Комбат Корпусу морської піхоти Христін: У Кринках 500 наших військових стримували 50 тис. російського резерву і змушували їх нести шалені втрати. Чому про це ніде в медіа ніхто не говорить? G

Повномасштабне вторгнення я зустрів у ліжку. Вибухам, які тоді були в Одесі, не надав значення. Спросоння подумав, що це салюти

– Артеме, доброго вечора! Я вас вітаю.

– Доброго дня!

– Я одразу представлю вас глядачам: командир 220-го батальйону 126-ї бригади 30-го Корпусу морської піхоти України. Усе так?

– Усе так. 126-ї бригади ТрО 30-го Корпусу морської піхоти. Ми поки не змінили приставку "ТрО", оскільки переформатуватися дуже важко в зоні бойових дій.

– Вам 31 рік. У вас така борода! Скільки їй уже років?

– Узагалі бороду – таку легку небритість – я почав носити десь із курсу другого університету, напевне. А така борода виросла вже на війні. Ніколи таку довгу не носив. Тобто зараз цій бороді десь один рік.

– У вас позивний Мудрий. Чому?

– Так. Під час формування першого взводу на початку повномасштабного вторгнення мій взвод, мої побратими дали мені такий позивний. Тому думаю, що логічніше це було б у них запитати. Сподіваюся, що відповідаю цьому позивному.

– Я хотів би запитати, де ви народилися. Це Одеська область, так?

– Так, це Одеська область. Село Піщана, Балтський район.

– Що ви закінчили? Який виш?

– Закінчив Одеський національний економічний університет за напрямом "банківська справа". Потім, одразу після магістратури, там же написав дисертацію й у 2019 році захистив ще дисертацію з банківської справи.

– Ви займалися до війни бізнесом. Розкажіть, будь ласка, яким. Що це за бізнес?

– У мене після навчання склалася спочатку кар'єра. Тобто я працював в одеській дирекції "Райффайзен Банку Аваль" довгий час. Але потім один із моїх клієнтів на той час, по факту, запропонував мені посаду виконавчого директора в його компанії. Це була дистриб'юторська компанія досить велика. Ми займалися дистрибуцією напоїв і продуктів по Одесі й Одеській області всій. І потім із цим же партнером ми відкрили перший мій бізнес, можна сказати. Великий перший бізнес. Це була логістична компанія Pride Logistics. І працювали по наданню послуг доставки різних варіантів. Тобто це були і важкі автомобілі – 20 і більше тонн, – і були невеликі автомобілі, якими потрібно було сортувати й розвозити продукцію меншого об'єму.

Потім, за деякий час, вирішив, що пора все ж таки працювати за покликанням: займатися тим, що мені завжди подобалося. Це фінанси, оскільки я й дисертацію написав у цьому форматі. Знаєте, у мене дитяча мрія колись була така: я завжди хотів власний банк. Я собі думав, що в мене буде власний банк. Але потім я виріс, почав рахувати, розуміти, що таке банк, – і зрозумів, що банк я вже не хочу (сміється).

Тому що це дуже така, важка, історія. І не така вже й прибуткова, як здавалося. Знаєте, як у дитинстві? Ти думаєш: банк – значить, усі гроші в банку. Усе. Усе ж логічно, усе круто.

Після цього я відкрив із партнерами... Ми відкрили декілька фінансових компаній, за допомогою яких займалися інвестуванням у різні проєкти, стартапи в тому числі. Таким чином працювали. Отримали ліцензії Національного банку для цих компаній. І пропрацювали ми скільки? Два роки, напевно. Почалася широкомасштабна війна.

– На перший день широкомасштабної війни, повномасштабного вторгнення, ви були заможною людиною, маючи власний бізнес? Багатою людиною, я навіть більше скажу.

– Давайте так. Я відносив би себе ближче до середнього класу, напевно, усе ж таки. Тому що багата людина – це поняття досить категоричне, я б, напевно, сказав. Але жив я точно непогано, скажімо так.

– У вас прекрасна українська. Ви в дитинстві теж розмовляли українською? Чи ні?

– Оскільки я виріс і школу закінчував у селі, то в нас там був більше суржик, але ближче до українського суржику. Тому в мене можуть проскакувати навіть зараз деякі слова такі.

– Перший день повномасштабного вторгнення – яким він для вас був? І чи, до речі, ви розуміли напередодні, що війна неодмінно станеться?

– Я не вірив у це до останнього. Ви ж пам'ятаєте цей час. Із кожної буквально праски нам говорили, що "є розвіддані: бачимо, що Росія збирає війська на кордоні з Україною". Але я просто відмовлявся, напевно, у це вірити. Я був упевнений, що не буде ніякого повномасштабного вторгнення, що не може такого бути у ХХІ столітті. Ми ж маємо розвиватися, а не деградувати. Але я недооцінив дурість нашого сусіда. І Новий рік я зустрів... Новий рік? Вибачаюся. Бачите: новий рік – війна. Повномасштабне вторгнення.

– Це нове життя. Це не новий рік навіть, а нове життя.

– Нове життя – це точно. Зустрів я в ліжку. Я почув ці вибухи: які були в Одесі на той момент, – але я не надав значення. Мені телефонує мій друг і каже: "Усе, брат: війна почалася. Давай, потрібно... Щось будемо робити". І я такий спросоння: "Та яка війна? Це салюти за вікном якісь, хтось щось відмічає. Яка війна?" Тобто я відмовлявся вірити до останнього вже. А потім, коли [прогриміли] наступні вибухи, – уже було зрозуміло, що так.

