Ексмер Херсона Миколаєнко: Росіяни поклали переді мною аркуш із назвами посад: "Напиши своє прізвище, де себе бачиш" G

Коли прийшли росіяни, вони на наступний день замінували Антонівський міст. А коли уходили, його підірвали. Чому цього не зробила українська влада? Мені здається, що була присутня якась зрада

– Володимире Васильовичу, доброго вечора!

– Доброго вечора. 

– Мені надзвичайно приємно вас сьогодні вітати. Думаю, що ви навіть не замислювалися колись, які іспити для вас запланувала доля. Утім, почнімо спочатку. Ви були мером Херсона шість із половиною років, так?

– Починаючи з лютого 2014 року, десь до грудня 2020-го.

– Так, шість із половиною років. Ви народилися в Херсоні. Ви все в Херсоні знаєте. Скажіть, будь ласка, ви розуміли, що повномасштабне вторгнення буде, чи ні?

– Ну, якщо відверто, то відчуття війни було присутнє. Усі розуміли, що війна буде. І не випадково були заяви керівника сусідньої держави стосовно того, що всі ці землі – південь і схід України – належать росіянам. Тому відчуття війни було, але розуміння того, що вони прийдуть з усіх боків, у мене не було. Я вважав, що вони підуть завойовувати території Донеччини, Луганщини. Але що підуть із Білорусі, підуть із Криму – це був неприємний момент: розуміння того, що ми недооцінили ці ризики і недооцінили нахабство й жадібність цих людей. Хоча, по великому рахунку, нічого нового немає. Ми знаємо, що ці території, які [окупувала] на сьогоднішній день Російська Федерація, – це виключно підкупом, убивствами завойовано, а не те, що було їхнє історично.

– Володимире Васильовичу, ви були владою в Херсоні. Хто, як не ви, розуміли, як усе воно навкруги відбувається? Скажіть, чому так сталося, що ворог так швидко опинився в Херсоні?

– На той момент я не був владою. Я на той момент був пенсіонером уже більше ніж рік, тому міг спостерігати зі сторони. І спостерігав, і пишався тим, що рапортують керівники області, що створена тероборона, повністю всім забезпечена, ні в чому потреби ніякої немає. На чолі кожного військового відділення стоять атошники з величезним бойовим досвідом, вони навчають людей, які будуть у випадку необхідності боронити нашу державу, наше місто. А по факту сталося так, що в нас не тільки Збройних сил не було, щоб боронити місто, а не було навіть тієї тероборони, про яку так гарно рапортували. І я буквально кілька днів тому згадував, що в нас напередодні війни були великі навчання, був верховний головнокомандувач, президент України Володимир Зеленський. І йому військові рапортували: "Пане верховний, тут жодний ворог не пройде, у нас усе заміноване, ми нікого не пропустимо, усе під контролем". Дійсно, Херсонщина – аграрна область, у нас величезна кількість зрошувальних каналів, десятки мостів, які можна було б підірвати – і таким чином не допустити… Я вже мовчу про Антонівський міст, який через Дніпро. Щоб не допустити колони бронетехніки, які пішли потім на Миколаїв, на Одесу. Але нічого не було зроблено в цьому напрямі. До речі, коли прийшли росіяни, вони буквально на наступний день замінували Антонівський міст. І потім, коли уходили, його підірвали. Тому що розуміли, що ця переправа забезпечить перехід українських Збройних сил на ліву сторону Дніпра. Вони підірвали потім ГЕС, щоб також не було переправи. Наступна переправа – у Запоріжжі, за 300 км. Чого не зробила українська влада цього? Мені здається, що була присутня якась зрада.

– Зрада, судячи з усього, величезна. Служба безпеки України цим займається. І вже є винні люди, які безпосередньо відповідали за захист Херсона і херсонців – і не зробили цього на догоду Російській Федерації. Це окрема розмова. Скажіть, будь ласка, 24-го почалася велика війна. А коли ворог був уже в Херсоні?

– Ворог у Херсоні був тільки 1-го числа. Бо їм не був цікавий на той момент Херсон – вони пішли по об'їзній прямо на Миколаїв. Тому що розуміли, що треба йти на Миколаїв. Я розумію, що вони сподівалися захопити швидко Миколаїв, потім рухатися на Одесу, щоб з одного боку заходити з моря до Одеси, а потім – суходолом. Із двох боків ударити, щоб швиденько захопити південну столицю країни.

– Які настрої були в місті між 24 лютого і 1 березня, коли вони зайшли до міста?

– Зрозуміло, що була певна розгубленість, бо ніхто не очікував, що місто залишиться сам на сам із ворогом. Тому що не було, по великому рахунку, нікого з органів влади, окрім міського голови, – треба віддати йому належне. Але ані від керівника обласної адміністрації, ані від керівника області не було зроблено заяв. Я не кажу, що треба було їх прив'язати за ноги, щоб вони сиділи у своїх кабінетах і чекали, поки прийдуть росіяни. Але якщо ти влада в цьому місті, у цій області, треба було зробити певні заяви, що робити людям. Не було правоохоронців, не було прокуратури, не було Служби безпеки України. Давайте казати відверто. 

