Мама Клиха: Син на коліна впав, сказав, що хотів накласти на себе руки: "Мамо, так знущаються, що мені вже все одно, живий я чи мертвий"

Востаннє Тамара Іванівна бачила свого сина майже рік тому, у червні 2016-го, у чеченській в'язниці. Навесні минулого року 72-річна жінка дві доби добиралася з Києва до Грозного, щоб виступити на суді, який засудив її сина до 20 років. Виступити не дали, але влітку, коли знову приїхала до Чечні, дозволили тригодинне побачення із сином у присутності конвою. Згадуючи останню зустріч, Тамара Іванівна безперестанку плаче: "Після тортур у російській в'язниці психіка сина не витримала".

Син Тамари Іванівни – український політв'язень Кремля Станіслав Клих. У серпні 2014 року він поїхав до російського Орла до своєї вагітної дівчини, зареєструвався в готелі й пропав. Про те, що сина затримали, Тамара Іванівна дізналася від невідомого, який зателефонував їй на мобільний. Далі були 10 місяців безуспішних спроб знайти сина, який весь цей час перебував у цілковитій ізоляції в одиночній камері СІЗО міста П'ятигорська. Адвокатів, правозахисників та українських консулів до нього не допускали.

26 травня 2016 року Верховний суд Чечні засудив українського історика, викладача Київського транспортно-економічного коледжу Станіслава Клиха до 20 років колонії суворого режиму. За версією російського слідства, Клих і Микола Карпюк, який проходить за тією ж справою, наприкінці 1994-го – на початку 1995 року брали участь у Першій чеченській війні, а саме в боях у Грозному проти російських військ. Доказова база обвинувачення фактично побудована на свідченнях самого Клиха, отриманих після 10 місяців побиття й тортур електричним струмом, а також на свідченнях українця Олександра Малофєєва, який стверджує, що в бойових діях у Чечні брали участь народний депутат Дмитро Ярош, голова партії "Свобода" Олег Тягнибок і колишній прем'єр-міністр Арсеній Яценюк.

На початку березня цього року російський адвокат Ілля Новіков повідомив, що Станіслава Клиха етапували до Верхньоуральської в'язниці в Челябінській області. І сторона захисту, і правозахисники б'ють на сполох: психічне здоров'я ув'язненого підірване, хвороба прогресує, Клих практично втратив зв'язок із реальністю.

Я сказала: "Поки сина не побачу, із Грозного не поїду!" Журналісти та правозахисники останні копійки віддали, щоб мені було на що жити, а я готова була жебракувати, аби Стаса побачити

– 25 січня у Стаса був день народження, виповнилося 43 роки, три з яких він там. Востаннє я бачила сина майже рік тому. Приїхала до нього на суд до Грозного в березні 2016-го, там таке відбувалося: спалили автобус із правозахисниками, облили зеленкою, побили когось...

Як до Грозного потрапила? Поїздом до Слов'янська, нас із Марією Томак (українська правозахисниця, координатор "Медійної ініціативи за права людини". – "ГОРДОН") капелани доправили до кордону з Росією, там уже українські консули зустріли, довезли на своїй машині спочатку до Ростова, потім – до Чечні. Майже дві доби добиралася, а коли доїхала, мені сказали: "Суддя захворів, суду не буде, їдьте назад". Адвокати говорили: суд спеціально так учинив, щоб не заслуховувати моїх свідчень.

Станіслав Романович Клих, народився 25 січня 1974 року в місті Києві, громадянин України, викладач Київського транспортно-економічного коледжу. Засуджений судом РФ до 20 років колонії за нібито участь у Першій чеченській війні. Узятий під варту рішенням суду 22 серпня 2014 року, фактично позбавлений волі з 8 серпня 2014-го. Фото Антона Наумлюка, спеціального кореспондента "Радіо Свобода"

Зі мною їздили два брати Карпюка. Усі повернулися до України, а я сказала: "Поки сина не побачу, із Грозного не поїду!" Мене у своїй квартирі, дякую йому, прихистив Докка Іцлаєв – адвокат Карпюка. Журналісти, правозахисники, які зі мною приїхали, останні копійки віддали, щоб мені було на що жити у Грозному. А я готова була на паперті стояти, жебракувати, аби Стаса побачити.

