Нікітюк: Ми з мамою один раз на рік перед школою йшли на ринок і купували рівно одні колготи, рівно одні кросівки, рівно одні джинси й рівно один светр
У сім років я почала підпільну комерційну діяльність – носила продавати овочі-фрукти, поки мама з татом були на заводі
– Лесю Іванівно, доброго дня.
– Добрий.
– Ну шо, запалимо?
– Давайте.
– Поїхали.
– Запалимо.
– Запалимо. Ви народилися у Хмельницькому.
– Так.
– Що це за місто було в той час, коли ви там народилися?
– Ну, трішки, звичайно, воно було не таким, як зараз – красиве і з велосипедними доріжками.
– Так?
– Так. У нас зараз – до речі, нещодавно в рейтингу якомусь я дивилася – перше місце як бізнес-місто, яке розвивається, якщо не помиляюся. По-моєму, навіть бізнес-місто.
– А раніше був великий базар.
– Так. Раніше теж був бізнес, але був базарний бізнес. 90–91-й рік – усі їздять до Москви, закуповують товар, привозять до Хмельницького. З'являються такі слова суржикові як "тєлєвізор", "полотєнце".
– "Відеомагнітофон".
– Так. Скорочено – "відік". "Дивандек". Ви не знаєте такі слова?
– Ні.
– Це привозили такі покривала на дивани, такі щільні і з гарними вензелями... Такий, румунський, шик трішки. І всі, отже, на цих дивандеках ого скільки заробили. Одна жінка на ринку в моєму місті просто возила капці. Ось зараз у неї найбільший і найкрутіший ресторан у місті.
– У вас відік був?
– Ні.
– Не було відіка?
– Ні. Відік з'явився тоді, коли вже в усіх з'явилося щось інше, щось модніше.
– DVD.
– Так, DVD якесь. У сусідів був відік і були касети. І ми ходили до сусідів дивитися.
– Що ви дивилися там?
– Ми дивилися "Міцний горішок", ми дивилися "8-ма миля", коли з'явився з Емінемом фільм...
– "Грецька смоківниця", мабуть, так?
– Нє-нє, це вже ваші фільми, Дімо. Це не мої фільми. (Сміється). Це ви, напевно, дивилися.
– Смакували. Так?
– Так.
– Добре. Який телевізор у вас був, пам'ятаєте?
– Так, я пам'ятаю кожен телевізор, який у нас був. Тому що я з дитинства дуже любила телевізор.
– Тепер телевізор любить вас.
– Так? Думаєте? Щонеділі, коли мама готувала на кухні, а ми з татом прибирали, тато з пилососом ходив, а потім сідав на диван і відкривав ось так газету...
– "Подільські вісті"?
– Так, або "Подільські вісті", або "Проскурівська" якась ще була газета, "Шепетівський вісник".
– Тато любив почитати?
– Так. Але зараз уже не читає. Зараз мама йому щось втюхує – говорить: "Прочитай". Нецікаво.
– В інтернеті?
– Ні. Мама в інтернеті. Тато – ні. Тато вже дивиться ось це про НЛО – усякі програми, "Неизвестно, но факт".
– Які телевізори були? Марки ви пам'ятаєте?
– "Весна".
– "Літо"?
– Ні. "Весна" була і влітку, і восени, і взимку. Потім був якийсь, напевно... "Фуджіфільм" – це не те...
– "Фуджі", напевно.
– Так.
– У вас, кажуть, спадковий гумор. Вашу бабусю вважали найкращою ведучою весіль.
– Так, у неї тоді вже було більше переглядів, ніж у мене зараз у YouTube.
– По батькові чи по мамі бабуся?
– По мамі.
– Як звали?
– Бабуся Надя.
– Вона жива?
– Ні. Вони з дідусем... Дід, до речі, пройшов усю війну. Там у нього серйозні були нагороди. І він під кінець свого життя був повністю сліпим, але як зараз пам'ятаю, коли був сліпим, він так вичищав свої чоботи... Вони завжди блищали, і він танцював усі ці армійські танці на такій, дерев'яній, підлозі, вистукував просто цими чобітьми. І завжди ходив у військовому до кінця.
– І бабуся за ним доглядала, коли він був сліпим?
– Ні. За ним ніхто не доглядав. Він повністю сліпим прибирав, у нього все було розкладено по поличках. Такої чистоти й ладу немає, напевно, у мене в житті й ніколи не буде, як було в діда. Дід завжди знав, де що лежить. Бабуся забувала, хоч була зрячою. А він завжди знав, де що лежить.
– Чим батьки займалися у вашому дитинстві?
– У нас усі працювали на трансформаторному заводі. У нас район такий, де стоїть завод трансформаторний. І всі мої родичі, сусіди – ось весь будинок людей... Батьки всіх дітей, із якими ми росли, працювали на одному підприємстві. Усі отримували получку – зарплату. Говорили "получка", "13-та", "відпускні"... А був такий час, що кілька років ніхто нічого не отримував.
– Давали трансформаторами.
– Ні, трансформаторами не давали. Можна було брати якісь насоси, УЗСи, збирати по частинах – і продавати, щоб виживати.
– От час був...
– Так. Тато в мене зварювальник. До речі, ось тільки цього року не продовжили, звільнили вже, тому що на пенсії! І він займався халтурами: варив людям балкони тощо. І вистачало, щоб щось купити. Але у нас ніколи не було в холодильнику якихось смачних делікатесів. Тому що у нас були городи, бабусі, дідусі. І влітку ми відпочивали – це те, що ми були в селах і працювали на городі: саджали, копали, знову саджали, копали.
– Коли розпався Радянський Союз, вам було чотири роки. Дитинство бідне було?
– Ну я не знаю. Я думаю, у декого і біднішим було. У нас завдяки домашнім цим усім продуктам, напевно, було все, що необхідно. Модно було тоді вийти зі шматком кавуна на вулицю і демонстративно хавати. І таке було. Так, час такий.
– У вас удома овочі були.
– Усі свої.
– А це правда, що ви їх тягали з дому на базар і продавали?
– Так-так. Якщо потрібні були гроші: заплатити за квартиру – ми переважно продавали свої овочі-фрукти.
– Батьки знали, що ви продаєте?
– Ми разом усе продавали. А потім я почала підпільну комерційну діяльність – і носила, поки мама з татом були на заводі. Вони йшли на сьому ранку і поверталися о четвертій. За цей час я збирала такий кошик – і до бабусь. 55-й магазин у нас на районі, на Раковому у Хмельницькому. І там бабусі завжди все продавали. І я біля них так типу: "Ви не заперечуєте?" – "Нє-нє. Така дитина... Сім років".
– Сім років?
– По-моєму, так. Десь від семи до 10, якщо я не помиляюся, був вік. Я розклала все красиво на хустиночку. У мене все завжди швидко розбирали. Я встигала купити вареної ковбаси, "Кока-коли", прийти додому, накрити стіл... Батьки приходили... А якось я от не встигла, не могла щось продати. Залишився в мене стакан квасолі, по-моєму, і 10 яблук. Ми купками такими викладали красивими, трикутничками. І бачу – підходять, кажуть: "Дівчинко, почім яблучка?" Я підводжу очі: "Для вас, мамо, безплатно". (Сміється). Мамі було трохи некомфортно тоді.
– Сьогодні у вас є достаток. Ви можете купити собі практично все що завгодно.
– Так.
– Як ви згадуєте це своє дитинство? Із ностальгією, з усмішкою?
– Я навіть не знаю. Може, саме таке дитинство дає можливість бажати, хотіти домагатися, досягати чогось? Тому що зараз такі діти... Зараз важкий час для дитинства: усі в гаджетах, у всіх усе є. Навіть якщо цей гаджет не iPhone, а якийсь дешевший, це однаково гарна річ. І сидіти в інтернеті, гортати, на YouTube-каналах усяких розважатися... Дитина вже забуває читати книжки. Ми ось на карантині із племінницею як сіли... Боже! Та там треба заново вчити писати, там каліграфія – там усе.
– Знаєте, багато моїх програм – вони мотиваційні. Тому що коли я розмовляю з людьми, у яких було важке дитинство, у яких не було жодних перспектив, жодних надій, жодних можливостей, і які вибилися в люди, пробилися – це дуже гарний приклад для всіх інших, хто дивиться. Особливо для молоді. Скажіть, будь ласка... Ви проста дівчинка у Хмельницькому. Перспектив немає. Правда?
– Ну, я б їх знайшла.
– Усе-таки?
– Так.
– О, ось зараз ми про це поговоримо. Шлях із Хмельницького в Київ – от яким він був? І навіщо ви його подолали?
– Та шлях насправді простий. Завжди можна купити квиток – приїхати. Якщо хочеш, попутками дістатися. Без проблем.
– А ви розуміли, що однаково ви поїдете до Києва?
– До Києва приїхати з невеликого міста – це не проблема. Це приїхав. А ось залишитися тут, реалізуватися тут – це непросто.
– Ви розуміли від початку, що ви поїдете до Києва?
– Ні. Розумієте, у нас не було навіть у голові такої думки. Чому? Тому що у нас не було в сім'ї серед усіх знайомих, друзів жодної людини, яка могла б кинути тобі якусь ниточку, за яку ти можеш ухопитися. Не було жодного знайомства, щоб хтось там десь допоміг і протягнув кудись якось.
– Тепер є.