– Нікого не було взагалі?

– По місту нікого не було. Єдині, хто були, я віддаю належне цим хлопцям, – це патрульна поліція. Десь ще 27-го, 28-го я зустрічав кілька автівок, які рухалися містом. А потім ці хлопці прийшли і стали до лав тероборони. Казали: "Ми будемо захищати місто спільно з теробороною". А так, мабуть, отримали команду покинути місто, а наказ треба виконувати. Я бачив такі гасла: "Слугувати і захищати". У мене завжди виникає питання: кому ви слугуєте, кого ви захищаєте? Точно не громадян.

– Володимире Васильовичу, які у вас особисто були емоції у цей проміжок часу?

– Виключно про свою країну і про свою родину. Що, окрім мене, ніхто, мабуть, не піде захищати мою родину, мою батьківщину. Я маю сам. Так, може, я старий. Мені на той час було 62 роки. Але, тим не менше, я розумів, що треба захищати.

– Ви були відомим проукраїнським діячем, ви були учасником Майдану в Києві. Шини палили на Майдані, я пам'ятаю!

– Вони знайшли ту історію і згадали мені дуже добре. Я на власних ребрах відчув свою історію присутності на Майдані.

– Усі знали про вашу українську позицію. І ви залишалися. Ви розуміли, що вони зайдуть до міста врешті-решт і будуть із вами робити щось погане, чи ні?

– Відверто кажучи, що саме так будуть робити, я не розумів. Я вважав, що я нічого не порушував. Я живу у своєму місті – чого я повинен від когось тікати? Але вийшло не так, як я думав.

– 1-го вони зайшли у Херсон. Як це відбувалося?

– Зайшли колони техніки, танки, люди в бронежилетах, з автоматами в руках… Я не знаю, як це відбувалося. Зайшли танки.

– Увесь світ бачив, як херсонці з голими руками виходили проти танків на демонстрації. Тобто люди не хотіли здебільшого, щоб вони зайшли до Херсона?

– Я взагалі дивуюся: чого вони вирішили, що на них чекають у Херсоні?

– Коли вони вперше з вами зустрілися, як це було?

– Мене запросили на зустріч. Це було 18 квітня. На зустріч з одним із бійців тероборони. Він мені сказав, що є цікава важлива інформація, яку треба передати, як то кажуть, на "велику землю". Коли я прийшов на цю зустріч, на великій швидкості під'їхала автівка, вискочили озброєні люди, закинули мене в багажник і повезли в обласне управління поліції. Це була пастка: мене заманили і потім повели на допит. Чомусь вони вважали, що я якимось чином очолюю підпілля у Херсоні. "Хто ці люди, які у підпіллі? Де схрони зброї?" Отака в нас була перша зустріч. 

– Як вони поводилися під час першої зустрічі?

– Як і під час другої, третьої. Агресивно, емоційно. Палицею гумовою обробляли, щоб розумів, що не на чай запросили.

– Били прямо? 

– Так. Там усіх били. Вони не панькалися ні з ким. 

– Вам 62 роки. 

– Ну і що? Мені було 65 у в'язниці – і також били. 

– А чого вони від вас хотіли?

– Спочатку щоб я сказав, де склади зброї, хто залишився в підпіллі, хто ці люди. Потім, коли зрозуміли, що я до цього ніякого відношення не маю, уже хотіли співпраці. Потрібно було, щоб я зробив заяву: "Херсонці, визнайте нову владу, давайте допомагати, давайте розуміти, що прийшли нормальні люди. Ми наробили дурниць, а вони нам допомагають зараз виправляти ситуацію". Вони хотіли, щоб люди підкорилися. Головне було, щоб люди підкорилися, не влаштовували бунти, не проводили демонстрації. І їм потрібні були, будемо казати, певні лідери думок, які б підтвердили, санкціонували, так би мовити, те, що ця влада прийшла дійсно назавжди, що нікуди не дінеться, треба її поважати. Що це для нас подарунок долі.

– У вас не було думки втекти тихенько?

– Утекти тихенько в мене не було думки, по великому рахунку. Коли вони зайшли, може, я поїхав би. Я вже розумів, що треба чекати на Збройні сили, що силами тероборони не зміниш ситуації. Але коли тероборону розпускали, керівник сказав: "Переходимо на партизанську роботу". Не було команди виїжджати, збиратися в Миколаєві чи в Одесі. Була команда, що розходимося і чекаємо на команду по партизанській роботі. Тому… Я людина відповідальна – сидів і чекав наказів.

– Вам пропонували стати знов мером Херсона?

