Олександр Пономарьов: У 2010 році мені приснилося, що на нас нападає Росія. Настільки емоційним і реальним цей сон був, що я замовив тисячу банок тушонки
Народний артист України Олександр Пономарьов в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону розповів, що 2010 року йому наснився напад Росії на Україну – і це було настільки реалістично, що музикант вирішив придбати 1 тис. банок тушкованого м'яса; він говорив про найважчі концерти у шпиталях, про те, як зустрів початок широкомасштабної війни з Росією і як зараз вони з Михайлом Хомою збирають кошти на допомогу Збройним силам України; розповів про ініціативу з пошиття жіночої військової форми. Також артист розказував, як будував кар'єру, про особисте життя, розлучення із дружинами і виховання дітей, про знайомство з Миколою Мозговим і Андрієм Кузьменком, говорив про необхідність зберегти єдність українського народу і прокоментував дії українських співачок Ані Лорак і Таїсії Повалій, які досі працюють у Росії. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.
Після перемоги на "Червоній Руті" я подумав: "Ну все: на наступний ранок я прокинуся – у мене всі автографи беруть, лімузини, дівчата". Усі ці атрибути зіркового життя. Ні фіга! На наступний день плацкартний вагон, я, Кузя, Саня Богуцький стоїмо й у тамбурі розмовляємо на тему майбутнього українського шоу-бізнесу
– Сашко, доброго дня.
– Привіт.
– Гуляємо прекрасним Києвом. Травень. До речі, якщо я не помиляюся, 30 років тому саме у травні ти вперше?..
– Так.
– І не востаннє. Ну розкажи про це.
– 30 років, так. Цього року 30 років, як я на сцені. У 93-му році... Я тоді, до речі... У мене така цікава історія була. У Хмельницькому був відбірковий тур на "Червону руту".
– Так, був такий фестиваль.
– І я його не пройшов у Хмельницькому.
– Чому?
– Ну, не знаю. Члени журі місцеві не взяли.
– Голос не той був?
– Не знаю. Ну, немає пророка у своєму отєчєстві, як кажуть. Прислів’я таке. І тоді, 30 років тому, мене не взяли. Але приїхав туди від "Червоної рути" представник Андрій Шусть, який почув мене і сказав: "Слухай, ти будеш проходити окремо. Не як від області, а от як окремо. І я тобі напишу пісні – і ти будеш співати на "Червоній руті". І тоді в Донецьку я переміг. Здобув перше місце із цими піснями Андрія і Олександра Мельника.
– Що то за пісні були? Пам’ятаєш?
– "Сірооке кохання", "Сум". "Тінь без тіні" – здається, тоді вже була пісня така. "Сірооке кохання" і "Сум" – це дві пісні, з якими здобув [перемогу]. І я пам’ятаю ту вечерю: знаєш, там після концерта зібралися всі, вітають. "Вітаємо, красавчик!" Я думаю: "Ну все: на наступний ранок я прокинуся – у мене всі автографи беруть, лімузини, дівчата". Знаєш, усі ці атрибути зіркового життя. Ні фіга! На наступний день плацкартний...
– Лише дівчата?
– Ні. Плацкартний вагон, я, Кузя, Саня Богуцький стоїмо й у тамбурі розмовляємо на тему майбутнього українського шоу-бізнесу. Така історія була 30 років тому. І потім у тому ж тамбурі мені сказали... Що мене дуже зачепило і заставило замислитися, тому що це було важливо. Журналістка сказала: "Ну добре, ти переміг зараз на конкурсі. А що далі?" Я-то думав у голові собі, що якщо я переміг на конкурсі, це мені вистачить на 100 років уперед. Тепер усі мене будуть знати і так далі. Вона каже: "А що далі? Тобі ж треба нові пісні".
І тут я розумію: я пісень не пишу, текстів не пишу, аранжувань не роблю, студії не маю. Що робити? Андрій... Я запитав – у нього не виходило мені написати. Він був своїми якимись справами зайнятий. Я зрозумів, що я маю це робити сам.
Я сів за інструмент, узяв свою улюблену Ліну Костенко. Пам’ятаю цей вірш, "Пелюстки старовинного романсу". Ну і написав свою першу пісню, музику до неї. Написав, заспівав, віддав на радіо. Вона ніби так людям сподобалася. Комусь сподобалася, комусь – ні, напевно, але це нормальна історія. Але я зрозумів, що щось не те. Що це не те, що я хочу сказати. Тобто не все, що я хочу сказати. Тому що текст досить велику кількість інформації несе. І я зрозумів, що треба писати текст самому. А я не писав. У Хмельницькому в той час – це якась странність така, але так було, – не було української мови.
– У Хмельницькому?
– Так. Під час мого дитинства я не зустрічав жодної людини у Хмельницькому, яка б спілкувалася українською мовою.
– Хмельницький був російськомовним містом?
– Так.
– Це ж західна Україна.
– Ні, це кордон західної України. Але зараз, слава Богу, українськомовне місто. Але тоді мода була на російськомовне все.
У пісні "Зіронька" я не розумів навіть деяких частин тексту. До сих пір не розумію, як це відбулося
– Дуже дивно для Хмельницького!
– Школи були найпрестижніші – російські школи, значить. Казали... Я так розумію, це КДБ тоді так робило: якісь такі запускало на вулиці шняги, що хто розмовляє українською, той із села.
– Це таке було. Таке було. У Києві – точно.
– І оця історія вся призвела до того, що я не зустрічав... При тому, що я був активний, займався спортом, займався кінологією – у мене собака була, їздив на виставки. Тобто спілкувався з великою кількістю міста. Переїжджав. Народився в одному районі, потім переїхав в інші. Тобто я був у різних місцях Хмельницького, і там не було українськомовних людей. Я українську мову знав виключно зі школи, але фактично я був російськомовним хлопцем. І потім...
А мені треба писати пісні українською мовою. І тут виходить казус. Ну, навіть не казус, а це для мене такий, знаєш... Боже провидіння. Тому що до сих пір не розумію, як це відбулося. Тоді я собі подумав, що я писав як під диктовку. Але з’явилася пісня "Зіронька", у якій я не розумів навіть деяких частин тексту. Там є фраза: "Я лишив свої надмірні почуття у кишені старої, як світ, маринарки". І я ходив, питав у гуртожитку на Зеленій, 96, у Львові у дівчат...
– Що це таке?
– ...що таке маринарка. Такі казуси були. Тобто до чого я це все? Що воно мені було не дуже легко.
– Але звідти хтось надиктовував?
– Інакше я це не можу зрозуміти. Тому що з’явилася пісня "З ранку до ночі", з’явилася пісня "Зіронька".
– Перша така найпопулярніша твоя пісня яка була?
– "З ранку до ночі".
– Бачу твої очі.
– Але ти знаєш, я її розкручував десь роки чотири, тому що механізмів не було. У нас що? "УТ-1", Шарварко (Борис Шарварко – український режисер фестивалів, концертних програм, театралізованих вистав. – "ГОРДОН") і конкурси.
– Так, так, так.
– Тобто ти їдеш на конкурс якийсь...
– Ну й касети.
– Касет тоді ще не було в такому вигляді: у великому прямо. І в мене і не було грошей, щоб їх випускати. Тому касетами я не міг розкрутитися. А це були виключно концерти і конкурси. На конкурсах я співав якісь свої пісні, показував себе, тому що конкурси знімали, – і заробляв гроші. Бо це був єдиний засіб заробляння грошей тоді. Тобто концертів таких не було до 95-го року. У 96-му, може, почалися вже якісь платні концерти. Але до того не було. І фактично... YouTube не було. Майданчиків, де можна це розкручувати, немає. Тільки один "УТ-1". Добре, далі з’явилася на ICTV "Територія А" і так далі – якийсь двіж пішов.
– Анжеліка Рудницька, так.
– От, власне, такий був механізм.
– От добре. Хмельницький. Ти народився... Уже скоро 50 років?
– Так.
– Ти народився у 73-му році. У серпні, здається?
– Дев’ятого, так.
Коли я пішов у перший клас, у школі казали: "Його треба віддавати в музичну школу". Мене віддали, але там треба було платити гроші. Я три місяці походив і мама сказала: "Вибачай, я не можу", – і я пішов на бокс
– Хмельницький твого дитинства – що це за місто було взагалі?
– Ну, я народився у військовому містечку, у Ракові. Військові навколо.
– Тато військовим був?
– Ні, він не був військовим. Мамі там дали квартиру першу, я так розумію, із татом. Я просто навіть не знаю, як там воно відбувалося. Я пам’ятаю з дитинства, що мене ставили на табуретку. Я казав... Я мав себе оголосити. Я казав: "Александр Валєрьєвіч Саша Пономарьов, Радянський Союз... Совєтський Союз, Ворошилова 4/1, квартира 100". Це правда. І співав. усі бачили, що я співаю. У школі сказали, коли я пішов у перший клас, що "його треба віддавати в музичну школу". Мене віддали, але там треба було платити гроші. Я вже не пам’ятаю, скільки: чи 10, чи 25.
