"Харків'янин – це національність". Повний текст неопублікованого інтерв'ю Кернеса Гордону
Я ні по батькові не змінював, ні національності, коли в Радянському Союзі гоніння на євреїв були
– Геннадію, добрий вечір.
– Добрий вечір.
– Ніде правди діти, Геннадію, мене до тебе інтерес привів, і хоча багато хто зараз обуритися може, мовляв, навіщо до Кернеса я поїхав, адже він такий-сякий, я все-таки на це зважився, бо ти розумний, харизматичний, і тому що Харків, який люблю і де неодноразово бував, став протягом останніх років набагато кращим. Я харківськими вулицями пройшовся – і всюди рука господаря помітна. Складно таким великим містом системно керувати?
– (Усміхається.) Будь-яка робота системного підходу потребує, і, звісно, вона результативною має бути. Твоя оцінка як гостя для мене, мера Харкова, дуже важлива – я прагнув знайти серед земляків розуміння, щоб у відродженні міста, яке для них дороге, у якому вони працюють, створили сім'ї, виховують дітей, вони також брали участь, і разом нам це добре вдається.
– 2013 року тебе визнали найкращим мером України, і, думаю, заслужено, тому що в жодному з українських міст я, якщо чесно, такого ладу, а також гарних доріг, доглянутих подвір'їв, зручних лавок, ліхтарів, що горять усюди, не помічав... Усе це буквально в очі впадає, це помітно й відчутно. А як ти вважаєш, чому Харків від інших міст відрізняється, у чому особливість його, унікальність? Я в різні роки з багатьма харків'янами розмовляв: з Едуардом Лимоновим, із Людмилою Гурченко, із Михайлом Гульком, – і вони зізнавалися мені, що тут абсолютно неповторний дух, якого більше ніде немає...
– Ну, кажуть же, що харків'янин – це національність... Звісно, у Харкова свої є родзинки – як у будь-якого іншого українського, російського, ще якогось міста. Наступного року йому 360 років виповниться. Історія Харкова славна, до того ж це перша – не забуваймо – столиця України. На сьогодні це єдине в нашій країні місто, яке чотири нагороди Ради Європи має, серед харків'ян три лауреати Нобелівської премії: Ілля Мечников, Лев Ландау та Саймон Кузнець, а Людмила Марківна, яку ти згадав, хоч і не нобелівська лауреатка, але харків'янка з великої літери.
Це місто молоді – кожен 10-й український студент у Харкові навчається, це ракетно-космічний, танкобудівний, машинобудівний, індустріальний, культурний, науковий центр, і, повір, просто часу нам забракне, щоб неповторність його розкрити. Головне, що харків'яни дуже своє місто люблять і дають можливість нашим гостям – тим, хто до родичів, друзів або просто відпочити сюди приїздить, – усе це побачити. Сьогодні ми все робимо для того, щоб Харків жив і працював цілодобово, у нас великі перспективи, грандіозні плани, я хочу, щоб усі переваги Харкова золотими літерами в його літопис було вписано, і те, що ти на доглянуті фасади будівель, на відремонтовані дороги, на чистоту та на зовнішній вигляд міста увагу звертаєш, – показник того, що наше покоління велич його відроджує.
– До 1934 року Харків був столицею України. Сьогодні амбіції цей статус повернути в нього є чи його безповоротно втрачено?
– Харків, згідно зі статистикою, у багатьох напрямах є лідером, і я сміливо можу заявити, що позицій здавати не збирається – навпаки, дедалі нові й нові рубежі завойовує. Місцевій владі й у Харкові, і загалом на Слобожанщині завдання, які ми спільно маємо вирішувати, до снаги, але головне те, що Харків сьогодні – саме те місто, яке на багато перетворень здатне, тому що, коли сюди Дмитро Гордон приїздить і бачить усе те, що око і харків'ян, і гостей тішить, він, напевно, розуміє: досягти цього не так уже й легко було.
– Просто працювати треба...
– Саме так – треба, і, думаю, Дмитро Гордон, який із різними людьми спілкується, знає: багато від комунікації керівника з тими, хто місію цю йому довірив, залежить, тож лідерські амбіції Харкову були притаманні завжди, і надалі ми лише зміцнити їх намагатимемося.
– На мою думку, дуже важливо, щоб мер міста корінним його жителем був, щоб народився там, кожну вулицю знав, кожен камінь. Ти на світ у Харкові з'явився, а ким твої батьки були, чим вони займалися? Підозрюю, що чоловікові з ім'ям Адольф після війни, коли щойно Гітлера розгромили, несолодко було, проте імені батько твій не змінив...
– Знаєш, батьків не вибирають – це по-перше, а по-друге, батька, на жаль, серед живих уже немає, але я, зі свого боку, ні по батькові не змінював, ні національності, коли в Радянському Союзі це...
– ...повсюдно практикували...
– ...так, і коли гоніння на євреїв були. У житті я всяких людей різних національностей зустрічав, і головним для них, хто ти і як тебе по батькові, не було – важливіше те було, наскільки ти щирий, до спілкування готовий, до дружби і чи розумієш, навіщо взагалі люди сходяться. Зараз про сім'ю ми заговорили, і мені здається, якщо чоловік та жінка, мої батьки, зустрілися і якщо діти, зокрема я, у них з'явилися, напевно, лише про добре вони думали і, звісно, мріяли, щоб ми із сестрою успішними були.
Раніше в Радянському Союзі я жив, потім він розпався, тепер у незалежній Україні живу, і сьогоднішні процеси – євроінтеграція тощо – дуже мене цікавлять. Як то кажуть, не родись багатий та вродливий, а родись при долі та щасливий, і поки що я щасливим себе вважаю – від того, що саме в той час і в тій сім'ї у світ цей прийшов.
Якщо хочеш дізнатися, добре в СІЗО чи погано, відповім: жити можна скрізь, зокрема там, де сидять ізольовані від суспільства, – вони такі самі, як ми
– Майбутній мер харківське ДПТУ закінчив за спеціальністю "кресляр-конструктор..."
– "...механічного профілю". Потім у відділі винаходу пристосувань працював, не з чуток з олівцем і логарифмічною лінійкою знайомий, але комусь щось доводити не збираюся. Чому? Ну, ти ж у курсі: "Зустрічають...
– ...по одежі...
– ...а проводжають по розуму". Усе за результатом оцінюють, а випадковим, ти сам на початку інтерв'ю це сказав, він бути не може – це лише системної роботи підсумок, і для мене як для дорослої самодостатньої людини важливо, щоб етапи моєї біографії давали мені можливість висновки робити і результатів досягати, які для мене, згідно з моїми принципами, необхідні, бо не буде принципів – не буде й результату.
– Радянське ПТУ – це гарна школа була, зокрема життєва?
– Радянське ПТУ якраз наслідком моєї національності стало, тому що...
– ...нікуди не брали...
