Dzidzio: Ми мусимо встояти війну, яку колись почали наші діди, – за Україну. Тому що істина одна: вільна, незалежна, процвітаюча Україна G

– Михайле, доброго вечора.

– Добрий. Вітаю вас.

– Вітаю вас також. Я хочу вам одразу висловити своє захоплення вами як співаком. І я вам скажу, що останній місяць, напевно, чи, мабуть, трошки більше, я весь час слухаю "Марічку" у вашому виконанні.

– Дякую.

– Мені так пощастило – я дружив із великою людиною, я вважаю: Дмитром Михайловичем Гнатюком...

– Так.

– І він неодноразово на концертах, які ми робили на честь річниці "Бульвару Гордона", і вдома виконував цю пісню. І я вважав, що це вже неперевершене виконання, що краще виконати неможливо. Я не хочу порівнювати. Дмитро Михайлович – баритон, а ви – тенор. Але те, як ви заспівали "Марічку"... Ну, я вам скажу: слухаєш, потім пауза, потім слухаєш ще раз, і ще раз, і ще раз... Я просто ще раз хочу вам висловити своє захоплення: емоційністю, голосом, звичайно. До речі, звідки такий – дивовижний, світового рівня – голос у вас? Скажіть.

– Ой, тут мені якось аж незручно стало... Дмитре, я народився в дуже мальовничому, гарному селі на Західній Україні, виховувала бабця, мама. Дідусь жив у такій частині села, куди мене не пускали, бо там колія ішла, поїзд їхав. Я цей поїзд пам'ятаю, завжди було чути в хаті, коли він їде. І я спостерігав за природою, спостерігав за святами, обрядами, традиціями, усе це слухав. Бабка завжди мене купала українськими піснями, гаївками, веснянками, колядками... Я цього всього наслухався – ну і з дитинства я собі так вирішив, і так бабця моя хотіла: щоб я був артистом. Я завжди казав: "Я буду артистом". А мій дідусь, якраз той, якого називали "дзідзьо" (західноукраїнський діалектизм, означає "дід". – "ГОРДОН"), – він був дуже популярним. Він був ветлікарем десь на 10 сіл. І всі приходили до нього. А його ніколи вдома не було, бо він завжди ходив, там, до корови, до коней. І я думав: "А як мені використати цих людей?" Не те що використати – я маю щось робити. Тобто, коли вони приходили, питалися: "Де дзідзьо?" – я кажу: "Пішов до людей". І я брав табуретку, залазив – і співав пісні. Українські якраз. Ось звідти, з дитинства, усе тягнеться.

– Ваші батьки – вони хто? Чим займалися?

– Мама із села Бортники, батько із сусіднього села Букавина. Так вони познайомилися. Батько був також ветлікарем, мати закінчила поліграфічний – на той час це був технікум – у Львові. От. Прості українці, які дуже любили українську музику, давали мені її слухати. Я у Львові завжди слухав львівське телебачення. І тоді були концерти на замовлення. Василь Зінкевич, Гнатюк, Назарій Яремчук... Тобто я вихований на українській музиці. Тому вона мені така близька. Я наслухався її. І мені дуже приємно чути ці компліменти. Тому що я в деякий момент уже думаю: "А може, це не потрібно? Може, це вже старомодно?" Але воно в мені якось сидить і переливається, тому я хочу це виливати.

– Я чув дивовижну історію вашого народження. Ви не повинні були народитися.

– Так. Це була така історія. Мені мама розказала. Я просто запитував мами, чому в неї такі опіки на ногах. І колись мама розповіла мені цю історію. У травні це було, 83-го року. Вона розпалювала вогонь у кухні, і треба було полити соляркою дрова, тоді вони легше загорялися. А мама переплутала і підлила бензини. Бензина вибухнула, перекинулася на синтетичні штани... Потім скоренько відправили її в лікарню, а в неї на руках маленька дитина, якраз із сестрою вона була. І що робити? Антибіотики колоти чи якісь таблетки? Одразу беруть аналіз... Приходять до мами й кажуть: "А ви знаєте, що ви вагітна?" Мама ж не знала. Ну і треба було робити вибір – або операцію, пересадку, або колоти знеболювальні, що не можна було робити. Лікарі казали одне: треба робити аборт. А з іншого боку бабця та священник казали, що цього робити не можна. І мама посередині так: слухала бабусю, трошки слухала лікарів. І до останнього – чи дитина виживе, чи не виживе. Там лікарі казали: "Ми ж вам говорили. Ви розумієте, що дитинка може народитися калікою при такому стресі?" І мама… Одним словом, дала мені життя. Я їй ціле життя за це дякую, люблю, ціную. Вона вибрала: у муках терпіла всю вагітність.

– У муках...

– Це ж не можна було знеболювальне робити. Такою є історія. Історія як приклад: треба давати життя тепер.

– Батько помер рано. Так?

– 13 років мені було. Він був головою колгоспу на Яворівщині. Молодий, дуже прогресивний. І в один момент – це була весна – він застудив голову, дуже холодно було. І помер. Тому мама мала давати собі якось раду. І виїхала за кордон, щоб годувати мене і сестру, вчити, бо я вже тоді закінчував школу і дуже хотів вступати до музичного училища, після училища дальше на спів. Тому я мамі дякую за те, що вона мені дала можливість учитися. Адже це 90-ті роки: це дуже бідно було.