– А грошей не було?
– Я три місяці походив. Мама сказала потім, що "вибачай, я не можу". Ну, і я пішов займатися спортом.
– Боксом?
– Так. Він був безкоштовний. Я займався цим спортом досить тривалий час: сім років, поки...
– Били сильно?
– Били як усюди. І поки в мене не впав зір. Це я до того, що...
– Пропустив щось?
– Ні, не було такого, що пропустив щось. Тобто якогось ауту там, або срак… Ну, не було нічого такого, але, ну… Перед кожним змаганням ми проходили фіздиспансер, кожний лікар нам ставив допуск. У мене нікого в родині немає, хто б був із поганим зором. І тут я... За тиждень до змагань у мене 100% зір, а після тижня… Після змагань через тиждень я маю мінус два. Їду на тренування, знаєш, – і не бачу на тролейбусі цифр. Я пішов до лікаря – мінус два. Каже: "Сашо, тобі треба зав'язуватися із цим".
Але я жартую із цього приводу. Ну, я вибрав одразу музичне училище. І слава Богу, що я зустрів свого викладача Віктора Івановича Супрунова, який... Я прийшов – він каже: "А ти – де ти вчився? Хто ти?" Я говорю: "Ніде, але дуже хочу співати". Він каже: "Співай". Я йому заспівав – він каже: "Я тебе візьму, але ти маєш наздогнати всіх своїх однокурсників за цей рік: що вони вчилися сім років у школі в музичній і рік в училищі. Маєш бути на другому курсі з ними в один рівень".
– А з боксу ти щось пам’ятаєш досі чи ні?
– Що ти маєш на увазі?
– Ну, можеш щось зробити?
– Прорєдіть? Ні, ну це, як то кажуть, дурне діло – не хитре, знаєш. Але я намагаюся про це не дуже згадувати, тому що мені якось іноді... Соромлюся цієї моєї історії.
– Чим тато з мамою займалися? Хто вони за професією?
– Мама – інженер-будівельник.
– Мама з Донецька в тебе?
– Із Курахового, так. Мама казала, до речі, що до 53-го року всі ходили у вишиванках і розмовляли українською мовою. А після...
– Тато? Тато – із Хмельницького. Так? Там багато переселенців було.
– Переселення, так. Поселенці приїхали, так. Мама – із Курахового, тато – із Хмельницького. Вони познайомилися у Хмельницькому. Мама – інженер-будівельник. Тато – слюсар, інструментальник, токар, фрезувальник, зварник.
– На всі руки?
– Так, він реально шостого розряду. Він до заліза був просто... І ні мама, ні тато не мали слуху взагалі. Не те що не співали – не мали слуху.
– Хмельницький – я повертаюся до свого першого запитання. Це провінційне місто було, так?
– Для мене – найкраще тоді. І зараз.
– Що там було цікавого тоді, коли ти був дитиною? Найцікавіші місця.
– Я займався спортом, займався кінологією. У мене була собака.
– Кінологією?
– Так, я її вивчав. Звали Лігар. Вона…
– Олігарх?
– Лігар, Лігар. Композитор Лігар.
– Так-так, я розумію.
– Франц Лігар. На честь композитора названий. Я займався, їздив із ним на виставки службового собаківництва, показові виступи робив. Тобто як інструктор: не як учасник. У мене було таке дитинство – воно мені подобалося. Я інколи жартую, знаєш. Кажуть, що в боксерів мозок вишибають – і пуста голова. А вокалістам треба, щоб була пуста голова, щоб гарно резонувало. То Боженька, може, мене так вів, знаєш. Трошки підготував, ну, умовно.
– Ти розумів підсвідомо, що тобі треба жити в Києві для того, щоб стати відомим, для того, щоб бути впізнаваним? Треба бути в Києві.
– Ні, я це зрозумів, коли вже стикнуся з проблемою. Проблема була в тому, що я вчився у Львові в консерваторії, мама жила у Хмельницькому, а робота була в Києві. І коли цей трикутник мене вже замахав: через чотири роки після того, як я вступив до консерваторії до Львова, – я вирішив перевестися до консерваторії в Київ.
– І потрапив до...
– І Микола Петрович Мозговий мені в цьому допоміг, тому що він був учнем Огнєвого так само. І він із ним поговорив, той мене послухав – і взяв до себе у клас. Мені стало зручніше.
– Костянтин Огнєвой – прекрасний, прекрасний актор, співак. Боже, "Чорнобривці" – він же перший співав "Чорнобривці"?
– Так.
– Скільки пісень! "Кохана", я пам’ятаю, Ігоря Дмитровича Поклада.
– Та купа.
– Він, кажуть, був класний педагог. Це так?
– Так. До речі, я тобі скажу, що це не є правило, тому що наші слухачі подумають, що кожен вокаліст може бути гарним педагогом. Це неправда.
– І не кожен футболіст може бути тренером.
– Так само, так. Тому це виключення. Ми з ним сперечалися лише один раз: коли я співав Ленського.
– Ти співав Ленського?
– Так, ну звичайно. Я до сих пір, до речі, коли я працюю академічні концерти... У мене таке є: замовляють люди, щоб я приїжджав і там в оперному театрі співав академічну програму. Не естрадну – з оркестром. То тоді... Там є (наспівує): "Ах, Ольга, я тебя любил. Тебе единой посвятил!" Оце "Тебе" у Чайковського.
І там оце "Ах, Ольга, я тебя любил, тебе..." – на два форте. А я з ним сперечався. Кажу: "Ну, Костянтине Дмитровичу, ну як же можна співати "тебе единой посвятил" – на два форте. Треба на піано два". І це, до речі... Він сказав... Це єдине, де ми з ним домовилися. Ми сперечалися – я не знаю, скільки. Можливо, рік.
І після цього він каже: "Добре, заспівай на два піано". І з тих пір, коли я приїжджаю на ці концерти... У мене там програма різна: Неморіно, "Альмавіва", Ленський і так далі. Але єдиний твір... На репетиції я приходжу – я тільки єдине кажу диригенту: "У мене в цьому місці два піано. Усе інше – так само, як в оперному театрі".
– Ти міг би в оперному театрі працювати?
– Та чого не міг би? Міг би.
– Так? І сьогодні міг би?
– Ну, я не знаю. Давно не співав уже в оперному театрі акустично.
– У тебе ліричний тенор? Чи як це правильно називається?
– Ліричний, так.
– Дуже цікаво. І Огнєвий?
– І він... А все інше – він мені каже: "Співай як ти співаєш". Ми були близькі. Ми були близькі по подачі цьому піано, ліричності цій: по музичності. Він мене не збивав ні в чому. Сказати, що він мене вчив, що "Сашо, от тут треба дихання уперти, тут треба діафрагмою співати, тут там іще щось треба", – ні-ні, не було.
– У тебе дуже нетипова історія як у співака. Тому що колись, ще в Радянському Союзі – ну неможливо... Майже неможливо було пробитися співаку, який не мав такого голосу. Такі були потужні баритони тоді: у Києві навіть. Хто співав і естрадні пісні в тому числі? Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Юрій Гуляєв. Потужні, красиві баритони такі – так?
А потім – після перебудови, після розпаду Союзу – на естраду прийшли усі. Їхали десь у машині, вирішили співати – прийшли. Ані консерваторії за плечима, ані якоїсь там... Ну, хто хотів... Як сказав колись Андрій Данилко, він же Вєрка Сердючка: "У кого есть рот, тот поет". Нетипова ситуація. І бачиш, ти став такою суперзіркою української естради. А могло бути навпаки. Могли і не помітити, правда?
– Слава богу. Могли. Якщо б тоді... Усе могло б бути інакше. Якщо б тоді Шусть мене не побачив і не взяв би на "Червону руту", можливо, усе було б пізніше, якщо б було. Ну, зараз можна розглядати різні версії. Можливо, я б розстроївся й узагалі забив би – і був би тренером. Можливо, якщо б мені хтось показав – ну, це далі я тобі розповім – те відео, де зараз ми виїжджаємо з Мішею на концерти і нас як проводжають... показали і сказали, що "так через 30 років тебе будуть проводжати", то я б так точно залишився тренером, напевно що. Але так сталося вже, як сталося. І я розумію тільки одне: що я б не випригнув. Тобто це мене так вело і я так мав бути. Стосовно голосу, чи треба консерваторська освіта – ну, не завжди треба. Не в усіх є ж. Естрада дозволяє це робити.
Мені просто в консерваторії завжди казали, що не можна поєднувати. Причому це у Львові більше казали: що не можна поєднувати. Там був Володимир Дмитрович Гнатенко – мій викладач. Він не казав, але були викладачі інші, які мені казали: "Не можна поєднувати естраду і оперу". Я кажу: "Я вам доведу, що можна". І дійсно...
