Нікітін: Я до останнього моменту думав, що Вєрка Сердючка – жінка
Тривалий час моєю пристрастю було шиття. Я хотів побудувати бізнес на цьому
– Юро, добрий день. Я радий, що ми зустрічаємося. Я, зізнаюся, думав про те, щоб зробити з тобою інтерв'ю, уже давно. Колись, ще коли я займався у спортивному комплексі "Леонардо" і завжди бачив тебе – старанного, м'язистого, наполегливого – думав: "Який молодець! Так стежить за собою, так про себе дбає". Ти, як і раніше, у такій формі?
– Добрий день. Ну, мені складно судити про свою форму. Я дуже радий, що наша зустріч відбулася тут. Вона вже відбулася, вона триває. І для мене це дещо зворушлива зустріч. Хоча ми знайомі багато-багато років. І я, зізнаюся, ішов парком і думав про те, як же бути цікавим. І тут ми з тобою зустрічаємося й вирішуємо, що потрібно, щоб глядачі мали цікаве інтерв'ю на виході.
– Тобто, щоб бути цікавим, треба пройтися парком.
– Треба пройтися парком щонайменше. Насправді я дуже люблю гуляти пішки. І мене це надихає, зізнаюся. До речі, про форму ти сказав. Клуб "Леонардо" закритий, як ти вже знаєш. Я ходжу певний час у клуби, але не можу сказати, що саме це дає мені цю форму, яка необхідна. Це радше так, для...
– Тобто ти ходиш у нічні клуби?
– У нічні – уже ні. Тому що локдаун. Радше це так, для власного заспокоєння.
Загалом я перебуваю в постійному пошуку натхнення. Тобто це для мене найголовніше. Знаєш, я колись намагався визначити, що ж є цим кором – серцевиною – моєї професії, який мій найсильніший бік. І зрозумів, що мій найсильніший бік – це придумувати, це генерувати ідеї. Тому що ці ідеї народжують проєкти, ці проєкти народжують стратегії тощо. І ось воно все зажило. І ось ідеї – вони приходять від натхнення. А натхнення останнім часом мені дає ходьба. Тобто я намагаюся проходити 10 тис. кроків на день. І ось у якомусь моменті, на якійсь сьомій тисячі, вмикається двигун усередині мене – і я починаю раптом фонтанувати ідеями.
– Гарна ідея для наших глядачів і для мене зокрема. Тепер ходитиму. Раптом зафонтаную...
Юро, ти найуспішніший музичний продюсер незалежної України. Майже протягом 30 років уже в незалежній Україні успішнішого за тебе музичного продюсера не було. Ти народився в Києві, із відзнакою закінчив Київське швейне профтехучилище за спеціальністю "кравець верхнього чоловічого одягу".
– Так, усе правильно.
– Я дивлюся на тебе, як ти гарно вдягнений. Скажи: ти щось шив узагалі?
– Звісно. Я шив. І шиття насправді тривалий час було моєю пристрастю. Тобто якоїсь миті раптом я відчув, що хочу реалізувати себе... Ну, тоді ще не було "в дизайнерському бізнесі". Але я хочу мати якийсь стосунок до виробництва чогось із нічого. І ось цей одяг – це було перше, куди мене привів ось цей потік, це моє прагнення внутрішнє. І я зрозумів, що хай там що я хочу займатися пошиттям одягу. Ну, можливо, грубо кажучи, дизайнером. І ця пристрасть була настільки сильною в мені, що я одразу ж вступив, не роздумуючи, у швейне училище – і закінчив його з відзнакою. Але там, щоправда, немає одного факту моєї біографії: що паралельно я навчався у вечірній школі, і її якраз завалив. Тобто в мене просто фізично не було часу. Тому що я вже тоді почав музикувати. І виходить, що цілий день я навчався в училищі, потім працював, потім займатися музикою – і ось на вечірню школу часу зовсім не залишалося.
– Що ти шив?
– Я шив чоловічий одяг. Я шив костюми, брюки, пальто, тобто все, що можна шити.
– У тебе гарно виходило?
– Так. Я з відзнакою закінчив. У мене не було жодної "четвірки". А це ще був такий час, коли треба було вчитися, коли не вчитися не можна було. І в мене були серйозні амбіції. Я хотів побудувати бізнес на цій справі. У мене був свій цех. Батьки допомогли мені зібрати обладнання. Купити тоді швейне професійне обладнання – це було якесь дуже серйозне завдання. І ми це все зібрали. І я почав орендувати приміщення. У мене там були оверлоки всілякі, машини різних видів. Загалом ціла історія.
– У тебе очі горять.
– Так. Ну тому що це ж було пристрастю.
– Може, ти не туди пішов? Треба було залишатися у швейному бізнесі. Ні?
– Ну, фактично, я займаюся тим самим, Дмитре, тільки інакше.
– "Крою з нічого". Так?
– Ну ні. "Із нічого" – це – знаєш як? Тканина погана – костюмчик не сяде. Так і в нашій справі. Якщо немає таланту, якщо немає нічого в людині – нічого з нею не буде. І так тривалий час я, власне, займався швейним ремеслом. Доти, доки музика в мені все ж не перемогла. І якоїсь миті я зрозумів, що потрібно ухвалювати рішення: або я далі музикант, або я далі дизайнер одягу.
– А ти заробляв на дизайні одягу?
– Я заробляв, звісно.
– Добре заробляв уже?
– Ну, мені складно оцінити. Я вже не пам'ятаю, що таке "добре".
– Це кінець 80-х.
– Я заробляв, скажімо так, 20 рублів на одній парі джинсів. А міг пошити я таких пар джинсів – ну, багато на місяць. Тому я заробляв – так? Скільки це було: багато чи ні – зараз мені складно зрозуміти. Але в мене завжди були гроші, так.
– Тобто ти чоловічі костюми шив?
– Так, чоловічі костюми. Але переважно я в певний момент став займатися і спеціалізуватися на пошитті джинсових виробів.
– Це було вигідніше.
– Це був тренд неймовірний. Усі хотіли джинси.
– Ти якісь лейбли туди прилаштовував?
– Я вже не пам'ятаю.
– "Монтана", мабуть?
– Ні-ні. Це були авторські моделі. Тобто я не просто штампував, а я саме придумував різні кишені, строчки... Це все була креативна робота серйозна.
– О! Я пам'ятаю, у той час якраз Михайло Воронін покійний своїм безпримірювальним методом шив костюми. Фантастика була. Ти приходив – він тобі наліпки ці робив – і наступного разу вже костюм видавав.
– Так.
– Ти так міг шити?
– Чи міг я так шити? Напевно, я робив примірки завжди. Так – ні. Тому що в нього це було поставлено на потік. Там працювала велика команда конструкторів. Тобто це ж усе різна специфіка: один шиє, інший прасує, третій мірки знімає, четвертий конструює, розкроює... Тобто це все різні фахівці. А в мене це все робив я сам. Тому... Зараз ти гарне запитання поставив...
– Але й заробляв ти сам.
– І заробляв я сам певний час. Потім почали з'являтися люди, які мені допомагали. Тобто це стало вже обростати життям внутрішнім. Ну, було цікаво, було кумедно.
– Сьогодні ти щось пошити можеш?
– Сьогодні я можу класно щось випрасувати... Ну, шиття – це навик. Розумієш? Як будь-яка професія. Чи можу я круто взяти інтерв'ю зараз? Ні. Хоча я нормально абсолютно спілкуюся. Але ні. Це потрібен навик, потрібна освіта, потрібно постійно підтримувати себе у формі. Тобто сьогодні я вже не той кравець, яким був раніше.
Я зараз продовжую навчання в Університеті культури. Навчаюся там із 1986 року
– Скажи: така успішна людина – ти не маєш вищої освіти взагалі, виходить?
– Закінченої не маю. Я зараз продовжую навчання в Університеті культури київському. І навчаюся я там...
– Років 20. Ні?
– Більше. Із 1987 року. Із 86-го року.
– Що таке? Ти не можеш вивчитися ніяк? Чи тебе процес цікавить?
– По-перше, мене цікавить процес. Я люблю вчитися, обожнюю. Але якщо серйозно, то я час від часу йшов звідти. Ну, коли через непотрібність, коли просто через брак часу. Я так широко працював. Особливо на старті своєї кар'єри. Це були поїздки по всьому Радянському Союзу тоді. І в мене, відверто кажучи, не дуже був час навчатися. А потім якось так склалося, зірки зійшлися, що я подумав: ні, безумовно, хай там що...
– Тобто музичний продюсер України номер один протягом 37 років навчається в Університеті культури.
– Так можна сказати, так. Усе ще навчаюся.
– У мене запитання: ти його коли-небудь закінчиш?
– Я дуже на це сподіваюся. Тому що мамі своїй я пообіцяв, що закінчу. Тому сподіваюся, що закінчу.
– Чому ти став бас-гітаристом?
– Це було другою моєю серйозною пристрастю. Загалом я любив музику, але якось чоловіки і женихи моїх сестер... У мене дві старші сестри. Одна на 15 років старша, а друга – на 12. Це вони мене привели, можна сказати, у музику. Тому що в нашому домі завжди лунала музика або в їхніх домівках.
– Яка, Юро?
– Яка? Завжди дуже крута. На той момент це була найпрогресивніша музика. Тобто моє знайомство взагалі, у принципі, із музикою почалося з Pink Floyd, Queen. Потім уже з'явилася "Машина времени". І далі вже радянські гурти: "Динамик", "Кино" тощо. А ось спочатку це була дуже серйозна основа. Тому що мої сестри – дуже модні дівчата. А на той час вони були просто найкращими, найбільшими модницями в місті. І це були завжди такі, постійні, тусівки різних цікавих людей: художників, музикантів.
– Удома просто?
– Так. Але це вже не в мене вдома було, а у них у домівках. Але ми дуже товаришували якийсь час. І я весь час проводив у них: то в однієї, то в іншої.
– Зараз теж дружні?
– Зараз усе інакше. З однією дружні, із другою я не спілкуюся вже тривалий час.
І ось завдяки моїм сестрам я і прийшов у музику. Мені здається, я почав розумітися на музиці ще тоді: у 80-х – на початку 90-х. А потім ця пристрасть у мені кипіла, і мені хотілося не просто слухати музику, а щось починати фізично пробувати зображати. І я пішов вчитися на гітарі. Теж мало повчився. Просто класична гітара – це не моя історія. А тоді такої, сучасної, гри не можна було навчитися.
– На бас-гітарі.
– Так. Чоловік моєї сестри старшої – він був бас-гітаристом. А вона грала в його ансамблі і співала.
– О!
– Так. І це був іще такий клуб, якщо ти пам'ятаєш... По-моєму, він "Ровесник" називався.
– Звісно.
– Потім "Голлівуд".
– Звісно. Це модне місце було.
– Це було дуже модне місце. Ось я туди приходив і дивився, як вони грали. Вони співали там Донну Саммер, Bee Gees, тобто весь цей золотий на той час репертуар. І вийшло, що навіть якщо якихось пластинок я не діставав або не чув, то я приходив і слухав цю музику там. Очевидно, вона вбиралася просто, проникала всередину мене. І потім стала вимагати виходу. І я потихеньку долучився до бас-гітари. І мене настільки захопив цей інструмент, що я просто почав із ранку до ночі грати на ньому, створювати один гурт, другий, брати участь у третьому... І почалася така... Це було паралельно із шиттям.
– Так, я хотів запитати: а джинси?
– Паралельно. Це все було паралельно. І загалом це не був бізнес, але це вже не було хобі, це було вже як частина мене, як моя робота, за яку мені не платили. Але з огляду на те, що я любив це понад усе на світі, вона мене захоплювала – я витрачав на це багато часу: весь свій час. А потім у певний момент я зрозумів, що поєднувати я більше не можу: мені потрібно або розвиватися як музиканту...
– Або мистецтво, або бізнес.
– Абсолютно. Я тоді не думав, що...
– Що можна поєднати це.
– Так. Що я зможу це з'єднати.
– Слухай, ну ти модний хлопець на ті часи. Сам, мабуть, у джинсах гарних завжди ходив, кросівки Adidas у тебе були, напевно...
– Чотири смужки – як це називається? Не Adidas, а чотири смужки?
– Чотири? Puma?
– Ні. Ще була дуже модна марка. Але кудись вона зникла потім. У них було чотири смужки. І вони були в мене: у єдиного в районі.
– Слухай, Adidas тоді, московської фабрики Adidas, здавався верхом розкоші. Тобто ти був при грошах, ти був гарним зовні, ти був модно вдягненим, ти грав на гітарі... І раптом ти став продюсером.
– Так.
– Чому?
– Ну, зараз усе, що ти сказав про мене, – це приємно чути, але це дещо перебільшено. Тобто гроші – вони були, але вони якось були завжди в обігу.
– Ну, зачекай. 50 пар джинсів на місяць ти шив?
– Ні, не шив.
– 30 шив?
– Я не пам'ятаю точно скільки. Ну, 10 шив точно.
– Ага, ну, тоді не дуже багатий, але однаково впевнено стояв на ногах.
– Гроші були, щоб розвиватися, купувати обладнання. Звісно, були. Батьки допомагали. Тоді можна було брати... Як же це в них називалося?.. Каса взаємодопомоги.
– Так, так, так.
– У них була каса взаємодопомоги. Тато мій був серйозним працівником із дуже гарною репутацією на заводі. Він працював на радіозаводі начальником автотранспортного цеху. Він був дуже чесним...
– Як у Жванецького – так? "Начальник транспортного цеху. Він у залі?"
– Так. Ось так мій тато... У нього дуже цікава була історія. Він такий – природжений робітник, відданий своїй роботі, працьовитий. І йому завжди давали в борг гроші, скільки йому потрібно було. І він приходив, раптом що, у касу взаємодопомоги, брав там гроші – і ми купували мені чергову машинку чи щось таке, чи гітару. Але це було згодом. Я розповім. Ну, ось так. І тому чи був я успішним або модним, або багатим? Ну, ні. Мені здається, був звичайним, але з великими амбіціями.
Я спочатку не оцінив Іри Білик як жінки, а просто як артистку, яка співає на сцені
– Чому ти став продюсером?
– Це сталося, коли ми почали працювати з Іриною Білик. І спочатку ми були музикантами. Ми були одним гуртом – як одним цілим. Вже після мого повернення з Москви я там працював досить тривалий час.
– Грав?
– Так, грав у колективі. Ми грали на розігріві в гурту "Мираж". І це в пік їхньої кар'єри.
– Гарно?
– Так, дуже гарно. І в нас у самих там стрімко зростала кар'єра. І загалом усе просто фонтаном у небо. Ми об'їхали пів Радянського Союзу. Це стадіони, це незабутній досвід для мене. А потім якоїсь миті довелося вибирати. Загалом так склалася ситуація, що нам довелося повернутися до Києва. І це було в дуже цікавий час – якраз на зламі, коли Радянський Союз переходив у незалежну Україну. Тобто приїхав я в Радянському Союзі ще, і невдовзі з'явилася Україна. І цієї миті ми познайомилися з Іриною Білик і вирішили, що ми дуже пасуємо одне одному – почнемо працювати разом. Ну, власне, і почали.
