– Не боятимуться розповісти, щоб потім їм по голові не потрапило?
– Я обіцяю цілковиту анонімність.
– Тобто вам можна писати?
– Уже пишуть. Уже багато хто написав. І я впевнений: напишуть ще. І будемо із цими за результатами...
– Ви із цим підете до президента?
– Ми, по-перше, спрямовуємо запити. 10 днів є в [Міністерства спорту], щоб дати відповідь. Ми надіслали запит до міністерства стосовно переліку людей, які були в делегації, їхнього функціоналу.
– А взагалі вам подобається міністр Гутцайт? Як ви його оцінюєте?
– Я традиційної орієнтації.
– А я вас не про це запитую. Я розумію, що ви хотіли перевести на жарт, але все ж.
– Ну, головне – щоб він подобався нашим спортсменам.
– Ну, ви спортсмен – не тільки політик.
– Ну, я один. Думка одного спортсмена – це така річ. У нас же демократія. Якщо він влаштовує 99% спортсменів, а одного якогось...
– Але інтерв'ю ж я з вами роблю, тому я вашу думку запитую. Мені дійсно цікаво. Як ви оцінюєте його роботу?
– Ну... Як вам сказати? Є над чим працювати. І ця Олімпіада засвідчила це.
– Ви знайомі з ним особисто?
– Так, знайомий.
– Враження яке?
– Ну, міністр як міністр.
– Добре. За два роки вашої роботи в парламенті скільки законопроєктів ви зареєстрували? І скільки з них стали законами?
– 30 законопроєктів було подано, 11–12 було ухвалено як закони. Єдине, не всі законопроєкти пов'язані зі спортом. Якщо є добрий законопроєкт – наша команда аналізує. Якщо мені пропонують підписати законопроєкт, якщо він дійсно добрий, я його підписую.
– Зрозуміло. Я вам зараз складне запитання поставлю. Радше запитання від ваших хейтерів, яке часто порушують у соцмережах. Тому що ви є одним із найбільших прогульників у парламенті.
– Не згоден.
– Зі зрозумілих причин. Зараз ви готувалися до Олімпіади й займалися іншою дуже-дуже важливою справою. Проте я не можу не запитати. Ви реально великий спортсмен, який прославляє Україну. Не вважаєте, що коли ви пішли в політику, ви, можливо, зайнялися не своєю справою або посіли місце іншої людини, яка професійно займалася б тільки законотворчою діяльністю?
– Не вважаю. По-перше, ще до обрання я почав цікавитися політикою. Я хотів побачити себе в ролі політика. Відповідно, так, у мене був такий договір із президентом. Єдине, що він був на один рік. Але у зв'язку з перенесенням...
– Ну зрозуміло. Пандемія.
– Так. Ця історія затягнулася. У принципі, якби Олімпійські ігри відбулися торік... По суті, я виграв чемпіонат світу у вересні – жовтні. Увесь інший час я міг займатися політичною діяльністю і показувати результат. І потім залишився виступ безпосередньо на Олімпіаді. Через [перенесення Олімпійських ігор] тема із суміщенням, мені здається, трохи забуксувала.
Із тим, що я один із найбільших прогульників, я абсолютно не згоден. Якщо ми проаналізуємо навіть з урахуванням сьогоднішніх реалій, моєї підготовки до Олімпіади... Я знаю багато представників різних фракцій, які набагато частіше прогулюють.
– ЗМІ складають рейтинги. І в літній рейтинг, звісно, ви потрапили.
– Це один місяць. Можливо, і в липні я теж потраплю...
– Ну зрозуміло.
– Два місяці – це добре, але в нас уже два роки минуло. Якщо ми візьмемо вибірку саме за ці два роки, то я вам відповідаю, що я точно не на останніх ролях. Я дійсно ходжу на парламентські засідання.
– Приймається. Після цієї Олімпіади, після вибореного золота, ви йдете з великого спорту? Ви повністю занурюєтеся в політику? Чи, навпаки, хочете присвячувати себе спорту й далі?
– Наразі я не йду, але я беру паузу у виступах. Я беру, можна сказати, відпустку, яка дасть мені змогу повністю заглибитися в політичну діяльність. Як буде зі спортом, наразі я не можу говорити. У мене є незакриті питання з плечем, яке, скажімо так, непокоїло мене протягом останніх трьох тижнів до виступу. Є питання з перезавантаженням. І навіть у мене є питання з мотивацією, розумієте?