– Ну от просто немає. І коли я саме магістратуру закінчувала, мені зателефонував...
– Це шо за інститут?
– Це Гуманітарно-педагогічна академія імені Дарманського.
– У Хмельницькому?
– У Хмельницькому. Тоді був ще інститут, а зараз уже академія.
– Факультет?
– Дошкільне виховання. Дошкільне виховання дітей і вчитель англійської мови в початковій школі.
– Тобто вчитель початкових класів.
– Ні. Тільки англійської – у початкових класах. А взагалі тільки вихователь. Основна у мене спеціальність – це вихователь. А магістратура – це вже управління дошкільними навчальними закладами.
– Ось ви закінчуєте. І...
– Так, я закінчую. А ми були завзяті КВКшники. Ми ходили вболівали, пробували самі писати жарти... І там був такий Льоша Бланар, який був головним автором. І йому потрібна була помічниця. Він працював тоді шеф-редактором "1+1" холдингу. Тоді знімали програми "Зірка плюс зірка", "Танці з зірками"... Тоді все це знімали. І він каже: "Яка в тебе освіта?" Я кажу: "Я саме закінчую". – "А ти не хочеш приїхати спробувати помічницею? Але треба вже в понеділок". А це була п'ятниця. А в четвер я захистила магістерську. Я кажу: "До Києва?" Я в Києві була, але тільки туди і назад: траса Житомир – Київ. Як, що, куди? Давайте продзвонювати. Шукай квартиру. А як шукати квартиру? Через знайомих. Немає знайомих. Як, що? І ось просто ми так сіли... Я кажу: "Мамо, треба їхати. Є можливість". А вона каже: "А мені нічим тобі допомогти. Тому що немає. Як ти знайдеш там квартиру?" Немає нікого. У нас ніхто не живе в Києві зі знайомих.
– А гроші хоч були на квартиру?
– Ну ні. Зараз розкажу. Тобто треба було ще знайти якось так, щоб у 1000 грн бюджету влізти. Але це все не так страшно звучить. Це нормально. Заспокойтеся.
– Так-так, абсолютно.
– І випадок. Мама йде з ринку, і просто якась жінка каже: "Нє, ну це взагалі. І шо мені із цією кімнатою робити в цьому гуртожитку київському? Ну куди мені? Кого мені зараз туди поселити?" І мама: "Ви здаєте кімнату? У Києві?" – "Так". – "Скільки?" – "Ну, на перший час 1000 грн". Це гуртожиток від заводу "Арсенал".
– Це який рік?
– 2011-й, по-моєму. І в понеділок о 7.00 я поїздом приїжджаю на вокзал, мене зустрічає ніби мама тієї жінки, дає мені ключ, я їй даю 500 грн завдаток. Вона мені каже адресу. Я беру таксі за 37 грн – їду на ДВРЗ, це райончик, де був гуртожиток. Приходжу туди. Мамо рідна... Там вони зробили... Знаєте, як гуртожиток почали робити – і сім'ї собі там...
– Закамарки.
– Закамарки такі... І в мене просто одна кімнатка. І спільний туалет на дві сім'ї. І спільна кухня. Але краєвид шикарний. 16-й поверх – видно весь лівий берег, Дарниця... Боже... Увечері Нью-Йорк. Єдина маленька дрібничка, як кажуть у нас, – ліжка немає.
– Але матрац є?
– Не проблема. Матрац надувний! Надсилають, передають мені надувний матрац. Я, отже, розташовуюся – і починаю працювати. На всіх проєктах помічницею, усім зіркам кави, чаю, що, де кому, у газети... Тоді знімають різні проєкти, і я починаю розуміти телебачення ізсередини.
– І заробляти потихеньку.
– Так. Ну, тоді у мене була зарплата офіційна 1500 грн на місяць і плюс ще якісь премії: 4–5 тис. Але вже були якісь корпоративи, оскільки я вела ще й діяльність, займалася тією справою, яку я люблю, ми виступали на сцені. Тоді був "Камеді Клаб". Ми були як підкамедіклабники: Хмельницький регіон. Нас теж запрошували на розігрів для всіх зірок. І ми за вечірку заробляли теж по $100. Таких було дві-три вечірки на місяць. Тому...
Нещодавно в одній гримерці з Надею Дорофєєвою сидимо, і я кажу: "А ти уявляєш: колись я просто із цими навушниками, гарнітурою дивилася, як ти починала на сцені?"
– Як ви зі своєю близькою подругою Ольгою Панасенко заробили у програмі "Розсміши коміка" 10 тис. грн?
– 50.
– О!
– Так. Там 20, потім 50. І от за вісім років, нещодавно, ми заробили грошей, які передали у Хмельницький на дитячу лікарню. Там необхідно купити інкубатори для новонароджених. Але так вийшло, що там теж зараз така проблема: там податки всі зняли – і передали тільки 130 тис. А ми ж ніби 200 виграли. І зараз мені потрібно до нового року встигнути дозбирати 190 тис., щоб купити цей інкубатор за гарною ціною.
– І як ви прийшли на "Розсміши коміка"?
– Це було вже... Ми ж вели діяльність років, напевно, п'ять. І ми просто без нічого прийшли. Оскільки "95-й квартал" тоді придумали формат "Розсміши коміка".
– Вів Зеленський і Кошовий.
– Так. І підтягували на кастинг усіх гравців КВК, усіх, хто жартує, усіх, хто вміє якось виступати і смішити, розважати людей. Збирали всіх на кастинг. Ми пройшли цей кастинг – виступили. Заробили 20 тис. грн, а потім, наступного разу, 50. І цей виступ путівкою в життя був.
– Ви пам'ятаєте свої жарти, які там звучали?
– Усі.
– Ну хоч кілька.
– Так, що там було? Памела Андерсон у душі: (Співає) "Та-ра-рі, та-ра-рай... Та-ра-ті, та-ра-ті-та..." Що там ще в нас було? Білявка в автосалоні. "Добридень. Мені потрібен Porsche Cayenne. – "Гм... Кому не потрібен зараз Porsche Cayenne?" Ну і вона така: виявила мудрість: "Мені потрібен Porsche Cayenne із шиною 225 на 55 Р-16, крутний момент – 570 на 3800, титанові диски, шкіряний салон, клімат-контроль..." – "Боже, дівчино, звідки ви знаєте стільки про цю машину?" – "Якби ти донецьким типам таку тачку розбила, сама б знала".
– Ви самі придумували жарти?
– Деякі – самі. У нас була команда, і ми просто щовечора писали гумор, потім збиралися на загальний збір, робили такі читки, редактуру тощо. Нам усі допомагали хлопці, які були з нами в колективі. Зараз вони дуже круті автори і "95-го кварталу", й інших проєктів.
– Коли ви пізнавали телебачення зсередини, коли ви були адміністраторкою, помічницею, я знаю, ви носили чай Насті Каменських.
– Так.
– Вона це пам'ятає?
– Я думаю, що ні. Я вигляд мала тоді не дуже.
– Не так.
– Як зараз, у принципі. Ні, я вигляд мала не такий. У мене був стрес. Я переїхала до Києва – нікого немає. Я дуже сильно схудла, у мене не було часу на якийсь макіяж, на те, щоб мити голову. Я просто якось ось так зализувалася – і на зйомки. Це було настільки часто й довго, що було однаково, який я маю вигляд. Важливо було подолати цей перший етап.
– А ви розуміли, що "я подолаю цей перший етап – і я рвону"? Чи ви йшли за натхненням: "Як буде, так буде"?
– Мені важливо було тоді зачепитися за щось, щоб максимально виявити себе і займатися улюбленою справою: тим, що я вмію. Якби в мене не виходило працювати у продюсера, я б не працювала – я б шукала іншу роботу.
– Другий бік телебачення видався вам цікавим?
– Так-так, цікавим.
– Не було нічого, що вас якось відштовхувало?
– Ні. Абсолютно ні. Я потрапила за лаштунки тих людей, на яких дивилася з дитинства, дивилася всі концерти, знала всі пісні напам'ять. Я пам'ятаю, як готували якийсь проєкт – я заходжу у гримерку до Іри Білик і кажу: "Ірочко, 10 хвилин – і ваш вихід". І вона каже: "Ой, я якраз ноги собі нові зробила..." Щось там таке було. Щось вона зробила з ногами. Дуже красиві ноги були: неймовірні. Каже: "Зараз я їх перемотаю. Мені треба перемотувати спеціальними бинтами. А шо там, Лесечко, у нас?" – "Там треба, щоб ви написали вірш". – "О, я вже написала. А ну, заціни". І вона читає мені вірш. Я кажу: "Шось не так". – "Давай перепишу". І вона просто на ходу переписує вірші. І тоді сидиш і розумієш: "Яка талановита людина... Вона живе цією професією. Це не просто співачка. Ось і мені так треба. Мені треба жити своєю роботою. І тоді вона буде добре виходити".
– А хто ще вразив із тих, із ким ви зустрілися на телебаченні, кого ви зустріли?
– Тоді було якраз становлення тієї самої Насті, Потапа. Вони якраз тоді розкручувалися. Перший рік створили "Время и Стекло". І перший виступ Наді Дорофєєвої. Нещодавно ми знімали Новий рік, і ми в одній гримерці сидимо, і я кажу: "А ти уявляєш: колись я просто із цими навушниками, гарнітурою дивилася, як ти починала на сцені?"