– ...так, до вишу вступити, якщо в паспорті "єврей" написано, було не так уже й просто. Сестра, наприклад, школу на самі п'ятірки закінчивши, теж у ПТУ пішла, бо у виш не прийняли, але що було, те було і бур'яном поросло – ми, я вважаю, говорити про те маємо, що є зараз, та й минуле ворушити не люблю...
– У кожного в житті, напевно, речі бувають, про які, може, навіть і згадувати не хочеться, і я не вірю, що є люди, у яких якихось складних моментів, аж до того, щоб укоротити собі віку хотіли, не було. 1988 року кримінальну справу проти тебе порушили: там і здирство, і шахрайство, і наперсткарство – чого тільки я не читав...
– А вибач, де ти це читав?
– В інтернеті...
– Ну, розумієш, інтернет – не кримінальна справа, до того ж її 1990 року завели, а не 1988-го – це по-перше, а по-друге, подальші твої міркування на цю тему припиняючи, сказати хочу: судимим я не є, українське законодавство мене виправдало. У кожного з нас як білі, так і темні сторони є, і для мене – молодого хлопця, який у певній ситуації опинився і на час від суспільства був ізольованим, – головним було висновки зробити. Я їх зробив, і я такий, який є, – ось він, перед тобою сиджу. Ми можемо довго зараз про те дискутувати, що таке кримінальне переслідування і слідчий ізолятор, чому навчити він може, але знаю точно: якщо в людини принципи є (а я ще раз підкреслюю, що в мене вони є), від суми та від тюрми не зарікайся і думати про це не припиняй ніколи. Чому? Тому що, щойно забуваєш, що ти звичайний, простий, або думати починаєш, що Юпітеру дозволено те, чого не дозволено бику, у місця не настільки віддалені можеш потрапити, тож краще поруч із людьми завжди бути і міцно на цій землі стояти, ніж у хмарах літати і щось там про себе уявляти, і в цьому випадку непроста історія, про яку зараз згадую, пішла мені на користь.
– Про це ось і хотів я запитати: слідчий ізолятор чогось тебе навчив?
– Якщо хочеш дізнатися, добре там чи погано, відповім: жити можна скрізь, зокрема там, де сидять ізольовані від суспільства, – вони такі самі, як ми, і це становище ж не постійне... Ті, хто багато разів сидить, вважають, що для них це в житті пріоритет, а ті, кого на час туди привезли або хто потрапив туди, тому що сам таку дорогу собі обрав, звісно ж, на волю хочуть. Головне, щоб кожен правильний вихід знайшов із тих обставин, у які потрапив, тому не розмірковуватиму знову ж, добре там чи погано: усюди добре, де нас немає...
– Відомий кінопродюсер Марк Рудінштейн, який на самому початку перебудови теж за ґратами опинився, розповідав мені, як у новорічну ніч у "Матросской тишине" ввімкнули раптом радіо, щоб арештанти могли чути, як радянські люди на Красній площі Новий рік зустрічають, – під бій курантів країна святкувала, а він відвернувся до стінки і плакав, і на ранок у нього стався інфаркт. У тебе були хвилини, коли навіть чинити опір уже не хотілося і рахунки з життям звести єдиним виходом здавалося?
– Та що ти таке кажеш?! Про суїцид або про те, щоб руки опустити, і гадки ніколи не було. Перспектив, які слідчі малювали мені, я не боявся...
– ...а пресували?
– Звісно.
– Жорстко?
– Ну, як зазвичай це буває, як у кінофільмах показують... Жорстко чи ні? Розумієш, у мене ім'я є, це ім'я відоме багатьом, і обстояти себе я можу. Якраз у СІЗО, або, як у народі кажуть, у тюрмі, перебуваючи, я той час застав, коли ДКНС з'явився, і для мене це найяскравішим спогадом стало: повернувшись додому, я не в Радянський Союз прибув, а в зовсім іншу країну, де все було інакше – і громадяни, які раніше прописку в СРСР мали, її втратили. Якось швидко все, швидкоплинно відбулося: раз – і двох років немає.
– Із твоєї відповіді я висновок роблю, що людина ти, по-перше, із характером, а по-друге, зі стрижнем – це генетичне чи набуте, виховане?
– Ти ось запитав, ким мої батьки були... Я цієї розмови уникнути хотів, але коли ти з іншого боку зайшов, одну історію, хай уже, розповім. Коли я самостійним став і дещо заробив, до тата звернувся: він величезну повагу на своєму підприємстві, якому понад 50 років віддав, заслужив і від нагород заради квартири відмовився, тому що його родина в червоному куточку заводу "Світло шахтаря" жила... Одне слово, йому, який мав право машину позачергово здобути, я, який уже гроші мав, запропонував цим правом скористатися, на що він відповів: "Якщо в тебе гроші є, піди на ринок і купи автомобіль там". Друзі та колеги його просто...
– ...не зрозуміли б...
– ...так, і я тоді чітко усвідомив: тато в мене зі стрижнем – і сказав: "Добре, машину не за тією схемою, за якою хотів, придбаю, а за іншою". Такі відповіді батьків дають дітям можливість замислитися: а як зробити так, щоб і заробити ти міг, і купити, і нікого не образити?
– У тому радянському минулому, із якого всі ми родом, були моменти, які досі з ностальгією ти згадуєш і з бажанням їх у теперішній час перетягнути?
– (Зітхає.) Ну, по-перше, ніхто ж не знав тоді, хто ким буде, тому що молодість – така пора цікава, коли ти вперше закохуєшся, зі шкільними друзями або з тими, які у дворі, сваришся, а потім спільні переживання і досягнення, які у вас були, раптом руйнуються, і як далі бути – не уявляєш. Із плином цих десятиліть бачиш, звісно, що хтось там само, де був, залишився, а хтось високого результату досяг, і зараз, звісно, на запитання: про що радянські роки нагадують? – можна вже відповісти. Особисто для мене це "народився, навчався...
– ...одружився...
– ...помер" – і ощадкнижку анульовано...
– ...і вічна пам'ять!..
– ...у найкращому разі, а сьогодні інший час – час реалізації можливостей. Стартові умови, я певен, у всіх однакові були: і в того, хто два дипломи про вищу освіту мав, і в того, у кого диплома взагалі не було, – кожен міг себе у житті знайти, і хоча багато хто, безумовно, розчарований тим, що така країна, як Радянський Союз, розпалася, усе це в минулому. Ми ось із тобою про Харків говоримо: вважаю, що покоління, які наше місто і нашу батьківщину захистили, поваги гідні та шанування, а наші ровесники, які ще мало що зробили, те, що до нас було, зберегти мають і примножити й у такий спосіб у відродженні країни взяти участь. Для мене, наприклад, важливо, що я один із тих, хто до цього небайдужий.
Помаранчевої революції я не підтримував – ініціатором руху за свободу слова, зокрема на телебаченні, був, а проти Євгена Кушнарьова виступав, оскільки програми "5 каналу" він на харківському "7 каналі" транслювати заборонив
– Чим дитинство для тебе пахне – те харківське, радянське, щасливе?
– Чаєм із вишневим варенням.
– Маминим?
