Командир роти РЕБ Голтвянський: Путін хай як старається, уже Одесу взяти не зможе. Shahed і ракети поки турбують, але із часом вдасться вирішити й це питання G

Перший день війни, усе горить-вибухає нафіг, а ці сидять над мангалом – у хлопців пікнік

– Як ви опинилися в лавах ЗСУ?

– Брав участь у Євромайдані, а коли розпочалося вторгнення росіян, одразу ж, у квітні 2014 року, вирушив на Донбас. Був у Слов'янську, Краматорську, пройшов усю Луганську область – від Сватового до аеропорту. З 2016 року офіційно служив у Силах спеціальних операцій (ССО), під час служби в командуванні цієї структури займався створенням руху спротиву. З 2020-го до грудня 2021 року служив у резерві ССО на посаді головного сержанта військової частини А4804.

– Ви знали, що росіяни знову атакують Україну, можливо, були передчуття?

– За кілька місяців до початку вторгнення вже стало зрозуміло, що саме взимку 2022 року розпочнеться широкомасштабне вторгнення. Тому в листопаді 2021 року ухвалили рішення, що мене й мою групу, створену за стандартами НАТО в межах ССО, спрямують для посилення 32-го окремого реактивно-артилерійського полку морської піхоти. На жаль, ми не встигли оформити всіх бійців до початку війни, і вони потрапили в інші підрозділи.

Найстаршому з моєї групи – Маджахеду – на той момент було 58 років. Коли ми перебували на позиції в зоні ООС, у Маджахеда стався інфаркт, але нам вдалося його врятувати. На своїх плечах я відтягнув його до медпункту. Місцеві лікарні відмовлялися приймати його. Тому довелося везти за 100 км до Краматорська, а звідти його санавіацією доправили до Харкова, де зробили операцію. Станом на початок повномасштабного вторгнення він лише розпочав реабілітацію. Але не пройшов її – одягнув бронежилет, узяв зброю й пішов битися з москалями за Харків. Як бачите, є абсолютно здорові мужики, які не хочуть воювати, а є ось такі – за місяць після інфаркту зі зброєю в руках людина захищала Україну.

– Що саме вам підказувало, що буде вторгнення?

– Ми готувалися до широкомасштабного вторгнення з 2014 року. Коли переміг Майдан, мені стало зрозуміло, що Росія спробує реалізувати в Україні "корейський сценарій". Те, що Росія нападе, було питанням часу. Це вторгнення висіло над Україною як дамоклів меч, і, я вам скажу, ми ще добре відбулися. 2017 року, я пам'ятаю, ми малювали карти, на яких пів України захопили росіяни. Тому ми чекали й готувалися – по всій країні створювали групи руху спротиву й підрозділи територіальної оборони.

Перед початком широкомасштабного вторгнення фіксували низку провокацій – росіяни почали розповідати у своїх ЗМІ, що ЗСУ завдали удару по території РФ, що українська ДРГ нібито прорвалася у РФ… Це були дуже незграбно сфабриковані фейки, за якими стало зрозуміло, що росіяни готують casus belli для вторгнення до нашої країни. Колеги з ГУР постійно моніторили ситуацію в ОРДЛО. Спочатку вторгнення планували на 16-те, а потім – на 22 лютого, зрештою воно почалося 24 лютого.

– Як готувалися до війни?

– Коли ми прибули в артилерійський полк, який тоді був у зоні ООС, командування полку, дізнавшись, що ми есесошники, доручило нам навчати бійців нашого підрозділу дій проти російських ДРГ. Адже артилеристи мали зовсім іншу підготовку, вони б'ють на відстані, а нам незабаром треба було зустрітися з противником у ближньому бою.

Тому необхідно було терміново навчати артилеристів нової тактики. У нас був дуже тямущий начальник – майор Максим Шульга. Він доручив мені навчати особовий склад нашого підрозділу. Максим Іванович говорив: "Готуйте їх до реальних бойових дій, щоб вони все знали й уміли". Ми постійно проводили заняття, на навчаннях відпрацьовували до дрібниць. Завдяки цьому ми були злагодженими й робили все чітко та швидко. Це нас неодноразово згодом рятувало.

