Фокін: Відчуття наближення біди стає нестерпним, а смиренність, із якою українці чекають своєї долі, – принизливою
Україна ризикує перетворитися на мертву зону або стати театром активних воєнних дій, пише в ексклюзивній колонці для видання "ГОРДОН" екс-прем'єр-міністр України Вітольд Фокін. На його думку, припинення війни на Донбасі в нинішніх умовах стає пріоритетним завданням не лише для українського керівництва. Оскільки колишня політика стримування втратила актуальність, світові лідери повинні замислитися над зміною військової доктрини і домагатися сталого миру на всій планеті. Фокін також розмірковує про нинішню економічну і політичну кризу в Україні та шляхи виходу з неї.
Вражений офіційним повідомленням: протягом трьох років відмовилося від громадянства і здало паспорти 24 тис. українців. Невже все так погано? Бувалі моряки розповідають, що щури, які незбагненно як передбачають катастрофу, покидають приречене судно. Цікаво, куди вони втікають, якщо корабель зазнає катастрофи у відкритому морі? Адже саме це відбувається з Україною: дев'ятибальний шторм, ураганний вітер, шлюпки змито, капітан зачинився в каюті, команда деморалізована. У нас вибору немає: або врятуємося всі разом, або разом загинемо. І пацюки теж.
Блокада Донбасу завдає шкоди тільки Україні, а Росія цієї дрібнички навіть не помічає
Після публікації мого есе в серпні минулого року думав, що більше не візьмуся за перо – немає сенсу: ті, кому його було адресовано, страждають на хронічний пофігізм, а ті, хто працює по 12 годин, щоб прогодувати сім'ю, газет не читають. Кажуть, що майбутнє народжується сьогодні, і якщо так, то в завтрашній день краще не заглядати: нічого там доброго немає. Відчуття наближення біди стає нестерпним, а смиренність, із якою українці чекають своєї долі, – принизливою. За майбутнє треба боротися!
Чотири роки минуло відтоді, як унаслідок героїчного і безуспішного, по суті, народного повстання до влади прийшли політики, які обіцяли радикально змінити життя українців, зробити його духовнішим, багатшим, справедливішим. Із високих трибун вони спокушали європейськими соціальними стандартами, говорили про наміри зберегти добросусідські відносини із сусідніми країнами, гарантували дотримання конституційних прав і свобод людини, клялися назавжди покінчити з мерзенними вадами своїх попередників – корупцією, казнокрадством, рейдерством, клановістю, круговою порукою. "Інакше, – надсадно кричали вони, – кулю в лоб!".
Це вражало, їм повірили, за ними пішли. Ішли довго, терпляче, і прийшли у глухий кут. Хміль зазвичай діє легко і приємно, похмілля частіше буває важким і болісним, до того ж на чужому бенкеті. Що змінилося протягом чотирьох років? На краще – нічого. Якщо, звичайно, не вважати досягненням успішно проведену всупереч волі більшості декомунізацію та зведений у ранг державної політики вандалізм. Тут ми помітно просунулися.
До активу постмайданної влади варто віднести й безвіз, який дав можливість виїжджати за кордон забезпеченим громадянам, які, утім, і до цього отримували візи без особливих проблем. Що ще? Так, звичайно, зведення неприступного європейського оборонного валу на кордоні з Росією, створення чи то восьми, чи то 10 організацій із боротьби з корупцією, перемога на "Євробаченні" і заміна старих посадовців-казнокрадів на нових.
На жаль, в іншому за виконання своїх обіцянок наша влада на подяку не заслуговує. Протиборство на сході країни, яке, на мою думку, неправильно назвали "збройним конфліктом", триває і стає дедалі більше схожим на громадянську війну: українці, як і раніше, убивають одне одного на своїй суверенній землі.
Недоступна розумінню людини зі здоровою психікою блокада Донбасу завдає економіці країни збитків, на які не кожен ворог здатний, – примусове відлучення української енергетики від свого ж, донецького, вугілля прямим наведенням б'є по сімейному бюджету кожного громадянина, роблячи комунальні платежі за тепло й воду захмарними. Обурення і лють людей уже біля червоної межі, за якою – вибух! То проти кого задумано блокаду Донбасу?
Якби не знати, що ініціаторами цієї акції є народні депутати та учасники АТО, чия доброчесність не викликає сумнівів, то можна було б у цьому легко помітити підступний "російський слід". За найскромнішими підрахунками, облога Донбасу вже обійшлася державі в $1 млрд, але кого це хвилює? Через дефіцит палива на "тихий хід" переводять енергоблоки на ТЕЦ і ТЕС, із перевантаженням працюють АЕС, порушують графіки ремонтно-профілактичних робіт, що становить особливу небезпеку (хто-хто, а ми знаємо, чим це загрожує). І немає в країні людини, яка припинила б таке безрозсудство. До чого дійшло – будівлі державних університетів не можуть обігріти, студентів переводять до весни на так зване дистанційне навчання! Такого навіть у роки Другої світової війни не було. І все заради чого?
