Боєць ЗСУ Москва: Російська ракета влучила у п'ятиповерхівку. Жінка на третьому поверсі кричала "Рятуйте!" протягом трьох-чотирьох годин. Цього словами не опишеш: людина живцем згорає в будинку, а ти нічим не можеш допомогти G

У Маріуполі і літаки, і бомби, і фосфорні заряди, і "Нони", ще й корабельна артилерія по нас працювала

– Добрий вечір. Я сьогодні запросила захисника Маріуполя. Дмитро сім місяців пробув у російському полоні. Дмитро сьогодні – воїн ЗСУ. Дмитро має дуже цікаву, складну історію, яку, я впевнена, має почути кожен. Дімо, ви своїм прикладом і вашими вчинками мотивуєте й надихнете багатьох глядачів, які подивляться це інтерв'ю.

– Дай боже.

– Ваше прізвище – Москва.

– Так. Через букву "о".  

– І як, скажіть, будь ласка, сьогодні, особливо у ЗСУ, вам живеться із цим прізвищем?

– Мені – чудово. Ну типу, жодних зайвих запитань не ставлять. Усе нормально, за прізвище мене ніхто не обмежує ні в чому. Почуваюся більш ніж комфортно.

– Бомбити вас ніхто не хоче з побратимів?

– Саме мене – ні.

– Тільки Москву?

– Так.

– І позивний у вас Москва?

– Так.

– Я так розумію, що в полоні у вас були додаткові проблеми через ваше прізвище?

– Так. Я думав, що якось мені буде там легше, але ні. Були ще й додаткові запитання. Типу "за кого ти воював?" тощо. Хоча в мене вся родина – українці. Я намагався дізнатися, звідки моє прізвище походить, але так і не докопався. Але тато в мене українець, мати українка, дід теж, бабуся теж. Гадки не маю.

– У когось же напевно є прізвище Путін. І що цим людям робити з прізвищем, якщо вони, наприклад, не мають жодного стосунку й родинних зв'язків із воєнним злочинцем Путіним?

– Коли я служив на строковій службі, нам старшина казав: "Так, ну все. З'явився в нас Москва. А ти уявляєш: є в нас Путін. Щоранку прапор піднімати" (сміється).

– Дімо, ви родом із Маріуполя. Як ви зустріли широкомасштабне вторгнення? Ким тоді ви були?

– Ну, як зустрів... 24 лютого нас підняли за тривогою. Був удома із дружиною. Бабуся була вдома. Розбудили, сказали терміново прибути в частину. Приїхали в частину, відкриваємо новини. Я такий: "Блін, а що трапилося?" Дивимося: там бомблять, там бомблять... У нас у місті була станція радіоелектронної боротьби. Теж туди бабахнули, по складах почали бахати. Уже на околицях міста було чутно вибухи. І ми зрозуміли, що це війна. До кінця я, звісно, не вірив. ХХІ століття надворі – яка війна? Я думав, що все вирішують у дипломатичний спосіб, але ніяк не жертвами мирних людей, військових.

– Ви в самому Маріуполі жили?

– Так. У центрі міста.

– І народилися в Маріуполі?

– І народився в Маріуполі.

– Скільки вам років?

– 25.

– Ви сказали, вас підняли за тривогою. Ви спочатку в тероборону записалися чи за військовою спеціальністю пішли?  

– У мене невеликий бізнес був до всього цього. Я мав контракт. Типу щорічно збиралися на навчання зі 109-ю бригадою. Я був закріплений за ними, щоб не їздити до інших міст.

– Ви ж чомусь пішли в тероборону. Ви тоді вже розуміли, що доведеться захищати свою землю зі зброєю в руках від росіян?

– Ні, мабуть. Тоді я цього ще не розумів. Просто мені подобалося. До цього я служив за контрактом. І потім повернувся, почав своїм займатися. І сказали, що можна укласти контракт, їздити на збори. "Блін, а чому ні?" Мені це подобалося. Отже, контракт я підписав 6 січня 2022 року.

– А коли ви йшли 24 лютого з дому, у вас, я так розумію, залишалася вагітна дружина?

– Так, дружина була на п'ятому місяці.

– Це ваш первісток?

– Так.

– Добре. Маріуполь – одне з найбільш постраждалих міст від російських фашистів. Розкажіть, що ви бачили, що переживали і як боролися.

– Бачив я все. Я зрозумів, яке озброєння є у світі. Я до цього дуже глибоко у військову техніку не вникав. Мені це було не дуже цікаво. Але я побачив, що є і літаки, і бомби, і фосфорні заряди, і "Нони".

