Ексзаступник начальника Генштабу ЗСУ Романенко: Західні постачання техніки Україні розмазувалися в часі. Ми почали наступати в червні, але однаково сил було недостатньо G

Чи реальна версія, що за вбивством Пригожина стоїть Патрушев? Склалося як склалося: терорист за вказівкою іншого терориста вбив третього терориста

– Добрий вечір, дорогі друзі. Ігор Романенко з нами – генерал-лейтенант, ексзаступник начальника Генштабу України. Ігорю Олександровичу, здрастуйте.

– Здрастуйте, Олесю.

– Ігорю Олександровичу, ну що, сьогодні хотілося б трошки і підсумки чергового воєнного українського року підбити, і поговорити про актуальні події. Почну зі статті, яку у The Wall Street Journal днями опублікували. Вони провели розслідування й дійшли висновку, що за вбивством терориста [засновника російської приватної військової компанії "Вагнер" Євгена] Пригожина стоїть терорист [секретар Радбезу РФ Микола] Патрушев. Вони докладно розкладають, як під крило літака було закладено бомбу, як два місяці готували це вбивство... Скажіть, будь ласка: ви ознайомилися з матеріалом? І як ви вважаєте, реальна така версія чи журналісти одразу мали вести розслідування так, щоб виходити на [президента країни-агресора РФ Володимира] Путіна?

– Ну, я вважаю, що це вкладається в логіку дій Путіна і з огляду на його передісторію. Він сам чекіст, він знає, як здійснювати такі операції. Із Патрушевим він працював давно. Попри те, що останнім часом там пов'язували з тим, що Путін, імовірно, піде з якихось причин, якщо не самого Патрушева, то його сина. Це також накладає відбиток на його дії.

Ну а тут Путін ніби повернувся до своїх старих підходів, взаємин, і, загалом, поставив завдання. І в умовах того, що Пригожин досить сильно залежав від забезпечення і, власне кажучи, через це вигравав, порівняно з іншими воєнізованими структурами в Російській Федерації – коли були тісні контакти, він використовував. Але він утратив, як вважають представники російських спецслужб, відчуття міри. Ми знаємо, як у нього склалися відносини з керівництвом міністерства оборони. Отже, були і в нього досить жорсткі противники у ФСБ тощо.

І тому, зважаючи на такий тісний зв'язок й ув'язування його діяльності з державними структурами Росії, на мою думку, було справою часу ухвалення рішення про його усунення. Що, власне кажучи, і склалося. І там чи то була вибухова речовина під крило літака, могли зробити і... Версії такі, як ми пам'ятаємо, були: знищення його зенітним ракетним комплексом, наприклад, своїм же. І літак, мабуть, упізнали як свій. Словом, різні варіанти. Спектр можливостей досить великий у спецслужб. І тому це склалося як склалося: терорист за вказівкою іншого терориста вбив третього терориста.

– Ну а, по суті, Патрушев же ще й конкурента усував. От на вашу думку, Патрушев хоче зайняти трон Путіна? Чи все-таки він сина туди хоче поставити?

– На мою думку, найімовірніше, за сукупністю... Там розклад перед тим, як це відбудеться, важливий, але поки що із ситуації, яка складається на цей момент, – найімовірніше, сина, мабуть. За оцінками дій противників, прибічників... Там же, скажімо, є своя "кухня", і вона динамічно розвивається. І от на мою думку, на цей момент це має десь такий вигляд.

Звичайно, Пригожин з урахуванням того, як він поводився, набрав авторитету. Ми пам'ятаємо прихід його в Ростов-на-Дону, де більшість жителів саме... Ну, ми пам'ятаємо, як він спілкувався з керівництвом штабу, котрий керує угрупованням збройних сил Російської Федерації, яке діє в Україні, як поводився, і як там здебільшого ставилися громадяни Ростова-на-Дону. Я свого часу, минулого століття, розпочинав службу в зенітній ракетній бригаді Ростова-на-Дону. Тобто на той час знаю це місто, якісь підходи, але річ не в цьому – річ у громадянах. А громадяни вітали. Тобто в нього був свій авторитет, він його підіймав. Але тут десь він прорахувався політично: прорахувався у своїх оцінках, як діятиме насамперед Путін, а також певним чином його оточення. За що й поплатився.