Важко повірити, що за цим не стоять чиїсь інтереси. Усіляких чуток багато: говорять про поставлену на широку ногу контрабанду, про афери у використанні роттердамских терміналів. Є непідтверджена інформація, що переоформлюють платіжні та відвантажувальні документи на донецьке вугілля і його використовують під виглядом роттердамського. Правду від вигадки важко відрізнити, але, видно, диму без вогню не буває.
Нормальній людині не поясниш, що купувати в Росії газ, мінеральні добрива, нафту й нафтопродукти, технологічне обладнання, комплектовання та, зрештою, ремонтувати російські кораблі можна, а купувати вугілля – категорично не можна. Минулого року порівняно з 2016 роком експорт російських товарів більше ніж подвоївся і становив круглу суму в розмірі $7 млрд. Можна не сумніватися в тому, що блокада дуже комусь потрібна. Пояснення організаторів блокади, що в такий спосіб скорочують надходження коштів у бюджет країни-окупанта, не витримують критики.
Хіба газ, що надходить реверсом зі Словаччини, не російський? І хіба він безкоштовний?
Блокада Донбасу завдає шкоди тільки Україні, а Росія цієї дрібнички навіть не помічає. Як казав мій покійний друг Віктор Степанович Черномирдін: "Налякали панночку високими підборами". Вугільній промисловості України я віддав 20 найкращих років свого життя і знаю, що почім. На шахтах Пенсильванії бував, басейн знаю і заявляю відповідально: антрациту там немає, точніше, майже немає: 2 млн тонн, про які нібито домовилися президенти, – фікція, адже річний обсяг видобутку антрациту США трохи більший ніж 1,5 млн тонн. Тому з Пенсильванії відвантажують енергетичне вугілля, газове і довгополуменеве, якого, за словами міністра, у нас удосталь, але тоді звідки така ціна – $150 і більше, адже на тендері озвучили ціну $90?
Чи не занадто густий навар, який досвідчені експерти прямо називають політичним хабарем Вашингтону? Не в програші, звісно, і наші вітчизняні аферисти, адже кошти відкачують із державного бюджету. Але і бюджет не в програші, його видаткову частину покривають коштом споживачів послуг комунально-побутового сектору, тобто коштом "пересічних українців", які нарікають, стогнуть, але слухняно платять за тепло й воду за розцінками, що постійно зростають.
Ще гірша ситуація з газом. Понад рік у вуха українців вливають неправдоподібну інформацію, що завдяки успішній реалізації програми диверсифікації джерел газопостачання Україна повністю звільнилася від кабальної залежності, "зіскочила" з російської газової голки й більше ніж два роки не купує природного газу в Росії. Як хотілося б, щоб це було правдою, але, на жаль, це просто нехитрий політичний трюк, не більше.
Хіба газ, що надходить реверсом зі Словаччини, не російський? І хіба він безкоштовний? Схема примітивна, як тріска: ми платимо словакам, а вони – Росії. Водночас ніхто, окрім України, точніше, українських споживачів газу, не зазнає збитків. Те саме з Угорщиною, Польщею, і на кожному перевальному пункті газ стає дедалі дорожчим. Стало звичним у всіх наших бідах звинувачувати Міжнародний валютний фонд, але, якщо розібратися, стрілки на нього переводить українська влада необґрунтовано!
Що вимагає від України МВФ, перш ніж ухвалити рішення про черговий транш? Щоб ціна за газ для населення відповідала ринковій. Що тут неправильного? Чому Україні потрібно робити поблажки? Ми хотіли в Європу і маємо платити за газ так само, як платять німці, французи, бельгійці. Адже вони не скаржаться. Чому? А тому, що зарплата в них у рази вища, ніж у нас: €2,5–5 тис. проти наших €200. Але, вибачте, зарплата – проблема уряду, а не МВФ. Уряд зобов'язаний забезпечити кожного громадянина країни роботою та гідною зарплатою, тоді кожен сам відмовиться від поблажок і буде, зберігаючи гідність, платити за газ, як усі. Коментарів потребує ще одна хитрість посадовців.
Чи не щодня ми чуємо про те, як завдяки дбайливому веденню господарства вдалося значно скоротити обсяги споживання природного газу в кожному секторі суспільного виробництва, у соціальних сферах і в побуті. Так, це правда, але цим не хвалитися, а цього соромитися треба. Адже це прямий доказ, що основний споживач палива – промисловість – мертва: стоять заводи, фабрики, комбінати, узагалі ледь жевріє виробнича сфера. А об'єкти споживання, банки, ресторани, казино, торгово-розважальні центри, нічні клуби та інше, що ростуть як поганки після дощу, газу споживають мало, вони з'їдають готову продукцію – гроші.