– Мама і зараз за кордоном?

– 22 роки в Португалії. Ми якраз сьогодні говорили. Передавала вам, Дмитре, привіт великий.

– Дякую. Дякую мамі за те, що народила такого сина.

– Дякую мамі. Мама відіграла в моєму житті ключову роль. І так само бабця Катерина, яка привила мені любов до української пісні. У дитинстві я завжди повертався сюди, у село, і вона мені все це розказувала, писала, виписувала всі інтерв'ю... Тоді було просто радіо, і вона брала великий зошит... Вона мене називала Місько. І казала: "Для Міська". І вона підписувала кожне інтерв'ю: що сказав Зінкевич, що сказав той народний артист... І цей зошит у мене є. Він зараз у Португалії. Я хочу його забрати.

– Ви з дитинства співали. І я знаю, що вас називали "наш Робертіно Лоретті".

– Так.

У музичній школі на прослуховуванні я співав: "Ой, у лузі червона калина". Ще України не було – ще був Радянський Союз

– Скажіть, що ви співали? От ви пам'ятаєте свій репертуар, коли вам було сім-вісім років?

– Так. У сім-вісім років у мене були кумири Іван Попович, Василь Зінкевич. Тобто я слухав якраз оці пісні українські. А в музичну школу вступив одразу, паралельно із загальноосвітньою. Це було дуже цікаво. Мені було тільки п'ять років, а мати казала: "Йому пора вже". І я так відчував, що вже хотів учитися. І в музичній школі на прослуховуванні я співав: "Ой, у лузі червона калина". Ще України не було – ще був Радянський Союз. І я бачу: комісія щось приглядається на другому куплеті, і на третьому куплеті вони всі встали. Тоді це було дуже... Як зараз: усі дуже хотіли України. Ми разом переживали за це. Я пам'ятаю у шафі синьо-жовті прапори. У нас така Україна на заході була: дуже бажана на той час – ми хотіли бути незалежними вже тоді.

Далі це був репертуар: Робертіно Лоретті, це були українські романси, це були народні пісні. Я пам'ятаю, навіть на конкурсі Чайковського я у п’ятому чи шостому класі музичної школи отримав першу премію, так. І потім після закінчення музичної школи я вступив на диригентський факультет у музичне училище. Мені дуже хотілося зрозуміти ширше музику, як режисер фільмів. Тобто як оркестр грає, більш продюсерськи розуміти. І не просто співати. Мені завжди казали: "Співати – це вузько дуже" . А на диригентський – треба було більше теорію музики знати, сольфеджіо, крім того, що співати. Тому вступив на диригентський факультет. Музична школа – вокально-хоровий відділ, далі диригентський факультет Державного музичного училища імені Людкевича. Я думаю, що училище відіграло ключову роль. І потім я довго думав, куди мені. У мене була спокуса: естрада. І я вступаю в Київський університет культури на естрадний вокал.

– Ви навіть співаєте краще за Михайла Поплавського, я вам скажу.

– Я тоді спостерігав за цим усім, як це відбувається. Мені було цікаво, але я ж тоді мав дуже великий репертуар. Я приходив, у принципі, майже готовий на пари. Мені казали: "Виженемо вас, бо ви не приходите". Але в мене все готово, я вже співаю, у мене все по програмі готове. І я пам'ятаю, була така ситуація. Я завжди хотів працювати. Тому що тато помер, і мені завжди цікаво було якось заробити, щоб не тільки собі допомогти, а й мамі та сестрі. І я створив гурт "Друзі". Це був один із найкращих та один із перших кавергуртів того часу. Усі тоді брали з нас приклад. Я пам'ятаю, коли Кузьма побачив, як я це організував у Львові, він сказав: "Це треба обов'язково до Києва". І після того вже розпочалися в Києві кавербенди.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Я ще повернуся у ваше дитинство. Ви сказали, що одним із ваших кумирів був Іван Попович.

– Так.

– Я добре пам'ятаю його репертуар. Ну, у нього прекрасний голос. Боже, і "Василина", і "Осій" – там стільки пісень було... Які вам подобалися в Івана Поповича?

– "Більше між нами розлук не буде". Ця пісня мені чомусь дуже завжди відгукувалася, коли я дивився малим телевізор. Я все кидав – і біг, і так просто дивився. Мені подобався якийсь настрій такий... "Більше між нами розлук не буде. Я хочу, мила, щоб ти це знала..." Я з таким захопленням дивився, так мені це подобалося... Він мій кумир. І тут тато їде на роботу, зупиняє машину, голосує і йому зупиняється "Волга". Він відчиняє двері, дивиться – за кермом Іван Попович. Чудо.

– Отак зупинився?