– Що ви відчули, коли почули ці вибухи?

– Що я відчув? Знаєте, по-перше, важко було проаналізувати, що відбувається взагалі. Оскільки на той момент я ще не був військовою людиною, для мене це точно так же... Я почав відкривати Telegram-канали, новини, YouTube – дивитися, що відбувається. Почав набирати друзів, які дотичні до військової справи, казати: "Усе, давайте! Що там? Працюємо! Хто, де, куди, як? Куди мені їхати? Куди збирати речі?" Я маю на увазі, до якої військової частини. Не кудись за кордон, а де давати можна відсіч ворогам.

Чому вирішив приєднатися до лав ЗСУ, коли почалася повномасштабна війна? У мене й думок інших не було. Це був єдиний шлях, який я тоді розумів

– Ви знаєте, таких, як ви, людей чимало. І мені дуже цікаво психологічно намалювати портрет вашого покоління людей, які були заможними людьми – такий міцний середній клас, – які заробляли гроші, які жили... Я думаю, що ви прекрасно жили в Одесі. Бо Одеса створена для того, щоб у ній прекрасно жити.

– Саме так.

– І замість того, щоб кудись тікати за кордон, замість того, щоб ховатися чи ще щось, ви йдете до лав Збройних сил. Чому ви це зробили і як це відбулося?

– Це гарне питання. Знаєте, у мене не було на той момент думок інших. Це був єдиний шлях, який я розумів. Не було такого, що я піду вправо або вліво. Я знав, що мені потрібно йти прямо. Не стояв вибір: я не стояв на розпутті. У мій будинок прийшли.

Наша країна – це масштаб будинку. Якби прийшли в мій будинок, у якому я живу, його грабувати, вбивати, ґвалтувати – як би я реагував? Точно я б його захищав. І тут аналогія така з усією нашою країною. Це наша країна, ми тут народилися, ми тут живемо. Тут наші батьки, діти в багатьох, дружини. Як ми можемо допустити, щоб нас просто знищили?

– Ви знаєте, що цікаво? Я думаю, що зараз ситуація геть не така вже в Одесі, але! Я ж багато разів бував в Одесі, запитував в одеситів, і навіть із Михайлом Саакашвілі ми про це спілкувалися неодноразово. Михайло мені казав, що Одеса – 50 на 50: ватники й проукраїнськи налаштовані люди. І в Одесі мені казали люди, що приблизно половина населення Одеси якщо не чекає "русского мира", але вона співчуває росіянам. Як було, на вашу думку, в Одесі до початку повномасштабного вторгнення? Дійсно багато людей чекали росіян і "русский мир"?

– Знаєте, я не хочу в це вірити, думати про це. Завжди хочеться думати про краще. Але, на жаль, ті рухи, які були в Одесі... Я вам більше скажу: які і є в Одесі на сьогоднішній день. І не тільки в Одесі. Досить багато людей, які не розуміють до кінця, що таке Росія, що таке, коли вони приходять у будь-яке місто, у будь-яку країну. Тому мені дуже боляче, коли я бачу ці випадки навіть на сьогоднішній день, коли військовим в Одесі машини палять, коли неповагу виказують до військових, до людей, які кожного дня, кожної хвилини ризикують своїм життям для того, щоб Одеса могла продовжувати жити так, як вона живе на сьогоднішній день, – абсолютно мирним життям.

Так, іноді бувають, звичайно, удари ракетами, але тим не менш там немає війни. І не буде війни. Тому мені дуже цікаво, як будуть розвиватися події після того, як ми переможемо, у тій же Одесі й чи змінять одесити думку. Зараз мені судити важко, оскільки я там не буваю взагалі, у принципі. Тому як налаштовані мешканці Одеси – важко сказати. Але я хочу сказати, що моє коло спілкування, яке було і до повномасштабного вторгнення, і є зараз, не заставляє мене розчаровуватися. Я впевнений у цих людях. Якось так.

– Ваша перша бойова операція – ви пам'ятаєте її?

– Перша бойова операція мого взводу, коли я був ще командиром взводу, – це був оборонний бій. Ми тримали оборонні рубежі за Миколаєвом. Ми були прикомандировані ротно-тактичною групою до 59-ї бригади й виконували завдання разом із ними. На жаль, тоді в мене була перша втрата як у командира нашого побратима. Це була перша операція. Але я скажу, що більше на той момент ми просто сиділи в окопах і терпіли, як постійно розносять наші позиції й обстрілюють. Тобто спроб штурмувати противником не було на той час, але нас постійно намагалися вбити за допомогою мінометів, артилерії, танчиків, БМП. "Беха" виїжджала так близько, що просто працювала по нас крупнокаліберним кулеметом. Ми, на жаль, на той момент не могли ні з'ясувати точно, де вона знаходиться, ні її знищити.

Одесу чи Київ від окупантів урятувало не чудо. Це були наші люди, багато хто з яких уперше в житті бачив автомат

– Ви знаєте, я пам’ятаю ті перші дні російського наступу, коли росіяни зайшли до Херсонської області й коли здавалося, що вони зараз можуть зробити швидкий марш через Миколаїв, через Миколаївську область – і до Одеси. І до цього йшло. Тому що вони готували морську операцію, вони хотіли висадити десант. Це зараз ми розуміємо. Я згадую зараз, як я розмовляв із генералом Марченком, який керував миколаївським напрямком. Він мені таке розповідав про ті дні, що, зараз кажу, мені моторошно просто від спогадів про те, що він розповідав! Ви знаєте, я завжди кажу, що нашу країну, мій Київ, вашу Одесу врятувало, напевно, диво. Просто диво. Тому що все було проти нас тоді. І втрата української державності в ті дні була майже вирішеною справою для росіян. Як ви сьогодні згадуєте ті дні? Ви побоювалися того, що Одесу може спіткати доля Херсона?