– Ось ми повернемося до Ірини Білик окремо. А хто тоді, на початку 90-х, представляв український шоу-бізнес? Які імена не сходили з язиків? 91-й рік, ти повернувся до Києва...
– 91-й – уже не так. Я повернувся в 90-му. І на слуху були Руся, Андрій Миколайчук, "Брати Гадюкіни", Сестричка Віка, Анатолій Матвійчук, Тарас Петриненко. Але він уже дещо пізніше ставав таким, легендарним, артистом. Ну, я всіх знаю. Тому можу довго перераховувати. Марія Бурмака тощо.
– Ну, ось ти назвав найяскравіших виконавців тоді. Так?
– Так.
– Андрій Миколайчук збирав стадіони.
– Так.
– Ми це пам'ятаємо. "Піду втоплюся".
– Так.
– Руся, яка старша сестра Наташі Корольової, – вона у США живе давно вже. І чоловік її, Костянтин Осауленко, – неймовірно талановита людина. Так?
– Так.
– Скажи, будь ласка: коли ти побачив цю палітру українського шоу-бізнесу, що ти подумав?
– Я подумав, що вони реально дуже круті всі, і що вони великі молодці, і що вони домоглися видатних результатів, з одного боку. З іншого боку, я подумав, що це дуже крутий час заходити. Тобто, з одного боку, у мене був страх, тому що це був час, коли – ти пам'ятаєш – у Радянському Союзі шоу-бізнес насправді був дуже потужно розвиненим, неймовірно. Ми займали одне із провідних місць у світі за виплатою авторської винагороди, гастрольними маршрутами тощо. Ти, напевно, із багатьма людьми про це говорив. І ось, з одного боку, було все ось це – на що ми тоді вже орієнтувалися. Ми дивилися, розуміли, як це працює. А з іншого боку, раптом воно все почало валитися, а нового нічого не побудували ще. І ось просто на очах ці всі великі імена, ці суперпромоутери, які організовували супергастролі, – воно все потихеньку почало сипатися. І в цьому моменті почала виходити потужна Ірина Білик.
– З'явилася ніша взагалі у країні.
– Так, ніша під назвою "якісна українська популярна музика, музика, проспівана українською мовою". І ми довго думали, тому що Ірина Білик сама собою... Я так, широко, відповідаю на запитання...
– Зараз ми почнемо про Ірину Білик конкретно говорити. Я хочу ще сказати про що? Була ще така, українська радянська естрада. Так? Залишалися і Василь Зінкевич, і Назарій Яремчук, і Микола Мозговий... Хто ще? Були ще виконавці.
– Так.
– Вони вписувалися в нові реалії чи відставали?
– Ти знаєш, у тому моменті складно було оцінити. Це ж не відбувається одномоментно: старе закінчилося – нове почалося. Ти запитав би в мене про Тараса Петриненка – я б сказав тобі, що це суперартист, який абсолютно вписується в нові реалії. Просто щоб із такими артистами щось відбувалося актуальне в сьогоднішньому дні...
– Потрібні продюсери.
– Потрібні люди, які цією актуальністю їх наповнять, цей талант. Тобто які дадуть нові технології, нові системи... Це так, знаєш, ніби знімати твої програми і працювати на національному телебаченні, яке... Напевно, зараз воно якось підростає. Або на якомусь регіональному, маленькому, метровому каналі, який уже мало хто дивиться. Тому це приблизно те саме. Але знаєш як? У шоу-бізнесі ставлення до різних технологій завжди дуже таке, стрьомне. Артисти завжди вважають, що вони самі все знають, самі все розуміють, самі все можуть...
– І продюсер їм узагалі не потрібен.
– Ні, продюсер – це взагалі дуже специфічна, Дмитре, професія. Продюсер – знаєш, як... Мене чомусь це дивує, тому що на Заході це все навпаки. А в нас це так. Коли видатний сучасний виконавець – артист або гурт – досягає успіху й на піку своєї популярності, наприклад, розповідає, що продюсери, там, або не потрібні, або "у мене особисто ніколи не було продюсера", а я знаю, що був... тобто я розумію, що в цьому є якийсь... Просто, напевно, неправильне ставлення до інституту продюсерства й узагалі до того, яку роль продюсер виконує. Чомусь, мені здається, у нас так. Спотворено це саме поняття "продюсер". Моя дружина іноді запитує, наприклад, у якихось своїх подруг, із якими в неї виникає дискусія щодо продюсерства. "Ну, а що ви думаєте? Чим Юрко займається?" – "Ну, Юрко видає гроші на кліпи". І все. Розумієш? Ось і вся роль продюсера в уявленні людей.
– Ми заговорили про Ірину Білик.
– Так.
– Як ви познайомилися?
– Ми познайомилися на фестивалі "Весняні надії – 90" у місті Вінниця. Я туди приїхав у складі гурту "Аякс". Це був такий гурт...
– Либонь голландський гурт?
– Корені в Голландії, але зібраний на Оболоні. І там був цей фестиваль. Він мав назву "Весняні надії". А в нас був спільний знайомий з Ірою – це її тодішній продюсер Микола Павлов. Це ще одна дуже знакова людина.
– Звісно.
– Який із Костею Осауленком, власне, й будував український музичний бізнес.
– Тобто в Іри був продюсер?
– Так, у неї була людина, яка займалася музичною частиною. І на той момент це було найважливішим. Тому що фізично записатися, потрапити у студію було неможливо. І, виходить, тобі в будь-якому разі, якщо ти співаєш і хочеш донести свою творчість до людей, передусім потрібна людина, яка ручками награє, збере, запише – і дасть готову касету із твоєю піснею. І ось Коля був такою людиною. І він нас познайомив тоді. Іра виступала сама на сцені. Вона була така – дуже ніжна, зворушлива.
– Що вона співала, ти пам'ятаєш?
– Так. У неї було три пісні. Я не пам'ятаю, яку вона співала тоді. У неї була пісня "Кувала зозуля". І, можливо, вона її співала. І це був такий... Тоді ми називали його "старий звук". Цей трек їй робив... Був такий Алік Пікаровський, який акомпаніатором був Анатолія Солов'яненка. Приголомшлива людина. Він феноменальний музикант – від Бога. І вони були дружніми дуже з Ірою. Він зробив їй кілька пісень. Андрій Толчанов займався зведенням, звукорежисер. Загалом там був свій набір культових особистостей. А потім у неї почали з'являтися пісні: "Годі вже", "Зоряна ніч", "До тебе"... Це вже все, що робив Коля для неї. По-моєму, перша пісня, на якій я її побачив, – мені здається, це була або "Кувала зозуля", або "Годі вже".
– Що ти подумав?
– Я подумав, що вона дуже талановита.
– Це було видно?
– Це було видно відразу. Я подумав, що вона дуже сором'язлива. І мені це подобалося. Я подумав, що в ній є щось, чого я поки що не розумію. Тобто є якісь речі, які ти можеш оцінити, а є те, що тебе магнітить, але ти не розумієш, що це.
– Скільки їй було років, коли ти її побачив?
– Гарне запитання. 90-й... 22.
– І скільки було тобі?
– У 90-му?.. 23.
– Вона тобі сподобалася?
– Так, вона мені сподобалася відразу як жінка і як людина. Як жінка – згодом. Тобто я спершу не оцінив її як жінку, а просто як артистку, яка співає на сцені. Ми увійшли до зали, і вона якраз співала. А потім...
– Це було в літньому театрі чи в залі?
– Це було в залі. Було холодно, був березень. А потім ми разом зустрілися на афтепаті. І це було таке афтепаті – міжсобійчик у номері, де в нас була курка, щось іще, і ми це все ділили. І раптом з'явилася Іра, і якось навіть між нами та між Ірою стався якийсь... Це не конфлікт був – це щось...
– Погано поділили курку?
– Знаєш, щось на кшталт цього, так. Але це ще було пов'язано з тим, що, там, чоловіча компанія, і тут пані... Якась така історія. Не пам'ятаю деталей, але пам'ятаю, що залишився після цієї зустрічі у нас якийсь холодок: негатив, можна сказати. Наче ми не сподобалися одне одному. Напевно, так я б сказав про це. Ось і все.
А потім ми стали працювати з Колею: він допомагав нам робити музику для нашої всесоюзної кар'єри. І все успішно понеслося. І якось одного разу, це був початок літа 90-го року, коли ми були в перерві гастролей, Коля сказав: "А давайте якось з Ірою побачимося разом, помузикуємо, побалакаємо". Ну й ми, звісно, із задоволенням: "Так, давайте". І так я потрапив уперше до Іри додому.
– Де це було?
– Це було на Оболоні: Оболонський проспект. Номера не пам'ятаю зараз. Це був третій поверх. У неї була трикімнатна квартира і манюсінька така кімната. Я навіть не знав, що у трикімнатних квартирах можуть бути такі маленькі кімнатки. Ну просто дев'ять метрів, можливо, зовсім маленька. Там стояло піаніно, ще диван і шафа. І в нас зав'язалася якась дуже тепла розмова про музику. Ну, загалом, дуже-дуже теплий у мене осад від цього залишився. Ну й усе, і ми розійшлися.
І потім сталася така от історія, про яку я теж рідко розповідаю. Напевно, ніколи не розповідав. Одна з моїх сестер, середня сестра – вона... Тоді ж, пам'ятаєш, квартири продавати і купувати не можна було – їх можна було тільки міняти. І ось вона ж вирішила... Там якось сталося, що в її майбутнього чоловіка була якась кімната десь, а в моєї сестри вже тоді була двокімнатна квартира. І вони шукали можливість її обміняти на велику трикімнатну. І займалися цим якийсь час. І це сталося. І ось минає скількись місяців: може, два – і вона мені каже: "Юро, ми нарешті більш-менш облаштувалися. Якщо в тебе буде бажання, приїзди до нас. Ми тобі покажемо, як ми живемо". Ну, я ж із величезним задоволенням їду. Вона мені сказала адресу – я їду туди. Насправді я дуже любив із нею проводити час. Ми багато часу проводили. І ось я їду, виходжу з метро, і розумію, що щось дуже знайоме...
– Метро "Проспект Корнійчука" либонь?
– Так, "Проспект Корнійчука". А потім вона почала називатися "Оболонь". І я дивлюся – щось знайоме місце. Ну, на адресу ж іду, іду, іду, заходжу в під'їзд, піднімаюся на сьомий поверх до моєї сестри і розумію, що в мене таке відчуття, що ніби я в такій квартирі був уже. І розумію, що Іра живе на третьому поверсі. Тобто вона живе в цьому самому під'їзді на третьому поверсі.
– Це доля.
– Так. Ну ось вечірка наша із сестрою закінчилася – і я ж вирішив спуститися. Я пішки спускаюся на третій поверх, подзвонив.
– Без попередження?
– Без попередження. Тоді ж мобільних не було. А номера телефону я не знав. Ну ось подзвонив. А тато Ірин – він чомусь називав мене "циганом". У мене було довге волосся кучеряве і велика сережка така у вусі.
– Гарно.
– І він каже щось на кшталт: "Іро, там, здається, твій циган прийшов". Чи "отой циган". Не пам'ятаю. Ось і все. І ми загалом зустрілися. І я кажу: "Ну, а тепер я буду тут досить довго з огляду на все, тобто постійно, тому ми бачитимемося часто". Ну і якось ми так поспілкувалися, попили чаю – і все. Власне, так почалася...
Ми з Ірою як продюсер та артист пропрацювали 24 роки. Тобто ще 17 після того, як ми розлучилися як пара
– Коли почалося кохання? Ти пам'ятаєш це?
– Так. Це був кінець літа, початок осені 90-го року.
– Що це було?
– Ну, це було кохання, це була пристрасть.
– Як це сталося?
– Якось дуже швидко, просто миттєво. Тобто якоїсь миті відкрилося щось – і ти розумієш, що це твоя людина.
– Ти закохався?
– Так, я закохався.
– Ви жили з Ірою довго?
– Досить довго. Напевно, сім чи вісім років.
– Ось як це: жити зі співачкою, розуміючи, що це кохана людина, з одного боку, а з іншого боку – це співачка, із якою ти працюєш? Тобто вас пов'язують не тільки особисті стосунки, а й робочі. Складно чи ні?
– Ти знаєш, це, напевно, найпоширеніше запитання у принципі, яке ставлять продюсерам: легко чи складно? І легко, і складно. Тобто легко, тому що ти все контролюєш, ти легко можеш керувати артистом, процесами. Грубо кажучи, якщо ти кажеш, що артист прийде на зустріч, то він точно приходить. А часто трапляється так, що менеджер каже, що артист прийде на зустріч, а він не приходить. Він каже менеджеру: "А, скажи, там, що я не прийду. Я не можу".
– Артист.
– Артист. І тому із цього погляду це досить просто. Начебто, знаєш, продюсер – він завжди... Це ж дуже ризикована професія. Ти тривалий час працюєш над створенням продукту і проєкту загалом, а потім якоїсь миті, наприклад, артист вирішує, що далі він сам. І таких випадків 90%.
– І договору з ним не підпишеш.
– Або підпишеш, але якщо артист не хоче працювати з тобою, то договір – розумієш, він не працює.
– Не Захід, одне слово.
– Не Захід. Але на Заході така сама історія. Тобто вони вважають за краще домовлятися. Там є, звісно, приклади судових позовів, але ніхто в це намагається не гратися сильно, тому що це виснажує всіх. Та це плюси. А мінуси – те, що твоє особисте життя все підпорядковане роботі. Це, щоправда, я зараз уже розумію: що ти постійно на роботі, тобто в тебе немає можливості відпочити, відволіктися, переключитися. І це, напевно, найбільший мінус. Ну, і ще один мінус – це те, що ти не завжди можеш із холодною головою підійти до оцінювання ситуації, до оцінювання проєкту. Ти постійно сприймаєш проєкт крізь призму цієї людини – особистого. Для тебе це ніби...
– Ну, ти втомився в підсумку. Так?
– Ну, я в підсумку втомився, так. Але в результаті цієї втоми народилася маса всього нового, чому я дуже радий. Так, треба додати, що ми з Ірою як продюсер і артист пропрацювали 24 роки. Тобто ще...
– 17 років.
– Тобто ще 17 після того, як ми розлучилися як пара. Тож із цього погляду Іра – дуже надійна й віддана артистка, вдячна артистка. Яких, у принципі, одиниці у світі.
Ми з Ірою протягом перших п'яти років не заробляли жодного долара
– Чому Іра від тебе не народила? Чи правда, що ти забороняв їй народжувати?
– Ну, знаєш, це... Звісно, я не міг і не забороняв прямо, і нікому б не міг заборонити народжувати, тому що це не моя справа – це справа Божа. Розумієш? І якщо доля: ти знаєш сам, – то нічого із цим не вдієш. Забороняй, не забороняй, а воно однаково відбувається. Просто тоді я дивився на кар'єру дещо інакше. Наша кар'єра дуже росла, і ми протягом перших п'яти років не заробляли жодного долара.