– Були зірки, із якими краще б ви не зустрічалися?
– Ні. Коли ти на такій посаді, ти всім усміхаєшся, ти всіх зустрічаєш... Твоя справа – скерувати зірку, доправити, переправити, принести, занести... Усе ніби добре. До мене ніхто принаймні ніколи не... Якось я всім, напевно, подобалася. Якось дивилися на мене – і чи енергетично щось розуміли... Не було у мене такого: "Е! Що ти тут, дівчинко? А ну заберіть її звідси! Не хочу з нею. Нехай мені хлопчик носить каву, а не вона". Такого не було.
Скільки країн я відвідала під час зйомок "Орла і решки"? Ніяк не можу перерахувати. За 100 перевалить
– Ваш зоряний час – "Орел і решка". Скільки країн усього ви відвідали? Ви рахували?
– Я завжди кажу різні цифри. (Сміється). І ніяк не можу сісти і порахувати. Якось я рахувала... Якщо взагалі всі порахувати, навіть із тими країнами, у яких я перебувала в аеропорту, у терміналі, по шість – дев'ять годин, – то це за 100 перевалить.
– Яка країна справила найяскравіше враження?
– Ой, Дмитре Іллічу...
– Уже й Ілліч...
– А ви ж Ілліч? Я правильно кажу?
– Уже й Ілліч, кажу.
– А, так? Просто я з дитинства пам'ятаю ваші програми, коли ви ще працювали на "УТ-1". Правильно?
– Ну, не працював. Я дарував програми, так.
– Так, ви дарували програми. Вибачте. Ну просто я дивилася вас по "УТ-1". І я зараз дивлюся на вас вживу. Узагалі не постаріли. Шо ви їсте? Є якийсь секрет? (Сміється).
– Колюся. Жарт. Нюхаю.
– Гаразд, та не... (Сміється). Так, топрейтинг мій особистий топкраїн...
– То я просто тоді поганий вигляд мав.
– Та ні, ви однаковий вигляд маєте.
– Так, топрейтинг...
– Топрейтинг у мене – це, отже, країни Скандинавії, це Азія, я Китай просто обожнюю. Я чомусь вірю в Китай. Я вивчаю китайську мову.
– Та ви шо! Китайська мова?
– Так. З англійською не сильно виходить. Я вирішила: китайська.
– Ану скажіть щось китайською.
– (Каже китайською.) Я щойно привіталася: "Пані та панове, здрастуйте. Я українська телеведуча".
– Приголомшливо. Складна китайська?
– Складна.
– А навіщо ви вчите? Ви збираєтеся поїхати в Китай?
– Я їжджу туди щороку і живу. От останній рік ми їздили – ми жили в сім'ї, у китайському селі. Добували перли, потім їх розкладали, займалися...
– Потім продавали.
– Нє, ну ми не продавали – там сім'я. Але це дуже цікаво, пізнавально. І в принципі там усі заточені на старт. Там дуже багато людей, і всі дуже багато працюють. Там немає вихідних. Там кругообіг постійний, біганина, метушня. Мені подобається таке. Там дуже швидко створюють нові ідеї, якісь стартапи, ще щось.
– За Китаєм майбутнє?
– Думаю, так. Я думаю так. Ще й Ванга так говорила.
– Країни Скандинавії. Так? Швеція, Данія...
– Чому Скандинавія мені подобається? Там усі високі, і я там дуже комфортно почуваюся.
– На свою схожі.
– Так. Я просто настільки забуваю про цей якийсь дитячий комплекс... Я настільки там розпрямляю плечі... Я дуже люблю гори. У принципі, я й у нас постійно в Буковелі, у Карпатах ми зняли багато нових місць в українському тревелі цього року. Мені дуже подобається ця історія взагалі вікінгів, цих жінок-войовниць. Я переглянула цих "Вікінгів", уже знаю всі серії напам'ять. І я люблю країни, у яких є своя історія, своя культура, своя кухня, свої традиції. Це не те що просто зробили країну, придумали День подяки, наприклад. Це коли, наприклад, перед тим, як побудувати будинок, потрібно зародок лами закопати висушений, щоб будинок не завалився. Тому що там постійні – не знаю, як російською, – зсуви.
– Так. Це де так?
– Це в Болівії. Тобто мені подобається енергетика корінного населення якогось.
– Боже, 100 країн відвідати, й абсолютно різних... В Африці теж багато були?
– Африка – це найперше взагалі. Боже...
– Ну які країни в Африці?
– Коли мене затвердили на роль ведучої, я відразу, за тиждень, полетіла в Африку. До цього я літала рівно нікуди. І я відразу 16 годин...
– Узагалі нікуди не літали?
– Ні, нікуди не літала. Якщо ми десь були за кордоном, це був автобус, це була Польща, Болгарія. Коли я ще плаванням займалася, ми туди їздили один раз. А так – ні. І тут – добрий вечір. Ти летиш мільйон п'ятсот годин у цю Африку. Першою ПАР була. Ми прилетіли в ПАР. Це край світу взагалі. Мис Доброї Надії, якщо ви знаєте – це все. Це божевільна енергія, це страшний океан, це засмаглі люди, яких дуже багато...
– Сильно засмаглі.
– І кожен третій інфікований...
– СНІДом.
– Так.
– Перескакуючи трохи. Ось ви відвідали стільки країн, де небезпечна ситуація, особливо з коронавірусом ми зараз розуміємо, наскільки може бути небезпечно... Ви заразу підчепити ніде не боялися?
– Зараз от якось я замислююся про це. Тоді не думала. Просто намагалася добре працювати.
– Купа малярії всякої, Еболи...
– Я їла все, чого не їли інші. Я брала участь у всьому, у чому відмовлялися інші брати участь, я завжди віддавалася на 100% цій програмі. Просто на 100%. Мені було страшенно моторошно, я не спала, мене трусило... У мене потім був мінімальний курс гідазепаму, тому що просто зривало мене. За кілька років я доходила трохи до ручки.
– Зараз немає гідазепаму вже?
– Ні-ні, це було один раз. Це просто було необхідно, тому що в мене просто ось так лилися сльози і я нетямилася.
– Але ризик який був?
– Ось через ці постійні ризики.
– Ось який ризик був найсерйознішим?
– У мене багато було ризиків. Розумієте, у мене багато ще було історій, про які, можливо, ніхто не знає. Це теж якась випадкова річ. Наприклад, коли ми висаджуємося на льодовик у Швейцарії, я маю вийти з вертольота, мене вже ловить камера, режисер з оператором стоять чекають. Кажу: "Ну ось ми і приземлилися на льодовик, ось я на вертольоті за стількись грошей, із золотою карткою, зараз..." І в цей момент я виходжу, і вертоліт просідає, і ці лопаті мені ось так от просто зрізають волосся, яке там розвіювалося. Ну як? Зрозуміло, що там не зрізало, але... Оператор зблід.
Потім, друга ситуація. Мені навіть не сказали. Так, що там у нас?.. Соломонові Острови. Ми вже відзняли – ми дайвили, знімали, там із часів війни багато кораблів лежить – там уже рибки зробили свій дім. І ми, отже, знімали будиночки рибок.
– Опускалися просто на дно туди?
– Так, так, так. І, отже, ми піднімаємося... І ми швидше це зробили, тому що вже почала каламутніти вода, темніти – губилася різкість, і оператори психували. Але ми встигли все зняти. Ми піднялися і спокійненько гребемо на човні з нашим провідником. Я кажу: "Якщо є час, можна, я стрибну батерфляйчиком? Заряджуся, розминочка. Так люблю..."
– Плавчиня.
– Звісно. Океан усе-таки. Він каже: "Ну давай". Я кажу, отже: "Зніміть мене на телефон. Уповільнена зйомка, щоб так, красиво: я батерфляєм, Соломонові Острови..." Знімають: я відпливла на 30 метрів від човна, розвертаюся і дивлюся... Ніколи не бачила, як темношкірі люди бліднуть. Каже мені провідник: "Do not move!" (Не рухайся. – "ГОРДОН"). Я кажу: "Шо?" – "Do not move!" Не можна людині у воді говорити "Do not move". (Сміється). Я вмикаю просто всі свої чотири ноги і п'ять рук, турбіни всі вмикаю – і починаю пливти до човна. І розумію, що якщо мені зараз щось відкусить ногу... А я так соромилася їх показувати... Довго не носила спідниці, тому що вважала, що в мене дуже худі і довгі ноги. "Якщо мені раптом нічого не відкусить ноги, я буду їх так любити – і буду завжди ходити на високих підборах і в коротких спідницях. Тільки, будь ласка, можна доплисти?"
– І шо це було?
– Мене дістають із води – я падаю. Режисер закурив. Я кажу: "Що? Що там було?!" А провідник каже: "Напевно, це був великий тунець". І тільки потім... Продюсери не хотіли розповідати, що там дуже багато... Чому не розвинений сильно туризм на Соломонових Островах? Тому що там...
– Акули?
– Ні. Тому що там морські крокодили.
– У...
– Ось. Це був другий випадок.
– Але був і третій випадок... Так?
– Так. Ще були випадки. Але я ось зараз не можу пригадати... Теж стрибок був непростий у мене в Макао. Затягнуло все... По-моєму, там 233 метри. І затягнуло все білим молоком, туманом. І добре, коли ти стрибаєш униз головою, ти хоч бачиш, куди ти стрибаєш, – а це просто ти не бачиш нічого – не розумієш. Ти можеш заплутатися в цьому білому тумані і збожеволіти. Переді мною мужик упісявся. Це було страшно.