– Тобто росіяни на мирне українське населення скидали все озброєння?

– Так. Кораблі ще. Ще корабельна артилерія по нас працювала. Абсолютно все було. І літаки як удома в себе літали. Ми його бачили, а збити його просто нема чим. Жодної в нас ППО не було. Якщо кілька "Ігл" було, і то добре. Можна було вертоліт якийсь дістати, більше нічого.

– Як ви боролися? І що ви бачили? Ці кадри, у принципі, облетіли весь світ, коли вулиці Маріуполя, центр Маріуполя всіяно трупами мирних українських жителів. Там усі підряд: і жінки, і дітки, і люди похилого віку. І те, що в підвалах відбувалося, коли люди просто гинули без їжі, без води... Що ви бачили?

– Ми теж були військові. У нас люди запитують: "А куди можна виїхати?" А я знаю, що там їхали. І я передаю інформацію, яка мені надійшла від моїх колег. Там виїжджали, і колону розстріляли, був якийсь "мирний коридор". Люди на свій страх і ризик намагалися виїжджати. У нас запитували. І теж, знаєте, сказати, що "можете їхати спокійно", ми не могли. "Їдьте, але знайте, що там ось так от відбувається. Якщо ви вирішили – їдьте". Ніхто нікого не тримав. Є ці відео в інтернеті, де люди розповідають, як їх військові тримали в заручниках щитом якимось, ми за них ховалися... Такого не було. Хочеш іти – йди, але ми кажемо, що там небезпечно. От і все. Ніхто не знав, куди може снаряд прилетіти або де літак скине бомбу. Узагалі не було жодного зв'язку... Повний вакуум, і ти не знаєш, що робити. Люди, які виїжджали, їхали на свій страх і ризик. У місті залишатися і їхати було небезпечно. У місті закінчувалися продуктові набори. І скільки ж можна без води жити в підвалах? Це на психіку дуже тисне. Плюс діти. Хтось більше за дітей переживав, тому вивозили їх. Хтось боявся їхати. Кожен ухвалював рішення для себе. Страшно було всім.

– Страшно?

– Звісно. І мені було страшно. Усім було страшно. Але тільки ми були нагорі, а люди були внизу, у підвалах. Ми допомагали їм чим ми могли. Я говорю за себе. Я не можу сказати про всіх. Конкретно за себе кажу – ми людям продукти носили. Здебільшого, звісно, дітям. Солодкого в якомусь магазині наберемо, що лишилося, – і несли людям. Усі кажуть: "Коли закінчиться?" Я говорю: "Я не знаю, коли закінчиться. Я думаю, що там краще". Я був на лівому березі. Кажу: "На правому, мабуть, краще". Я думав, що це в нас тільки така проблема. Але виявилося, що це скрізь так було.

Ми стояли на посту, і російська ракета влучила у п'ятиповерхівку. Жінка була на третьому поверсі, і я чув, як вона кричала: "Рятуйте!" Я ці крики слухав протягом трьох-чотирьох годин. Цього словами не опишеш: коли людина живцем згорає в будинку, і ти нічим їй не можеш допомогти

– Ви багато смертей бачили?

– Досить. Але я не хотів би це взагалі згадувати. Дуже багато мирних людей, похилого віку... Комусь треба було таблетки вживати, а нічого не було. Дуже багато людей просто лежало на вулиці. Це неприємно згадувати і ще раз через це проходити. Ні.

– Ви були одним із тих, хто штурмував селище Ляпіне.

– Так. Це було 10 березня. Нас з однієї точки перекидають на іншу. Сказали, що там невелика ДРГ прорвалася. Спочатку там мав бути штурм із восьми людей наших, потім там усе переграли. Потім було 80 людей, одна ЗУ. Ми Ляпіне зачищали вниз до Поживанівської церкви. На Поживанівську церкву нам не вдалося піднятися. Двох людей ми втратили з 80. Двоє "200-х" і один "300-й".

– Ви тоді з росіянами зіткнулися.

– Так. Вони там були. Я займався евакуацією пораненого. Виходить, Ляпіне й дорогу тільки робили, і треба було перебігти через дорогу, щоб знайти евакуаційну машину, щоб вивезти пораненого. Добре, що в місцевих машини стояли. Відчинив чоловік – я кажу: "Дайте машину для ЗСУ. Треба вивезти поранених". Дали мені ключі від позашляховика. Я кажу: "За дві години прийдете заберете". – "Добре". І потім він піднявся, забрав машину назад. Слава богу, ми вивезли. Там був один капітан поранений і звичайний солдат. Усі, сподіваюся, залишилися живими. Ми їм одразу допомогу надали, перев'язали. Ну і там уже наші пацани закріплювалися на позиціях, які ми відсунули вперед.