– Мені пропонували навіть губернаторську посаду. Коли знайшовся губернатор Сальдо, мені пропонували заступників. Був такий чистий аркуш із назвами посад. Пропонували конкретно: "Напиши своє прізвище, де ти себе бачиш". Я кажу: "Я з вами не бачу нічого. Ні для себе, ні для свого міста".

– Одного разу, десь на початку 2000-х років, коли Сальдо був мером Херсона, мій друг попросив зустрітися із Сальдо. І ми зустрілися втрьох. У Києві був такий ресторан "Санторі" на Подолі. Сальдо на мене таке враження… Від нього було таке враження гидотне! Гидотна людина. Противна. Це так чи ні? Моє враження співпадає з вашим? 

– Ну, достатньо добре. Я йому якось казав: "Як узагалі ти живеш на цьому світі, якщо ти не виконав жодної своєї обіцянки?" Ось у нього є така дурна звичка: він дуже багатьом щось обіцяє, але виконувати не збирається. Він каже: "Що я там пообіцяв, що я не виконав?" Кажу: "Можливо, ти кров'ю не розписувався, але обіцяєш. Завжди щось обіцяєш, а виконувати не збираєшся". Це така в нього є звичка погана. А так: наскільки він гидотний чи не гидотний… Він мені нецікавий.

– Він же мером був перед вами.

– Він був міським головою, потім він виграв вибори у Верховну Раду. І у Верховній Раді він намагався робити все, щоб у місті не були призначені [вибори]. Щоб він контролював і місто, й у нього був депутатський мандат. Коли були призначені вибори – він заявився на вибори, програв мені. Це було у 2014-му, коли обирали президента Порошенка, також були вибори в нашому місті. У 2015 році він також брав участь у виборах, також програв. Ну а у 2020-му я вже на вибори не пішов, бо втомився від цієї роботи, відверто кажучи. Ні за які куличі я вже туди не збираюся.

Кожного дня як мінімум три рази на день лупцювали. Уранішня перевірка, вечірня перевірка, потім ти йдеш на прогулянку чи з прогулянки повертаєшся. І туди йдеш – б'ють, і назад ідеш – б'ють. Або в баню йдеш – б'ють, повертаєшся – знову б'ють

– Сальдо був завербований росіянами раніше чи вони вже його обробили, коли зайшли до Херсона?

– Думаю, що набагато раніше. Більше того, свого часу виникли навіть якісь плівки, як ведуть перемовини, по-моєму, у Криму, якщо не помиляюся, представники ФСБ із ним. Вони були передані до Служби безпеки України. Вони проводили там якесь розслідування, але визнали, що він не зрадник, він не московська "консерва". Хоча всі криком кричали: зверніть увагу на цю людину. На цю людину й на інших. На жаль, вони не реагували.

– А багато було московських "консерв" у Херсоні? 

– Судячи з того, що стільки людей поїхало, немало. 

– Ваш наступник, мер Херсона Колихаєв, який був мером під час початку повномасштабної агресії, – як його доля склалася, де він зараз?

– Відверто кажучи, я не дуже знаю. Підійшов хлопець, який казав, що він начебто з Ігорем Вікторовичем знаходився разом в одній камері. Я попросив, щоб він підійшов і розповів, де там Ігор Вікторович, що з ним трапилось. Але щось він до мене… "Уже два чи три дні його шукаю – не можу знайти".

– Тобто ви не знаєте, де він? 

– Ні. Десь у Пермі. Він сказав, що "ми в коридорі зустрілися". Каже: "Ми з ним сиділи в Пермі". Але більше не можу знайти цю людину.

– Що було далі: коли ви були на допитах? Коли вас уже заарештували? 

– Заарештували мене 18 квітня. Вони просто заарештували мене, викрали, будемо так казати, привезли в той підвал і тримали в Херсоні до 2 травня. 2 травня нас – п'ятеро людей було з тероборони – відправили до Севастополя. І 4 травня із Севастополя літаком відправили до Воронезької області у Борисоглєбське СІЗО, де ми перебували п'ять місяців. 

– Скільки місяців? 

– П'ять. П'ять місяців у СІЗО, а потім відправили до тюрми.

– Як до вас ставилися в Севастополі і в Борисоглєбську? Чи були тортури?

– Севастополь – це в них показовий заклад: туди постійно приїздила Москалькова, там знімалися відео, як вони гарно відносяться до українських військовополонених. Там дійсно ніяких утисків ми не відчували. Був великий телевізор, люди дивилися новини, дивилися кіно, були ігри настільні, грали в доміно, шахмати, шашки, були книжки, можна було читати. Там нормально годували – там ніяких проблем не було. Але це було тільки виключно два дні. Через два дні нас повезли із Севастополя у Воронезьку область, у місто Борисоглєбськ. Там, як у будь-якому СІЗО, спочатку "прийомка", де пропускали через усіх хлопчиків із гумовими палицями. Ти йдеш, тебе кожен б'є. Ну а потім кожного дня як мінімум три рази на день лупцювали. Уранішня перевірка, вечірня перевірка, потім ти йдеш на прогулянку чи з прогулянки повертаєшся. І туди йдеш – б'ють, і назад ідеш – б'ють. Або в баню йдеш – б'ють, повертаєшся – знову б'ють. Це було так оcь. Такі ось у них були норми спілкування зі своїми "українськими братами", як вони називали нас.