– Ну, мама варила чи бабуся – не має значення: головне, що дуже смачним воно було. Саме з вишень – не з черешень, але я ще абрикосове і сливове варення любив, а до нього ароматний чай давали й бублик – солодкий, хрусткий. Це моє дитинство, і солодощі, до речі, тоді на будь-який смак були – аби гроші в кишені водилися: від згущеного молока полиці ломилися...
– ...а морозиво яке було – харківського холодокомбінату!
– Не пам'ятаю вже, чиє, холодокомбінатівське чи ні, але воно мало назву "Вершкове", тому що біле. Іноді на обкладинці персонажі казок намальовані були: гуси-лебеді чи, якщо це ескімо, Сніговик, а може, пінгвін...
– Країна добрішою в ту пору була? Перехожі на вулицях, сусіди?
– Ну, у всякому разі, коли ми із друзями в чужий сад залазили і яблука, груші або малину там рвали, у нас із рушниці не стріляли, а зараз – і злість, і ненависть, і "це моя приватна територія"... Я все розумію чудово, але це ж діти!
– Межа мрій твоїх якою тоді була, ким стати хотілося?
– Ти знаєш, фантазія різнобічною була, але про те, що мером Харкова стану, ніколи не мріяв і навіть не думав – це однозначно.
– Якби думав, було б дивно, чи не так?
– Ну, у всякому разі, сьогодні дітей зустрічаю, які на запитання: "А ким хочеш ти бути?" відповідають: "Мером!", і я кажу: "От молодець, правильно!" Кожному своє... (Усміхається.) У той час, звісно, таким близьким до можновладців, як зараз, я не був і про те лише мріяв, що батьки мені зичили: освіту здобути й на гарну роботу влаштуватися, але на завод у підсумку потрапив – інших варіантів не було.
– Ти про 1991 рік згадував, про ДКНС – це загалом дійсно вододіл, який ту, колишню, Батьківщину від нинішньої відокремив, а 2004-го ще одна подія відбулася, яка Україну приголомшила, – Помаранчева революція. Ти активно її підтримував, проти Кушнарьова висловлювався – складно тоді, у "біло-блакитному" Харкові, за "помаранчевих" виступати було?
– Відразу хочу чіткість внести: Помаранчевої революції я не підтримував – ініціатором руху за свободу слова, зокрема на телебаченні, був, а проти Євгена Петровича Кушнарьова виступав, оскільки програми всеукраїнського "5 каналу" він на харківському "7 каналі" транслювати заборонив (до якого безпосередній стосунок я маю – це моя власність, що ні для кого не секрет).
Дізнавшись про цю заборону, до харків'ян у прямому ефірі я звернувся: мовляв, Кушнарьов із тими методами, якими він тоді діяв, не пройде, але водночас можливість висловитися всім сторонам конфлікту давав, зокрема регіоналам. Потім, коли з Євгеном Петровичем ми зустрілися (на жаль, серед живих його немає, і ми його не обговорюватимемо – такі мої принципи), досить серйозно та продуктивно поговорили і зрозуміли, що претензій один до одного в нас немає. Так, Харків – це місто, яке в усіх перетвореннях і за радянської влади, і в незалежній Україні, і під час Помаранчевої революції брало участь, але головне, щоб усі із цих процесів належні висновки зробили, і якщо припускалися помилок, щоб не боялися і не соромилися їх визнавати, а якщо почнемо кому-небудь клеймо ставити через те, на чиєму боці він опинився, і цю "книгу" – хто за кого був – гортати...
– ...зайдемо далеко...
– Та просто здивуватися можемо. Кому вигідно, той цим користується, але для добору в команду людей це, вважаю, критерій не основний і не показник для тих, хто спільного результату досягти хоче. Кожен тих вибирає, із ким йому спілкуватися приємно і хто на роботу налаштований, тому що один у полі не воїн і короля свита грає. Є, як ти кажеш, інтернет, там...
– ...що завгодно написано...
– ...так, а об'єктивно поговоривши, ми просто всі крапки над "і" можемо розставити – краще один раз самому побачити, ніж 100 разів від когось почути чи прочитати.
– Смерть Євгена Петровича Кушнарьова, по-твоєму, – трагічний випадок на полюванні чи навмисне вбивство?
– Однозначно трагічний випадок. Я його дітей добре знаю, дружину, і те, що його не стало, – велика втрата для них, для українського суспільства, політикуму, для Партії регіонів, зрештою. Полювання, на жаль, яким Євген Петрович так захоплювався, фатальну відіграло роль, адже там зброю застосовують, і, звісно, потрібно про це не забувати. Так, досі навколо цієї трагедії різні ширяться чутки, цинічні інтриги плетуть, але наше завдання – не тиражувати їх, а пам'ять про цю людину зберігати: нехай земля йому буде пухом!
– Пам'ятаю, після Помаранчевої революції новоспечений міністр внутрішніх справ Юрій Луценко постійно прізвище Кернеса згадував, із його вуст і погрози на твою адресу лунали – це особиста неприязнь була чи щось іще?
– Якого це року було? 2008–2009-го, може, 2007-го ще, а сьогодні ми у 2013-му, і Юрій Віталійович сам у непростій життєвій ситуації побував. Думаю, загальнолюдські норми спілкування між людьми зрозумілішими йому стали, і я б не хотів цієї теми порушувати. Одне скажу: у мене претензій до нього немає – як і в нього до мене.
– Проте страшно тоді було?
– Ну, страх – це оцінне таке поняття... Логіка його мислення на посаді міністра внутрішніх справ непередбачуваною просто була, він тоді (підкреслюю, саме тоді) політичною доцільністю керувався, унаслідок чого на Михайла Добкіна, на той час харківського градоначальника, і секретаря міської ради Геннадія Кернеса полювання було оголошено...
– ...усе-таки так?..
– (Киває.) І кожен, зокрема Юрій Віталійович Луценко, свою роль у цьому відігравав, але все вже, слава богу, минулося.
– Пробачити це можна?
– Ну, я вважаю, пробачити можна все – головне, щоб потім було зрозуміло, за що ти кого пробачив, а за що ні: це важливо. (Усміхається.)
– Слизьке запитання: коли Луценко за ґрати потрапив, почуття задоволення в тебе не виникло?
– Ну, я ж уже сказав: від суми та від тюрми не зарікайся, і навіть ворогові в місцях позбавлення волі опинитися не побажаю, бо не по-людськи це – таке бажати. Мені здається, до деяких оцінок своєї поведінки кожен має дійти сам, тому міркувати зараз, правильно чи неправильно рішення суду щодо Луценка ухвалено було, не стану – головне, що його президент помилував і Юрій Віталійович чітко розуміти почав, що таке воля і неволя й до чого цинічне ставлення до свого службового становища призводить.
– З Олександром Ярославським, який у список журналу Forbes входить і дуже багато і для ФК "Металіст", і для Харкова загалом зробив, ти, знаю, в одному дворі ріс...