– Добре, що не обкакався. Ви батькам розповідали про ці пригоди?
– Ні.
– От зараз вони почують уперше?
– Так.
– І після цього ви однаково їхали?
– Так.
– Ви розумієте, що це були, можливо, найкращі роки? Тому що ви побачили весь світ. Рідко кому випадає така можливість.
– Я побачила, але не встигла запам'ятати. Це був не той випадок, коли ти насолоджуєшся відпочинком. Коли це робота – ти працюєш у кадрі, ти не встигаєш посидіти на дорогому кріслі в супермегакрутому готелі в Монте-Карло, насолодитися цими всіма турецькими огірками якимись на гобеленах, і золотом усе це побризкано... Ну коротше, ви мене зрозуміли.
– Але потім ви ж подивитеся відео – і можете насолодитися побаченим.
– Так. Але хочеться ж... Приїжджаєш коли ти в Туреччину, там ти розслабляєшся, встаєш, коли ти хочеш, і з такою усмішкою виходиш на цей ол-інклюзив...
– Ви коли додому приїжджаєте у Хмельницький, подружки, друзі розпитують вас про пригоди, про подорожі?
– Там уже й немає подружок і друзів.
– Нікого й не залишилося вже.
– Так. Якось так.
– Скільки годин ви налітали? Рахували коли-небудь?
– Багато-багато тисяч годин. 500 тисяч.
– Ви не боїтеся літати літаками?
– Ні. Навіть більше, я вважаю, що коли я лечу на борту, усе буде...
– Не було ніколи ситуацій небезпечних у літаках?
– Переді мною були, після мене були. Зі мною не було.
– Які авіалінії – не для реклами питаю – найкомфортніші і найзручніші для людини, на вашу думку?
– Приватні літаки, звісно.
– Вам часто доводилося літати приватними?
– Буквально двічі-тричі. Теж у межах програми. Було дуже круто. І, чесно кажучи, хотілося б собі дозволити хоча б, можливо, раз із сім'єю ось просто своїм літаком кудись злітати. Орендувати. Не треба свого. Це невигідно. Зараз можна за 30–40 тис. грн орендувати – і злітати. Найкомфортніші авіалінії – це, звісно ж... Яку назву мають?
– (Сміється) Катарські? Чи сінгапурські?
– Найзручніші авіалінії – це катарські та Turkish Airlines.
– Так, Turkish Airlines гарні.
– Ось. Хотілося б, щоб у нас трохи в ці крісла підмостили щось.
– Відвідавши стільки країн, де б ви жили, якби не Україна?
– Ой боже... Я така людина, що можу жити протягом кількох місяців десь. Змогла б, якби це добре оплачували. (Сміється). Ну, давало користь. "Окей, я поживу у вашій Італії, я поживу в цьому Римі. У Монте-Карло? Добре, я згодна, не більше ніж місяць". Але Хмельницький, Київ, Україна – це назавжди.
– От усе-таки так?
– Так, звісно. У жодного народу немає такого менталітету, як у нас, як у наших людей. У нас люди, незважаючи на якісь складнощі, на будь-яку цю політику тощо, ми завжди виживаємо, ми завжди віримо, і ми намагаємося, ми сподіваємося, ми допомагаємо одне одному. Так ніхто ніде не робить. Ви десь бачили, щоб у якійсь країні збирали ось так масово на укол дівчинці?
– Ну, збирають, напевно.
– Ну, збирають, але, можливо, не так ефективно, як у нас це все роблять. Ну, погодьтеся: ми реально допомагаємо одне одному постійно.
– Ну і своє – це своє. Правда?
– Своє – це своє. Плюс у мене ж тут... Я до сьомого коліна українка. Тобто ніхто не забігав інший. Там усі наші.
– Нібито. Так?
– Нібито, так. Тому тут енергетика, тут розвиток. Якщо на те пішло – хто я там? Кому я там потрібна? Тут хоч якось про мене хтось скаже, а там навіть ім'я, можливо, не запам'ятають. "Лесія"...
– "Іванівна".
– "Іванівна". Так.
Зеленському показали людей, яких хотіли взяти в "Орла і решку". А він сказав: "Учора зняли "Розсміши коміка", там така дівчинка-блондинка. Спробуйте її"
– Лесю, вас в "Орел і решку" запросив Володимир Зеленський. Так?
– Тоді стався бум після "Розсміши коміка". І Володимир Олександрович очолив, якщо я не помиляюся, – точно не пам'ятаю посади, – канал "Інтер", на якому, власне, виходила...
– Генеральний продюсер.
– Генеральний продюсер, так. На якому виходила "Решка". І тоді Жанна Бадоєва вирішила зробити собі відпустку – і пішла із проєкту. І вони шукали нову ведучу. І він ухвалював рішення безпосередньо: затверджував усе тоді на каналі. А йому принесли тих людей... "Принесли" ... "Ось людина. Будь ласка"... Показали тих людей, яких вони вважають за потрібне взяти на проєкт. Він сказав: "Ні, давайте спробуйте... Якраз учора зняли "Розсміши коміка". Там така дівчинка-блондинка. Спробуйте її".
– Тобто він просто запропонував навіть?
– Так.
– Оце чуття.
– Так. І зателефонували спочатку не мені. Там ще була одна дівчинка-блондинка. Він знову сказав: "Ні-ні, не ця. Ось ця".
– Ой молодець.
– Так. Випадок. Це випадок. І мене запросили на кастинг. Кастинг був на Воздвиженці. Далі мікрофон у руки і сказали: "Ось ти зараз десь у Європі. Розкажи, опиши, де ти. Поспілкуйся з людьми". І все. І мене затвердили.
– Ви йому подякували?
– Так.
– Ви вдячна людина?
– Так-так. Потім я, здається, рік чи два – ми з моєю кумою Юлією вишили... Вона знайшла таку класну картину, яку можна було вишити бісером. Тоді була дуже популярна ця вишивка. І ми вишивали йому портрет такий.
– Самі?
– Україна, і всі області вишито різним орнаментом: тієї чи іншої області.
– Самі вишивали?
– Так. Я починала – кума закінчувала. Тому що в мене були перельоти. Звісно, навіть більшу частину кума вишила.
– І подарували?
– Так. І там, де був Кривий Ріг, – там була цифра "95". І потім на якомусь виступі... Вони запустили тоді "Лігу сміху". І я принесла цю картину подарувати Володимирові Олександровичу. Він сидів в одній шкарпетці та у трусах у гримерці. І каже: "Заходь". – "То, може?.." – "Заходь". Я кажу: "Ось це вам". І вона в нього тривалий час у кабінеті висіла. Я не знаю, зараз в іншому кабінеті висить чи ні.
– А скажіть, будь ласка: ви голосували за Володимира Олександровича, коли він обирався президентом?
– То це ж анонімна інформація. У нас же голосують анонімно.
– Так. Ну скажіть мені, що ви за Порошенка голосували.
– Я не можу цього сказати.
– Добре. Сьогодні ви спілкуєтеся з Володимиром Зеленським?
– Ні.
– Не спілкуєтеся?
– Ні.
– І жодного разу не бачилися?
– Ні. Ну, ви розумієте, я аполітична людина. І поки що, наскільки я можу... Моє життя не залежить від держави в такому, прямому, сенсі. Я сама заробляю, я сплачую за квартиру, я заправляю машину, я допомагаю батькам...
– Ви не купили ще квартири?
– Ні, я купила. У мене традиційний розмір: 47 квадратів. Як у Хмельницькому, так і тут. Дуже мені комфортно. Ну що, крок зробила – туалет. Крок зробила – кухня. Навіщо ось це ходити два роки кудись в іншу кімнату? Ось. Про що ми?
– Про політику.
– Ні, це ви про політику. А я якраз не про політику.
– Ви в політику підете колись?
– Ні.
– Ну і правильно.
– А навіщо? Я ж не політикиня.
– Розумна Леся Нікітюк.
– Ну просто я ж... Увійдіть. Виходьте...
– Із Регіною Тодоренко, яка теж вела "Орла і решку", ви дружите?
– Так.
– Вона краще за вас вела чи ви краще за неї вели?
– Там тандем. Там уся справа у драматургії. Там неможливо, щоб хтось краще вів.
– Вона прикольна?
– Вона прикольна.
– Розумна?
– Вона розумниця. Вона, напевно, розумніша за мене, і вона цілеспрямована, чи що. Вона прискіпливіша в усьому. Вона навалює на себе навіть... Як життя на нас навалює всі ці переїзди і перельоти, і було дуже складно, а вона ще навалює на себе якусь нову мову... Іспанську вона почала вивчати в Австралії. До чого та іспанська в Австралії? Ну, одне слово...
– Запитала та, яка китайську вивчає. Так?
– Я китайську в Китаї почала вивчати. І вона ще сидить бринькає, треба пісні їй написати. Ще якісь речі вона починала шити... Я кажу: "Навіщо ти стільки на себе навалюєш?"
– Талановита дитина.
– Так, вона дуже. Вона така трудяга...
На весіллі у Тодоренко і Топалова я спіймала 14-й букет. Я їх уже повикидала. Неправда все це
– Ви за її сімейним життям стежите?