– А за якими ще смертями Патрушев стоїть?

– Ну, це важко сказати. Він має досить серйозні повноваження. Тобто за великим рахунком, за суттєвими, там, де проглядається держава, – це Патрушев, на мою думку. Тому що він має дуже серйозні повноваження: очолює їхній Радбез. Це наш [секретар РНБО України Олексій] Данілов, тільки зі значно більшими повноваженнями й претензіями того, що він або син можуть стати біля керівництва, якщо Путін піде з тих чи інших причин – політичних або фізичних – із п'єдесталу.

Тож ситуацію там контролюють. І там, де держава впливала на ці обставини. У цьому випадку, я думаю, він дуже жорстко контролював ситуацію, організовував усе це, а в інших випадках він міг просто санкціонувати й так: по-кадебешному, енкавеесному, феесбешному. Тобто вони з Путіним пройшли одну школу – однієї крові, як то кажуть.

Росіяни здивовані, що наші молодші командири самі надають запит на підтримку з повітря

– Ігорю Олександровичу, ви навчалися й закінчували і радянські, у Росії, і українські військові виші. Ви ось уже почали говорити про те, що ви там навчалися й пам'ятаєте дещо. От скажіть, будь ласка: чим відрізняються наші дві країни у військових підходах, у навчанні, у підходах узагалі військової справи? І що ви розумієте, що ви від тих часів пам'ятаєте про російських військових? І чи розумієте ви логіку сьогодні воєнного злочинного керівництва російського, включно з Путіним? От чого вони хочуть? Що в них у голові?

– Вони хочуть реалізувати свій великоруський шовінізм, імперськість, "велич". Ба більше, я хочу сказати, що після училища... Справді, я закінчував Мінське інженерне зенітне ракетне училище. Там було багато білорусів, але за кількістю українців було, можливо, стільки ж. Найбільше, до речі, було росіян. Тому що ми збиралися там, випускники, за якийсь час: ще коли це було прийнятно. Найбільша делегація була російська. Наша – невелика. Але оскільки це було в Білорусі, то білорусів, звісно, було багато. Вони з училища зробили академію. Тому я навчався в Мінському інженерному училищі й Калінінському командно-штабному імені Жукова. Це був радянський час, де нас виховували й готували професійно. Загалом, професійно готували здебільшого на досить високому рівні.

А тут питання було в ідеології. Ідеологія була така: що ми, значить, патріотами Союзу маємо бути, ми маємо бути інтернаціоналістами. Тому свого часу, коли виникла війна в Афганістані – то ось я на цьому ґрунті активності навіть писав рапорт, щоб потрапити в Афганістан. Молодість. Тобто трансформація через ідеологічну підготовку, оброблення не лише у вишах, а й у службі в Радянській армії – вона, звичайно, давалася взнаки. І тому туди не потрапив: бо там залучили зенітну ракетну бригаду ППО сухопутних військ. А я служив в об'єктових зенітних ракетних військах, об'єктовій ППО. По-перше, у цих самих вишах навчалося чимало представників країн Варшавського договору: не лише тих, які були союзниками. Бачите, як у нас посилювали інтернаціоналізм. Хоча зрозуміло, що втручання Радянського Союзу у феодальну державу й нав'язування таких ідей – воно нічим добрим не могло закінчитися ні для самого Афганістану, ні для Радянського Союзу. Але до розуміння цього треба було дорости.