Після минулої Олімпіади я говорив, що моя мотивація – це золота медаль. Я говорив, що це стимул, який змушує мене щоранку прокидатися і збиратися на тренування, хоча не завжди хочеться... Відповідно, зараз мені потрібно намалювати перед собою нові цілі. Вони точно політичні. Але, можливо, я скучив і ближче до наступних Олімпійських ігор мені захочеться знову себе виявити... Це ж як наркотик.
– Звісно.
– Я поки не відчув потреби в цьому, але, можливо, воно прийде...
Я зіштовхувався з виявами расизму протягом усього життя
– Жане, нещодавно в центрі Києва на вас спробували напасти расисти. Президент узяв цю ситуацію під особистий контроль. Уже є якісь результати? Зрозуміло, хто це був?
– Ну, я, щиро кажучи, не знаю, які там результати наразі. Але, думаю, зараз триває опрацювання щодо камер. Там таке місце, що його не зовсім добре видно
Що сталося? Я досі не зрозумів, що це було. Можливо, це була провокація спеціально для того, щоб я вплутався в якесь протистояння. Тому що це було дійсно дивно. Я з такими висловлюваннями і з такими виявами расизму зіштовхувався протягом усього життя, якщо чесно. Єдине, що поки я залишався невідомим, до мене частіше підходили для того, щоб вказати на неправильний, на думку цих людей, колір шкіри, а зараз до мене підходять, щоб сфотографуватися...
Було несподівано й дуже неприємно в центрі міста почути такі речі. Відповідно, я цим поділився.
– Ви згадали, що протягом усього життя зіштовхуєтеся з расизмом. Хочу вас запитати про дитинство. Київ, буремні 90-ті, ваші шкільні роки... Що тоді було? Були якісь неприємні ситуації? Чи ви повз них проходили?
– Ну, зважаючи що ви маєте на увазі під словом "погані ситуації". Тобто коли просто беруть мене і б'ють на вулиці... Річ у тому, що проблеми почалися...
– Було таке, що нападали й били?
– Ну, бувало, просто речі забирали: там, шапку зняли.
– Це у школі ще?
– Це у шкільному віці, так. Але це на вулиці, не в самій школі. У самій школі, зрозуміло, цю людину знайшли б.
– Юрбою збиралися?
– Навіть не юрбою. Я ще був підлітком, років 13... Підходить дядько здоровий, із яким я нічого не зможу зробити. І він починає розповідати, куди мені потрібно їхати і хто я такий. І, відповідно, я з такими моментами зіштовхувався...
– Як ви на це реагували? Які відчуття, емоції?
– Це неприємно. Дуже неприємно.
– Ви плакали в дитинстві? Можна по-різному реагувати. Хтось замикається, хтось травму на все життя дістає, хтось узагалі абстрагується. Як у вас було?
– Знаєте, я намагався за кожним епізодом емоцію не виявляти. Але бували моменти якоїсь меланхолії, коли депресія нарине, – тоді дійсно, я й мамі говорив, що важко морально... Знаєте, коли хочеться, щоб тебе пожаліли.
– Пожаліли, захистили. А що мама? Які вона слова знаходила?
– Мама говорила: "Жане, якби я могла, я б так відкрила свої груди, розірвала їх, посадила б тебе сюди – і закрила б. Щоб ти не зіштовхувався з такими речами".
– Гарна мама.
– Так. Вона мене дуже любить. "Це твоє життя, твоя школа життя. І ти маєш розуміти, маєш це все пройти, щоб потім бути сильним". У принципі, це нереально.
– На боротьбу в дев'ять років ви пішли саме через те, що потрібно було себе захищати? Порив такий був спочатку?
– Ні. Я просто був активною дитиною. І мені друг запропонував. Я ходив на різні секції. Друг запропонував піти на греко-римську боротьбу. І мені вона сподобалася. Тобто не було завдання [навчатися боротьби] для самооборони. Це була справа випадку абсолютно.
– Ви сьогодні розповіли, як Володимир Зеленський запрошував вас у політику. За моїми відомостями, зараз у кулуарах активно обговорюють, що вас мають незабаром призначити міністром спорту. Це дійсно гарна історія: перший чорношкірий міністр спорту, олімпійський чемпіон. Це дуже європейська, правильна історія.
– Ой, ви таке говорите... Я про це не чув. Коли я став народним депутатом, я теж був першим темношкірим нардепом, першим темношкірим золотим медалістом. Тобто все, що з прикметником "темношкірий", часто роблю першим у нашій країні.
