Мама загиблого азовця Черкеза: Удома для нас він був Женічка. Лише нещодавно ми дізналися, який він воїн – казали хлопці, у бою він був як тигр
Текст підготувала платформа пам'яті "Меморіал", яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових спеціально для видання "ГОРДОН". Щоб надати відомості про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.
Займатися боксом синові не подобалося, бо вважав категорично неправильним бити людей просто так
– Яким був ваш син?
– Женя ріс розумним і внутрішньо дуже дорослим хлопчиком. Він коли народився, був таким маленьким мужичком. Завжди добрий та усміхнений. Ніколи не скиглив, що йому щось не подобається. Мені було з ним дуже легко.
У нас майже всі його іграшки залишилися. Він був дуже бережливою дитиною. Усі його машинки живі – цілий автопарк. Навіть є маленька жовтенька машинка, яку дідусь йому купив уперше. Майже все, пов’язане із дитинством Жені, лишилося в Маріуполі. Я забрала із собою лише цього бичка – він як член нашої родини. Улюблена іграшка сина, подарунок батька, який загинув, коли синові було чотири роки. Женя ходив із бичком до дитячого садка. Коли трохи підріс, тримав його біля себе в кімнаті на поличці. Останні ж роки спав на бичку, наче на маленькій подушці. Коли я наприкінці березня виїжджала з Маріуполя, не змогла лишити іграшку – це таке особисте для сина, що його не можна було там залишати. Бичок – це Женя. Він пахне сином. У ньому лишається його частинка.
Узагалі син любив усе, пов’язане з колесами. Захопився велосипедами ВМХ. Свій вид спорту вибирав довго. Через вроджений сколіоз не всі заняття йому підходили. Займатися футболом було нецікаво. Займатися боксом синові не подобалося, бо вважав категорично неправильним бити людей просто так. А велосипедні трюки полюбив. Пізніше, уже під час служби, захопився також марафонами, із задоволенням брав у них участь.
У шкільні роки я спочатку намагалася тримати сина під наглядом – контролювала успішність, входила до складу батьківського комітету, намагалася підтримувати інтерес до навчання. Але коли зрозуміла, що Женя має хороших друзів, переживати перестала. Єдине, на чому наполягла, – здобуття вищої освіти.
Учитися "для галочки" Жені не подобалося. Тому навчання у Приазовському державному технологічному університеті за спеціальністю "металургія" давалося важко. А от здобути морську професію – моториста в Азовському морському інституті – вийшло без проблем. Було цікаво, він любив море. Навіть готувався до роботи на суднах, хотів ходити в дальні рейси. Але мрія стати військовим усе ж перемогла – у 2018 році Женя долучився до лав "Азову".
Лише одного разу – 8 березня – він на кілька хвилин забіг додому. Це була така несподіванка! Світла нема, газу нема. Ми у дворі вигадували, як зварити поїсти. Я обертаюся – він стоїть
– Як ваш син опинився у війську?
– Бажання захищати свою країну в нього виникло ще на початку нападу Росії на Україну у 2014 році. Він проти моєї волі поїхав у Київ, аби долучитися до друзів у бойовому підрозділі. Але перш ніж встиг оформити документи, його посадили перебирати картоплю. Це Жені не сподобалося, і вже наступного дня він повернувся додому.
У 2018 році він сказав, що піде в "Азов". Я була проти. Бо там – страшно. Бо це – війна. Він відповів, що вже все вирішив і попросив його підтримати. Я тоді відчула, що син виріс. Підтримала. І він пішов.
Було тривале навчання, а потім, у 2019 році, він уперше опинився на полі бою. Де саме воював, я не знала. Лише розуміла, що там було гаряче. Бо коли через пів року боїв Женя вперше приїхав додому, сказав: "Війна – це страшно".
Потім він на вихідні приїжджав із частини додому, якщо не був на посту. Удома ми не знали його як воїна. Для нас він був Женічка. Він називав мене "мам". Удома був дитиною. Лише нещодавно ми дізналися, який він воїн. Казали хлопці, у бою він був як тигр.
– Як для вас почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну?