Тому професійна підготовка, власне, тобто інженерна, у Мінську досить глибока: знання інженерного комплексу. Потім ці комплекси по світу використовували фахівці й демонстрували досить високий рівень. Вищого рівня до наступного етапу – це Калінінська команда штабна – це вже середню ланку готували офіцерського складу і збройних сил Радянського Союзу. Тобто ідеологія, як і раніше, була попереду всього навчання. Ну і професійно готували теж з урахуванням того, що ніби потім використовували це в локальних війнах, фахівці теж брали участь у цьому і виявляли себе відповідно. Але чим, загалом, відрізняється від нинішнього підходу: натовського, на який ми переходимо, я поки не можу сказати, що в повному обсязі, – це робить хоча б начальник кафедри Національної академії оборони України. Тобто поступово... І сама структура управління Збройних сил, а також перетворення, які у сфері військової освіти відбуваються. Вони не миттєві. Бачите: минуло понад 30 років, і поступово відбувається. Зараз, якщо брати стандарти НАТО, десь, за останніми даними, кажуть, їх 1100–1200. Додали за пів року ще сім позицій виконання – і ми просунулися протягом останніх кількох років із 200 до 300. Хоча це нібито не свічдить, можна чи не можна приймати. Тому що окремі країни приймали за політичними підходами. І могло б статися так і з Україною.

Так ось, на саме навчання в російській армії... Воно, звичайно, за великим рахунком багато в чому зберігається з радянських часів. Велич Росії, яку треба забезпечувати силою: військовою насамперед. А з погляду збройних сил, це дуже жорстка система управління зверху вниз. І, загалом, вона виявлялася: таке, надмірно жорстке, управління мало свої недоліки. Тобто натовська система – а ми, скажімо, маємо досвід управління Збройними силами від низу до верху – тут нам молодшому командному складу дають більше ініціативи. Тобто якщо ставлять завдання якесь, у межах цього завдання молодший командир може діяти досить вільно. Ті ж росіяни дивуються, що наші молодші командири – сержантський, наприклад, склад – можуть зв'язуватися, тобто по-натовському надавати запит на підтримку з повітря тощо. Якщо там жорстке управління згори до низу, плюс іще тяжить над ними реалізація того, що в них усього найбільше. По-перше, є ядерна зброя. Це, звичайно, відіграє свою роль. По-друге, питання не так якості озброєння, опанування його тощо, як кількості. Вони звикли багато в чому перемагати... Від Суворова вони далеко відійшли, який казав: "Не кількістю, а вмінням".

І тому ми це бачимо протягом двох років у цій війні, де це саме реалізують: ресурсні можливості. Ми бачили, як це виходило в нас: відбити перший стратегічний бліц їх на півночі нашої держави, а потім у харківській і херсонській операціях. Цьогоріч це не вдалося, бо... Ну, отже, забезпечення цих операцій, із погляду постачання озброєння, не дотрималися наші союзники. І за таких умов, які були, уже росіяни зробили висновки, роботу над помилками. То просто повторення такого, херсонського... Вони знали, куди, де ми наступатимемо. Вони знали завдяки капітану ВПС американському, які сили, де... Ви пам'ятаєте: був витік інформації, він залишився й відігравав свою негативну роль. Тому всі все це знали, отже, ми наступали на бердянському, мелітопольському напрямку в Запорізькій області на підготовлену й досить потужну російську оборону. А чому вони встигли це зробити? Та тому, що їм дали таку можливість. Тому що західні постачання техніки розмазували за часом, хоча вони наполягали, щоб ми в такому, непідготовленому, варіанті вже із квітня місяця почали наступати. А ми почали наступати в червні, але однаково всіх сил не було досить. А крім того, ми наступали на чотирьох напрямках. Для початку це можна й потрібно було, напевно б, робити, хоча ресурсів у нас було лише на один. І оскільки ми ці наступи дотягнули до осені, а сил бракувало на всі чотири напрямки, то сухопутний результат маємо такий, як маємо, тобто не виконали цьогорічних стратегічних завдань, які ставив верховний головнокомандувач, котрий намагався реалізовувати...