Ось і народжується міф про економне витрачання енергоресурсів. Скорочується витрата газу і в комунально-побутовому секторі, але не завдяки впровадженню енергозберігальних технологій і широкому використанню сучасних відновлюваних джерел енергії, а завдяки примусовим обмеженням, вольовому зниженню температури теплоносія, зменшенню лімітів і норм витрати шляхом необґрунтованого підвищення цін на природний газ, жахливої якості і зниження мережевого тиску, що знову-таки б'є по кишені споживачів.
Гіркий сміх викликають пропозиції влади заощадити газ зниженням температури в приміщеннях на два градуси. Звичайно, той, у кого у квартирі +25º, без особливих незручностей проживе за температури +23º, а що робити тим (і таких більшість), у кого зараз +14º? І чому не згадати брехливих слів Насалика, підтриманих прем'єр-міністром, про 100-відсоткове виконання плану підготовки об'єктів комунальної та державної власності до зими?
Називати нинішню зиму суворою – безстидство, для України вона видалася м'якою. Чи потрібні ще свідчення непрофесійного, по суті, аматорського підходу до управління економікою поки ще великої європейської держави? Упевненості в майбутньому це не додає, що розуміє багато хто, але з відомих причин мовчить. Зате повноважні представники західних країн подеколи та й дають об'єктивну оцінку тому, що відбувається.
Тотальне зубожіння одних і безглузде збагачення інших, дедалі більше схожі на геноцид, перетворюють Україну на зону лиха
Посол ЄС в Україні пан Хюг Мінгареллі, закликаючи нашу владу негайно зняти блокаду Донбасу, заявив, що вона вже значно ослабила економіку України. Він також назвав дві основні загрози безпеці країни: конфлікт із Росією і неефективність управління економікою. Ця заява схожа на гуркіт грому перед грозою, а тут ще й ультимативна заява пані Меркель, у якій вона вимагає виконати Мінські угоди. Схоже, Європа втомилася від України.
У словах європейських лідерів багато правди. Якщо говорити відверто, то українці після кожної зміни влади живуть дедалі гірше. Не є винятком і нинішній час. За Януковича жили зле, працювати було ніде, масово виїжджали на заробітки за кордон, обіцяні робочі місця не з'явилися, смертність зросла, ліки ставали дедалі дорожчими, однак зарплата була $400, а не $200, як зараз, не нав'язували антинародних реформ, нормальними були тарифи на комунально-побутові послуги, але найголовніше – був мир, стійкий і надійний, була унікальна здравниця Крим, зберігали добросусідські відносини з усіма країнами: Україна не мала ворогів! А зараз? За нинішньої влади зростають тільки борги.
Із уст глави уряду досить часто можна почути, що з'явилися і впевнено покращуються ознаки зростання економіки. Якщо, за прикладом Мінгареллі, скористатися лексикою не дуже високого стилю, то помітити ці ознаки можуть тільки ідіоти, які порівнюють показники 2017 року з курсом долара 27 грн, із 2013 роком, коли за долар давали 7,9 грн.
Хіба не прикро усвідомлювати, що з майже $9 млрд "виканючених" не без зусиль кредитів жодного цента не використано на поліпшення демографічної ситуації, на створення робочих місць у виробничому секторі, ані цента на охорону здоров'я, науку, освіту, культуру? Як відомо, гроші люблять рахунок. По-справжньому ні міністр фінансів, ні головний банкір, ні прем'єр-міністр предметно, до копійки, не відзвітували щодо цієї великої суми. Інсценування біля парламентської трибуни можна не зараховувати. Я розумію, левова частка отриманих кредитів пішла на обслуговування основного тіла кредиту, але ж ніхто не спромігся порахувати, до якої межі зберігається хоч ілюзорна вигода від кредитів, після чого будь-який транш іде на збиток.
Кажуть: зрозуміти – значить, пробачити. Я в тому, що відбувається, багато чого зрозуміти не можу. Як можна зрозуміти втрату Криму, спровоковану війну на Донбасі, страждання мільйонів людей, тисячі загиблих? Легендарний Донецький край у вогні й руїнах, шахти затоплено, поля всіяно осколками, люди загнані в льохи, живуть, як троглодити. Його майбутнє в руслі чужих інтересів, а доля всієї країни залежить від політичної верхівки, яка втратила довіру народу, не знаходить взаєморозуміння. Зростає нетерпимість до влади, а це небезпечно.