– Ні, тільки в одному місті. Ми майже ровесники: я на пів року старший, але що Ярославський для Харкова зробив? Готель звів? То я можу людей назвати, що побудували промислові гіганти: чомусь про них ми не говоримо. Аеропорт реконструював? Ну, це прямі його зобов'язання, і якщо виконувати їх не став би... Є ж у нього перед територіальною громадою обов'язки, а інтереси її міський голова представляє і відстоює, тому це спільний наш результат – Ярославського і громади, а що ж результатів "Металіста" стосується... Знаєш, у Харкові олімпійські чемпіони є, чемпіони світу та Європи, переможці універсіад, люди, які, може, фінансових ресурсів значних не мали, але зате більше злості спортивної, ніж хлопці з "Металіста", мали, тому про що йдеться?
Якщо ми на інший бік медалі подивимося, то коли "Металіста" із розіграшу Ліги чемпіонів зняли, Ярославського поруч із клубом не було, він відмахнувся від нього дуже просто: мовляв, це його не цікавить, він це продав. Погодься, гравець "Шахтаря" чи київського "Динамо" ніколи від улюбленого клубу свого не відхреститься, і якщо цей заможний чоловік, про якого ти зараз говориш, заявляє, що для нього з "Металістом" розлучитися – однаково що серце вирвати, і так спокійно від нього відмовляється, отже, у нього або серця немає, або від початку інші плани, напевно, були. Тому ти правильно зауважив: росли ми в один час, тільки різними людьми виросли, і хтось патріотом Харкова є (а я себе до таких зараховую), а хтось патріот того, у якому журналі і на якій позиції ім'я його опублікують, – ось тобі моя відповідь.
Нічого поганого у "множенні на нуль" немає – сьогодні це крилата фраза, яку використовую не лише я. Я від тих своїх слів не відмовляюся і вважаю, що все, що не робиться, на краще, із розряду: "Буду одружуватися – усе стане у пригоді"
– Нещодавно ти публічно когось із підлеглих "помножити на нуль" обіцяв – кого?
– (Усміхається.) Директора комунального підприємства на прізвище Кандауров, оскільки вважаю, що керівник будь-якого рівня за вчинки свої і слова відповідати має, хоча фразу про "помножити на нуль" із загального контексту вирвали: ніхто ж не пояснив людям, за що – правильно? Думаю, щоб когось судити, підґрунтя питання знати потрібно, і хоча обговорювати це не хотілося б, скажу, що нічого поганого у "множенні на нуль" немає – сьогодні це крилата фраза, яку використовую не лише я. Я від тих своїх слів не відмовляюся і вважаю, що все, що не робиться, на краще, із розряду: "Буду одружуватися – усе стане у пригоді" – і мені, і тій людині. Головне, щоб "нуль" надалі збільшитися міг – якщо йому, звісно, вдасться.
– Представникам "Свободи", які збиралися пам'ятник Леніну в Харкові знести, ти пообіцяв "зламати дві руки і дві ноги", а чим тобі так Ілліч дорогий?
– Ну, по-перше, це в контексті того заявив, що сама система комунікацій між людьми, яку "Свобода" проповідує, мені незрозуміла, хоча риторика їхня дуже проста: "комуняку на гілляку", жида – ще куди-небудь, українці – титульна нація, і вся Україна тільки для них. Я не історик, і аналізувати, що зробив і чого не зробив Ленін, не буду, але я міський голова Харкова, у нас у місті історичні місця є і пам'ятник, на якому "В.І. Ленін" написано, і якщо вже знесенням чи перенесенням його куди-небудь займатися, для цього підстава має бути – законна.
Можу приклад навести. Недалеко від будівлі мерії на площі Конституції, яка і площею Радянської України, і площею Тевелєва була тощо, донедавна монумент на честь проголошення радянської влади стояв, тому що саме в Харкові це відбулося, і відповідний документ у будівлі Дворянського зібрання підписали (згодом будівлю цю радянська влада розібрала і монумент там установила, який називають у народі "П'ятеро вийшли з ломбарду" або "Троє несуть холодильник"). Ми дозволи з усіх міністерств, із різних інстанцій дістали, потім відповідне рішення публічно і гласно на сесії Харківської міської ради ухвалили, після чого цей пам'ятник демонтували (заздалегідь місце йому визначивши), тобто жодного варварства...
– ...вандалізму...
– ...не було. Ми не дозволили без дозволу пам'ятник воїнам УПА, наприклад, установити, тому коли якийсь дисбаланс з'являється, хочеться людям у їхньому стилі відповісти. Вони ж узяти напором намагаються, і, звісно, я не стримався: приходьте, мовляв, дві руки і дві ноги вам зламаємо, але настільки різкий був чому? Щоб вони розуміли: тут здачі дадуть – і не думали, що все їм дозволено.
...Усе, що пам'ятника Леніну, вулиці Леніна, проспекту Леніна стосується, – історія: навіщо сьогодні демонтажем монумента цього займатися? Який, до речі, на площі Свободи розташований, яка раніше Фелікса Дзержинського ім'я мала, а під час окупації площею Німецької армії стала. Думаю, у всіх речах істина має тріумфувати і сенс, а сенсу у знесенні пам'ятника Леніну зараз я не бачу.
– У цій відповіді бажання не руйнувати, а все-таки будувати проглядає, так?
– Знаєш, коли із представниками Комуністичної партії України я спілкувався – нещодавно, під час демонтажу монумента на площі Конституції, – аргументи їм наводив. Він же, як мухами, малими архітектурними формами у вигляді наметів із шаурмою був обліплений, і коли просто на нього звідти олію горілу виливали, ніхто з них жодного разу не заперечив. От не думаю я, що ті, хто інтерв'ю це читає, особливо харків'яни, коли-небудь хвилювання комуністів щодо того, скільки на площі Конституції цих наметів має бути, чули.
Коли 2006 року Михайла Добкіна міським головою обрали, одним із перших його починань стало бажання Харкову належного вигляду надати, і тоді великі хвилювання були. Ми, зокрема, попросили підприємців історичне місце біля єпархії звільнити, і багато хто нас не розумів, зокрема представники правоохоронних органів, які ці малі архітектурні форми "кришували", – вони телефонували і говорили: "Це моє!". Відповідь дуже простою була: "Якщо твоє, додому до себе забери!"
Жорсткість це чи позиція? Мені здається, позиція, тому тим, хто хоче щось силою мені довести, сказати можу таке: з мечем прийдеш – від меча й підеш. Не треба воювати там, де перемоги не буде: це безглуздо, цей процес руйнівний, а нам сьогодні не руйнувати треба, а творити і об'єднувати, і якщо ти результати бачиш, які у Харкова є, то це все завдяки чіткій продуманій позиції й умінню людей, які нам повірили, бо якщо переконуєш, що в їхніх інтересах дієш, саме так і роби, а не хвалися.