– Знаєте, Дмитре, ви кажете: "Таке враження, що чудо якесь урятувало на той момент Одесу, Київ". Але це не чудо. Тут немає ніякого чуда. Це були мої побратими, посестри. Це були генерали: такі, як Марченко, – які керували цими операціями, які планували ці операції. Планували їх на коліні швидко максимально, у телефонних розмовах просто, наскільки це було можливо. Побратими й посестри, які брали до рук автомат, – багато хто в перший раз узагалі в житті бачив його. Чудо – це наші люди. Чудо – це наші військовослужбовці. Це ті люди цивільні, які стали до лав Збройних сил.

Саме тому нам вдалося утримати, стримати цю ворожу навалу на той момент. Так, великими втратами, на жаль, і з нашої сторони в тому числі, але вдалося стримати. Тому ми змогли вистояти. Я взагалі вважаю, що найбільша цінність нашої країни – це саме наша нація. Хоча багато хто зі мною буде не згодний, тому що до нації ще потрібно дорости. Народ, можна сказати. Народ – точно. Тому що право називатися нацією ми тільки зараз виборюємо, по факту.

Дніпро – одна з водних перешкод, яку в посібниках НАТО не рекомендують ніколи форсувати. Коли ми переможемо, усі посібники будуть переписані

– У вас були важкі бої у плавнях Дніпра й на херсонському напрямку. Дуже важко було?

– Знаєте, це таке питання… Чи дуже важко було? Це, напевно, нічого не сказати. Це постійна робота, це постійне несення служби просто разом зі смертю. От вона така ходить поруч із тобою. Ти з нею вітаєшся, коли прокинувся, якщо спав, прощаєшся, коли виходиш із задачі. Кажеш: "Так, точно не сьогодні. 100% сьогодні не твій день". Важкість цим операціям додає те, що в тебе є вода. У тебе є вода, і досить велика вода. Коли ми говоримо про Дніпро – за натовськими стандартами, це одна з водних перешкод, яку вони у своїх посібниках не рекомендують ніколи форсувати. А ми це робимо.

– А як просуватися?

– Якщо ми беремо класику війни, для нас що має бути? Що таке будь-який наступ? Це комплекс дій, який передбачає перевагу в повітрі, на воді й на суші. Про авіацію, я думаю, ми можемо не говорити взагалі. Про нашу, на жаль. Про кількісну перевагу – також. Про перевагу в артилерії – також. Про перевагу на воді – ну, у нас є човни. У нас є човни, які нам допомагають купувати й волонтери в тому числі, й самі купуємо. Тобто це, по факту, те, що в нас є для форсування.

Але найважливіше, що в нас є, – це бажання захистити свою країну й вигнати ворога звідси. Кожен клаптик землі – святий, він на сьогоднішній день политий кров'ю наших побратимів, посестер і цивільних людей. Тому, знаєте, ми творимо історію. Ми не програємо цю війну, не програли її ще до сьогодні. Тому що ми розуміємо, за що ми боремося. Що б у посібниках не було написано, у будь-яких книгах що б не було написано, вони будуть переписані після того, як ми переможемо. Там будуть аналізуватися наші операції, описуватися й приводитися як приклад. Як правильні, так і неправильні, можливо. Після війни з тим будемо розбиратися.

– А які були найбільші виклики під час звільнення правого берега Херсонщини?

– Найбільші виклики у звільненні правобережжя Херсонщини полягали в тому, щоб нав'язати противнику темп, не дати йому можливість додаткового замінування при відході й максимально швидко закріпитися на позиціях. Максимально закріпитися вже на правому березі й не дати йому в майбутньому можливості спробувати ще раз зайти на наш правий берег.

– Багато хлопців гинули на ваших очах?

– Коли питання про смерть моїх побратимів, то один – це вже занадто багато. Тому відповідати... Багато, так. Багато. На жаль, багато. Багато на моїх очах. Багато по рації, уже будучи командиром, керуючи операцією, чуєш їх, що вони "300", а потім їхні побратими повідомляють, що, на жаль, із нами вже такого й такого немає, на щиті – це дуже важко.

Одна з таких втрат моїх – дуже близьких мені, максимально, тому що це вже не просто побратим, бо це був мій товариш, мій друг, який був зі мною на кожному моєму бойовому завданні. Це Женя Лапчевський. На одному із завдань своїх на плавнях, на жаль, він загинув. І коли гинуть такі люди, ти розумієш, що ці люди мали будувати нашу країну в майбутньому. Вони мали жити, народжувати дітей, розвиватися. Це був воїн, який у 17 років пішов до лав Збройних сил України, у 18 підписав контракт. І з 2014 року до грудня 2021-го провоював – і потім уже списався по пораненню. У нього було безліч поранень. Почалося повномасштабне вторгнення – і він прийшов і знову вступив до лав Збройних сил України.

– Після всього, що ви бачили на полі бою, поза межами поля бою, ви плакали коли-небудь?

– Так. Давайте так: у мене котилися сльози. Просто йшли неконтрольовано, йшли сльози. Це були моменти зазвичай уже після завершення операцій, коли можна було просто побути наодинці, відійти від усіх. І декілька разів на похованні моїх побратимів під час спілкування з їхніми батьками, з їхніми близькими. Досить важка ноша. Досить важка ноша.