– Ви сказали, що намагаєтесь забути те, що побачили тоді. Розумію. Якщо говорити про те, що вас найбільше вразило... Усе-таки це важливо, щоб усі, хто нас бачать і чують і в Україні, і за межами, розуміли, що таке російський геноцид стосовно українського народу.

– Ну, давайте я вам наведу один приклад. Це, мабуть, найбільш болісний для мене. Ми стояли на посту, і російська ракета влучила у п'ятиповерхівку. Жінка була на третьому поверсі, і я чув, як вона кричала: "Рятуйте, допоможіть!" А я їй нічим допомогти не міг, бо весь будинок уже палав. І я ці крики слухав протягом трьох-чотирьох годин. Це було дуже важко емоційно. Цього просто словами не опишеш... Коли людина живцем згорає в будинку, і ти нічим їй не можеш допомогти.

– Вона живцем згоріла в будинку?

– Так.

– Ох...

– Це один із прикладів. Були люди лежачі. Будинок горить, а ми не можемо потрапити до квартири – двері зачинено. Ми чуємо крики, намагаємося виламати ці двері... Пожежа дедалі більша – у нас нічого не виходить. А там ще такі будинки: вхід, тамбур, одні двері, потім ще двері. І це було дуже проблематично відчиняти. Потім усе згоріло… По кістках ходиш… Ми повертаємося, а там просто кістки лежать. Таких ситуацій чимало. У кожному будинку є загиблі. У кожному будинку абсолютно... Люди ходили по воду – міни лягали туди. Хтось вижив, хтось не вижив... Дуже страшно. Ракети в них неточні. Якщо вони ціляться в одне місце, то влучають зовсім в інше. Така витрата боєприпасів була на Маріуполь... Мені здавалося, вони туди просто один склад вивезли.

– Дімо, на вашу думку, яка кількість загиблих маріупольців унаслідок російської агресії? Я зараз цифри різні чую: і 80 тис., і 90 тис. загиблих.

– Я схиляюся десь теж до цієї цифри. Я гадаю, тисяч 100 мирних громадян загинуло. Я не можу говорити конкретну цифру, бо її не знаю. Я бачив лише те, що було на тій ділянці, де я був. Я не бачив ситуації в місті. Саме за свою ділянку можу розповісти, що були такі ситуації, і їх було чимало. І могили були в кожному дворі.

– Ви брали участь у вуличних боях. І там вас поранили. Причому ви дістали чотири кульові поранення.

– Так, у вуличних боях брали участь. Чотири кульові поранення дістав. Слава богу, живий. Нога на місці, усе на місці. Боженька в лоба мене поцілував.

– Усі чотири кулі в ногу пішли?

– Одна – у руку, друга – у ногу, третя – у стегно, четверта – у праву ногу. Якось хаотично вийшло.

– Що далі з вами було?

– Потрапив у полон, виходить. Росіяни продавили шматок, клином увійшли. І ми якраз виходимо на них… Страшно не було. Мені більше було страшно пересуватися вулицями. Тому що мені здавалося, що деделі гірше й гірше ситуація, лінія фронту все ближче і ближче, а відступати просто не буде куди. Ще поранили... Крок роблю – і дедалі важче йти. Ну все, вони нас обшукали, бинтом ногу замотали. Зустрівся я з кадировцями... А далі вже, звісно, було гірше набагато. Спочатку я добу спав у собачому вольєрі. Це було 20 квітня. Холодно. Нас роздягли. У термобілизні тільки. Нас допитували. Потім уночі відвезли на якийсь сарай, там ми були ще три доби. Там фотографували нас, татуювання, "Азов", не "Азов"... Їм хотілося азовців побачити. Потім нас у Новоазовськ відвезли. З нами був хлопець з "Азову". Сам він із Донецька. Закінчився в нього контракт 31 грудня, і коли почалося широкомасштабне вторгнення, він пішов у ТрО. Коли росіяни дізналися, що він з "Азову", та ще й із Донецька... Хлопцю було 25 років. Його просто забили лопатами. Дорогою в Донецьк він загинув. Тіло вивантажили просто.

– Це у вас на очах було?

– Так. Били, мабуть, годину. "Якого хріна ти воював? Ти сам із Донецька. З Донецька"... Я не знаю, хотіли його вбивати чи ні, але сам факт, що організм не витримав. Йому, мабуть, усі ребра поламали. Хлопець загинув.