– Оце так!
– Так. Жодного долара, жодної гривні, жодного рубля – нічого. Тобто ми фактично протягом перших п'яти років... Якщо ти запитаєш у мене, як ми жили і яким коштом... Я навіть не знаю.
– Тобто була бідність?
– Так, це можна назвати "бідність". Але знаєш як?.. Ні, це не можна назвати бідністю. Тому що бідність – це коли приреченість, а в нас не було грошей, але була віра, горіли очі, і було величезне бажання змінити ситуацію, змінити світ, змінити ринок...
– Ти дивися: не було грошей водночас.
– Не було грошей протягом перших п'яти років. Узагалі ані копійки. Перші гроші – я навіть пам'ятаю місце, де ми їх заробили: у Палаці спорту на баскетбольному матчі. Іра закривала баскетбольний чемпіонат. І це були перші гроші за п'ять років.
– Великі?
– По-моєму, нам заплатили $400. На той час у гривні... Чи які там гроші були? Я не пам'ятаю. Але в перерахунку $400.
– А до цього так ось...
– Нічого. Тобто ось це моє все, що ти говорив: там, багатство, успіх, джинси – усе закінчилося. Москва... Я, до речі, у Москві теж пристойно заробляв.
– На розігріві "Миража", звісно.
– Так. Тобто я заробляв стільки на день, скільки тато на місяць. А потім усе закінчилося одномоментно – обнулилося. І ось упродовж п'яти років це було просто цілковите безгрошів'я.
– Іра не висловлювала тобі обурення чи претензій щодо того, що відбувається, а як...
– Іноді висловлювала, звісно. Вона ж жінка – відповідно, емоційна, імпульсивна. Вона мені дуже часто казала: "Ось дивися, як інші продюсери вміють і там взяти, там машину подарували, там щось заплатили, там десь допомогли кліп зняти..." Я кажу: "Іро, ну я не такий. Я так не вмію. Тобто я не вмію ходити просити в людей, там: "Дайте, зніміть". Я вважаю, що ми маємо так побудувати свою роботу, щоб вона приносила нам гроші. І тоді все складатиметься якнайкраще".
– Іра тебе кохала?
– Ну, про це треба в Іри запитати. Мені здається, що так.
– Я думаю, що якби вона тебе не кохала, вона б не терпіла п'ять років безгрошів'я, коли була популярною співачкою.
– Ну, ось якраз коли вона стала дуже популярною співачкою, тоді гроші почали з'являтися. Тобто безгрошів'я закінчилося наприкінці 94-го – на початку 95-го. 95-го ми випустили перший серйозний альбом: він мав назву "Нова". 96-го ми випустили альбом "Так просто". А 97-го вона стала просто мегаартисткою, яка збирала стадіони й палаци спорту.
– Де ви жили, коли грошей не було?
– В Іри вдома.
– Ось у цій трикімнатній квартирі?
– У цій... Ні, не у трикімнатній квартирі, а в цих дев'яти метрах.
– Із батьками?
– З Іриними батьками і з її братом рідним.
– І машини в тебе не було?
– Ні, довго. Ще довго не було машини. І ще довго я не їздив у відпустку. І ще довго всього не було. Питання не в цьому. Питання в тому, що, напевно, це поєднання, по-перше, молодості, юності...
– Азарт.
– Азарт, любов до своєї професії, любов до своєї справи, свого артиста... Тобто це якийсь був такий симбіоз, що ми, чесно кажучи, навіть так не оцінювали. Це зараз якось цинічніший підхід: є гроші, немає грошей. "Тут грошей немає – не працюватиму. Тут гроші є – окей, іду туди". А тоді якось я так не думав. "Мені це подобається і я хочу це зробити, я це люблю – ну і все, я роблю". Я не думав про гроші. Тобто я точно розумів, я точно знав, що вони додадуться, що вони точно будуть.
– Знав?
– Так, я це знав одразу. Я знав, що якщо вже вони додавалися кілька разів, то додадуться й цього. Ну і до того ж, знаєш, коли ти робиш щось, чого не робить ніхто інший, – це завжди винагороджують подвійно. А ми робили тоді українську музику – модну українську музику – і співали українською мовою. А в цей весь час Іра продовжувала писати російські пісні. І в побуті ми розмовляли російською. Тобто ми для себе вирішили, що це ось такий, знаєш, наш борг, наш спосіб допомогти молодій країні. Ми вирішили, що "ні, ми все-таки співатимемо українською мовою". Це по-перше. По-друге, із погляду бізнесу я розумів, що це абсолютно вільна ніша зараз. Тому що Руся, Миколайчук – усі ці товариші залишилися в минулому і почали йти зі сцени. Не було нового продукту, не було інфраструктури, на яку це покласти, не було команд – не було нічого.
– Так.
– Воно все почало розсипатися. І, власне, тут з'явилися ми з новою, сучасною, модною українською мовою, із класними мелодіями і суперзвуком на той час.
– 95-го року Тая Повалій з'явилася. Так?
– Так.
– Наташа Могилевська.
– Вони вже згодом з'явилися. До того моменту в нас уже були досить стійкі позиції. І з альбомом "Так просто" 96-го року ми поїхали вже в перший великий всеукраїнський тур.
– Виявилося же все так просто...
– Так, насправді.
Іра завагітніла відразу після нашого розставання
– Чому ви з Ірою розлучилися як чоловік і жінка?
– Ну бо в наших стосунках, мені здається, була тільки робота останнім часом. Тобто всі наші розмови... Я насправді не дуже добре тоді розумів, що потрібно жінці.
– Зараз розумієш?
– Зараз розумію. Ну, завдяки моїй дружині...
– Що потрібно жінці?
– Увага як до жінки. А тоді я цього не розумів. Тобто тоді мені здавалося, що реалізація моєї дівчини як артистки і є моєю увагою. А жінки це дуже чітко розмежовують: тут професійна увага, а тут особиста увага як до жінки. Я не вмів раніше дарувати подарунки. Для мене це було каторгою просто. У мене був якийсь комплекс із дитинства. Знаєш, ось є комплекс непотрібних подарунків: коли тобі дарують постійно непотрібні подарунки, і ти не розумієш, що з ними робити, і ти ніби даруєш подарунок, і сам не розумієш, потрібен він людині чи ні. І у мене сформувався комплекс: знаєш, я просто розучився дарувати подарунки. Тобто я не вмів їх обрати. Я міг прийти в магазин, стати навпроти вітрини, простояти цілу годину – і піти ні з чим. У найкращому разі я міг сказати: "Відкладіть, будь ласка, ось це. Я, напевно, завтра прийду або перетелефоную і скажу, що я не прийду".
– А який найдорожчий подарунок ти Ірі подарував?
– Розумієш, теж складно сказати. Тому що гроші ж спільними були. Тобто ми заробляли їх разом.
– Гроші були спільними: ось спільний котел.
– Так, ми заробляли їх разом. І на цей котел, власне, купили свою першу квартиру, а потім другу квартиру, а потім щось іще, машину. І все це купували, власне, на ці наші гроші разом із нею.
– Були суперечки: "Чому ти береш зі спільного котла так багато?"
– Ніколи.
– Ось брали як вважали за потрібне.
– Так. Ніколи. Тому що Іра не дуже завжди хотіла брати. Вона розуміла, що це я можу вирішити якісь питання побутові.
– Вона добра людина за натурою.
– Дуже добра.
– Щедра і добра.
– Щедра і добра людина. Так, це правда. А я зі свого боку... Я не марнотратний. Я особливо міг теж витрачати або тільки на щось цінне дуже, як квартира, або на кар'єру: на інструменти, на кліпи – на те, що фактично стосувалося Іри. І тому грошей нікуди не витрачали.
– Ти звітував перед Ірою чи Іра перед тобою, куди ви витрачаєте гроші?
– Ні. Це нібито все було видно. Це не мало сенсу. У нас не було детальних підрахунків.
– Після того, як ти розлучився з Ірою як чоловік із жінкою, але й далі залишався її продюсером, секс у вас був?
– Ні.
– Ні? А як так сталося?
– По-перше, процес розлучення – він тривав якийсь час. По-друге, Іра ж завагітніла відразу – і за якийсь час вона чекала на дитину. Я вже не пам'ятаю, як це було.
– Вона завагітніла на зло тобі?
– Ні. Я не думаю, що вона робила щось на зло. Я ж кажу: була історія, за якої, як мені здавалося, я не міг їй дати більше нічого як чоловік. І стали з'являтися інші чоловіки навколо, які щось, очевидно, їй давали, які були молодшими, які були... Ну, захоплювали, напевно, її більше.
– Були інші.
– Так, були інші. І я це розумів.
– Тобі було боляче від цього?
– Мені було боляче дуже. І просто розставання було для мене чимось дуже складним. Я просто тоді у принципі мало що розумів, і тим паче я не розумів, що за кожним таким болючим розставанням завжди приходить щось дуже велике і круте. І що це розставання болючіше, то, можливо, щось яскравіше ти матимеш у підсумку. І для мене цей період був дуже хворобливим, дуже складним, але він тривав не так довго. Цей біль тривав не так довго, тому що я зустрів Олю. І, власне, ну, ось.
– Оля не ревнувала тебе до Іри, коли ти її зустрів?
– Здається мені, що ревнувала. Тому що я не зовсім коректно поводився.
– Але ти ж з Ірою їздив на гастролі далі.
– Так. Тобто вона ревнувала мене. На гастролі я їздив менше. Я практично, напевно, на них не їздив у той час. Але це були однаково розмови вночі, пізні дзвінки або вранці. Ми ніби за інерцією продовжували якийсь час жити, як і жили раніше. А Оля – вона була людиною тоді зовсім з іншого світу. Тобто теж із шоу-бізнесу, але це вже була така, нова, генерація: нові книжки, нова музика, нове, молоде оточення... І ці наші 10 років різниці – вони були дуже відчутними. Особливо тоді. Тобто це просто для мене був якийсь інший світ. Я нібито на той час досить молодий чоловік, що впевнено стоїть на ногах, знаєш, такий: зі статусом, із якимось достатком, із розумінням того, що це так, а це так, – і тут раптом я потрапляю у світ, де все інакше. І перший час у мене був шок – потім інтерес. А потім я просто не розумів, як я без цього раніше жив. Але це стосується абсолютно всього. Це не те щоб, там, одна людина – друга людина. Це як різні світи. Начебто один світ закінчився, одне життя закінчилося – і почалося зовсім інше життя.
– Повернімося до Іри. Коли ти дізнався, що вона завагітніла вперше, відразу ж практично після розставання з тобою, але завагітніла від іншого чоловіка, – твої відчуття?
– У мене, звісно, тоді були страхи щодо кар'єри. Тобто в мене не було жодних ревнощів. Я взагалі не дуже ревнивий чоловік, якщо так, відверто сказати. Мені це почуття не дуже знайоме. Знаєш, як є такі, що ревнують просто до нестями, мужики. Я не такий. Але в мене був острах. Я не розумів... Тоді ж іще криза почалася, якщо ти пам'ятаєш.
– Так, 98-й.
– Так. І це був знову такий перелом дуже серйозний... Він до осені 98-го, здається, почав розгоратися, потім 99-й: ми розлучаємося... Потім знову все обнуляється. І це все виходить на початок 2000-х, де вже ніби наші життя всі змінилися. І звісно, у мене було багато страхів тоді. Тобто я не розумів, як ми працюватимемо, як ми будуватимемо свою кар'єру.
І виходить, що я, крім усього іншого, був як продюсер заручником ситуації. Тобто я розумів, що в Іри маленька дитина, що вона буде з нею. "А довго вона буде з нею чи недовго?" Ну і таке інше, ти розумієш. Буде артист працювати, не буде артист працювати? Уже якісь стали меркантильні запитання виникати в голові. Але виявилося, що вона дуже швидко повернулася у стрій. І вже 2000 року ми дали перший великий концерт і випустили альбом, який мав назву "Ома". Це був такий ніби апгрейд Іри вже в новій ролі, у новому статусі: як мами, як діви.
– Скажи, будь ласка, як ти ставився до чоловіків, які з Ірою були після тебе? До того ж Діми Коляденка, такого епатажного...
– Ти знаєш, завжди добре. Я ставився завжди добре. Єдине, що мене завжди турбувало... Але це як і продюсерська частина...
– Стан артиста.
– Не так стан психологічний. Тому що в різних психологічних станах артист може генерувати різну музику. І тому це навіть не погано, а іноді буває корисно. А я завжди переживав, щоб її не обдурили, не обманювали щодо грошей, прав на музику тощо.
– А обманювали?
– І на щастя, всі ці хлопці – вони були, напевно, надійними, можна так правду сказати. Вони були надійними як чоловіки. І вони ніколи не поводились дріб’язко́во або якось іще. Було кілька ситуацій із різними артистами, у яких до Іри була дуже серйозна симпатія. І вона могла сказати: "У мене до цього артиста велика симпатія. Він попросив заспівати мої пісні".
– Наприклад, це хто?
– Ну ось хто це був?.. Сергій Звєрєв, наприклад.
– Філіп [Кіркоров]?
– Ні, із Філіпом якраз усе було добре. Іра дала йому музику. А ось Сергій, там, якось... Я вже не пам'ятаю деталей, але якось так складалася історія, що потрібно було багато пісень віддати. І найкращих. І я кажу: "Іро, я не можу віддати. Вибач, але..." – "Але як же? Як ти можеш?!"
– Ось вона б усе віддала, якби могла. Так?
– Мені складно. Вона дуже емоційна людина. І ось у якихось випадках, напевно, я це десь усе трохи притримував. Але на благо їй. Тобто це не було моєю меркантильною метою або чимось. Я розумів, що "це можна дати і цьому можна дати, а тут краще в такому вигляді не віддавати". Тому що авторські права – це те єдине, із чим у підсумку може артист залишитися: що буде його годувати, грубо кажучи.
– Скільки років ви вже з Ірою не працюєте як продюсер і співачка?
– Зараз я скажу. У 90-му ми почали, 24 роки пропрацювали... Із 2014-го ми перестали працювати.
– Сім років.
– Так.
– Які у вас стосунки зараз?
– Добрі стосунки.
– Ось ви зустрічаєтеся, ви спілкуєтеся...
– Ти знаєш, не так часто ми зустрічаємося, але спілкуємося. Телефоном іноді спілкуємося. Але загалом у справі. Рідко.
– Буває таке, що ви сидите і починаєте згадувати, як ви жили, як ви добивалися перших грошей, першого визнання?
– Знаєш, якось так виходить, що життя настільки швидко минає, що ось навіть так, щоб сісти, як ми з тобою, і дві години просто позгадувати – на це немає часу. Я не знаю, це добре чи погано, але от поки в мене так. У мене немає на це часу. І в Іри теж особливо немає, з огляду на все.
– Схарактеризуй, будь ласка, Ірину Білик як людину.