– Яким ви запам'ятали перший день повномасштабного вторгнення?

– Так вийшло, що 23 лютого я і сержант із мого взводу Сергій були у звільненні, приїхали в місто. Це був дивовижний для лютого сонячний день. Ми розуміли, що скоро все почнеться. Жахливо не хотілося їхати в частину, ми просто без мети гуляли містом, насолоджуючись останнім днем перед початком великої війни.

О 15.00 повернулися на базу, а вже о 17.00 полк підняли по тривозі. Ми дуже швидко завантажилися на машини й покинули територію, де розташовувалися. Виїхали в ліс на межі Луганської та Донецької областей, "розпакували" реактивні системи залпового вогню "Ураган" і зайняли позиції.

Майже в усіх солдатів та офіцерів тоді почали вилучати телефони. Такого ніколи раніше не було. Тому я зрозумів, що буде війна. Встиг ще зателефонувати близьким і деяким друзям, сказати, щоб збирали речі й були готові виїхати, але ніхто не хотів вірити, що починається широкомасштабне вторгнення. Я наказав водіям, які працювали в моїй фірмі "на громадянці", запастися пальним і бути готовими вивозити сім'ї в західні області України.

У ніч із 23-го на 24 лютого я разом із Сергієм і нашим "речовиком" Миколаївною був у наряді. Змінилися о 3.00. Через втому одразу заснули, але незабаром прокинулися від крику Максима Івановича: "Тривога! Повітря!" Це вже була війна... Росіяни схибили й не поцілили по нашій позиції. Зате ми почали завдавати потужних ударів "Ураганами" по їхніх колонах, які самовпевнено рухалися.

Відстріляли "пакети", швидко згорнулися й почали пересуватися з позиції на позицію, завдаючи ударів по ворогові, який наступав, і водночас поступово відступаючи на захід. Я не боявся диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ), проти яких я вже вмів працювати. Побоювався авіаударів та обстрілу балістичними ракетами, адже наш реактивно-артилерійський підрозділ був дуже солодкою ціллю для ворога. Тоді нас Бог уберіг. Завдяки вмілому управлінню командира полку полковника Володимира Могильного й майора Шульги перші дні війни вийшли практично без втрат. Лише один із наших підрозділів потрапив тоді в засідку – головна машина наїхала на фугас. Було четверо загиблих, а один дивом уцілів. Його викинуло з вікна машини вибуховою хвилею.

Я не забуду ті дні ніколи, настільки практично все, що відбувалося тоді з нами, залишило слід у моїй пам'яті. Були й курйози. Є таке поняття "перекат" – коли батарея переїжджає з однієї точки на іншу. І ось під час одного з перекатів Максим Іванович кричить: "Тривога! На точці перекату якісь люди, можливо, ДРГ противника". Я вистрибнув із машини, прицілився і хотів одразу "завалити", а Шульга кричить: "Кіт, не стріляй!" Ми підбігаємо до них, а люди сидять і смажать шашлики. Перший день війни, усе горить-вибухає нафіг, а ці сидять над мангалом – у хлопців пікнік. Наших людей не перемогти!

СБУ, ГУР і ССО багато змогли зробити, завдали великої шкоди ворогові завдяки простим людям, які передавали важливу інформацію. Така самовідданість людей дала змогу Україні вистояти

– Як діяли російські військові на початку повномасштабного вторгнення?

– Росіяни, коли перетинали кордон України, думали, що зараз наша оборона розсиплеться, що їм тут не чинитимуть спротиву. Їм же розповіли, що українські військові їх бояться й одразу здадуться, а населення чекає на "визволителів". Тому вони так нахабно поводилися, думали, що безсмертні, їхали як на параді. А ми розбили їхні колони. Виявилося, що російська армія фанерна, "не мощь, а немощь". Те, що зробила українська армія на початку широкомасштабного вторгнення, увесь світ запам'ятає надовго. Це стане уроком для всіх агресорів, надто впевнених у своїй перемозі. Росія потрапила до пастки, з якої їй уже не вибратися. Український народ ніколи не здасться і ніколи не вибачить росіянам того, що вони тут наробили.