...Ти ось про Ярославського говорив – що він дуже багатий... Знімаючи про себе кіно, він привіз людей у будинок, де за радянських часів жив, і пообіцяв мешканцям, що під'їзд відремонтує. Ти запитаєш: "Відремонтував?" І я відповім: "Ні". Як думаєш, має успішна людина, наприклад, стадіон у школі відродити, де колись навчалася? Як на мене, має. Щось зробив він? Теж ні, і я ще один приклад наведу – Ріната Ахметова. Давай-но подивимося, що зробив для своєї школи він, а чим допоміг своїй школі Геннадій Кернес – ось поїдемо і запитаємо! Зауважу: службового становища у зв'язку із цим я не використовував, та й мером тоді не був, але якщо якихось успіхів у житті досягнув, дякувати маю тим, хто мені допомагав, якісь здібності мої розкривав, маю їм дати те, чого вони від мене чекають, а якщо міркувати тільки, хто з нас багатший, розумніший чи дурніший, будемо просто в якусь гру грати, якій немає, вибач, кінця. Треба, на позиціях своїх залишаючись, уперед дивитися, тому що назад крокувати або балаканиною займатися – доля слабких.
– Будучи харківською владою, ти із двома українськими президентами взаємодіяв – Віктором Ющенком і Віктором Януковичем. Які стосунки з кожним із них склалися?
– Ой, та як їх узагалі порівнювати можна? Я буду про Віктора Федоровича Януковича говорити, у якого історична, вважаю, місія, і, щоб здійснилася вона, потрібно силу волі, принциповість мати. Так, результати ще не всі наявні, але ті, які видно, свідчать: шлях обрано правильний...
Якщо ж на президента Віктора Ющенка подивитися, стартові можливості, які в нього були, і фінальні – це дві великі різниці. По ходу п'єси він розгубив усе, зокрема й соратників, які спочатку певну роль у його успіху відіграли, а тепер кошмарять його, у всіх звинувачуючи гріхах, а він, зі свого боку, звинувачує їх. Я за чинного президента та принципи, які він сповідує, і наша команда, до якої себе зараховую, має ще своє слово сказати. Не з погляду інтриг, які розцвіли, коли країною Ющенко керував, а з погляду поліпшення якості життя громадян – у Харкові, у Львові, у Донецьку, в Івано-Франківську, Дніпропетровську.
– Тепер про Юлію Тимошенко запитаю: перебування Юлії Володимирівни в Харкові сивого волосся тобі додало?
– Ну, це клопоти, звісно, тому що її шанувальники, які сюди з усіх куточків нашої країни приїжджають, праці людей, які займаються прибиранням території та її благоустроєм, не поважають. Вони після себе купи сміття залишають, на дитячі майданчики, хоча це дорослі дядьки й тітки, залазять, за потребою не в туалет, як годиться, ходять, а туди, куди за потрібне вважають, тож для мене як для міського голови, який має харків'янам безпеку, зручність і комфорт забезпечувати, це проблеми.
Кожен свій хрест несе, але я вже говорив тобі, що перебувати у в'язниці нікому, зокрема і Юлії Тимошенко, не бажаю, тому що це неправильно – такого бажати, і розмірковувати на цю тему не буду – вона не моя.
– Чоловіча відповідь... Кожна людина якісь страхи має – чого-небудь коли-небудь ти боявся?
– Ти знаєш, боюся, що, може, дечого побачити або дізнатися не встигну і не зможу домогтися того, що за мету перед собою поставив. Навіть не так боюся, як не згоден із цим, а боятися чого? Як правило, усе неболяче відбувається і швидко. (Усміхається.)
Я побачив знаменитий ролик в ефірі "1+1" раніше за Добкіна і сказав йому: "Ти взагалі в курсі, як велика політика починається? Зі скандалу, і цей скандал вибухнув". Найголовніше, що ми правильно пріоритети розставили, і метод нашого захисту був простий: ми з поганого гарне зробили
– На тебе кілька замахів було, а погроз, напевно, і не перерахувати...
– Проте у суть заглиблюватися безглуздо – ні на що це в підсумку не вплине.
– Охорона у тебе є?
– А я й не приховую: є – а чому ні? Я людина публічна і власну безпеку захистити можу. Я самодостатній – як фінансово, так і морально, духовно, фізично, але щоб уразливим не бути, деякі заходи безпеки передбачити маю: можна безтурботним бути й у двері, наприклад, замки не врізати, однак подбати про себе вважаю не зайвим.
– Ти дуже креативний і, будучи керівником і власником "7 каналу", свого часу програму там вів, яка "Без купюр" мала назву. Які харизматичні, яскраві особистості у студії в тебе побували?
– Ну, та сама Юлія Тимошенко, Михайло Добкін, Степан Гавриш, Арсен Аваков, а колишній наш мер Шумілкін зізнався навіть, що капустою задовольняється, але квашеною, і картоплею пюре – теж нормальна відповідь. (Усміхається.) Без купюр – це і є без купюр: ось із тобою я такий, який є, ти мені запитання ставиш – і я щиро на нього відповідаю. Якщо не захочу – промовчу, але якщо можу і бажання є – заради Бога. Так, програму "Без купюр" свого часу я вів, і різні гості туди приходили, безліч цікавих. Чи хотіли вони відверто на запитання мої відповідати? Думаю, не всі.
– Юлія Володимирівна з тобою без купюр спілкувалася?
– Так, але з погляду політичної доцільності. Вона в той момент у Харкові перебувала, проте говорила чомусь про те, що в Донецьку чи, припустімо, у Кривому Розі відбувалося, я їй: "Давайте про Харків", а вона: "Ні" – і знову про своє. Ну, я якось пояснити їй намагався, що це не фільм "Щелепи", тому що вона заявила, що заради телеефіру мало не в пащу до білої акули потрапити готова, але я не біла акула, а вона не артистка, хоча тоді свою роль дуже артистично грала.
– Журналістом себе відчуути цікаво тобі було?
– Розумієш, сказати, що я журналіст, не можу – я просто можливості свої використовував, те, що певний стосунок до цього телеканала маю, і ось, до речі, до 2004 року повертаючись, – майданчик, який я створив, в інтересах Партії регіонів діяв. На цій програмі її представники були присутні, а на тих, які співвласник "7 каналу" Арсен Аваков контролював, їх не було, і на той момент це баланс відносин між співвласниками був. Надалі все ніби на свої місця стало: хто не хотів цим займатися, відмовився, а хто хотів продовжувати і примножувати, – продовжує і примножує.
Телебачення, я вважаю, має об'єктивним бути, а журналісти – гуманними і підготовленими, тому що якщо телефонує тобі кореспондент і питає, на скільки сторінок твоя дисертація або автореферат, а ти у нього, зі свого боку, цікавишся, скільки сім на вісім чи вісім на сім, і він відповісти не може, про що нам із ним говорити? У регіонального телебачення дуже серйозна фахова має бути позиція, тому що те, що відбувається в регіоні, тим, хто там живе, завжди цікаво, сюжети про це вони дивляться. Центральне телебачення центральним має бути, до того ж не тільки територіально, і його можливості (з одного боку, промивання мізків, а з іншого – інформування населення) теж збалансувати добре б.