Тотальне зубожіння одних і безглузде збагачення інших усе більше нагадують геноцид, перетворюють Україну на зону лиха, середньовічне Дике поле. Держава, яка існує коштом дешевого розпродажу майна, нажитого працею старших поколінь, а також завдяки кабальним кредитам, які виконують роль безкоштовного сиру в мишоловці й осідають в офшорних зонах, не може бути успішною, вона приречена. Вона банкрут, якщо не може обслужити кредит без зовнішніх фінансових вливань. Така держава перестає творити, втрачає суб'єктність, перетворюється на сировинний придаток, на розмінну монету у великій грі супердержав.
Одкровення Байдена про те, як він змусив протягом шести годин замінити генерального прокурора, наочно засвідчили, хто в Україні господар. Найприкріше, що Байден розумів, як принижує главу держави, і робив це свідомо, демонструючи всьому світові, хто є хто.
Інший приклад. Скільки разів пан Гройсман заявляв, що зростання тарифів на побутовий газ минулого року буде остаточним, але зустрівся в Давосі президент із Крістін Лагард і без тіні збентеження уточнив, що ціни на газ будуть незмінними... тільки до кінця опалювального періоду, тобто до квітня. Водночас навіть зіронізував: я ж обіцяв і дотримав свого слова – цін не змінювали.
Не так усе просто, панове, для більшості жителів України підвищення вартості газу на 62% може стати тією останньою краплею, після якої люди просто перестануть платити, а всім газ не відключиш.
Влада навіть не намагалася врегулювати конфлікт на сході, навіть не окреслила спроби захистити Крим
Як людина, яка народилася в рік Голодомору, яка пережила три війни і страшний 1947-й, я не за чутками знаю, що таке безвихідна нужда. Ненавиджу бідність, усупереч прислів'ю вона порочна і принизлива, убиває в людині почуття власної гідності, штовхає на злочини і зраду. Але виходити за межі розумного багатства ще гірше, ще ненависніше: воно позбавляє людину сумління, жалю, доброти і чуйності.
Багатство завжди аморальне. Генрі Форд говорив: "Я можу довести законність кожного з моїх мільйонів, окрім першого". Бідною людиною легше керувати – вона завжди залежна: нагодували її – і вона на порозі щастя, подарували пакетик гречки – проголосує хоч за чорта лисого. Задовольнити багатого практично неможливо, почуття міри в нього немає. Скільки б грошей він не мав, усе одно в когось їх більше. Шалені гроші майже завжди набувають потворних форм у вигляді золотих унітазів і батонів, папських регалій і устриць уранці. Можна втамувати спрагу напившись, наситити жадібність неможливо.
Утім історія знає і винятки. Знаменитий римський полководець, переможець Спартака Красс найбільше на світі любив золото, заради якого нещадно грабував підкорені народи. Знаючи про це, парфяни, які полонили його після програної битви, залили в його горлянку пінту розплавленого золота. Наситився. Та й в Україні під час народного повстання, що увійшло в історію під назвою Коліївщина, такі розправи виникали повсюдно.
Кажу про це не для залякування багатих, а для нагадування: у країні, де понад 60% населення живе за межею бідності, ніхто не може почуватися в безпеці. У Стародавньому Римі господар за законом мав право поводитися з рабом як заманеться, аж до вбивства, однак не мав права раба не годувати. За це самого рабовласника могли суворо покарати. Звичайно, такий закон не мав на меті гуманних цілей, річ в іншому: мертвий раб – це шматок гнилої плоті, а голодний – смертельна небезпека для всієї державної системи.
Історія людства рясніє прикладами, коли правителі, які втратили авторитет і обридли народу, намагалися відновити свій престиж завдяки неспровокованій війні. У наші дні така доля спіткала Югославію, ні в чому, як виявилося, не винні Ірак, Сирія, а до цього В'єтнам, Афганістан. Не можна відкидати, що збройний конфлікт на Донбасі виник із тієї самої причини. Однак війна переможною не вийшла. Працьовитий, талановитий і добросердечний український народ, який натерпівся за свою багатовікову історію від навал і міжусобиць, у крові своїй виносив прагнення до миру і добросусідства. Тільки в Україні можна почути: "Нехай голод, нехай холод, аби не війна!"
Влада не забезпечила народу головного – мирного життя. Для цього не вистачило ні двох тижнів, ні чотирьох років. Звичайно, можна послатися на раптову агресію Росії, на "зелених чоловічків" і на анексію Криму, на пропаганду і підступи ворога, але хіба це може бути виправданням? Адже влада навіть не намагалася врегулювати конфлікт на сході, навіть не окреслила спроби захистити Крим. Якщо у словах адмірала Тенюха, колишнього міністра оборони України, є хоч зерно правди, декому з нинішніх і колишніх керівників вищого рангу може бути висунуто підозру у державній зраді!
