Ідеологія війни Росії проти України: війна чи АТО? Перший лист Кравчука українцям
Перший президент України Леонід Кравчук спеціально для видання "ГОРДОН" написав серію публікацій, присвячених 26-річчю незалежності країни. У трьох листах українцям колишній глава держави говорить про найважливіше та найбільш наболіле в сучасній Україні. У першому листі Кравчук розмірковує, чому українській владі не варто вважати Мінські домовленості безальтернативними, з якої причини Києву не вдасться налагодити сумлінну співпрацю з Москвою і навіщо Україні членство в НАТО.
Росія огорнула агресію проти України в ідеологію захисту росіян
На Донбасі йде гаряча війна, а не заморожений конфлікт чи АТО. Організовує цю війну Росія. І розпочала вона її не сьогодні і не вчора. А брехня Кремля, що це громадянська війна, яку підтримують і деякі наші громадяни, а точніше, "люті друзі" України, є російським ноу-хау. На жаль, цього поки що не бачить і недооцінює як велику небезпеку для всього демократичного світу частина політичних сил і громадян Заходу, чим і користується Кремль.
А справжні факти війни Росії проти України на Донбасі, анексія українського Криму досить відомі і зафіксовані в російських державних документах. Пригадаймо 2014 рік. Російський парламент дає згоду президенту Володимиру Путіну ввести в Україну російські збройні сили для захисту російського населення, що мешкає на території України і є громадянами України.
Президент Путін скористався рішенням парламенту і фактично ввів російські війська в Україну, грубо порушивши суверенітет і територіальну цілісність України, а також принципи міжнародвного права. Отже, Путін увів російські війська в Україну за рішенням парламенту, і розмови про те, що вони з'явилися на українській землі якось невідомо звідки, – просто політичне фіглярство Кремля.
Пізніше "російські стратеги" зрозуміли, що така лобова атака (відверта агресія проти України) може серйозно зашкодити Кремлю, спричинити супротив не лише України, а й світового співтовариства. І тому кремлівські стратеги почали маневрувати, перейшовши до так званої гібридної війни, використовуючи місцевих сепаратистів, роблячи вигляд, що до війни на Донбасі Росія не має стосунку.
Із цією метою та з інших причин, відомих лише Росії, вона відмовилася від підписаних міжнародних документів, згідно з якими взяла на себе зобов'язання захищати територіальну цілісність і суверенітет України (відомий Будапештський меморандум).
Офіційна Росія, створені для цього ЗМІ розгорнули проти України пропагандистську війну, закликаючи практично знищити незалежність нашої держави. Отже, Росія чітко сформулювала (за участю Московського патріархату) ідеологію агресії проти України. Це насамперед так званий захист росіян в Україні та боротьба з "фашистським режимом", установленим, мовляв, в Україні. Бреши та знай межу!
Отже:
– Перша "підстава" російської агресії проти України – захист інтересів росіян і навіть російськомовних громадян в Україні.
– Друга "підстава" – захист єдиної конфесійної території РПЦ, до якої в їхньому тлумаченні входить і Україна.
А насправді жодних "підстав" не існує. Є реальна агресія Росії проти України, замотана в ідеологічні ганчірки. Є плани знищити Україну, перетворити її на слухняну служницю, як було раніше.
Росія протягом віків перебувала над Україною і домагалася такого становища силою. Чи були "підстави", чи не було – для неї значення не мало. Але зараз Росія огорнула агресію проти України в ідеологію захисту росіян. І це база для фактичного оголошення агресії проти України або ведення воєнних дій. Путін виконує ці завдання – як бачимо, Росія веде війну проти України, спираючись на документи і специфічну ідеологію, а Україна каже: ні, це не війна, а така собі АТО, де відсутні сторони, що воюють, реальний агресор і відповідні міжнародно-правові оцінки.
А це дає право Росії перекласти всю відповідальність за воєнні дії на Україну і компрометувати поспіхом підготовані й ухвалені Мінські домовленості. Використовуючи недосконалий мінський формат, наші західні партнери також неодноразово в один ряд ставлять Україну і Росію, коли йдеться про виконання домовленостей. Тобто Україна явно програє за фактом домовленостей і пояснює такий стан речей лише одним: мовляв, мінський формат є єдиною, безальтернативною основою для введення Заходом економічних санкцій проти Росії.
Росіянин народжується, живе та діє в екстремальних умовах. Війна для нього – це спосіб життя
Ми робимо акценти не на ухваленні рішень про закінчення війни на Донбасі, не на відновлені територіальної цілісності й суверенітету держави, а на санкціях і визволенні полонених, тобто не на причинах, а на наслідках. Це, звичайно, безперспективна позиція і довгий, а може й безкінечний шлях до миру. Але Україна, її представники в Мінську підтримують цей шлях ще й тому, що він ґрунтується на мирному плані президента України, і ще тому, що цього хочуть західні партнери.
Але де позитивні результати і де завершення війни на сході? Відбулися значні зміни у світі й на Донбасі, і в Україні. Отже, їх потрібно врахувати під час нових підходів до мінського (а може, не лише мінського) формату, який діє за участю нормандського. Хоч жодних офіційних документів нормандських зустрічей мені читати не доводилось.
Отже, впершись у формальні позиції Мінська, ми не бажаємо проаналізувати ситуацію під кутом зору головних завдань, тобто закінчення війни на Донбасі та поновлення визнаних Росією і світом кордонів між Україною і Росією. Хто хоче вчитися, той завжди вчиться і робить висновки, не тримаючись за старі догмати, які вже не діють.