– Гнатюк поєднував. І Кондратюк, і Мокренко.
– Тут трошки інакша історія. Вони співали академічним голосом просто естраду.
– Ну так.
– А в мене інакша історія. Але я для себе просто знайшов що? Що якщо я буду... Якщо мені треба заспівати академічну програму, мені просто треба тиждень попрацювати тільки академічно. Ну, просто для себе позайматися академічним голосом. І тоді я повертаюся, у принципі, на... Тобто згадується вся повністю... Як то кажуть, м’язова пам’ять. І я повертаюся в академічний цей... Хоча коли співав на концерті, де була Монсеррат Кабальє... Це була моя мрія.
– Співав прямо з нею?
– Не з нею. Вона сиділа на сцені тоді, у неї був день народження. А це була моя мрія. Уявляєш? Коли я ще вчився у консерваторії, вони вже співали із Фредді Мерк'юрі: "Барселона", це все. І я все мріяв... І я тоді співав Неморіно Una furtiva lagrima. І я трошки хворий був іще. І я помітив, що я трошки відкритий звук деякий узяв, у порівнянні з тим, що я співав. Був концерт досить такий швидкий – і я мало позаймався перед цим академічно.
Але це можливо. Просто це багаж, який ти за плечима не носиш. Я маю на увазі, академічна школа. І вона точно допомагає і в естраді: у плані дихання і так далі.
– Ти згадав Миколу Петровича Мозгового, людину, яку я дуже любив.
– І я. Царство небесне.
– Царство небесне. Непересічна людина. Не просто гарний композитор. Він прекрасний композитор-мелодист. Не просто прекрасний співак – яка людина була! Яка змістовна, яка чиста, яка красива людина... Він, до речі, мою доньку хрестив старшу... Микола Петрович – як ви зустрілися з ним і що він тобі дав у житті?
– Ми познайомилися з ним на конкурсі імені Володимира Івасюка в 95-му чи 96-му році: зараз боюся помилитися.
– Він головою журі був, напевно?
– Він був головою журі, так. І я там переміг.
– Із піснею?
– Там було багато. "Тільки раз цвіте любов" Івасюка, ще щось я співав. "З ранку до ночі".
– Це в Чернівцях був конкурс?
– Так. І от після конкурсу на фуршеті ми з ним познайомилися. І з ним, і з Оленою.
– Так, і з Оленою тоді?
– У 95-му році, так. У 95-му. Я боюся помилитися зараз у даті. Ну, десь у тих роках. І там ми познайомилися. Потім пів року ми так... Олена мені дзвонила, скажемо так. Потім я... Ми познайомилися вже з Оленою. Я переїхав у Київ, зняв квартиру. Ну, коротше, ця вся історія така. Неважливо.
– Почалося кохання?
– Так, ми почали жити разом. Ось. І я тоді... Пам’ятаю, як я цінував ці всі навіть хвилини, коли я з Миколою Петровичем був. Він не міг мені допомогти в шоу-бізнесі в такому глобальному сенсі, тому що в нас уже тоді з’явилася своя тусовка. Тобто ми вже... Ну, вона була інша, ніж, наприклад, та, що старша, тусовка. Ти розумієш, про що я говорю? І теоретично ми вже і мали грошей, заробляли і так далі. Але він мені помагав, коли я з ним спілкувався, просто по-людськи, знаєш.
– Порадами?
– Та навіть не порадами. Ми спілкувалися – і мені це було добре. Він приготувати...
– Шашлики робив?
– Він навчив... Що він тільки не робив! Він навчив мене готувати з душею. Я після нього закохався у приготування їжі. Ми говорили з ним узагалі про все, крім шоу-бізнесу. Шоу-бізнес – ми не дуже часто за це торкалися. Тоді тільки, коли ти інтерв’ю оце взяв гадське, – то тоді ми щось говорили про це, я пам’ятаю.
А так більше нічого ми не говорили. Але я любив із ним спілкуватися, тому що він був дуже душевна людина. І багато чому мене навчив у життєвому плані, знаєш. Як себе вести, як реагувати – оці моменти, знаєш. Воно дорогого коштує. Ось. І я тому його дуже люблю – і любив, і буду любити.
– Я думаю, що... У нього багато пісень. Я дуже добре знаю його творчість. Але я думаю, що найкраща, напевне, його пісня на вірші Юрія Рибчинського "Минає день". І ти прекрасно її виконуєш.
– По-своєму. Я так бачу, розумієш. Мені не завжди цікаво... Скажімо так: узагалі не цікаво повторити, як співав той, хто її співав перший.
– Софія Ротару, здається, перша її співала.
– Я хочу побачити по-своєму цю пісню. Для мене це важливо. Наприклад, "Гей, соколи" зараз ми записали з Михайлом.
– Прекрасна пісня!
– Мені спочатку дали зовсім іншу версію аранжувальники. Таку, приджазовану. Я кажу: "Забирайтеся, навіть не думайте. Робимо лірику". Мені відчувається, що вона по тексту лірична. Вона не є маршова за текстом. Її просто хтось зробив уже маршем колись. Може, був дуже потрібен марш або – я не знаю, чого. І от мені здається, що так і треба.
Якщо ти берешся за якусь пісню... От я на якомусь проєкті брався за пісню Слави Вакарчука. Пісня "Така, як ти" Вакарчука – я взяв її. Якийсь проєкт був: телеканал "Україна" – новорічний чи який. І от ми зробили. Інакше бачення – вона інакше прозвучала. Я співав... Ми в рамках мого проєкту #ponomarevlivestudio співали з Винником. Він співав "Я люблю тільки тебе", а я співав його "Вовчицю". Я "Вовчицю" інакше побачив.
Добре це чи погано? Слухайте, це інакше. І це вже обирає глядач. Я прибічник того, щоб якщо робити пісні, то робити їх своїм баченням, щоб там було щось, пронизане тобою. Щоб ти щось додав свого. І тому "Минає день" у мене отака: трошки більш лірико-драматична, скажімо так.
– Що цікаво, великий Муслім Магомаєв мені казав, що співак, який має великий діапазон, потужний голос, – він часто намагається заспівати так, щоб усі почули, який у нього голос. Але найвищий пілотаж – це коли співаєш тихенько-тихенько, маючи потужний голос.
– Так, це... Навіть в академічному виконанні робити... Роздувати з піано на форте і зменшувати назад – це вважається найвищою майстерністю. Одну ноту.
– Я згадав, як колись наша велика Євгенія Семенівна Мірошниченко: ну номер один, напевно, колоратурне сопрано у світі... Ми з нею сидимо в когось на дні народження. Вийшов народний артист – не буду прізвище називати – і почав волати. Не співати – волати. І вона сидить і нервує. "Що ти кричиш? Що ти кричиш?" І в кінці кінців вона встала, підбігла до нього і сказала: "Закрий рота, не можна так волати!"
– Так, так, так. Ну, це і є музичність. Це те, що потрібно. Майстерність – вона не в тому, щоб заспівати голосно. Майстерність – у тому, щоб показати різні боки, різні емоції. Голос у тебе – це що? У людей, у дикторів він просто для того, щоб гарно передати якусь інформацію. У вокалістів – щоб цей так само текст донести, але пісенною формою. Чим більший ти маєш динамічний діапазон, тобто в тебе більше і піано, і меццо-піано, і форте, і меццо-форте, – тим більше ти можеш фарб показати людям. Тобто це про багатогранність.
Після початку війни у 2014 році я три роки не писав пісень і не хотів їздити на концерти. Я їздив на передову, співав для хлопців, вони мені кажуть: "Як не час для концертів? Там купа наших хлопців і дівчат"
– Коли ти з’явився в топі української естради, їй бракувало таких чоловіків-героїв, співаків-героїв, від яких слина б текла у дівчат. І от з’явився ти. Ти відчув одразу, що тебе люблять жінки і дівчата, що це шалена популярність? От як це було?
– Ти знаєш, я це аналізував. От у мене ніколи не було продюсерів. У мене завжди були менеджери, які мені допомагали, яких я брав на роботу, умовно кажучи. І я, якось аналізуючи це все, ніколи не йшов стрибками. Тобто в мене не було, знаєш: хтось, хто прийшов, сказав: "Сань, на тобі мільйон. Роби собі кліпи, роби, щоб ти.. Швидше вже". Не було такого. Заробляв усі гроші сам, самостійно. І намагався йти як ішов. І виходило це досить плавно. Не було стрибків. Я от не можу сказати, що вони були. Провали були. От коли почалася революція, після революції...
– Яка за рахунком? Гідності?
– Друга революція, коли війна розпочалася. Тоді мені три роки, коли я їздив на передову, співав для хлопців і так далі, і бачив поранених, загиблих, – воно мені, знаєш, забрало написання.
– Творчість забрало, так?
