Легенда київського "Динамо" Буряк: Коли прийшов у клуб, приїхав заступник міністра МВС: "Якщо гратимеш, станеш знаменитим. А ні – з'їмо тебе, як буряк"
Як Валерій Лобановський "накручував" футболістів перед важливими іграми, хто "помирав" на тренуваннях і як команда збунтувалася проти головного тренера, як на нього полювали московські футбольні клуби і чому довелося втекти в "Динамо", щоб уникнути арешту, як через вечір, проведений у Володимира Висоцького та Марини Владі, його й Олега Блохіна запідозрили у спробі втекти на Захід, чи було київське "Динамо" "питущою командою". Про це, а також про конфлікт із Лобановським, сварку із Блохіним та напад Росії на Україну в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону розповів легендарний гравець "Динамо", "Чорноморця" та "Металіста", п'ятиразовий чемпіон СРСР, володар Кубка кубків і Суперкубка УЄФА, колишній головний тренер національної збірної України Леонід Буряк. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.
Лобановський створював якусь інтригу, щоб люди билися, віддавалися. Я думаю, він випередив час. Мені дуже складно порівняти його з кимось. Тому що він шалено любив футбол
– Льоню, добрий день!
– Добрий!
– Я дуже радий вас бачити. 10 липня вам виповнюється 70 років.
– Страшно подумати!
– Самому віриться?
– Ні, ну віриться. Є якісь фізіологічні позиви, пов'язані з футболом. Усе-таки 670 чи 660 ігор у вищій лізі зіграти... Це здоров'я.
– І як зіграти!
– Окрім того, що потрібно бути обдарованим і щось мати, треба фізіологічно бути дуже здоровою людиною. І те, що робило те покоління людей... Я приїхав у Москву... У готелі вночі мене осяяло: на останні гроші доїхав до "Внуково", сів у літак і долетів до Одеси. І опинився в київському "Динамо".
– А могли опинитися тоді де?
– У "Динамо" московському.
– "Динамо" Москва? Слава богу!
– Так.
– Ми зараз стоїмо біля пам'ятника Валерію Васильовичу, з яким дуже багато пов'язано в житті. Яким був Лобановський?
– Я думаю, він трохи випередив свій час. Це дуже витратна така справа: перший тайм – заганяли команду, а другий – руки підіймали. Це коштувало сил, здоров'я й усього іншого. Тож "ми сьогодні вийдемо і гратимемо пресинг" – це все казки. Або "ми сьогодні ніякі, а завтра ми два тренування провели". Ми сиділи на базі по 10–12 днів. Не знали ні дружин, ні дітей. Усе було присвячено футболу. Його не цікавили проблеми.
– Знаєте, як уболівальники тоді говорили? Те, що команда, яка приїхала в Київ, програє, – це зрозуміло. Цікаво, з яким рахунком.
– Я вже не говоритиму, коли була вже команда "Динамо" (Тбілісі). Кіпіані покійний, Віталік Дараселія, Шенгелія.
– Шенгелія, Чивадзе, Мачаїдзе.
– У мене із грузинами дуже добрі стосунки. Я вдома в них був: і в Гуцаєва, і в Кахі Асатіані, у Сергія Кутівадзе. Перший тайм – 4:0. І вони: "Давайте якось усе..."
– Досить, так?
– Таке через гру було. І тут, у принципі, ви маєте рацію, що одна проблема була: з яким рахунком усе закінчиться. Але це коштувало, звісно. Це були крики, це був галас, це були бійки на тренуваннях. І все він це провокував. Він усе робив для того, щоб люди не могли розслабитися. Хто гратиме, не міг. Нас було 15 людей. 15 максимум!
– Зате які!
– Так. А все інше – на тренуваннях. Спеціально не свистів... Створити якусь таку інтригу, щоб люди билися, віддавалися. Я думаю, він випередив час. І мені дуже складно порівняти його з кимось. Тому що він шалено любив футбол. Він 24 години на добу міг розмовляти про футбол.
– Велика людина була?
– Так. Так, як він міг пожартувати, і як він міг... Це жодна людина не могла зробити.
– Багато хто не розумів, що він жартує.
– Так, він міг усе так зробити. Він людина слова... Я квартиру отримував у будинку Кабміну, він мені каже: "Без мене туди не ходи". Я думаю: "Чого я його чіпатиму? Що там? Підпис поставлять". Приїхав. Сидить у таких нарукавниках чоловік в окулярах. "Молодику, двокімнатна квартира? Вам 20 років – яка квартира? Кабмінівський будинок! Ні-ні", – і все! Я прийшов, йому кажу: "Васильовичу, така ситуація". Він говорить: "Я ж тобі сказав, без мене не ходи... Поїхали! Посидь тут дві хвилини". Виніс усе, розставив. Усе без шуму й без крику.
– Ходімо на "Динамо"?
– Так, ходімо на рідний стадіон.
– Улюблений киянами кількох поколінь стадіон "Динамо", який має ім'я Валерія Лобановського. Скільки з ним пов'язано.
– Я за весь час, який грав у київському "Динамо"... Я, можливо, на "Динамо" зіграв за дубль чотири-п'ять ігор після перелому.
– 1979 рік. Перед тим, як здавали стадіон до Олімпіади.
– Спартакіада народів СРСР тут була. І, у принципі, усе інше – це був...
– "Олімпійський"?
– "Олімпійський". Тут, звісно, дубль був – повний стадіон.
– Дубль, звісно!
– Квитки не можна було взяти. І тут одне полегшення: дружини приїжджали на футбол. І в нас були місця свої, у яких ми могли усамітнитися й поговорити, тому що вдома не бували.
– А правда, що багато хто примудрявся за час дубля з'їздити із дружинами відпочити?
– Ні. Це все казки. Окрім того, що він був 24 години перемкнутий на футбол, усі такі самі люди були.
– Дружина, не дружина...
– Від нас м'ячі ховали. Тільки вільний час – уже на полі. У принципі, атмосфера була досить серйозна. Я вам скажу, непросто було: поїхати чотири чи п'ять команд до Москви, забрати очки в Москві. За суддівства, за Федерації футболу. Це все було... Ці ігри були пов'язані. Ось він. Але це вже...
– Це вже пізній.
– Це вже він такий...
– Льоня починав у Одесі. Льоня – одесит.
– Так, я одесит.
– Скільки ви прожили у Львові?
– Я виїхав з Одеси, коли мені було 19 років.
– Одеса дитинства – що це за місто?
– З мого оточення, з ким я виріс, половина не дожила до мого віку, а половина у в'язницях сиділа. Я з району, який "є Молдаванка, є Пересип". Я пересипський хлопець. Це робітничий район на околиці міста. Нещасливий район. Колись мій близький друг після поїздки до Одеси каже мені: "Тепер я розумію твоє виховання". А це був Юрій Федорович Кравченко.
– Міністр внутрішніх справ України.
– Так. І це все люди, з якими можна було на будь-які теми говорити.
– Одеса дитинства – класне місто?
– Усі жили. Був м'ясокомбінат у районі. І риба була... Уранці кричали, приходили... У виварці носили рибалки. 24 години на добу була риба, тому що, звісно, проблеми були із грошима в усіх.
– Але ж риба була?
– Є неписаний закон: якщо волочнею тягли сіті рибалки... Ти маленький, великий – якщо ти взявся за сітку, то ти претендуєш на рибу. Одна умова: не можна було ні сітку, ні кульки... Що тобі віддали, ти міг узяти. Зняти майку, зав'язати. Вони підходили, дивилися – раз! – там 3 кг бичка чи чогось. І це все підмога матері була... Ми рано батька втратили. Пішов із життя. Троє дітей нас було. І звісно, це була підмога.
– А повітря Одеси, запах Одеси, відчуття Одеси. Що у вас залишилося в пам'яті від тих дитячих і юнацьких років? Адже це незвичайне місто, приголомшливе.
– Що старшою людина стає, то в неї є ностальгія за місцем, де вона народилася. Я, буває, у п'ятницю дружині говорю: "Одягайся". За годину поїхали до Одеси.
– Тягне, так?
– Так. І я приїжджаю в Одесу, підходять люди, з якими ми виросли, які мене добре знають. Розповідають мені, хто помер. Але одна проблема: скільки не візьми, грошей бракує. Тому дав, тому... Я багатьом поставив пам'ятник. Батькам поставив. І дуже люблю Одесу. Особливо зараз. У мене з усіма цими обставинами дружина дуже переживає, коли стрілянина. Але перші дзвінки – близьким і в Одесу... Слава богу, над морем збивають і особливо не влучають. Ну, не без цього, звісно.
– Мама й тато чим займалися?
– Робітники всі. Працювали на заводі Жовтневої революції. Тато рано пішов із життя. Він був непоганим спеціалістом, водопровідником. Була якась аварія, вліз у холодну воду – запалення легенів. І у 42 роки помер. Мама працювала на заводі прибиральницею... Одержувала невеликі гроші. Коли я вперше отримав 30 руб... Нам дали на 60 руб. ставку – із хлопчиком треба було ділитися. По 30 руб. Це, звісно, фантастичні гроші були.
– Ви опинилися в київському "Динамо" в 19 років. А перед цим відіграли кілька сезонів за "Чорноморець".
– Так. Я вже був гравцем молодіжної збірної СРСР.
– І в Одесі ви вже були зіркою. За вас билися клуби вищої ліги на повну силу.
– Починаючи від київського "Динамо", "Спартака", "Динамо" московського, "Зеніта" – усі клуби вищої ліги запрошували. Тільки я любив київське "Динамо". Я не уявляв, що це так близько – 400 км... Уже коли я був гравцем збірної, перший мене запросив Валерій Васильович Лобановський у "Дніпро".
– 1973 року?
– Так, вони виходили у вищу лігу, була вдала гра. Треба йти в готель, а незручно… Це така людина! І я пішов. І я йому чесно і сказав: якщо я піду із "Чорноморця", то лише в київське "Динамо". Прилітали часто із ЦСКА... Армія, машини, щоб його заарештувати, і спецнаряд зробили там. І я зрозумів, що ця ситуація мені не подобається. І в мене була людина, начальник армійського... В Одесі теж був ЦСКА. Він був у курсі справи. Він мені сказав: "Ти не жартуй, бо все погано скінчиться, тебе заарештують і відправлять у Москву". Так воно й було. Прийшов додому, роздягся – у кімнату... Стукіт у двері десь після 12-ї. Мама прийшла до мене в кімнату, каже: "Солдати й міліція стоять". Ну що робити? Я сів у шафу і скинув речі, що висіли, на себе... Зайшли, маму почали лякати, що ми його посадимо. "У мене сім'я, а я маю його ловити..." Після цього випадку мені сказали, що треба виїхати в Миколаїв. У Миколаєві сів на потяг і приїхав у Київ. І фактично все вже було вирішено наперед. Андрій Андрійович Біба приїхав. Лев Іванович Яшин був у мами. Багато хто приїжджав, розмовляв. Мама мені каже: "Ти знаєш, синку, ця людина, – на Бібу говорить. – Якось має..."
– Він міг, так!
– І ми це все обговорили, вирішили. І привезли мене сюди.
– А головним тренером був Севідов тоді?
– Так, Сан Санич. Приїхав заступник міністра МВС, зробили зустріч. Говорить: "Що я тобі можу сказати? Якщо гратимеш, станеш знаменитим. А ні – ми з'їмо тебе, як буряк". Я йому: "Ну дякую".