І позитивним підсумком цього року є дії наших Військово-морських сил спільно із силовими структурами щодо впливу на Чорноморський флот, який були змушені вивести зі своїх... І ударів було завдано по командному пункту. Тобто підрив системи управління Чорноморського флоту. По запасному командному пункту, отже, удари по кораблях тощо привели до того, що кораблі вони були змушені вивести в Новоросійськ, навіть у порти Грузії тощо. Ми в такий спосіб забезпечили економічний ефект, "зерновий коридор", який працює там без росіян, без турків. Це серйозне досягнення. І з погляду системи протиповітряної і протиракетної оборони, ми забезпечили функціонування нашої держави й дії сил оборони України на фронті. Не повною мірою, але все-таки. Із досягнень позитивних, на мою думку, – ось такі. На сухопутному напрямку завдання цього року не виконано.

До цієї війни конвенційної ні Європа, ні Америка не були готові

– Ігорю Олександровичу, якщо проаналізувати стан російської армії сьогодні, їхні сильні та слабкі сторони, на що б ви звернули увагу?

– Звернув би увагу на те, що вони переосмислили підсумки, треба віддати належне, першого року війни – і для себе зробили необхідні висновки щодо дії в обороні, у наступі. І щодо оборони ми це бачили, наприклад, на південному напрямку, коли вони сформували... Загалом, осередки такого рівня оборони вони демонстрували вже під Херсоном. Ми пам'ятаємо, що там 25-тисячне угруповання з досить важким озброєнням було. І їхню оборону навколо цього угруповання... Ми, знову ж таки, узяли лише ділянки першої лінії оборони, а потім просто її підтримування, з логістичного погляду, було не ефективним – і вони вивели всі ці війська. До того ж вдало це зробили. Вони майже без втрат вивели 25-тисячне угруповання з важким озброєнням. Це серйозне досягнення в цій війні. Хоча ми звільнили Херсон і територію навколо нього на правому березі. Тобто це свідчить, що вони серйозно переорієнтувалися.

Тепер вони переосмислили роль і значення безпілотних апаратів. До того ж не лише повітряних, а й, наприклад, морських. Якщо в нас торік був у цьому пріоритет – не так у кількості, як у якості, – то за цей рік вони нас наздогнали й обігнали. Десятки тисяч апаратів, освоюють FPV-дрони й узагалі весь спектр широкий. Оскільки держава ресурсна, то вони суттєво нарощують ці літальні апарати й вивчають дуже щільно наші варіанти морських дронів – поки що надводних. Але працюють і над підводним, тому що в нас нібито, за відкритими даними, і підводних закінчують випробування дронів. І ці дрони безекіпажні, як їх називають моряки. Вони показали себе досить ефективними і під час дій по військово-морських базах севастопольських, і по мосту Керченському, і по кораблях, і по суднах. Тобто дроновий напрям.

Окрім того, вони серйозно підготувалися і мають перевагу... По-перше, у принципі, треба розуміти, що вони ресурсно більше мають у ракетному, авіаційному, артилерійському забезпеченні, у боєприпасах і живій силі. А якщо подивитися за будь-якими військовими підручниками, то це одні з найважливіших напрямів військової діяльності вони мають. І ми цьому протистоїмо. Причому настільки... Це теж нас характеризує: що в умовах, коли в них є такі кількісні й за окремими позиціями якісні показники їхнього озброєння, і використання й застосування цього озброєння... Так от з урахуванням таких дій із їхнього боку, з такими перевагами ми проводили не лише оборонні, а й навіть наступальні успішні операції: харківську й херсонську. Маю на увазі, це характеризує нас. Так ось, у них досить потужні системи радіоелектронної боротьби, радіоелектронного придушення й розвідки. Спочатку роблять розвідку, а потім придушення. На фронті, коли вони будували оборону в Запорізькій області: на тих напрямках, де прорахували, що ми точно наступатимемо, і ми це зробили... Уже саме собою це не найкраще позначилося на нас. Так от, вони там встановлювали розвідку. Просто на кожен кілометр було визначено, які засоби. І вони домагалися того. А потім – які засоби радіоелектронного придушення. І це досить ефективно було використано. І потім – дії щодо наших повітряних дронів: досить потужне застосування їхніх засобів радіоелектронної боротьби. Тобто наші дрони, особливо примітивні, такі, цивільні, китайські ніби... Наш шлях – удосконалення всього цього, проте вони дуже схильні – в їхньому управлінні, у їхній навігації тощо – до впливу засобів радіоелектронного придушення Російської Федерації. Тобто тут ось поки що так.