– Били палицями чи кулаками?

– Усім. Зазвичай палицями. Могли ногою під дих дати. У кожного була палиця – і вони таким чином розважалися.

– Слухайте, людині 62 роки! І отак били, як усіх? 

– Слухайте, вони ще казали, що вони до нас дуже поблажливо відносяться, бо ми такі негідники! І взагалі українці – негідники. Тому що їхні хлопці в полоні – там над ними знущаються, їм, вибачте, у дупу закачують піну монтажну, а потім їх ще й каструють. Їхні хлопці повертаються з полону – потім лізуть у петлю, бо це не життя кастрованим. А вони ще нас просто жаліють. А ми вбиваємо в Україні їхніх полонених. На таких байках вони виховані.

– Вас викликали на допити якісь поважні чини у Федеральній службі безпеки Росії?

– Мені здається, що всі, хто зі мною спілкувався, – поважні чини. У Севастополі, наприклад, полковник. Потім також високий чин. Навіть потім приїздили поспілкуватися з Москви. Я вважаю, що дуже високий чин був. Зрозуміло, що вони не у формі були. Але судячи із зовнішнього вигляду, судячи по певному інтелекту… Там з інтелектом дуже велика проблема.

– Навіть у ФСБ серед полковників?

– Навіть так. 

– Вони зомбовані чи вони просто відбували номер? Як ви вважаєте?

– Я вважаю, що не так багато дурнів на рівні офіцерів високої ланки. Вони просто розуміють, що такі правила гри. Хочеш жити нормально – грай по правилах. Бо ми бачимо, що відбувається в Росії. Авторитетів немає. Тільки десь косо подивився або щось не так казав, подумав – будеш поруч із нами.

– Ви вже в полоні. Ви вже не мер давно. Що від вас вони хотіли?

– Співпраці. Вони хотіли просто, щоб люди, які… Будемо так казати: "Бачите, він виступав за Україну, а тепер він усвідомив, зрозумів, що був неправий. Він кається і каже: "Давайте визнаємо владу і давайте спільно з братами нашими виправляти ті помилки, які ми зробили у 2014 році під час Майдану. Пам'ятаєте? Коли були Ющенко та Янукович. Це були помилки: тут ми всі помилилися. Давайте покаємося – і будемо співпрацювати".

– А що вони вам пропонували за те, якби ви були готові з ними співпрацювати? 

– Посаду. А там уже працюй, реалізовуй себе. 

– Коли ви там сиділи, у вас були якісь можливості дізнатися правду стосовно того, що відбувається на фронті?

– Ні. Жодної інформації ми не мали. Починаючи із 17 квітня ніякої інформації. Єдине було, що два дні ми були в Севастополі. Це були їхні російські новини. Але коли я почув по цих російських новинах, що начебто папа римський сказав: "А що треба було росіянам робити, коли ось ці, вибачте, шавки НАТО прийшли до їхніх воріт? Зрозуміло, що вони повинні були тільки йти і боронити свої інтереси". Мені важко уявити собі, щоб папа римський сказав такі слова. Але вони щиро вірили, що в них є підтримка майже всього світу, що папа римський підтримував Росію у цій війні.

– Хвилини розпачу у вас були? Було відчуття, що вже вся Україна захоплена чи вони в Києві?

– Ні. Відверто кажу, що в мене такого відчуття не було. Я абсолютно був переконаний, що українці не дозволять сильно зайти на територію. У перші дні, зрозуміло, було важко: коли вони тим нахрапом пішли, коли загинула величезна кількість наших хлопців. Як би не готувалися – тим не менш був певний розпач. Бо, може, недостатньо готові були, може, недостатньо обізнані. Та й по такому рахунку, треба казати відверто, не така велика кількість у нас професійних воїнів була. Сили ССО – то більш-менш нормальні. А по контракту – вони, як війна, то звільняються. Коли війни немає, більш-менш добрі. І таке було. Тому розпач був. Але віра була. Віра в те, що українці будуть боронити свою землю – вони не пропустять ворога.

– Як ви дізналися про те, що Херсон звільнений?

– Я був переконаний, що Херсон звільнений. Але якось на черговому допиті я запитав: "Херсон чий?" Мені шепнули, що український. Область – ні, а Херсон – український. Я не сумнівався, що так воно є. Але просто підтвердження тих слів – це було щастя. Це було щастя.

– Більше трьох років у полоні російському: з усіма тортурами, знущаннями, з усім цим пеклом. Ви плакали хоч раз?

