"Чому собака, кінь і щур живуть, а ти не дишеш": Курбас – унікальний прецедент в українській культурі
130 років тому народився видатний український режисер, актор, публіцист, драматург, теоретик і реформатор сцени Лесь Курбас. 80 років тому в листопаді 1937-го він був розстріляний на Соловках серед 290 представників української інтелігенції. Видання "ГОРДОН" розповідає, як Курбас творив принципово новий театр, чому його категорично не прийняла українська інтелігенція і навіщо будь-яку згадку про нього старанно знищував не тільки сталінський режим, але і батьківщина режисера – Галичина.
Свій останній спектакль на волі – трагедію Шекспіра "Король Лір" – Курбас ставив у Московському єврейському театрі в Соломона Міхоелса.
"Найменшеньку мою повішено. Нема, нема життя!
Чому собака, кінь і щур живуть,
А ти не дишеш? Ти довіку вже
Не прийдеш, не воскреснеш, мила доню!".
До цього моменту він сам уже був Ліром – засліплений власним ідеалізмом, зраджений найближчими соратниками і учнями, вигнаний з української сцени, викинутий зі свого театру, позбавлений справи життя. Поставити не встиг. Арешт, тюрма, вирок, Соловки, урочище Сандармох. До кінця днів він так і не відрікся від ленінських принципів і більшовицьких амбіцій, просто всю цю зміну віх Курбас бачив інакше, ніж його кати. Для нього перебудова суспільства була пов'язана з прийдешнім розкріпаченням людства і царством справжньої свободи. Як справжній романтик він жодного разу не засумнівався у перевагах нового перед старим, революційного перед консервативним, прогресивного перед віджилим.
Він взагалі перебував у перманентному конфлікті нового зі старим – з самого початку Курбаса категорично не прийняла українська інтелігенція, яка плекала мрію про незалежність, національний культурний розквіт і спускалася з цією мрією в могили. "Ми тільки курбасовщіну розвели! Типове "чего изволите" під покровом революційності. Старе хороше вбили та й на цьому заговіли, а українського театру як не було, так і нема", – журився історик літератури, академік і публіцист Сергій Єфремов, який обіймав з червня по липень 1917-го пост генерального секретаря у справах національностей в Українській Народній Республіці.
Новітня ж радянська інтелігенція спершу згуртувалася навколо курбасівського театру, у якому майже весь репертуар був заточений під революційну етику і естетику, а потім мовчки відступила. Ну а новітня влада досить швидко збагнула, що промахнулася з українським реформатором, який найменше планував її обслуговувати за принципом "Чего изволите?".
Це був момент, коли наше убозтво оголилося у всій своїй наочності
Безумовно, Курбас в українській культурі – унікальний прецедент. Леся Степановича традиційно називають реформатором, але, по суті, він нічого не реформував і не відновлював, а створював принципово новий театр. Якщо, звичайно, розуміти театр як явище і важливу частину культури. До нього український театр існував у жорстких етнографічних межах селянського побуту і похмурого історизму, ще з тих часів, коли йому забороняли все, що можна заборонити, включно з перекладними текстами.
Остап Вишня одного разу зауважив: якби Садовський, який запросив Леся в Київ, знав, чим усе закінчиться, то, як Тарас Бульба, скочив би на коня і розрубав молодого артиста до самого сідла. Власне, те, чого не зробив Садовський з Курбасом, Курбас зробив з тим, що вважалося тоді українським театром. Інша річ, що вже у XXI столітті, на 26-му році незалежності, наш театр воліє йти за Садовським, а не за Курбасом. Теж, можна сказати, традиція.
"Це був момент, коли наше убозтво оголилося у всій своїй наочності", – писав у 1912-му році театральний критик Чарнецький про виставу "Сонце Руїни" з історичної трагедії Василя Пачовського, де Лесь грав гетьмана Дорошенка. Щоправда, самому виконавцю рецензенти віддали належне: "Заслуга його тим більша, що роль Дорошенка важка і невдячна, а написана так важко, що мимоволі виникало відчуття: ще хвилина – і наш артист безсило впаде на сцені".