– Я ж на весіллі була. Здрастуйте.
– Ось розкажіть. В Італії були на весіллі?
– Так, у Сорренто. Розщедрилася. (Сміється).
– Весілля Регіни і Влада Топалова гарне було в Італії?
– Гарне, так. Усе було дорого, багато, "лухурі".
– У замку?
– Це була така... Якась садиба така італійська. Пансіонатик маленький.
– Чим годували?
– Ой, там було, звісно... Але порційно все, порційно. Ну, вона людина з Одеси.
– Наша тема. Так?
– Вона людина з Одеси, вона любить, щоб не переїдали.
– В Одесі якраз люблять переїсти.
– Не знаю. Може, вона не з тієї частини Одеси.
– Не наїлися?
– Та ні, наїлася. Нормально все. Просто маю на увазі, що там дещо інакше було. Ви ж розумієте – урочистість. У три яруси тарілки, звісно, не стояли, як у нас на українських весіллях. Тому там було все так... Блищало срібло.
– Але весілля гарне було?
– Так. Була маленька кількість людей. Усі свої.
– Влад Топалов – цікава людина?
– Ну, він... Я один раз із ним спілкувалася на весіллі. І він підійшов до мене якось так, ніби із заготовленою промовою. Він так якось намагався дуже мені сподобатися. Ну, дуже з якоюсь повагою. Вочевидь, можливо, поважає мене. Не знаю.
– Він Регіну кохає?
– Звісно.
– А вона його?
– Так. Дуже кохає.
– Тобто гарна родина.
– Так, так.
– А це правда, що ви впіймали там букет нареченої на весіллі?
– Я просто якоїсь миті підняла руку – і...
– І сам летить. Так?
– Так. Це ж не Скандинавія. Я стою – усі нижчі за мене. Я взяла букет.
– Упіймали.
– Так.
– І шо? Змінилося щось після цього?
– Ні. Уже 14-й стоїть букет.
– Та невже.
– Ага. Я їх усі повикидала вже. Неправда все це.
– Спочатку засушили – потім викинули.
– Так. Простояв із рік – я дивлюся, що ні фіга не працює. І...
Брати участь у "Танцях з зірками" мені не сподобалося
– Вести програму із Притулою цікаво?
– Так.
– Чим?
– Він...
– Який він узагалі – Сергій Притула?
– Він мені дуже близька людина в тому плані, що це все-таки одна частина України – Тернопіль і Хмельницький. І в нас схожий гумор.
– Багато спільного.
– Так. У нас багато спільного. Ця людина теж знає, що таке город, що таке сіни – це, як кажуть, "предбанничек". Він знає багато слів таких, українських, якими розмовляли наші бабусі. Він із найпростішої сім'ї. У нього така гарна мама...
– Він веселий у житті?
– Він дуже дотепний, він іскрометний. І плюс до того він іще, зараза, і розумний, і начитаний, і просто він тебе може викрутити однією фразою. Він тебе прибирає до рук. Ми коли зустрілися і почали працювати, мені хтось каже: "Ну, Сергійко в нас така, непроста, людина. Ти дивися: якщо що, не бери одразу близько до серця. Ти, головне, не лізь на рожен, туди-сюди". І я така: "Чого? Що?" І потім, коли почалися шоу, зйомки – я зрозуміла, що мені бракує, я не встигаю, а він навалює, навалює, навалює... А Нікітюк стоїть... Це вже не Регіна, не попередні партнери на знімальному майданчику. Це вже такий партнер, гідний. І він мені дав багато. Я за ним тяглася, я напружувалася максимально, я напружувала мізки, я готувалася до кожної програми так, як ніколи не готувалася.
– Ви стали кращою в тандемі з ним?
– Так.
– Однозначно?
– Так, звісно.
– Скажіть, будь ласка, брати участь у "Танцях із зірками" вам сподобалося?
– Ну, напевно, ні.
– Ніжки боліли? Спинка боліла?
– Та річ не в болі. Я до болю звикла. Я займалася спортом – я знаю, як це ще й не так стрибати з гирями 32 кілограми, учити і відпрацьовувати старт.
– 32. Ох!
– Щоб стрибнути добре, ти відпрацьовуєш присідання і стрибок із гирями: 18, 26 і 32 кілограми.
– А що тут не сподобалося вам у танцях?
– Ви розумієте, це не моя зона комфорту. І було максимально психологічно складно, коли здійнялася ця хвиля критики. Але вона мене, звісно, заточила, вона мене навчила, як працювати, як приймати це.
– Ви вразлива?
– Так, я дуже вразлива.
– Критика вас якось здатна?..
– Звісно. У нас не було так. Я виросла, де всі були однаково вдягнені, однаково їли, однаково ловили ящірок на полігоні – і міняли їх на морозиво. Була така акція. Ми ящірок ловили.
– І на морозиво міняли?
– Там продавщиця казала: "Якщо ви мені ящірку принесете, я вам морозиво натомість дам".
– А навіщо їй ящірка?
– Вона любила ящірок. Таке ось у неї цікаве життя було.
Чим я беру аудиторію Instagram? Напевно, тим, що не намагаюся бути кимось іншим, не намагаюся бути модною
– Романтика... Скільки у вас в Instagram підписників, я знаю: 3,5 млн. Це величезна цифра.
– Величезна.
– Скільки підписників у Facebook і в YouTube?
– У YouTube срібна кнопка, 140 тис. десь. А я не знаю, як на Facebook рахувати підписників. Я не знаю. Але там багато людей. Я не знаю, де там подивитися, скільки підписників. Понад 5 тис., напевно, точно.
– Ось в Instagram 3,5 млн. Це величезна, приголомшлива цифра. Скажіть, чим ви взяли людей, що вони на вас підписалися? Я дивився: знаєте, є люди, у кого ця цифра не відповідає дійсності. І визначати це дуже просто – за лайками, за коментарями. У вас жива сторінка в Instagram і величезна кількість лайків і переглядів, і коментарів. Тобто все правда, відчутно це.
– Так. У мене, якщо подивитися за допомогою спеціальних програм, перший Instagram в Україні, який без накруток – без нічого, і в якому максимальне залучення аудиторії, тобто понад 6%.
– Чим ви берете аудиторію?
– Напевно, тим, що я не намагаюся кимось бути іншим, не намагаюся бути модною. Знаєте, є така річ: коли ти чогось досяг, у шоу-бізнесі дуже поширена така акція: відразу всі стають модними, забрендованими...
– Гламурними.
– І ось просто всі: "Моєї присутності досить".
– Фальшак. Еге ж?
– Так. Я – ні. Для мене кожен новий вихід кудись – у якесь шоу або просто якесь інтерв'ю – це за тиждень я починаю думати, міркувати, як, що б я могла розповісти, чим би я могла здивувати співрозмовника, що я могла б іще розповісти.
– Перед нашим інтерв'ю ви теж щось думали?
– Трішки, так, звісно. Тому що все-таки, взагалі чого ви мене запросили, незрозуміло. У вас же тут завжди серйозні люди: політики якісь, меценати, бізнесмени... І тут Леся Іванівна.
– Так ви ж серйозна людина, Лесю Іванівно. Ви, можливо, сама ще цього не знаєте, не усвідомили.
– Та ні. Ну правда. Тобто, коли я зателефонувала стилістці Олі, я кажу: "Олю, а що мені вдягнути до Гордона?" Вона каже: "А що в тебе є? Білу футболку давай. Дмитро так любить. Дмитро сам любить піджаки..."
– Знає вона. Еге ж? Тобто ви берете в Instagram людей... Я для себе зробив відкриття: я подивився уважно, що ви робите: гумор, щирість, і ви сама собою залишаєтеся. І це запорука успіху. Чи не так? Виявляється. Люди тягнуться до простого, до людського. Так?
– Так. І дуже багато людей хоче бути на когось схожими. Тобто, там, з'явилася Кім Кардаш'ян – усе, пішли робити попу. З'явилася Емілі Ратаковські – пішли робити талію.
– А багато хто робить попи, чи не так?
– З'явилися губи – пішли робити губи. Сказали "погано губи" – відрізали губи. Ми не вженемося.
– Ви робили собі щось?
– Ні. Але я вважаю, що нашу старість врятовано. За сучасних технологій, процедур.
– Робитимете?
– Ну, у міру надходження питань.
– І не страшно?
– Ні, дивіться... Я ж не ламатиму собі ніс і чіплятиму інший. Я ж розумію, що мене вже з усіх боків побачили. І навіщо воно? До чого? Що воно змінить? Головне в людині – енергія. Ти можеш бути абсолютно негарним, тебе можуть не сприймати, але коли ти займаєшся своєю улюбленою справою і щось несеш нове, чого раніше не бачили, тебе критикують, потім приймають, потім захоплюються і потім іще хочуть бути на тебе схожими.
– Секрет вашої популярності в чому? Чому на вас хочуть бути схожими?
– А на мене не хочуть бути схожими. По-моєму, не хочуть бути схожими. Я, можливо, якраз... мені хотілося б, щоб усі люди, які шукають сенс якийсь життя, як знайти той шлях... Мені б хотілося... Може, моя історія – як я знайшла. Так? Тобто я максимально пробувала все. Ось кожну можливість, яку мені давало життя, я брала. Я брала – і робила все.
– "Й ішачила" скажіть. "Ішачила".
– Так.