– Так. Настільки якось мене перекрутило, що мені навіть не приходило в голову нічого. Оце був у мене такий, звичайно, стрес. Я вже переживав, як воно може... Як із цього вийти. Я не хотів на концерти їздити. Потім із цими хлопцями зустрічався – і вони мене й вийняли. Я маю на увазі наших військових. Вони мені кажуть: "Саню, а чого ти на концерти не їздиш?" Я говорю: "Та зараз не час". Вони кажуть: "Та як – не час?"
– Навпаки.
– "Там, – кажуть, – купа наших дружин сидить, хлопців, які прийшли на заміну", – чи як це називається слово? Коли змінюються вони між собою.
– Ротація.
– На ротацію, так. "То співай для них". І я поїхав. І ти знаєш, мене це вийняло – і я почав писати знову.
Я співав уперше гімн на стадіоні у 2000 році. Матч Польща – Україна. І тоді ніхто не знав його
– Ти згадав революцію, другу нашу революцію, Революцію гідності. А я згадую... Пригадую Помаранчеву революцію. І ти був одним із символів Помаранчевої революції. Тому що я пам’ятаю... Напевно, жоден великий Майдан без тебе не проходив. Ти співав наприкінці гімн України. І я певен, що краще, ніж ти, ніхто не співав за всі часи незалежності гімн України. Я хочу тебе запитати. Ти знаєш, до початку повномасштабного вторгнення я думав: ну треба трошки поміняти слова. Ну весь час про "ще не вмерла", "згинуть наші..." Багато смертей, так? А зараз я...
– Я б не рухав класику. Я розумію, про що ти хочеш запитати.
– А зараз я розумію, який він доречний. От саме зараз.
– Ну, він доречний, але він усе рівно несе цю інформацію. Якщо хочеш... Якщо змінювати, то змінювати геть його тоді. Або не змінювати взагалі. Тому що не можна рухати те, що написали автори. Це не рухається. Я читаю багато, бачу записаних...
– Так. Але зараз який доречний він!
– Записаних навіть бачу дуже багато треків уже з новими текстами. Коли є автор і він написав так – значить, він бачить. Якщо ви хочете зробити щось своє, зробіть своє і покажіть.
– Що ти відчував тоді на Майдані, коли ти співав гімн і коли сотні тисяч людей завмирали і слухали тебе? Це ж енергетика шалена. Я пам’ятаю, я кілька разів був на трибуні Майдану – ну шалена енергетика!
– Це енергетика шалена, але вона була не такою шаленою, як коли я співав уперше гімн на стадіоні республіканському у 2000 році. Матч Польща – Україна, повний стадіон. І ти виходиш – і навколо тебе люди. Ти зрозумієш зараз, про що я говорю. Одне діло – коли ти співаєш уперед: на Майдані люди попереду. А друге діло – коли люди і ззаду тебе. Коліна трусяться! Ти попадаєш під якийсь перехресний вогонь. І було важко.
І знаєш, тоді ще, перший раз, коли я співав гімн – ніхто не знав його. Ну може, відсотків п’ять стадіону. І ми тоді домовилися з організаторами футбольними, щоб вони поклали на кожне сидіння текст на наступний матч. І так ми п’ять разів поклали – і люди вже почали співати гімн України.
Невже українцям потрібен тільки зовнішній ворог, щоб згуртуватися?
– Зараз, коли ти співаєш гімн України, коли стільки всього вже нашарувалося, які в тебе відчуття?
– Слухай, я загалом ніколи не сумнівався в українській нації, у тому, що вона є зібрана, що вона може згуртуватися. Я дуже мрію, щоб це згуртування, з’єднання плече до плеча, коли тримають стрій нашої української рідної нації – дуже хочу, щоб воно було не тільки під час... От як було на початку війни, якийсь час тривало – я не пам’ятаю, скільки, може, три місяці, чотири. Там величезне було таке об’єднання. Я хочу... І для мене це питання. Я хотів, до речі, з тобою на цю тему поговорити. А як так можна: щоб залишилася ця єдність? Коли серця в унісон б’ються.
Невже для цього потрібен тільки зовнішній ворог? Невже не можна придумати щось таке, щоб наша Україна була отака згуртована зараз? Після перемоги щоб згуртувалася на тему того, щоб зробити Україну кращою? Щоб зробити той правильний європейський скелет, на який потім нарощувати м’язи? Я маю на увазі всі ці реформи: судові, там, – не знаю.
– Я іноді думаю, що ми маємо дякувати Путіну за те, що він завдяки своєму нападу зухвалому на Україну – він викував, зробив цю єдину потужну націю.
– Та ніхто не міг зробити, це факт!
– Ніхто. Путін зробив.
– Але як це зробити, коли буде перемога? Після перемоги – дай бог, щоб вона була швидше, – як зробити так, щоб воно далі так продовжувалося?
– Економіка. Економіка.
– Ти розумієш? Тому що у нас там, де два українці – три гетьмани. І це проблема велика.
– Так, так, так. Це традиція.
– Це традиція. Вона ніби і гарна, але нам треба згуртуватися і довести це до якоїсь красивої фінішної риски. Тому що я собі прогнозую, що одразу, коли буде перемога, у нас буде кожний казати, хто більший українець, хто більший патріот і хто більше що робив.
– Уже зараз кажуть.
– І сварки будуть ці. Так. А нам треба згуртуватися. Тому що колись, під час Київської Русі, якщо ти пам’ятаєш ці історичні моменти, наші князі не змогли домовитися між собою і ми на 300 років опинилися під монголо-татарським ігом.
– Ти знаєш, я про це багато думав. Але я думаю, що сьогодні слід думати лише про одне: перемогу. Спочатку перемогти – потім усе здолаємо. Якщо здолати росіян, здолаємо все.
– Для цього, значить, треба не піднімати зараз ніяких тем, які б могли роз’єднувати.
– Роз’єднувати суспільство, розхитувати не треба.
– А піднімати тільки ті, що можуть об’єднувати. Це факт.
– Так, це правда. Я взагалі вважаю, що ті, хто піднімають такі теми, тим більше під час війни, – це вороги України. Треба об’єднувати, а не розхитувати.
– 100%. Зараз так.
– Сашко, коли ти став зіркою української естради, тоді ще були інші зірки. Давай скажемо, хто. Білик.
– Ні, та ми разом ішли, у принципі, з Ірою.
– Повалій.
– От із Повалій і з Білик ми йшли разом.
– Могилевська.
– Могилевська пізніше була.
– Пізніше трошки, так. Андрій Данилко.
– Ще пізніше.
– Так. Які настрої панували тоді серед зірок української естради? Які були традиції? Як ви спілкувалися одне з одним? Чи були доброзичливі одне до одного?
– Ні, ми дружили, спілкувалися, але відчувалася серйозна конкурентна боротьба.
– Хто були твої конкуренти?
– Я не можу сказати конкуренти в розумінні... Усі, хто співав, були конкурентами. Я ж 93-го року, Іра так само десь приблизно почала – ну, трошки, може, 92-й. Я не пам’ятаю зараз же точно, але ми йшли десь приблизно паралельно весь час. І з Повалій так само: із Таєю.
– А з ким склалися такі, особливо дружні, стосунки?
– Ну, з Ірою. До сих пір дружимо. Із Кузею Скрябіним.
– Що він за людина була така?
– Талановитий, із величезним почуттям гумору. Із яким ніколи не було сидіти томно, знаєш, щоб ти десь загрустив. Ні.
– Хто був найталановитішим із вашого покоління, на твою думку?
– Я так зараз тобі не готовий сказати. Боженька всім дає талант, і всі люди мають талант. І Біблія навіть пише, що хто не знайшов свій талант, той грішник, а хто знайшов і не реалізував – подвійно грішник. Тому для мене всі талановиті. Іра писала і пише, продовжує писати – і Боженька їй, упевнений, буде давати ще пісень. Вона хітмейкер. Вона вміє, вона відчуває музику. Це дуже важливо. Кузьма Скрябін писав так само класні пісні, був із гумором і вів ці передачі: які він...
– Так, так, так.
– І на студію до мене – як ця передача? "Шанс"?
– "Шанс", так.
– "Шанс" теж писали. Тут, до речі – на Тарасівській – приїжджали. І він був незамінний такий хлоп у цьому. Це його історія: де ми сиділи, що я чай виплюнув.
– Як це?
– Він зміг об’єднати в одні "Таврійські ігри"... Розповісти, як про одні, років 10. І тому всі були талановиті. І Олежка Скрипка, і Руслана. Ну, коротше, що? Співали. Ми просто рубали ту, знаєш, дорогу. Нам було важко, тому що поруч сусіди, які мають набагато більше. У нас заграничне гімно – величне. Чомусь склалася така традиція, знаєш. І хто приїжджає звідти, той, значить, класний, а хто тут, наш, – то це наш.