Сьогодні, коли журналісти запевняють усіх, що вільні, це не зовсім так: адже вони у ЗМІ, де власник є, працюють, або йдуть туди, де їхні матеріали беруть. Іноді, щоправда, під псевдонімами ховаються, і коли, ім'я своє захищаючи, ти в суд звертаєшся, метаморфози відбуваються – колеги твої починають на так званих обвинувачів перетворюватися: мовляв, це неправильно, свободу слова порушує, однак у цій свободі конкретні наміри часто простежуються.
Будь-яка програма – твоя чи чиясь інша – мусить сенс мати: для чого вона? – і якщо сенс – людину розкрити і з різних боків її показати, немає запитань. Будь він Геннадій Адольфович, Геннадій Абрамович, Абрам Львович чи ще хтось, притягували його до кримінальної відповідальності чи ні – це нормально, але коли на ефір ти приходиш і тобі одразу клеймо ставлять чи ярлик вішають – це вже щось інше.
– Яскравих журналістів у нашій країні, на жаль, як і яскравих політиків, мало, проте, одна з найбільш, на мою думку, неординарних – Катя Осадча. Чув, щось у тебе з нею не склалося – що з такою красивою і розумною дівчиною не скластися могло?
– Ну, щодо краси я сперечатися готовий, хоча стосовно симпатичної зовнішності – ні, і я знаю, що Осадча зараз не тільки на ТБ і в шоу-бізнесі успішна, але і як діджейка себе пробує, пластинки крутить, пританцьовуючи, і такі жести (робить "козу") показує – навчилася, у всякому разі...
Думаю, багато гарних рис у неї є і талант – залишається лише одного побажати: швидше заміж вийти – може, тоді вона розсудливішою стане. Чому кажу про це? Вважаю просто, що її метод у душу лізти, особливо з мікрофоном, неприйнятний. Одного разу я Каті вже сказав, що вона така гламурна, навіть перегламурна, тому що хтось її зачарував і терміново тепер розчарувати треба. От як у казці: обійняти, поцілувати добре – тоді розтане вона і до людей добрішою буде, а то все її сильно непокоїть... Може, і Катя Осадча колись без купюр на всі запитання відповість – про те, де буває, із ким дружить тощо, про себе все розповість, про що в інших запитує. От мені цікаво: чесно відповість чи ні?
– Мені теж...
– Думаю, пообіцяє: "Звісно!" Тільки хто знає, правда це буде чи ні? Ми, на жаль, у цьому питанні безсилі, ми не в її смаку... (Сміється.)
– ...і це біда наша чи ні?
– Мені здається, це наше щастя. (Усміхається.)
– Скандальний ролик, у якому ви з Михайлом Добкіним звернення до харків'ян обговорюєте, особисто мені дуже подобається, і я невимовне задоволення дістаю, коли його всоте, напевно, дивлюся – у цьому й Добкіну зізнавався, і ось зараз зізнаюся тобі. Я цей ролик Михайлові Задорнову показував, Станіславові Говорухіну, Леонідові Бронєвому, Валерієві Леонтьєву... Задорнов пожартував, що йому просто йти із професії треба, оскільки в Харкові такі є люди, а коли канал "1+1" уперше ці кадри продемонстрував, які в тебе почуття виникли – сум'яття, може, переляк?
– Ти знаєш, я це дуже чітко пам'ятаю...
– ...здогадуюся...
–...у будь-якому разі, раніше за Добкіна все побачив і сказав йому: "Ти взагалі в курсі, як велика політика починається? Зі скандалу – і цей скандал вибухнув". Найголовніше, що ми правильно пріоритети розставили, і метод нашого захисту був простим: ми з поганого добре зробили. Я, наприклад, вважаю, що цей ролик, як ти кажеш, – приклад класики жанру...
–...абсолютний!..
–...і нічого в ньому крамольного чи забороненого немає, інша річ, що сьогодні й Михайло Маркович, і Геннадій Адольфович самостійно можуть на будь-які запитання без цієї ось клеєної теми відповісти.
Я готовий до компромісів. Зачиняти всі двері не можна, ми народилися для того, щоб творити, а не руйнувати й заганяти себе та інших у кут, але якщо таке трапилося, потрібно вміти власні помилки визнати
– Передінфарктного стану, отже, не було?
– Та ми, навпаки, і далі працюємо в цьому напрямі – звідси "помножу на нуль" і таке інше (усміхається): у цьому, повір, пальця нам до рота не клади!
– Там же низка фраз була, які вже афоризмами стали, – я іноді своїм підлеглим їх повторюю...
–...про "скучное лицо"?
– Так, і що "никто денег не даст" – це приголомшливо!
– Ось і Каті Осадчій, тільки у м'якшій формі, я натякнув, що в неї обличчя нудне, але вона цього не розуміє. Усі ми просто серед людей живемо, які різними тонами спілкуються, і динаміка скрізь різна. Ми ось можемо з тобою в доміно грати, і в цій грі кульмінація настає – ти маєш по столі фішкою вдарити (голосно плескає в долоні) і сказати: "Риба!", але ти ж можеш це по-іншому зробити й цю "рибу" інакше назвати, так? – коли потрібного каменю немає й хід пропустити доводиться... Важливо, щоб наш із Добкіним діалог почули не так, як ззовні нав'язують, і коли про мене говорять: "А, це той хлопець із ролика!" – запитань у мене немає. Так, я хлопець із ролика, а всі ми – із дитинства, із мультиків, із фільму "Як гартувалася сталь" – згоден?
– Так, але зіркою ти себе відчув? Добкін мене запевняв, що в інтернеті цей ролик мільйони переглядів набрав...
– Це факт, і не випадково Михайла Добкіна як людину, чиє обличчя в кадрі було, у різних державах тепер упізнають, і це добре, це нормально. Нехай Харків знають!
– Тих, які тексти "по-дебільному" писали, покарали чи ні?
– Ну це в розумінні Михайла тексти такими були, а в моєму – цілком доступними і зрозумілими: головне – правильно їх читати. (Усміхається).
– Ти, знаю, активний користувач інтернету...
– ...є трошки...
–...до того ж "великий и могучий русский язик" люблячи, тим, хто намагається щось "гарне" тобі написати, з усією більшовицькою прямотою відповідаєш, загальнонародні використовуючи вирази. Цим займатися не ліньки чи просто так іноді дошкуляють?
– Мені здається, штучного Кернеса не має бути, так? Я, у будь-якому разі, штучним бути не можу, тому якщо неприємні коментарі читаю, їхнім авторам дещо пояснити намагаюся – у їхній манері й стилі. Якщо до них так швидше доходить і в мене час є та можливість, за словом у кишеню не лізу й усе, що вважаю за потрібне, говорити не боюся, тому що досить простий. Образити когось не штука: головне – навіщо це робити, тому, коли дражнять тебе й паскудять, і ти маєш, вибач, цим умитися, краще вмитися з милом, але один раз відповісти, щоб ці товариші теж розуміли, що мило не на їхньому боці.
– Жорстка ти людина?
– Ну а сам як ти вважаєш?
– Мені здається, ні – добра...
– Хай би що там було, я вважаю, що певні життєві постулати в мене є...