– Знаєте, я людина не сентиментальна. Я плакав, коли повернувся. Там я, мабуть, не плакав, а ось коли повернувся... Кожного дня о 9.00: коли країна вшановує загиблих героїв – у мене сльози на очах. Коли я почув українські пісні… Ось Вакарчук мені допомагав витримати. Я не пам'ятаю слів його пісень. Я, до речі, до всіх хлопців приставав. Кажу: "Хто пам'ятає пісні Славка?" Небагато таких було. Але десь наспівував сам собі – і це допомагало. Узагалі українські пісні… Ми час від часу просто в камері самі співали українські пісні. І надихало те, що треба повернутися до рідних. Бо стільки зроблено помилок свого часу… Я завжди вважав себе позитивною людиною. Я вважав, що я гарний батько, гарний син, гарний чоловік, гарний дідусь. А коли сидів у тому полоні, я думаю: "Та ні, я, мабуть, поганий і батько, і дідусь, і син". Тому що я якось відкупався. Казав: "На тобі якийсь подаруночок, але не чіпай мене, бо я втомлений". Мені соромно було згадувати, коли прибігали внуки, казали: "Дідусю, давай подивимося якийсь мультфільм чи кіно". А я казав: "Я так втомився… Ідіть гуляйте, не заважайте мені відпочивати". Ось такий сором! Ти думаєш: нічого ж краще бути не може, коли поруч твої рідні, коли ти кажеш їм слова своєї любові. Тому життєві пріоритети кардинально змінилися. Ти розумієш, що немає нічого важливішого від твоєї родини, твого міста, твоєї країни. Я зараз згадував і хлопцям наводив приклад, що якось мені Микола Томенко подарував щорічник, який він випустив до 200-річчя Тараса Григоровича. І там на кожній сторінці були малюночки невеличкі, які малював Тарас Григорович, його віршики. І ти пишеш там справи, які ти запланував зробити. І буквально на стрічці було написано таке: "А що я сьогодні зробив для України?" Так ось у щорічнику в мене було: "Що я зробив для України?" Ми завжди думали, що зробили для нас. А тепер розуміємо, що треба робити для своєї держави. Бо якщо ми не зробимо, ніхто не прийде і нам не допоможе.

– Ви сиділи весь час у Борисоглєбську чи кудись вас перемістили ще?

– Після Борисоглєбська нас перемістили у Владимирську область. 1 жовтня 2022 року. Це Ковровський район Владимирської області, село Щепакіно. Колонія. Там три корпуси були саме для наших полонених. 

– Що там за умови були, як ви жили і чим ви займалися? 

– Відверто кажучи, умови були полегше. Менше били. Буквально на другий чи третій день, коли нас привезли, нас вивели в цей внутрішній дворик. Я не пам'ятаю, з яких причин. І один із тих чи то оперативників, чи то вертухаїв каже: "У нас у країні майже кожна родина постраждала від цієї війни. Ми повинні вас ненавидіти й убивати. Але ми ж, бачите, вас не вбиваємо, а просто виховуємо". Я думаю: якщо в жовтні 2022 року в них кожна родина постраждала, то я пишаюся нашими Збройними силами. У них немає розуміння, що вони ж прийшли вбивати. Їм розповідають, що ми готували напад, що вони просто на випередження, що ми фашисти, що ми змушуємо українське населення ховатися по домівках, а вони хочуть виходити й із хлібом-сіллю зустрічати російських вояків. І багато хто в це щиро вірить, що в нас по вулицях бігають якісь "правосеки", азовці, айдарівці і просто розстрілюють цивільне населення.

– Скільки ви скинули кілограмів під час полону?

– 25. Це мало… Хлопці були по 120 кг, а зараз – 60 кг. Це просто жахіття!

Ще два тижні тому я був переконаний, що в цьому році війна обов'язково закінчиться. Коли я тут уже два тижні, у мене такої віри й упевненості немає

– Чим годували?

– Я завжди казав, що якщо буде кастинг на фільми про Другу світову, про концтабір, то ми поза конкурсом. На масовку можна нас спокійно брати. Ну, щоб ви уявляли собі, чим годували. І це підтвердить будь-хто, хто знаходився у цій лікарні. Я розповідаю про це якось смішно, а тоді було не смішно. Коли ми туди потрапили, нам днів вісім узагалі хліба не давали. А їжі – кілька ложок якоїсь… Це як супчик. І кілька столових ложок якоїсь сухої картоплі, розбавленої водою. Ось так годували. Шлунок прилипав до хребта. А потім почали вже хліб давати. За рахунок хліба ми тільки виживали. А так... Зранку – трохи кашки. Якась водичка мутненька. Мені пощастило, я був чемпіоном: у цій водичці я знайшов кілька зерняток перлової каші. Мені всі заздрили. А на друге – картоплю коли чистять, оці очистки зварені нам давали. Із червня минулого року якість їжі значно покращилася. Десь, можливо, місяць-другий. Тому що вони побачили, у якому стані віддають нас в Україну. Це було жахіття. Почали навіть зважувати. Зважували, по-моєму, разів два – потім кинули. Бо або ти повинен годувати цих людей, а зважувати і не годувати – це марнування часу.