– Як вважаєте, що допомогло Україні встояти?

– У перші дні війни весь народ згуртувався і став на боротьбу з окупантами. Уся країна об'єдналася у єдиному пориві боротися з окупантами і працювала як один механізм. Навіть більшість тих, хто мав проросійські погляди, усвідомили свою помилку і вступили до лав ЗСУ, Національної гвардії й територіальної оборони. Біля військкоматів вишикувалися черги з добровольців. Окрім того, була величезна підтримка цивільного населення. Саме допомога простих громадян дуже допомогла. Люди надавали інформацію про переміщення росіян, влаштовували диверсії.

У межах роботи в ССО у східних областях України в мене була добре налагоджена агентурна мережа. Після того як я опинився без телефонів, я втратив із ними контакт і не міг координувати їхні дії. Тому на третій день після початку широкомасштабного вторгнення я прийшов до майора Шульги й попросив видати мої телефони для роботи з агентурою. Він без жодних заперечень віддав їх мені. Я нарешті вийшов на зв'язок. Виявилося, що люди з усієї України готові давати відсіч ворогові й телефонували мені, чекаючи вказівок, що робити.

На той час у нас був інтернет тільки в одному місці, на першому посту, який був за полем за кілька кілометрів від табору. Цілими днями я працював із людьми. Вони передавали мені інформацію, яка колона вирушила, я збирав відомості й передавав нагору, а наші хлопці працювали потім по цілях. Мені навіть довелося дати оголошення у Facebook і ролик на YouTube випустити, щоб люди, які не знали, що робити, теж приєдналися до нашого руху спротиву. Ми спільно зі співробітниками СБУ, ГУР і ССО багато тоді змогли зробити, завдали великої шкоди ворогові завдяки простим людям, які передавали важливу інформацію. Така самовідданість людей дала змогу Україні вистояти.

– Чи можете розповісти про роботу української реактивної артилерії?

– Наприкінці лютого ми ще встигли виїхати під Чугуїв. Звідти завдали удару по скупченню росіян поблизу Циркунів і по трасі на Вовчанськ, після чого пішли в Донецьку область. Території від Харкова до Ізюма незабаром окупували росіяни. Ми були на ізюмсько-лиманському напрямку до самого взяття Лимана.

На момент вторгнення у ЗСУ було лише два підрозділи, озброєних БМ-27 "Ураган", – 27-ма реактивна артилерійська бригада і наш 32-й реактивний артилерійський полк. Причому мій полк створювали як підрозділ берегової охорони. "Ураган" для свого часу був потужною зброєю – калібр 220 мм, дальність стрільби 10–35 км, а площа ураження 426 тис. м&³2;. Його заряджають ракетами ("олівцями") вагою 280 кг за допомогою транспортно-зарядної машини (ТЗМ).

Склади були далеко в тилу, тому що тримати їх близько до фронту просто небезпечно. Ми їхали на точки, там заряджали ТЗМ "олівцями", супроводжували їх до БМ, заряджали беемки, виїжджали – відстрілювалися, поверталися на базу і так по колу. Кілька перших тижнів канонада практично не стихала – ми постійно лупили росіян, а вони намагалися знищити нас.

Пам'ятаю, коли ще в мене не було телефона, на другий день після початку вторгнення ми зі ще одним сержантом Дімою підійшли до Максима Івановича і запитали: "Як там наші? Хоч якось тримаються?" Ми були у вакуумі новин, а коли не знаєш ситуації, це лякає ще більше. Шульга відповів: "Не те що тримаються, а ще й перемагають ворога! Під Харковом курсанти розбили ворожу колону. По всій Україні тривають бої. Наші б'ють окупантів". Це дуже нас підбадьорило, і ми почали працювати зі ще більшим запалом, перемагаючи голод, холод і втому. Адже ми знали, що піт артилериста зберігає кров піхоти.