– Що головне в реалізації того, що тобі посилають? Робота чи талант?
– Напевно, вміння талановито працювати. І не зраджувати себе, найголовніше. Розумієте, я така якась людина... Я коли не знаю, як мені ухвалити рішення, сказати "так" чи "ні" – я не стикалася з такою ситуацією – я не знаю, як тут вчинити, – я слухаю совість. Ось якщо це якийсь ризик, я спокійно спатиму? Мені буде комфортно заснути, прокинутися – і далі жити? Чи ні? Якщо так, я кажу "так". Якщо ні – я кажу "ні". Не важливо, які там цифри.
Чим я займатимуся за 5–10 років? У мене завжди є план "Б". І план відступу теж є. І на чорний день. І НЗ в банку
– Запитання. Телебачення вмирає, ми це розуміємо, еге ж?
– 5–10 років.
– Так. Скажімо: 5–10 – і не буде. Згодні? Молодь до 40 років, 80% не має вдома телевізорів уже.
– Так. А якщо мають, то просто не вмикають.
– Не вмикають, так. Ви думали про майбутнє? Ви думали про те, чим ви займатиметеся за 5–10 років?
– Ще у 25 років я думала про це.
– Яка ви продумана... І що?
– У мене завжди є план "Б". Завжди.
– Так...
– І план відступу теж є. І на чорний день теж є. І НЗ "в банке" теж є.
– О! Не тримайте гроші "в банке".
– У трилітровій чи через дорогу?
– А в жодній. Пропасти можуть і там, і там.
– Авжеж. Хоча один валютник...
– Так...
– Мені розповів, що потрібно засипати сіллю. Закопувати в землю і засипати сіллю.
– І? Долари?
– Робитимете так – скажете мені.
– Не робитиму. Знаєте чому? Тому що долари раптом скасують.
– Так, долар – це взагалі не підкріплена нічим валюта.
– О! Тому краще тримати в нерухомості. Пораду вам даю.
– Ні, ну, Дмитре, ви теж... Усю елітку скупили в Києві – і тепер ходите всім розповідаєте.
– Ні-ні, ще залишилося. Ще трішки залишилося.
– Зараз на елітку назбирати – ого-го... Я взагалі не розумію, як із цими цінами. Від $300 тис. у Києві. Це нормально?
– Пораду дати?
– Так.
– Однокімнатні квартири купуйте.
– 60–70 квадратів. Так?
– 50–60. Не більше. Навіть, я б сказав, 40–50. У будинках, не молодших за 2000 рік.
– (Показує) Юля підтверджує угоду.
– Даю дуже гарну пораду. Однокімнатна квартира завжди ліквідна. Якщо раптом знадобляться гроші, ви її завжди продасте. Але вона має бути гарною, у гарному місці. І здавати в оренду.
– Добре. А на що звертати увагу, коли цей будинок тільки будують? Ви ж розумієте, що навіть однокімнатна 50–60 у Києві – це $200 тис.
– Та ні. Ну залежно від того де. Купіть біля метро, там, "Політехнічна" десь. Біля метро, головне, щоб будинок стояв.
– Чого це ви сказали так: біля метро "Політехнічна"? Ви щось знаєте, Дмитре? (Сміється).
– Ні. У вас там? Ви там живете?..
– Так... Як дізнатися інформацію про забудовників? На скільки будинок здадуть?
– Та не треба мати справу із забудовниками. Купуйте те, що вже побудовано.
– Те, що вже здане?
– Так. Тому що, поки будинок зводитимуть, гроші ваші не працюватимуть. Потім протягом року буде будинок весь колошматити в ремонтах – гроші не працюватимуть. Що здали два-три роки тому – купіть там. І ви одразу здасте, якщо гарний будинок, гарна квартира. 40–50 метрів.
– 40–50 метрів, друзі.
– Три місяці попрацювали – квартира з ремонтом. Ну що ви! Чудове вкладення грошей. І не треба в банку тримати, на сіль витрачатися, знову-таки, пересипати долари.
– Я поки вкладаю у свої проєкти. І ось уже другий сезон "Le маршрутка". Ми саме випустили...
– Тобто ви вкладаєте в себе.
– Так.
– Ну скажіть. Добре, 5–10 років – телебачення немає. Чим ви займаєтеся? Де Леся Нікітюк буде?
– Ну, у медицину я не піду, у політику теж. Не розповідатиму, як лікувати бородавки, ячмінь. До речі, якщо ви хочете вилікувати ячмінь, перев'яжіть чорною ниткою середній і передостанній палець... Середній та безіменний палець лівої руки. (Сміється).
– Так...
– По-перше, я ніколи не розповідаю про це, звичайно ж...
– Але ви знаєте, чим займатиметеся?
– Звичайно.
– Ох ви – так, продумана таки.
– Так. Але зараз ми вже командою робимо свої телевізійні проєкти – і продаємо їх на всі майданчики. Це і YouTube, це і канали, це інтернет-телебачення. Є ж багато всіляких майданчиків, які купують.
– Тобто ви займатиметеся власним продакшном.
– Думаю, так.
– Квартира у вас є. А машина є?
– Так.
– Яка?
– Porsche.
– Cayenne?
– Macan.
– Так. Ви самі водите?
– Так.
– Ви гарний водій?
– Так.
– Як ви в умовах такої ожеледиці їздите? Упевнено?
– Ну ось я до вас дев'ять годин їхала. Тому що була ожеледиця, у яку я ніколи не потрапляла.
– Із Хмельницького?
– Так. 300 км. Я зазвичай доїжджаю за три з половиною години.
– Самі за кермом?
– Так. І собака після операції.
– Вибачте мені, будь ласка, це. Я відчуваю, що у вас були незручності.
– Ну дивіться. Після тієї поради: стосовно 50–60 квадратів – прощаю.
– 1:1. Правда?
– Так.
– Я ж вам теж щось корисне зробив.
– Звичайно.
Мама у мене дуже талановита. Щонайменше це була б найкраща тамада у Хмельницькій області
– Скажіть, будь ласка: а батьки вами пишаються?
– Так.
– Що вони вам кажуть, коли бачать вас по телевізору, коли знають, що ви заробляєте самі? Дівчинка молода сама заробляє великі гроші. Що вони вам кажуть?
– Мама каже: "І без грошей було б важко, і з грошима важко".
– Якась мама безрадісна просто.
– Ні, ну... Знаєте як? "Не були багаті – нєфіг починати"... (Сміється) Мається на увазі, що мамі... По-перше, мама Кет – я дуже люблю її так називати. Я кажу: "Мамо, жили б ви в Америці – на вас би говорили Кет".
– То вона Катя?
– Так, Катя. І якось так склалося, що вона не реалізувалася так, як би їй хотілося. Вона в мене дуже талановита людина. Дуже. Ну щонайменше це була б найкраща тамада у Хмельницькій області.
– Так?
– Щонайменше.
– З гумором?
– Як мінімум це була б одна з найкращих лікарок. Просто колись, коли вона хотіла вступати в медінститут, потрібно було дати хабар.
– Зрозуміло. Пораду дати ще одну?
– Так.
– Починайте з мамою спільний проєкт. Донька з мамою, і обидві Нікітюк, – це буде супер. Якщо вона найкраща тамада Хмельницької області. Це ж супер буде. Незвично і несподівано.
– Так. Добре, подумаємо.
– Не знаю, що тато скаже.
– Тато в шоці, як завжди, буде.
– Ви майстер спорту з плавання. У якому стилі?
– Вільний стиль. У мене "майстер спорту" не на папері, звичайно. Якось так вийшло. Але нормативи я виконала. Але їх не зафіксували на папері.
– Але плавали до знемоги, так?
– Дев'ять років, так.
– Скільки годин на день ви присвячували плаванню?
– Шість годин.
– Щодня шість годин?
– Так.
– Ну, з таким завзяттям працюючи, треба було б уже ставати чемпіонкою якоюсь.
– Ні. У нас багато розмов навіть було з мамою, що це все-таки для дівчинки важкий спорт. У нього або ти заходиш: у тебе хтось уже є з результатами теж у цьому спорті – і ти по накатаній заходиш у це, і вже конкретно йдеш до кінця, на медальку... Але так – це дуже важко для організму. Я постійно хворіла. Можливо, тому зараз зміцнився так імунітет, тьху-тьху-тьху. Ви, до речі, на антитілах?
– Ні.
– Ми як у залі очікування зараз. (Сміється).
– Ми здорові люди, спокійно.
– Так. Тьху-тьху-тьху. У мене все буде добре. Стільки пережила...
– Про всяк випадок. Хтозна.
– Так. І це було важко. Перший тролейбус виходив о 6.10. І мала на нього встигнути. Тому що о 6.58–7.00 я мала опускатися вже у воду 18 градусів, і починається тренування. Тому що далі на 10.20 у школу. І потім знову на тренування. І ще зал.
– Ну от звідки ви така, із планами "А", "Б", із варіантами виходу, із обміркованістю. Спорт. Спорт дає це.
– Можливо, так.
– Звичайно. Щодня по шість годин плавати.
– Фраза Валерія Сергійовича Захарова, дай боже йому здоров'я... Це мій тренер, який мені говорив постійно одну фразу: "Роби через "не можу". Ось просто роби через біль, через "не можу". Просто роби".
– Гарні тренери завжди так кажуть.