– А чим ви займалися весь час?

– Режим. Прокинулися – перевірка. Сніданок – потім перевірка. Потім вийшли на вулицю, там десь погуляли 10–15 хвилин: залежно від настрою. Потім обід, вечеря. Потім перевірка. А в проміжку давали книжки. Книжки такі: або радянська влада, або класики російські. І весь час розривається радіо. Це передачі, які ми фашисти, які ми нацисти, як ми знищуємо свою країну, як ми знущаємося над своїми людьми. Майдан 2014-го – за американські гроші. І релігійна передача, телеканал "Спас", якщо не помиляюся. "Україна, яку ми любимо": про тих зрадників, які наближені до Російської Федерації.

– Які книжки ви прочитали, ви пам'ятаєте?

– У мене проблеми із зором. Випросив нарешті Біблію. Був там батюшка, приніс мені Біблію, але був дуже дрібний шрифт. Мені хлопці читали Біблію. Знаєте, це було приємно. А так – ті книжки, які там є… По великому рахунку, дуже багато тих книжок, які потрапляли в камеру, я ще в дитинстві прочитав. Мені не дуже цікаво було.

– Якщо в когось із хлопців чи, може, у вас виникали проблеми зі здоров'ям, як вони вирішувалися? Чи вони вирішувалися взагалі?

– Я буквально кілька днів тому розповідав, як у нас у сокамерника була підозра на апендицит. Йому дуже погано було десь тиждень: у нього температура була за 40. Він не злазив з унітазу, страшні болі в шлунку були: саме з правого боку внизу. Ми сказали, що підозра на апендицит. Лікар подивився, зрозумів, що треба щось робити, – і його відправили у шпиталь. Через три тижні він повернувся із цього шпиталю ще гіршим, ніж був, ще й побитим. Йому там відбили нирки… Повернули із чорними ногами. Значить, єдине, що було, – вони провели йому обстеження. Сказали, що в нього апендициту немає, але щось у нього там гниє у шлунку. Коли він приїде додому в Україну, хай лікарі подивляться – і допомагають йому там вирішити цю проблему. Так ось з'їздила людина на шпиталь. І схуд на чотири чи на п'ять кілограмів.

– У вас виникали якісь проблеми після чергового побиття? 

– У мене тільки тиск. У мене ніколи не було підвищеного тиску – там бувало так, що 180–190. Давали пігулки. Давали пігулки, бо розривається голова. Але досить рідко: коли в них була можливість або бажання допомогти лікарськими засобами. Це не було системою.

– Як ви розуміли свою подальшу долю? Про що ви думали?

– Головне завдання було звідти вийти. Усе, що буде потім, – це буде потім. Але впевненості в тому, що вийдеш, не було ніякої. Мені ще в Херсоні пообіцяли, що "після того, що ти там наробив, що ти наговорив і таке інше, ти з в'язниці не вийдеш ніколи, ти там і помреш". І на одному з допитів я навіть запитав у слідчого… Дійсно було погано… "Якщо, не дай боже, таке трапиться, існує обмін тілами?" Він каже: "Ніхто не відміняв – поміняють тілами". Так що якось те, що тебе відправляють додому, де поховають, уже надихало. Щоб не кинули там.

– Утім, у вас був шанс вийти по обміну, але ви відмовилися від нього. Чому?

– Там була ситуація абсолютно зрозуміла: фізичний стан у людини був майже критичний. Тому нормальна реакція. Я розповідав, що в нас також була ситуація. 20-го числа нас перший раз вивели на обмін. Заселили чотири людини в іншу камеру, перевдягли, змусили написати заяву, що ми не маємо ніяких питань до Російської Федерації, що ми тут три з половиною роки самостійно, за власним бажанням відпочивали в них, годувалися. Що нам просто пощастило. І 21-го числа нас знову розкидали по камерах, знову одягли в цю лагерну робу. Кажуть: "Україна вас не хоче приймати". А нас цього разу було четверо. І один із тих чотирьох хлопців був молодий хлопчик: до 30 років. Йому дуже потрібен був цей обмін, дуже потрібно було потрапити в Україну, бо він хворий. Ну він ледь говорить. Його треба було витягувати звідтіля. На жаль, коли нас уже удвох вивели з Дмитром Хилюком, 23-го числа кинули в автівку і відправили в Москву на аеродром, там того хлопчика не було. І от якщо б мені ще 23-го сказали: "Готовий помінятися?" – повірте, я помінявся б. Тому що я розумію, що в нього ще є шанс відновитися. Можливо, є шанс відновитися. А за місяць, два, три, можливо, такого шансу не буде. Тому я просто зараз закликаю владу… Нас опитували: із ким знаходилися в полоні, який фізичний стан? Тому я спеціально звертав увагу на таких людей і просив: якщо є можливість, витягуйте їх у першу чергу. Інші, більш-менш здорові, почекають, вони зрозуміють. Витягайте хворих! Я, до речі, цим "братам" у лапках казав: "Ось ви заявляєте, що ви такі сурові, а в мирному житті такі милосердні… Що ж ви робите, "милосердні"? Чого ви не відпускаєте людей, які вами ж скалічені? Відпустіть їх, дайте їм спокій!" Ні, вони їх тримають у тюрмах у заручниках, вони цим спекулюють.