Наш артист безсило впав лише одного разу – в урочищі Сандармох Карельської АРСР, а весь відведений долею час несамовито працював і так само несамовито вірив у духопідйомну силу мистецтва, у те, що людина заслуговує кращої долі, ніж тяжкість і невдячність. "Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне – тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати".
Олександр-Зенон Курбас народився 25 лютого 1887 року в містечку Самбір в сім'ї артистів Ванди Адольфівни та Степана (Стефана) Пилиповича Курбаса (сценічний псевдонім Яновичі), був старшим із чотирьох дітей (Корнилій, Нестор і Надія не дожили до юнацьких років).
Треба сказати, розтиражовані офіційні біографії Леся Степановича помітно суперечать наявним фактам і тій інформації про його сім'ю, яку можна вважати достовірною. Мовляв, батько Леся був мандрівником, артистом, багато і важко працював, підірвав здоров'я, через що рано залишив сцену, опинившись на утриманні батька-священика, і помер у 46 років. Тому мати майбутнього режисера взяла з сина клятву, що він і думати забуде про акторство, поки не здобуде пристойної освіти. Про клятву, найімовірніше, ішлося, і син її дотримався, хоча більшу частину часу навчання у Відні та Львові присвячував сцені. В анкеті 1925 року на питання: "Де навчалися професії?" – Курбас вкаже: "Відень, драматична школа".
На похороні батька Лесь ішов за труною не з близькими родичами, а серед тих небагатьох, хто проводжав Стефана Курбаса в останній шлях. Батько безпробудно пив, що в підсумку спровокувало низку психічних зривів, через що він і пішов з театру, де грав в основному героїв-коханців. Мати про своє особисте життя неохоче розповідала навіть невістці Валентині Чистяковій.
Радісного було мало: бідність, безпритульність, кочування, смерть дітей, пияцтво чоловіка, скандали, зради. Українську мову Ванда Адольфівна знала погано, тому частіше сиділа на касі і продавала квитки, ніж брала участь у постановках. Нічого дивного, що для єдиного сина вона бажала іншої долі.
Про матір Курбаса Ванду Адольфовну Тейхман відомо небагато і майже нічого про її батьків та походження (метрика так і не знайдена). Ванда вчилася у восьмому класі Коломийської гімназії, коли в місто приїхав на гастролі театр "Руська бесіда". Тоді й познайомилася з молодим артистом Стефаном Курбасом, кинула навчання, захопилася сценою, у 19 років народила первістка.
Леся хрестили майже через рік після народження (про дату народження та хрещення є документальні свідоцтва), випадок на той час небувалий, новонароджених у Галичині хрестили відразу ж. Дитяча смертність була дуже високою, і немовля, яке померло нехрещеним, вважали страшним гріхом батьків. Крім того, метрика хрещення була основним документом дитини, на підставі якого брали в школу і гімназію, тому просто так нею не нехтували. Для цього потрібні вагомі причини.
Чи не смішно бачити такого рангу драматичного артиста, як Курбас, у якого немає ніякого голосу, але який повинен – хочеш не хочеш... а співати?
Різниця між датами народження і хрещення могла бути зумовлена тим, що Ванда і Стефан жили, як зараз кажуть, у цивільному шлюбі, або, як тоді казали, "на віру". Для того щоб зареєструвати стосунки, неповнолітньому Стефану (повноліття чоловіків наставало у 24 роки) потрібен був дозвіл батька. Хрестити ж дитину, народжену поза шлюбом, означало офіційно визнати її незаконнонародженою. У таких метриках вказували тільки матір, а ім'я немовляті давав священик. Через рік Стефану виповнилося 24, додаткових дозволів уже не потрібно було, вони зробили документ синові і оформили шлюб. У метриці хрещення Леся Ванда Адольфівна чомусь вказала ім'я свого батька як Іван.