– Я хочу сказати нашим глядачам, що ми з Леонідом стоїмо у святому для мене місці. Це дворик стадіону "Динамо". Його завжди оточувала міліція.
– І там на вході. Тут ще був басейн, тут нікого не чіпали.
– Відкритий басейн.
– Можна було зайти, поплавати. Тут ми проводили час...
– Він завжди був теплий, навіть узимку. Потрапити в цей дворик прагнув багато хто. Тому що футболісти основи київського "Динамо" завжди в повному складі приходили на матч дублерів. І вони збиралися тут.
– Тут машини ставили. Але за Валерія Васильовича заборонили машини – лише в автобусі.
– Автобус. І автобус відвіз футболістів основного складу на базу. І я правдами-неправдами пацаном сюди пробирався. У мене були програми – і я давав розписуватися. Просив усіх футболістів основного складу. Ідемо на стадіон. 1973 рік. У "Динамо" така лінія півзахисту тоді була: Колотов, Веремієв, Трошкін.
– Мунтян.
– Мунтян! Страшні люди. На що ви сподівалися, коли сюди йшли?
– Мені говорили в Одесі: "Куди ти йдеш? Ти збожеволів?" Було дуже тяжко. Я ще не розумів, що це таке. Це зараз можна регулювати. Коли є якесь м'язове відчуття, можна зупинитися. А тоді ж – раз! Летять м'язи. Це шалені травми. Але одна була думка: грати й заробити гроші, допомогти сім'ї.
Я завжди говорю: я одесит, але не одесит. Я анекдотів не розповідаю. Я гумору такого не розумію... Знаєте, коли треба плакати – сміятися, або коли сміятися – плакати. Я рано зрозумів: що мені належить, я маю взяти. Якщо я граю, я отримую. Якщо, наприклад, 200 руб. людина отримує за перемогу, а той, хто не грає, отримує 30 руб. Мені мама покійна, царство їй небесне, дала 10 руб. на дорогу. І все, що я... Це своєю головою, своїми ногами завдяки геніальним партнерам по команді, геніальному тренеру. Якісь непорозуміння були. Ми рік не розмовляли. Люди просто гидоту зробили.
– Із ким не розмовляли?
– Із Лобановським. Ми посварилися, я йшов...
– 1984 рік, так?
– Так. І це зробили люди, як завжди. Є погані, є добрі...
– Інтриги сплели, так?
– Так. Якусь інформацію йому дали, не зовсім нормальну, що ми хочемо із Блохіним зняти його з роботи.
– А хотіли?
– Хто міг узагалі подумати про це? Коли це все робили, коли він був тут... Ви не розумієте... Тут у нього був кабінет. Туди потрапити – це, я не знаю…
– Ви сказали "кабінет". Це була маленька комірка.
– Так, вона і зараз є. Там сидять служби, які організовують вильоти, прильоти команди. Вони сидять там, а він...
– Я у 17 років опинився в комірчині в Лобановського.
– На ключ він не зачиняв?
– Ні, не зачиняв.
– Там можна було лишитися. Він ставив на стіл, ключ у кишеню – і все. І людей виносили звідти.
– Тут узагалі унікальне місце. Кияни розуміють, що означає стадіон "Динамо"... Зелене обрамлення таке. Ну, бог обрав місце, так?
– Так. І історично це болото було тут.
– Серйозно?
– Так. Ну, це ідеальний стадіон. Сюди приїжджав "Реал", "Барселона" – усі були шоковані тим, що бачать...
– Тут атмосфера зовсім незвичайна, правда?
– Так.
– Я вже говорив про те, що коли грав дубль київського "Динамо" у 80-ті роки, він грав практично завжди за повного стадіону. Повний стадіон приходив дивитися дубль.
– Так, квитки не можна було дістати.
– Фантастика!
– У нас було місце там, навпроти вежі. І там ми із дружинами... Ти кажеш, як можна було поїхати, коли тут сидів Лобановський. Ну це дві секунди! "А де ти був? А що?" Це все одразу з'ясовували.
– Тут сиділи легендарні футболісти основного складу.
– Так, тут. 26-та трибуна. І ось там. Не бачу звідси, яка трибуна. Навпроти одразу. Тут, якщо хочеш автографи... А там ти міг тихо і спокійно сидіти. Ніхто не підійде.
У мене сестра померла в Одесі. Мені треба було виїхати, а нам зі "Спартаком" грати. Я кажу: "Васильовичу, таке діло. Сестра померла". – "А чим ти допоможеш? Уже нічим. Ми все передамо, все організуємо. Іди, тренуйся"
– Ми підійшли до місця теж для мене святого. Перше своє інтерв'ю я взяв у Леоніда Буряка. Мені було 16 років. Це був вересень 1984-го. Чому я взяв у Леоніда Буряка перше інтерв'ю? Тому що я його найбільше любив. Я підійшов сюди. Він сидів, живий бог, живий кумир. Коли не було інтернету, телевізор – дві-три програми... Футбол був релігією. А ці хлопці були живими богами, на яких молилися. Я підійшов до Леоніда Буряка. Маленький хлопчик, 16 років, із блокнотиком. "Можна взяти у вас інтерв'ю?" І ви сказали: "Можна" – і посунулися. Я сів поряд, записав інтерв'ю – і його опублікували у ворошиловградській газеті "Молодогвардеец". Микола Нікішин, завідувач відділу спорту. Із цього в мене все почалося. Тому дякую вам, що 39 років тому ви посунулися – і все почалося.
– Немає за що. Але тоді справді все було досить складно. Основний склад із кимось розмовляє...
– Це було неймовірно.
– Ви маєте рацію, що не було жодних інтернетів… З Москви у поїзд треба було сісти – немає квитків. Я кажу, треба терміново в Київ. Дізналися... Люди вставали, віддавали своє місце і стояли всю ніч у поїзді. Я кажу: "У вас квиток. Лягайте". – "Ні, ні, ні!" Тоді обожнювали "Динамо" й футбол.
– Це релігія, звісно.
– Це була релігія.
– Отже, ви приїхали в Київ, 1973 рік. Тут чудові люди: Колотов, Мунтян, Веремієв, Трошкін у півзахисті. Рудаков, Решко, Фоменко тощо – усі звірі. Онищенко вже був 1973-го?
– Ні, він був у "Зорі".
– Він іще в "Зорі" був?
– Він і Семенов.
– Блохін уже був?
– Так, усі були.
– Як вас прийняли?
– Я сказав як: "Якщо не гратимете, ми з'їмо вас". Прийняли нормально. Але, звісно, ніхто не робив жодних попускань. Те, що вмієш, – треба було товар обличчям показати.
– А товар був.
– Я дуже добре зіграв... Ми товариську гру в Гаграх грали "Динамо" – "Чорноморець". Хмельницький, Пузач, Віталік Шевченко, Рудаков, Мунтян. 2:2 зіграли. Я, напевно, одну з найкращих ігор зіграв. І після гри до мене Коман і Сан Санич Севідов: "Ти український хлопчик. Давай заяву, щоб перейти наприкінці сезону..." Ну і так усе закрутилося. Я для себе вирішив, що або залишуся в Одесі грати, або гратиму в київському "Динамо". Армія мене підштовхнула, і я опинився в київському "Динамо". Було дуже складно... Були тести на витривалість у Лобановського.
– Купера?
– І Купера, і п'ять по 60. Загалом багато.
– Але ж люди помирали?
– Помирали люди вже після нас. І Каладзе непритомнів, і втрачали...
– Ловчев говорив, блював жовчю.
– Так. І загалом це все зводилося до того... Є геніальні футболісти. Андрій Шевченко – геніальний футболіст. Він генетично дуже здорова людина. І те, що таке покоління зібралося у Сан Санича, а потім лишилося в Севідова...
– У Лобановського.
– Це генетично дуже сильні футболісти.
– Тобто здорові хлопці?
– Дуже здорові. Щодо серцевих проб, які стосуються довжини м'яза, яка визначає витривалість, – усе на найвищому рівні.
– Хлопці говорили, що йшов природний добір. Лобановський збирав найталановитіших, а далі хтось витримував, а хтось – ні.
– У нього були тренування, за якими він міг визначити. Міг визначити, людина з нами чи без нас. Він давав шанс. Він нікому не сказав "до побачення". Була обмежена кількість гравців, на яких він розраховував. Наприклад, гра якась – він міг накрутити. Перед грою "Баварія" – "Динамо" він розповідав: люди плакати могли. Він сам вигадував, що з полону телефонує, листа надіслав, що ці негідники, фашисти... Це все він накручував.
– Психолог великий.
– Він був дуже сильний мотиватор.
– Я не розумію навіть, він був більше тренером чи психологом?
– Тренером... Як він міг пожартувати і як він розбирався в усьому цьому. Він усе міг розставити за дві секунди… Але він одне знав: футбол. У мене сестра померла в Одесі. Мені треба було поїхати. А ми зі "Спартаком" грали. Треба було поїхати в Одесу, похорон допомогти організувати, якісь гроші привезти. І я прийшов – і кажу: "Васильовичу, таке діло". Він на мене дивиться: "Чим ти допоможеш?" Я кажу: "Сестра померла". – "Уже нічим не допоможеш. Які гроші? Ми все передамо, усе організуємо".
– Красень. "Чим ти допоможеш?" 1973 року тренером був Севідов. І все йшло добре, якби не злощасний кубковий матч з "Араратом", коли "Динамо" вигравало 1:0 – і раптом вас і Блохіна Севідов змінює. Двох основних гравців.
– Ну, знову ж, це гуманність. Це він хотів...
– Так, поберегти.
– Ні, не поберегти. Він хотів заграти тих людей, щоб вони здобули майстрів спорту.
– А, усе простіше.
– І з цією проблемою, як завжди буває... Летів м'яч – і геніальний захисник Міша Фоменко замість того, щоб м'яч на ногу, – бере м'яч між ніг. Хотів оригінально зіграти. Пускає м'яч між ніг, щоб Рудаков узяв м'яч. Там Льова Іштоян стояв.
– 1:1. А потім 2:1. Той самий Іштоян.
– Що це було? Побили вагон, ці розбирання. Уже Севідова не було, він залишився в Москві на добу. Йому зателефонували, що вже не треба приїжджати. Звичайно, ті люди, які не сприймали, – його тут також побили. І його прибрали.
– І 1974 року Лобановський із Базилевичем почали тренувати "Динамо". Мені розповідали абсолютно всі ваші товариші по команді: вони одразу раптом відчули такі навантаження!
– Я йому сказав, що піду тільки в київське "Динамо". Після цієї розмови минув місяць рівно.
– В Одесі?
– В Одесі. І говорять: Лобановський. Ми їхали з "Карпатами" у Львові грати в чемпіонаті СРСР. Називають Лобановського. Перше тренування. Уранці стали в день гри – руханка. Зазвичай в автобусі хі-хі, ха-ха – усі мовчали, бо не було сил говорити після руханки. І кожен почав у голові крутити: "Та ні, так довго не може бути! Усі потрапляємо чи що?" І все це поступово почалося. Він такий мотиватор, міг переконати людей. "Один шлях – ви маєте бути фізично готові. Окрім того, що у вас є майстерність, ви геніальні футболісти…"
– Він це пояснював усе?