– Ви згадали Дмитра Хилюка. Він свого часу працював в інтернет-виданні "ГОРДОН". Ви з ним сиділи разом?

– Ні, ми з Дмитром познайомилися буквально в останні дні нашого сидіння. Ми просто поверталися разом. Але зараз він тут, поруч. Я йому обов'язково передам від вас вітання.

– Передайте вітання. Ми списувалися, передайте ще раз вітання. Дякую. Що це була за історія, коли у вас намагався взяти інтерв'ю російський пропагандист?

– Ванєчка?

– Так.

– Ну Ванєчку привезли спеціально. Вони ж вважали, що я буду казати, звертатися до херсонців: "Визнайте нову владу"... Тому вони привезли свого Ванєчку.

– Це було в Херсоні?

– Це було в Херсоні, так. І вони обробляли мене... І казали, що треба казати. Ну, щось не вийшло в нас із ним інтерв'ю. І я разів два-три з ним спілкувався. Один раз у дворику обласного управління поліції, а інший раз мене вивозили на "вічний вогонь" – і Ванєчка мені показував, що там якась табличка така бронзова: дякуємо російським солдатам за визволення міста Херсона. Каже: "Бачите, ви ж самі написали, що російські солдати місто Херсон звільнили". Я кажу: "Так що, там не було ні українців, ні грузинів, ні татар, ні вірменів – тільки росіяни?" "Ви самі написали", – для нього це аргумент. "Бачите, ось ми червоний прапор повісили. Як у нас 9 травня, то постійно червоні прапори, прапори перемоги. І ніхто цього не приховує, ніхто не заважає вийти з прапором перемоги 9 травня, нікого не затримували. Але ви розповідаєте, що ми нищимо ці пам'ятники, а ми, навпаки, їх перепоховуємо. У нас 9 травня – ви кажете, що "ми не святкуємо", а у нас державне свято 9 травня". Узагалі відверта брехня була. Вони мені навіть казали: "Ми тебе відвеземо до Соловйова на передачу". Потім подивилися – мабуть, я не фотогенічний, тому до Соловйова вони мене не повезли.

– Що сьогодні ви думаєте про Росію й росіян?

– Нічого нового. Пам'ятаєте, Путін написав статтю, що українські землі – це виключно російське надбання і що їх випадково "відрубав" Ленін, Сталін.

– Перед війною повномасштабною.

– Я ще був міським головою і чекав на відповідь керівників держави: що вони скажуть, що вони будуть відповідати на такі заяви. Відповіді не було. І я підготував звернення стосовно оцих заяв і вніс у сесійний зал, попросив депутатський корпус підтримати. Я думаю, що це можна знайти в інтернеті. Цікава заява. І депутати підтримали: і по Путіну, і по Росії. І вони знайшли цю заяву, казали: "Ти такого наговорив, що тепер усе життя відповідатимеш". Три з половиною роки відповідав.

– Як вам здається, коли і як закінчиться ця клята війна?

– Ще два тижні тому я був переконаний, що в цьому році війна обов'язково закінчиться. Коли я тут уже два тижні, у мене такої віри й упевненості немає. Я бачу, що та оптимістична картинка, те, що малював собі, сидячи в колонії, – воно, на жаль, не зовсім співпадає з реальністю сьогоднішнього дня. Тому я не можу зараз оцінювати. Я мало все ж таки на волі. Мені треба розібратися з тим, що відбувається. Бо інформації дійсно багато, але наскільки вона правильна, у мене є сумніви. Але я сподіваюся, що весь світ розуміє, що війну треба припиняти. Але я повторюю: ми сиділи в цьому полоні і дуже багато розмовляли: коли все закінчиться, як воно закінчиться, які треба зробити заходи, щоб воно закінчилося. І практично всі хлопці кажуть, що "нас на території міняти не треба, ми не згодні. Ми згодні, ми готові ще відсидіти. Але на території ми міняти не згодні".

– Як ви дізналися про те, що вас будуть міняти, що ви, зрештою, повернетеся на Батьківщину? Які емоції були?

– Вивели, відвезли в аеропорт. Але в нас були такі приклади, що людей привозили уже на обмін, а потім їх там не забирали і відправляли в інший табір. Я не хочу називати, щоб не травмувати родичів. Можу називати ім'я: Костя, наприклад, був із тих, що доїхав до кордону, а потім його відправили в інший табір, тому що там накладки якісь були. В іншому таборі зробили "прийомку" – так він після цієї "прийомки" під крапельницею чи вісім, чи дев'ять днів лежав. Потім він пів року відсидів у тому таборі, а потім його знову повернули. Тому поки не ступив на рідну землю...