– Ви якийсь період були в полоні в Оленівці?

– Так, місяців зо три-чотири, мабуть.

– А коли там росіяни влаштували теракт, ви не там були?

– Там був.

– Що там було, ви розумієте?

– Я розумів, що все сплановано. Це можна описати одним реченням: їх туди перевели за два дні до. Усе зрозуміло. Ми ще запитували... Медики з "Азову" допомагали поранених перев'язувати. І ми запитуємо: "Куди це пацанів ведуть?" – "Їх просто розселили". Ми такі: "Блін, може, кудись їх перенаправлятимуть". Хотілося дізнатися. Може, на обмін готували. Ми ж не мали жодної інформації. І за два дні – бах!

– Скільки там загинуло?

– Там було приблизно 100 осіб. Десь людей 60 загинуло, а інші поранення дістали.

– Ви поряд були?

– Так. Там невелика колонія насправді. Вибух було чутно дай боже.

– Кожна секунда на фронті небезпечна, зрозуміло, але, на вашу думку, найнебезпечніший момент за цей час, коли смерть проходила поряд.

– Снайперська куля буквально сантиметрів 20 до голови не дістала. Заходжу за ріг будинку – і саме куля летить. І таких ситуацій щодня… "Слава богу, прокинувся", "слава богу, живий, цілий". Щоранку прокидаєшся – "слава богу, живий". Або ракета кудись летить – "слава богу, не в мене".  

– Я не запитуватиму вас, як вас катували в полоні, чи були знущання… Тому що розумію, що коли хтось публічно починає про це розповідати, то багатьом нашим хлопцям, які залишаються в полоні, ще більше починає прилітати. Я й так із вашої розповіді все розумію і думаю, наші глядачі теж усе зрозуміють... Ви були в полоні сім місяців. Де весь цей період була ваша дружина, яка народила...

– Народила в Маріуполі вона.

Після Оленівки мене перевели в Таганрог. Там, звісно, нелюди працюють... Я не знав, що такі люди бувають. Б'ють, б'ють, б'ють постійно. Раптом що – шокер. На лазню ведуть – б'ють. Гімн цей Росії співаєш... Постійно знущання

– Де вона була?

– Перебувала в батьків. Не в самому місті вони жили, а за містом. Але слава богу, що батьки жили в селі. Виїхала вона туди 27 березня. Сама вона в Іллічівському районі була. І слава богу, там було тихо. За містом було тихо. У місті, звісно, була жесть.

– Де вона народжувала? Де ви були в цей час? І чи знали ви про неї щось, про дитину?

– Я в полоні був. 3 серпня вона народила доньку. Назвали Вероніка. Тепер їй уже рік. Уже вони поряд, забрав їх з окупованої території.

– Вона народила під час окупації?

– Так, так.

– У лікарні вона народжувала чи як?

– У лікарні народжувала, так. У Маріуполі. Я не знаю, щоправда, у якому стані ці лікарні були. Я дуже не розпитував. Але сам факт, що в лікарні народжувала.

– А коли вона народжувала, ви знали про це? Чи взагалі жодних не було звісток? І чи вона знала, що ви живий і що з вами?

– Так, знала, що живий. Тому що в мережі з'явилося відео, як із нами спілкуються кадировці. Вона побачила це відео. Там ще такий напис був: "П'ятеро бойовиків здалися із заводу "Азовсталь". Дивиться: "А хто там бойовик? Це ж мій чоловік. Він не бойовик". Вона знала, що я потрапив у полон, що мене поранено. І потім уже в полоні я з нею вийшов на зв'язок. Як це відбувалося? Розповідаєш – і ніхто не вірить. Були телефони в Оленівці на бараках. Я не знаю, як вони там з'явилися, але вони були... Просто я потрапив туди пізніше, ніж здався весь завод. У мене одного разу вдалося зателефонувати дружині й сказати, що все добре. І то – я зателефонував...

– Ховали телефони?

– Звісно. Ну, де ховали, як ховали також... У мене телефона не було. Просто треба було зателефонувати – я підходив, чергу займав. 40 секунд поговорив – і все. "Живий-здоровий, слава богу. Ти як?" Більше хотілося почути, як вони там почуваються. Я казав, що в мене все гаразд.

– Коли вас звільнили з полону, то ви вже в Росії сиділи?