То справді був напружений період. Бувало, що ми цілодобово безперервно працювали, не зупиняючись ні на хвилину. Наші дивізіони моталися вздовж усієї лінії фронту й давали росіянам прикурити. Тоді в нас було мало ракетної артилерії, а роботи було багато.

– Місцеве населення вас підтримувало?

– В одному з населених пунктів Донецької області частина села з одного боку річки була дуже проросійською, а з іншого – дуже проукраїнською. Ми приїхали – холодно, їжі немає, стоїмо на посту – мерзнемо. Під'їжджає жінка машиною: "Хлопці, ви ЗСУ"? – "Ну так, ЗСУ". – "Зараз, зачекайте", – поїхала. За годину привезла гарячу їжу, чай, каву. Ми спочатку боялися брати, але я подивився на неї – начебто нормальна людина. Кажу побратимам: "Давайте спробую, якщо зі мною щось буде, тоді самі знаєте що робити…" Спробував, начебто все нормально. Це була Наталія, місцева фельдшерка. Згодом хлопець їде – Сашко. Привіз нам дошки, рами, шифер, із яких ми зробили одразу опорник. Було приємно, що місцеві підтримують ЗСУ.

Якось ми з Гриценею підбили квадрокоптер. Ми побачили, як він злітає через посадку. Саня каже: "Миколайовичу, що робити"? "Як що робити? Стріляй"!

– Чи були ситуації, коли справді було складно?

– У середині березня почали прибувати перші мобілізовані. Вони приїхали тоді дуже мотивовані, готові боротися. Одним із них був молодший сержант Олександр Гриценя. Сашко не набагато старший за мого сина і був мені як син. Я дбав про нього як міг. Якось майор Шульга викликав мене і сказав, що мені як найдосвідченішому з його бійців потрібно виконати дуже небезпечне завдання – ми мали створити й обороняти фальшпозицію. Завдання стояло таке: імітувати розташування артилерійської батареї. У чому суть: для москалів це буде як магніт – вони захочуть її обов'язково "грохнути", пошлють ДРГ, щоб розвідати, що відбувається, завдаватимуть по ній ракетних і артилерійських ударів.

Я зібрав свій взвод і запитав, хто бажає виконувати таке небезпечне завдання. Зголосилося двоє бійців – молодший сержант Гриценя і матрос Сергій Сорокін. З ними ми й вирушили "на завдання".

Прибули на позицію. Це був 27-й пост на кордоні Донецької й Харківської областей, ми жартома назвали його "Тортуга" на честь піратського острова в Карибському морі. Туди притягли кілька підбитих і поламаних машин, ремонт яких був неможливим. Київський волонтер Андрій Прудченко надіслав нам строкаті маскувальні сітки, які помилково сплели члени його організації. Він не знав, що робити із цим "браком", а нам якраз такі демаскувальні сітки й були потрібні. З усякого мотлоху, з якихось труб і запчастин ми спорудили цілу оборонну лінію з муляжами "кулеметів" і "гранатометів". Незабаром нас помітили... По нас постійно почало прилітати, а іноді до нас заходили ДРГ противника. Утрьох ми утримували цю позицію майже два місяці.

Позиція наша була на краю глибокого яру, а за яром була посадка. І ось звідти кацапи до нас і заходили. Якось ми пішли туди на розвідку, але самі потрапили в засідку. Гриценя почав відбиватися. Я йому кричу, що треба валити, а він заліг і відстрілюється. Тоді я дуже швидко побіг на нашу позицію, зібрав усе, що було, почав викошувати посадку. Тоді мені вдалося його врятувати.

Сашко дуже хотів помститися, піти в засідку, заскочити ДРГ росіян. Я йому кажу: "У тебе немає ні нічника, ні тепловізора. А кацапи йдуть усі "заряджені", вони тебе побачать здалеку й тупо замочать. Ні, не дозволяю!" Він із цією ідеєю діставав командира роти, коли той не дозволив, перейшов на начальника штабу, але й той дав заперечну відповідь.