– Так. Раніше летіло в Москву 20 людей, поверталося 11. Хто в дівчат залишався, хто... Негаразд. І все це він помаленьку, помаленьку розставив. І зробив стерильну обстановку на базі... На базі раніше молодь, яка в дублі грала, сиділа після тренувань і м'ячі мила. Носили м'ячі.
– Дідівщина?
– Це все Лобановський зламав. Коли ми їли... У нас був головний лікар Малюта.
– Так, він нещодавно помер.
– Йому не дозволяли заходити до їдальні, поки ми не поїмо. Уся молодь сиділа, поки останній не вийде. Основний склад у душі мився – заходили після. Ніхто не мав права туди зайти, поки останній не помиється... Це не ми вигадали – це ще йшло з покоління Турянчика, Серебра, Віталіка Хмелі. І помаленьку, помаленьку Лобановський почав міняти. Ми якось приходимо – Блохін каже: "Я черговий. Кого я маю будити?" Я кажу: "Кого завгодно". Я розумію його. Що поробиш? Потрібно помаленьку це все сприймати, тому що головний тренер – це головний тренер.
– Тренування були такими, хлопці мені говорили, що хотілося закінчити з футболом раз і назавжди. У вас таке було?
– Дуже складні тренування були. У Гагри на збори привезли хлопчика-одесита. Я його знав, із мого району Пересипського. І він нападником грав. Минуло чотири дні, він прийшов до мене і каже: "Я не хочу нічого. Не хочу в "Динамо". Проси, щоб мене відпустили". Бо таки правда, це дуже складно було. І те покоління футболістів, що ми винесли... А що було? Я починав працювати в Тернополі, за кордоном починав працювати. Є конспекти Лобановського, школа Лобановського. І я дуже швидко зрозумів: цього не можна робити – треба все переглядати.
– Лобановського немає.
– Бо люди по стінці ходили й плакали, що не можуть. Вони не мають сил грати у футбол, який пропонує він.
– З тієї команди 1974–1975 років Колотова немає, Рудакова немає.
– Багатьох немає. Самохіна немає, Трошкіна, Матвієнка, Слободяна, Зуєва немає...
– Ну начебто все. Інші, слава богу, живі.
– Так, живі-здорові.
– Але так пів команди майже немає.
– Так. Але й, до речі, у всіх приблизно одні й ті самі болячки... Олегу робили операцію на спині, мені зробили операцію на спині. Я знаю, чому це: носили...
– Один одного?
– Це все швидкісна витривалість, на спині, на собі. Це ж не рік-два: зробив – і забув, а десятиліттями: 11–13 років. І вправи для людини – ненормальні... Після цих вправ такі наслідки.
– Які стосунки були в Лобановського з Базилевичем? Усе-таки вони наполягали на тому, що вони двоє рівноправних тренерів.
– Двоє рівних тренерів не можуть бути. Лобановський – це Лобановський, Базилевич – це Базилевич. І, звісно, вони досить тактовні, культурні люди. Якщо один щось говорив, інший ніколи не влазив. Але Лобановський був Лобановським. Я і дружині покійній Базилевича сказав: "За всієї геніальності й поваги до Олега Петровича, Лобановський є Лобановський". Він робив свою роботу, а Базилевич – свою. Звичайно, усі ці домисли... Це з подачі Лобановського розшифровував і клав на стіл Базилевич. І, звісно, його ролі у цьому анітрохи не зменшую. Це був теж досить талановитий, гарний тренер. Вони один одного доповнювали. Вони ніколи не перебивали... Вони жили одним. Їх об'єднувала ідея одна.
– 1975 року прийшли видатні перемоги. І Кубок кубків, і Суперкубок, коли двічі перемогли "Баварію". Це фантастика. Що ви відчували тоді? Ви розуміли, що ви одна з найсильніших команд у світі?
– Він говорив: "Це все на цьому рівні. Ось тест". І, звісно, усе, що я вам розповідав – пишуть ветерани без ноги, без руки, – він це все накручував. Майже 1 млн заявок на стадіон було на ці ігри.
– Люди болоньєві плащі знімали.
– Так, знімали, віддавали. І звичайно, і він кожному це казав. Ну, приміром, були якісь тести. Він говорить: "Якщо не виграєш забіг – тебе немає в основному складі". А там Мунтян... Іще одна умова: "Якщо не виграєте, завтра о 8.00 будете бігати". Звісно, він до кожного підходив індивідуально. І те, що роздруковували якісь ігри, – він за відсотком браку лаяв. Зараз грає на браку 40, а він за 18 лаяв. І не розмовляв. "Я не хочу навіть розмовляти на цю тему. Ще одна така гра – і тебе немає у складі". Він досить жорстко й Олегу, і Конькову, і Фоменку, і Володі Веремієву.
– Які люди взагалі...
– "Скільки ти вдарив у ворота?" Говориш "шість разів", усе, це вже вирок. Або молодий футболіст, котрий, як казали, подає надію… Був Таран – він нікого не подав. Безсонов почав грати випадково, він уже став чемпіоном світу в молодіжній збірній. Він приїхав: "Ну, він не готовий іще грати. Який Безсонов?" І це всі говорили. 13 людей: був Зуєв, Дамін, Петро Слободян...
– У запасі?
– Так. Могли перебудуватися і дати свіжинку. Те, що вони говорили... Або якісь травми були.
– Рудаков, Решко, Фоменко, Матвієнко, Трошкін, Веремієв, Мунтян, Колотов, Буряк, Блохін, Онищенко.
– Ну і якщо хтось випадав.
– Плюс Дамін, Зуєв, Слободян.
– Так, вони могли...
– Конькова я не назвав.
– Толик трохи згодом прийшов. Ми вже щось вигравали.
– Він був класним гравцем.
– Фантастичним. Це були люди, які могли грати на всіх позиціях. І він зокрема.
– І захист, і півзахист, і напад.
– І він – сучасний центральний захисник. З передаванням, притримати, віддати, виконати.
– Високий, міцний.
– Усі були дуже сильними футболістами. І туди навіть пробитися комусь молодому дуже складно було. Хоча в нас багато футболістів, про яких говорили: "Зірки"... Таран, той, той...
– Бережний.
– Бережний, Лозинський – це все були... Стояли дуже далеко.
– Зараз ми називаємо прізвища й говоримо, що футбол, "Динамо" – це релігія. І багато хто думає: "Ну, напевно, якщо вони боги, то, напевно, і жили як боги". Кому розповісти, що на убогій базі київського "Динамо" на той час Леонід Буряк і Олег Блохін били комарів усю ніч, бо не було сіток елементарних на вікнах, самі прали форму.
– Так, били, підводилися. Бо треба було спати. Те, що, ви кажете, інтернет або якісь ці всі – то тоді була фантастика.
– І самі прали форму?
– 30–35 °C спеки – у штанах, у костюмі й пов'язувати... Бо комар залетить у горло – це страшна справа. Окрім форми, ще треба було, щоб вона висохла. Вона одна була. Ще влітку – дідько з ним. А на зборах у Гаграх?
– Вологість.
– Виправ – мокру треба надягати на друге тренування. Це не те, що зараз: уранці відтренувалися, кинули, а ввечері все складено. Гетри, маєчка – усе випрасовано. Це все нормально, я просто кажу, який час був. Ми пройшли через це. Мене це виховувало. Я знав, що якщо не зроблю, ніхто не зробить.
– А як фінансово забезпечувалися тоді хлопці?
– Усе було прозоро. Усі приблизно однаково отримували і преміальні, і заробітну плату.
– Зарплата в середньому по Союзу – десь 120 руб.? Скільки отримували?
– Ні, ні. Гравці, які грали в національній збірній, отримували від Федерації футболу, спорткомітету стипендію 300 руб. Ти не міг отримувати тут гроші й там. Якщо тебе влаштовує 300 руб., то ти отримував стипендію Федерації футболу. Усі інші – тут 200 руб. було і преміальні.
– Преміальні за перемоги?
– За перемоги й за збір.
– Скільки давали?
– По різному. Якщо повний стадіон, отримували і по 180 руб., і по 200 руб.
– Кожен за перемогу?
– Звісно.
Росіяни нам розповідали: "Ми брати..." По мені війна дуже сильно вдарила... Як можна так говорити й таке зробити? Щоб люди гинули, діти гинули. Заради чого? Ви хочете Радянський Союз зробити? Уже ніхто не зробить. Ви розберіться в себе, щоб туалети були, газ був...
– А за голи?
– Ні.
– Командою грали?
– Єдине що, міг Лобановський втрутитися. Хто скільки зіграв. Людина вийшла, зіграла 10 хвилин, два м'ячі забила. А їй за 10 хвилин заборгували якісь копійки. Він міг розпорядитися – і людина 100% отримувала.
– Машини? Квартири?
– Машини за власні гроші купували. Квартири давали. Це все під рукою Лобановського. "Дитина народилася – треба подумати. Підійди, подивися, що є". Звичайно, так само й машини. Команда з московським "Динамо" грала. Він мене викликав: "Гра дуже відповідальна. Якщо зіграєте, приїдеш – машину отримаєш". Я забив гол, травму дістав. Приїхав – за два дні купив машину... Щоправда, грошей не було. Їздив в Одесу, позичав.
– "Волга"?
– Так. Мунтян пішов у ЦК, де була в нього знайома, сказав, мені потрібна машина, – давали. А потім Васильович це під себе. "Через мене тільки всі машини".
– Ну логічно.
– Спершу до нього. Казали, що я хочу машину.
– Але "Волгу" можна було купити за 9 тис. і продати за 25 тис. грузинам, приблизно кажучи?
– Хто як продавав. Але вона коштувала дев'ять із чимось.
– Але багато хто так робив? Це був якийсь заробіток, так?
– Так.
– Щодо особистого життя. Хлопці одружилися з найкрасивішими дівчатами Києва, України й Радянського Союзу. Багато хто в київському "Динамо" одружився з гімнастками. Ви – із Жанною Васюрою, чемпіонкою світу з художньої гімнастики, Олег Блохін – з Іриною Дерюгіною, чемпіонкою світу. Володимир Безсонов – із Вікторією Сірих. Хлус одружився зі Стеллою Захаровою, спортивною гімнасткою, олімпійською чемпіонкою. Хто ще одружився з гімнастками?
– Бережний – у нього теж гімнастка була. Я попросив – і Жанна познайомила Олега з Ірою.
– Футболісти сидять цілими днями на базі. Тижнями, місяцями.
– А вони сидять на зборах. У мене якогось року дружина зауважувала: протягом року ми бачилися місяць. А вже були якісь стосунки в нас.
– Що це за життя?
– А що робити? Ми вже визначили, що після Олімпійських ігор у Монреалі... Вона там брала участь у показових виступах. Шугурова, Іра Дерюгіна... Ми вирішили, що приїдемо – і це все... Якось зробимо так, що...
– Але як жити одне без одного? У вас кохання, ви молоді, вам хочеться побути наодинці. Як це все?
– Ну, якось…
– А фізіологія?
– Фізіологія – це страшна річ. А ще ж була збірна. Були такі дні, що приїхав, речі змінив – і вранці треба на збори.
– Наскільки я знаю, футболістам говорили, що сексом займатися за два дні до матчу не можна. Так?
– Ні, ніхто про це не говорив... Просто ти не можеш... Нас забирали за три, за чотири дні. Лобановський за 10 днів забирав. Вона їхала – у неї свої проблеми.