Мене запрошували у Москву. Але я прийняв для себе рішення, що буду українськомовним співаком. Жодного разу не пошкодував
– До речі, щодо сусідів. Ще з радянських часів складалася така традиція, що найкращі співаки – не лише співаки, взагалі найкращі – їхали до Москви. Там виступали. І вже коли Україна стала незалежною, багато наших співаків їхало до Москви і на постійне місце проживання. Більша частина російської естради – це українці. Там киян скільки!
– Ну, чомусь існувала така теорія, що якщо ти не поїдеш у Росію, через Росію не повернешся потім в Україну, то тебе тут не признають. Не розумію, чому.
– Так, так, так. Тебе запрошували до Москви?
– Запрошували ще в 95-му році, але тоді: у 94-му, 93-му – я прийняв для себе рішення, що я буду… Російськомовний чувак, до речі. Прийняв для себе рішення, що я буду українськомовним співаком.
– Чому?
– Не знаю. До сих пір для мене загадка, тому що ніби це Боженька таке правив. Тому що інакше як можна пояснити те, що я міг мати можливості співати на більшій території, заробляти більше грошей, а я прийняв таке рішення? Так, то Боженькі було потрібно. І я почав над цим працювати.
– Не шкодував про це, коли бачив, як Таїсія Повалій, Ані Лорак у Москві вже, і як їх приймають? Не шкодував про те, що і ти міг так?
– Ні, жодного разу не шкодував. Тому що розумів, що я йду тим шляхом, яким мені сказали. І я йду. Грошей мені вистачало, Дімо. Мені просто...
– Так, звичайно.
– Міг би заробляти більше, так. Але чи було б це краще?.. Не знаю. Можливо, для того, щоб... Якщо підходити з боку біблійського, релігійного, – то талант треба показувати більше, ніби. А якщо підходити з такого мого внутрішнього в той момент духу, я вважав, що співаків у Росії багато, а в Україні мало. І що треба, щоб було більше. І от така в мене якась була тоді логіка.
– Мені здається, ти дуже віруюча людина.
– Так і є, слава Богу.
– Ти ходиш до церкви? Чи віра не обов’язково повинна підтримуватися походами до церкви?
– На великі свята ходжу до церкви. Зараз трошки менше маю можливості, тому що дуже багато пересувань. Я за цей рік проїхав більше, ніж я проїхав за все своє попереднє життя. І тому...
– А що для тебе віра? Що вона тобі дає?
– Так а як би я пісні писав? А якщо б у мене не було голосу, ким би я був? А як би я мав голос, якщо б не Боженька?
– Усе звідти?
– Ну, а як?
– До речі, як ти пісні пишеш? Як виглядає цей процес?
– Дуже іноді смішно.
– Наприклад?
– Наприклад, мені треба... Я вже давно це зрозумів, років 15, а може, і 20 назад, що мені треба обов’язково, щоб поруч зі мною був диктофон або папірець із ручкою. Були казусні моменти, коли пісня приходить, а ти в душі – і ти летиш із душу, розумієш, підковзуєшся, голий, шукаючи цей телефон, падаєш і забуваєш пісню. Це було. Такі різні моменти. Тому дуже важливо, щоб у мене був поруч із собою диктофон. У мене зараз завжди є диктофон. Я натискаю от сюди кнопку. Натискаю – і погнали. Уже пише воно нас із тобою – розумієш? Для того, щоб тільки прийшло – зразу записати. Це перше, що я зрозумів. Іноді приходить... От у 2010 році мені приснилося, що на нас нападає Росія. Причому...
У 2010 році мені приснилося, що на нас нападає Росія. Настільки емоційним і реальним цей сон був, що я замовив тисячу банок тушонки
– У 10-му ще році?
– Так. Настільки емоційним і реальним цей сон був, що я замовив тисячу банок тушонки.
– Цей сон, цей сон.
– Так. Розповів про це всім своїм друзям. Вони з мене сміялися. І казали: "Які росіяни? Це наші брати", – і все інше, що говорять.
– І сестри.
– Так. Написав пісню на цій емоції: "Заспіваймо пісню за Україну, бо потрібна допомога моїй рідній землі". Потім: коли у 14-му році мені зателефонували мої друзі і сказали: "Саню, ти введи свою пісню цю"... А я ж її не співав тоді. Я заспівав один раз – і все, вона була закрита. А у 14-му році... [мені сказали]: "Подивись, у YouTube скільки [переглядів]. Я зайшов, а там революція, війна під відео. Просто люди стоять, глухонімі, якісь оркестри бандуристів – тисячі відео! І вони мене питають: "Це та війна?" Я кажу: "Ні".
Тому що мені снилося, що нас бомблять якимись бомбами з парашутами тоді. Наскільки мені відомо, були якісь бомби з парашутами в нас. І казали, що це якась розробка 2018 року російська. Але мені приснилося, що я шукав спочатку де ховатися, а потім не треба було вже шукати: усе було нормально. Спокійно тобто. Київ не розбомбили. Якось от тоді, мені це коли приснилося... Одна з написань пісень. Одна – на цій емоції. Пісня "Горить-палає".
– О! Це взагалі не пісня. Це гімн, я вважаю!
– 30 березня вночі, о другій годині ночі, я прокидаюся з текстом у голові. Це взагалі вперше у мене було, щоб мені пісня приснилася.
– Серед ночі?
– Так. Я спав. Прокинувся – у мене в голові текст.
– Який?
– Я його тобі покажу навіть.
– Є?
– Ну, є.
– Ти записав?
– Він у диктофоні лежить, як я його написав тоді. Диктофон.
– Можна голосніше?
– 30 березня – бачиш? Усі спали – я, щоб не розбудити...
Вмикає запис, де пошепки співає: Горить-палає техніка ворожа. Рідна Україна переможе.
– Отака. Я її тоді написав за 30 хвилин. На наступний день я зателефонував своїм друзям, щоб проконсультуватися, військовим, чи їм потрібно таке. Ну, знаєш, це важливо. А в мене було дві версії. Я по WhatsApp говорив-говорив. Там було п’ять генералів: чотири бойових і один поліцейський. І в мене одна версія: "Горить-палає техніка ворожа, рідна Україна переможе! Горить-палає, Бог нам допоможе, рідна Україна переможе". А друга – "Горить-палає, ще й спалахує" – ну і далі [по тексту], як уже пішло.
– Руський корабль!
– Так. І вириває трубку один із генералів і каже: "Саню, давай про корабль". Я кажу: "Я матюкатися не буду". А ще був піст тоді, знаєш. Він каже: "Тобі і не треба – ми будемо". І так у нас із Мішею і виходить. Крайній рік з усіх концертів ми виходимо під слова [про російський корабель] зі сцени. Тому що співаємо на біс завжди її.
– Ти ж раніше ніколи не писав пісень. Коли це почалося? Перші твої хіти – вони ж чужі?
– Які?
– Ті, з якими ти почав. Свою популярність розпочав.
– Ні, завжди писав.
– "З ранку до ночі".
– Це моя пісня.
– Твоя теж?
– Усі. І "Зіронька" моя.
– І "Зіронька" твоя?
– Так. У мене 99% моїх пісень. Є пісні моїх друзів, які мені дарують. Слава Вакарчук подарував пісню "Він чекає на неї", Хливнюк подарував пісню "Кохана", Міша... Адам Клименко – так само "Я вдома" подарував. Ну, "Мамі" називається пісня. Тобто є пісні...
– Але головні хіти – усе твоє?
– Ну, так. Ну, як моє? Боженька дав – я написав і показав. Автор – так, я.
– Ранок 24-го лютого 2022 року. Для кожного українця це серйозна дата. Як ти зустрів цей ранок?
– Треба розпочати раніше. Тому що 13-го числа ми зняли відеокліп учотирьох: Тарас Тополя, Алєксєєв, Міша Хома і я.
– Що за кліп?
– Моя нова пісня у квартеті. Називається "Миліша".
– Ще вона не виходила, так?
– Вона не виходила, тому що вона мала... Тизер ми випустили 14-го числа. 14-го чи 13-го – я не пам’ятаю зараз, щоб не помилився. Тизер цей вийшов: що 1 березня має бути прем’єра. І в мене, получається, до 1 березня вихідні. І я їду. У мене... У справах треба було поїхати в Карпати. Я приїхав у Карпати у справах. Де і застав війну – уявляєш? Як Боженька мене відвів за 10 днів до війни. І коли воно розпочалося... А в мене всі мої студійні: хто працює на студії – у більшості випадків з Ірпеня, Бучі і Гостомеля. І я... Вони почали з’їжджатися для того, щоб... І мені треба було їх приймати, поселяти і допомагати із цими всіма речами. Отак я й зустрів. Потім ми зразу поїхали: днів за 10 поїхали з Михайлом уже на концерти для наших військових.
– А свої відчуття ти пам’ятаєш 24-го вранці? Рано-вранці.