Ми сім місяців утримували плацдарм Кринки в максимальному оточенні. Позаду – вода, зліва, справа й попереду – противник.

– Плацдарм у селі Кринки. Узагалі слово "Кринки" знає весь світ. Ви втримуєте цей плацдарм уже скільки, скажіть, часу?

– На сьогоднішній день мій підрозділ уже не виконує завдання на Кринках. Ми отримали наказ – контрольовано відійшли із Кринків, наскільки це було можливо. Загалом ми утримували його, виконували завдання, сім місяців.

– Як вам вдавалося утримувати цей плацдарм?

– Для того, щоб розповісти про Кринки, давайте уявимо просто взагалі, що таке Кринки. Кринки – це плацдарм 2 км 800 м ширини і 900 м глибини. Це маленький населений пункт, який колись існував. Тому – як виконували там завдання? У максимальному оточенні. Позаду тебе – вода, справа – противник, попереду – противник і зліва – противник. І туди ще потрібно дістатися.

Але цей плацдарм... Знаєте, Дмитре, останнім часом, коли в мене є хоч трішки вільного часу, я можу погортати новини, подивитися. Є таке українське слово: вкурвлює мене, коли цивільні блогери й узагалі цивільні люди – багато хто розказує про те, наскільки ця операція потрібна була, не потрібна. Що вона була зовсім нікому не потрібною операцією. 

Я знаю, бачив, згадую, як героїчні наші військовослужбовці – 500 чоловік, умовно, які знаходилися на той час на Кринках, – наскільки вони показували, що таке українська армія, стримували 50 тис. резерву російської армії на той момент, які там Росія накопичила. Тому що вони вже почали і в Армянську додатково копатися. Вони думали, що ми ще звідти будемо заходити. Наскільки вони не вірили у свої сили, наскільки вони боялися нас.

Так, ми понесли там втрати. Але, Дмитре, давайте так: коли я виконував там завдання, мені теж ця операція взагалі не подобалася. Тому що не може подобатися те, де гинуть твої побратими, і таке інше. Коли у вас є багато проблем із забезпеченням, і противника більше, і Дніпро вам потрібно форсувати. Але наскільки вона потрібна була чи не потрібна, мають розбиратися військові, які володіють картиною в цілому, – розумієте?

Ми зараз із вами можемо подумати, що де б опинилася ця 50-тисячна армія, якби ми її на той момент ці сім-вісім місяців не стримували. Чи був би в нас наступ на Харків зараз, на Харківську область у такому форматі, як він є. Скільки б у нас тримався авдіївський напрямок і таке інше. Ми ж не знаємо, куди противник перекинув би цей резерв. І коли наші хлопці героїчно – просто героїчно! – утримували цей плацдарм, сковували таку величезну силу Росії, казати про те, що це не мало сенсу, не було потрібно?

Можливо, у них є якісь більші дані, ніж ми можемо думати, ніж про які я можу конкретно говорити. Але я вважаю – тим більше під час війни, – що єдина людина, напевно, кому на користь такі розмови, зараз сидить собі в Москві й радіє цьому. А може, не в Москві – не знаю. Але ви розумієте, про кого я говорю.

Втрати ворога у Кринках – мінімум один до восьми. У перші місяці в техніку з їхнім десантом летіло все. Деякі наші пілоти навіть сперечалися: "Це я перший встиг його уразити!" – "Ні, це мій дрон був перший!"

– Ви знаєте, пишуть про зниклих безвісти військових у Кринках. Давайте я вас запитаю. Я процитую "Слідство.Інфо". Вони писали про 788 зниклих безвісти у Кринках із посиланням на дані поліції. Чи є шанси, що ці люди живі? І чи є у вас підтвердження або свідчення щодо цього питання? Що ви про це можете сказати?

– Перше питання ваше було щодо того, чи є надія, що ці люди живі, які пропали безвісти. Якщо і так, то дуже маленька частина. Дуже маленька. На жаль, просто по факту, система так побудована, що ми не можемо вважати загиблим військовослужбовця, тіло якого ми не змогли евакуювати й забрати. А евакуювати тіла з розтрощених просто укріплених районів, підвалів і тому подібне – надзвичайно важко. Тому ми маємо таку кількість пропавших безвісти. Не виключено, звичайно, що якась невелика кількість із них знаходиться в полоні, але більшість – це точно наші втрати. Щодо самої цифри – я її ні спростувати, ні підтвердити не можу, тому що досить багато підрозділів виконували завдання на той момент на Кринках. Тому не можу нічого сказати.

– Які втрати техніки з обох боків у Кринках?

– Я якраз хотів сказати про це також свою думку. Про наші втрати. На жаль, війна – це досить цинічна кампанія, де реально гинуть люди з обох боків, гинуть військовослужбовці, на превеликий жаль. Але по-іншому у війні перемогти неможливо. І коли я бачу цифри, які приводять із нашої сторони, – наші втрати, зниклі безвісти, – я хотів би ще також, щоб нам показали цифри, а які ж втрати ворога були. Тому що це було б справедливо й логічно подивитися. Дмитре, я вам можу сказати: можливо, не зі 100-відсотковою впевненістю, але втрати ворога в найгіршому випадку – мінімум один до восьми. Мінімум.