– ...яких порушувати не хочеться...
– ...так, припустімо, такий: рабом своїх дітей ніколи я не буду – не для того їх народжував, щоб вони на раба мене перетворювали.
– Цікаво!
– Так, цікаво, і хоча це не тема нашої розмови, скажу: мої діти – це мої друзі, а жорсткий я батько чи ні, добрий чи суворий, потрібно вже в них запитувати. Звісно, дітей своїх я люблю, і моя доброта до них сильніша, ніж щодо будь-кого іншого, але коли жорстким треба бути, буду жорстким.
– Із ким, якщо не секрет, ти дружиш?
– Друзів багато не буває, але в мене вони є, до того ж справжні, пліч-о-пліч із якими не один рік, не одне десятиріччя йду. Для мене під час вибору друга його...
– ...посада...
– ...чи фінансове становище не критерій – досить того, що ця людина частиною мого життя є.
– Ці люди з дитинства, із юності?
– Ну звісно, а ще моя сім'я – це теж мої друзі.
– Якщо ти бачиш, що ситуація заходить у глухий кут, на компроміс піти й поступитися чимось здатен?
– Однозначно. Зачиняти всі двері не можна, ми народилися для того, щоб творити, а не руйнувати й заганяти себе та інших у кут, але якщо таке трапилося, потрібно вміти власні помилки визнати – силу на це мати й мужність. Знаєш, акценти у своїй долі розставити часом нелегко, тому що, певних результатів досягаючи, кожен під тягарем обставин волею-неволею змінюється, але якщо владні повноваження й фінансове становище маєш, то мусиш уміти поводитися. І щоб розуміти це, потрібно в оточенні тих перебувати, хто ножа у спину тобі не встромить. Погодься: якщо ти ще про тили думатимеш, тоді вже точно за всіма фронтами війна – ні, не може такого бути. Коли вперше чи вдруге з кимось зустрічаємося, одне для одного пунктуальними, добрими, чесними будемо, а потім, під час п'єси різні риси відкриються, і тут у мене теж є принцип: неважливо, як люди зійдуться, – важливо, як розійдуться. Зазвичай скандали й сварки трапляються, суперечки якісь починаються, але я від цього триматися якомога далі намагаюся.
– Із Михайлом Добкіним добрі в тебе стосунки?
– Печаткою під назвою "дружба" скріплені.
– Він не образився, коли повчання таке з твого боку назовні вийшло, коли ти привселюдно йому пояснював, як текст читати потрібно?
– На що мав би Михайло Добкін образитися, не знаю. У будь-якому разі, ніколи цього від нього не чув, але якби таке сталося, думаю, потрібні слова я знайшов би і для нього нормальний склав би текст – тільки б не ображався. (Усміхається.)
– Мені доводилося чути, що мер Харкова не має навіть квартири й у готелі живе, – це правда?
– Вигадка. Міський голова Харкова декларацію має, у ній усе написано, я її протягом багатьох років здаю і, згідно із цим документом, житлплоща в мера є, але те, що він зокрема й у готелі проживає – це нормально, якщо умови мене й мою сім'ю влаштовують. Я чиню так, як мені зручно, – зокрема щодо цього, а якісь великі будинки приховувати, на дружин тощо їх записуючи, і в декларації вказувати, що квартиру типу гаражу маєш, – це не для мене. Я ось нещодавно по телебаченню сюжет бачив, як наші депутати відпочивали, – ну до смішного доходить, чесно! Ти ось із Жванецьким, із Задорновим спілкуєшся – думаю, їх би такі розповіді щось написати надихнули.
Позамежних політичних амбіцій і поготів міждержавного якогось інтересу в мене немає
– Одна дуже шанована людина мені сказала, нібито якось на переговорах Меркель запитала в Януковича: "Хто такий Кернес? Він пів Німеччини вже скупив – це національній безпеці нашої країни загрожує!" – це правда?
– Це анекдот. Розумієш, коли анекдот гарний, ім'я-прізвище персонажа поміняти і того, кого за потрібне вважаєш, туди підставити буде не важко. Інша річ, що кожен анекдот зі змістом... Із великою часткою впевненості можу стверджувати, що я не є темою обговорення на переговорах глав держав, і мені не пів Німеччини ближчі, а чи є в Харкові тепло й електрика та як транспорт працює. Позамежних політичних амбіцій і поготів міждержавного якогось інтересу в мене немає.
– Завдяки перебудові колишнім радянським людям удалося світом поїздити... Я от не сумніваюся, що Харків на успішне місто ти перетворити хочеш, і перші плоди вже помітні. А на Заході багато взагалі міст бачив? Яке серед них зразком вважаєш – таким, на який Харків, по-твоєму, має бути схожим?
– Знаєш, у кожного міста, у кожної країни свої є особливості – історичні, культурні: у Харкова теж є, і їх потрібно враховувати. Не так давно у Грозному я був...
– ...я фотографії в Instagram бачив...
– ...і можу сказати: те, що за сім років там зробили, дійсно вражає – честь за це їм і хвала! Те, що чеченці новий Грозний відбудовують, Грозний-сіті звели й гроші в розвиток столиці своєї вкладають – не захоплювати не може. Був я й у Тбілісі...
– ...чудове місто!..
– ...але тим, хто говорить, що воно європейське, сміливо можу зауважити, що Харків ні Тбілісі, ні Грозному не поступиться, у будь-якому разі, якщо у Грозному мечеті будують, то в Харкові – храми, якщо у Тбілісі, наприклад, міст з'явився, у Харкові здання його в експлуатацію теж не за горами, якщо десь у Європі парк для відпочинку жителів і гостей розбивають, то в Харкові теж є парк європейського рівня, і сьогодні до нас не тільки з будь-якого куточка нашої країни, а й із-за кордону їдуть. Десь до великих спортивних змагань тільки готуються, а Харків уже у проведенні Євро 2012 брав участь...
– ...і дуже гідно...
– ...так, і базовою командою в нас збірна Голландії була, а ці люди, я думаю, комфорт оцінити вміють. Зараз ось Харків до чемпіонату Європи з баскетболу готується, і як віцепрезидент Асоціації міст України я з ініціативою виступив, щоб 2015 року асамблея цих міст у нас відбулася. Ми десятки їхніх представників, мерів, перших осіб держав прийматимемо, плюс до всього з ініціативи народного депутата Валерія Писаренка й ректора Харківського національного університету імені Каразіна Віля Бакірова великий освітній форум на базі наших вищих навчальних закладів готуємо – Харків його проведе гідно!
Для нас і, зокрема, для молоді дуже важливо, щоб крок за кроком ми робили, середовище своє формуючи, і щоб до нас приїжджали, дивилися, чогось у нас вчилися... Нещодавно в Харкові мери європейських міст побували, яким свої досягнення ми демонстрували, і ми бачили, як вони своїм помічникам доручення давали той чи інший об'єкт фотографувати. Ми теж так чинимо – усе найкраще за кордоном оцінюємо, запам'ятовуємо, на практиці потім застосовуємо: це нормально – аби бажання було, і єдине, чого я боюся, – що все задумане втілити можу не встигнути.