Я жила у квартирі Докки, чекала 5 квітня 2016 року, на цей день перенесли суд. Майже два тижні нікуди не виходила. Докка приносив їсти, я готувала. Одного разу у квартиру поліція стукала, я не відкрила. Потім дізналася: сусіди могли донести. У Чечні, виявляється, такий закон: кожного вівторка поліція обходить усі квартири, чи немає сторонніх. Мені у Грозному постійно ніби повітря не вистачало, важкий стан, усе на психіку тисне.

У день суду, 5 квітня, раптом якась чергова кадирівська перевірка. У квартиру знову постукали, почався жах. Кілька людей у чорному, озброєні, щось кричать, потім на російську перейшли: "Чому не зареєструвалися?!" Не дуже приємне видовище. Якраз Марія Томак із нашим консулом Олександром Ковтуном приїхали, увірвалися до квартири, документи показали. Загалом, я все-таки потрапила на суд, але ні Стаса, ні Карпюка на засідання не привезли.

Одна чеченка говорила мені: "У мене восьмеро людей у сім'ї загинуло через росіян. Я на росіян дивитися не можу"

Мені повинні були дати побачення із сином. Не дали. Сказали, що я не зареєструвалася і повинна негайно покинути Чечню, інакше депортують, і тоді я взагалі ніколи не потраплю до сина. Побачила Стаса вже у клітці на апеляції 6 квітня 2016 року. Він у жахливому стані був, незрозуміле говорив, кричав: "Слава Україні!", ще щось. (Плаче).

У нього психіка у в'язниці порушилася, але мене, здається, впізнав. Першого до залу Карпюка завели без наручників, а мого сина, звісно, у наручниках. Чому "звісно"? Він кричав, буянив, потім затих і раптом: "Матусю, дякую за "Вечірній Київ"!" Я йому передачу напередодні зробила, він дуже любить цукерки.

За два з половиною роки в російському СІЗО, після побиття й тортур, психічне здоров'я Клиха погіршилося. Адвокати та правозахисники наполягали на психічній експертизі, але суд відмовив. Відео: media zona / YouTube

Я не можу ображатися на чеченських конвоїрів, один із них підпустив мене до клітки з сином, сказав: "Мені дуже шкода вашого Стаса". Серед конвою чеченка була, вона й до залу мене супроводжувала, і "швидку" викликала, коли мені погано стало. Знаєте, чеченські жінки співчувають нашій війні, але нічого вдіяти не можуть, одна з них говорила мені: "У мене восьмеро людей у сім'ї загинуло через росіян. Я на росіян дивитися не можу". Саме вона й передала мені кульок від сина, там книга була. Вибачте, намагаюся не плакати, не виходить.

У червні я знову поїхала до Грозного, вже через Лисичанськ, потім на таксі, теж із Марією Томак. Із рідні Карпюка вже нікого не було, його брати побоялися їхати. Дали три години на побачення. Стас уже сильно відрізнявся від себе квітневого. Дуже сильно: страшенно худий, навіть ручки тримати не міг, десь зв'язно відповідав, десь ні. Дитинство згадував, садок, школу, розпитував про будинок.

Я боялася його засмутити, намагалася якихось тем уникати, щоб його не дратувати. Наш консул запитав: "Тамаро Іванівно, як ви це витримали?" А я просто дуже старалася, дуже боялася розплакатися, щоб син слідом за мною не заплакав. Він же домашній у мене. Син іще постійно про тата питав. Напевно, йому в тюрмі брехали, мовляв, твій батько помер. Стас і в адвоката повсякчас запитував: "Що з моїм татом? Усі кажуть, що тато помер".

Син устиг смс надіслати "Мамо, мене доправляють до Чечні". І все, зник, а ми шукали його протягом 10 місяців

Як пропав? 7 серпня 2014 року син поїхав до Орла до своєї дівчини. Я його відмовляла, немов відчувала: біда буде, боялася. А він: "Мамо, ну я ж не до Москви чи Петербурга їду, кому я потрібний в Орлі?" Він часто їздив до Росії, у мене сестра в Москві, його хрещена мати. Уже потім, на суді, Стас увесь час твердив, що ця дівчина його й здала ФСБ.

Дівчину Вікторія звуть, саме вона наполягла, щоб син до Орла до неї приїхав. Вони у 2013-му, ще до революції, у Криму познайомилися. Вона й до Києва до нас приїжджала знайомитися, начебто гарна дівчина. Стас розлучився з першою дружиною, у них дітей не було. Я йому по-простому казала: "Синку, я вже стара людина, хочу онуків побавити. Якщо тобі добре з цією дівчиною, мені у сто разів краще буде!"