– Так.
– Відповідно, усі про це говорили. Що стосується ваших слів про те, що мене планують призначити міністром, – уперше чую. І, щиро кажучи, ви мене ввели навіть у сум'яття.
– Але теоретично ви б потягли цю посаду? З огляду на те, що у вас уже два роки політичного досвіду.
– Я поки про це не думав. Але я людина, яка впевнена у своїх силах. І якщо буде поставлено завдання потягнути, то я потягну.
– І за три роки Україна зможе підготуватися до Олімпіади ще краще.
– Давайте пофантазуємо...
Якщо Зеленський запропонує посаду міністра спорту, я обов'язково подумаю над цією пропозицією
– Знаєте, часто справджується те, що промовляєш. Уявімо: ви міністр спорту, у вас є три роки до наступної Олімпіади. Ви б для себе поставили завдання підготувати збірну України так, щоб максимально забезпечити всі необхідні умови, щоб жодна копійка не пішла наліво, усе дісталося спортсменам – і Україна показала б результат?
– По-перше, три роки – це не такий великий строк. Тому що у спорті все дуже мінливе. Візьмемо приклад тієї самої Дар'ї Білодід, яка виграла два чемпіонати світу (у 2018-му і 2019-му). На минулих Олімпійських іграх вона була ще зовсім дитиною, а на ці їхала як головна фаворитка.
Звісно, я б зробив усе, щоб не осоромитися. Це однозначно. Я думаю, кожен міністр хоче себе виявити на своїй посаді. Що стосується результатів... Ви знаєте, спорт – така штука: дуже складно загадувати про ті чи інші результати. Згадайте Олександра Хижняка, який у третьому раунді, ведучи за результатами двох раундів 2:0, пропустив один удар – і втратив золоту медаль...
– Добре. Завершуючи цю тему: якщо Володимир Зеленський запропонує вам стати міністром спорту, ви погодитеся?
– Я обов'язково поговорю з ним і обов'язково подумаю над цією пропозицією.
– Яка відповідь... Із трикрапкою.
– А ви хочете, щоб я прямо всі карти розкрив...
– Після того, як ви присвятили свою перемогу на чемпіонаті Європи Віталієві Кличку, вам київська влада дала квартиру. Водночас до цього ви вже попри низку перемог, жили в гостинці з мамою та бабусею. Скажіть, будь ласка, що це за квартира, чи велика вона і де розташована?
– Ця квартира розташована на Харківському масиві, 39 м&³2;. На 23-му поверсі. Тоді три квартири видали: мені, Олегові Верняєву та Ігореві Радівілову – за наші досягнення. Мені зокрема дали за чемпіонат світу 2015 року.
– Тобто ви живете з мамою в однокімнатній квартирі?
– У жодному разі. Я після Олімпійських ігор придбав заміський будинок, ми живемо там. Але є й ця квартира.
– Для мами зробили умови. Мама задоволена.
– Так, мама задоволена. Я завжди маю можливість жити в цій квартирі. Якщо вона буде створювати свою сім'ю, до чого я, думаю, уже морально готовий...
– Добре. Перемогу в Токіо ви не хотіли присвятити меру Києва Віталієві Кличку?
– Щоб ще одну дав? (Усміхається).
– Так, звісно. Гарна практика, погодьтеся. Гріх не продовжити.
– Ну такими темпами я незабаром буду з вашим чоловіком конкурувати.
– Боюся, ще доведеться на кількох Олімпіадах перемогти. Тоді зі спорту ви не підете ніколи (сміються).
– Ви знаєте, я вдячний за цю квартиру. А то в нас людям часто не догодиш.
– Ну звісно.
– "А чого однокімнатна?" "Треба, щоб троячку дали". "А чому, блін, на Позняках? Треба було в центрі". Я кажу: "Друзі, дали – і добре. Могли не дати". І я вдячний і меру, і [президенту НОК України] Сергієві Назаровичу Бубці, який теж доклав до цього руку. Я думаю, місцева влада має подумати, як забезпечити житлом призерів минулих Олімпійських ігор.
– Сто відсотків.
– Тому що багато хто живе в гуртожитках, на винайманих квартирах. І я думаю, що це неправильно.
– А як ви зараз до Віталія Кличка ставитеся?
– Як до мера міста Києва, якого підтримало 50% виборців.
– У вас особисті стосунки гарні? Чи ви близько не знайомі?