Пожежу на сході можна було загасити в зародку, але перші особи держави, сп'янілі успіхами, визнали для себе негожим сісти за стіл переговорів із людьми, яких для свого виправдання назвали сепаратистами й терористами. Звідки такий гонор, така пиха?! Чи не занадто дорогу ціну доводиться Україні платити за престиж людей, яких на вершину влади винесли не заслуги перед нацією, а довірливість повсталого народу, який повірив їм на слово?
Знову і знову подумки повертаюся до витоків конфлікту, із чого все почалося, де нова влада зробила перший помилковий крок? Різка зміна політичного курсу країни після втечі Януковича викликала глибоке розчарування жителів Донбасу: замість обіцяного їм "особливого статусу" і лібералізації вимог до російської мови, якою говорить більшість населення, на них брутально цитьнули, пригрозили і скомандували: "До ноги!" Незаслужена образа викликала нарікання і бродіння в усіх верствах населення – шахтарів, металургів, студентів та інтелігенції – з'явилися осередки напруженості. Цим скористалися сумнівні особи, які підкинули людям ідеологічний сурогат у вигляді горезвісної "Новоросії" і захопили владу.
Не знаю, боягузтво, відсутність політичної волі чи розгубленість зіграли згубну роль, але на Донбас ніхто не поїхав, ніхто не оцінив ситуації серйозно, замість цього високопосадовець на всю країну заявив: "Самі приповзуть із мотузкою на шиї!" Ви думаєте, він не розумів, що в такий спосіб підливає олії у вогонь? Аж ніяк, я так не думаю. Ці слова цілком можна розцінювати як підбурювання, що мало якусь мету. Яку? Не відаю. І ще не можу забути Слов'янськ, де пролилася перша кров, Луганськ під бомбами. За чиєю командою це робили? І хто? Відомий журналіст і телекоментатор, не помічений у симпатіях до Росії, Віталій Портников відверто сказав, що ворогом українців є не Путін, а внутрішній ворог – агресивне невігластво.
Не знаю, кого конкретно мав на увазі пан Портников, але його слова за бажання можна тлумачити як спробу виправдати або хоча б якось пояснити сумнівне рішення постмайданних лідерів використовувати ЗСУ та інші військові формування для виконання команди "До ноги!", а по суті – для обмеження прав і свобод громадян Донецької і Луганської областей, що суперечить духу і букві ст. 17 Конституції України. Може, це і не невігластво, а добре, у деталях, продуманий план залучення до збройного конфлікту Російської Федерації?
Якщо так, то військове протистояння на сході з усіма ознаками громадянської війни – не мета, а лише засіб вирішення глобальних проблем в інтересах третьої країни. Непрямим тому підтвердженням є саме те, що Верховна Рада після чотирьох років кровопролиття назвала Росію агресором і заднім числом узаконила використання ЗСУ проти свого ж народу – жителів Донбасу.
Я багато років жив і працював на шахтах Луганської та Донецької областей. Там і зараз є родичі, друзі, товариші по службі, і серед них я не знав нікого, хто не вважав би себе українцем, незважаючи на національну належність і рідну мову. Усі пишалися своєю країною, зберігали її гідність, працювали на благо України. Припускаю, що зараз усе змінилося. Тільки тепер я почав розуміти слова Леоніда Кравчука, сказані ще в березні минулого року: на Донбасі не залишилося нічого українського, їх настільки нашпигували ненавистю до України, що вони не сприймають української влади, уважаючи її злочинною. Я схильний із цим погодитися, але хто це зробив? Хто нашпигував і з якою метою?
Не думаю, що хто-небудь наважиться відповісти на це запитання. Але час минає, усе таємне коли-небудь стає явним. Важко повірити, але якщо соціологи не помиляються, 90% опитаних в Україні вважають нинішню владу гіршою за попередню! Що тоді говорити про жителів Донбасу? Донецький край – це наша, споконвіку українська земля, і люди там, навіть якщо хтось уважає, що вони провинилися, теж українці. "Ліс наш і вовки наші!" – говорили в давнину. Шахтарі, як ніхто інший, знають ціну життю, бо ставлять його на кін, щоразу спускаючись у забій.
Зрозумів я це давно, коли на шахті "Центральна-Боківська" у другій північній лаві пласта Надбоківський витягав із-під обвалу породи забійника Лінкіна і чув його передсмертний крик. Тієї ночі, зовсім ще молодий, я написав пісню, яку іноді співали шахтарі в очікуванні кліті для підйому на-гора:
Донецкий задымленный край,
Мой край, дорогой и убогий,
Прощай, расстаемся, прощай,
Отец мой суровый и строгий.
Недолго в глубинах твоих,
Как червь, я точил твое тело.
О Боже, как больно! Мой голос утих,
В глазах у меня потемнело...