– Два тренування на день – це і є секс?
– Так. А ще ж було, якщо невдало зіграли, міг забрати на базу. Це найстрашніше, коли тобі кажуть: "Сьогодні заїжджаємо". – "У мене дружина вдома молода, тільки одружився". Ну, знову ж, це залежить від жінки та чоловіка.
– Чи були сімейні трагедії на цьому ґрунті?
– Мільйон трагедій...
– Ви із Жанною вже скільки років разом?
– Понад 50.
– Фантастика! Це дуже рідкісний випадок, до речі.
– По-перше, повага одне до одного.
– Так, але у вас пара прегарна.
– Знаєте, якось усе розставлено. Вона займається вихованням дітей. Я гордий і щасливий, що в мене є п'ятеро онуків і діти. Один знає дві-три мови, інший знає три мови. Це все – виховання. Приїжджає онук, каже: "Можна, я в холодильнику?.." – "Це все твоє".
– Виховання, звісно.
– І вони говорять про якісь нормальні речі, яких я, можливо, уже не знаю. У них є своя філософія, своє розуміння. Вони дуже культурні, інтелігентні. Один зараз грає у "Баварії" в U8. Звідки це все? Координація, як він б'є...
– Я здогадуюся звідки.
– Усе, що він говорить, що він робить, – узагалі... Тільки хвилина – він уже з м'ячем. Мені Оксаночка говорить... Я кажу: "Оксано, не чіпай його. Цього ніхто не змінить".
– Це генетика.
– Повісив фотографію, де СРСР... Вона перед сном книжку йому читає, як тяжко було, як травми, те, се...
– Дідусеву книжку.
– Так... Це нормально. Я говорю: "Він сам..."
– "Гарячі точки поля". Я читаю її.
– "Гарячі точки поля" і "Я жив у щасливий футбольний час" остання. Це дуже гарна книжка, Олексій Семененко написав. Там про друзів, про життя, про Одесу, про людей, які по життю пройшли зі мною.
– Унікальне життя футбольної зірки, особливо на той час, дарувало унікальні зустрічі. Зустрічі з ким справили на вас серйозне враження?
– Це все не актуально. У тих подіях, які зараз є, під час війни... Вони розповідали: "Ми брати..." По мені це дуже сильно вдарило. Як можна так казати й це зробити? Щоб люди гинули, діти гинули. Заради чого? Ви хочете Радянський Союз зробити? Уже ніхто не зробить. Ви розберіться в себе, щоб у вас туалети були, газ був.
– Ми ще про війну поговоримо. Зустрічі – кого ви запам'ятали?
– Від Висоцького, Владі, Мальцев. Мальцев, Харламов – усі актори. Це тисячі...
– Блохін розповідав, як ви на Олімпійських іграх були в Монреалі, і з ним у магазині зустріли Висоцького і Марину Владі. І потім ніч провели...
– Яку ніч? То був такий скандал!
– Ой, розкажіть!
– Ми були в Монреалі, нас кожне тренування хапали: "Залиштеся тут, контракт. Ви гратимете на Заході, житимете на Заході".
– Так? Нічого собі...
– Так. Щодня. Перед Олімпійськими іграми ми грали в Москві зі збірною Італії. Дзофф, Факетті, Антоніоні – божевільна команда. Забиваємо м'яч, 1:0 виграємо. Після гри – на базу, тому що відлітаємо в Монреаль.
– На Олімпіаду?
– Відчиняють у Лужниках двері в роздягальню й заходить Висоцький. І Лобанов говорить – голі ж ходимо: "Підв'яжіться рушником".
– Незручно, Висоцький.
– І він підходить: "Покажіть мені, де Буряк". Я встав. Він каже: "Такий худий – а такий удар. Як ти б'єш?" Ми зіграли невдало, третє місце посіли на Олімпійських іграх. І Олег говорить: "Мені треба шкіряний піджак купити. Поїхали, допоможеш". Поїхали ми в центр. Там Marks & Spencer. Я чую російську мову. Я Блохіну кажу: "Не кричи, там хтось..." – "Інший кінець світу", – говорить. "І знову ці росіяни". Ми відкриваємо – Володя з Мариною. "Я тут народилася, приїхала. Мене ніхто не пускає нікуди. Я не можу до вас потрапити". Усе, закінчили шопінг.
– Піджак купили?
– Піджак купили, шопінг закінчується. Марина каже, якась канадська зірка віддала їй віллу. Ми їдемо, беремо пляшку смірновської горілки, беремо їсти – і на дачу. Я тобі недарма розповів, що кожне тренування: "Залиштеся, контракти". Друга година ночі – ми сидимо, випиваємо. За день відлітаємо в Москву. Але літака не було, бо погано зіграли... Третє місце. Зараз за ці медалі люди отримують машини й по $50 тис. У мене диск є від Володі. У мене був день народження перед цим. І Олег сказав Висоцькому. Він: "Я хочу присвятити пісню Леоніду". Я все переписав на диск, щоб не стерлося.
– На бобіну, мабуть?
– Ні, у мене було на касеті його рукою написано "В. Висоцький для Буряка". І я її на диск переписав, щоб не сипалася.
– Клас!
– Сиділи, випивали. Я Блохіна штовхаю, поїхали вже. Приїхали – усі комітетники в олімпійському селі стояли. Лобановський...
– Думали, що лишилися?
– Я коли побачив по Лобану, я зрозумів... Кажу: "Васильовичу!" – "Завтра будемо розмовляти на цю тему!" То був скандал! Гроші зняли.
– Класний Висоцький був?
– Так. Я потім був з Олегом… Марина жила навпроти Ейфелевої вежі. Збірна СРСР грала із Францією. Вона прийшла. Бельмондо відкривав, перший удар по м'ячу робив. І вона прийшла на футбол – ми запросили. Вона після гри запросила нас. Володя був. Уже не співав. Сиділи, чарки налили. Але ми, звісно, не пили. Володі поставили чарку, а вона прибрала – і каже, що він не п'є. І налив він. Вона так на нього дивиться: "Я російська жінка – що ти мені наливаєш?" Вона це вилила, узяла фужер – грам 150 горілки туди.
– Горілки?
– Так.
– Цікаво.
– Ну і, в принципі, ті люди, які... Починаючи від Кравченка, закінчуючи Володимиром Горбуліним. Борис Євгенович Патон, царство йому небесне. Я раз у суботу телефонував: "Синку, приїдь". Він на дачі жив. Я брав пляшку вина, поїсти, приїжджав. Він мені розповідав... Пам'ять шалена! Як він ходив на футбол. Він каже: "Я на трибуни, кальсони – і до фанатів". Щербицький мені завжди казав: "Куди ви йдете?" Уболівальник був також...
– 100 років прожив.
– Життя багатьох друзів подарувало. Я не кажу вже про покійних: Харламов, Мальцев. Саня живий, щоправда, онкологію зробив нещодавно.
– Харламов добрий хлопець був?
– Фантастичний. Фантастичний був гравець і фантастичний хлопець.
– Хлопці в "Динамо". Я уявлю собі це: сидиш без родини, без дружини, без дітей, на базі закритий, інтернету немає, книжок не всі люблять, телевізор – ну що там показують? Багато хто пив. Багато хто порушував режим у "Динамо"?
– До нас була команда, яка п'є. Поки Лобановський...
– Мені Серебряніков розповідав.
– І Серебряніков, і Володя Мунтян може розповісти, і Андрій Андрійович. Питуща команда.
– Островський на матч приходив, кажуть, п'яним.
– А потім робота і були тренування такі, що ти думав: "Випити чи не випити?" Бо наступного дня вмирати треба було.
– Але дехто примудрявся.
– Це здоров'я людське. Люди є, які й так хитаються, а ще вип'ють – і йти на тренування... Я знаю деяких, не називатиму прізвищ. Він здогадується, що людина не зовсім свіжа прийшла. Він ставив тест – бігти. Він бігав, наприклад, хвилину, а тепер пробігає 1.30. "Збирай речі – до побачення".
– Лобановський?
– Так. "Усе, закінчили". Це було. Я не хочу про це говорити, але так було.
– У 1976 році команда на межі. Тренування божевільні – нічого не взяли. Третє місце на Олімпіаді, золота чемпіонату Союзу не взяли. І почався бунт проти Лобановського і Базилевича. Що тоді було?
– Оскільки ми з Олегом були наймолодшими, особливо не брали участі. Звісно, було колективне, колегіальне рішення.
– Хто почав? Хто призвідник?
– Я не можу сказати хто конкретно. Але багато людей, які залишилися незадоволеними... Лобановський висував претензії... Я не хочу про це.
– Вікові гравці зазвичай?
– Їх уже немає серед живих. І, звісно, це все накручувалося. Були збори. На базі це відбувалося. Але втрутився Щербицький. Сказав, що він хоче бачити, а все інше – розбити й відправити всіх...
– Але навіть тренерську раду створили з гравців. І матч із "Дніпром" у Києві програли 3:1.
– Так, ті, які це "Дніпро" виносили, заносили як хотіли. От збіг обставин.
– Збіг обставин чи хлопці навмисно здали гру?
– Ні, збіг обставин. Ми програємо. Поркуян, Найда, Шнейдерман – команда непогана. Гробова тиша в роздягальні. Заходить Погребняк, заходить Семичастний: "Ви без Лобановського – сліпі кошенята". Встав і пішов. Вирішили б це питання з грою – можливо, інакше було. І тоді Щербицький сказав: "Петрашевського прибрати, цього прибрати".
– Базилевича.
– Базилевича прибрати, цього прибрати. Усе почистили. Наступного дня ми на базу приїхали – Лобановський місяць ні з ким не розмовляв. Сказав прізвище, хто грає, – нікому нічого не підказував. Йому ніби дали по голові палицею. І він усе досить толерантно. Але поступово це все закручувалося, знову все стало...
– Він змінився?
– Так. Він дуже змінився після від'їзду за кордон. На жаль...
– Ні, тоді, 1976-го.
– Авжеж, так. Я ж казав, що він пошепки почав розмовляти. І ні до кого жодних претензій. Були люди в команді, яких вичистили. Також їх немає серед живих. Але життя триває. І все почало поступово обростати перемогами й успіхами.
– Тоді, у зеніті своєї слави, ви могли собі дозволити погуляти Хрещатиком?
– Я взагалі ніколи не ходив у спортивній формі. Я міг тільки добиратися до роботи чи до Кончі, чи до "Динамо" їхати машиною.
– Але так, щоб містом погуляти, ні?
– У той час? Були ігри, на які 102 тис. приходили. Мені треба було раніше виїхати після гри. Машину за крила брали і несли. Мені в той бік, а вони несуть туди.
– Уболівальники?
– І нічого не можеш зробити… У мене є вдома знімки, як літак підлітає… Спеціально зробив над "Борисполем", коли виграли Кубок кубків, коли стільки людей зустрічало! 102 тис. – це ж кудись подіти людей треба.
– Блохін мені зізнався одного разу, що коли у 23 роки він став найкращим футболістом Європи, йому знесло дах. Він каже: "Просто знесло дах. Почалася зіркова хвороба". У вас зіркова хвороба була?
– Олег завжди був специфічним. Він адекватно поводився з нами. Може, він міг комусь відмовити в автографі. Але це його право. Він нормальний. Ми дуже багато часу... Я вдячний його мамі, батькові. Я на похороні був у них. Це мої другі батьки.