Не знаю, чи проливають ці відомості яке-небудь додаткове світло на трагічну долю видатного українського режисера, але вважаю, що карамельні біографії, які йому завзято з деяких пір складають, – сумнівна пам'ять. Особливо зважаючи на те, що деякі факти і подробиці його життя стали відомі лише на початку 60-х, обставини смерті – набагато пізніше, а до цього будь-яку пам'ять про Курбаса старанно знищував не тільки сталінський совок, але і батьківщина режисера – Галичина, яка не пробачила йому співпраці з більшовиками. Незважаючи на тривалу дослідницьку роботу, сьогодні основний корпус текстів про Леся Курбаса становлять спогади – самі розумієте, те ще джерело.
У 1907-му Лесь закінчив гімназію в Тернополі, потім поїхав вчитися до Відня, де став вільним слухачем філософського факультету тамтешнього університету. У Відні тоді існувало кілька українських товариств, які серед іншого давали урочисті вечори і показували аматорські вистави. Плюс місцеві театри і драматична школа.
У 1908-му помер батько, і Лесь перевівся у Львівський університет, де взяв курси німецької та української філології, польської поезії та спецкурс "пісні Нібелунгів".
У 1909-му його ім'я вперше з'являється в пресі як постановника п'єси Євгенія Чирікова "Євреї" у Драматичній комісії Українського студентського союзу. П'єса Чирікова була тоді досить популярна, у Росії відбувалися погроми, "Євреїв" ставили в Берліні по-російськи, у Відні – по-німецьки, вистава Українського студентського союзу спершу називалася "Жиди", одну з головних ролей у ній грала Марія Заньковецька.
Про цю постановку збереглася детальна рецензія, автор якої висловлював сумніви щодо доречності порушеної теми. "В нас отсі всі питаня не мають актуальності, і ми з жидівською інтелігенцією в товариськім житю майже не сходимся, ані не торкається нас питання християнсько-жидівського подружя. Ані справа погромів безпосередньо нас не обходить. Через те, мабуть, на нашій публіці штука ("спектакль". – "ГОРДОН") не робить такого вражіня, а пересічна публіка, мабуть, і не дуже розбирається в тих питанях. В російській і слово "жид" має образливе значінє, а не образливим терміном є слово "єврей". І то значінє дуже остре і для всіх зрозуміле".
Курбасу запропонували переробити вже готовий спектакль, і протягом кількох днів він випустив свій варіант під назвою "Євреї", де зіграв ще й роль Нахмана.
Перше, що вразило майбутнього реформатора в Києві, – практично російськомовне місто
1 липня 1910 року Лесь узяв участь у демонстрації студентів, які домагалися відкриття у Львові українського університету, під час якої вбили голову Драматичної комісії Адама Коцка. Серед затриманих 127 студентів був і Курбас, чиї університетські слухання на цьому завершилися.
У 1912-му він трохи попрацював у гуцульському театрі Гната Хоткевича, де неграмотні селяни заучували ролі з голосу та грали самих себе у п'єсах самого Хоткевича. Потім виникла "Руська бесіда" із трупою з 60 осіб і досить різноманітним для того часу репертуаром: окрім "Наталки Полтавки" та "Не ходи, Грицю, та й на вечорниці", траплялися несподівані постановки на зразок п'єси "Чорна Пантера і Білий ведмідь", написаної під впливом Генріка Ібсена.
Курбас грав там усе, що давали: і фарсові ролі, й у водевілях, і співав, і танцював. "Чи не смішно бачити такого рангу драматичного артиста, як п. Курбас, у якого немає ніякого голосу, але який повинен – хочеш не хочеш... а співати?". Гетьман Дорошенко виявився останньою його роботою в "Руській бесіді". Почалася Перша світова, театр прифронтової смуги в Тернополі, до якого прилучився Курбас, ставив українську класику граного-переграного репертуару, а потім Михайло Садовський запросив Леся в Київ.
Перше, що вразило майбутнього реформатора в Києві, – практично російськомовне місто. Курбас знав кілька мов, цілком стерпно читав і писав по-російськи, але робота в театрі вимагала більшого, зокрема регулярного спілкування з місцевою інтелігенцією, і тоді він як слід зайнявся мовою. Власне, із російською культурою Лесь Степанович почав знайомитись у Києві.