– Звісно, ми знайомі. Ми вітаємо один одного зі святами: з Новим роком, із днем народження. Але стосунки не близькі – щодня не телефонуємо один одному.
– Напередодні Олімпійських ігор ви дістали травму плеча. В одному з інтерв'ю ви сказали, що дістали цю травму, по суті, від посланника згори: на тренування прийшла людина, яка могла з вами відпрацювати спеціальний захват, який інші не могли, і саме в цей момент ви дістали таку, не знаю, безглузду, але серйозну травму.
– Так, несподівану.
– Ви тоді сказали, що після цього навіть у храмі поставили свічку...
– Постився кілька днів спеціально, так.
– Ви вірянин?
– Так.
Мені пропонували виступати за "збірну Криму", уявляєте?! Уже після анексії
– А у який храм ви ходите?
– Храм, який розташований біля мого будинку на Мостицькій. Покровський храм.
– Ваш батько – католик, а ви православний?
– Я православний, так.
– Це Київський патріархат?
– Ой, починаються такі запитання...
– Ну, слухайте, ви ж політик. Я не можу не запитати.
– Так. Це церква Московського патріархату. Але річ у тім, що це церква, у яку ходила моя бабуся. Вона була дуже релігійною. Я ж не так часто ходжу... Вона розташована за п'ять кроків від мого будинку на Мостицькій, але я тепер живу за містом... Але однаково ходжу в неї...
– Там священник, якого ви знаєте.
– Там усі мене знають. Я зараз прийшов – усі мене вітали. Там мало не службу зупинили, щоб мене привітати. Коли я травмував плече, я приїхав, і мене благословили, відправили на змагання. І це моє місце сили. Я в останню чергу замислююся, чий патріархат і все інше...
– Вибачте. Ви не чули московських "русскомирских" наративів, які поширюють через церкву, яку, по суті, очолює патріарх РПЦ Кирило? Чи у випадку із цією церквою, із цими священнослужителями це до них абсолютно не має стосунку?
– Я, щиро кажучи, не чув. Тому що я, по-перше, не так часто там буваю. І навіть коли буваю, я можу зайти безпосередньо під час служби. Я не залишаюся на проповідь, коли священник починає розповідати... Може, якісь меседжі в цей момент і можуть бути. Відповідно, я приходжу туди точно не по це. Я приходжу підзарядитися в тому місці, у яке мене водили, буквально коли я тільки почав ходити...
– Ну, ви вірна людина.
– Так.
– Вам пропонували змінити громадянство. Скільки це років тому було? Російське громадянство вам пропонували?
– За Крим пропонували виступати, уявляєте?
– За Крим?
– За "збірну Криму", так.
– Це вже після анексії?
– Так.
– Яке нахабство!
– Узагалі.
– І як ви відповіли?
– Та ніяк не відповів. Мені це просто передали через одного борця...
– Але фінансові умови гарні пропонували?
– Щось пропонували, але для того, щоб фінансові умови обговорювати, потрібно...
– Зацікавитися.
– Клюнути на цю пропозицію, так.
– Ви її взагалі не розглядали?
– Я вам скажу більше. Буквально нещодавно одні хлопці з Росії... Я теж ділився цією інформацією в соцмережах, тому що вона мене реально обурила, я просто був здивований їхнім нахабством... Вони, отже, узяли мою фотографію і наклеїли на футболку, яку вони продають. І намалювали Україну без Криму до того ж. Вони написали мені: "Ми займаємося реалізацією..." Тобто вони написали без задньої думки, що там Україна без Криму...
– Вони з Росії? Тобто ви в Росії теж популярна людина?
– Ну, у борцівській спільноті мене знають, звісно. І напевно, у всьому світі. І кажуть: "Не хочете таку футболку, може, друзям подарувати, тренеру? Ми вам доправити не можемо – зробимо знижку". Я просто втратив дар мови. Думаю, блін, як...
– "Поверніть Крим – тоді про футболки поговоримо".
– Так. Коли я публікував цей скрін, вони просто видалили всі футболки зі мною, розуміючи, що це, по-перше, неправильно... Ну, вони без мого відома взагалі експлуатують моє обличчя. І водночас ще такий нюанс, що Україна без Криму, і мені ж вони пропонують ще й купити її. Зі знижкою.