Якось ми з Гриценею підбили квадрокоптер. Ми побачили, як він злітає через посадку. Саня каже: "Миколайовичу, що робити?" – "Як що робити? Стріляй!" Ми накрили його автоматним і кулеметним вогнем. Збили. Після цього в штабі почали вважати, що я мисливець за дронами, ще кілька разів згодом мене посилали на полювання, але більше не вдалося приземлити "пташку".

То був чудовий, але важкий час. Через бездоріжжя й небезпеку обстрілів привезти нам продукти й поміняти батареї на рації було небезпечно, практично неможливо. Нам лише двічі привозили провізію. Добре, що залишилася вода й кабачкова ікра від колишніх жителів опорника. Крупу, яка там була, миші погризли. Воду для приготування їжі часто збирали дощову. Пайок був дуже обмеженим. Водночас ми ще примудрялися годувати кішку й собак, які дісталися нам від колишніх жителів.

За півтора місяця були дуже втомлені, вимотані – цілодобовий наряд 24/7. Ти практично не спиш, мало їси, холод страшний, буржуйки в нас не було. Спали одягнені в термобілизні, формі, верхньому одязі й у спальному мішку – і все одно промерзали до кісток. Про гігієну я взагалі мовчу. Який душ, якщо навіть питної води бракувало?

Через постійні обстріли була параноя, що накриє артою уві сні або кацапське ДРГ закине нам гранату через димар. У бліндажі темно й сиро, волога по стінах. Бувало, прокинешся і не можеш зрозуміти, живий ти чи вже мертвий.

У нас сіли рації, телефони, павербанки, зв'язку із центром не було жодного. За нами стояли танкісти, і якось по них жорстко прилетіло, чорний дим валив із їхньої посадки. Начальник штабу прибіг до мого ротного, каже, що, схоже, Голтвянського замочили. Той каже: "Цього хрін замочиш і лопатою не доб'єш".

Максим Іванович вирішив до нас поїхати на "таблетці", але дорогою загруз у багнюці. Викликали "шишарик", той теж загруз. ГАЗ, який приїхав на допомогу, теж сів. Я кажу: "Треба йти в село по трактор". І тут у цей момент з-за узлісся вилітає два російські штурмовики. Ми думали, зараз вони по нас влуплять, і побігли в різні боки від техніки, але росіяни, мабуть, розгубилися чи не до нас їм було й пролетіли повз.

Коли потеплішало й стало можливо їздити путівцями, я придбав першу модель "Жигулів". З "копійкою" наше життя значно налагодилося. Ми самі могли їздити до найближчого міста по продукти й по батареї на рації у штаб.

Якось уранці телефонує мені командир роти й каже: "Швидко валіть звідти". І ми тільки-но від'їхали, росіяни почали по нашій позиції бити ракетами. Нафіг усе знесли. Що цікаво, кішка народжувала того дня і сховалася від нас. Ми думали вже, що вона загинула, але вона прийшла до нас за кілька місяців із двома кошенятами, хоча ми стояли вже за сім кілометрів від старої позиції. Цікаво й те, що я не бачив на околицях "Тортуги" жодного кота. Одного разу бачив лише, що до неї приходив заєць. Така ось мати-одиначка в нас вийшла.

До речі, після історії з дроном за рішенням командування мене як "фахівця з боротьби із дронами" скерували в Одесу. Після навчання призначили командиром роти РЕБ і послали захищати узбережжя. Наше завдання – спостерігати за морем і за можливості збивати безпілотники. По всьому периметру розставлено такі групи, які не дають більшості безпілотників прорватися в місто. З ракетами справа складніша, ними займається ППО. Попри всі намагання росіян зламати одеситів, містяни стійко тримають оборону й не втрачають характерного для одеситів почуття гумору. [Президент країни-агресора Володимир] Путін хай як намагається, уже Одесу взяти не зможе. Мінні поля, лінії берегової оборони, ППО надійно захищають місто. Єдине, лише Shahed і ракети поки турбують, але, я думаю, згодом вдасться вирішити й це питання.