У першому стаціонарному українському театрі Садовського вперше по-українськи поставили "Ревізора" Гоголя та "Тепленьке місце" Островського, також ішов "Камінний господар" Лесі Українки, п'єси Михайла Старицького, Степана Васильченка, Володимира Винниченка, опери, оперети, але основної репертуарної лінії не було, зате все більше з'являлося бенефісніх штучок і всіляких капусників. Сучасної, особливо європейської, драматургії Садовський уникав, із трупи стали йти актори, Курбас, який мріяв про власний театр, уже через два місяці після приїзду до Києва почав створювати свій колектив, на базі якого й був заснований Молодий театр, що проіснував із 1917-го по 1919-ий.
Із майбутньою дружиною Валентиною Чистяковою Лесь Курбас познайомився у 1918 році. Валентина народилась у сім'ї соліста Великого театру, яка після революції втекла з більшовицької Москви у Київ. 18-річна Чистякова (Курбас був старший на 13 років) займалась у балетній студії на Прорізній, де тоді ж давав вистави Молодий театр. Протягом усіх років замовчування імені Курбаса Валентина Миколаївна зберігала пам'ять про чоловіка, збирала відомості про нього, у 90-і випустила спогади.
Молодий орендував будинок Театру Бергоньє (поруч із цим місцем, на Прорізній, 8, у 2002-му встановили пам'ятник Курбасу), давав по одній виставі на тиждень і за два неповні роки випустив 19 постановок. Щось до публіки так і не дійшло – наприклад, музична драма "Ромео і Джульєтта" і "Тарас Бульба". Можна тільки уявити цю інтенсивність роботи на тлі громадянської війни та революції – у місті, де днями влада неодноразово переходила з рук у руки, не тільки створювали нові театри, але й випускали газету "Театральні вісті", де вперше опублікували Курбаса, вимагаючи скликати Всеукраїнську театральну нараду.
У цей період він уже одержимий ідеєю українського європейського театру, його володарі дум – Гордон Крег і Макс Рейнгардт. Із приходом радянської влади в 1919-му Молодий націоналізували, він остаточно визначився з курсом і почав себе позиціонувати як "театр пошуку". У 1922 році в Києві був створений "Березіль", який у 1926-му переведуть до тодішньої столиці – Харкова. Із цим театром пов'язаний і справжній розквіт Леся Курбаса, і його загибель.
Чи не перейшов до Харкова вже й розумовий центр України?
Переведення театру до столиці було зумовлене насамперед тим, що влада бачила в Курбасі надійного виконавця та пропагандиста радянського мистецтва. До того ж у Києві "Березіль" не збирав зали, публіка ходила мляво та неохоче, про що зловтішно писав у щоденниках той же Єфремов. "У театрі стрів кількох харківців. Не розуміють, чому в Києві "Березіль" і спеціально п'єса Куліша не мають успіху. "У нас в Харкові театр тріщить, а тут у вас порожньо і холодно... Чи не перейшов до Харкова вже й розумовий центр України?". – "А може, навпаки, – делікатно одповів я. – Київ більш розбирається в таких промовах і оцінює їх, як вони варті".
Сергій Єфремов помре у в'язниці в 1939-му, до цього часу ненависна йому курбасівщина буде вибита з української сцени "до ноги". Поки ж державний театр "Березіль" із трупою з 400 осіб, шістьма акторськими студіями, режисерською лабораторією та різноманітним сучасним репертуаром – від Шекспіра до Винниченка – тріщить від глядачів.
Мрії Курбаса про європейський театр починають збуватися, він активно експериментує з формами та методами, зокрема "психологічно-технічними", у нього грають найкращі артисти: Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк – працюють видатні художники Анатолій Петрицький і Вадим Меллер, постановки за п'єсами його головного співавтора Миколи Куліша – "Народний Малахій", "Маклена Граса" і "Мина Мазайло" – лунають на весь Союз.