Холодной породной плитой
Придавлен я грудью к забою...
Прости меня, мама, я больше не твой,
Навек расстаемся с тобою.
Журчит по забуту вода,
То звук погребального хора,
А в небе ночном замерцала звезда,
Что стала душою шахтера.
У лихоліття особливої гостроти набувають питання "хто винен?" і "що робити?". Ухилятися від них уже пізно – настає момент істини. Ухвалений Верховною Радою і підписаний президентом закон "Про реінтеграцію Донбасу", по суті, денонсують Мінські угоди. Ті, хто лицемірно говорив про своє прагнення до миру, проголосували за війну. Як кажуть, жереб кинуто.
Із серпня минулого року до словосполучення "летальна зброя" причепили фіговий листок — "оборонна". Це така сама нісенітниця, як безалкогольна горілка, якого хріна?
Про наміри продовжувати війну свідчить усе: державний бюджет, успішні запуски крилатих ракет, які, за словами генерала, можуть долетіти до Москви. Про війну свідчать значні масштаби набору контрактників та іноземних легіонерів, про війну з апломбом каже народний депутат, анонсуючи парад українських танків на Красній площі, і, звісно, про швидку перемогу мріють невдачливі генерали, кількість яких зросла на 50 осіб, що з нетерпінням очікують на безкоштовні постачання Javelin – так дитина очікує на нову іграшку.
Приблизно із серпня минулого року до словосполучення "летальна зброя" причепили фіговий листок – "оборонна". Це така сама нісенітниця, як безалкогольна горілка, якого хріна? Чи знаєте ви, ваша вельможносте, що таке бумеранг? Людина виняткової мужності, етнограф-гуманіст, наш співвітчизник Миклухо-Маклай ознайомив Європу з летальною зброєю папуасів Нової Гвінеї – бумерангом. Завдяки таємничим аеродинамічним властивостям ключка, кинута в ціль, уразивши її, повертається в руки мисливця, якщо, звісно, він робить це вміло. В іншому разі бумеранг вражає того, хто запустив бумеранг. Невже пани генерали думають, що такої зброї Москва не має?
Хочу зазначити і прокоментувати розумні слова вічного виконувача обов'язків міністра охорони здоров'я про можливе використання летальної зброї проти України. Текстуально це виглядає так: "Засоби хімічної, бактеріологічної, радіологічної та ядерної зброї не визнають кордонів і не мають політичних уподобань!" Браво, місіс, може, ваші слова відіграють роль цебра холодної води на гарячі голови тих, хто радіє троянському коню, подарованому США. Як кажуть англійці, не кидай у сусіда каміння, якщо живеш у скляному домі.
Світ крихкий. Ми живемо в епоху смертельно небезпечного протистояння супердержав. Немає жодних сумнівів, що паритету між ними немає. Я не експерт з озброєння, але впевнений, що США в союзі з європейськими державами, членами НАТО, значно перевершують Росію щодо потенціалу озброєння і техніки. Але чи дає їм це відчутну перевагу для завдання превентивного удару по території супротивника? Не думаю.
Після створення міжконтинентальних ракет із технічними прийомами, що унеможливлюють їх перехоплення, недосяжних місць на планеті не залишилося. Земля зіщулилася до розмірів тенісного м'ячика і стала схожою на беззбройну людину перед тигром. У цих умовах особливого значення набуває "зброя відплати", а вона в росіян, безумовно, є і за точністю, швидкістю і дальністю польоту перевершує натовську. Тому ядерні бумеранги, що летять назустріч один одному, свідчать лише про одне: святкувати перемогу над супротивником не доведеться нікому. Сподіваюся, це розуміють усі: і Москва, і Сеул, і Пентагон, і НАТО, й особисто президент Трамп, який побічно підтвердив це, виступаючи в Конгресі після Давосу.
Політика стримування – анахронізм, настав час міняти військову доктрину й усіма засобами домагатися реального, сталого миру на всій планеті. Особливо в цьому має бути зацікавлена Україна, оскільки в разі збройного зіткнення двох супердержав саме її територія перетворюється на театр воєнних дій. Саме Україні загрожує перетворитися на мертву зону, зрідка відвідувану відчайдушними сталкерами. Припинення війни і проведення заходів, передбачених Мінськими угодами, – єдина можливість зберегти країну і народ.
Вони вже виробляють програму покарання винних у цій війні, і, звичайно, такими вважають жителів Донбасу
На превеликий жаль, багато хто цього не розуміє, але є й такі, хто цілком свідомо виконує роль підбурювача, і, напевно, не за спасибі. Не підтримуючи Мінських угод, вони поводяться зухвало, як переможці, відмовляючись від будь-яких поступок, забуваючи про те, що дипломатія – це мистецтво можливого.