– Найперше вона неймовірно добра, щедра і широкої душі людина. Вона може віддати, як ти вже зрозумів, усе що завгодно, навіть найцінніше, комусь, до кого має симпатію. Вона дуже працьовита та цілеспрямована. І ось на початку кар'єри... У неї є така риса: дуже м'який пресинг. Ось якщо пресинг жорсткий, коли людина каже: "Ну зроби!" – і ти так: "Хвилиночку..." А в неї такий, дуже м'який стиль: "Ну будь ласка... А давай, якщо ми зробимо ось це, то це може таке статися". Тобто в неї є особливий свій підхід магічний. І не тільки в роботі зі мною або зі своїм оточенням – так вона працює з усім. Може, завдяки цьому в неї і вийшла така карколомна кар'єра. Тому що як я дуже добре пам'ятаю... Пам'ятаєш? Якщо повернутися подумки у студії, коли не можна було потрапити... Так? Ось вона могла... Наприклад, було "Українське радіо – 1", яке роздавало вбрання на студії звукозапису. І вона могла щодня, як на роботу, ходити в редакцію, носити тістечка від мами, розповідати якісь кумедні історії цим людям, веселити їх... Розумієш? Це так, з одного боку, дуже людяна історія, а з іншого боку, це дуже такий стиль ніби цілеспрямованої... Рух до мети. "Моя мета – записати мою музику і проявити її у світ". Хтось жорстко, хтось напролом, хтось грошима, а ось вона такими, дуже м'якими, шляхами всякими. Тобто вона робить це щиро...
– І оповито.
– І оповито, так. І ти ніби не можеш не зробити. Тобто тобі якось ніяково. І це приголомшливе її вміння. Плюс вона дуже добра господиня і вона чудово готує. Я, звичайно, не дуже залежу від їжі. Є чоловіки, які... "Любов до серця чоловіка лежить через шлунок"...
– Ні, я за твоєю формою бачу, що ти не дуже залежиш.
– Так. Я не дуже від цього залежу. Тобто я, у принципі, люблю просту дуже їжу, але вона приголомшлива господиня. І вона любить це робити. Вона робила це завжди з любов'ю. Не знаю, як зараз, але раніше дуже любила. І робила це з любов'ю. Вона дуже компанійська людина. Тобто вона завжди любить бути душею компанії, запрошувати багато людей, сама приїжджати до когось у гості. Вона завжди пам'ятає про всі дні народження. Їй обов'язково потрібно заїхати привітати. Це така, стара, школа.
– Добра людина.
– Так. Це як стара школа. Я іноді можу обмежитися дзвінком. А ось вона має заїхати.
– Вона до тебе заїжджає вітати?
– Коли – так, коли – ні. Я найчастіше їду на свої дні народження, зізнаюся чесно. Тому коли не виїжджаю, то заїжджає, звичайно.
Я до останнього моменту думав, що Вєрка Сердючка – жінка
– У 96-му році у твоєму житті з'явився Андрій Данилко – Вєрка Сердючка.
– У 97-му. А насправді в 95-му.
– Так... Ти мене зовсім заплутав.
– Так. Тому що в 95-му році я вперше побачив його по телевізору. Її – Вєрку Сердючку. І зі мною щось неймовірне сталося. Тому що до 95-го року я був таким, скажімо... Я був жорстко переконаний, що я працюю тільки з Ірою, тільки для неї, і ось хочу реалізуватися тільки тут: у цьому колективі. Мене все влаштовувало, кар'єра росла, і все тільки зараз починало відбуватися. І коли я побачив Сердючку, усередині мене раптом загорілося щось... І я сказав просто Ірі... Ми збиралися на якусь тусівку, по-моєму, це був "Пісенний вернісаж". Його показували по телевізору. А ми збиралися на якусь тусівку. І я кажу: "Почекай, почекай. Дай я додивлюся номер". І мені було так смішно, що я не міг зупинитися. Я не розумів мізками, як ця жінка може бути настільки смішною. Тобто я ніколи до цього в житті не чув нічого схожого, нічого настільки смішного. Розумієш? Не схожого з погляду таланту, а нічого настільки смішного. Ну, там, знаєш, є певна динаміка гумору: та-та-та-та-та – і тут має бути сміх: ха-ха-ха! Сердючка – це було так: та-та-та-та – га-а-а! – та-та-та – га-а-а! Тобто це якийсь нескінченний сміх, коли неможливо навіть до кінця дослухати фразу.
І я просто плакав. Я так сміявся, що в мене почався істеричний регіт, потім сльози, потім істерика. І я кажу: "Іро, ти знаєш, я хочу працювати із цією людиною, із цією жінкою. Я просто хочу з нею працювати. Я не знаю як. Я з нею не знайомий". І потім, коли вже став дізнаватися, мені сказали: "Так, ми можемо вас із нею познайомити". І я пам'ятаю цей день.
– Ти думав, це жінка?
– Я думав, це жінка, до останнього моменту.
– А, ось у чому річ.
– Тобто це настільки потужно збудований персонаж...
– Яке проникнення в образ...
– Це настільки чесно й настільки тонко, що я думав, що це жінка. Ти розумієш? Власне, ось. Ми познайомилися в Палаці мистецтв "Україна".
– Що це було?
– Це був якийсь фестиваль знову. Там тоді багато було фестивалів.
– Так.
– І Андрій мені часто зараз говорить: "А ти пам'ятаєш, що ти мені написав у блокноті?" Я кажу: "Ні, не пам'ятаю". – "А я пам'ятаю. У мене є цей запис. Ти написав червоною ручкою... Там, щось написав. Свій номер телефону й щось таке". У нього є, виявляється. І ось це була перша зустріч. І тоді ми поговорили про те, що я б хотів дуже працювати з ним. Але в нього був менеджер.
– Хто це був?
– Це був якийсь Марік. Я не був із ним знайомий. Тобто в нього була команда. І я сказав, що "взагалі нічого – я просто хочу зробити вам пропозицію".
– "Обійдемося без Маріка".
– "Просто хочу зробити вам пропозицію. Тому що я не можу цього не зробити. Ну ось все". І працювати ми почали за два роки із цього моменту. Як казав потім Андрій, визначальним моментом в ухваленні рішення його, щоб зі мною працювати, – це було те, як ми працюємо з Ірою. Тобто йому дуже подобалося, як це все впорядковано, як це все працює, як вона росте як артистка. І ось він сказав, що це був визначальний фактор. Тому що ми не знали один одного близько як люди. І це був визначальний фактор, коли він вирішив, що так.
А на той момент Андрію робили пропозиції всі. І ось коли я сказав, що одиниці людей у світі є таких, що вони дуже надійні самі собою як люди, – так ось до цих одиниць належить і Андрій. Тому що ми вже разом теж 24 роки.
– Ви працюєте досі?
– Так. І хто тільки не робив йому пропозицій... Ти розумієш.
– І думаю, привабливих.
– Думаю, дуже. І ось ми досі разом. І це, звичайно, багато чого варте.
– Тобі пощастило як продюсеру на порядних артистів, між іншим. Правда?
– Ти знаєш, коли мене запитують, на що я звертаю увагу під час вибору артиста, із яким працювати, то порядність – це одне з головних питань. Тобто мені свого часу багато артистів робили пропозицію про співпрацю, і я дуже чітко поділяю артистів, знаєш: твоя людина і не твоя людина. Тому що якщо це мегаталановитий хлопець, неймовірно, він може бути мудрою головою, але це не моя людина, – я нічого не зможу для нього зробити. Тобто він має довіритися мені й піти за мною, розумієш, слухати мене. Я насправді в роботі досить авторитарна особистість. Тобто у спілкуванні я такий – милий, найс, а насправді я досить жорсткий у роботі. Якщо в мене є якесь уявлення, як потрібно зробити, щоб проєкт злетів, мене дуже складно переконати.
У Данилка була карколомна кар'єра як в артиста розмовного жанру. І раптом каже: "Я вважаю, що Вєрка Сердючка має співати"
– Ти знаєш, у 90-ті та 2000-ні роки були дуже популярними свята газети "Бульвар Гордона". Вони відбувалися в Палаці спорту, у Палаці "Україна" за величезного скупчення народу й зірок українських та російських першої величини. Але було ще що цікаво? У залі сиділо дуже багато зірок. Ми їх спеціально запрошували. Це було гарно. Й Андрій часто брав участь у цих святах. І одного разу він вийшов на сцену, а в залі сидів Алан Чумак. Алан Володимирович Чумак подивився на нього й мені каже: "Він геній. Ти розумієш, що він геній?" Так загорівся... А Алан Володимирович розбирався добре й у людях, і в артистах. Дійсно, Андрій геній, на твій погляд?
– Він геній. І ця геніальність – вона виявляється в усьому. Він геній двічі й тричі. Тобто уяви собі: у нього була найкарколомніша кар'єра як в артиста розмовного жанру. Я не говоритиму про те, що він здобув усі призи головні на всіх головних конкурсах: там, імені Сови, імені ще когось, усі кубки сміху... Усі ці кубки в нього є вдома. Він краще сам тобі про них розповість. Тобто він здобув усе що можна. І в розмовному жанрі він фактично вийшов на найбільші майданчики, правду кажучи.
– І раптом...
– І раптом каже: "Я хочу співати. Я вважаю, що Вєрка Сердючка має співати". І тут почалося, звичайно, у нас усередині в компанії ось таке. Це було на піку кар'єри його. Тобто він – крім того, що він геній із погляду творчості, він ще геній із погляду маркетингу. Він дуже чітко розуміє, у який момент потрібно вийти, а в який момент піти.
– Рідкісна риса.
– Рідкісна. І ось одного разу він ухвалює таке рішення. Це було його рішення і його бажання. І менше ніж за 10 років стає номером один артистом на всьому пострадянському просторі як співак, як співачка. Номер один. Коли мені кажуть: "Порівняйте успіх Сердючки з кимось", – то перше, що мені спадає, – це Володимир Висоцький, друге – це гурт "Ласковый май".
– Ну, Алла Борисівна.
– Ти розумієш, я так не думаю. Тому що...
– Магомаєв.
– Я поясню, що я маю на увазі. Я маю на увазі любов народну, яка пішла від народу, а не через засоби масової інформації. Якби Сердючка з'явилася в телевізорі щільно – це була б зовсім інша історія. Це, напевно, у 10 разів була б більша популярність. А це ж сталося з касет.
– Так.
– Тобто з нізвідки, із дисків. І вийшло просто на стадіони.
– Висоцький і "Ласковый май". Тут – так.
– Ось я цей факт... Популярних особистостей, улюблених особистостей – їх багато. Просто порівняти ось цей... Це, знаєш, неконтрольований рівень популярності. Коли ти не розумієш, від чого він залежить, не розумієш, де він починається і де закінчується, тому що є дуже велика кількість артистів, коли, наприклад, вони зникають із медійного поля – і закінчуються.
– І все – і їх немає.
– Так, і закінчуються. І їхня музика, їхня творчість не живе. Розумієш? Вєрка Сердючка зникла на якийсь час із медійного поля. Усе: "Де вона? Де вона?" Оголосила про концерт – усе те саме, полетіло. Розумієш?
– Дивовижно. Так?
– Ну як сказати?.. Це геній, це геніальність, це легенда. Це складно якось описати якимись термінами, загнати це в якісь межі. Але якби ти порівняв із кимось Андрія: цю популярність людей...
– Так, неможливо.
– Я тільки так якось, приблизно. І то – Висоцького я не дуже застав. Я просто пам'ятаю, що як ніби він із магнітофонів прийшов, а не з телека.
– Звичайно.
– А потім уже з'явився в телеку. Так само "Ласковый май". Я просто застав це: касети, потяги...
– Потягами, так.
– І раптом понеслося. Розумієш? Ну, Алла Борисівна – це взагалі ні з ким не порівнянна історія. Тому її навіть якось порівнювати тут не дуже коректно було б.
Ситуація з "Євробаченням" дуже вдарила по Данилку
– Ти знаєш, я зараз уважно дивлюся на твоє волосся, і не з почуття заздрості, а просто хочу тебе запитати: чи багато сивого волосся коштувало тобі те, що сталося навколо пісні "Лаша тумбай" чи "Раша, гудбай" на "Євробаченні"?
– "Лаша тумбай". Знаєш, завжди ми заднім числом щось би зробили інакше, щось би зробили не так. І нам завжди приходять якісь світлі думки після.
– Зараз би заспівали "Раша, гудбай"?
– Зараз би заспівали інакше все, так. Зараз би все було по-іншому, можливо. Але тоді ситуація була такою. І вона не так вдарила по мені – вона вдарила сильно по Андрію. Тому що той зашкал ніби несправедливості... А він дуже чутливий на правду. Ось той зашкал несправедливості – він просто певний час не міг із ним упоратися. Так? Тобто він просто спочатку хотів усе коментувати, а потім якось сказав: "Я взагалі не хочу коментувати. Я просто не бачу в цьому сенсу жодного. Тому що ця неправда мчить звідусіль. І я нічого не можу із цим зробити, я не можу це змінити. Тому я просто не хочу в цьому брати участь. Я із цього ніби йду, виходжу". Це була така ситуація. Це був дуже складний момент для нього психологічно.
– Для тебе?
– Для мене теж складний. Тому що я однаково дуже співналаштований із тими людьми, які поруч, так чи інакше, зрозуміло. Але складним цей момент був ще й ось чому: що коли ми їхали на "Євробачення", то в нас, якщо ти пам'ятаєш, були ходи протесту в Україні.
– Так, звичайно.
– Західна Україна – там спалювали опудало Сердючки: "Як це можна допустити? Це ганьба, ганьба тощо". А потім, коли ми приїхали, усе те саме почалося в Росії. І це була якась подвійна петля. Розумієш? Із якої виходу нібито не було. Тобто і тут поганий, і там поганий.
– Здавалося, що це кінець?
– Ну, до того моменту – уже ні. Тобто здавалося, що...
– Потяг мчав. Так?
– До того моменту – уже ні. Тому що, знаєш, Андрій – це настільки велика фігура, що просто це не може закінчитися, тому що він не випустив новий трек чи не з'явився в ефірі. Ні. Тому що це покоління, це ера. Розумієш? На цій музиці виросло покоління. І з цим нічого ніколи не зробити більше.
– І зростає наступне.
– Зростає наступне на цій самій.
– Так. Які у вас з Андрієм стосунки? Це стосунки партнерів по бізнесу чи більше людські стосунки вже?
– Ну, це завжди людські стосунки. Завжди – якщо в артиста і продюсера стосунки міцні, це завжди людські стосунки. Але з погляду бізнесу Андрій дуже точний. Тобто, по-перше, у нього феноменальна пам'ять. Він усе пам'ятає: кожну деталь.
– Це добре чи погано?
– Ну, не добре й не погано – просто він усе пам'ятає.
– Це так.
– Так, це даність. Що, де, хто кому сказав, що кому передав, а хто не передав... Тобто з погляду бізнесу за його зовні дуже творчої натури він дуже бізнес-орієнтований.