– Ось як, знаєте, хтось бере якийсь продукт і каже: "А що з ним робити?" На звороті завжди написано. Треба просто читати, що робити з тим чи іншим продуктом. Ось просто треба прочитати. Точно так само і в житті: треба просто робити через "не можу", якщо ти хочеш досягти якогось результату. Ніхто не говорить, що ти будеш спати, висипатися, там, завжди мати гарний вигляд. Так, настане час – ти зможеш собі дозволити. І добре виглядати одразу станеш. Два сеанси косметолога в наш час – усе. Цю фразу я запам'ятала на все життя.
Через високий зріст мене називали "швабра", "стручок", "кінь". Я плакала... Чого я так ревіла?
– Високий зріст – він у вас завжди був?
– Практично відразу. Це було так жахливо...
– Це комплекс був?
– Так, це було жахливо. Я 1,7 м була в п'ятому класі. Тобто я буквально потім 10 сантиметрів набрала поступово.
– Який зараз зріст у вас?
– Я вже не міряю.
– "Усе росту і росту". Так?
– Мені так завжди страшно було щороку ставати на цю лінійку... Тебе ставлять, а ти все ростеш, ростеш... І я завжди, коли ставала, я зіщулювалася, якось так вигиналася, щоб нижче. Ніколи не випрямлялася біля цієї лінійки. Боялася.
– Розмір ноги який у вас?
– 40–41.
– Діти жорстокі. Зазвичай дражнили вас?
– Так, дражнили.
– Як називали?
– Називали "швабра", "стручок", там, ще якось. "Кінь". Ось так.
– І "кінь"... Ви плакали?
– Я плакала... Чого я так ревіла? Тож уночі ось так здригалася перед кожним наступним днем у школі, коли треба було йти у школу.
– Школу ви згадуєте не дуже добре. Так?
– Ну, є, звичайно, класні моменти, безумовно. Я не можу сказати, що мене били чи знущалися. Ні.
– Та як вас поб'єш?
– Так.
– І хотіли б, та не змогли.
– Просто якось було завжди некомфортно і важко. Не було сильної дружби, ось цього класу... Якось спортсмени всі – кожен за результат, кожен на своїх...
– У вас спортивний клас був?
– Так, спортивний клас і спортивна школа. У нас було дві дівчинки у класі – інші – пацани.
– Ну вибір зате який.
– Ну так...
– Не було з кого?
– Гарні всі були дуже.
Ми з мамою один раз на рік перед школою йшли на ринок і купували рівно одні колготи, рівно одні кросівки, рівно одні джинси і рівно один светр. Ці речі лежали до виходу, їх не можна було відразу прийти й надіти
– Як ви шукали свій стиль? Із натхнення? Чи модні журнали гортали?
– Стиль одягу?
– Одягу.
– Ой, я не знаю, чи є він у мене. Чесно, зараз узагалі однаково, як хто вдягнений. Ось зараз такий час, що абсолютно однаково. А ось коли ми були дітьми, тоді було не однаково. Ми один раз на рік перед школою йшли на ринок із мамою і купували рівно одні колготи, рівно одні кросівки, рівно одні штани: джинси, рівно один светр. Ну і щось парадно-вихідне: якусь кофтинку з діамантами. Це обов'язково.
– Сподіваюся, справжніми?
– Звичайно. Це ж хмельницький ринок. Дімо, ви що? Там усе справжнє. І ці всі речі – вони лежали до виходу. Їх не можна було так прийти – і відразу надіти. Вони лежали. І зараз: коли ти можеш просто дозволити собі зайти в магазин, купити, переодягнутися – і вийти одразу – це так дико... Для мене це щоразу дико. Коли мені приносять на зйомки стилісти лук один, лук два, лук три, лук чотири, мені дарують сукні дизайнери... Я це все збираю – це все висить. Іноді ось так от дістаю: "Коли ж я це одягну?" Тобто це прищепилося з дитинства.
На ринок... Це вже коли почали виплачувати зарплату на заводі, ми на ринок ходили. А був час, коли у мами була подруга, яка відкрила перший секонд-хенд у Хмельницькому. І там перший день, товар найдорожчий – і потім іде нижче-нижче-нижче. І всі, звичайно, чекали п'ятниці, тому що там уже 15–25 грн за кілограм. Але могли відхопити ту річ, яка б не дотягнула до п'ятниці. І ти приходиш у п'ятницю – уже все, що залишилося, залишки. Там уже нічого вибрати. Але мамина подруга... У понеділок ми вибирали речі. Вона нам їх ховала – і ми їх купували в п'ятницю. Там круті речі були з Америки. І "Єврошоп" ще теж був.
– Що у вашому тілі вам найбільше подобається?
– Та все. Мені подобається моя шкіра, мені подобається загалом... Коли я сильно худну, у мене одразу починають виділятися м'язи, які я напрацювала за багато років, рельєфи.
– На руках і на ногах?
– Звичайно.
– І плечі?
– У мене плечі, слава богу, не пішли. Але у мене немає талії – вузької талії, як у дівчаток. У мене широкий корпус через те, що я плавала. У мене в корпус дало. Через те, що зріст, загалом... Якби ще була талія, то, напевно, дуже боліла б спина. Тому що тримати такий зріст – самі розумієте. Хребет. А так – зміцнилася спина, пішла трохи вшир. І, власне, я, чесно кажучи, слава богу, дуже здорова людина...
– Але ви гарні. Правда?
– ...я не п'ю таблеток узагалі.
Планую взяти участь у відвертій фотосесії. Усе покажу
– Ви гарні.
– Чорт забирай, так.
– У відвертих фотосесіях ви брали участь?
– Так.
– Наскільки ви там оголювалися?
– Ню ще не було, але буде. Ось десь я планую на наступний рік (інтерв'ю записували наприкінці 2020 року. – "ГОРДОН").
– Ви покажете груди?
– Так-так. Усе покажу.
– Усе-все?
– Ну, практично все. Так.
– Здорово. Потрібна сміливість для цього чи ні?
– Якби це було п'ять років тому, я б ніколи і ні за що не погодилася. І якби це було навіть три роки тому, я б не погодилася. А зараз я розумію, що, напевно, це найкращі мої роки і найкраща форма, щоб для себе зробити таку, пам'ятну, скажімо, фотосесію. А не показати цього людям, приховати це – я вважаю, це нахабно.
– Злочин просто.
– Це злочин. Тому що – ну як? Таку красу...
– Красу треба показувати, ділитися треба.
– Звичайно.
– Скажіть, чим ви приваблюєте чоловіків? Вони вам говорили коли-небудь, що у вас їх вражає і збуджує?
– Ось постійно одне й те саме. Якось так виходить, що в мені не відразу бачить чоловік ось той портрет, може, психологічний, який він собі намалював цієї дівчини. У мені він не бачить узагалі. Тобто я не підходжу під усі портрети.
– Він сліпий, чи що?
– Так, сліпий, я вважаю, що так.
– Де чоловіки можуть із вами познайомитися?
– Зараз – я не знаю. Зараз це дуже важко. Хоч як би навіть я спокійно спілкувалася під час якогось знайомства, до мене вже ставляться інакше.
– Як до зірки.
– Я або "Леся Іванівна, можна з вами сфотографуватися?", або "Я перепрошую, можна фотографію?" І ти така стоїш з надією: "Ну... Так".
– А воно?
– А він каже "для тещі" або "для дітей", або "для дружини".
– А яким має бути ідеальний чоловік?
– Та він має бути взагалі... Для мене ідеальний чоловік узагалі щонайпростіше. У мене тато дуже класний: проста людина взагалі, зварювальник вищого розряду.
– Але чоловік.
– Він чоловік. Розумієте? Він мамі завжди був партнером. Коли мама починала чистити картоплю, він її смажив. Чи навпаки. Тобто він завжди приєднується. І це ж є таке, що треба чоловіка попросити, наперед сказати, розписати... А тут він просто доповнює. Доповнюють одне одного. У побуті дуже комфортно. Тато вміє все: просвердлити, прибити, зробити розводку... Він був електриком, він служив у Арктиці на підводному човні.
– Ого.
– Так. Тому він і лисий. І ми часто дивимося альбом, де вони підгодовували білих ведмедів тощо. Дуже цікаво. І тато дуже був гарним, моряк, приголомшливий просто: блакитноокий блондин. Але він господар.
– Тато – ідеал чоловіка. Правда?
– Напевно, так.
– І ви шукаєте в кожному чоловікові приховано тата?
– Ну, як би ось... Психолог скаже, що так, кожна дівчинка шукає собі чоловіка, який десь схожий на її батька.
– Якщо тато – чоловік.
– Так.
Хто мені розбив серце? Та багато розбивали
– Хто вам так розбив серце?
– Мені? Чого?
– Я читав у інтернеті, що якийсь молодик розбив вам серце. Мені вас так стало шкода...
– А хто це мені розбив серце? Та багато насправді розбивали.
– Багато розбивали?
– Так.
– У вас розбите серце?
– Ну... Ось я вам почала говорити про те, що я не завжди збігалася в якийсь спосіб із тими портретами дівчат для хлопчиків. Завжди зустрічалися з моїми подругами. Але починали стосунки і дружбу зі мною. І це, видно, якось так пішло, що... Ти чекаєш: "Зараз він прийде", – а він дарує квіти повз тебе іншій. І ти розумієш, що ти ніби його друг і він тебе вважає тільки другом.