– Гарні люди були.
– Я приїжджав до них після гри. Олег показував ноги, як його побили. Я його штовхав – Кажу: "Навіщо? Мати вже мало не плаче". Вона нам готувала їсти...
– Прала навіть, так?
– Так. Поради давала...
– Ви з Блохіним були нерозлийвода. Що потім сталося?
– У принципі, нічого. Життя. Мені треба було йти з команди. Я ні від кого не чекав на допомогу. Я з Лобановським розмовляв на цю тему.
– А якою була розмова з Лобановським?
– Та ні, остання розмова... Я прийшов, він каже: "От форма, бери, поїхали".
– Це був 1984-й чи 1985-й?
– П'ятий, так.
– 1982 року Лобановський пішов із "Динамо" до збірної Союзу, залишив Морозова замість себе. А Юрій Андрійович був "ліберал" – команда пила міцно. Спочатку сьоме місце, якщо пам'ять не зраджує, 1983 року. Потім Лобановський повернувся 1984-го – і взагалі 10-те місце. І раптом усі дізнаються, що Леонід Буряк іде з "Динамо". Ви сказали, що причина в тому, що хтось сказав Лобановському... Ви знаєте хто?
– Так, авжеж.
– А хто?
– Його вже нема. Царство небесне. Його вже немає серед живих.
– Якийсь функціонер?
– Так, це не якась плітка. Це суто…
– Тобто він сказав, що ви та Блохін готуєте переворот, хочете його змістити.
– Так. Але стосовно Блохіна і всієї цієї... Випливає Морозов, друг Лобановського. Я його добре знаю... Це не Базилевич. Приїжджав, їхав... Він займався науковою діяльністю. Хто скільки зіграв, хто скільки віддав м'ячів, хто вдарив у ворота...
Летимо із Тбілісі до Києва, і Лобановський мені каже: "Усе, я хрест ставлю на Блохіні"
– Тобто, не супертренер?
– Ні, ні. Звісно, Лобановський йому якісь речі розповідав про тренувальний процес, що тут суперкоманда. Коли ми почали валитися, він викликав мене: "У вас два футболісти у футбол вміють грати. А мені Васильович розповів, що тут..." – "Я не знаю, що вам розповів... Але тут специфічна команда. Усе побудовано на роботі". Васильович не має рації в тому... Він тренер збірної, і його цікавить результат збірної. Він телефонує Морозову і каже: "Треба навантажити їх, щоб вони приїхали у збірну в нормальному стані". Ми їдемо до Португалії. Я говорю Морозову: "Ми мертвими будемо в цій грі. Що ви робите?" Ми зі "Спартаком" граємо. Він везе нас на пісок, щоб ми грали на піску у футбол. Удома 3:0 "Спартаку" програємо.
– Я пам'ятаю.
– І це все закрутилося, закрутилося, закрутилося. Олег давав якесь інтерв'ю щодо його... Непогане. Він телефонував мені. Я говорю: "Це якесь непорозуміння". Він просив дати спростування, що він нормальна людина, нормальний тренер. Ну і коли його прибрали й оголосили, що Лобановський повернувся, я думав, що стадіон розвалиться. Люди так це сприйняли! Зміна поколінь. З'явилися Бережний, Лозинський, Каплун...
– Ні, Бережний пішов.
– Загалом багато людей...
– Євтушенко, Баль, Туманський.
– Які ще не готові були грати в цій команді, як і ці зірки. Трошкін міг грати, Матвієнко ще міг грати, Мунтян ще міг. Я колись Лобану сказав: "Васильовичу, якщо всі в Союзі зрозуміють, що ми звичайні смертні, буде дуже важко". Так воно й сталося. Усі приїжджали, усі благали...
– Перестали боятися.
– Усі благали очко взяти. Звісно, це все досить серйозно.
– Яка розмова у вас була з Лобановським перед тим, як іти? Хто вам сказав: "Льоню, треба йти"? Чи ви самі вирішили, що треба йти?
– Я вирішив.
– Ви ж були на ходу.
– Я не знав, що на мене чекає. З повагою поставилися – усі. Я ще раз втратив сім'ю. Усі мої вихідні були...
– У поїздах?
– У поїздах, у літаках… Мені треба, як ви кажете, фізіологічні справи вирішити. Мені треба було сім'ї віддати гроші, треба піти продукти купити, треба дітей кудись відвести... Зараз є сумнівні речі щодо наших футболістів. Я кажу: "Ви нікуди кроку не робіть... Якісь бонуси дадуть – ви все залишите". Бо домівка є домівка, Київ є Київ.
– Ну, і як це відбувалося? Ви вирішили піти. Ви прийшли до Лобановського?
– Я просто знав, як Володя Мунтян закінчував. Що стадіон...
– "Муня, Муня!" – кричали, а його не випускали.
– А його не випускали. І я знаю, якщо Васильович щось задумав...
– Усе?
– Були такі випадки, коли людину не ставив у склад. "Чого він не грає?" А цю людину випустив за 10 хвилин. Він каже: "Він зі Старухіним не справляється". Де Старухін, а де Мунтян? Це просто профанація. Звісно, я прийшов із ним на "Динамо" і сказав дві речі. Кажу: "Хочу піти". Він мені сказав: "Ти не якийсь пупкін – тобі треба зайти в дім. Тому що дійшла інформація, що ти хочеш у московський "Спартак" піти".
– А Бєсков кликав?
– 50 разів. Я говорю: "Як я?!" Ну, це вже інше питання. "Зустріньмося за тиждень". Це якраз час відпустки. Зустрілися. "Бери форму і їдь на збори". Коли ще один Кубок кубків виграли. Я кажу: "Васильовичу, з усім тим, що я знаю, є гарний приклад, – Мунтян. Я не хочу згоріти. Я переживаю, я готуюся. Я в порядку, ви знаєте". Ви знаєте, мені прикро... Були такі речі в його і нашому житті, коли він мене з Блохіним викликав: "Ви колись будете тренерами, я сподіваюся, і ви зрозумієте. Від цієї гри в мене багато що залежить"...
– По-людськи.
– "Якщо ми все це вирішуємо, я працюю. Якщо ні, я стою на табуретці, і хтось збиває її".
– Ох ти!
– І ми виходили.
– І рвали.
– Чи Олег забивав, чи я забивав. Він, наче й не було нічого, заходив у роздягальню... Ні запалу... Блохін мені казав: "Як так можна? Він навіть "дякую" не сказав". Я йому говорю: "Я не хочу повторювати ці помилки". Але я б ніколи, за всієї образи... Я йому останнє сказав: "Ви в моєму житті величезну роль відіграли. Ви повірили якомусь клерку, функціонеру. А людям, які вас знімали з табуреток неодноразово, ви не повірили. Усе, до побачення, я пішов".
– І він нічого?
– Ні. Це ж період відпустки. Потім він зателефонував. "Лежить форма, – каже. – Бери квиток, ми їдемо". Я кажу: "Ні".
– Це правда, що він якось хотів Блохіна вигнати з команди?
– Ми грали у Тбілісі з "Динамо".
– Який рік? Не пам'ятаєте?
– Не пам'ятаю. Ішли очко в очко зі "Спартаком". Багато хворих... Це та гра, де Євтушенко п'ятою гол забив. І ми 4:0 виграємо у "Тбілісі".
– Так, у них же склад який!
– Уранці зарядка. А Олег кульгає. Він мене зупиняє: "Що з ним?" Я кажу: "Зупиніть його, запитайте. Я звідки знаю, чого він кульгає?" Він зупинив його. Слово по слову. "Ти можеш грати?" А Олег, знаєте...
– Колючий.
– Специфічний, потрібен був підхід... "Усе буде нормально, я певен". Він викликає Спектора покійного, царство небесне.
– Адміністратора.
– "Коли літак на Київ? Квиток узяти й відправити його".
– Блохіна?
– Так. Ну, летить Олег. Ми виграємо 4:0. У літаку летимо. Вони розливали горілку в пляшки з-під лимонаду і могли щось собі дозволити...
– Хлопці?
– Ні, тренер. Які хлопці?
– Він ще горілку пив тоді? Він любив коньяк.
– Я проходив, повертаюся назад, а він мені почав: "Усе, я хрест ставлю на Блохіну. Він те, він це". Я говорю: "Ну він прийде – усе налагодиться якось". Викликає у збірну Європи, якась річниця чеського футболу була.
– Так, Блохін полетів.
– Я, Блохін і Кіпіані. Я не міг летіти, бо в мене проблема з ногою. Блохін зустрічає нас в аеропорту з букетом квітів у Києві. Лобану... Сміх, хі-хі, ха-ха... Він каже: "Ось телеграма – мені треба летіти до Праги у збірну Європи". Ну і все, летить. Тоді конфлікт закінчився. Але це неодноразово було. І за всієї геніальності Блохіна і за всієї геніальності футболістів, які після нього грали, вони не Блохіни. Крім того, що я казав, що він скиглій...
– Блохін – геніальний футболіст?
– Він просто геніальний футболіст. Якщо все, що він забив, скільки мав моментів... Він би набив стільки!
– А хто кращий як футболіст: Блохін чи Шевченко?
– Вони – різні футболісти.
– Але якщо треба обирати?
– Я Блохіна б обрав.
– Блохіна? Ви були близькими друзями, і раптом усе обірвалося. Ностальгія залишилася за дружбою?
– Ні, ми телефонуємо, розмовляємо. Якийсь час ми не спілкувалися, потім почали спілкуватися. Свої проблеми... У мене з ним нормальні стосунки. Я не можу на нього ображатися. Я ні на кого не ображаюся через одну причину: зараз інше життя і по-іншому все переосмислюєш.
– Але коли ви йшли з "Динамо", ви чекали, що Блохін вас захистить?
– А мені й не треба було. Я вам колись сказав: "Якщо я не візьму, ніхто мені не принесе і не дасть". Це нормальне явище. Ну допоміг, не допоміг – багато речей до цього було, які можна було сприймати й говорити, що це ненормально.
– Бєсков кликав у "Спартак". І неодноразово. Чому не пішли?
– Я не договорив. Коли я зустрічався у ЦК партії, Лобановський...
– А з ким зустрічалися? З Погребняком чи зі Щербицьким?
– Ну і Погребняк був. Із Щербицьким – ні. Прохання Щербицького передали. "Ти зробив собі ім'я в Україні, ти зробив собі ім'я в київському "Динамо" – не перекреслюй усього, що ти зробив". Я сказав: "Я вам обіцяю..."
– Хотілося у "Спартак" піти?
– Не хотілося... Бєсков і Лобановський чимось схожі один на одного.
– Авторитарний стиль, так?
– Авторитарний. І вони 24 години про футбол розмовляли.
– Ви ж контрольний матч у Москві зіграли, правильно?
– Ні, я нічого не грав і не міг грати. Але були стосунки такі. Пугачової квартиру показали: "Ми все вирішимо".
– Просто квартиру Пугачової чи поруч?
– Ні, цю квартиру їй віддали. Але, у принципі, це будинок, де...
– Марк Захаров там жив.
– Так.
– Добре. Чому московське "Торпедо" з'явилося?
– У мене був друг, який грав у московському "Торпедо", Валера Філатов, який був потім президентом московського "Локомотиву". Ми розмовляли. Він: "Хочеш – давай". Нормальні люди. Там був директор заводу Сайкін... Ну, "Торпедо" – це місто в місті.