"Березіль" стає справжнім осередком культури, збираючи навколо себе цвіт української інтелігенції, серед вдячних глядачів – Павло Тичина, Остап Вишня, Михайль Семенко, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Микола Бажан. Через кілька років, коли Курбаса назавжди викинуть із професії рішенням Наркомосу ("Зняти з роботи художнього керівника та директора театру "Березіль"), ніхто з них не подасть навіть боязкого голосу на захист.
Окремий розділ в історії "Березолю" – доля одного з найкращих артистів театру Йосипа Гірняка, який не тільки заступився за Курбаса, але й розділив долю вчителя. Від смерті Гірняка врятувало те, що Лесь Степанович так і не визнав своєї вини, не відрікся від переконань, не дав жодних свідчень, не підписав жодного паперу, здатного вплинути на чиєсь життя. Гірняк відсидить, після чого під час Другої світової перебереться на Захід, потім у Штати, де випустить англомовну книгу "Народження та загибель сучасного українського театру". Публікація супроводжувалася міжнародним резонансом, який напевно посприяв реабілітації режисера в СРСР у 1956 році.
Моя сторінка закінчена. Я йду зі сцени
Усе закрутилося після раптової дискусії у пресі про шкоду та користь реформаторства Леся Курбаса, яка досить швидко закінчилася тим, що "Березіль" був визнаний "шкідницькою організацією". Одразу ж відбулася колегія Наркомосу УРСР, де Лесю Степановичу вже прямо вказали на його політичні помилки, ворожість поглядів і чужу естетику. Лише четверо осіб із трупи виступили на захист: Йосип Гірняк, Борис Балабан, Роман Черкашин та Іван Мар'яненко. Сам Курбас, який марно відбивався від звинувачень, покидаючи засідання, сказав: "Моя сторінка закінчена. Я йду зі сцени...". Посаду художнього керівника "Березолю" обійняв Мар'ян Крушельницький.
Того самого вечора Курбас виїхав до Москви. Соломон Міхоелс покликав його до себе ставити "Ліра", дружина Валентина Чистякова збиралася приїхати зустрічати разом Новий 1934 рік. Але 25 грудня Курбаса заарештували, потім перевели в Харківську тюрму. Про долю чоловіка Чистякова, яка робила регулярні запити в різні інстанції, дізналась уже після XX з'їзду, у 1957-му, з офіційного листа.
"Ухвалою Військового трибуналу Північного військового округу від 31 січня 1957 року справу стосовно вашого чоловіка – Олександра Степановича Курбаса, подальшим провадженням у кримінальному порядку припинено за відсутністю складу злочину". Потім прийшла довідка з Харківського обласного суду: "Справу за обвинуваченням Олександра Степановича Курбаса переглянула Президія Харківського обласного суду 19 квітня 1957 року. Постанову Судової трійки при Колегії ДПУ СРСР від 9 квітня 1934 року щодо Курбаса А. С. анульовано та діловодством припинено".
Ще тліла остання надія, що він живий, але в 1961 році Чистякова одержала "Свідоцтво про смерть від 16 травня 1961 року", де повідомляли, що Олександр Курбас помер 15 листопада 1942 року у віці 55 років від крововиливу в мозок.
Обставини його загибелі з'ясували порівняно недавно. Лесь Степанович Курбас був засуджений 9 квітня 1934 року на п'ять років виправних таборів – термін невеликий і нестрашний, час сталінських кривавих жнив ще не настав. Спершу потрапив на будівництво Біломорканалу, потім на Ведвежу гору, потім у Соловецький табір особливого призначення, де не тільки працював як ув'язнений, але і створив свій театр. 9 жовтня 1937-го засуджений Особливою трійкою до найвищої міри покарання "на честь 20-річчя Великої Жовтневої революції". Вирок виконали 3 листопада в урочищі Сандармох капітаном НКВС Михайлом Матвєєвим.
Матвєєв розстріляв тоді протягом тижня 1111 в'язнів Соловецького табору, зокрема 290 представників української інтелігенції, серед яких: Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Микола Вороний, Валер'ян Поліщук, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Антін Крушельницький, Микола Зеров, Микола Куліш.
"Чому собака, кінь і щур живуть, а ти не дишеш..".