А давайте ще згадаємо, що в нас усе ж таки був не оборонний, а наступальний бій. Це був повноцінний наступ із метою утримування плацдарму в подальшому. Коли наші сили мали бути хоча б у три, а краще в п'ять разів більші від противника, для того, щоб досягти успіху. А ми реально такою кількістю вмотивованих військовослужбовців змогли перебити величезну кількість противника. Якщо ви бачили знімки з дрона. Вони є досі. Я вам скажу, що своїми очима коли ти бачиш, коли... Не знаю, у вас можна казати "п...дори" чи ні?

– Можна. Вони ж п...дори.

– Вони п...дори, так. Коли п...дори біжать по тілах своїх же ж побратимів... Це в нас побратими. Я думаю, що в них немає такої історії. І продовжують просто рухатися. Кількість, яку ми знищили там противника, – вона, напевно, може, у 10 разів реально більша, ніж наші втрати. Так, кожен наш військовослужбовець вартий узагалі всіх їх, але тим не менше. Це війна.

А щодо втрат противника, то противник спочатку... Вони ще пробували залітати технікою, закидувати десант свій на техніці перші, напевно, три місяці десь. У ту техніку летіло, я вам скажу, просто взагалі все, що можливо: усі дрони, які в нас були. У нас була прикута туди увага. Деякі пілоти між собою навіть сперечалися: "Ні, я перший встиг його уразити!" – "Ні, це мій дрон був перший!" – "Ні, це мій був перший!"

Я б не сказав, що в них там прямо величезні втрати техніки, тому що вони за деякий час перестали просто взагалі використовувати техніку для того, щоб наступати. Використовували свій самий дешевий ресурс – це своїх військовослужбовців.

І ще до якості військовослужбовців. Звичайно, траплялися взагалі різні категорії. І зеки в тому числі, яких мобілізували. Але хочу нагадати, що проти нас стояли і морська піхота, і ДШВ російські. Тобто це були підготовлені військовослужбовці, які вміли воювати. І коли ми просто змушували нести їх шалені втрати, що їм доводилося ротувати свої військові частини, які ведуть наступ, – це великий результат.

Чому про це ніде в медіа ніхто не говорить? Чому цієї комунікації немає: що не бездарна, не нікому не потрібна смерть кожного з наших побратимів? Ось що важливо, ось що постійно важко говорити.

А коли якісь розборки в генералів: хто віддавав які накази, які не віддавав, – також розбиратися мають військові. Є люди, які в цьому мають розбиратися. Точно не блогери, повірте. Ну ніяк! Не бачать вони всієї картини, і я її також не бачу. Але я точно бачу те, що ми нищили там противника. Те, що наші хлопці показували неабияку хоробрість і показували результат, що саме головне. Так, важка операція. Так, річка. Так, форсування. Так, недостатньо ми були там забезпечені й укомплектовані для цього тими ж самими човнами і таке інше. Так, коли я там знаходився, мені теж казали, що це настільки безглуздо й нікому не потрібно і "нащо ми тут знаходимося?".

Але коли ти починаєш... трошки вистигаєш і починаєш про це нормально думати, логічно, то нехай визначиться потім. Потім, зараз – не знаю. Є спеціальні військові органи, які мають визначити, чи потрібна була ця операція, чи не потрібна. Але ще раз просто хочу на цьому наголосити, тому що для мене це важливо: казати, що наші хлопці загинули там на не потрібній нікому операції... Та ми американську зброю отримали в результаті всіх перемовин тільки завдяки тому, що ми показували такі результати, – розумієте? Це ж також важіль, який додавав нашому військово-політичному керівництву аргументів для того, що ми маємо її отримувати.

– Артеме, які основні уроки можна винести з оборони Кринків і чи вплинули ці уроки зрештою на подальшу воєнну стратегію ЗСУ?

– Мені важко говорити про стратегію ЗСУ. Я – командир батальйону. Я виконую задачі у своїй смузі, які визначає мені командир бригади. Тому зробити висновок... Я вам можу відповісти за себе і за свій батальйон. Я точно зробив багато висновків – і наші хлопці – для того, щоб форсувати в майбутньому. А я думаю, що ми все ж таки будемо форсувати Дніпро. Не знаю, коли, як, на якій ділянці, але точно будемо. Висновків зробили більше, ніж достатньо. Це точно. Я сподіваюся, що в нас буде, по-перше, більше часу на підготовку, по-друге, набагато краща комплектація для того, щоб виконувати такі операції.

Проблема не в тому, що ми не демобілізуємося, – проблема в тому, що ми не укомплектовані

– Більшість ваших побратимів скільки вже на фронті без демобілізації?

– Більшість моїх побратимів – від початку. Від самого початку. Тобто понад 2,5 роки.

– Кажуть депутати про підготовку закону про демобілізацію. Інші кажуть – і Стефанчук, до речі, голова Верховної Ради, каже, – що жодна країна, яка воює, не проводить демобілізації. Що про це думаєте ви?

– Я повторюся, напевно. Недавно схоже питання задавали журналісти The New York Times. Знаєте, що я вам скажу? Питання не стоїть у мого особового складу – у мене конкретно люди, за яких я можу говорити, – про демобілізацію. Нам не потрібна демобілізація. Нам потрібна просто укомплектована військова частина наша, наші сусіди, суміжники – для того, щоб ми могли просто давати людям хоча б у зоні бойових дій трошки більше часу на відновлення. Не так, що в мене немає можливості іноді відправити військовослужбовців у відпустку, тому що деякі позиції залишаться з мінус одним військовослужбовцем. Ось у чому проблема.

Проблема не в тому, що ми не демобілізуємося, – проблема в тому, що ми не укомплектовані. Це не дає можливості робити ротації як усередині підрозділів, так і у Збройних силах у цілому. Це основна проблема.