– Просто зупинився. Він підвіз тата у Яворів на роботу. І дорогою тато розповів йому про мене: "Ось є син, який дуже любить ваші пісні, співає". Увечері вони вже були в нас удома на маленькій кухні. І я вирішив не втрачати шанс. Маленьку табуретку приготував, виліз і заспівав. Він був вражений і сказав: "Через два дні ми вже співаємо на концерті з тобою". Кажу: "Як?" – "Отак. Готуємо пісню. Ми будемо співати пісню "Я дивлюся на вас, мамо". Він співав перший куплет, я – другий. То був санаторій "Немирів", досі пам'ятаю. Мені було дуже приємно. І від того часу я зрозумів, що все збувається в житті. Просто треба дуже сильно вірити в це. Ось. Це було щось неймовірне.

Він потім познайомив мене з моїм наступним вчителем: Михайлом Русиним. Русин Михайло Михайлович мене виховав як такого, естрадного співака. Ми давали дуже багато концертів, брали участь у фестивалях, конкурсах, разом виграли 11 перших премій, чотири гран-прі. І це була дуже велика кількість концертів. Студія "Галич". Я пам'ятаю, п'ятеро дітей співали, танцюристи були, гумористи. Ці діти виступали для відпочиваючих у санаторіях – з'їжджалися з усієї України відпочиваючі на лікування. І якраз тоді дали мені велику школу: як триматися на сцені, як завойовувати публіку, не маючи популярності. Бо коли ти популярний, це набагато легше, але коли ти завойовуєш публіку просто без популярності... Для мене це дуже чесно. І я отримав велику школу. От така мрія в мене збулася.

– Дивіться, яка людина Іван Попович. Мало того, що зупинився на своїй "Волзі", щоб підвезти людину. Так? Але він поїхав до неї додому, щоб послухати маленького хлопчика.

– Це для мене великий шанс. І я Івану Дмитровичу досі щиро дякую за те, що він це зробив. Тому що він, по суті, втілив мою маленьку мрію, яку я з того часу почав реалізовувати.

– Я згадав зараз "І співає Верховина". Так?

– "І співає Верховина, дзвінко пісня лине. Василино, Василино..." Прекрасні пісні на той час. Дуже подобаються. Зараз, до речі, коли ми робили концерт на "Арені Львів", я запросив його взяти участь. І ми співали в дуеті цю пісню. Вона рве просто. На всіх забавах, весіллях, корпоративах, концертах, площах. Вона просто рве. Вона, по суті, народна, усім зрозуміла, українська, весела, позитивна, щаслива, райдужна пісня.

– А енергетика яка в нього... Ну, узагалі. Так?

– Дуже така, гуцульська. Він справжній отаман Карпат, як колись називали. Ну, досі називають. До речі, недавно дзвонив я. Ще й ще раз хочу висловити йому велике дякую, бо це була велика допомога, перший крок: повірити, що збувається мрія.

Митниця була моєю великою помилкою, спокусою. Це для мене наука на ціле життя

– Ви, я знаю, попрацювали ще на митниці. А як ви там опинилися?

– Митниця... Митниця – це було так. Я завжди намагався мати оточення гарних людей. Митники тоді були мої друзі. Чому? Я займався у студії "Галич" у Яворові, і там приїжджав співати Василь Була. Він працював на митниці й так само він співав: був солістом гурту "Меркурій" Рава-Руської митниці. Вони всюди виступали, їздили до Києва, співали пісні про митницю. І я старався бути завжди біля них. Ми познайомилися. І тут мене помітив начальник митниці Краківця, який недавно прийшов із Києва: що я такий виконавчий хлопець, і колонки можу піднести, і організувати, і допомогти, і сам заспівати. І він мені запропонував: "Ходи до нас у колектив на службу". Я серйозно цього не сприйняв. Для мене це було... Адже я розумів у той час, скільки це коштує. Це шалені гроші. Ну, це все по слухах, я конкретно не знав, але...

Це була, на мій погляд, спокуса для юного хлопця: застрибнути у вагон шикарних умов. Ось так. І кого я на той час не перепитував, відповідь була одна: "Ти що, дурний?" Я не міг зрозуміти, що відбувається. І зробив вигляд, що я не почув. Але був наступний концерт, другий, третій, і він завжди після концерту казав: "Підійди, будь ласка. Чому ти не сприймаєш моїх слів серйозно?" На третій раз я вже прийшов у відділ кадрів, здав документи. І почав стажуватися, їздити кожен день на митницю, вчити кодекс про корупцію. Усе це я вчив. За той час спостерігав, як усе це відбувалося. Зрозумів, що це не моє. Страшенно скучав за студією, страшенно скучав за концертами, за тим вільним часом, який я приділяв творчості. А тут у мене його нема. І я зрозумів, що це була моя велика помилка, як спокуса. Це, Дмитре, для мене наука на ціле життя. Щоб від таких спокус відмовлятися, я часто згадую митницю. Начальник пішов до Києва знову. І я так зрозумів, що ніхто мене вести там більше не буде. І сам я собі раз і назавжди запам'ятав, закрути на вус, що творчість – це моє, а служба – це для інших людей. Я не можу так поводитися, таке робити.

– Як ви познайомилися з Кузьмою?