Виходить, вони щодо озброєння, наприклад, щодо бронетехніки, не можуть ефективно постачати необхідну їм кількість сучасної бронетехніки, але якусь виробляють. І плюс за Уралом... Бо за договорами ще Радянського Союзу там цілі поля старої радянської бронетехніки. Вони беруть там дві, три, чотири одиниці – і з них роблять одну. Відновлюють боєздатність і, наскільки можуть, модернізують. Але, так чи інакше, знову повертаємося до того, що вони здійснюють кількісні постачання. Ось цей вал і ця кількість – вони на цьому вирощені. Я точно це знаю, оскільки я навчався у двох вишах, дійсно, і служив із ними 20 років, і розумію. Вони це й реалізують. Але в чомусь вони цим і розпещені. Тому що якщо в нас менше чогось – а багато чого, як ми от зараз попорівнювали, менше, – то в нас вмикаються всілякі пошуки можливостей, як це долати. Тобто меншою кількістю вирішувати й діяти ефективніше. Але тут шлях для нас один. Його знають і наші союзники. Ми формулюємо: нам необхідно боротися за якісне озброєння. До речі, головнокомандувач про це говорив у відомій статті The Economist: про те, що нам необхідне якісне озброєння, яке можна швидко постачати, щоб виконували завдання, щоб ми встигли підготуватися. І тоді наступного року ми будемо готові на такому підході реалізовувати стратегічні завдання щодо деокупації. Фахівці американські, наприклад, військові говорять конкретніше. Тобто це підхід такий: важливий і зрозумілий ніби. Вони кажуть: "Україні треба передати озброєння не менше, ніж дивізії піхотної армії США, яка складається з кількох бойових бригад, бригад забезпечення з їхнім озброєнням, і тоді вони будуть здатні..." До того ж одразу це треба постачати, навчати й готуватися. Тоді вони будуть здатні виконувати ці завдання. Але політичне керівництво американське до такого підходу не готове. Хоча ці самі фахівці пояснюють, що якщо це робити, то це насамперед плюс саме стану армії США, тому що їм необхідне оновлення.

І взагалі до цієї війни конвенційної – тобто звичайною зброєю, а не зброєю масового ураження, – ні Європа, ні Америка не були готові. Потенціал росіян був вищим. Тобто ще з Радянського Союзу були такі терміни: може, ви знаєте й чули, що ось армія радянська – а потім і російська – мала дійти швидким маршем до Ла-Маншу, там. І, зокрема, на території України три округи, які були, – два з них потужні, це Прикарпатський і Київський, – які мали брати участь у цьому марші й боротьбі аж до моря-океану. 