– А як ви взагалі оцінюєте закон про мобілізацію? Ви відчуваєте, що він уже запрацював?

– Ні, не відчуваю. Не відчуваю, на жаль. Люди, які до нас приходять на сьогоднішній день, – це військовослужбовці, яких залучає до Збройних сил України наш рекрутинговий центр, який працює безпосередньо. Але тут теж є нюанс. Я думаю, що все ж таки багато хто зараз не чекає повістку, розуміючи, що все одно він її отримає. І, працюючи на випередження, іде до підрозділу, якому довіряє. Тому якщо з такої точки зору подивитися, то я думаю, що працює.

А взагалі я не дуже задоволений, знаєте. Ми то плануємо всіх призивати, то не знаємо, кого призивати, бо економіка стане, то взагалі не розуміємо, скільки людей ми можемо на місяць, яка пропускна можливість наших навчальних центрів. Знаєте, у мене таке враження, що загалом картинки просто ніхто не дивиться, не думає про це. "Давайте призвемо 100, 200, 300 тис.!" А що ми з ними будемо робити? Як ми їх навчимо? Куди ми їх віддамо: у які підрозділи? Це комплекс дій. Я вам скажу: якби військові так воювали, як наші законодавці й таке інше ставляться до своїх завдань, то того чуда, про яке ви казали, не трапилося б. Тобто це просто жах!

І ще із цією темою теж постійно ця історія: що "ми маємо мобілізувати, маємо набирати людей", – і, на жаль, це покладається зараз на командирів військових частин. Тобто в мене складається таке враження, що... Наприклад, я. "Артеме, якщо ти хочеш захищати свою країну, іди і знайди собі людей, які будуть воювати, іди і знайди, чим їм воювати, на чому їм переміщатися, – і тоді ти будеш воювати й захищати країну. А якщо нам здасться, що ти якось не так захищаєш свою країну, то ми тобі догану випишемо". Ну, наприклад. У мене немає жодної, але це просто якось так виглядає.

– Скажіть, будь ласка, як ви мотивуєте своїх підлеглих? Що ви їм кажете? Що ви їм, може, обіцяєте, щоб вони раз за разом ішли в бій?

– По-перше, у мене батальйон високомотивований сам по собі людьми. Але з кожною годиною, із кожною задачею, із кожною втратою ми стаємо стомлені – розумієте? І я вважаю, що, напевно, основна мотивація в батальйоні – це чесність. Чесна розмова з побратимами постійно. Знаєте, у мене є така історія. Коли вони кажуть: "Ні, усе, командире: ми не підемо більше на цю задачу. Ми не вивозимо, ми стомилися". Крайнім моїм аргументом є такий: "Ну що, давайте здамося? Усе, закінчилася війна. Програли – усе, розходимося. А які в нас варіанти?" І ми починаємо просто. Кожен бере себе в руки – і починаємо працювати далі.

Тим більше, що кожен із них знає, що які б задачі я їм не ставив... Напевно, у мене ще не було задач на якихось ділянках, на які я не виходив би з ними, із частиною своїх військовослужбовців, – не виконував би задачі сам. Тому вважаю, що гарна мотивація мотивувати особовий склад – це власним прикладом показувати, що ці задачі можна виконувати. Кринки, до речі, у тому числі.

Чомусь у цивільних поширена думка: "Якщо я піду служити – я одразу штурмовик і піду штурмувати окопи". Та не працює це так!

– Артеме, а що ви порадите... Що б ви порадили цивільним громадянам, які вагаються приєднуватися до Збройних сил України?

– Я б порадив, поки є в них така можливість, обрати військову частину, де служити. Точно в кожного є знайомий, друг, брат, сестра, які служать у військових частинах. І, не втрачаючи часу, призиватися зараз до військових частин, а не чекати на те, що хтось урятує їх. Хтось виграє. Хтось виграє війну, хтось напише кращі закони, хтось щось зробить. Потрібно зараз уже шукати собі військову частину, поки у вас є така можливість, для того, щоб вступити в неї й нести там службу, не втрачаючи час. Тому що, якщо ворог прийде до вашого міста, буде вже пізно. Ви будете ненавчені, ви будете самі. І це буде прямо дуже погано. А маючи можливість зараз вступити, наприклад, до мого батальйону... Запрошую всіх! 220-й, 126-та бригада. Коли ви вливаєтеся в колектив, який уже довгий час воює, вас і навчать швидше, і період адаптації у вас швидше пройде. Від рівня навченості поряд із вами військовослужбовців, побратимів залежить і ваша виживаність у тому числі.

І ще раз хочу наголосити на тому, що... Чомусь у цивільних [поширена думка]: "Якщо я піду служити – я одразу штурмовик, у штурмовій роті. Усе, я піду штурмувати окопи". Та не працює це так! В армії є досить багато професій.

Для того, щоб п'ять чоловік пішли штурмувати, 45 мають сидіти в тилу й підготувати їх до цього, підготувати цю операцію. Ще є безпілотні системи, аеророзвідка й таке інше. Будь ласка, ідіть. Я в себе в батальйоні... Оскільки я в колишньому бізнесмен, знаєте, я намагаюся бачити таланти в людей і використовувати їх там, де вони будуть використовувати їх. Звучить грубо, але я не людей мав на увазі, а їхні таланти. Використовувати ці таланти там, де вони принесуть найбільше користі.