– Із Кузьмою познайомився через Лесика. Але ми зналися в обличчя, тому що ми були сусідами в Новояворівську. Там великий будинок, і він жив через один під'їзд. Ми бачилися. Мама його викладала. Мама, Ольга Михайлівна, була директоркою дитсадка. А я в дитячому садку вже показував перші кроки: співав. Тому мама мене помічала. Через Лесика познайомилися. Я показав їм Dzidzio: як я жартую. Але я всім це не показував, бо трошки стидався на публіку. Я не знав, що з тим робити. Коли я показав, як я можу веселити людей, йому то страшно сподобалося. І так ми познайомилися. Він хотів зробити із цього проєкт. Ну, ми попрацювали. Як це було? Ми попрацювали, і в Києві сказали: "Це трошки по-сільському. Воно не піде. Треба робити Sex Shop Boys". Одним словом, ми почали закривати Dzidzio – відкриваємо Sex Shop Boys... Я так собі вбік відійшов і думаю: "Який Sex Shop Boys? Це взагалі не моє". І після того я познайомився зі своїм продюсером теперішнім Анатолієм Безухом. І він сказав: "Sex Shop Boys я не підтримую. А підтримую Dzidzio". І ми так почали співпрацювати. Велику роль, якщо чесно, зіграв – знову ж таки, як і Іван Попович, – у тому, щоб навчити мене скорше думати, швидше рухатися і взагалі, що таке шоу-бізнес, куди треба їхати. Пам'ятаю, ми з Новояворівська до Києва приїхали на інтерв'ю. Позичаємо гроші, бо це треба їхати в Київ. Готуємося майже два тижні, розказуємо всім, куди їдемо. Потім приїхали на інтерв'ю, і виявляється це було п'ять хвилин. Вийшли – і знову на поїзд додому. Ну отаке: така популярність.

– Якою Андрій був людиною?

– Талановитою. Без сумніву, це був талант, який мав дуже гарну цінність: він був чесний. Він міг говорити правдиво, гостро, смішно, непопулярно, добре, агресивно. І це все змішувалося... Він був дуже швидкий. Коли я приїжджав, я зрозумів, що я просто як слимак – і пантера. Тобто Новояворівськ і Київ – це те саме порівняння: можна спокійно жити, а можна швидко жити, і треба дуже швидко приймати рішення. Я безмежно вдячний і Світлані, і Андрію за те, що вони приймали мене вдома. Я це дуже ціную. Зранку встали... Ми домовлялися на якусь, там, годину, на 9.00. Я вийшов о 9.01 – і він поїхав перед моїм носом. Тобто він ніколи не чекав. Це без образ. Він просто надзвичайно швидко думав, рухався. І вчив так само: що не треба пропускати життя.

Пам'ятаю перші виступи, я починав говорити: "Доброго вечора, я мегапопулярний Dzidzio". Усі оберталися: "Хто такий?" За рік повірили

– Чому Михайло Хома став Dzidzio, я розумію: на честь дідуся. Але чому, маючи такий, від Бога, голос, ви пішли в розважальний жанр? Чому ви не співали одразу сольно такі гарні пісні, які співаєте зараз?

– Мені треба було, напевне, звернути на себе якось увагу. Бачите, воно якось так у житті складається, що ти деколи маєш вилізти з комфорту і піти так щось сказати, що начебто стидно на публіку це сказати. Так? Пересилити себе. Це якесь пересилення себе. Ось я пересилив себе – почав бути смішний, почав веселити людей. І воно мені тоді далося якось. Бачите? І популярність, і... Ясно, що це велика праця: треба було працювати кожен день на концертах: по три-чотири. Це дуже важко. І я зрозумів, що в житті і складно, і просто. От нехай і опера є, і полька є. Це ж не до порівняння. І це потрібно, і це потрібно. Розумієте? І я зрозумів, що не можна жити тільки однією крайністю. Акумулятор є, коли є плюс, і мінус. Ось. Діапазон який: від Dzidzio, від "Я і Сара" – до "Марічки"... А мені це було важко, Дмитре, я вам чесно скажу: мені було важко переступити через себе чи стидно. Тільки я це перейшов, я виліз на стільчик.

Я пам'ятаю перші виступи Dzidzio. Я починав казати: "Добрий вечір. Я мегапопулярний Dzidzio". Вони так оберталися: "Ти хто такий?" А виявляється, коли ти говориш – і я настільки щиро казав, що вони через рік усі повірили в це. Це треба було з комфортних умов вилізти, якось перебороти свій стид і зрозуміти: це також класно – забавляти людей, веселити їх. Коли вони на заправках підходять і тобі дякують, і ти дивишся на ту людину... Людина прийшла з роботи просто втомлена. Професіонали сказали б музичні: "Слухайте отаку музику, таку музику..." А людина просто прийшла з роботи, хоче розважитися, просто потанцювати, куплетик із дитиною поспівати. Усе. Тому вони полюбили Dzidzio дуже. Я їм за це вдячний.

А тепер, бачте, знову складно було показати щось серйозне, бо можуть не сприймати. А я це виключив у собі. Я виключив. Мене не цікавить, що це не будуть сприймати. Головне – щоб це мені подобалося, щоб це чесно зі мною було. У мені сиділо це, якщо чесно. Я дуже хотів записати альбом української класики. Дуже. Я просто сумнівався, чи сприймуть люди. Були різні... Із боку казали: "Ти точно хочеш? Для чого ти це робиш? Ти не маєш що робити? Займися бізнесом: шоубізнесом". А от творчість – це про інакше. Вона десь усередині сидить, вона кличе, вона будить уночі. І так скажу: я не можу це не робити. Воно заставляє. Тоді мені комфортно, тоді я чесний сам із собою. От так.