– У Таганрозі був. Там багато азовців. Це жорсткий режим. І там, звісно, нелюди працюють... Я не знав, що такі люди бувають. Б'ють, б'ють, б'ють постійно. Раптом що – шокер. На лазню ведуть – б'ють. Гімн цей Росії співаєш... Ну, коротко кажучи, таке. Постійно знущання. Ми вже до цього почали звикати: "Сьогодні четвер, ми йдемо купатися. І сьогодні нас лупитимуть". Самі себе так готували.

– А коли ви вийшли з полону, потрібно було довго вам реабілітуватися і морально, і фізично?  

– Як вам сказати? Можливо, фізичний стан кращий, ніж був, але психологічний – розхитаний. Тебе в полоні ламають як людину. Ти приходиш і починаєш наново себе збирати й розуміти, що відбувається, як відбувається. Ти собі щось розумієш. Ну, все інакше сприймаєш. Наприклад, раніше я не цінував шматочок хліба, а зараз: "Вау, клас". Усе життя перевернулося і цінності перевернулися. Хочеться, звісно, щоб було все нормально, але потихеньку йдемо до цього, із психологами працюємо, реабілітацію проходимо. Операцію робили на нозі. Уже мають робити другу, бо турбує постійно нога, литку розірвало сильно. Побачимо, що буде.  

– Але реабілітація була у вас.

– У мене була довга реабілітація, десь вісім місяців. Спочатку госпіталь ЗСУ. Лікарня відправляє тебе на лікування в санаторій. Це вже після операції. Там проходиш фізіотерапію, із психологами розмовляєш, лікувальна фізкультура, у моєму випадку розробляли ногу. Потім ще раз. Там уже було глибше обстеження. Тому що в мене постійно головний біль. Перевірили. Потім з'явився проєкт "Серце "Азовсталі". На реабілітацію мене і сім'ю відправили. Це фонд Ахметова допомагає захисникам. Я знаю, що цей фонд ставить протези кому потрібно. І операції роблять. Добрий фонд. Роблять не аби було, а реально допомогти людині. Якщо якісь є проблеми, то її вилікують. Це приватні компанії роблять операції. Тому що наші лікарі не завжди можуть це зробити. Хтось не хоче це робити. Ну, я не знаю, як це відбувається.

– Дімо, попри все, що ви розповіли, що ви пережили в полоні, ви ж не зламалися? Після цього ви вирішили й далі воювати. Ви продовжили служити в ЗСУ й далі захищаєте Україну. Коли наша перемога?

– Я гадаю, перемога буде скоро. Але як скоро вона буде, невідомо. І якою ціною теж невідомо. Дуже прикро, що гинуть звичайні пацани, звичайні мирні люди, діти через політику однієї людини. Прийшов зробити демілітаризацію населення... "Бореться з фашистами" – убиває мирних дітей.

– А що б ви сказали Путіну, якби ви з ним опинилися в одній кімнаті?

– Та я не знаю. Я б, напевно, його застрелив. Я б йому нічого не казав. Що можна сказати цій людині, яка руками інших людей робить таке у XXI столітті? І мені б, мабуть, населення Росії адекватне стоячи поплескало б.

– Не знаю, скільки там адекватного...

– А там люди бояться говорити, я певен. Просто бояться. Тому що там усе так жорстко... Хтось щось сказав – усе. У в'язницю одразу. Я думаю, до них не дуже добре ставлення. Ось наших пацанів судять незрозуміло за що. За якісь злочини, які вони виявили. Дивишся різні канали "деенерівські" – і там вони на 20 років, на 30 засуджують. За що? За те, що ти був удома і захищав свою країну? Не зрозуміло. Ну це зрозуміло, усе роблять для звіту. Чи, може, це якось вплине на обмін наших пацанів, які сидять у полоні. Я не знаю. Уже шукаєш собі якісь виправдання: "Судять, отже, швидше поміняють".

– Дімо, після всього, що ви натерпілися від Росії, від росіян, вам прізвище не хотілося змінити?

– Не знаю. Я пишаюся своїм прізвищем, мені воно подобається. Буває, люди реагують... Це не особливо доброго розуму люди... Нормальні люди такі: "Блін, Москва – прикольне прізвище. Уперше таке зустрічаю". Усі запитують: "Як тобі живеться?" – "Мені нормально живеться. Дякую, що запитуєте". У мене все добре. Я не знаю, які можуть бути проблеми через прізвище. Я ж не сам собі його обирав. І змінювати його я не збираюся.

– Дімо, я хочу вам побажати успіхів. Бережіть себе, бережіть Україну. І дякую вам за це інтерв'ю.

– Спасибі вам. Усього найкращого. Слава Україні.

– Героям слава.