Ми повинні забрати в Росії мінське правове поле, яке вона використовує для обвинувачень України у війні на Донбасі, для різних політичних, дипломатичних маневрів, із якими й Заходу нелегко боротися, враховуючи такий незавершений політично, дипломатично і військово стан речей на Донбасі.
І не потрібно захоплюватися значенням сучасного мінського формату, оголошувати його безальтернативним. Якщо і триматися за "Мінськ", то його слід удосконалювати з метою вирішення Україною головних завдань, привести його до міжнародної політичної логіки.
Нинішній же стан, будемо відвертими, виглядає досить непереконливо і ставить Україну в залежність від Росії щодо знаходження шляхів закінчення війни на Донбасі та приховує справжню агресію Росії проти України.
Як би голосно ми не декларували успіхи Мінських угод, виглядає Україна в очах українського народу й міжнародної спільноти не переконливо, а то й принизливо. Замість реальної війни на Донбасі ми називаємо її АТО, а замість шляхів досягнення миру підтримуємо лише санкції проти Росії, які, на наш погляд, повинні змусити Росію піти з Донбасу.
Однак слід бути реалістом, і, знаючи історію російських воєн, амбіції Кремля та проблемне майбутнє Путіна, важко повірити, що без ширших і масштабніших дій (фінансових, економічних, політичних і дипломатичних), збільшення кількісно та якісно антиросійської коаліції добитися завершення агресії Росії проти України буде проблематично.
Росія – це сформована 150-річними війнами агресивна нація. Війни й загарбання чужих земель, підкорення цілих народів є її національною ідеєю. Росія іншою бути не може. І це потрібно враховувати, формуючи свою зовнішню політику та відносини з Росією.
Історія Росії – це війни, бунти, голод, постійні політичні та економічні кризи. Росіянин народжується, живе та діє в екстремальних умовах. Війна для нього – це спосіб життя.
Ніхто так добре не знає Росію, як Україна
Небезпека російської політики подвоюється тим, що вона базується на концепції захисту росіян, які живуть за межами Росії, захисту православно-християнської віри. Ідеться про своєрідні православно-хрестові походи, які освячуються Московським патріархатом. Коріння російської агресивності дуже глибоке. Росіянин сам себе знецінює. Головне в Росії не людина, а Росія: "была бы страна родная – и нет других забот".
Гуманістичний зміст політики держави залежить від інтелігенції, від того, як вона оцінює минуле, розуміє сучасне і бачить майбутнє, наскільки вона здатна виробити в інтересах народу таку картину світу, де не змогли б жити і розвиватися конфлікти, а панували б діалог, довіра, злагода і взаєморозуміння.
Агресивна, загарбницька політика Росії формується саме імперською позицією інтелігенції, яка живить таку політику, схвалює агресивну владу Росії, обдурює народ, плодить рабську філософію.
Російський інтелігент є продуктом російської історії, російських військових походів, російської нетерпимості до тих, хто став на шлях свободи та незалежності. Російський інтелігент – це мутант азіатськості, помноженої на філософію "великой России" та практику підкорення інших народів. А це – "гремучая смесь", яка постійно загрожує нестримним, непередбачуваним вибухом. Інакше важко пояснити, як може справжній інтелігент схвалювати та проштовхувати агресію Кремля проти України, виправдовувати вбивства і насилля, закликати до поневолення українців, до їх знищення.
Тому становлення нових незалежних демократичних держав суперечить природі російської імперії, загрожує затвердженню добросусідського співробітництва як принципу міжнародного життя. І це не випадковість. Це основа російського бачення світу, саме визначення ролі Росії у глобальному світі. Я дуже хотів би помилитися у своїх оцінках, але мій більше ніж тридцятирічний досвід взаємодії з російськими посадовцями найвищого рангу дає мені підстави для такого висновку.
Змінити Росію неможливо. Із нею потрібно навчитись жити, не поступаючись за жодних умов свободою, демократією та правами людини заради тимчасових меркантильних інтересів. Будувати новий світ, світ добросовісного, відповідального співробітництва за участю Росії неможливо. До такого сценарію Росія не готова.
Міжнародне співтовариство має створити такі умови світового порядку, які змусили б Росію вчитися поважати інтереси держав і народів, керуватись дипломатією та компромісами, відмовитись від опори на силу, на війну. Інакше над світом завжди буде висіти російська загроза. Захист України може бути ефективним лише в системі НАТО. Членство в НАТО – життєва потреба для збереження й розвитку української нації, над якою завжди висів і висить російський дамоклів меч.
Питання стоїть так: або незалежність України в сім’ї європейських країн, або залежність від Росії. Росія розуміє і сприймає лише таку "рівноправність", коли вона зверху, коли вона диктує свої умови співробітництва і визначає зміст української політики.
Не знати й не враховувати цього під час розробки внутрішньої та зовнішньої політики – означає ставити під загрозу існування української ідентичності. Захід помиляється, думаючи, що Росію можна змінити. Ні, можна відповідно до російського фактора формувати свою політику, яка повинна запобігти російським експансіоністським цілям.
Вплив України на формування глобальної політики щодо Росії мас бути ефективнішим, переконливішим, бо, мабуть, ніхто так добре не знає Росію, як Україна. Україна повинна стати дзвоном, що будитиме народи, приспані російською пропагандою або куплені російським газом та нафтою.