Син подорослішав за цей час дуже сильно – брав участь у всіх боях Харківської операції. У свій 21 рік він уже сержант

– Ви сказали, що у вас є син, де він зараз?

– Я сам сина виростив. На жаль, не виходить нам разом служити, оскільки ми в різних родах військ: я служу на флоті, а він – у піхоті. З 2021 року ми з ним пішли служити, бачилися лише кілька разів.

Пам'ятаю, як поїхав оформляти його до 92-ї бригади, там переважно хлопці були молоді, років по 20–30, прості пацани з Харкова й області. Безпосередньому командирові сина Івану було тоді 29 років. Його 92-га ОМБр зустріла ворога просто на кордоні. Потім вони відступили до Харкова й героїчно тримали оборону міста разом із підрозділами поліції, Нацгвардії, тероборони й добровольців.

Уранці 27 лютого відділення мого сина стояло у дворі ТРЦ "Нікольський" у центрі міста. Вони були розслаблені після того, як прорвалися до міста. Думали, що в центрі міста вони у відносній безпеці. Приблизно о 6.00 син вирішив вийти з КУНГ покурити. Коли він підходив до дверей, у кабіну прилетіло. Його друг, водій, дістав поранення і згорів живцем у спальному мішку, а командиру Вані відірвало ногу, його, на щастя, вдалося врятувати. Почався бій, у якому нашим хлопцям вдалося перемогти. 9 березня окупанти вдарили ракетою по "Нікольському". Два дні після цього із сином не було зв'язку. Я вже думав, що він загинув, поховав у думках... Слава богу, обійшлося.

– Ви бачилися із сином після початку вторгнення?

– 8 вересня в мене день народження, і я домовився з командиром сина, що його на кілька днів відпустять до мене. І ось я виїжджаю (а мій син тоді був під Балаклією) і телефоную, а він відповідає: "Ми вже пішли в наступ". Тоді з ним не зустрілися. Побачилися пізніше: ми йшли на південний схід, а вони – на північний схід. Тоді годину буквально поспілкувалися. Син подорослішав за цей час дуже сильно – брав участь у всіх боях Харківської операції.

У свій 21 рік він уже сержант. Брав участь цього року в контрнаступі на запорізькому напрямку, а зараз бореться під Авдіївкою. Мої дід і батько дуже пишалися нами. На жаль, вони обидва померли цього року, не дочекавшись нашого повернення з війни.

Я багатьох втратив. Після нашого повернення з 27-го посту нас знову перевели з піхоти в артилерію, вглиб на 30 км від лінії фронту. А Гриценя все рвався у бій. За рішенням командування його перевели в Одесу, а звідти він зголосився їхати у складі 36-ї ОБрМП під Авдіївку. 6 лютого 2023 року поблизу Водяного росіяни намагалися прорвати лінію оборони, штурмували позиції ЗСУ. Молодший сержант Гриценя тоді знищив танк із РПГ-7, потім вів вогонь по орках, які були в лісосмузі. Він спробував поцілити у ворожий БМП із РПГ-18 "Муха", але дістав вибухове уламкове поранення, несумісне із життям. Він героїчно віддав життя, рятуючи своїх побратимів. Йому було лише 29 років.

Не дожив до свого 30-ліття і майор Шульга. Він був справжнім офіцером і героєм. У всіх зіткненнях із ворогом, зачистках ми йшли з ним пліч-о-пліч. Я, бувало, казав йому: "Максиме Івановичу, не біжи поперед мене, завалять!" Він усміхався і жартував: "Орки думатимуть, що я солдат і не стрілятимуть у мене першого". Доля розпорядилася інакше. Він загинув 14 червня 2022 року в районі Добропілля під час ракетного удару росіян по нашій колоні.

Ця війна забрала життя моїх родичів, друзів, побратимів, багатьох добрих людей. Ця жертва не марна. На жаль, ми платимо ціну за майбутнє наших нащадків. Я вірю, що, як наші діди й прадіди, ми захистимо Україну й виженемо окупантів геть з нашої землі. Перемога обов'язково буде за нами. Інакше просто не може бути. Слава Україні!