Наприклад, якщо в мене є військовослужбовець, який ще досить молодий хлопець, він усе життя грав у комп'ютерні ігри, то мені не треба, щоб він штурмував окоп. Він чудово буде управляти FPV-дроном і знищувати противника. Це просто як приклад. Тому ви не обов'язково будете штурмовиками. Приєднуйтеся до лав Збройних сил. Чим більше нас буде, чим більше в нас буде можливості й відпочити, й зібратися із силами, тим швидше ми переможемо в цій війні.

Поки існує наш дебільний сусід, перемогою ми не можемо назвати навіть вихід на кордони 1991 року. Це буде тимчасова перемога. Вони зберуться із силами і знову підуть у наступ. У них це в генах

– Ви знаєте, велика кількість так званих диванних експертів розмірковує, лежачи на своїх диванах, про те, що таке українська перемога. Я так переконаний, що доцільніше запитати про це саме в таких людей, як ви. От я зараз у вас запитаю. Що таке для вас наша перемога?

– Наша перемога? Як для країни в цілому, наша перемога – це момент, коли перестане існувати Російська Федерація. Поки в нас існує такий дебільний сусід – на жаль, перемогою ми назвати не можемо. Тимчасовою – так. Я вам скажу більше: навіть звільнення земель до кордонів 1991 року.

І якщо Росія продовжує існувати, це буде тимчасова перемога. Вони зберуться із силами і знову підуть у наступ. Це однозначно. Це однозначно. У них вшито просто в генах це – розумієте? У них прям у генах. Ми беремо полонених на Кринках. На Кринках, Херсонська область. Ти питаєшся: "Що ти тут робиш?" – "Я пришел защищать родину". – "В Херсонскую область ты пришел защищать родину?"

Я не кажу про їхній інтелектуальний склад, це зрозуміло. Але глобально вони впевнені в тому, що вони йдуть і роблять правильні речі.

Немає ніяких передумов для того, щоб гаряча фаза війни закінчилася цього року

– Мені здається, виходячи з інформації, яку я маю з різних джерел, наших і західних, що гаряча фаза війни має закінчитися цього року. Що думаєте про це ви?

– А я думаю, що це не має жодного сенсу і ніяких передумов для цього. Противник зараз знаходиться в наступі. Для чого потрібні їм ці перемовини? Я не знаю. Чим нам доведеться пожертвувати для того, щоб ми закінчили цю гарячу фазу? Я приблизно розумію: щоб ми віддали ще частину наших територій і таке інше. Але ми не можемо на це погодитися. Тому що я не те що не впевнений – я впевнений у протилежному. Я впевнений, що ми як держава не використаємо цей час для того, щоб підготуватися краще.

– Згодний.

– Ми не використаємо. Ми розслабимося. Ми вже розслабилися. Цивільне наше суспільство, у тому числі й політичне, я бачу, у великому масштабі вже розслабилося. І оці розповіді про те, що, знаєте, "ми зараз усіх переможемо, ми перемагаємо, ми й там у наступі, й тут у наступі"... І ми таким чином розслабили наше просто суспільство. А уявіть, якщо в нас буде хоча б якийсь час перемир'я взагалі. Там ми повністю розслабимося.

Мені стає моторошно, коли думаю, яким буде життя після війни

– Я певен у тому, що ви не можете не думати про те, яким буде життя після війни. Ви часто про це думаєте?

– Не часто. На жаль, у мене не так багато розумового ресурсу, щоб думки відволікати ще на це, але це правда. Але коли думаю про це, знаєте, мені стає не те щоб страшно, але трохи моторошно, напевно. Тому що держава на сьогоднішній день ніяк не готується до того, як ми будемо жити після війни. Таке враження, що ми живемо одним днем. Це якби ми планували операції так – на один день. Сьогодні спланували щось, а що там буде завтра – будемо розбирати завтра. Я не кажу, що так не буває: так теж буває. Тому – яке буде життя після війни?

Взагалі ця фраза "після війни"... А коли після війни? Через п'ять років, через 10 чи, можливо, через 15, чи через рік? Я думаю, що потрібно буде звертати на це увагу і думати про це конкретно нам, військовослужбовцям, уже в той момент, коли це "після" настане. Тому що як я можу запланувати, чим я буду, наприклад, займатися далі, якщо війна закінчиться через 15 років? Якою на цей час буде держава, яким буде суспільство?

Це досить важке питання. А от державі слід зараз уже думати про те, чим будуть займатися військовослужбовці, які повернуться з фронту. Тому що більша частина демобілізується однозначно. І більше того, зараз проблеми в тих побратимів, які, на жаль, після поранення списуються по здоров’ю і таке інше. Їм важко себе знайти в житті. Тому це один із великих таких пластів роботи для нашої держави на сьогоднішній день, однозначно.

– Бачите, деяка кількість політиків – горе-політиків, я вважаю, – вже розмірковують лише про те, якими будуть вибори, як вони будуть у цих виборах задіяні, які вони бонуси отримують тощо. Ви особисто розмірковуєте над тим, чи піти в політику? І взагалі, чи треба військовим іти у велику політику?

– Важке досить питання, Дмитре. Я думаю, що, по-перше, багато військовослужбовців, які могли б принести багато користі державі в політиці: будучи в політиці. Чому я так вважаю? По-перше, це люди, які повністю показали, що вони готові на все для того, щоб захистити і зберегти свою країну. А, напевно, це найважливіше. І ця людина прийде і буде чесно виконувати свої обов’язки заради країни, за яку вона віддала частину свого здоров’я, за яку віддали життя його побратими, за яку він ризикував кожного дня життям.