Тому масштабність і такі великі підходи – на цьому їх виховували. На величності. І коли раптом розбиваються, то певним чином вони губляться. Це було на першому році війни. А тепер вони вже зробили висновки. Ну от я ніби намагався говорити, у яких напрямах і як вони відреагували, і що вони забезпечують. І наша перевага ще в тому, що ми виграємо завдяки великій насиченості засобами зв'язку (допомагають союзники) і управління. Тобто ми намагаємося по-натовськи реалізовувати розвідувально-ударні комплекси. Розвідка, яка відбувається в поточному часі, має виявляти цілі. Управління – ухвалювати рішення. І засоби ураження, які є в повітрі, на землі, на воді, під водою, – вони мають завдавати відповідних ударів. Ми повільно просуваємося в цьому. І ті засоби управління, зокрема системою ППО і протиракетною обороною, треба інтегрувати з натовськими. Це відбувається. Це дуже непростий процес, але це процес за якість. А лише з урахуванням якості ми можемо боротися ефективно з такою ресурсною державою, як Росія, котра використовує екстенсивні методи в боротьбі, тобто з їхнього боку: "Нехай буде просте озброєння, але його буде багато, і завдяки цьому ми досягатимемо мети".

– Ігорю Олександровичу, а скільки років у такому стані вони мможуть ще воювати?

– Із витратами поточного року – думаю, два-три роки на цьому рівні вони готові. Якщо не виникнуть якісь обставини, котрі суттєво щось якось підірвуть політично чи у військовому плані. Ну, у військовому плані – як правило, це має бути серйозна поразка, яких у них немає поки. А політично – це відомі обставини, які пов'язані з боротьбою і які ми вже бачили в перший рік. Це той самий Пригожин, кремлівські вежі й усе інше. Тобто якісь такі обставини можуть вплинути й вибити із цього балансу імперію, яку Путін будує вже третій десяток.

– Ви ж там багатьох знаєте. Скажіть: невже немає жодної нормальної людини десь там, яка б вирішила питання з Путіним кардинально – і увійшла в історію?

– Має бути мотивація. Ви ж дивіться: обдурений глибинний народ... Ну, там, з урахуванням того, що сфальсифікована соціологія російська, але досить багато тих, які дійсно здебільшого – більш ніж половина точно – підтримують. І потім, силові структури, які працюють над тим, що тримають нібито. І поки Путін триматиме все це й забезпечуватиме їх необхідним, вони його підтримуватимуть. Тому, звісно, могли б, якби була серйозна мотивація. А от цієї мотивації й мотивованих у них... На жаль, вони або дуже глибоко, або... Ну, станом на зараз це має, на жаль, ось такий вигляд.

Після надання F-16 потенціал наш нароститься у сфері ППО й завдання ударів по наземних цілях

– Гаразд. Ви вже почали говорити про стан справ у нашій армії. І щодо озброєння, яким ми користуємося. F-16, на які ми так чекаємо... Скільки часу чекаємо, порахувати навіть складно. Нам їх обіцяють. От кажуть, що навесні вони таки будуть у нас. Незрозуміло, у якій кількості. Тому що від цього теж залежить, чи будуть вони ефективними. Але от із погляду фахівця скажіть: в якій кількості і в якому вигляді F-16 можуть кардинально допомогти вирішити ситуацію на фронті?

– Кардинально – ні. Але сприяти збільшенню потенціалу – звичайно, вплинуть. "Кардинально" – це щоб тоді впевнено і швидко ми досягли перемоги над ними. Цього не станеться хоча б тому, що такої кількості нам не дадуть. Треба, скажімо, бригада. Нехай це буде 40 літальних апаратів. А там же ще треба й аеродроми, й усе інше. Ну, 40. І 160, кажуть, можливо, дадуть якось. І це не тільки F-16, але можуть бути Gripen і навіть інші. Але поки от навчання на F-16 точно є. Щодо Gripen – закривають. І взагалі цю інформацію ніби закривають. Але навіть якщо вона буде і з'явиться, усе питання – в якій кількості. А в них півтори тисячі літальних апаратів. Ну, у нас, ось на нашому напрямку, вони активно тримають десь приблизно 700. А в нас у найкращому разі з'явиться 160. А тепер навіть без урахування того, що я доктор наук, – на рівні арифметики: 700 і 160. Змінить ситуацію? Безперечно. Як?