У законі "Про реінтеграцію Донбасу" викинуто навіть згадку про Мінські угоди. Той, хто цього домігся, має пам'ятати, що в такий спосіб він позбавляє бойовиків "ДНР" і "ЛНР" вибору, змушуючи їх битися до останнього набою і померти на порозі свого житла. Але це сотні нових утрат у підрозділах ЗСУ, нові "двохсоті" і "трьохсоті" вантажі, нові сироти й удови. Невже і це не зупиняє тих, хто прагне розправи? Розп'ятий Ісус не відплати за муки просив Батька свого, а прощення для людей, що катували його, "бо не відають, що творять".
Як часто буває з недалекими людьми, свою думку вони видають за волю народу, виступають від імені всього народу і з позицій доморощених стратегів. Ось зразок: якщо Україна почне виконувати Мінські угоди, то почнуться масові безлади і третій Майдан. Він уважає їх непридатними до виконання, абсолютно бездоказово заявляючи, що "це здавання національних інтересів". Виходить, що щоденна загибель молодих мужніх українських солдатів з обох сторін відповідає національним інтересам? Безглузда логіка. Прикро, що особливо багато таких любителів спостерігати бій збоку в українському парламенті.
Вони вже виробляють програму покарання винних у цій війні, і, звичайно, такими вважають жителів Донбасу, немов це вони прийшли з танками й мінометами на Грушевського, вони обстрілювали Слов'янськ і бомбили Луганськ. Ось роздуми людини, наближеної до Адміністрації Президента: "Наша стратегія має бути чіткою – це регіон, який поважає силу. І цим людям силу треба демонструвати. Якщо ми зайдемо і скажемо, що всіх пробачаємо, – ми поваги не заслужимо. Ми повинні покарати тих людей". Якби цей самовпевнений каратель, який за все своє нікчемне життя не зробив для батьківщини ані на копійку, був один, то до нього треба було б поставитися як до не цілком адекватного. Але таких дедалі більше, вони виникають спонтанно, як бородавки на тілі.
Один із них, депутат (язик не повертається називати народним), запропонував знищити українців Донбасу дихлофосом, як тарганів, усіх без винятку. Він настільки дурний, що не подумав, адже дихлофос не дефіцит, вистачить і для нього. Подумати тільки, фашисти для екзекуцій користувалися душегубками, а український політик виявився радикальнішим.
Ще один досить відомий у соцмережах депутат, більш гуманний, запропонував діяти вибірково: зганяти донецьких і луганських у створені концтабори – тоді легше буде робити зачищення й ізолювати винних. А тих, чию провину не доведено, розсіяти по містах і селах України, подалі від рідних місць. Як по-християнськи! Шкодуючи водночас, що Україна не має Соловецьких островів, в'язнем яких був мій дід по матері, український татарин Дмитро Васильович Баглер, засланий туди за чинення опору владі під час розкуркулення. Усю його багатодітну сім'ю вигнали із села Богатир на півдні Донецької області і пустили, що називається, світом. Хто б міг подумати, що в наші дні в демократичній суверенній державі таке можливо?
Невже така доля чекає на мучеників, які через бідність або за станом здоров'я не змогли виїхати з території, що зазнає обстрілів, які замерзали, голодували, ховали близьких? За що ж їм така кара? Досвідчений політик, повноважний учасник переговорів у Мінську Євген Марчук назвав жителів Донбасу колаборантами мимоволі. Не вони зрадили Україну, а держава відмовилася від них, не помітила, покинула напризволяще, зробила заручниками. Невже депутати, люди, у яких замість серця морожена ріпа, не розуміють, на які муки їх прирік рідний уряд, а тепер їх же – до концтаборів?
Має рацію Марчук і в тому, що залагодити конфлікт, зняти напруженість у регіоні і припинити вбивства, відмовляючись від прямих переговорів на найвищому рівні, неможливо. Посередники в Мінську сумлінно виконали свою місію, і їхні можливості вичерпано. Їм спасибі. Тепер справа за першими особами держави.
На екранах кінотеатрів України йде з успіхом художньо-документальний фільм "Кіборги". У ньому чимало цікавих діалогів, які багато чого пояснюють об'єктивно, правильно, чим викликано неоднозначну його оцінку з боку влади. В одному з епізодів молодий боєць звернувся до командира: "25 років тому ви отримали без війни державу, у якій була економіка й усе, що потрібно для розвитку. І що з цього вийшло?" За відповідь можна взяти слова командира штурмової групи батальйону "Донбас" Тараса Костанчука: "Усі органи влади гризуться між собою й об'єднуються, тільки коли виступають проти свого народу, президенту не довіряє 81%, уряду – 82%, Верховній Раді – 87%! Не виключено, що ці показники дуже прикрашено. Влада повинна звільнити місце для справжніх патріотів".