– Ви після цього перевели подруг?
– Ні.
– У вас є подруги?
– Звичайно.
– Той, хто розбив серце, – це, наскільки я пам'ятаю, сусід, який із вами жив.
– От історія... Начиталися ви вже, Дімо. Так? (Сміється).
– Начитався. Звісно. Я ж кажу: мені вас шкода стало. Що це за історія була?
– Ну, слухайте, іноді складні стосунки – найкращі стосунки. Таке може бути. І якщо взяти мій графік: що мене доводиться постійно чекати... Тому що багато образ у мій бік, що на першому місці в мене робота. А я не можу інакше. Я не можу зрадити. Це зрада для мене буде – зараз не брати участі ніде, не працювати, а просто приділяти увагу одній людині. От. А коли вже сім'я і діти – так, згодна. Тут потрібно дуже мудро це все поєднувати. А так – коли ще стосунки не зафіксовано десь... Я не кажу, що це обов'язково має бути в паспорті. Ти однаково водиш козу. І оця коза водиться рік, другий рік ти водиш цю козу, і ти не можеш зрозуміти: людина готова, не готова... Різні страхи: хтось більше заробляє, і це не завжди чоловік...
– Страшно подумати, хто.
– Але ти не показуєш. Там перспектива. Ти знаєш, що він молодець, що він дуже перспективний і там розуму ого-го. Але це важко: потрібен якийсь досвід, якась мудрість. І на це якось треба час. А мене постійно смикають. То мені треба летіти, то мені треба вести заходи, то туди, то сюди... Я не можу. Тому що на сьогодні на мені відповідальність за свою сім'ю, за те, що я маю все облагородити, допомогти тощо.
– У вас зараз коханий є?
– (Замислилась). Я навіть не знаю, що вам сказати. Це все дуже заплутано і дуже непросто.
– Настала тиша... Тобто начебто і так, а ніби й ні.
– Я знаю, що любов – вона існує і вона є.
– Ви когось зараз любите?
– Я взагалі всіх людей люблю. І мене всі дуже сильно люблять.
– Чоловіка якогось ви зараз кохаєте?
– Ви ж колупалка! (Сміється).
– Звичайно. Від нас ще ніхто не йшов.
– Ну, я... Скажімо так: серце ще не перегоріло.
– Навіщо ви цілувалися в губи з Олею Поляковою?
– Вона мене поцілувала.
– Добре поцілувала?
– Взасос.
– Ніжно?
– Так, так. На день народження заїхала. Каже: "Я заїду тебе привітаю". Заїжджає всією сім'єю. Я кажу: "Олю, місця ж дорогі в ресторані. Чого ж ти не сказала, що Вадик буде?" Ні, було прикольно. Оля – якраз одна з небагатьох людей, які мені не лицемірять.
– І розумна. Правда?
– Так. Вона господиня, вона молодець.
– Ви відчуваєте самотність?
– Так.
– Сильну?
– Так.
– Вам гірко від цього?
– Ні. Я приймаю її. Я знаю, що я... Якось є такі люди, знаєте... І всі з ними спілкуються, і всі з ними товаришують, і всюди все якось... Багато-багато людей, багато компаній – багато всього. Чомусь мене сприймають із крайньою обережністю. Не знаю. І тільки потім, трохи згодом, усі люди шоковані: "Боже, ти така прикольна, проста панянка..."
– Вам буває себе шкода іноді, коли ви сидите у квартирі своїй – 47 метрів – сама?
– По-перше, у мене є собака.
– Так. Я думав, ви скажете: "По-перше, не 47 метрів".
– У мене є собака. І не було протягом останніх п'яти років якогось тривалого періоду, щоб я сиділа одна, щоб просто був час на це. Поки кується залізо. Воно гаряче.
– І правильно. А що таке, у вашому розумінні, тоді самотність? Це коли немає людини, з якою можна все розділити, що у вас на душі?
– Розумієте, може бути людина самотньою через те, що вона не така, як усі, і для неї мрії людей, які сидять поруч, здаються дуже якимись примітивними.
Я дуже хочу дітей. Не відкидаю, що якби у мене була можливість усиновити або удочерити дитину, я б це зробила
– Ви хочете дітей?
– Дуже.
– Скільки дітей ви б хотіли?
– Я б хотіла двох. Але я не відкидаю того факту, що якби у мене була можливість усиновити або удочерити, я б це зробила. Я знаю багато прикладів людей, які всиновлювали дітей. І як це непросто, як це важко, але як це круто, яке потрібно мати велике серце... Я дуже поважаю цих людей. Дуже поважаю.
– Звичайно.
– Розумієте, один приклад – коли ми бачимо, що це робить Анджеліна Джолі, коли там мільйонні контракти. А я знаю людей, які точно так само, працюючи на заводах: прості абсолютно люди, – не маючи таких розкішних можливостей, – вони хотіли дітей. У них не виходили свої – і вони от усиновлювали, удочеряли.
– Ви вірянка?
– Так.
– От щиро вірите?
– Звичайно.
– Ходите до церкви?
– Ну, до церкви я ходжу двічі-тричі на рік, на свята. Я вважаю, що Бог – це десь тут, це по-іншому: він завжди...
– Посередники не потрібні.
– Так.
– Ви почитати щось любите? Книжки почитати.
– Дуже б хотілося почитати.
– Але колись.
– Але колись. І я помічаю за собою, що я починаю деградувати у плані запасу слів тощо. Тобто забула, коли я нові слова якісь уже отримувала. Або якісь цікаві фрази, щоб щось нове собі запам'ятати. Немає часу читати, і це дуже погано.
– Яке кіно ви любите?
– Я люблю... Що я люблю? Фантастику. Ось якраз прекрасний був вечір... Знаєте, фільми можна подивитися будь-які. Знайшов – і подивився. Проблема – згадати і знайти потрібний фільм, від якого ти кайфонеш саме в цю хвилину. І коли. Це теж традиція з дитинства: раніше ж фільми тільки по телеку показували. Пам'ятаю, на Новий рік прем'єра "П'ятого елемента". Боже, усі чекали. А ще потім – повтор. Не спала дві ночі. Дивилася двічі цей фільм.
– Спеціально для вас придумали YouTube, щоб ви могли дивитися, коли захочете.
– Так річ не в тім. Якось так, прикольно, виходить, коли ти вдома і вмикаєш телевізор, а там показують саме твій улюблений фільм, пов'язаний із якимись емоціями. І ти просто сидиш і кайфуєш утричі більше. Тому що це збіг, тому що ти не очікував, а тобі так пощастило, що зараз показують цей фільм... І я вчора ввечері вмикаю, а там "Суддя Дред", а після цього "Зоряний десант".
– За заявками телеглядачів.
– Просто...
– Я хочу вам сказати спасибі за інтерв'ю. Ось воно вже і закінчується, власне кажучи. Я відчуваю почуття провини велике.
– Чому?
– Що ви їхали дев'ять годин по льоду.
– Та ні, ну припиніть. Ну що ви?
– І я хочу на завершення експромтом... Ми з вами не домовлялися. Я знаю, що ви добре співаєте.
– Я? (Сміється).
– Так. Ну заспівайте що-небудь.
– Так, я добре співаю. І я вважаю, що коли ти щось робиш добре, і хоча б одна людина з натовпу тобі за це зааплодувала – отже, потрібно вірити в себе і далі цим займатися.
– Ну то поїхали.
– Що вам заспівати?
– А що хочете.
– Заспіваю вам пісню. Дід мені колись співав. Ось той, який війну пройшов, я розповідала. Найкоротша пісня українська. "Пливе качурець..." (співає) ...
Пливе качурець, не випливає,
Не випливає, пари не має.
Учора була пара молода.
Сьогодні нема – розлученая.
– Так... Ви знаєте, що пісні програмують? Давайте веселу заспіваємо наприкінці, а то...
– "А завтра..." (Сміється).
– Так, так, так, це краще.
– Ну чому? Це ж, слухайте... Я думаю, що...
– Гарна пісня насправді. Сумна.
– Бог дає всього в міру кожному з нас. І не може бути... Я боюся наврочити, але у мене в житті все дуже добре. Не може бути в усіх сферах супердобре. Якось має бути потрошку. І тому я думаю, що одна сфера зміниться на іншу рано чи пізно.
– Давайте щось веселе, щоб добре змінилося. Є у вас щось веселе?
– Я люблю сумні пісні. Я не люблю веселих пісень. От саме музика... Для мене музика – дуже важливо, щоб вона іншу Лесю вмикала: ту, яка любить подумати, поплакати.
– А ви любите поплакати?
– Дуже. "Я люблю дощ: він може приховати мої сльози". Дімо, що ви? Звісно. Я ж усе-таки дівчина, я просто дівчинка. Я теж боюся. Я ось їхала цією ожеледицею, і я просто реву їду... Боюся кермом управо-вліво, тому що вперше в житті я побачила, коли машини ідуть пішки. Неважливо, за кермом якої машини ти сидиш – ти йдеш однаково.
– Я вам хочу побажати щастя.
– Дякую.
– Дякую вам.
– І грошей.
– А гроші ж є. Усе нормально. Щастя.
– Щиро дякую.
– Дякую.
– А вам успіхів у новому році.
– І в наступних теж.
– Так.
– Дякую.
– Дякую.
Записала Олена КРАВЧЕНКО