– Рідкість.
– Надзвичайна рідкість, так. Але водночас гроші для нього не є основним мотиватором і мірилом.
– Ще більша рідкість.
– Так. Але коли ми говоримо про гроші, він каже: "Юро, кожну роботу мають оплачувати. Тому це моя позиція і я на ній стою". Тут я погоджуюся – і все.
– Але теж не жадібний. Правда?
– Ні. У нього, знаєте, є ще одна дивовижна риса: це те, скільки і як часто він жертвує грошей. Тобто він допомагає величезній кількості людей, про що ніколи нікому не каже. Ну, я про якісь випадки знаю, але він ніколи й ніде в широкому медійному полі про це не говорить.
– Тобто працює на карму.
– "Працює на карму" звучить, коли я розумію, що якщо я працюю на карму, то згодом карма працює на мене. А мені здається, він робить це... Розумієш, це як порив душевний. Тобто його зачіпає ця історія – і він допомагає. Тому назвати його жадібним – ні, не можна.
– Сентиментальна – правда? – людина.
– Сентиментальна.
– Здатна заплакати, здатна відчувати глибоко.
– Відчувати глибоко. Точно.
– Дивовижна. Правда?
– Так.
– Нещодавно ти розповів про проблеми зі здоров'ям Андрія Данилка, чим сполохав просто мільйони людей. Люди будують версії, що з Андрієм, що відбувається. А що з Андрієм?
– Ну, насправді в нього... Пам'ятаєш, коли ми говорили про "Євробачення", про цей скандал?
– Так.
– Насправді до цього моменту, до 2007 року, протягом 10 років Андрій був найпопулярнішим гастролером у СНД. Він грав по 30, 40, 50 концертів на місяць. Він фактично, як він каже, не жив. Він каже: "Я був в Америці п'ять разів або скількись разів. І я її не пам'ятаю. Я її не бачив. Я бачив тільки з вікна машини, коли ми проїжджали з готелю на майданчик. Усе". Тому він вважає, що начебто цей період...
– Життя минало повз.
– Так. Що цей період пронісся так швидко, що він навіть нічого не пам'ятає із цієї всієї теми. І коли сталася ця історія з нами, то якось він каже: "Ти знаєш, а це й добре. Напевно, мені пора трошки відпочити. Тому що щось дуже я загнався. Я вже ніби втрачаю відчуття, передчуття перед виходом на сцену. Його начебто вже немає. Я роблю це вже на автоматі. А це, очевидно, не те, що хочуть люди від мене одержати". І після цього настала пауза.
Ну, і здоров'я від такого графіка дуже сильно похитнулося, скажімо м'яко. У нього переплутався день із ніччю, у нього почався гормональний збій в організмі. Організм уже вимагав відпочинку. І ось, власне, це те, що і триває до сьогодні і з чого він виходить. Це, напевно, відбивається на його зовнішності. Він через це дуже переживає. Це такий період: непростий.
– Мене хтось із наших спільних знайомих запитав нещодавно: "А що з Андрієм Данилком? Кажуть, він не спить". Я кажу: "Так, це правда. Він просто на ніч починає дивитися мою програму", – він мені про це казав, – "і як тут заснеш після цього?"
– Він дивиться всі твої програми. Я так думаю. Він у курсі всього. Але мені здається, узагалі він дивиться все. Тому що він обожнює й серіали, і старе кіно, і нове.
– Коли вже тут спати?
– Ой, і не кажи.
Данилко мені каже: "Ти пам'ятаєш, як я написав номери "Проститутки", "Провідниця" і "Похорони"? Я написав усе за один день"
– Андрій Данилко – схарактеризуй, будь ласка, цю людину.
– Так багато в ньому добрих рис, що навіть не знаю, із якої почати. Ну, він шалено талановитий. Він неймовірно талановитий і найталановитіший з усіх тих, кого я знаю. Він може придумати щось геніальне за одну секунду: ось так просто. Буквально нещодавно ми говорили з ним телефоном, і він каже: "Ти пам'ятаєш, як я написав номер "Проститутки", номер "Провідниця" і номер "Похорони"? Ми всі зібралися..." Він каже: "Я написав усе за один день. Я раптом потрапив у потік, я почав говорити, а дівчатка – записувати. І це все прийшло за один день".
– Богом поцілований. Правда?
– Ну так, можна сказати так. Тому з погляду таланту це шалено талановита людина. Шалено. З погляду людських рис... Як я вже сказав раніше, він дуже добрий, неймовірно щедрий, чуйний, тобто він дуже чутливий, людяний. Він дуже чутливий до чужих проблем. І він навіть, напевно, мені так здається, краще б не знав про чиїсь проблеми. Тому що він у них поринає, співналаштовується з ними, намагається допомогти, узяти участь. Він дуже вразлива людина, він дуже тонко відчуває правду і справедливість.
– Недовірливий?
– Ну, напевно, як усі артисти. Усі артисти недовірливі, мені здається. Усі великі артисти, в увсякому разі.
– Він собі ціну знає? Він розуміє, хто він?
– Мені здається, не завжди.
– Я просто чому запитав? Юро, ти знаєш, мені доводилося спілкуватися з великими людьми. І що більшою є людина, то більше вона думає: "А так я роблю? А може, це не сподобається людям? А може, це недобре?" Таким був Жванецький. І ціла група людей – вони сумнівалися в собі завжди. Ось він має сумнів?
– Так, звичайно. Особливо те, що стосується творчості, – він сумнівається. Він може запитувати про новий трек або про нову мініатюру всіх людей, починаючи з гримерів, друзів, режисерів, аранжувальників – кого завгодно. Тобто йому важливо... І мені здається, він чує людей. У нього є глибоко всередині відчуття того, що він працює виключно для людей. Тобто він для людей. І тому йому думка людей, оцінки...
– Народний артист.
– Народний артист у всіх сенсах цього слова.
– У нього звання хоч є "народний артист"?
– "Народний артист".
– Воно йому непотрібне. Правда? Він і так народний артист.
– Мені складно сказати. Він народний артист уже давно. Він народний артист кінця 90-х.
Чи спав я з учасницями з моїх груп? Спокуси виникають. І спокус дуже багато
– У 2006 році ти створив і запустив гурт "НеАнгели". Як говорив Андрій Данилко, "недемони". Потім ти створив гурт "А.Р.М.І.Я" – теж дівочий. І створив суперпопулярний гурт NIKITA, у складі якого була Даша Астаф'єва – зірка Playboy. Скажи, будь ласка: у чому суть цих дівочих, жіночих колективів?
– Ну, у принципі, у тому ж, у чому суть будь-якого іншого артиста: дарувати радість людям і змінювати світ на краще. Просто формат, який найкраще реалізувати виходить у мене, – це жіночі попгурти. Ну так чомусь виходить.
– Це найкраще, що в тебе виходить?
– Ну, так виходить: реалізовувати жіночі проєкти музичні. Тобто я пробував працювати з хлопчачими. У мене, до речі, теж виходило. І коли я кажу це в сім'ї, дружина каже: "Ну ні, у тебе і хлопчачі виходили непогано". Гурт "Авіатор", наприклад, був. Чудовий гурт.
– Так, популярний гурт.
– Ось. І в чому суть? Та ну ось ні в чому. У музиці.
– Хто відбирав співачок у ці гурти? Ти сам чи хтось ще?
– Ну, звичайно ж, моя думка – вона дуже важлива і є, напевно, головною.
– І як узагалі взяти участь у конкурсі?
– Як таких конкурсів немає, ти знаєш. Відкритим кастингом дуже непросто знайти людей. У всякому разі я давно цього не робив.
– "ВІА Гра" ж робила відкриті кастинги.
– Я давно не робив. З "НеАнгелами" відбулося це теж: знаєш, якесь таке диво, не диво... Не знаю. Зі Славою ми познайомилися саме під час такого кастингу. І поки ми спілкувалися, раптом я побачив по телевізору Віку у програмі "Шанс". Ну і думаю: "Так... Якось вони підозріло однаково співають". Згадав Славу одразу – і подумав, що у Віки такий самий голос, типажність і все. І, власне, так і вийшли "НеАнгели". Потім запропонував їм – вони погодилися. І, загалом, ми запустили проєкт.
– Коли оточує стільки гарних жінок-підопічних, які від тебе залежать, які дивляться на тебе, як на Бога, спокуси виникають? Ось ти спав із дівчатами із цих гуртів?
– Спокуси виникають. І спокус виникає дуже багато.
– Чесна людина.
– Спокуси виникають, Дімо, так. І через такі спокуси в мене було багато різних неприємних моментів у моєму житті. Ці спокуси, загалом, до них і призвели. Тому чи виникають спокуси? Так, виникають.
– Після того, як вони призвели до негативних моментів, ти припинив займатися жіночими гуртами?
– Ні. Я просто перестав звертати увагу на спокуси. Я сказав, що для мене це більше не спокуса. Для мене це виключно робота – і нічого, крім роботи. Ну, напевно, я просто виріс, Дімо. Я став старшим.
Чи надавали мої підопічні інтим-послуги? Ніколи. Але пропозиції були
– Мені доводилося чути, що дівчатка з популярних гуртів не так заробляють на тому, що співають пісні, як на наданні інтим-послуг. Твої підопічні інтим-послуги надавали?
– Ніколи.
– Чому?
– Ну тому що це зовсім інший бізнес і зовсім інший профіль, із яким я ніколи не хотів мати нічого спільного. Тобто насправді – знаєш, чому так кажуть? Тому що не тільки в клієнтів є певне бачення того, як це має відбуватися, але й у багатьох продюсерів. Тобто деякі продюсери – їх можна назвати псевдопродюсерами.
– Вони створюють гурти для цього.
– Або для себе. Розумієш? І як жіночі колективи, так і чоловічі. І багато таких людей... Ось я дивлюся на артиста і розумію, що мені його реально шкода. Тому що питання не в тому, що в нього буде чи не буде близькість із цим продюсером, а що цей продюсер нічого не може йому дати. Тобто він не може побудувати для нього кар'єру. Розумієш? А це для артиста найголовніше. Тому ось ці випадки – вони для мене досить прикрі. І я ніби передусім завжди у своїй роботі дотримувався виключно професійних...
– Але пропозиції були з боку клієнтів?
– Звичайно.
– Підходили й казали: "Ось ця дівчинка... Я готовий 10 тис. дати за ніч"?
– Ну дивись. Так мені не пропонували. Тому що я ж, у принципі, не займаюся продажами колективів на концерти. Це окремі, спеціальні люди: букінг-агенти і промоутери. Я тільки запускаю колективи. А такі пропозиції були. Нам їх надавали регулярно. Звісно.
– Великі цифри звучали?
– Ну, різні цифри звучали.
– Найбільша? Ну Даша Астаф'єва, наприклад. Суперрозкручена дівчинка.
– Так, це велика спокуса – Даша Астаф'єва.
– Обкладинка Playboy, гарна дівчинка...
– Ні. 55-та, ювілейна, плеймейт, Дімо.
– Між іншим.
– 55-та, ювілейна, плеймейт – це... Якщо є час, я дуже коротко розкажу.
– Так, це цікаво.
– Це дуже цікаво. У кожній країні були Playboy. Кожен Playboy щомісяця обирає найгарнішу дівчину у країні, за версією журналу Playboy. Раз на рік у кожній країні обирають найгарнішу дівчину року в цій країні. Раз на рік світовий Playboy збирає в Америці всіх найгарніших – і обирає найгарнішу дівчину у світі, за версією Playboy. А раз на п'ять років він обирає ювілейну плеймейт. З усіх найгарніших дівчат за п'ять років у всьому світі він обирає одну. І цією дівчиною стала Даша Астаф'єва. Навіть Мерилін Монро не була ювілейною плеймейт. Розумієш?
– Фантастика.
– Так. Тому це не просто дівчина з обкладинки Playboy, а це суперзірка світової величини. Розумієш? Це суперселебріті.
– Скільки пропонували максимально за цю суперзірку світового масштабу?
– Ну, максимально – я не пам'ятаю.
– За інтим.
– Я не пам'ятаю.
– Ну які цифри звучали?
– Цифри звучали великі: 50–100 тис. Різні цифри звучали.
– Ну це спокуса.
– Це велика спокуса.
– І вона на це не йшла?
– Ні. Ні вона, ні компанія. Звичайно, ні. Тому що, як я спочатку тобі сказав, я дуже серйозно дивлюся на людський фактор. І ще я не сказав, що я дивлюся на мотивацію людини. Тобто дуже багато дівчат приходять у колективи вдало вийти заміж. Тому що жіночий колектив... Навіть співачки, а не тільки жіночий колектив. Просто артисти. Це сцени...
– Корпоративи, бізнесмени....
– Правильно. Це вітрина. Тобто ти потрапляєш у серцевину найбагатших, суперінтелігентних найчастіше людей. Тому що ти розумієш: ці люди, у яких є великі гроші, – вони ж багато в чому і поціновувачі краси. Вони ж дуже галантні, інтелігентні люди. І ось я хочу сказати, що з усякими корпоративами нам дуже сильно щастило завжди. Тому що ось таких, складних, специфічних, людей я практично не зустрічав.
– Зі складною біографією. Так?
– Так. Я практично не зустрічав. Або вони перевтілювалися на цей час. Я не зустрічав.
– Не доводилося нізвідки тікати в прямому сенсі слова?
– Нам – ні.
– Тому що я знаю такі випадки.
– Так, їх багато було в 90-ті. Звісно. Нам – ні. Благо жіночими колективами я почав займатися у 2000-х. Тому...
– Люди переродилися вже.
– А Ірину Білик усі дуже сильно поважали. Тому це трошки інша була історія. І, власне, ось. Тобто ми просто відразу на старті визначили свої цілі, пріоритети і де гроші, де репутація, на що ми згодні, на що не згодні. Про це я говорю відразу з артистами відкрито. Тобто "я хочу розуміти вашу мотивацію: навіщо вам це все кіно. Якщо ви хочете реалізуватися в музиці, я вам можу в цьому допомогти. А якщо ви просто, там, завтра вийдете заміж – окей. А наша компанія, яка витратила п'ять років на те, щоб зробити вас відомою?" Розумієш? Тут ще й суто фінансове питання. Тобто в мене просто взагалі не було в цьому інтересу жодного.
– Чому ти розірвав контракт із гуртом "НеАнгели"?
– Ну, скажімо так, я зупинив публічну діяльність нашу з ними. Корпоративні заходи ще тривають, але в такій, публічній, площині – сингли, кліпи, концерти – ми вирішили більше не робити.
– Через...
– На це кілька причин є. Перша причина – це те, що дівчата фактично вже тривалий час думають про сольні кар'єри. Довго і давно. Слава думає більше про це, Віка – трішечки менше, але теж. Тобто вони проводять перемовини, вони збирають навколо себе людей, вони купують або пишуть треки тощо. І я розумію, що рано чи пізно ця вся історія почне переходити: зміщуватися акцент у бік сольних кар'єр. Щойно одна з дівчаток стане популярною сольно – на цьому "НеАнгели" закінчаться. Тобто вона скаже: "Мені тут нецікаво. Мені цікаво там". Ну, звісно. Це ніби...