Я вважаю себе патріотом і максимально докладаю зусиль, щоб прославити нашу країну
– Це дуже промовиста насправді історія. Я вас навіть не питатиму зараз про фотографію зі Скабєєвою, яку вона виставила... Я розумію, що ви людина відома і до вас підходять сотні, а зараз, напевно, і тисячі людей, щоб сфотографуватися. Я у вас хочу запитати про інше. 2016-го ви в одному з інтерв'ю критикували показний патріотизм. Я вас процитую: "Надівши вишиваночку, крикнув: "Слава Україні!" – іди, що хочеш, те й роби. Убивай, кради, ґвалтуй. Тепер усе можна. А якщо ти робиш нормальну справу і кажеш людям тверезі думки – ти ворог народу". Зараз теж так? Чи ситуація змінилася?
– Ну, я дуже сподіваюся, що тенденція на зміну йде, а не на показний патріотизм. Я вважаю себе патріотом і максимально докладаю зусиль, щоб прославити нашу країну. Я сказав це на емоціях, тому що я приїхав зі змагань, і мене це все дійсно сильно гризе. Але я думаю, що ці, скажімо, вияви все-таки обростатимуть якимось конструктивом і люди не показуватимуть, які вони патріоти, виставляючи фотографію у вишиванці, а саме справами показуватимуть, що вони зробили для цієї країни, для її процвітання та для того, щоб вона розвивалася в усіх сферах діяльності.
– Після перемоги ви танцюєте гопак просто на рингу. Не знаю, як це до вас прийшло, як вийшло, але, якщо чесно, із погляду піару – це просто приголомшливий хід. Це дуже ефективно, результативно, дуже запам'ятовується. Як це вперше сталося?
– Це вперше сталося на чемпіонаті Європи 2019 року, який я виграв. І такий відгук був приємний від людей! Деякі навіть забували привітати мене з перемогою, але всі починали розмову про те, який класний був гопак. І в цей момент я думаю, що це якраз таки класна можливість показати національну традицію на міжнародній арені. І це ж не тільки наші ЗМІ розносять, а взагалі всі...
– Чому ви почали танцювати? Ви це заздалегідь запланували?
– Я ходив на українські народні танці в дитинстві.
– Так. Перемогли – і ноги самі понесли? Чи заздалегідь думали: "Якщо виграю, – станцюю". Чи хтось порадив?
– По-перше, я бачив, як танцював Олександр Усик після його перемоги на Олімпійських іграх.
– Так.
– Ну, у мене вже на підкірці це було. І, щиро кажучи, важко сказати, чи думав я до цих змагань, що танцюватиму... Можливо, це сталося безпосередньо в момент, коли вже я з прапором біг. До речі, на Олімпійських іграх у Токіо я мало не забув станцювати... Лишень прапор опинився в моїх руках, я думаю: "Блін, я ж усім обіцяв". А на чемпіонаті світу мені не сподобалося, як склався фінал. Я переміг, але там без балів і таке... У мене не було настрою – і я не станцював спеціально. І всі в шоці: "А де гопак?"
– Так.
– "Ти ж став чемпіоном світу. Чому без танцю?" Я кажу: "Якщо я виграю Олімпійські ігри, обов'язково станцюю". І ось у момент, коли я виграв, біг із прапором, уже практично коло зробив і думаю: "Блін, я ж маю станцювати гопак". Відразу повернувся на центр і станцював.
Мені важко сказати, як і коли це в мене виникло в голові. Ну, напевно, десь було від Усика...
– Я зрозуміла. Скільки годин на добу ви спите зазвичай?
– Ну по-різному. Якщо виходить удень поспати, то сім-вісім годин уночі і годину вдень.
– Тобто буває таке, що вдень теж ви спите?
– Останнім часом дуже рідко. Тільки якщо на зборах.
– Коли ви вдень спите, це не тоді, коли ви в Раді заснули?
– У Раді я заснув тільки тому, що приїхав із чемпіонату світу...
– Так, розкажіть.
– Щоб не було прогулу, я відразу після повернення до Києва пішов на сесію. І мене просто...
– Вирубило.
– ...Почало вирубати в один момент. Це був другий місяць роботи Ради, я ще не знав деяких нюансів. Я не знав, що так пильно дивляться за нами.
– Не тільки ви не знали. Те, що ви заснули, – це взагалі нешкідлива історія порівняно з колегами.
– Так.