– Ну, і після "Марічки", після "Стоїть гора високая" буде ще Dzidzio? Чи буде лише Михайло Хома?

– Я думаю, це буде визначати публіка. Я буду давати це і це. Хай публіка визначає – не я маю визначати. Можливо, це переломний момент зараз в Україні: що саме така музика нарешті буде потрібна в Україні. І я б не тільки на себе хотів звернути увагу, а на багатьох талановитих українських виконавців, які в такому жанрі працюють, але поки що не є поміченими. Тому я думаю, що через популярність можна звернути увагу саме на такий стиль української пісні.

– Яка у вас улюблена власна пісня?

– Думаю, що вони всі улюблені, тому що вони виплекані, висміяні, переслухані тисячу разів. Коли записую, я багато разів прослуховую: "Як будуть люди слухати?" Завжди коли записую, я даю простим людям слухати. І вони завжди так, правду з плеча, говорять. І я їм довіряю. Багато пісень мені надоїдають. Наприклад, популярні, які всі люблять – уявіть собі: я їх співав тисячі разів, і вони вже мені деколи надоїли просто. А потім ти приїжджаєш на концерти, приїжджаєш на забаву, дивишся – і вони люблять тебе за ці пісні. Що ти вигадуєш? От так. Я думаю, що це в кожного артиста таке є. Та й у Bon Jovi. Концерт у Цюриху. Супер. Bon Jovi виступає, 40 хвилин, новий альбом. Я дивлюся – усі люди не слухають, сосиски купують, пиво п'ють, спілкуються одне з одним. І тільки він заспівав It's My Life – усі зібралися, і з того моменту почався концерт.

– Хто були вашими кумирами, коли ви були хлопчиною, зрозуміло. А хто сьогодні ваші кумири?

– Дехто з них залишився. Мені подобається життєвий шлях і творчість Паваротті, мені подобається із сучасних Disclosure. Я слухаю різне. І Андреа Бочеллі. Повертаюся деколи в дитинство і слухаю репертуар Робертіно Лореті. Я слухаю Budka Suflera, я слухав Lady Pank. Що можна було в Новояворівську слухати, коли в тебе будинок розвернутий на Польщу і антена – тільки польські канали. Тому польською мовою всі мультики продивився, усі пісні знаю, усі заставки рекламні. Вони міняються, як життя, але це основні такі. З українських – це Іван Попович, Василь Зінкевич. Я ж це все слухав, вихований на тому. Інакшого не було. Я в такому середовищі вихований. Це у Львові, львівське телебачення: кожної неділі концерт на замовлення. І українські пісні, так.

У госпіталях найскладніше. Коли ти бачиш хлопців без рук, без ніг, заходиш – і просто не розумієш, як далі жити. А вони тебе ще більше запалюють, ніж ти

– Як почалася війна?

– Ой... 23 лютого я закінчив зйомки з телеканалом "Україна" великого проєкту, великого шоу. І я лягав спати з тією втомою і з думкою, що я 24-го числа просинаюся, купую квитки – і роблю подарунок мамі. Прилітаю, не попереджаючи її, беру її за руку, ми йдемо в турагентство – і летимо світ за очі, де гарне море. Просто поспілкуватися, як мама із сином. 22 роки мама в Португалії. І я думаю, це найкращий момент – у неї ювілей – зробити подарунок, побути з мамою і поговорити з нею душа в душу.

4.00 – я збудився від страшенного вибуху: біля мого будинку якраз ППО спрацювала. Потім виявилося, що там і попало. І я не знав, що робити. В інтернет, у телефон – "почалася війна". У мене такий страх, паніка... Я не був готовий, не було тривожної валізки. Я пропускав це все. Бо мене завжди запитували на зйомках: "Буде війна?" Я кажу: "Не буде. Не переживайте". Я не міг повірити. І я тоді набрав Юру Горбунова, перепитав, чи чує він те саме, що я. Ми поряд живемо. Юра сказав: "Почалася війна". Ну, тоді були змішані відчуття якісь, страх, не знаєш, що робити.

І в один момент я взяв себе в руки і почав діяти. Що я можу зробити? Чим я можу бути в цей момент корисним? Я думаю, що кожен українець спочатку перерахував гроші ЗСУ. Наступний крок – я подумав, як мені переїхати, бо чую вибухи і не маю куди ховатися. А ми тоді сприймали і зараз тривогу дуже серйозно. Тобто – куди ховатися? Де бомбосховища? У мене навіть підвалу там не було. Тому я вирішив переїхати на Західну Україну. І зразу по дорозі до мене почали звертатися мої друзі, багато колег. Вони знають, що в мене є можливості на Західній Україні щось організувати, комусь допомогти. Почав допомагати, друзям шукати житло. І з того часу зрозумів, що маю ще чимось, якось запалювати хлопців.