– Звісно. Але коли ви з'явилися в "Торпедо", підхід до тренувального процесу, майстерність – усе не те?
– Усе інше. Я там забив 100 з гаком м'ячів, 106 чи 108. Але, якби залишився в київському "Динамо", відповідаю, – 130 можна було набити.
– 1985 рік – початок нової суперкоманди Лобановського. Там чудові хлопці грали. Ви вписалися б у цей колектив?
– Я проти них грав. Я не знаю… Я зараз із великою ностальгією дивлюся ігри 1975 року...
– Так, я також.
– Чим це не сучасний футбол?
– Абсолютно!
– Хто зараз швидше за Блохіна біжить? Хто більше забиває? Хто краще Мунтяна виконує? А відсоток у браку? Де центральних захисників знайти, як Орешко, Коньков і Фоменко? Чи Володя Трошкін? Це геніальні, гарні футболісти. А це покоління? Їм грати одну гру в сезоні "Динамо Київ" – "Шахтар" – це дуже мало.
– Не полінуйтеся, перегляньте в YouTube ігри київського "Динамо" 1975 року з "Баварією", "Ференцварошем", фінал Кубка кубків. 1977-й – "Борусія", "Баварія". Фантастичні матчі.
– Ми чотири рази в "Баварії" виграли.
– Чемпіони світу!
– У них восьмеро людей – чемпіони світу.
– Я нещодавно переглянув знову. Як ви подавали штрафні! Яке інтелігентне спілкування з м'ячем. Ви м'яч цілували іноді перед тим, як кутовий подати або штрафний пробити. Це така прикмета?
– Ні, не прикмета. Знаєте, такий підхід. Як тенісист підходить до м'яча, коли виконує. Якщо він неправильно підійде, зірве удар чи то... Так само це. М'яч має стояти... Дві різні речі: коли м'яч котиться, коли м'яч летить, коли м'яч стоїть. Це все інакше треба виконувати.
– Це навіть не шанобливе, а любовне ставлення до м'яча.
– Може.
– Хто вас учив бити штрафні й подавати кутові? Коли Буряк подає кутовий чи готується пробити штрафний, то завжди небезпека. І стадіон уже кричав, бо розумів: пахне голом.
– Я багато запозичив від Володі Мунтяна. Передача, виконання, удари. Потім до мене підійшов Лобановський. Ми якось грали на зборах у Болгарії, програвали, а потім 4:1 вигравали. Він мені підказав: "Ти виконуєш стандартне положення, усі кутові. Але є проблема..." Сказав, що все залежить, як підходиш до м'яча, під яким кутом...
– Ви цього не знали?
– Ні. І я зрозумів, що це все кероване. М'яч летів не просто парашутом, а м'яч летів...
– Спрямовано.
– Будь-хто, хто випереджає, зрізав усе. Без шансів. Звісно, це всі знали. У збірній Шенгелія це знав.
– 1981-й, відбіркові матчі чемпіонату світу в Іспанії. Ви подаєте здалеку-здалеку Шенгелії. М'яч трохи торкається голови ззаду.
– Це з Туреччиною, в Ізмірі.
– З Туреччиною. Я думав, Уельс чи Туреччина.
– Уельс – така сама, тільки через усе.
– Так само. Фантастика! Це ж треба вміти, це треба відчувати.
– Це все навичка, яку потрібно ставити.
– Московське "Торпедо" приїхало до Києва 1985 року грати. Я пам'ятаю, коли ви розбігалися, щоб подати кутовий, у вас сніжки летіли з трибун, і люди кричали: "Зрадник!" Вам боляче було? Ви це чули?
– Авжеж. Були неприємні моменти. І Лобановський репетував. Ті, хто персонально зі мною грав...
– А що репетував?
– "Не можете вдарити, не можете зупинити, не можете те й те". Але тоді трохи все інакше було. Я шкодую про це…
– Що пішли?
– Що так із ним розмовляв, коли він пішов. І що я так вчинив, коли пішов із команди.
– Ух ти!
– Тоді мене ніхто не гнав. Можна було виграти ще один кубок. Я прирік себе, що не бачив дітей, не бачив дружини. Мої вихідні минали в літаках, поїздах.
– Та й кубка не взяли.
– Це дуже складно. Я кубок ще шість разів виграв. І з "Торпедо", і з "Металістом", і з київським "Динамо". Ще одного кубка не взяв, але міг чемпіонське звання взяти.
– 1985 року, коли ви пішли в "Торпедо", я сів у поїзд на третю полицю безплатно, доїхав до Москви і пішов на матч "Торпедо", щоб подивитися на вас у "Торпедо". Хлопці, які там із вами грали, за майстерністю і близько не підходив ніхто. Вам не самотньо там було?
– Ну, складно. Можна було ще забити м'ячі. Я не говоритиму про когось… Коли "Торпедо" з кимось грало, у перерві тренер і адміністратор каже: "Треба взяти торт, помідори, м'ясо". Усе, я не хотів грати, опустив руки. Тут трохи оживав. Те, що Лобановський складний… Але він 24 години жив футболом.
– Помідори, м'ясо – не та історія. Ви потім зіграли ще в "Металісті". Лемешко був головним тренером. Узяли Кубок Союзу. Ви з "Торпедо" взяли кубок, із "Металістом". Як у "Металісті" гралося?
– Лемешко дуже гарна людина, дуже добрий тренер.
– З гумором, так?
– Але там був директор воєнного заводу.
– Малишева?
– Малишева. Він мав прямий телефонний зв'язок із президентом. Він віддав мені свою дачу. Я вже не пам'ятаю, яка в неї назва. Я привіз дітей туди. Це та людина, яку ніхто не цікавив, – лише Харків і харківські футболісти. І Лемешко все робив. І завдяки йому жив Харків, жив завод, жила футбольна команда. Гроші, які ми тут отримували… Він зробив такі умови в Харкові. Певна річ, у мене була проблема з ахіллом. Я вже хотів лягати на операцію, боліло дуже. Мені Лемешко зателефонував: "Скільки треба, стільки лікуйся. Ми тобі гроші платитимемо. Я чекатиму, скільки треба". Я почав тут лікуватися. Потім поїхав до Одеси. Встав, помалу почав бігати. І все пішло, пішло, пішло. І місто таке містечкове трохи в той час. Але люди... І Лемешко, і директор, які жили цим, зробили команду. На рівні була, з добрими футболістами.
– Будь-який футболіст, тим паче такого рівня, як ви, мріє зіграти на чемпіонаті світу. І 1982 року у вас був шанс. Відбіркові матчі 1981-го – ви лідер команди. Ви, Блохін, Шенгелія, Кіпіані, Чевадзе, Дасаєв! Команда – диво! І раптом травма. Що це за травма?
– Із цієї травми все обросло так. Завадила. Стосунки Бєскова і Лобановського... Вони одне одного не сприймали. Ми приїхали у збірну, приїжджали зі збірною – він висував претензії... "Я не хочу бачити, що ви там робите у збірній".
– Лобановський?
– Переналаштуватися дуже складно. Дуже складно після збірної тут грати. І те, що сталося, коли Бєсков узяв...
– Ахалкаці, Лобановський.
– Ахалкаці. Лебідь, рак і щука. То була страшна помилка. Згодом, коли наші стосунки з Бєсковим були досить... Я вже не грав, у клубі працював. І мені Ігор Михайлович та Григорій Михайлович кажуть: "Треба поїхати на похорон, сказати два слова". Десь за два місяці до цього Бєскову виповнилося 80 років. Я приїхав до Москви. Грала збірна ветеранів Англії і збірна ветеранів СРСР. Лінекер. Шалений склад. І ми 1:0 Англію в Москві обігруємо. Покійна Лєра, Костянтин Іванович покійний на банкеті мене беруть за руку: "Ми хочемо тебе забрати на два слова. По чарці вип'ємо". Я відходжу. Він якісь приємні речі каже. "Я мріяв, я бачив, я знаю твій потенціал". "Не тому, що ти в мене вдома. Я просто хочу... Моя тренерська кар'єра закінчилася. Але ж футбол Лобановського – це футбол майбутнього. Не тому що ви щось виграли. У Європі вас удвічі більше знають, ніж решту".
Ми грали з Харковом перед чемпіонатом світу. Я віддавав м'яч – і суперник мені на ногу стрибнув. Мене замінили. Перші слова Лобановського: "Із симулянтами ми розберемося після гри". Мені зробили рентген, Левенець Малюті пошепки каже: "Який чемпіонат світу?! У нього у трьох місцях нога зламана"
– Ух ти! Потрібно було мати силу, щоб таке сказати.
– "Я вдячний тобі, що мене звело життя з таким..." Він унікальні речі розповідав про Вороніна, про Численка. Але це вже в минулому. Він дуже порядна людина.
– 1982 рік. Яка травма у вас була? Чому ви не зіграли на ЧС?
– Ми грали із Харковом. І всі бояться травми одержати. Загалом гра не дуже добре складалася для нас. Я віддавав м'яч – і суперник мені ось так стрибнув.
– На ногу?
– На ногу. Є плюснева кістка – вона у трьох місцях провалилася.
– Бердников, так?
– Мене замінили. Перші слова Лобановського: "Із симулянтами ми розберемося після гри". Я зняв форму, пішов у душ. А в душ не можна було йти, гарячу воду на ногу лити. Усі пішли на гру, а я не можу вийти. У мене нога, як голова, стала. Я послав по Малюту, він викликав швидку допомогу. Мене повезли до Левенця на Поділ. Зробили рентген, Левенець Малюті пошепки каже: "Який чемпіонат світу?! У нього у трьох місцях нога зламана". Малюта виходить і з усмішкою починає мені здалеку заходити.
– Плакали ви тоді?
– Так. Це дуже складний перелом. У мене було два-три гіпси. Воно все свербить. Неправильно поклали – знімати треба. Нерв перетиснули. Не дай боже комусь побажати! Це страшно. Я тут почав помалу лікуватися. Вони вирішують мене залишити, щоб потім прилетів. Ну, я прилетів. Вийшли на тренування… Я півтора кола пробігся – у мене така голова...
– І все? Якщо взяти ваше активне футбольне життя... Ви потім грали у Фінляндії, США. Але активне футбольне життя – це 1972–1988 роки, мабуть?
– Так. Фінляндії не беремо, США не беремо...
– "Металістом" закінчуємо.
– Так. Це був професійний рівень...
– Не кожен футболіст, особливо за таких тренувань, витримає 16–17 років. Ви були дуже стабільним. Ви грали рівно, не було провалів. Завдяки чому? Це здоров'я чи що?
– Я ж говорю: генетика. Мабуть, тато-мама дали, море дало, пісок дав.
– Риба.
– Риба. Той м'ясокомбінат, який уся Одеса грабувала, крала. Ходили в дитинстві маленькі хлопчики... "Ви під парканом не ходіть. Там крадуть, перекинуть – може по голові дати". Можна говорити про Блохіна, можна говорити про Мунтяна – це були дуже здорові люди генетично.
– Але ж ви й особливий підхід мали. Ви педантичний, дуже акуратний. Ви готувалися, думали, налаштовувалися. Це теж важливо.