Це говорить не ворог, не наймит, не агент Кремля, а людина, яка кров'ю своєю і своїх побратимів довела свою правду. Утім нашій владі вороги й не потрібні, вона сама собі ворог. Погоджуючись із Костанчуком у принципі, хотів би доповнити його слова: окрім доблесті, чесності й відданості вітчизні, патріоти повинні ще навчитися керувати економікою, фінансами, мати досвід роботи в органах регіонального управління і багато іншого. І вони є, їм потрібно допомогти вийти з тіні, куди їх загнали прудкі, горласті і брехливі базікала.
Наївно чекати, що у відповідь на виступ Костанчука народні депутати та члени уряду добровільно подадуть у відставку. Цього не дочекатися. Отже, за допомогою світової спільноти, лідерів ЄС потрібно переконати президента в необхідності розпустити парламент і на осінь призначити позачергові вибори. Іншого шляху зберегти державу немає. Я далеко не перший, хто так думає. Привид нових виборів бродить коридорами влади, до них уже активно готуються найбільш інформовані.
Люди вони досвідчені і чудово розуміють, що з їхніми рейтингами потрапити на звичні місця в будівлі під куполом вельми проблематично. Тому метушаться навколо локомотива – більш ніж сумнівної особистості, сподіваючись на його горбу в'їхати в парламент. А що далі, знову коаліції?
Скептично ставлюся до будь-якої політичної коаліції. Це об'єднання не заради спільної високої мети, це характерна ознака маргінальності, свідчення слабкості, відсутності сильного політичного центру, здатного запропонувати курс, який підтримав би народ. Будь-яка коаліція – це не союз однодумців, а об'єднання за інтересами: ти – мені, я – тобі, а далі тютюнець нарізно.
Далеко по приклад ходити не треба – подивіться на так звану парламентську більшість, що існує тільки завдяки грубому порушенню регламенту і гідного осуду лібералізму голови. Коаліція – це спосіб досягнення аморальних цілей в інтересах олігархічного капіталу і керівної верхівки, яка потребує послуг законодавчих органів, це система, що породжує негативні явища, такі як лобізм, кругова порука, корпоративна солідарність, голосування пакетами і найголовніше – квотний принцип формування уряду.
До оголошення дострокових виборів було б доцільно переконати депутатів VIII скликання ухвалити закон про концептуальні зміни IV розділу Конституції, зробивши виборчу систему України більш демократичною і сучасною. Народу набридли обличчя депутатів, що десятиліттями миготять на екранах.
Із цією метою варто було б...
- Конституційний склад Верховної Ради скоротити з 450 до 150 народних депутатів.
- Строк повноважень народного депутата обмежити двома скликаннями.
- Змінити тлумачення ст. 80 про гарантовану недоторканність народного депутата, передбачаючи його відповідальність під час оголошення підозри у вчиненні кримінального злочину.
- Відмовитися від проведення виборів на мажоритарних округах.
- Відмовитися від практики утворення виборчих блоків політичних партій.
- Списки кандидатів від політичних партій повинні бути відкритими, і кожен із кандидатів має пройти узгодження на зборах виборців за місцем проживання і здобути їхню підтримку.
- Прохідний поріг для політичних партій має бути не нижчий ніж 20–25%.
- Президент України до Верховної Ради вносить пропозицію щодо кандидатури прем'єр-міністра тільки зі складу партії, що перемогла на виборах.
- Політичні партії, які не здобули більшості за підсумками виборів, утворюють опозиційний блок і не претендують на місця у складі органів влади.
Викладене – лише добрі побажання, моє розуміння радикальних реформ законодавчої влади, здатної запропонувати суспільству принципово новий курс внутрішньої політики держави. Упевнений, що політики, які виступають за збереження союзу "коня і вершника", консерватори і конформісти відкинуть саму ідею посунути їх із насиджених місць. Нехай заспокояться, їм нічого не загрожує.
Імовірність таких перетворень невелика: люди, які осідлали владу, змінили марксівський алгоритм "товар – гроші – товар" на набагато аморальніший "гроші – влада – гроші", навряд чи добровільно від влади відмовляться. Знадобиться величезне напруження всіх сил і волі громадянського суспільства, щоб довести, переконати, зацікавити, подолати інерцію і скерувати перебіг розвитку країни в потрібне русло. Сьогодні у крові і муках народжується майбутнє нашої країни, вирішується доля наших нащадків, а це понад усе. У цьому священний обов'язок і покликання патріотів. Я з тими, кому випало запобігти краху держави, зберегти її цілісність і гідність, і тільки в разі успіху ми зможемо з чистою совістю сказати: "Слава Україні!" – і з гордістю почути у відповідь: "Героям слава!"