Я почав їздити з Олександром Пономарьовим, Юрієм Горбуновим на концерти підтримки Збройних сил. Особливо з прикордонною службою, бо в мене з ними відносини вже з 2008 року. Почали їздити на такі концерти підтримки духу, відвідувати госпіталі. І там було найскладніше. Коли ти бачиш хлопців без рук, без ніг, заходиш – і ти просто вже не розумієш, як далі жити, як далі бути. А вони тебе ще більше запалюють, ніж ти. Бо ти перестрашений, а в них в очах шалене якесь бажання перемоги. Тобто вони вірять у перемогу. Я з ними всіма спілкувався, і це насправді дуже сильні хлопці. Я хочу ще раз і ще раз подякувати всім Збройним силам України за цей дух, який вони роблять, – і що вони витворяють на весь світ. Це неможливо.

– Протягом цих майже 4,5 місяця ви плакали?

– Два рази я здавався. Я думаю, що це кожен робив. За себе скажу: два рази. Тому що ми всі думали, що це тиждень, це два дні –  і війна закінчиться. Усі ми говорили, правда? "Два дні, зараз ще тиждень, ще тиждень…" – а це затягується. І були такі дні, що я не мав відповіді, навіть сам собі що сказати. У мене було таке враження, що світ сказився повністю, зійшов із розуму. Якось правда з неправдою посварилися і женяться, і це все перемішалося в якусь страшну біду. І відповіді на неї немає. Тому і плакав. Але потім береш себе в руки, що ти маєш навчитися із цим жити.

І, якщо чесно, Дмитре, я з дитинства пам'ятаю ті всі розмови. Я вихований стрілецькими піснями, я вихований українськими повстанськими піснями. Мені бабця завжди розказувала про війну. І я ніколи не міг повірити, що це знову повториться. Усе повністю повторюється. Я підняв усі тексти. І перша пісня, якої мене навчив дідусь Олекса, – "Збудись, могутня Україно". Там усе розказано: за що ця є війна. Там, у цій пісні, написано, що це війна за свободу й за волю. Те, що зараз відбувається. Деколонізація від Росії. Бо все найкраще віддавали в Росію, везли в Москву. Усе найкраще з наших талантів, усе найкраще, що виготовлялося в Україні, – усе туди пакували, вагонами везли туди. І їм незрозуміло, як тепер без нас, вони не можуть відпустити нас. Ми мусимо це зробити раз і назавжди. І зараз мені так відгукуються ці розмови з бабцею і з дідусем. Ми мусимо довести цю справу до кінця. Інакше вже й шансу не буде іншого. Тут треба вже дотиснути кожному з нас: бізнесмени, політики, Збройні сили. Ми маємо згуртуватися і довести цю справу до кінця, яка ще тоді не була завершена. От так.

– Я знаю, що коли росіяни вчинили ракетний удар по Яворівському полігону, то для вас це була особиста трагедія. Що відбулося?

– У моєму колективі працює мій друг Роман Кулик. І коли почалася війна, це був тиждень-півтора-два – він мені дзвонить і каже: "Ти знаєш, не можу вже сидіти. Я піду служити". Кажу: "Я підтримую твоє рішення". Він пішов служити. Це були навчання на Яворівському полігоні. Він як інструктор працював. І зранку дружина подзвонила: "Ромчик не виходить на зв'язок і його немає". Ми розуміємо, що телефон виключений. Ми розуміємо, що не можна додзвонитися. І десь ми до когось дзвонимо, взнаємо, що прізвище Кулик є серед тяжкопоранених. Ми скоренько сіли на машину і поїхали до Новояворівська спочатку, на "скору". Потім зрозуміли, що в Новояворівську вже роблять операції, а зараз будуть везти до Львова, бо тут не дають ради. Повезли до Львова. Я постарався зустрітися з усіма лікарями, переговорив, подивився. А вони мені подивилися в очі – і кажуть: "Михайле, тут тільки Бог вирішує. Із такими пораненнями люди у принципі не виживають". Я попросився тоді тільки один раз, я пам'ятаю: "Хлопці, я розумію, що не можна до нього, але я вас дуже прошу: дозвольте мені. Я маю його зловити за руку" . Я зловив його за руку і попросив, щоб він ще жив. Я пам'ятаю цей момент. Він мене не чув.

– Важкі поранення були, так?

– Дуже важкі. Там настільки великі дві дірки... Одна дірка, найбільша – там, де сонячне сплетіння. Це дуже велика дірка. Я не розумів просто, як будуть ребра триматися, як це буде захищене. А другий раз я прийшов – він відкрив око. І він почув мене. Я йому перший дав воду попити. І я зрозумів, що він буде виживати. І зараз, слава богу, дякувати богу, він уже вдома. Після складних операцій, після складних поранень. І ще мають буди дві операції, але це тільки через два місяці, бо там не заживає все рівно рана. Треба якийсь захист дати, бо так тіло не може функціонувати. Тобто має бути ще дуже складна операція одна. Але він жити буде. Я дякую богові, що я не втратив друга. Він для мене надважливий. У колективі він був для мене прикладом працьовитості. Я, наприклад, від нього брав наснагу для того, щоб працювати. Я дивився, як він усе робить. Він у мене виконував багато функцій. І я набирався від нього натхнення до праці.