– Ну, звісно. Коли починаєш грати, один футбол. Коли вже ти знаєш, ти майстер... Уже можна було в Києві, у цьому тунелі, коли ми виходили, по супернику сказати, як зіграєш. Ще не граючи.
– Так. А що це? Два вікна, ви казали.
– А тут маму оперували. Я першу гру зіграв.
– Тут лікарня була.
– Так, у Жовтневій. 100 тис. ідуть – і всі скандують "Буряк!" І я кричу: "Мамо, мамо!" Ніхто ж не знає. "Ти що накоїв?"
– Шкода, що мама не дожила? Не побачила багато чого.
– З нею випадок був. Я жив на Червоноармійській, у будинку Кабміну. Я не знав, що таке ощадкаса: отримував гроші, кидав у тумбочку у спальні. Приїжджаю – сидить мама, плаче. Усі гроші на підлозі. "Де ти взяв гроші?" – "Мамо, я заробляю ці гроші". – "Ти мені казок не розповідай! Де ти гроші взяв?" Загалом, рахуємо, а там 12 тис. руб.
– Ну, нічогенько.
– Ось таке з мамою було.
– Ви ж товаришували протягом багатьох років із міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком. І знаєте, що мене підкуповує у вас, окрім усього іншого? Кравченко загинув, а ви завжди винятково за нього. Він нічим не може ні допомогти, нічого дати не може, а ви віддані дружбі. Якою людиною він був?
– Він особливо не допомагав. Будь-яку тему з будь-якою людиною – він знаходив тему й розмовляв. Він дуже чудово співав. У мене знайомий був добрий. Я запитую: "Можна допомогти? Якесь йому звання дати?" Він підійшов до мене, обійняв, розцілував і каже: "Я тебе дуже люблю. Але я звань на день народження не даю". Рівно за тиждень він здобув... Уся Одеса на вухах стояла. Він дав підполковника й полковника в один день.
– Цікаво.
– Це державна людина. Пам'ятник чистили йому... Із Тетяною Петрівною, з дітьми розмовляю. Мені цікаво, якби це все так не сталося, ким би він був у цей час. У принципі, багато часу минуло. І ті, хто був його ворогом, виявилися... Ті допомагали й були проти, щоб його прибирали. Згодом, із часом це все...
– Він сам наклав на себе руки чи йому допомогли?
– Мені зараз складно сказати. Я знаю, що казав... Якийсь міліціонер у Черкасах чи десь собі стрельнув у голову…
– Так, у Черкасах.
– І він вижив. Ми зустрічалися, грали в теніс. Кравченко казав: "Мудило, навіть застрелитися не зміг".
– Ви ж зустрічалися з величезною кількістю президентів за всі ці роки. Напевно й генеральних секретарів застали. Брежнєва не бачили?
– Ні.
– Тільки він вас по телевізору?
– Мабуть.
– Прем'єр-міністрів та інших...
– Починаючи від Валерія Павловича, заходив у роздягальню багато хто. Такої близької дружби, як із Юрієм Федоровичем… Дружини одна одній симпатизували, відчували.
– Відчували?
– У нас не було тижня, щоб ми не зустрічалися, не вечеряли, не розмовляли. Унікальна людина. Я думаю, за своїм характером, за своєю значущістю... Дуже ерудований, дуже грамотний... Різну гидоту пишуть про нього. Але я думаю, що це була державна людина.
– Ви людина, яка стала за життя символом України, символом Києва. Ви величезний патріот України. Але ви стали тим, ким стали, за радянських часів, в іншій країні. Хтось її любить, хтось ні. Мені було добре, але я її дуже не люблю. Це була, на мій погляд, несправедлива, варварська країна. Утім, ви були символом, гордістю Радянського Союзу. Ви були півзахисником збірної Радянського Союзу. Ви носили чотири літери "СРСР" на грудях.
– Які самі пришивали.
– Тобто країна була великою, але пришивати букви на футболку треба було самим. У вас було багато друзів у різних куточках Радянського Союзу від Тбілісі та Єревана до Москви й Ленінграда. І тоді напевно дружба була між народами все-таки безкорислива?
– Так. І деякі люди зараз... Я навіть про це не хочу говорити, бо – ну що поробиш, що я народився тоді?
– Звісно.
– Мене виховали в радянській школі. Мої викладачі мені казали: "Льоню, вчи англійську мову, це твоє майбутнє". Я про них часто згадую. Ну що поробиш? Я ж не винен, що я народився в Одесі, що там усі розмовляють якимись іншими мовами, нікому не зрозумілими. Це Одеса. Проте ми в Україні. Ми нікуди не їдемо. Я зробив для цієї країни щось.
– Звісно.
– Кожен помиляється. Я ж вам почав розповідати… Один присягався в любові, що ми брати. Проте вони кидають бомби і знищують нас.
– Я повільно підходжу до теми війни. Навряд чи ви могли припустити, що колись Росія розв'яже злочинну війну проти України.
– Ніколи в житті... Є люди, які мені дорікають цим... Були п'яниці-президенти, було все. Але більш-менш вони зробили. Ну як вони могли? Людина із трибуни каже: "Ми брати, ми маємо об'єднатися, ми те й це зробимо". Це якийсь хамелеон. Я не розумію всього цього. Політика – невдячна річ. Кажуть одне, а роблять інше. Я взагалі не розумію, що треба зробити, щоб сюди стріляти ракетами й убивати людей. Ми на когось напали? Ми когось зрадили? Ми щось зробили? І це пригнічує щодня…
– Ви хвилюєтеся сильно?
– Я хвилююся, дружина дуже хвилюється, діти хвилюються. Дякувати богу, усе більш-менш стало... Є армія, є люди, є мотивація. Я одній людині сказав: "Ми не вірмени й не грузини. Ви не розумієте: це – Україна". Ми вигравали завдяки характеру. "Динамо" – це специфічна команда. Якби вони зайшли в Київ, тут би все у крові було... Це Україна, а не...
– Визволителі хрінові. 24 лютого минулого року, початок війни. Говорили ж між собою, що 24-го має початися. Ви вірили в це?
– Я взагалі не читаю цього. Що стосується футболу, так, я дивлюся новини. Але я знаю, чого вартий інтернет. Я, чесно кажучи, не міг собі уявити. Коли мені о 4.30 зателефонував син і сказав: "Тату, війна почалася". Я кажу: "Ти що, з глузду з'їхав? Яка війна?" І тут чую – ракета!
– Ви були в Києві?
– Так. Я шокований усім цим... Дітей скільки загинуло!
– Ваша перша думка 24 лютого, коли почали бомбардувати Київ?
– Я думав, що це все несерйозно. Просто несерйозно. 10 днів – а воно все не закінчується...
– У вас же напевно залишилися хлопці і в Москві, і в Пітері, із якими ви грали разом, із якими спілкувалися. Ні з ким із них не вдавалося поговорити?
– Майже ні з ким. Є людина, якій я не міг не телефонувати... А так – усі…
– Обрив повний?
– Так.
– Багато спортсменів, футболістів і діячів культури підтримують Путіна, висловлюються за війну. Що з ними відбувається?
– Складно сказати. Це пропаганда. І люди не знають насправді, що відбувається. Скільки людей гине. Їхніх – біс із ним! Вони не рахують. Вони вважають, що це не люди. Але ці кадри... XXI століття, а ми про війну говоримо.
– Жах.
– Мене дуже пригнічує. Я, чесно кажучи, трохи прибитий і пригнічений цим.
– Які емоції ви відчуваєте стосовно росіян?
– Жодних. Я думаю, що не одне покоління людей зміниться, щоб це все… Цього не можна забути. Те, що вони роблять, – це чистісінький геноцид. Те, що вони кажуть… Я не військовий, не політик, але я не думаю… Немає таких підстав, щоб це все відбувалося… Ми нікого не зраджували. Відійдіть, віддайте те, що забрали, – і все.
– Коли ці обстріли немилосердні Києва, страшно бувало вам?
– Я якось це все...
– Але гуркотить дай боже?
– Дуже гуркотить. У мене ще так будинок розташований... Дружина дуже хвилюється. А я… Це вже річ така.
– Плакали під час війни хоч раз?
– Я не плакав. Сльозу з мене вичавити дуже складно. Хоча я дуже сентиментальна людина. Сльоза накочувала... Я вчора дивився в YouTube: Зеленський в Одесі вручав героїв посмертно. Ось тоді накочує. 21, 22, 24, 25 [років]. Дружини лишилися, діти. За що? Ми когось прийшли завоювати чи щось неправильно робили?
– Надовго це все, як вам здається?
– Я не знаю. Я хотів би, щоб це все закінчилося. Будуть люди, які зможуть це все розставити, – треба пам'ятник за життя поставити.
– У вас двоє дітей: Андрій і Оксана. Як склалися їхні біографії?
– Діти – моя гордість. Андрій – державний службовець. Оксаночка вже 35 років живе в Німеччині.
– Вона ж балерина?
– Так, колишня балерина.
– І танцювала в мюнхенській опері?
– Ні, у Штутгарт-балеті. Академії Нью-Йорка, Парижа, Штутгарта. Вона закінчила академію й танцювала протягом 14 чи 15 років у Штутгарт-балеті. Залишилася, вийшла заміж. Четверо дітей: двоє хлопчиків, дві дівчинки. І живе в Німеччині. З українським паспортом. Не хоче громадянство змінювати.
– Син у Києві?
– Ні. Зараз за кордоном працює.
– Він же в Міністерстві закордонних справ?
– Так.
– Ви себе, об'їздивши весь світ, уявляли в іншій країні?
– Ні. Є країни, які дуже люблю.
– Наприклад?
– Я люблю Іспанію, люблю Париж. Люблю Німеччину, зимові курорти. Але мені тут комфортно. Я більше, ніж тиждень, ніде не відпочиваю. 8–10 днів щонайбільше. Я щасливий, що маю можливості дістати гроші і зробити речі, які я можу. Діти кажуть: "Дідусю, ходімо туди, ходімо сюди". Я щасливий, що можу це робити. Я люблю своїх дітей, онуків. Звісно, у цьому Жанна робить ауру... Вона правильно їх виховувала.
– Вона взагалі правильно.
– Ось на що вона свій час витрачала. На все вистачило часу: і дітей народити, і займатися онуками.
– Ходімо до стадіону. Почали на одному стадіоні, а закінчимо на другому.
– Раніше халтури грали. Сезон вигравали – отримували гроші, преміальні. Шампанське, усі гуляли. 10 днів їздили, дві гри на день. Одна – 200 руб., інша – 200 руб.. Їхали до Миколаєва, наступна гра – у Каховці. У Миколаєві ще не пили, а в Каховці – уже кавуни... Лобан же не їздив. А Коману старші казали: "Михал Михалич, перерва". 4:0 рахунок. "Михал Михалич, принесіть два кавуни, три пляшки шампанського і гроші". Сосна, Муня… "Якщо грошей не буде, у другий тайм не виходимо грати". 30 хвилин, люди свистять – ніхто не виходить на поле.
– Досвідчені!
– Це п…здець! Сміх сміхом, 10 ігор – 4 тис. на корму. Це на ті часи...
– Казкові гроші. Пів машини. З ким із хлопців ви сьогодні спілкуєтеся?
– З усіма спілкуємося. Володя трохи хворіє. З Олегом розмовляємо телефоном. Хтось на "Динамо" буває. Багато хто пішов із цього життя. Дуже гарні футболісти й люди чудові. І Женька Рудаков, і Володя Трошкін, і Матвієнко, Самохін, Валера Зуєв.