І я думаю, що чесність таких політиків буде набагато вищою, ніж чесність політиків, які в нас є на сьогоднішній день. Я думаю, що можна так сказати. Але я розумію, які будуть аргументи проти цих моїх слів: що не кожен військовий буде хорошим політиком і таке інше. Це теж правда. Тому я не говорю про всіх. Я просто кажу, що є частина, які можуть виконувати ці задачі і після війни. І повірте, будуть виконувати це з таким поривом, з такою жадобою до того, щоб зробити краще в цій країні, за яку вони воювали, за яку вони проливали кров… І тоді, можливо, у нас буде результат. Можливо, в такому форматі у нас і буде результат.

Щодо вашого питання особисто про мене – я не маю відповіді. На жаль, я не маю відповіді на це питання. Тому що в мене буває, знаєте, подивлюся якісь новини – і в мене просто взагалі... У мене не на війні опускаються руки, а опускаються від того, що я бачив у тилу, – розумієте? Можете собі уявити просто.

Під час війни ніяких виборів бути не може.

– Цікаво, а як сприймуть військові, ви особисто як сприймете те, що під час війни, якщо вона, не дай боже, затягнеться, будуть відбуватися вибори президента, Верховної Ради, якщо переважна більшість військових, я так думаю, не зможе навіть проголосувати?

– По-перше, не зможе проголосувати, по-друге, не зможе прийняти участь у виборах. Я маю на увазі, як кандидати в ті чи інші райони, селища, Верховну Раду. Тому, звичайно, я вважаю, що під час війни ніяких виборів бути не може.

І з причин, які ми зараз з вами проговорили, і також із тих причин, що... Ви можете собі уявити: якщо зараз ми бачимо, що багато політиків уже думають не про війну, а про те, як їм підняти свої рейтинги, що буде?.. Про нас узагалі забудуть. Ми будемо десь на лінії фронту, на лінії зіткнення, будемо собі воювати, як у нас виходить. А всі будуть займатися політикою. Будуть займатися виборами, своїми рейтингами – і вся увага буде направлена туди. І уявіть, як ми будемо виглядати на міжнародній арені. У нас іде війна, а ми займаємося просто клоунадою, вибачте. Ми бігаємо, доказуємо, дебати влаштовуємо.

Я точно не хотів би передати війну наступним поколінням. А в нас є такий ризик.

– Артеме, а яким ви взагалі бачите післявоєнне майбутнє України? Якою буде наша країна після війни, на вашу думку?

– Я думаю, що після війни ми нарешті зможемо назвати себе нацією, по-перше. Я дуже сподіваюсь... Давайте так: я випишу картинку, яку я б хотів бачити, яка є в моїх думках. Тому що я ж не Нострадамус, на жаль, – я не можу знати, якою вона буде по факту.

Я б хотів бачити нашу країну країною, не з якої виїжджають люди, а в яку хочуть приїхати навіть іноземці – і жити тут. Тому що тут є можливості, тут є інфраструктура, тут є культура, що в першу чергу надважливо. Тут є історія. Це країна-переможець, яка після війни не почала жити гірше, а після війни почала квітнути, почала відбудовуватися. Створила максимально лояльні умови для того, щоб іноземний капітал сюди заходив, для того, щоб могли іноземні компанії працювати. Тому що цей потік коштів допоможе нам максимально швидко розбудуватися, відбудуватися і процвітати далі. І це країна, на чолі якої і президент, і політики стоять, які люблять свою країну по-справжньому, які прийшли їй по-справжньому служити: як кожен військовослужбовець, який на сьогоднішній день служить.

Ніхто з військовослужбовців... Давайте так – переважна більшість. Ніхто не прийшов і не думав про погони, звання, нагороди. Ми прийшли для того, щоб захищати свою країну. Тобто це той порив, який є і який збережеться, коли, дасть бог, ми зможемо щось змінювати в цій країні, приймати закони, приймати рішення. От такою я бачу Україну насправді, якою я... Я і так нею пишаюсь, але якою я буду пишатися ще більше.

– Які цінності та уроки, може, війни ви б хотіли передати наступним поколінням українців?

– Наступним поколінням українців я б не хотів передати війну. А в нас, на жаль, є такий ризик. Але точно не хотів би передати війну. Тому ми зробимо все, що від нас залежить, усе, що можливо, для того, щоб не передати війну.

– Артеме, ви знаєте, я хотів би вам подякувати, звичайно, за інтерв’ю. Але не за інтерв’ю передусім – за те, що ви є. За те, що ви і такі хлопці, як ви, – успішні, в яких перед війною було таке яскраве майбутнє: в кого – в бізнесі, в кого – в навчанні, в кого – деінде, – що ви взяли до рук зброю і пішли захищати свою країну. Я впевнений, що в нас усе буде добре. Але я впевнений, що в нас буде все добре передусім завдяки вам. Можна казати ЗСУ, але ЗСУ складається з окремих бійців, окремих хлопців: таких, як ви. Тому від усіх наших глядачів (просто в них нема такої можливості, в мене вона є) я хочу вам подякувати. Тисячу разів подякувати за те, що ви вчинили. За те, що ви стали, просто міцно стали і захистили собою свою країну.

– Дякую за такі слова, Дмитре. Дякую. Але я хочу ще раз сказати, що і вибору іншого не було у нас, і немає.

– Я хочу лише, щоб ви жили, щоб ви вціліли, бо ви дуже потрібні новій Україні. Новій, післявоєнній Україні. Слава Україні!

– Героям слава!