До того ж треба ще раз сказати: а яке буде озброєння авіаційне додано? По-перше, це не найостанніші модифікації F-16. Це десь середнячки. А по-друге: яке озброєння буде передано? Тривають розмови, наприклад, щодо ракет "повітря – повітря". Це на відстані десь 120 км: Sidewinder той самий. А в росіян ракети є – і чимало – "повітря – повітря" на дальності 200 км. Ось ми можемо рішуче їх перемогти середнього рівня модифікацією F-16 покоління "4+", коли в росіян є чимала кількість літальних апаратів "4++", тобто досконаліших? І з авіаційними засобами, які мають кращі можливості. Напевно, відповідь очевидна. Але якщо з'являться в нас – а вони, сподіваюся, з'являться – ці засоби, то в нас з'явиться в ППО ефективніша "далека рука": винищувальна авіація. У ППО це "далека рука", яка може знищувати аеродинамічні цілі, до яких належать літаки, гелікоптери, крилаті ракети, безпілотні апарати. А балістичні – ні. Балістичні – лише зенітні ракетні комплекси, батареї, які нам надали в невеликій кількості. Тобто ця проблема залишатиметься. Це теж як елемент відповіді на ваше запитання. І оскільки це універсальний літак – F-16, – його можуть використовувати як штурмовик. Теж із якимись можливостями, що залежать від того озброєння, яке даватимуть.

Тож не треба давати себе ніби налаштовувати на ілюзорний підхід: я маю на увазі наших громадян. Ми вже пережили гіркоту таких підходів цьогоріч. Тому треба мати критичний погляд на ситуацію й готуватися на нешвидку війну. Для прискорення треба мати більше свого, і якісного. Ось військово-промисловий комплекс розгортають, але треба швидше й ефективніше. А поки з тим, що дадуть ці засоби, я на окремих елементах продемонстрував, що надія, що просто... У нас є льотчики, кажуть експерти, ще щось. "Ось вони прийдуть – і все буде..." Усе не буде. Потенціал нароститься наш і додасться в тих сферах, про які я говорив: у сфері системи протиповітряної оборони і з погляду завдання ударів по наземних цілях: стаціонарних і навіть рухомих. Але це не приведе до швидкої зміни ситуації.

– Ви, напевно, бачили нещодавно редакційну статтю Bild, яка посилалася на джерела в розвідках різних європейських країн, де вони говорили про те, що Росія налаштована воювати до 2026 року, що Путін хоче захопити і Харківську область, і Харків, і Запорізьку область, і Запоріжжя, і ще низку міст. Що ви думаєте? Можливо взагалі таке чи ні?

– Ну, їхні плани... Відповідь на це, на мою думку, ґрунтується на їхніх планах на перший рік. Тобто Київ – за три дні, Україну – там, за місяць чи тижні. Це плани, під які вони хочуть діяти, але цей рік... Увесь рік, наприклад, на сході вони проводили стратегічну наступальну операцію. Сформували ударне угруповання на сході: понад 120 тис. – і з кінця січня вони проводили цю стратегічну операцію. За весь рік вони досягли Соледара, Бахмута. Ну от зараз навколо Мар'їнки й Авдіївки вони намагаються це вже продемонструвати, так би мовити, у плюсі і, там, окремі моменти в час, що залишився до кінця року. Тобто все одно це більше за тактичний рівень, навіть не оперативний.

Звичайно, на жаль, було просування, але стратегічних результатів вони не досягли. А тут он просто лівобережжя України тощо... Тобто на цей момент із силами такої можливості немає. Це більше пропаганда, аніж об'єктивні обставини воєнні. Але вони серйозно працюють над тим, щоб підкріплювати свої слова. Ось у конвенційній війні поки цього немає. І якось дедалі більше Захід розвертається в цьому плані, але ми знаємо: поки, знову ж таки, на думку військово-політичну, допомога Заходу зводиться до того, щоб Україна не програла. Але, на жаль, не виграла. А це треба змінювати. І тоді багато чого буде з погляду забезпечення й результатів покращуватися. Для всіх: для України і для всіх. І водночас вони поводяться так, щоб не програла і Росія, за своїми діями. Тобто – побоюючись... Два в них аргументи: ескалація ймовірна й застосування Путіним засобів масового впливу. Ну, не найкраще це.