– Як вам зараз здається, встоїмо ми, переможемо?

– Переможемо, Дмитре. Тому що ми головні герої цієї історії. Ми маємо справу з великим злом, справжнім сатаною, чортом. І всі біблійні історії, усі історії у піснях, усі історії у фільмах закінчуються, коли маленький герой, але з чеснотами в серці, із чистими намірами завжди перемагає. Тут та сама історія. І світ зробить дуже великий – я не знаю, чи зробить, але має зробити – дуже великий висновок із цієї історії. Бо саме ми, українці, її переживаємо. Зараз це зло дуже скоро читається. Є інтернет – скоро передається. Тобто так, як раніше, правду... Пам'ятаєте: колись про війну поговорили, а ще через 40 років: "А, ось яка правда була?" Генерали розказали, бо не можна було. А зараз усе читається, усе наглядно. Зло присутнє, ми знаємо і ім'я, і обличчя, і істинне лице. Ми мусимо встояти ту війну, яку ще колись почали наші діди: за Україну. Тому що істина одна: вільна, незалежна, процвітаюча Україна. Ми – приклад для всіх людей. Подивіться, як про нас усі взнали. Як, Дмитре, нарешті Україна об'єдналася. Не було такого ніколи.

– Ніколи.

– Було таке спотворене, не до кінця зрозуміле поняття, що таке українець, що таке носити паспорт, що таке громадянин. Яка це велика відповідальність... Ну і разом із тим велика гордість – бути українцем. Тому я дякую богові, мамі, татові за те, що я українець, який разом зі своїми земляками переживає непрості, але дуже важливі роки становлення справжньої України. Ми вже об'єдналися раз і назавжди.

– Яку пісню ви заспіваєте в день нашої перемоги?

– Гімн України. "Боже, великий, єдиний". А може, ще заспіваю пісню перемоги, яка нова напишеться. До речі, зараз є ще кілька пісень нових, які вийдуть. Дуже красиві. Є з Олександром Пономарьовим одна пісня, по секрету. І є ще одна пісня, яку я написав з одним дуже гарним чоловіком, про війну. Вона настільки гарна, настільки пояснюється у трьох куплетах, чому ми маємо воювати... І так красиво, у дуже гарній формі, художній такій. Я скоро покажу. Тому перемога за нами.

– Минулого року ви розлучилися зі своєю дружиною. Вона відома як співачка Slavia – Ярослава Притула. І, знаєте, вона каже, що ви їй досі допомагаєте. Цікаво. Не кожен так зможе.

– Ну, ми прожили дуже великий відрізок життя. Ми зустрілися дітьми. І зрозуміли, що на цьому етапі нам краще відпустити одне одного для того, щоб бути щасливими, щоб розвиватися. Бо деколи можна заблудитися й не зрозуміти. А тут ми сіли за стіл і подивилися чесно в очі, що пора йти різними дорогами. І я не розумію як так – проживши так багато, коли людина в тебе щось просить, не допомогти. Я завжди буду відгукуватися на такі прохання, бо в мене велика повага до тих років і до Ярослави, і велика вдячність. Я вдячний за всі роки разом.

– Коли ви розлучалися, серце щеміло?

– Боліло. Це дуже важливий і важкий процес у людини. Не всі це переживають, але я скажу, це дуже важко. І голосно говорити або судити людей у такий момент я не радив би нікому. Це дуже важкий процес, який важко відбувається. І воно болить. От так. Але зараз уже пройшло, слава богу.

– Що зараз у вашому особистому житті відбувається?

– Я вирішив собі зробити паузу й не розповідати про особисте життя. Бо прийде гарний час – і розкажу гарні новини. А зараз хай буде так, як є. Гарно. До перемоги.

– Найбільша аудиторія, яку ви збирали, яка?

– Найбільша аудиторія... Тоді мушу розказати історію, як це все відбувалося. У нас багато концертів. На День Незалежності три концерти ми вже взяли. І тут дзвонить такий Василь із Калуша і каже: "Михайле, Dzidzio будуть чекати в нас на День Незалежності". Кажу: "Василю, ми не можемо. Три концерти". – "Ну, будь ласка". – "У нас не виходить. Три концерти. Ми якщо приїдемо, то на 12-ту годину. Це вже кінець Дня Незалежності". – "У нас нічого не буде відбуватися. Ми будемо чекати на Dzidzio". І десь у якийсь момент ми розслабилися з хлопцями після концерту, і дзвонить він. Ми вже були трошки веселі. І Василь каже: "Так що робити?" І я вирішив пробувати себе на витривалість: чи можу витримати чотири концерти на день по 1,5 години.

– Наживо.