– Ти розумієш, після 10-го року я був достатньо... Я розумів, що це відбудеться.
– Ти був готовий до цього? Ти розумів, що?..
– Морально – ні. Я в голові собі не вірив у те, що...
– Ну, казали ж усі: буде, буде, буде, буде.
– Ну, казали. Але я не вірив, що таке може бути. Усе рівно я вірив у краще як оптиміст. Але я розумів, що це буде. Тому я сприйняв це вже як річ, яка є. Я не знав, чи це зараз буде, чи через рік, але в 10-му році я ж знав, що вони будуть нас атакувати.
– Лячно було чи ні?
– Я не можу сказати, що я перелякався.
– Ти ж творча людина. Творчі люди – вони завжди гіпертрофують.
– Ну, ступор був. Якийсь час ступор був. Але потім зібрався докупити – і почав працювати. Найкраще в такій ситуації – це займатися чимось, допомагати людям. Тоді в мене було чим займатися, тому що багато наших приїхало: у них побомбили хати. Вони налякані всі приїхали. Ми їх поселяли, розселяли. Думали, як вдягати, як там що. Вони без нічого приїхали. І так далі. Тобто було чим займатися. Потім ми одразу організувалися, поїхали до військових працювати. Ми працювали по три-чотири концерти на день у різних точках України нашої рідної незалежної, піднімаючи їм бойовий дух.
Найкращий, до речі, концерт був цікавий: коли ми працювали... Не буду казати, де, бо нам тоді ще заборонили. Я після того не виставляв. Сказали: "Не виставляйте фото хлопців, бо це може, якщо їх у полон візьмуть..." І тому я от маю в телефоні просто їх мільйон, а жодної не виставляю, тому що не можна. І тоді, я пам’ятаю, знаєш... От уяви собі: посадка попереду, і стоїть такий дерев’яний намет – така сцена. Просто дерев’яна така підставка, як типу сцена. Дві колонки. І ми з Мішею виходимо співати – і не бачимо глядача. Тобто десь видно, що там хтось є, а скільки їх – не видно. А потім у кінці, коли "Горить-палає", вони пішли до нас сходитися, а там тисячі три. У лісі сховалися.
Найважче їздити з концертами було – і є – у шпиталі
– Маскування, маскування.
– Так. Там небезпечна історія була із прильотами цими. Нам так само казали, що... Були завжди біля сцени такі ямки. Ну, типу окопи. І там ти мав… Вони казали: "Якщо повітряна тривога, хлопчики – наліво, дівчата – направо". У дівчат в окопі лежить бронежилет, типу бронік і типу каска, а у хлопців нічого немає – ховайтеся так. Я пам’ятаю цю історію. Вони веселі. І ми їздили. Найважче їздити було – і є, я скажу тобі, – це у шпиталі. Особливо коли першу частину концерту ти співаєш, то це як звичайний концерт, а потім, коли ти йдеш до хлопців – до тих, хто не міг прийти на концерт…
– Без рук, без ніг.
– Так. Це дуже важке випробування. І для мене воно найважче.
– Що хлопці кажуть під час таких зустрічей?
– Слухай, ти знаєш, поранені, важко поранені, але кажуть, що "як тільки станемо на ноги, зразу йдемо далі бити". І хлопці, блін, – десь із-під Донецька, українською мовою щебечуть, як солов’ї. Молоді – по 23, по 24, 20 років – по-різному.
– Сашо, а що тебе вразило, скажи, у наших людях? Здається, ми ж знали Україну добре, ми об’їздили її усю. Ну, ти об’їздив, напевно, ще більше, ніж я. Ми знали, які наші люди. Що нового ти відкрив в українцях після початку цього повномасштабного вторгнення?
– Ти знаєш, мені особисто революція – вона показала, що центральна частина України, західна частина України – вони досить можуть швидко скоординуватися. Тобто якщо потрібно, вони одне одному допомагають, як бджоли, знаєш.
– Так, так, так.
– Я сумнівався стосовно східної нашої частини, знаєш. Бо там у мене ж багато друзів є. Були люди, які підтримували Путіна, Росію і так далі.
– Та багато було таких.
– Я переживав саме за цей момент. Але для мене тепер і Херсон, і Запоріжжя, і Харків, і Дніпро – усі ці міста для мене... Харків – особливо. Мої вітання вам і від серця добрі такі посилаю вам флюїди. Харків – особливо. Для мене це міста-герої зараз. Це патріоти України. Так, російськомовні. Різні бувають патріоти. Із часом усе буде. У нас діти будуть вчитися українською мовою у школі. Пару поколінь – це недовго. Скільки? 10 років учаться, 11? У школі. Два рази по 11 – і вже будуть українськомовні навіть у побуті. І сни їм будуть снитися українською мовою. І слава богу. І от для мене ці міста – це важливі.
Ми їздили... Я не розповідав тобі. Їздили десь до червня місяця. І мені було дзвінків багато, і Міші було дзвінків багато: що типу "поїхали за кордон". Але знаєш, які пропозиції? Я кажу... Наприклад, ми хочемо зробити концерт. Я говорю: "Дуже добре". "Ми фонд якийсь-то такий", – умовно, за кордоном. Я говорю: "Добре". Вони кажуть: "От ми хочемо запросити артистів, і навіть вам заплатимо якісь гроші. По $2 тис., наприклад, заплатимо. Хочемо запросити п’ять артистів". Я кажу: "А скільки у вас місць? Що ми зберемо для ЗСУ?" Ну, кажуть: "Ну, все, що продамо". Я говорю: "Скільки місць зал?" Вони кажуть: "700 або 1 тис., умовно". Я кажу: "Скільки у вас вал виходить?" Вал – це спільна сума, яка виходить із продажу білетів. Вони кажуть: "$20 тис., умовно". Я кажу: "Як ви п’яти артистам зараз роздасте по 10, заплатите за проїзд, проживання, харчування, переїзди й усе інше"...
– Де ж ЗСУ?
– То в чому ж прикол тоді? Вони кажуть: "Та ми хоч щось будемо: хоч 2–3 тис.". Я кажу: "Так ви візьміть ці 20 тис., що ви хочете потратити, й одразу відправте на ЗСУ". І такі, знаєш, моменти нестиковок були, аби заради піару. Але потім ми поїхали за кордон.
– Де вперше? Куди?
– Поїхали ми у Верону. В Італію. Там була вечеря. І на першій вечері ми зібрали €90 тис. Далі продовжили тур Іспанією і Чехією: ну, там, Прага. Потім продовження було: Іспанія, Прага. І ми зібрали, привезли €238 тис. І я зрозумів, що це ефективна історія. І після того механізм нашої роботи складався наступним чином: ми приїжджаємо в Україну, працюємо місяць для хлопців тут, набираємо замовлення – і виїжджаємо за кордон. Виконуємо замовлення – приїжджаємо, роздаємо. Отака історія.
Як сказати, хто більше дав: мільйони – мільйонери якісь або бабця, яка в Іспанії підійшла і дала мені 200 грн і каже: "Це з моєї пенсії. Я даю все, що є"? От хто з нас більший меценат? Вона
– Я знаю, що ти дуже скромна людина. Не просто дуже скромна, а дуже-дуже-дуже скромна людина.
– Якщо ти хочеш зараз про цифру, то я не буду говорити.
– Я буду зараз із тебе намагатися витягнути щось.
– Не треба. Не треба.
– Давай так. Я ж знаю достеменно, що ти купив на власні гроші для жінок-військовослужбовців...
– Це не я – це ми з Мішею зібрали ці гроші.
– Ви з Мішею Хомою зібрали на форму для жінок-військовослужбовців ЗСУ.
– Так.
– Скільки жінок ви одягнули?
– 1500.
– 1500?
– Так, а в нас немає форми! Ми їздили, а дівчата кажуть... По-перше, я дізнався, що у нас було тоді: пів року назад: що 51 тис. дівчат були в ЗСУ. Я взагалі офонарів! Ти не знав цю інформацію?
– Ого! Ні, ні, ні.
– А зараз іще більше. І форми не було. А потім знайшлася. Тут у нас зробили: хтось, хто шиє її. Наскільки мені відомо, і наш міністр оборони, і всі затвердили. Там натовські... Там якісь є моменти, нюанси. А дівчата нам тоді казали: "Зробіть щось із цим. Ми, – кажуть, – ходимо в чоловічій формі. Чоловічу форму перешиваємо на три розміри нижче". Там не високі якісь... Ну, коротше, я не дуже розбираються в цьому, але незручна чоловіча форма їм. "Зробіть щось із цим, щоб у нас форма була. Це ж не важко".
І ми почали цим займатися. Друзі наші... Забув, як називається. Arm Woman Now, здається. Це фонд, що займається цими питаннями. І ми потрошку, потрошку почали з Мішею складати ці гроші, щоб пошити їм. Комплект форми коштує €70, але він... Знаєш, там уже є і спіднє.