– Хочу ще одну чутку перевірити... Мені про надзвичайну працездатність Геннадія Кернеса говорили – відвідувачів нібито від 5.00–6.00 й до глибокої ночі він приймає, тобто практично не спить, увесь час у поті чола працює – це так?
– Ну ні, так не можна, хоча від того, що працездатний, я не відмовляюся.
– Скільки ж робочий день твій триває?
– Сказати не можу – він у мене ненормований, хоча має бути, як у всіх, а...
– Спати немає коли?
– Щиро кажучи, у моєму житті такі дні були, коли спати можна було й стоячи – головне, щоб комфортно почувався, а то якщо втомленим будеш, результату, зазвичай, не доб'єшся.
– Чув, спортом ти займаєшся – яким?
– ЗФП – загальною фізичною підготовкою, а раніше це ГПО називалося: "готовий до праці й оборони". (Усміхається.)
– У залі працюєш, із тренером?
– Нещодавно на думку спало, що тренер необхідний, – після деяких травм, які дістаєш зазвичай через те, що чогось не розумієш, дошкуляти починають, сподіваєшся, що своїми силами впораєшся, і розраховуєш їх нерозумно. Тому віднедавна тренер у мене є.
– Ти чудово, мов оце тільки з-під голки буквально, одягнений, у всьому смак відчувається, а стиліст у тебе є, костюми, сорочки, туфлі хтось тобі добирає?
– Якщо відповім, що цим сам займаюся, ти запитаєш: "А чому?" – правильно? – і доведеться на друге запитання відповідати, тому так скажу: це мій костюм, мої туфлі й моя сорочка, напрокат їх не брав.
– На закупи до магазину сам ходиш чи обновки тобі додому привозять?
– Мені подобається по магазинах ходити – коли час, звісно, є.
– У Харкові?
– У Харкові, Києві, Москві, Парижі, Лондоні, Римі, Венеції... Де тільки не був...
– Харківські бутики знижки тобі роблять?
– Там, де система знижок є, я нею користуюся, а персональних, на жаль, не маю.
Життя, між іншим, – це теж своєрідна Олімпіада, де перемагає найсильніший
– Що ти любиш поїсти й що випити?
– Поїсти – те, що свободу дає, а не тягар, а взагалі надаю перевагу простій їжі.
– Хліб із маслом?
– Хліб певного сорту, а масла не їм узагалі (усміхається), тому що не хочеться. Цукру теж не вживаю – мед набагато кращий. Я не охочий до міцних напоїв, проте вина випити можу – коли захочу. Зрозуміло, не на роботі.
– Зізнаюся тепер, що одного разу через тебе немаленькі гроші втратив, коли з товаришем, дуже відомою людиною, ми посперечалися, чи стане мером Харкова Геннадій Кернес. Я стверджував, що ні, ніколи, оскільки з таким характерним, типовим єврейським обличчям градоначальником у Харкові не стають: виборці за нього просто не проголосують, і програв – певну суму втратив...
– ...і тепер я маю її повернути чи як? (Сміється.) Ну, якщо по-єврейськи, то маю – знаєш, як в анекдоті? Рабінович насінням біля банку торгує, до нього старий друг підходить і 10 рублів у борг просить, проте Рабінович відмовляється. "На жаль, не можу. У мене з банком договір: я кредитів не видаю, а банк за це насінням не торгує"...
– Я, власне, ось до чого: а сам ти вірив, що харків'яни тобі перевагу віддадуть?
– Ну, по-перше, я не приховую, що за національністю єврей, – досить, так?..
– ...абсолютно!..
– ...і попри це в мене хрещеники є, кількох дітей я хрестив, – досить? Я не один храм збудував, у будь-якому разі, гроші на це давав і далі так чинитиму, я багато з людьми спілкуюся, і щодо моєї національності ні в кого жодних питань не виникало. Ми більше про ділові риси говоримо й бажання результату домогтися, і, на вибори міського голови зважившись, я перемагати йшов, а не програвати, тому, коли голоси порахували й мене в якійсь фальсифікації звинуватили, сказав, що це доля слабких. Я публічно, гласно, перед телекамерами запропонував протоколи з усіх виборчих дільниць надати (а їх не тільки представники тієї політичної сили, яка мене на цю посаду рекомендувала, підписали, а й представники мого опонента) і не моїм чи його довіреним особам їх передати, а студентам, щоб у присутності хлопців усе підрахували ще раз. Ті, де різночитання помітили б, я був готовий анулювати, погодився б перевибори там провести.
Мій опонент таких протоколів не надав, оскільки чітко розумів, що програв, але пускав дим і далі: ось, мовляв, Кернес Геннадій Адольфович, єврей, із таким, як ти висловився, обличчям мене, олігарха, у якого, згідно з журналом "Фокус", $400 млн у залишках, телеканали й влада губернаторська, переміг... Із такою потужністю – і раптом поступився, але кому й що я доводити маю? Я відповів, що переможців не судять, – правильно?
– Звісно...
– І тобі відповідаю: суперечку ти програв заслужено, бо треба було на сильнішого ставити. (Усміхається.)
– Ще одну чутку перевірити хочу: мені доводилося чути, що твоя перша дружина – дочка колишнього першого заступника Генпрокурора України Юрія Гайсинського...
– Не перша, а справжня. Так, Оксана дійсно дочка Юрія Олександровича Гайсинського...
– ...шанованої людини...
– Ну його ділових рис обговорювати я не буду – можу тільки сказати, що з Оксаною Гайсинською майже 20 років живу. Ось так.
– Як ти дітей виховуєш – власним прикладом, розумними книжками, фільмами правильними?
– Із дітьми я, як із друзями, спілкуюся.
– На рівних?
– Звісно. У мене хлопчики, я можу з ними про дівчаток поговорити (усміхається), про їхні захоплення, навчання, роботу, друзів тощо, ну і посекретничати теж, але секретів їхніх тобі видавати не буду.
– Тобі, Геннадію, 54 роки вже. Життя, якщо назад озирнутися, вдалося?
– (Задумливо.) У якихось моментах, я думаю, вдалося, але ж ми жити вічно не можемо, і шкодую іноді про те, що запитати в батьків не можу, як досягнення свого старшого сина (сестра на 10 хвилин молодша за мене) вони оцінюють. Вони б краще на твоє запитання відповіли, у будь-якому разі, я пам'ятаю, як хотіли мої батьки, щоб їхній син Гена чогось досягнув, і, мені здається, для них моє життя вдалося, а для мене все ще попереду.
– Тільки починає вдаватися...
– Залежно від того, як далі піде – знав би прикуп, жив би в Сочі...
– ...а так – у Харкові...
– ...так, а в Сочі незабаром Олімпіада. Життя, між іншим, – це теж своєрідна Олімпіада, де перемагає найсильніший, тому поживемо – побачимо. Коли-небудь, може, якоюсь особливою фразою своєю відповідь тобі дам, але сьогодні – без зайвих фраз.