– Наживо. Із переїздами, там, до 150 км. Виявляється, можу. Можу. І саме основне – на третьому концерті я відчув уже втому. Ми їдемо до Калуша, під'їжджаємо, місто пусте, 00.00. Я бачу тільки сцену ззаду, заходжу на сцену, піднімаю голову... Я не знаю: там від 40 тис. до 60 тис. людей чекають на Dzidzio. Діти маленькі на руках... Я одне слово починаю – вони співають замість мене. І в мене відкривається нове дихання. Відтоді я захотів зробити великий концерт подяки на "Арені Львів". Я запросив продюсера, Анатолія Безуха, на день народження. Я вже йому у Львові все показував і вирішив показати на день народження нову "Арену Львів". Ми прийшли в ложу, там провели екскурсію... Ми випили, і я показав на екрані, як дивляться наші кліпи. І він до мене каже: "Ну що, давай спробуємо?" Я засумнівався, але мав гарний настрій, бо це був день народження. І сказав: "Так. Ми робимо навесні концерт".

– А всі відговорювали?

– Ой... Дмитре, ви собі не уявляєте, як мені пальцем отут крутили тут, у Києві, усі продюсери. Це раз. І тут казали: "Це точно?" Одним словом, ми повірили в це. Я написав пісню: "Мені повезло: я знайшов 100 грн тільки шо. І це ще не всьо. Біля тих 100 грн ще €100 було". І там є такі слова: "Збувається всьо. Просто треба дуже сильно вірити в то". Ми збираємо "Арену Львів". Це був прорив великий, бо ще ніхто по квитках таку велику кількість людей не...

– Тисяч 30?

– 30, так. Це було важко організувати. І що ми зробили? Перевершили очікування публіки. Тому що ми зробили гарну сцену, контент, це все було дуже красиво. Морозиво Dzidzio , Dzidzio-шоп... І це було неймовірне свято для Львова, і не тільки Львова. Я пам'ятаю, що ми навіть із тим успіхом не змогли нічого в кінці зробити. Я настрашився навіть успіху – я поїхав відпочивати на море. І я себе просто доїдав. Усі дзвонять брати інтерв'ю, а я доїдаю, що я сховався від успіху. Таке є. Ми не знали, що робити. Але потім удруге зібрали "Арену", потім на "Олімпійському" виступав. Для 120 тис. людей виступав в Одесі на Новий рік, у Харкові на площі. Публіки дуже багато було. І зараз такі, маленькі, концерти для військових – я вам скажу, вони такі правдиві й чесні...

– Так.

– Коли я співаю "Марічку", до речі, вони так плачуть і тиснуть руки, і дивляться в очі, і кажуть... Так бракувало, виявляється. Я помилявся: я думав, що це вже не потрібно Україні – такі пісні. Тобто це вже минуле. А виявляється, немає минулого. Це надзвичайно гарні пісні, які я постараюся подати у прекрасній формі. Так.

– Яка у вас мрія зараз як в артиста, як у співака?

– Я думаю, як у кожної людини: повністю реалізуватися. Цілком використати всі грані, усі свої таланти, вишліфувати, показати, щоб потім не жаліти, що прожив просто життя. Я мрію це все показати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Тим більше зараз неймовірний шанс показати українське на весь світ. І воно гарно сприймається. Тому ми можемо всією Україною зараз, кожен зі своєї сторони, – зробити надважливий вклад у нашу культуру й усе українське. Отак.

– Ви сьогодні, на мій погляд, є одним із символів України. Ви маєте голос світового рівня. Чи не мрієте ви, чи не плануєте ви підкорити світ?

– Мрію, Дмитре, мрію, є таке. Але не через его, а через ту дитячу мрію, чисту, коли я хотів заспівати людям свою улюблену пісню і підняти їм настрій, щоб це було чесно з тим хлопчиком, який вилазив на стільчик і співав для людей, які приходили до дзідзя.

– Ми згадували вже неодноразово пісню "Марічка". Чому ви звернулися до неї? Чому ви саме її заспівали?

– Якщо послухати тексти українських пісень, вони переважно чотири-п'ять куплетів. Вони довші були колись. Куплетна форма, є з приспівами. Там повністю все життя людське відображається.

– Так, до речі, так.

– "І нехай сміється неспокійна річка – все одно на той бік я путі знайду. Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко? Я до твого серця кладку прокладу". Неймовірна краса української мови в мелодиці. Для мене це як якась така, унікальна, квітка, яка росте тільки в Україні. Українська пісня дуже потужна, сильна і красива.

– Я вдячний вам за це інтерв'ю. І я б хотів наостанок для багатьох-багатьох людей, які вас обожнюють, щоб ви зробили їм подарунок. Вони зараз дивляться на вас, вони люблять вас. Хоч трохи заспівайте "Марічку" так, як ви це робите зазвичай.

– "Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко? Я до твого серця кладку прокладу".

– Браво, маестро.

– Дякую вам.

– Михайле, я дякую вам щиро за це інтерв'ю, за вашу українську душу, за ваші пісні, за вашу доброту. Глибокий уклін матусі за те, що вона таке зробила. Це подвиг, я вважаю: те, що вона зробила для вас і для всієї України. Вона вас подарувала нам.

– Дякую, дякую. Мамі обов'язково вітання від вас передам. Усім глядачам великий привіт. За нами перемога, бо істина проста: вільна, незалежна Україна. Нам в Україні панувати, і панувати ми будем! Слава Україні!

– Героям слава!

– Дякую вам, Дмитре.

Відео: В гостях у Гордона / YouTube