– Ну так, звичайно.
– Спідня білизна є – усе там уже: такий комплект. І так, слава богу, вдягнули якусь кількість.
– Тобто ви з Михайлом Хомою вдягнули 1500 жінок-військовослужбовців ЗСУ?
– Так, дівчат.
– На свої кошти?
– На ті, що ми заробили.
– Клас! Але я ж знаю, що ти ще й передав на ЗСУ багато грошей.
– У нас трошки не такий механізм, Дімо.
– Як це?
– У нас відбувається... От вечеря благодійна. Що таке вечеря благодійна? Це ми приїжджаємо в якесь місто. Наприклад, Прага. Збирається там 200, 300, 500, 600: у залежності від того, скільки є можливості зал вмістити, – людей. У них накриті столи. Стоїть великий екран. Ми співаємо і показуємо на екрані ці лоти, які ми... Пам’ятаєш, я тобі казав: коли їздимо тут, беремо замовлення. Це коптери, бусики – не знаю, – пікапи, рації – те, що потрібно їм. Тепловізори. І стоять на екрані на цьому великому ці лоти із ціною. І ми працюємо концерт, а люди купують ці лоти для того, що ми передали. От таким чином це відбувається. Тому ми грошей у руках не мали і не тримали.
– Ну на скільки грошей, давай я запитаю, ви передали?
– Я не буду про це говорити, Дімо. Знаєш, кажуть... Біблія пише, що якщо робиш добру справу, то ліва рука не має знати, що робить права.
– Добре, я запитаю: але це мільйони, так?
– Це нормальні суми. І слава богу. Слухай, я тобі скажу, що інколи, якщо мені… Як сказати, хто більше дав: мільйони – мільйонери якісь або бабця в Іспанії підійшла і дала мені 200 грн і каже: "Це з моєї пенсії. Я даю все, що є"? От хто з нас більший меценат? Вона.
– Ти знаєш, я бачив в Instagram і в YouTube ваші концерти з Михайлом Хомою за кордоном. Величезні зали у найкращих країнах Європи. І люди співають "Горить-палає". Ну, це взагалі!
– І ми ідемо під текст на "гей-гей"! Зі сцени, Дімо.
– Ну, це взагалі! Це до мурах по шкірі, я чесно кажу. Я зараз про це кажу – у мене мурахи.
– Та слава богу. Слухай, знаєш, людям це допомогло в цей момент: хлопцям нашим допомогло. Тому що ми де їдемо, якщо їдемо між містами в Україні... Там треба їхати – багато блокпостів. То коли бачать мене за кермом із Мішею, зразу починають співати нам "Горить-палає". На кожному майже блокпості. Це приємно. Слава богу!
– Ти знаєш, настрій у багатьох, у мільйонів людей, поганий. Кепські справи у нас на фронті. А що там далі? Ніхто нічого не розуміє. Загиблих уже багато. Бомбардують наші міста. Інфраструктуру знищують. І в цей час з’являється ця пісня. Я ще раз підкреслюю, це гімн, на мою думку, – "Горить-палає", – де усміхнені, спокійні виконавці.
– Слава богу. Боженька таку пісню відправив.
– І люди подумали: ну, якщо так, то напевно, не все втрачено. Напевно, переможемо. Це дуже важливо було саме в той час. Дуже важливо.
– Мені багато людей писали, що коли повітряна тривога, включають, діти співають. Це, знаєш, я і хотів... Я не хотів, що там був мат. Ні в якому випадку я б не дозволив цього. Я хотів, щоб це співали діти. Я хотів... А вже на концертах – там, де військові, – якщо хочуть зірватися і крикнути... Наше "гей-гей" – навіть колонок не чути в залі завжди. Тому це вже таке діло. Зараз війна – може, і треба десь скидати.
Хоча я не прибічник матів, але така ситуація. Це було потрібно для того, щоб підняти цей бойовий дух, щоб вони розуміли. Знаєш, наші козаки, коли йшли в бій раніше, за часів Запорізької Січі, то вони ставали перед ворогом – і починали сміятися з нього. Десь каже: "Дивися, який товстий там стоїть! А цей – вузькоглазий!" Усі: "Ха-ха-ха!" І це піднімало їм бойовий дух, а в тих – забирало.
– Так, так, звичайно.
– Я вже потім аналізував, тому що мені ж багато, я кажу... І Тарас Тополя казав мені: "Саню, це дуже весело зараз. Зараз такий час, не до таких пісень веселих". Я дуже довго думав – прийшов до цього, виправдання внутрішнє, знаєш, про цих козаків було.
– А давай назвемо хлопців, які разом із тобою, із Михайлом Хомою виконали цю прекрасну пісню.
– Тарас Тополя.
– Це справедливо буде.
– Так. Тарас Тополя, Петро Чорний, Жека Кошовий, Юра Ткач – ну, я і Міша. Секстет.
– Секстет. У тебе дуже красиві пісні. Окрім Михайла Хоми, звичайно, Алєксєєв, Пивоваров?
– Так.
– Як красиво!
– Оце нова пісня якраз мала бути в тому складі.
– Але ми бачили пісню, яка розійшлася... Скільки її подивилися? Мільйони в YouTube . До речі, "Горить-палає" 30 млн подивилися.
– Так, сьогодні, до речі.
– Сьогодні? 30 млн! Це великий успіх, до речі. Я не знаю, хто в українському шоу-бізнесі може сказати, що його пісню подивилося 30 млн глядачів.
– Та багато є пісень, що мають 30 млн.
– Так?
– Ну, так. Але це органічна історія у мене. Тому...
– Пісня "Чому?" – взагалі одна з моїх найулюбленіших, я б сказав. Там, де ви вчотирьох. Кому належала ідея заспівати вчотирьох саме в такому складі?
– Мені. Я тобі скажу, я стикався і стикаюся до сих пір – ну, зараз менше, звичайно... Ну, як менше? Я просто ще не стикався, бо не писав таких пісень ліричних під час війни. Історія цієї пісні взагалі інакша трошки, і її треба розпочати раніше. Її треба розпочати з моменту знайомства мого з Михайлом Хомою.
– А як ви познайомилися, до речі?
– Із Кузею Скрябіним ми поїхали на "Чорноморські ігри", де були членами журі. А Міша Хома там виступав конкурсантом. Коли я так розказую на концерті, Міша весь час піднімає, що він не такий був маленький. І він дуже гарно співав. Я це запам’ятав. І потім я загубився з ним. Цей період його від отрочєства до... Не бачив, не знав, чим він займається. А потім я дізнався, що Міша – то і є Дзідзьо. Ну, ми з ним поговорили. Я йому кажу: "Мішо..."
– Навіщо ти Дзідзьо?
– Ні-ні. Кажу: "Дзідзьо – це добре. Я зрозумів, чому ти Дзідзьо. Тому що треба заробляти гроші, треба... У тебе є такий образ так само – це дуже добре. Але ти ж маєш голос. Треба ж тобі співати". І про Біблію йому розказав. "Ти маєш знайти свій талант і реалізувати його. А ти зараз реалізовуєш свій талант відсотків на 10 у Дзідзьо, – кажу, – Треба співати щось тобі таке, щоб ти показував голос". І тоді я написав цю пісню "Чому?". Ну, і з Мішею питань не було, він 100% потрапляв у цей квартет. А із хлопцями в мене... Коли ти стикаєшся із проблемою, що тобі треба когось узяти співати...
– Свою пісню. Хітову.
– Неважливо, свою чи взагалі пісню співати. То ти маєш узяти людей, які вміють співати. А в нас не так багато їх – ти розумієш?
– А де ж таких знайти?
– І це була проблема. Тому перші запитання...
– До Поплавського звертався?
– Ні... Ну, Михайло Михайлович – я точно знаю, що він не заспівав би її в тій тональності. Хоча він співає у своїй.
– Він в іншій заспівав би.
– В іншій хай співає, так. Перше запитання, яке я казав, – я казав: "Ану заспівай мені цю мелодію в цій тональності". Або присилав фонограму – і кажу: "Пришли мені. Просто на диктофон запиши, як ти співаєш її в цій тональності". І коли я чув, що співають, от власне вибір пав на тих людей. На Алєксєєва і на Пивоварова тоді.
– Красиво, красиво.
– Пивоваров мені сподобався. Він писав... Тоді була ця пісня "Дежавю", знаєш. Я подумав: він такий молодий... Мелодійна достатня мелодика, якщо порівнювати з іншою, із цим мінімалізмом, який був тоді у хвилях. І тоді, коли ця пісня зайшла, – чому? Я пам’ятаю мою розмову з деякими продюсерами нашими, які казали: "Саню..." А я завжди кажу, що це хвилі у шоу-бізнесі. Тобто була хвиля мінімалізму, коли не треба було дуже вміти співати, грати на якихось інструментах – не було потрібно дуже сильно. Але такі хвилі вже були колись – пам’ятаєш? "Кино" – не знаю, – раніше були "Наутилус Помпилиус", а потім – раз! – і "Ласковый май". Тобто мінімалізм уже був.