У мене немає проблем у спілкуванні з жіночою статтю, але особистого життя я взагалі не коментую. Обіцяю: коли я одружуся, усі про це дізнаються
– Вам 30 років. Ви маєте безліч титулів, нагород. Ви олімпійський чемпіон, політик, народний депутат, дуже перспективний молодик. І ви ще не одружені, у вас немає дітей.
– Так.
– А дівчина у вас є?
– Ну, я взагалі, щиро кажучи, не коментую особистого життя. Тому нехай це буде моєю таємницею. Але я вам обіцяю: коли я одружуся, усі про це дізнаються.
– Я не сумніваюся. В Instagram дівчата пишуть із пропозицією познайомитися, спілкуватися?
– У мене немає проблем у спілкуванні з жіночою статтю.
– Добре. Давайте я з іншого боку підійду. Які дівчата вам подобаються, хто вас може зацікавити?
– Розумні. Щоб було про що поговорити. На жаль, особливо в деяких, скажімо, популярних місцях знайомств дуже рідко можна зустріти таких. Для мене головне, щоб почуття гумору було... Тому що буває, ти кажеш...
– А у відповідь тиша.
– Так. Дивиться – не розуміє. Треба пояснювати...
– А якщо треба пояснювати, то пояснювати вже не треба.
– Ну так. Зараз, на жаль, із цими тенденціями "інстаграмівськими"... Instagram і реальність – дуже різні речі...
– (Сміється)... Траплялося, що приходили на побачення з дівчиною з Instagram, а фото на аватарці й реальна людина абсолютно різні?
– Ну, це навіть не побачення... Просто, припустімо, ти когось бачиш наживо, а тобі кажуть, що це така-от людина... І ти розумієш: в Instagram вона – о-го-го, а наживо... ну тут питання. Тому всюди певна маніпуляція.
– Обман.
– Так, обман. Спроба показати себе не тим, ким ти є. Для мене, припустімо, головне – реалізація як особистості саме у площині якихось досягнень. У мене, припустімо, є можливість їздити на дорогій машині. Мої друзі, які звикли їздити на дорогих машинах, кажуть: "Блін, чого ти їздиш на Toyota Camry?" А я вважаю, що Toyota Camry – це взагалі найкращий автомобіль.
– Дуже практичний, дуже гарний.
– Дуже практичний, класний. Остання версія – і зовні теж симпатична. Мені кажуть: "Купи собі "беху", Mercedes". Блін, ну для мене це взагалі не показник! Я навіть на "копійці" почувався б упевнено. Мені не потрібно сублімувати, самостверджуватися через машину...
– Із самооцінкою все гаразд.
– Узагалі. Машина мені у жодний спосіб не допоможе підняти самооцінку.
– В Instagram дівчата пишуть щось банальне і примітивне? Чи були випадки, коли просто цікаво? Я зараз вас слухаю і згадала, як Ілон Маск познайомився зі своєю дружиною Граймс: саме після того, як вона прокоментувала щось у нього в Instagram. Його зачепило те, як вона відреагувала, її мізки його зачепили, спільні інтереси. І ось, власне кажучи, весілля, дитина і, з огляду на все, щасливе сімейне життя. А у вас були схожі випадки?
– Були. Є гарненькі дівчатка, гідні тобто. Я не кажу, що їх немає. Але потрібно, щоб, знаєте, усі пазли зійшлися. І проблема ще в тому, що буває таке, що немає часу зустрітися.
– Звісно. Але мама братиме участь у процесі схвалення?
– Однозначно.
– Так?
– Ось видно, що ви мудра жінка. Чесно. Я зараз думаю: "Поставить запитання щодо мами?" – відразу наступне запитання, чи братиме участь мама...
– Ну а як без мами?
– Звісно.
– Ну я ж розумію.
– Звісно, мама – це головна людина.
– Правильно. Мама знає завжди краще. Тим паче яка так любить.
– "Ти", – каже, – "краще розвійся. Шлюб – це найсерйозніша угода". (Сміється).
– Правильно мама каже. У погані руки не можна віддавати.
– Так. Вона каже: "Правильна жінка з тебе зробить о-го-го".
– Зокрема і президентом.
– Так. "А неправильна", – каже, – "тебе помножить на нуль".
– Звісно, мама має рацію. На цій ноті я хочу закінчити й побажати вашій мамі міцного здоров'я та міцних нервів.
– Дякую.
– Я розумію, як вона за вас уболіває і переживає. Але, власне, ви тішите її й усю країну. Дякую вам ще раз за вашу перемогу і ваші медалі!
– Дуже дякую. Дуже приємно.