– Проходили.
– Так, багато разів. Я це все розумію. І я чесно висловив дівчатам свою позицію. "Дивіться. Ви дорослі, ви ростете, ви хочете самостійності. У вас свої творчі амбіції. Я думаю, що за якийсь час, за три місяці, пів року – нам час закругляти наш проєкт – і йти із гурту в гарній високій ноті". Ось. Ми ніби поговорили. Мені здавалося, що все окей: усе ми проговорили. Ну, а потім, звісно, були моменти розладу.
Друга причина – це те, що я... Як сказати?.. В енергетичному плані... Гурту ж 15 років. І той стиль і принципи роботи, які були в нас, – вони, мені здається, уже трішки почали ставати пережитками. Енергетичний взаємообмін. Розумієш, що я маю на увазі? Тобто внесок кожного з учасників у проєкт. Тому що часто буває так, що... Для мене артист і продюсер – це як два боки однієї медалі. Це як 50 на 50 енергетичне включення в проєкт. Сьогодні ти пушиш менеджера, а завтра менеджер пушить тебе. І ось це така історія. Вона штовхає проєкт угору. А часто буває, коли на 90% ця функція лежить на мені, а на 10 чи на 20 – на артистові. Протягом певного часу це окей: коли воно летить і все добре, – а якоїсь миті це починає бути складним, важким. Розумієш? І у нас часто відбувалися такі історії всередині. Із різними артистами.
Плюс взаємини всередині між дівчатками. Воно рідко коли було ідеальним. Хоча в більшості випадків воно було нормальним, але вони з кожним роком стають дедалі різними. Різні пріоритети, життєві цінності... І воно, розумієш, ніби дедалі менше шансів має співіснувати поруч. І третій момент: я ж ось розпочав освітні програми дуже щільно в межах своєї школи "Німс". І це почало мене дуже захоплювати. Тобто це дає мені сили, енергію й відчуття актуальності. Коли ти віддаєш багато чогось – і натомість отримуєш багато чогось цікавого, ти почуваєшся дуже актуальним. І мені здається, цього, знаєш, трішки не вистачало завжди. Цієї гостроти. І я зрозумів, що це теж потребує дуже багато часу, але мені це дуже цікаво. І я хочу ще більше часу цьому віддавати. А його ніби не дуже є. Тому що багато-багато всього. І я подумав, що я допомагаю і працюю з одними "НеАнгелами", а паралельно так я можу дати сотні людей щось – і можливо, із цього виросте кілька таких проєктів.
– За час твого тривалого продюсерського життя підопічні часто брикалися й порушували умови контракту?
– Ну, я не дуже розумію значення першого слова...
– "Брикалися" – це коли раптом... Із людиною все гаразд, ми працюємо, усе добре. І раптом вона починає просто брикатися. Ну, давай так я тобі скажу: часто підопічні втрачали здоровий глузд?
– Ні. Божеволіли не часто. Практично, напевно, жодного разу. Але неприємні історії були: вони виникали.
– Із ким?
– Ну, знаєш, були історії, наприклад, коли я не міг запустити проєкт. Тобто я не можу сказати, це приємне чи неприємне, але ось я досить нетривалий час працював із гуртом "Табула Раса". Є такий, суперкрутий, гурт із суперталановитим, обдарованим Олегом Лапоноговим. І от нам так і не вдалося. Ми зробили практично цілий альбом, написали демо. І мені здавалося, що це дуже крута робота. Я все казав: "Олеже, давай видавати", а він усе говорив: "Та ні, не на часі... Та ні, треба ще поліпшити... Та ні, треба ще переробити..."
– Перфекціоніст.
– Ну, напевно, найімовірніше. Але тієї миті мені якось забракло терпіння. І на якомусь етапі... Ми пропрацювали, напевно, десь приблизно рік, і якоїсь миті я просто втратив до цього інтерес і сказав, що "я більше не можу і я просто втрачаю багато часу, і я не розумію, ми це видамо чи не видамо... Ну, ось ми зняли, там, один кліп – окей. І коли ми видамо?" А я звик усе більш-менш у терміни укладати. Так? Хоча б в орієнтовні.
Потім: із ким ще? Із Василем Бондарчуком: такий співак є – у нас із ним був теж дуже такий, бурхливий, старт, розквіт кар'єри, і в одному періоді він був, напевно, найпопулярнішим і найзатребуванішим співаком в Україні. А потім якось не склалося, щось почало ламатися, щось його почало не влаштовувати, він десь став говорити з кимось про це... А всі добрі – мені одразу телефонують. Розумієш? Я кажу: "Навіщо ви мені телефонуєте? Краще мені цього всього не знати". Ну і таке інше. І в підсумку ми теж із ним розійшлися. Щоправда, розійшлися добре. Я завжди розходжуся з людьми дуже полюбовно і добре.
Мені кажуть: "Який ти класний, спланував такий міжнародний успіх пісні Kazka "Плакала". Я кажу: "Ні, такого успіху пісні спланувати не можна"
– Ти продюсуєш гурт Kazka. Гурт Kazka крутий?
– Дуже крутий. Гурт Kazka дуже крутий. Він дуже живий і дуже справжній. Незважаючи на те, що є така думка... Ось ми з тобою говорили про інститут продюсерства на початку: що продюсер – він, там, усе, там, жорстко тощо. Але насправді все не так. Продюсерський проєкт – це просто добре спланований, відбудований і відпрацьований проєкт. Але це фактично як у будь-якому бізнесі. Просто часто артисти й музиканти не ставляться до себе і шоу-бізнесу як до бізнесу. А я кажу: "Друзі, дивіться. Для мене це бізнес. Тобто я люблю це робити, тому я це роблю. Але ми ж це робимо для того, щоб відбутися, донести наш продукт до мільйонів людей – і заробити зрештою. У нас велика компанія. Тобто й це нормально. Тут немає нічого негожого чи поганого. Тому ми маємо продумати і прорахувати кожен крок. А інакше ми просто можемо не прийти туди".
– А інакше навіщо?
– Так.
– Юро, а в чому феномен пісні "Плакала"?
– У чому феномен пісні "Плакала"?.. Вона крута просто. Пісня "Плакала" крута, на подив. Мені кажуть: "Ось який ти класний, сильна людина, ти спланував такий міжнародний, мегаглобалістичний успіх пісні". Я кажу: "Ні, такого успіху пісні спланувати не можна". Тобто пісню можна прорахувати, передбачити, але щоб пісня стала третьою у світі в пошуковій системі Shazam українською мовою – такого спланувати не можна.
– Фантастика.
– Це божий промисел. Тут дуже багато чинників, про які можна довго говорити. Ну і магія. Розумієш? Магія голосу, магія... Ось ти запитав про гурт – крутий він. Магія гурту, магія авторів, які написали цей текст, – магія всього.
– Зірки зійшлися.
– Магія менеджменту. Плюс магія країни. Тому що я думаю... Знаєш, я багато разів аналізував, що, якби, напевно, цього не сталося з піснею "Плакала" і з гуртом Kazka – такий феноменальний успіх, – він однаково б із кимось стався з українських артистів. Це вже ніби запит часу був такий. Розумієш? Занадто всі багато говорили про Україну, усе до цього йшло, там, ті вигравали й ті вигравали, революції... І так воно все збиралося навколо України. Розумієш? І воно мало статися й у мистецтві зокрема. І ось воно сталося в нас.
Відео: КАZКА / YouTube
– Я хотів би запитати в тебе про тенденції в українському шоу-бізнесі. Артисти якого типу сьогодні, на твій погляд, можуть бути популярними в Україні?
– Передусім це артисти, у яких дуже серйозний особистісний потенціал. Тобто це артисти, які потужні, прокачані, заряджені, інтелектуальні особистості. Сьогодні проявитися – це одне, а відбутися глобально – зовсім інше. Проявитися, у принципі, може будь-який фрік. Проявитися – це означає звернути максимально на себе увагу. Як Данилко каже: "Ну що, ти хочеш, щоб я зараз усіх епатував? Так я ось так можу: за одну хвилину. Хочеш, так?" Це все одна секунда. Питання – наскільки це допоможе утриматися. І ось, на мою думку, люди втомилися від одноденок, люди втомилися від чогось несправжнього, чогось фейкового. Розумієш?
Тобто зараз: у той час, коли вони занадто обмежені всі фінансово, – вони готові давати гроші. Але тільки за щось суперкруте, що проникає просто в їхнє серце. Що торкається незрозумілих емоційних струн, коли вони просто залазять у кишеню і платять за квиток або за диск, або за трек. Перспектива за тими артистами, які зможуть ось таке пробудити в душах людей. А це мають бути дуже глибокі люди.
Я вірю в те, що вся ця історія фріковості – вона дуже наносна, тимчасова, вона скоро відвалюватиметься. І ось будуть або приходити ці нові, вдумливі, глибокі люди, які дійсно хотітимуть у якийсь спосіб змінювати світ. Тому що – що таке творчість? Що вона може зробити? Вона може якось змусити людину усміхнутися, поліпшити її настрій, а відповідно, поліпшити й емоційний фон у суспільстві. А там, дивися, – і на землі. Тому ось ті люди, які нестимуть користь, глибину, добро, – за ними майбутнє.
– Скільки сьогодні коштує розкрутка артиста? Ось цифра.
– Ну, дивися. Це...
– Залежить від артиста.
– Я не хочу відповісти шаблонними фразами: "залежить від артиста"... Хочу якось розлогіше. Тому що ти скажеш: "Та! І цей туди само". Дивися. Усе залежить від того, яким шляхом ти збираєшся йти. Є різні шляхи виходу артиста. Є так званий широкий шлях. Так? Такий широкий запуск. Це коли, наприклад, у тебе є крутий трек або ти суперзірка, і ти розумієш: "Я не можу розмінюватися на дрібниці. Я маю зараз ударити з усіх гармат". Це означає: прокачати соцмережі, YouTube, зробити купу контенту для прогрівання... Не тільки просто кліп зняти, там, за 30, 50 чи 100 тис., як зараз знімає багато хто, а ще зробити багато-багато різного контенту, який виходитиме до цього кліпу, після цього кліпу тощо. Відповідно, така кампанія коштує дорого. Ти просто береш оренду техніки, камери, кліпмейкерів, додаєш це все – і в тебе можуть вийти сотні тисяч.
А є інший шлях: протилежний. Це такий, дуже нативний, шлях, органічний. Коли в кожного в мобільному телефоні є акаунт у соцмережі. Він може себе зняти на телефон, заспівати демо пісеньки – викласти її в мережу. І не прокинутися популярним, ні. Але однак воно може почати обростати...
– Поштовх.
– ...аудиторією, так. Він може, грубо кажучи, починати грати концерти в селах, а не на "Олімпійському". Розумієш? І в такий спосіб починає зростати твоя фанбейз, навколо тебе збирається коло однодумців. І якоїсь миті виявляється – раз! – їх 100 тис. людей. Ти організовуєш концерт. Вони всі дали по тисячі – і ось тобі вже якісь гроші. За такого шляху тобі потрібні нібито мінімальні витрати. Мінімальні. Тобто фактично сьогодні кожен артист може сам, а тим паче той, який пише пісні. Питання – якої якості він може сам досягти.
І друге питання – як довго він виходитиме в цю точку популярності. Тому що шлях же простий, але паралельно таких мільйони людей у світі. Там, щодня викладають мільйон треків. Розумієш? І як пробитися серед цього мільйона? А конкуруємо ж ми як? Ти ж конкуруєш не тільки... Наприклад, твоя передача конкурує ж не тільки із програмами, аналогічними в Україні. Аналогічних, може, й нема. А ти конкуруєш з усім світом. Тобто ти конкуруєш за мою увагу.
– Звісно.
– Щоб я в цей проміжок часу цю годину присвятив тобі, а не комусь. Так і в музиці. І для цього ти обставляєш мене всілякими різними трюками й хитрощами, фішками і крутим контентом. Тому що, якщо контент поганий, я наступного разу не прийду. Ось так само в музиці. І від того, наскільки артист, наприклад, хоче скоротити цей шлях, і залежить, скільки грошей він у цьому проміжку витратить, скільки людина на нього працюватиме: він сам з одним менеджером, чи там буде група із трьох чи 10 осіб сидіти...
– Тобто цифри ми назвати не можемо.
– Ну, ні, не можемо.
– І середньої не можемо?
– Скільки грошей потрібно для чого? Давай конкретно.
– Для того, щоб про цього артиста говорили. І для того, щоб на нього пішли люди. Із тим, що він гарний.
– О, дивися. Різне. Щоб про нього говорили – вистачить десятки.
– Невже? Оце й усе?
– Так. Щоб про нього заговорили. Тому що це абсолютно інша технологія.
– А щоб пішли?
– А щоб пішли – це люди мають полюбити, дізнатися, повірити, розділити його цінності – і піти. Тобто найкоротший проміжок часу – це рік – півтора. А так – три роки, п'ять років. "Пішли" – я маю на увазі Палац культури "Україна". Ось відштовхуйся від цього. Якщо ти візьмеш, там, наприклад, трьох людей у команду, платититимеш кожному по $1,5 тис. зарплату...
– Усе зрозуміло. Ось тобі вже гроші.
– Ось. Помнож це – і ти отримаєш уже скільки грошей.
– Плюс кліпи і плюс усе інше.
– Кліпи. Можна зняти зараз... Наприклад, ми відпрацьовуємо технології зйомки бюджетних кліпів: недорогих. Не тому що...
– Тисяч п'ять?
– Навіть дешевше. І не тому, що це нібито через економічну ситуацію, а тому що запит часу зараз такий, що, щойно ти викладаєш супердорогий продукт, а тобі – не знаю – 20 років, одразу виникає запитання в аудиторії: "Де гроші?"
– Якщо президент бере телефон і знімає себе на iPhone – правда? – це ж інший рівень уже.
– Так. Це інший рівень залучення аудиторії. Інший рівень лояльності. А лояльність аудиторії набагато вища.
– Юро, хто сьогодні найпопулярніші українські артисти? Перерахуймо.
– Давай... Можу назвати одного. Вєрка Сердючка. Це дуже некоректне запитання, а я буду некоректно просто відповідати.
– Ну, спробуймо ще назвати. Ну, Monatik – так?
– Що означає "популярний"?
– Ну, артисти, на яких ходять.
– Ходять люди на концерти в той час, коли концертів немає.
– Так.
– Ну, спробуймо.
– Monatik – так?
– Так. Напевно, досі "Океан Ельзи", усе ще Monatik. Напевно, Оля Полякова. Напевно, гурт The Hardkiss, очевидно. Напевно, Олег Винник.
– Так.
– Ірина Федишин, напевно. Гурт "НеАнгели", гурт Kazka.
– Могилевська, Білик?