Тому я станом на зараз таких сил у них не бачу. Але ж ми з вами розпочинали нашу розмову з того, що змінюється все досить швидко. Така динаміка в цьому. І як воно відбуватиметься й розвиватиметься далі, треба буде дивитися. Вони сподіваються, що їхній потенціал зросте настільки, щоб вони досягли цих результатів стратегічних. Поки що цього їм не вдалося ні станом на початок війни, ні станом на цей момент. Дуже сподіватимемося, що сили оборони України зірвуть їм реалізацію і цих планів, про які вони заявили.

– Ігорю Олександровичу, я навіть не питала, але у процесі ви вже розповіли про підсумки воєнного року. І фактично в мене залишилося одне запитання, фінальне, для вас. Скажіть, будь ласка: станом на весну, що ви очікуєте побачити на фронті?

– Відповіді на це запитання не має жодна людина у світі на цей момент. І я поясню чому. Щоб навіть у нашому повсякденному житті досягти реалізації якихось планів... Ми хочемо чогось досягти – ми для початку осмислюємо ситуацію, яка складається: "А що в нас є для того, щоб це зробити?" Із військового погляду це означає, що треба оцінити стан противника й оцінити свій стан. Противника ми мигцем торкнулися: вони в потенціалі зростають, на жаль. Не так швидко, як їм хотілося б, але все-таки. А от наша сторона – це дуже проблематичне питання. От зараз вимагають від військово-політичного керівництва, щоб надали плани... Ну, на весну – це дуже швидко. Хоча б до кінця року. Але це не реалізується, поки ми не знатимемо, які сили ми матимемо. А ми знаємо... Ну, ви не знаєте і я, мабуть, навіть не знаю. Загалом ніхто в нас не знає, які сили. Тому що зараз триває робота над тим, як після критичного переосмислення Захід нам допоможе в озброєнні, техніці й у всьому іншому. Плюс скільки до цього часу ми зможемо виробити. І тоді лише можна будувати щось стосовно планів. На цей момент ми можемо говорити про ті сили, які в нас зараз є – у сил оборони України – для проведення нашої стратегічної оборонної операції по всьому фронту. Ось будують зараз інженерне обладнання, систему оборони на найбільш безпечних напрямках тощо.

Так от цими силами, які є в нашої оборони саме зараз і, можливо, на зиму, – такі плани ми можемо побудувати і сказати, що стратегічно ми їм, думаю, не поступимося. А ось те завдання, яке президент сформулював, що ми його залишаємо, – це деокупацію вже наступного року... Для таких стратегічних дій нам необхідні ті сили, які ми з вами теж оговорювали. Американці вважають, що потрібне озброєння на дивізію армії Сполучених Штатів сучасну тощо. Тобто якщо будуть ці сили, плюс додасться те, що виробить наш військово-промисловий комплекс, – зважаючи на це, тоді можна буде сказати.

Тому я можу сказати: зберемо ми сили, необхідні для реалізації такого, – отже, будемо діяти. Ні – отже, треба буде мати активну стратегічну оборону. Тобто виявляти, де противник слабкий, і якщо в нас є сили – отже, його атакувати, перемелювати його озброєння, техніку й живу силу. І працювати над тим, щоб набрати потенціал, який би забезпечив наші наступальні дії.

– Ігорю Олександровичу, дякую вам дуже. Із прийдешніми святами вас і наших глядачів.

– Дякую.

– І якнайшвидшої нам перемоги. Слава Україні!

– Вам теж успіху й одужання. Любіть себе, кохану. Відновіть здоров'я. Це буде правильно стосовно себе особисто й усіх тих, хто інформаційно бореться за нашу перемогу.

– Дякую.