– За кілька днів до повномасштабного вторгнення Женя зателефонував і попросив забрати з частини його речі з Урзуфа – бійці почали згортати базу. Серед цих речей була папка, де він беріг маленькі нагадування про власне дитинство. Дивом ще з дитячого садочка збереглися створені ним новорічна листівка і маленький паперовий їжачок. Вони лежали в цій папці з його документами і залишилися мені на згадку про сина.
24 лютого Женя встиг подзвонити мені і сказав, що з ним усе добре. Просив нікуди не виходити й попередив, що місто намагатимуться штурмувати, буде страшно. Син був правий – було дуже страшно. Один із найбільш яскравих спогадів – про суцільну чорноту. Після потужного авіаудару росіян небо затягло чорним димом. І в чорне небо піднялася величезна зграя ворон. Птахи повністю закрили небо. Я ніколи не бачила їх у такій кількості.
Що відбувалося в ці дні із Женею, я не знала – зв'язок зник практично відразу. По вуличних боях розуміли, що захисники Маріуполя чинять спротив окупантам. Лише одного разу – 8 березня – він на кілька хвилин забіг додому. Це була така несподіванка! Світла нема, газу нема. Ми у дворі вигадували, як зварити поїсти. Я обертаюся – він стоїть. Зайшов буквально на п'ять хвилин. Ми обійнялися, надавали пакет їжі. І все. Він пішов. Це був останній раз, коли я його бачила. Встиг тільки сказати: "Усе добре, вони горять".
– Як ви дізналися про загибель сина?
– 25 березня я несподівано прокинулася зі словами: "Усе, можемо їхати". Пояснити це рішення не могла. Просто відчула: уже – можна. За чотири дні ми із чоловіком зібралися і виїхали з міста. Із цим бичком на руках я просиділа в машині всю дорогу з Маріуполя до Франківщини. Він був моїм оберегом. До речі, на численних російських блокпостах окупантам, я, мабуть, здавалася навіженою, тому наші речі трусили не так сильно, як могли б. Бичок дійсно мене беріг. Уже розбираючи речі в Коломиї, я знайшла синову футболку із символікою полку "Азов", яку на жодному з блокпостів окупанти, на щастя, не помітили.
31 березня, коли я вже була на підконтрольній Україні території, зі мною зв’язалася патронатна служба "Янголи Азову" і повідомила, що 24 березня Женя загинув. Він загинув у бою. Коли бійці відходили з позицій, він ішов останнім, прикривав хлопців. Отримав поранення в живіт. Його намагалися реанімувати. Але не змогли. Це все, що я знаю.
Коли почався обмін тілами загиблих захисників Маріуполя, я відчула, що Женю повернули. Пояснити знов це не могла, але знала, що його тіло привезли. За кілька днів зі мною зв’язалися правоохоронці – був збіг за ДНК. Спочатку мені показали фотографії, аби я впізнала тіло сина. Та це було неможливо. Пізніше, уже під час розтину, знайшли Женін жетон, який в’ївся в тіло. Так я переконалася, що це точно він. Тепер цей жетон із номером 048 262 я не знімаю.
Я наполягла, щоб мені дали побачити сина, хотіла попрощатися, востаннє провести пальцями по волоссю. Робила так завжди із Женіного дитинства. Він мав густе волосся, наче щітка на дотик. Такого ні в кого не було. Тому я завжди безпомилково впізнавала сина на конкурсах у дитячих садочках, коли мами із зав’язаними очима мали на дотик визначити свою дитину.
Патронатна служба відмовляла від цього, розуміючи стан тіла. Але для мене було дуже важливо востаннє доторкнутися до дитини. Наполягла, що маю попрощатися із сином, бо я ж більше ніколи його не побачу. Нам показали тіло… Там вже не було волосся... Я погладила його востаннє. Усе...
Далі була церемонія прощання 28 липня. У цей день Жені мало виповнитися 28 років. Його кремували. Урну з прахом поховають на Алеї героїв, яку мають створити на Співочому полі в Києві.
Коли повідомили про загибель сина, моє серце перестало битися. Я продовжую жити наче на автопілоті. Нещодавно відчула, що можу вже почати говорити з кимось про сина і його загибель. Хоча прийняти це все ще не виходить. Коли Жені не стало, не стало і мене. Мене немає. Є лише оболонка. Коли дізналася про те, що його повернули, відчула, що над моєю дитиною більше ніхто не буде знущатися в Маріуполі.