– Ну, Білик – звісно. Наташа – мені здається, що на неї ходять. Я не знаю. Але мені здається, що на неї ходять. У всякому разі, судячи з розкладу, мають ходити точно. Тобто все-все в неї так гарно, правильно і послідовно, що мають ходити. Тіна Кароль, звісно. Потап, напевно, якщо він гастролює. Я не знаю просто...
– Ну, власне...
– Можливо, ще є якісь кілька людей.
– Вибачте нам, якщо когось ми забули.
– Просто, розумієш, сьогодні аудиторія дуже розділилася. Аудиторія дуже розділилася, і є купа нішевих аудиторій, є купа артистів, про яких ми не знаємо з тобою, на яких ходять.
– Репери, наприклад.
– Або репери, або рокери. Тобто суспільство розшарувалося на онлайн і офлайн. В онлайні, у соціальних мережах – там свої герої, імен яких я не знаю: деяких. Я не можу за всіма встежити. Але вони збирають. Питання – скільки і як довго вони збиратимуть. Це насамперед. І по-друге, у всьому є і має бути економіка. Тобто для мене, як ти розумієш, математика дуже серйозну роль відіграє в бізнесі.
– Звісно.
– Оскільки для мене це джерело отримання доходу. Наприклад, багато артистів нічого не заробляє. Навіть великі. Навіть із тих, кого ми назвали. Тому що вони постійно все реінвестують. Я, там, наприклад, ставлю собі запитання: яка економіка в того чи іншого артиста, якщо він раз на два місяці знімає кліп за 100 тис.? Скільки він заробляє? Він же не мільйон заробляє. Ніде заробити тут мільйон. Тобто скільки грошей він заробляє? І чи є взагалі там якась математика? Ну, на кшталт прибутково-витратної частини. Тому що я пам'ятаю наш час. Коли ми почали заробляти перші гроші, куди їх усі витратили?
– У розкручування.
– Звісно. Тобто ми були перед очима. Про Ірину Білик знали вже в усій країні. Вона їздила з гастролями, але водночас ми й далі їздили на метро. Її впізнавали люди і показували пальцями. І першу машину ми купили, по суті, напевно, через це. Не тому, що нам машина потрібна була, а тому що нам було незручно.
– Яка перша була, ти пам'ятаєш?
– Думав, що пам'ятаю. Мені здається, Mercedes. Білий Mercedes у 124-му кузові.
– Ну, то ви серйозними людьми були.
– Ну, так. Нам потрібна була машина для понтів. Дуже важлива була.
Чи правильно Україна зробила, заборонивши в'їзд артистам, які підтримали анексію Криму? Мені здається, так
– Протягом останніх семи років цього жахіття, коли між Росією та Україною триває війна, – вони не могли не позначитися на стані культури, на взаємному обміні артистами, концертами тощо. Якщо раніше російські артисти постійно їздили в Україну, а багато українських артистів – у Росію, то тепер ситуація кардинально змінилася. Скажи, будь ласка: як ти ставишся до того, що більшості російських артистів, які підтримали Путіна й агресію проти України, заборонено в'їзд в Україну?
– Ну, це просто дуже широке питання, непросте... Мені здається, що кожен артист – це передусім громадянин і особистість. І він сам робить свій вибір. Тобто він зважує всі "за" і "проти", він розуміє причинно-наслідковий зв'язок і робить свій вибір. І примусити його до того чи того ніяк не можна. Тому якщо вони зробили такий вибір – це їхній вибір. Вони розуміли, чим це закінчиться.
– Розуміли?
– Мені здається, що, звісно, розуміли. Це ж бо не проста ситуація, не рядова. Це просто дуже складна, велика історія. І якщо вони зробили такий вибір, це їхній вибір і відповідні наслідки.
– Україна правильно вчинила, що заборонила їм в'їзд на свою територію? Тим, хто підтримав путінську агресію.
– Тим, хто підтримав Крим і все інше?
– Так.
– Мені здається, що правильно, так.
– Багато українських артистів, які раніше їздили в Росію, тепер цього не роблять. А дехто й далі їздить у Росію, бере участь у концертах, зокрема присвячених роковинам армії, флоту тощо, – будує кар'єру в Росії. Як ти до них ставишся?
– Ну, ось як я вже сказав: це особистий вибір кожної людини. Усі ж дорослі люди. Вони усвідомлюють те, що вони роблять у тому чи тому моменті.
– Дурнів там немає?
– Серед артистів – немає, нема дурних. Дурнів точно немає серед тих, хто підіймається так високо. Тобто це все дуже тонкі, розумні, розсудливі люди. І кожен із них робить свій вибір. Ну, а народ, відповідно, публіка, яка любить чи не любить, – вона робить свій вибір. І вибір артиста – він безпосередньо пов'язаний із тим, як потім глядач відреагує на це. Отже, для цих хлопців і дівчат передусім російський глядач важливіший, напевно, ніж український. Іншого висновку тут немає.
– Твоє людське ставлення до українських зірок, які обрали російського глядача, як ти кажеш, змінилося?
– Ні, не змінилося. Ну, суто людське – не змінилося. Тому що в мене, знаєш, є такий... У православ'ї це називається "гріх": засуджувати інших людей. І я намагаюся цього не робити. І мені дуже складно оцінювати людину, коли вона робить якийсь крок. "Оціни, чому ось цей зробив це". Мені складно зрозуміти. Я не він. Тобто в нього певні життєві цінності, пріоритети, своє бачення розвитку кар'єри. Тобто я не можу його засуджувати за те, що він зробив якийсь там крок, який він вважає за потрібне. Я оцінюю людей за якимись суто людськими рисами. Якщо він, там, падлюка, то для мене він негідник. Навіть незалежно від того, де він співає. Будує він там кар'єру чи він будує тут кар'єру – він однаково для мене негідник, і я з ним ніколи не спілкуватимуся. Але просто лише через те, що він зробив інший вибір, я його теж намагаюся не засуджувати.
– Якщо твій підопічний каже тобі: "Юро, мені похер на політику, мені похер на конфлікт України й Росії. Я хочу заробляти бабки. В Україні бабок я сьогодні не зароблю. У Росії мені платять. Я хочу їхати і співати в Росії", – що ти йому скажеш?
– Я йому скажу, що "я працюю сьогодні в Україні як менеджер. І я малоефективним можу бути в Росії наразі. А ти вирішуй сам". Тобто наша компанія – це українська компанія, і ми працюємо тут.
– Тобто ти демократ?
– Я не можу заборонити людині робити те, що вона хоче. Я не мама йому й не тато. Розумієш? Я його можу підтримати й піти з ним або не підтримати і сказати: "Тут я тебе не підтримую".
– Ну, ти його відмовлятимеш від цього кроку? Чи ти скажеш "вирішуй сам"?
– Я поговорю з ним. Тому що гроші – це дуже погана мотивація для артиста.
– Ну, вона ж у багатьох така. У більшості.
– Ну, ось це дуже погана мотивація: як ти кажеш, бабки. Можливо. Але я з такими не працюю. Тому для мене це ніби погана мотивація. Тобто бабки – окей. Скільки? Для якої тривалості? І яка ідея? Пам'ятаєш, ми говорили з тобою про ескорт-сервіси?
– Так.
– Це ж теж бабки. І там теж можна було піти за бабками. Тобто питання просте: і що? І куди ти в підсумку йдеш? Раз, два, бабки. А репутація, а ім'я, а перспектива? Тобто маса речей, які збираються в одне ціле.
У мене просто таких випадків не було. Але я, звісно, спочатку говоритиму з артистом і спробую розібратися. "Передусім бабки. Окей. Які бабки? Ти впевнений, що там бабки? Де? Покажи". Тобто людина мені дорога як людина, я спробую докопатися до суті і їй цю всю картину показати.
– Ну, може ж артист не бути патріотом. Правда? Може бути аполітичним, урешті-решт. І може любити гроші більше, ніж країну.
– Я теж вважаю себе аполітичною людиною, але й може бути артист аполітичним, звісно. Це його вибір. Це він сам вирішує – і за це потім повністю відповідає. Усі наслідки збирає, усі плюси, усі мінуси. І весь букет його. Моє завдання як менеджера: якщо я вважаю, що ця дія не приведе ні до чого доброго в його випадку, то я з ним спілкуватимуся, я з ним розмовлятиму, я буду відмовляти, я йому пояснюватиму. Або, якщо він неадекватний, із якими я не працюю, я нічого йому не говоритиму. Я йому скажу: "Вирішуй сам. Твій вибір".
– Ти засновник і генеральний директор продюсерської компанії Mamamusic. Чому Mamamusic?
– Ну, багато всього. По-перше, тому що моя мама. По-друге, тому що Ірина Білик, із якою ми разом створювали цю компанію на старті, тоді готувалася теж стати мамою. По-третє, ця назва спала на думку мені й одночасно моїй дружині Ользі Горбачовій-Нікітіній. І начебто це все так склалося, що компанію назвати потрібно було так.
– Ну, оригінально.
– Так, так. Але зараз у мене інша компанія, яка називається Nimbs, яка займається і продюсуванням, і освітою. Тобто це великий трансформер.
– Хто на сьогодні найкращі українські музичні продюсери?.. "Ну, взагалі нас небагато".
– Ні. Ти ж зробив акцент на "музичні". Тобто це означає, люди, які мають безпосередній стосунок до музики. Тому що продюсери ж є різні.
– Ні. Люди, які мають безпосередній стосунок до зірок.
– А, до зірок. Тоді це має назву "менеджери". Музичні менеджери.
– Добре. Скажімо так.
– Ну, очевидно, це Михайло Ясинський, Ірина Горова, Потап, Дорн, Монатік, Єгор [Кір'янов] The Hardkiss, Ігор Тарнопольський, Костянтин Меладзе, звісно. Нікого не забув?
– Ліхуту.
– Ігор Ліхута. Але Ігор Ліхута – це легенда. Його вже не можна назвати зараз чи не зараз. Він такий є, був і буде.
– Не вставатимемо. Чи встанемо?
– Ігор Ліхута... Я якось більше на молодь дивлюся, знаєш. Менше на стару гвардію – більше на молодь.
– Він іще молодий.
– Я маю на увазі, "стара гвардія" – це... Ще є деякі тямущі хлопці й дівчата, які сильні в менеджменті. Ну, згадаю – скажу у продовженні розмови.
– Скільки відсотків від гонорару артиста сьогодні має продюсер?
– Залежно від вкладу свого, від участі. Є менеджери, які беруть участь просто своєю роботою, а є менеджери, які беруть участь роботою і грошима, а є менеджери, які беруть участь матеріалом, роботою і грошима, які самі пишуть пісні: наприклад, ось як Костя Меладзе. Так?
– Давай від – і до. У відсотках.
– Дивися, іще дуже важливий факт: як інвестують гроші. Тому що одна річ – вкласти гроші, а інша річ – ділити гроші. Часто є кілька схем. Є схеми, коли артист і продюсер складаються, там, якимись частинами грошей, вкладають їх, потім заробляють – і такими самими частинами ділять ці гроші. А є категорія, коли продюсер усе сам вкладає, потім отримують – він ділить з артистом, а потім знову сам вкладає. Тобто це інша схема. Тоді артист отримує мало. Тобто в середньому менеджер, гарний менеджер, менше ніж 25–30% не отримує. Це світова практика.
– А дуже гарний – і 80% може.
– А дуже гарний може отримувати 70–80%.
– 90%?
– Так, іноді 90%. На стадії, наприклад, запуску. Тобто артисти часто, знаєш, підміняють поняття. Тому що, наприклад, у наших контрактах є якийсь період часу: це період інвестиції. Коли артист може отримувати дійсно 10%. Це коли, наприклад, продюсер вкладає, вкладає. Концерти пішли – гроші ділять. 10% залишилося артисту – він їх витратив на себе. 90% забрав продюсер – і знову вкладає, вкладає – і кінця не видно. І зрозуміло, що на цьому етапі... Абсолютно зрозуміло, що компанія і продюсер не заробляють, а вкладають. А артист заробляє від першого дня. Ось, наприклад, це мій принцип: щоб артист отримував за кожну участь, за кожен виступ, за кожен вихід на сцену. А не, там, годувати його байками: що "ось ми, там, ще не відбилися, не вийшли в нуль" тощо.
Тому це дуже залежно. Інше питання – якщо ти приходиш до готового артиста, який сьогодні працює на ринку. І ти одразу розумієш: "Ага, ось тут, ось тут ми працюємо. Тут стільки заробляємо, тут стільки, тут стільки". Там – зрозуміло: ти можеш працювати за якийсь менший відсоток. Але це однаково десь у межах 25–30%.
Схема "чоловік-продюсер – дружина-співачка" – погана. Зазвичай чоловіки-продюсери не працюють більше із жодними артистами
– Схема "чоловік-продюсер – дружина-співачка" ідеальна?
– Ні, погана схема.
– Погана?
– Так, це погана схема. Я вже говорив: у ній є плюси й у ній дуже багато мінусів. Тобто зазвичай чоловіки-продюсери не працюють більше із жодними артистами. Ти звернув на це увагу.
– Окрім Юрія Нікітіна.
– Так. І не тому, що не хочуть, а тому що не дають артисти. Тому...
– Тобто співачки їм дають, але працювати не дають.
– Боже, як ти сьогодні жартуєш...
– Новий мем народився.
– Так. Ця історія завжди була для мене неприйнятною. Для мене вона пов'язана з несвободою. І не в тому плані, що ти завтра кинешся працювати з десятьма. Але ти мусиш мати таку можливість. А з огляду на те, що багато хто не працює...
– Що ми бачимо.
– Більшість не працює. То мені здається, що вони просто не можуть. І це мені не подобається. Тому що – що таке різні артисти для продюсера? Це щоразу новий досвід. Розумієш? Новий професійний досвід, нові технології, нові рішення. Один чоловік, інша жінка, третя молода, четвертий дорослий... Цей грає шансон, той – реп... Це все різні канали, дистрибуція, публіка – усе різне. Різна робота. І працюючи з різними людьми, ти ніби стаєш дуже універсальним і дуже сильно ростеш щодня. А роблячи одну й ту саму роботу з великим артистом, наприклад... У мене була така ситуація. Я тобі можу розповісти про неї. Адже якщо ти запитаєш, чому я почав займатися розвитком молодих талантів...
– Старі набридли.
– Старі не набридли. А в якийсь момент... Це трапилося 2005 року. Я вже давно працював із Вєркою Сердючкою. Вєрка Сердючка мала найбільше гастролей у СНД. Це у всіх сенсах слова просто топ оф зе топ.
– Звичайно.
– Ірина Білик і далі залишалася легендарною українською співачкою. Вийшов альбом "Любовь – яд". І це був просто неймовірний топ.
– Розкішний альбом.
– Так. Це був неймовірний топ. І в якийсь момент я просто зрозумів: за, там, рік, два, три, – що я, так би мовити, розучився працювати. Ну розумієш?
– Так, розумію. Усе минає.
– Усе летить. І ти тільки: "так", "ні", "так", "ні" в телефон...