– А як вас везли? Літаком звідки? Із Воронежа?

– Ні. Нас із Владимира автівкою привезли в Москву, там ми сиділи, поки всіх заберуть. Посадили в літак, привезли в Гомельську область літаком – і там уже на кордоні з Україною нас передали.

– Тобто ви ще в Москві побували?

– Так, столиця їхня, матушка. Ми не були готові до такої зустрічі. Ми приготували б якісь сюрпризи, але не були готові. Але найголовніше, що повернулися додому.

– Коли ви опинилися вже на Батьківщині, ви пам'ятаєте свої емоції?

– Емоції ці, я думаю, навіть словами не зможу передати. Бо коли ми перетнули кордон України, буквально з першого метра нас там чекали українці з прапорами, з гаслами. "Рідненькі, ми дуже раді! Ми щасливі, що ви повернулися!" І ось увесь шлях, починаючи від кордону, до Чернігова – на всьому цьому шляху стояли люди і нас вітали. Чесно, я настільки вражений цим, воно настільки надихає! І куди ті болячки подівалися? Ти начебто на крилах! Ти розумієш, що ти потрапив додому, тебе там люблять, тебе поважають. Це відчуття любові – воно просто передавалося від цих людей. Я дякую. Я, до речі, приїхав у Чернігів, спілкувався з Владиславом Атрошенком, колишнім мером Чернігова. Кажу: "Владе, велику подяку цим людям передавайте. Для нас, знаєте, це найкращі ліки. Ми відновимося. Ми розуміємо, що нас люблять, нас цінують і поважають". Це дуже важливо. 

– Ви в Херсоні вже побували чи ще ні? 

– Поки лікарі не відпускають. Я думаю, що довго вони мене тут не втримають.

– Багато скарг на здоров'я у вас? Що лікарі кажуть узагалі, що зі станом здоров'я? 

– Усе буде добре. Зрозуміло, що є різні болячки, але це не критично. Відновимося. Відношення – родинне. Я дякую за таку турботу. 

Давайте допомагати максимально витягувати хлопців із полону, бо вони цього дійсно потребують

– 65 років, а життя тільки починається – правда?

– Так! Ці три з половиною роки свого життя я не хочу навіть згадувати, тому що це жахіття. Не можна жити у стресі. Треба жити в гарному настрої, треба жити майбутнім. Усе переможемо. 

– Що ви будете робити, чим ви будете займатися в наступному своєму житті, після 65 років?

– На кордоні нас зустрічала пані Ірина Верещук… Я кажу: "Пані Ірино, я для себе бачу таке завдання: допомагати зустрічати хворих. Я розумію, що це робота, яка потребує тиші. Не можна публічно це робити. Але якщо є потреба в мені, на громадських засадах я готовий долучатися і допомагати максимально". Вести це питання, десь бути задіяним у цьому процесі. Я сподіваюся, що так воно й буде. Якщо я потрібен – буду тут. Якщо ні – я буду повертатися до Херсона, там дуже багато роботи. Треба і відновлювати, і захищати місто. Я не знаю, у якій якості мене там приймуть. Але сподіваюся, що в мене там завжди робота знайдеться. 

– Володимире Васильовичу, я хочу подякувати вам за те, що ви залишилися українцем, за те, що не стали зрадником. За те, що витримали. 

– Я не знаю чому… Можливо, тому що я найстарший у компанії наших полонених, до мене така увага. Але повірте: усі хлопці так само витримували й усі хлопці так само відчувають себе і поводилися абсолютно достойно. Так, були всякі випадки. Були ті, хто вирішив залишитися. Але їх одиниці. Як і в кожній родині є свій, вибачте, урод. Вони обрали свій шлях…

– Я хочу вам подякувати за те, що ви витримали ці тортури, знущання. Що ви залишилися людиною неозлобленою, до речі. Багато хто на вашому місці вже б таке казав про росіян, про Росію! Дивіться, а ви якийсь справжній українець: неозлоблений, душевний, чесний, щирий. Я хочу, щоб у вас усе склалося добре. Після 65 із половиною років, ви сказали, друге життя починається. Хто б міг таке загадати колись, правда?

– Знаєте, якесь у мене життя дуже цікаве. Якщо так підсумувати, то дуже цікаве. Але я б не хотів комусь побажати такого життя. Спасибі вам на доброму слові, спасибі велике. І спасибі за ефір. Я сподіваюся, що... Я хочу подякувати, у тому числі використати можливість, усім українцям, які переживали й продовжують переживати, які знаходяться в полоні. І давайте допомагати максимально витягувати цих хлопців, бо вони цього дійсно потребують.

– Я вам дякую ще раз, Володимире Васильовичу. Слава Україні!

– Героям слава!