– Хто найвидатніший із вашого покоління?
– Я розумію, про що ти хочеш запитати.
– За сукупністю якостей, за здобутками.
– Найталановитіший – це Володя Мунтян.
– Мунтян усе-таки №1?
– По-перше, структура. Ніжка маленька. Удар чудовий. Виконавська майстерність була. Дуже гнучкий.
– Він же акробат.
– Дуже гнучкий. Із ним було легко. Звісно, непрості взаємини були. Знаєш, що найдальше – найближче, а найближче – найдальше. Сантьяго Барнабеу на стадіоні "Реала" прийняв радянську делегацію. Ми з "Реалом" тоді грали.
– Особисто сам Сантьяго Барнабеу?
– Так. Він запросив до себе додому і виголосив промову. Лобановський, ля-ля, ля-ля. "Юнаки, ви маєте бути розумними. Ви маєте знати, чого ви хочете. Коли ніхто не вірив, у мене була проблема – уже ділили мої гроші. А прийшли люди, які мені допомогли. То я вам хочу сказати: найдальше – це найближче. А найближче – це найдальше".
– Чудово!
– Багато речей у житті змінилося, багато друзів, крім того, що вони пішли з життя... Треба зібратися повечеряти, якщо свято... Кого збирати? Це треба... Я сьогодні дружині про це сказав. Я ще така людина... У мене машина Mercedes. Мені соромно на ній виїхати. Ти розумієш, про що я кажу?
– Так, розумію.
– Я бачу ці погляди людей. У мене було таке за Януковича, у скло стукали, дулю показували: "Злодію, віддай машину. Ми однаково до вас дістанемося".
– Злодій! Аж піна спливає в такі моменти. Ласкава ненависть загострюється.
– Я все розумію. Мені дуже складно було працювати. Ми закінчували з київським "Динамо" очко в очко. В Одесі працював. Я знаю, що це $100 коштує. Ви напишете – я три дні не сплю. Я знаю, що це все гидота, але воно йде крізь мене. Є люди щасливі, у яких гра закінчилася – і він забув. Це правильно. Треба це до наступного готуватися.
Грати в "Динамо" 1975 року – це титанічні зусилля. У мене в 19 років був геморой
– Ви говорили про прийом у будинку Сантьяго Барнабеу. Я знаю, що багато наших футболістів після матчу любили обмінюватися футболками із зірками світового класу. У вас є чиїсь футболки?
– У мене було дуже багато. Мабуть, одна з найбільших колекцій була. Але я пороздавав. Ремонти, будинки будував.
– Але хто був?
– Багато хто. У мене вдома є вимпели, де я був капітаном команди...
– Капітаном збірної Союзу?
– "Динамо", збірна Союзу.
– Хто з футболістів, проти кого ви грали, найкрутіший?
– Багато гарних футболістів. Я не можу сказати, що зараз круті... Мбаппе, Мессі – це люди... Мессі взагалі з іншої планети, як кажуть.
– Мессі найкрутіший, до речі, на сьогодні?
– Так. За всієї поваги до Роналду, він дуже багато забиває, багато... Але те, що вміє Мессі! Він може один вирішити гру.
– Геній?
– Геній. Цього не вчать. Це в нього у крові. Які були Рікельме, Хуан Верон, Ріва, Факетті?
– Ви застали і Бекенбауера, і Марадону.
– Я грав проти Марадони. До речі, він у цій грі не дуже гарно грав. Там був Діас, Тарантіні, Пассарелла.
– Але наші хлопці тих років усе-таки гіршими були?
– Я не думаю, що гіршими. Усе вигравали. Чому? Чому тоді вистачало майстерності на все, а зараз не можуть обіграти? "Барселона" приїжджає, "Реал", "Бенфіка" – як з іншої планети...
– Ось ми підійшли до стадіону. Він зараз має назву "Олімпійський". Раніше був Центральний республіканський стадіон. Це каса стадіону.
– Це каса. Михайло Макарович Бока тут заправляв. Коли ми виграли Суперкубок... Суперкубок залишається маленький. Зник Суперкубок маленький… 50 років. Звісно, там багато людей було. І я його запросив. Він прийшов і каже: "Удома подивишся. Це мій подарунок". Я приходжу додому. Подарунки довго в гаражі лежали. Думаю, треба навести лад, подивитися, що до чого. Розгортаю – не можу зрозуміти, що це таке. Наче Суперкубок, а весь чорний. Я телефоную: "Михайле Макаровичу, що це таке?" – "Я тобі хочу зізнатися. Волею долі він у мене опинився в будинку. І всі ці роки я в ньому цукор зберігав". Я віддав його ювелірам, вони його почистили.
– Як новий!
– Фантастика. Я його тривалий час тримав удома в нагородах. І виносив ідею, що хочу його віддати у клуб.
– Віддали.
– Приїхав Ігор Михайлович, обійнялися, я йому віддав цей кубок. І його зараз зберігають у музеї...
– Стадіон відремонтували. Він іншим став, чи не так?
– 102 тис. і 60 тис. (перед реконструкцією 2012 року "Олімпійський" уміщував 83 тис. глядачів, після реконструкції – 70 тис. – "ГОРДОН").
– Так. І дух не той.
– Але піт у цій землі залишився.
– Тому трава так гарно росте.
– Усе тут вистраждане.
– Ви пам'ятаєте кричалки фанів "Динамо"?
– Якщо ти мені нагадаєш, я їх згадаю...
– "Не красно-белый, не красно-синий, а только бело-голубой. "Динамо" (Киев), "Динамо" (Киев), "Динамо" (Киев), мы с тобой". Потім – "Динамо" із Дніпра".
– "Динамо" із Дніпра". Потім – "Шарло". Таких уболівальників, як у Києві, ніде не було. Якщо вони когось не сприймали – марно. Грай, не грай – вони ставили хрест.
– В Одесі були ще гарні вболівальники, до речі.
– Ну, специфічні.
– Це знавці були. У парку Шевченка збиралися...
– Ні, на Соборній площі. Усі плітки знали...
– Київ кращим став за останній час, як вам здається?
– Я не знаю. Машин дуже багато, доріг не роблять. Але порівняно з тим, що було, звісно, він став більш-менш...
– Київ 70–80-х затишнішим був?
– Він просто меншим був. Будь-якої точки можна було дістатися за 10–15 хвилин.
– Ви іноді думаєте про своє життя: "Боже, це, мабуть, не зі мною було"?
– Я багато речей перевертаю. У дощ на мене накочує, як зробити правильно, щоб... Якісь думки, пов'язані з дітьми. Я ні про що не шкодую. Єдине – конфлікт, коли я пішов із команди. Це не з моєї провини і не з провини Лобановського...
– Минув час, Лобановський повернувся в Київ, ви стали разом працювати. У вас було коли-небудь розмови?
– Ні.
– Ніколи?
– Ні. Я тобі скажу навіть: після гри, якісь успіхи, випивали, – мені просто соромно було в його присутності чарку підняти.
– Розумію. Поруч із ним завжди якось інакше будь-яка людина почувалася.
– Так.
– Коли підходите до стадіону, тіпає серце?
– Та ні... На поле виходжу – находять якісь речі. Хто професійно грав – на стадіон приїжджаєш у будь-яку країну із хвилюванням. П'ять хвилин, вийшов – уже все. М'яч у ноги потрапив – усе.
– Ви завжди, і коли грали, і коли не грали, мали чудову форму. Багато футболістів – опухлі, важкі... У вас ні живота, ні... Ідеальна форма. Красень просто. Завжди підтягнуті. Ви акуратистом завжди були. Це виховання, потреба? Що це?
– Дитинство зробило мене таким. Мене оточували такі люди. Треба трохи за собою стежити.
– А як ви стежите? Ось що ви робите? Ви з м'ячем працюєте?
– Ні. З дітьми можу погратися. Зараз через мої проблеми це небажано. Хоча мені сказали, що все буде гаразд, потрібен час.
– До операції на спині ви, виходячи на поле, могли щось продемонструвати?
– Я ще у 60 років грав два тайми.
– Два тайми?
– Так.
– І гарний удар був...
– Ну а як воно зміниться? Чи може твоя мова помінятися чи думка? Немає людей, які не хворіють. Я тільки починаю говорити з лікарями: "Пане Буряк, у нас у Німеччині після 50 років кожен, перед тим, як зуби почистити, вживає проти тиску, вживає проти цього…" У кожного своє, але треба займатися собою...
– У вас особливий режим харчування...
– У мене із дружиною режим уже 30 років. Я снідаю й вечеряю, не обідаю. Увечері вечеряємо, можемо вина гарного випити.
– А яка у вас була вага, коли ви грали?
– 71,5.
– Яка вага зараз?
– 76.
– Фантастика. Як ви почуваєтеся у 70 років?
– Це багато. Це дуже важка праця. Команда 1975 року – це титанічні зусилля. Ось у мене в 19 років був геморой.
– Від тренувань.
– Звісно. Але я хотів заробляти. Я не міг повернутися до Одеси. Мені ноги судома зводила, а поряд дружина молода лежить. Я не розумів, що це. Треба вставати й іти. Доньку відправили до Німеччини вчитися. Ми приїхали згодом, вона вже танцювала в дорослих виставах. Ми домовилися біля театру зустрітися після перерви. Я приїхав, вона не виходить. Я пішов – вона сидить на лавці, плаче, а в неї на нозі мочки стерті до крові. Я кажу: "Пішли додому, не треба". – "Тату, мені о 16.00 треба йти на другу репетицію". У всіх така мотивація, як у мене. Ми виграли Суперкубок, вибороли Кубок кубків...
– Що ви побажаєте собі в день 70-річчя?
– Щоб це все скінчилося якнайшвидше. Я буду найщасливішою людиною. Поруч у нас ніхто не загинув, слава богу. Але я не розумію… Учора вручали [нагороди] – мама, дружина лишилася. Я знаю, що життя складне.
– Отже, перемога – раз. Ви загадаєте. Далі?
– Не перемога. Щоб усе залишили... Нехай буде так, як воно і є, і пішли...
– І буде наша перемога, коли наші території залишаться з нами.
– Я дуже хвилююся за своїх близьких, сім'ю. Я хочу, щоб у них було все гаразд. Вони геніальні діти. Антоша, син Андрія, закінчив французький ліцей. Як ми з тобою розмовляємо, так він французькою. "Дідусю, я поїду в Париж. Я хочу вірусологом бути, хочу лікувати COVID-19, СНІД..." Йому 17 років. А коли все це скінчиться... Я б, наприклад, багато віддав. Ну що поробиш?
– Льоню, дуже дякую за це інтерв'ю. Із днем народження.
– Думаю, якусь вечерю зробимо. Я тобі повідомлю – буде час…
– Із задоволенням, звісно.
– Повечеряємо, по фужеру вина вип'ємо.
– Звичайно. На Дніпрі.
– На Дніпрі. Там вода, сядемо...
– Але маю одне прохання.
– Так.
– Вітання велике Жанні.
– Будь-яка забаганка. Немає питань...
– Вона чудова. Дай бог кожному, хто дивиться нас, таку дружину, як Жанна. І те, що ви стільки разом, – це чудово.
– Так.
– Дякую. Із днем народження. Дякую.
– Так, дякую. Дуже вам дякую.