– Зайнятий, зайнятий, зайнятий, зайнятий.
– Так. І я ставив собі запитання: "А ось що, якщо завтра з'явиться якийсь талановитий молодий чоловік або дівчина, з якими я дуже захочу працювати? Чи зможу я?" І я зрозумів, що не зможу. Тобто я зрозумів, що я не зможу просто нахилитися і почати заново.
– Це початок деградації як продюсера.
– Так. Я відчув, що мені час щось змінювати. І ось тоді склалося так, що я познайомився з хлопцями – і ми разом зробили гурт "Авіатор". Але факт запуску групи, мої роздуми – робити чи ні, тривали пів року, Дімо. Я пів року просто думав, робити чи ні: такі у мене були страхи. Розумієш? І коли я вже визначив, що це страхи, тобто я зрозумів: "Ні, тепер я точно в це йду", – і ось тоді почалися ніби групи. Один проєкт, потім інший проєкт, потім третій проєкт... І команда. Розумієш? Це ж деградуєш не лише ти – деградує команда вся. Тобто вони вже... "А давай зателефонуємо і зробимо щось самі". – "А навіщо? Нам зараз зателефонують, запросять або самі нас попросять на інтерв'ю". Розумієш? І завдяки цьому, власне, я і змінив своє ставлення.
– На піку як продюсер ти багато заробляв?
– Ну не так багато, як це здається, але досить багато, так. Ну, знову ж таки, у мене зараз уявлення про те, багато чи мало, – воно дуже відносне.
– Ну ти багата людина?
– Що ти називаєш "багатством", Дімо? Хто така "багата людина"? З'ясуймо.
– Я тобі скажу. Це людина, якій вистачає.
– Мені вистачає.
– Багата людина.
– Мені вистачає, але з огляду на те, що я творча людина, Дімо, і займаюся я творчими проєктами, мені постійно потрібні...
– Бракує. То ти не багата людина.
– Ну, розумієш, я не знаю, скільки потрібно мати грошей, щоб вистачило на реалізацію всіх творчих проєктів, які я задумую. Я не уявляю, скільки це грошей має бути у людини.
– А коли ти відчув себе багатим? Коли ти відчув: "Боже, у мене це є і це"? Ти пам'ятаєш це відчуття?
– Зараз я тобі скажу... Так просто: "І це, і це", – так я не почувався.
– "Ну ось є".
– Напевно, коли я побудував перший будинок, – тоді, можливо, ця зірка десь усередині мене майнула на одну мить.
– "Звезда по имени Солнце".
– "Звезда по имени Солнце", так. Життя вдалося. Але це така була дуже ілюзорна штука. Але це сталося, напевно, 15 або трохи раніше років тому. Як би це не так... Я вже досить багато пропрацював на той момент.
– На твоїх очах відбулося все становлення і розвиток українського шоу-бізнесу. Скажи: глядач за ці роки сильно змінився?
– Очевидно, що глядач змінився. Змінилося його ставлення. Але це не тільки пов'язано з розвитком українського шоу-бізнесу. Це пов'язано з розвитком технологій, із трансформацією бізнесу: відхід CD, прихід онлайну... Дуже багато. Зараз знову трансформація: немає публічних виступів.
– Світ змінюється. Що там говорити про глядача...
– Так, усе змінилося. Відповідно, це позначається на глядачеві. Це позначається на його поведінці, на його здібностях, можливостях і бажаннях купувати чи не купувати. Розумієш? Усе змінюється. Ну і бізнес зараз... Подивися, що відбувається з групою KAZKA. Зараз проєкт називається "KAZKA – світ". Це книжки, мультфільми, це багато всього. Це багато товарів. Тобто зміни моделі просто на очах відбуваються. Відповідно, змінюється споживач: були дорослі, а приходять діти, які читають книгу або дивляться мультфільм. Розумієш? Тому це сильно змінюється, Дімо.
Ми з Ольгою Горбачовою були одружені, а потім розлучилися і не жили разом два чи три роки. А потім знову одружилися
– Твоя дружина Ольга Горбачова-Нікітіна. Як ви познайомилися?
– Цей мій другий світ, про який я говорив... Ми познайомилися. На телеканалі BIZ-TV, де вона була ведучою і директоркою.
– Ти прийшов давати інтерв'ю?
– Я прийшов домовлятися про наші ротації. І там виявилося...
– І домовився.
– У підсумку – так. Але тоді – ні. Це, мабуть, було кохання з першого погляду. І тоді наші стосунки з Ірою вже якраз закінчувалися. І практично мої стосунки з Олею бурхливо почали в цьому місці розвиватися. Наша головна, доленосна зустріч відбулася на фестивалі "Таврійські ігри". Я зустрів там її – і зрозумів, що все: це моя людина, яку я люблю і з якою я хочу бути.
– Ось ти тоді зрозумів, що без неї не можеш? На "Таврійських іграх".
– Я тоді зрозумів, що я – так, що я хочу з нею бути і що без неї не можу. Потім я приїхав додому, і в нас тривав процес... Це вже був процес такого розставання з Ірою, розходження. І мені просто пощастило: якось бог мені дав Олю – цю людину. І я в неї включився одразу. Це було не одразу, але практично в одному часовому проміжку. І все. І це, напевно, зокрема і врятувало мене від якихось депресій великих і розчарувань. Зустрічатися ми почали, щоправда, не одразу, але менше з тим.
– Свого часу Оля виступала як співачка Арктика. Чому вона не продовжила своїх виступів?
– Як співачка Арктика вона виступала...
– У неї гарні пісні були.
– Так. Вона була як Ольга Горбачова. І виступала, і співала спочатку як Ольга Горбачова. І була телеведучою, і ведучою, якщо ти пам'ятаєш, наймасовіших і найвидовищніших заходів як Ольга Горбачова. А потім вона зробила групу, яку назвала "Арктика". Тобто це був проєкт Ольги Горбачової та "Арктики". Тоді була якраз мода на ґьорлз-бенди, корпоративи тощо. Це був дуже успішний проєкт. А потім він просто закінчився, він вичерпав себе. І вона знову почала працювати як Ольга Горбачова. І досі вона співає і випускає пісні та відео чудові.
– Тебе перший досвід, коли ти продюсер, а дружина – співачка, не відвернув від цього заняття? Ти знову...
– Ну ти розумієш, у нас з Олею цікава історія. Тому що я, по суті, ніколи не був її продюсером. Хоча багато говорили, що вона реалізувалася завдяки мені, але це неправда. Вона реалізувалася завдяки собі. А ще мало хто говорить про те, що вона авторка всієї своєї музики і текстів.
– Так?
– Практично всіх пісень. І про це теж мало хто говорить. Але ти знаєш, як людям простіше говорити: "А, у неї все виходить, тому що там же Юрій Нікітін – її чоловік. Тому все зрозуміло". А насправді у нас таких тісних робочих відносин здебільшого і не було ніколи. Тобто допомагати – я допомагав, звичайно. Допомагав і буду допомагати. Але прямо продюсером Ольги Горбачової я не був ніколи.
– Як вона ставиться до великої кількості співачок поруч із тобою?
– Вона завжди була дуже толерантною. Це її...
– Можу лише здогадуватися, чого їй це коштувало.
– Очевидно. Ось ти питав, чи ревнувала вона до Іри. Так, на той період було складно. Тому що я негарно поводився, не зовсім коректно, щодо Олі. І вона була дуже молода. Їй було 19 років. Вона ще не розуміла, як треба. Ну а далі вже все зовсім інакше складалося. Загалом вона дуже спокійно і толерантно завжди ставилася до цього.
– Отже, розумна.
– Так, вона дуже розумна.
– Це правда: що ви з Олею розлучалися на кілька років?
– Це правда. Ми були одружені, а потім розлучилися. І не жили разом... Я сьогодні складно рахую... Два або три роки. А потім знову одружилися.
– Скажи: а ось ці два або три роки ти вважав, що все закінчено, чи у тебе були якісь надії?
– Ці два або три роки я був у якомусь паралельному світі. Розумієш?
– Під гіпнозом.
– Мені іноді здавалося, що я навіть аналізувати не вмію як слід. "Закінчилося", "почалося" – мені здається, я навіть такими категоріями не мислив. Єдине, що я пам'ятаю про цей період, – це те, що у мене підростала маленька дочка. І в мене розривалося серце щоразу, як я про неї думав, її бачив, проводив із нею час. Я розумів, що так, моя дитина десь там росте без мене. І ось це мене дуже сильно завжди засмучувало. З одного боку. З іншого боку, я розумів, що Оля – фактично людина, яка мене любить, теж вона десь там живе... Але це ніби не було таким, знаєш, "закінчилося", "почалося", "усе", "чи не все". Я ніби про це не думав. Тобто так сталося: ми розлучилися. Ми намагалися будувати якось свої життя. Але, загалом, ось так. Але це завжди було: якось усередині був дуже-дуже неприємний осад у мене. І я, можливо, розумів, що я зробив дурість, але зізнатися собі в цьому я не міг.
– А Олі вистачило мудрості. Так?
– Оля мудра, так. Олі вистачило мудрості. І зрештою, все-таки ми були дуже близькі. Оля – дуже близька людина для мене. І не тільки як жінка, мати дитини моєї, а ще як друг, як муза. Знаєш, коли мене питають: "Хто твоя найбільша муза?" – так ось це Оля. Ти знаєш, що таке, коли правильна жінка поруч із тобою перебуває. Так? Коли вона в потрібну хвилину може сказати потрібне слово, підкинути потрібну ідею тощо. І ось в Олі це все є. Тому мені цього дуже сильно бракувало в момент нашого розставання. Це такий у нас, напевно, кармічний зв'язок усе-таки. Космічний, простіше кажучи.
– У вас з Олею двоє доньок: Поліна і Серафима. А чим вони захоплюються?
– Вони дуже творчі дівчатка. Серафима – молодша – захоплюється сильно ліпленням. Вона ось цими своїми маленькими пальчиками божевільні речі може ліпити: маленькі, тонкі такі... У неї моторика шалена. І вона дуже творча людина.
Поліна більше сфокусована на музиці. Вона сонграйтер: пише дуже круті пісні, і дуже давно. І зараз ми підходимо до того, щоб починати ці пісні показувати світу. Це найскладніший етап у моїй кар'єрі. Тому що я розумію, як продюсер може нашкодити артисту. Хоч я завжди грав на іншому боці: ніколи не шкодив, а допомагав. Але я, бачачи, як відчуває музику вона, які слова використовує вона, розумію, що я своїми якимись штампами і кліше можу там нашкодити. Тому я дуже обережно до цього підходжу. Я собі подумав так: моя основна функція – це знайти правильних людей, із якими вона далі робитиме музику, розвиватиметься як творча особистість.
– А який стиль її музики?
– Ось зараз він такий: трошки андеграундний. У неї музика англійською мовою. Вона навчається в міжнародній школі. Тобто фактично всі її розумові процеси відбуваються англійською мовою. І пише вона теж англійською. І це теж такий челендж, великий, для мене. Я хочу їй допомогти, але, знаєш, завжди думаю, чи точно я зможу допомогти їй проявитися у світі. Тому що англійська мова передбачає широку територію розвитку. І ось, ти знаєш, я дістаю багато задоволення, коли приходжу на студію, тихенько сідаю, іноді навіть можу поспати десь на кріслі, а вона із цими молодими маніяками музичними... Ну уявляєш: їм, там, по 20 років. Це просто зовсім інші люди. І ось вони там щось чаклують, щось грають. Я слухаю і думаю: "Так... Ось мене посади і попроси таке зробити – я вже не зроблю". Розумієш? Я абсолютно з іншого часу людина.
– Нещодавно я прочитав, що Оля з дівчатками були на Балі і там захворіли на якусь страшну хворобу. Що сталося?
– Вони захворіли на черевний тиф.
– О боже...
– Є така хвороба: називається "черевний тиф".
– Із 20-х років минулого століття.
– Так. Якщо подивитися на карту... Знаєш, як у коронавірусу є "червоні" зони, так ось азійська частина: особливо Індонезія – вона вся червона у плані цього тифу. Це насправді дуже серйозне захворювання, моторошне просто. І ось там вони захворіли.
– І що, важко було?
– Було важко, так. Були госпіталі й ссе. Але все добре закінчилося. Усе чудово минуло.
– Слова "добре закінчилося" мені подобаються для закінчення нашої бесіди сьогоднішньої. Юро, ти знаєш, тобі фантастично пощастило, я вважаю. Звичайно, ти сам наблизив це везіння. Уся річ у тобі насправді. Але тобі пощастило народитися в потрібний час і на стику епох почати займатися бізнесом – улюбленою справою насправді. Я не називаю це словом "бізнес". Це улюблена справа, це душа.
– Так.
– І не просто побачити, а брати найактивнішу участь у становленні і розвитку українського шоу-бізнесу. Я вважаю, що ти абсолютно щаслива людина. А скажи, будь ласка: колись, коли ти станеш стареньким, мемуари про все, що ти бачив і знаєш, ти напишеш?
– Як це зробив ти. Багато разів.
– Я ще не зробив.
– Не зробив? А, ти інтерв'ю видавав.
– Ось те, що ми зараз із тобою робимо, – ми це потихеньку і робимо. Але це насправді ще не те.
– Я, звичайно, зроблю. Я не знаю, як у плані мемуарів, але бажання написати книгу у мене є величезне. Тому я обов'язково це зроблю.
– Але ти щаслива людина?
– Я себе вважаю і відчуваю щасливою людиною. Так. Тобто я щасливий тим, що мені для щастя багато не треба. Я щасливий, що мої батьки живі. Я щасливий тим, що моя сім'я зі мною. Я щасливий тим, що я займаюся улюбленою справою і мені не потрібно ходити на роботу. Я щасливий тим, що я займаюся освітніми проєктами і можу свій досвід та знання передавати іншим людям. А я не думав, що це так важливо насправді. А для мене виявилося це дуже важливим. І коли я дивлюся, як у цих людей щось відбувається, виходить, вони спливають десь, – мені від цього дуже радісно. Я щасливий тим, що я працюю з унікальними, видатними людьми: такими, як Андрій Данилко, Ірина Білик, ну і багатьма іншими. Я теж цим щасливий. Група KAZKA. Зі мною теж трапився цей момент. І це теж щастя, тому що насправді щоб пісня, до якої ти маєш стосунок безпосередній, так далеко пішла у світ... Напевно, тільки "Червона рута" була. Так?
– Так-так. І то – не так. У світі не так, як KAZKA пішла.
– Напевно, у Радянському Союзі пішла. Радянський Союз співав.
– Так.
– Ну ось я цього не пам'ятаю факту. Але пам'ятаю, що це наче "Червона рута". І це, звичайно, усе щастя.
– Загалом, те, що з тобою сталося, – це казка.
– Так. Це казка. А що буде далі?.. Це буде диво. Нехай так. І на цій чарівній, позитивній ноті ми закінчимо нашу програму.
Відео: В гостях у Гордона / YouTube