Я знав, що скоро має бути хвиля, коли люди захочуть уже слухати людей, які вміють співати, які навчені співати, музикантів, які вміють грати. І тоді я це розповідав іншим продюсерам, колегам. А вони мені дзвонять і кажуть: "Саню, вона зайшла". Вона на першому місці була у трендах і так далі у YouTube. А вони кажуть: "Вона зайшла. Це вже все, значить, міняється?" Говорю: "Не знаю. Подивимося далі. Це поки тенденція".
– "Пазли" ж перед нею були?
– Ні. "Пазли" після "Чому?"
– Після неї? Після "Чому?"
– Так.
– Це прекрасна пісня теж.
– І коли зайшли "Пазли", то я сказав, що це вже не тенденція. Це вже, значить, починає змінюватися. Так воно і вийшло.
– Тренд. Це вже тренд. Знаєш, ти про хвилі зараз говорив. Я згадую прекрасного білоруського композитора Едуарда Ханка, який свого часу здригнув усе суспільство. Він теорію хвиль показав. Він сказав, якщо коротко, що в кожного виконавця, топвиконавця, буває точно одна хвиля, коли він залазить на неї з хітами якимись. Він іде якийсь час на цій хвилі – потім падіння неминуче. Деякі виконавці піднімаються на другу хвилю. Третьої хвилі не буває. У тебе була перша хвиля, твої перші хіти, така шалена популярність. Потім якесь затишшя. А от зараз, я думаю...
– Я тобі розказував, із чим це пов’язано. Не писалося.
– А от зараз, я думаю, Ханок правий. Зараз друга хвиля, потужна така хвиля. Це так чи ні?
– Та дай бог! Як буде. Знаєш, моє завдання маленьке: записати, зробити. От наприклад, ми ще зробили, я не пам’ятаю, чи після "Чому?", чи це у нас... Послідовність не пам’ятаю. Пам’ятаєш, я зробив на Пасху цей пасхальний тропар "Христос Воскрес"?
– Так, так, так.
– 12 голосів, 12 мов. І це так само була дуже цікава історія, із божим провидінням. Тому що я дуже з таким стикнувся, із чим не мав би стикатися. Умовно кажучи, я сиджу зранку, п’ю каву...
– Із ранку до ночі?
– Та ні, просто зранку. П’ю каву. А я перед цим записав "Христос воскрес із мертвих", тропар цей. Коли йшов, просто, знаєш, знімав селфі – і на дачі записав, на Пасху привітав попередню церковнослов’янською мовою. Мені написали: "А чого не українською?" Я думаю: треба українською мовою заспівати. І вводжу в Google "Тропар "Христос Воскрес" українською мовою" – для того, щоб просто зрозуміти, як правильно, щоб я не помилявся і так далі у розспівах. І мені викидає "Христос Воскрес" ста мовами світу. Я тут такий: опа! Думаю, а як Христос Воскрес? Я думав, що це тільки в нас, православних.
Дзвоню своєму духовному наставнику, він каже: "Та ні, цей тропар написаний ще був до розділення церкви святими отцями". Каже: "Це всі знають християни". Говорю: "А чому ж вони не співають усі разом?" Каже: "Тому що в кожної церкви своя мелодія". Я кажу: "Так треба мелодію, значить, написати?" Сідаю за інструмент, пишу мелодію, показую її батюшці. Він каже: "Зроби щось таке, щоб більше голос можна було показати". А я сідаю міняти – нічого в мене не виходить, жодної ноти. Бо так уже застовбило. І я тоді... Ну, благословляє мене батюшка: "Роби таку історію". І я починаю це робити. Уже нас набігло 12 артистів.
Але ти розумієш, у чому проблема? Це оркестр – це треба зробити аранжування для оркестру. Причому в одному аранжуванні – там є китайська версія, турецька – має бути різна музика. Це як 12 різних аранжувань. Зробити для оркестру, зробити для двох хорів аранжування, ноти прописати, дати їм вивчити і записати. Дитячий і чоловічий дорослий. І записати це, почистити, зняти. А в мене усього місяць часу.
Я тоді сів і думаю: я такий об'єм роботи раніше робив попередньо за пів року. Я тоді згадав, що Боженька надає нам по силах. І тоді сів, написав і зробив. Ну, там було дуже багато історій! Знаєш, у мене мрія: колись, якщо Боженька управить, щоб цей тропар заспівали десь у Римі чи десь на якійсь великій площі. Але дійсно, там щоб був відомий італієць, знаєш, відомий англієць – отаке. Щоб заспівати. Всесвітньо така об’єднуюча для християн річ. Багато тут таких провидінь, які всі не розповіси. Скомкано в мене виходить зараз, можливо, розповісти. Але це точно Боженька управляв.
– Повертаючись до Михайла Хоми...
– І я тоді сказав, що "Мішо, треба співати щось інше". І написав цю пісню "Чому?" І ми заспівали її тоді. І він уже почав себе показувати як Михайло Хома. І зараз на концертах він співає частково як Михайло Хома: у костюмі, смокінгу. А потім не витримує – і завжди є друга частина. Каже: "Я вдягаю капелюх і співаю як Дзідзьо", – і пішов співати як Дзідзьо.
– Тобто це ти повернув йому його ім’я та прізвище?
– Я не знаю, чи я. Це просто Боженька. Но я йому сказав, що в обличчі Пономарьова Дзідзьо має ворога, а Михайло Хома – друга. Ну, я жартував, звичайно. Це не так. Я люблю і коли він як Дзідзьо працює. І це так само може бути, тому що він людей... Ну, піднімає їм настрій. Це такий позитивний образ. До речі, його дуже люблять діти. Міша унікальний у тому, що коли ми... Де б ми до дітей не приходили, він, знаєш... Він уміє з ним ладнати, знає, що їм сказати, щоб вони... Унікальний у цьому розумінні він хлопець.
– Я дуже любив Дмитра Михайловича Гнатюка, ми з ним дружили. Я вважаю його великим співаком – і взагалі, може, найвеличнішим співаком українським. І я пам’ятаю, як він співав "Марічку". І на концертах наших – пам’ятаєш? – "Бульвару" в Палаці "Україна", і на днях народження. І мені здавалося, що це класика така вже. Краще "Марічку" не може ніхто заспівати. І раптом уже під час війни я почув, як Михайло Хома співає "Марічку". Ну, теж до мурах по шкірі. Фантастика! Як він це зробив! Фантастика!
– Це його, слава богу.
– Фантастика просто!
– І слава богу, що він співає і так, і так тепер. Далі хай глядач обирає, кого він хоче більше слухати, і виходячи з того... Правильно? Він собі й буде співати.
– Так. Але Дзідзьо, здається, після цього у ньому помер.
– Ні, він не помер. Він за ним скучає. І на кожному концерті все рівно співає. А коли він іще балакає як Дзідзьо, то я взагалі ніколи не можу зупинитися і ржу. Хоч він і матюкається, але в Дзідзьо дозволяється. Тому що це дуже прикольно і смішно.
Виправдання діям Ані Лорак і Повалій, крім як заробити грошей, я не бачу. Чому не було б повернутися, як, наприклад, Лобода?
– Болюче я запитання тобі поставлю зараз. Я запитував уже про українських зірок, які починали разом із тобою, із якими ви йшли по життю: по естрадному життю, сценічному життю. Деякі з них під час війни опинилися не в Україні. Я маю на увазі Таїсію Повалій, Ані Лорак, когось іще. Продовжують співати для росіян. Причому не просто для росіян, а на концертах, присвячених армії російській, яка вбиває українців. Що це, на твою думку? Чи думав ти над тим, що вони скоїли і чому вони таке скоїли?
– Ти знаєш, думав. Але Біблія пише: "Не судіть – і не судимі будете". Я не хочу з колегіальної етики, просто християнської, навіть щось говорити. Я б так не зробив. Це ясно. У мене були б інші якісь вчинки із цього приводу. Їм не позаздриш, якщо чесно. Суто по цьому. Чому так відбулося? Я навіть не розумію. Тому що, аналізуючи детально... Я знаю багато деталей, які відбувалися в той момент. Я розумію, що виправдання цьому, крім того, що заробити грошей, я не бачу.
Чому не було б повернутися, як, наприклад, Лобода навіть? От вона встала, підняла і поїхала під час цієї вже... Після 24-го лютого. Підняла, там залишила все, що в неї було, – і приїхала сюди в Україну допомагати. А чому не було б зробити так хоча б?
– Теж вчинок, так? Вчинила.
– Так. Я не виправдовую якісь попередні кроки її, що і як там люди зреагують. Але це був крок. Це був крок, який заслуговує на повагу. Так, заслуговують поваги такі вчинки. Я б робив так принаймні, якщо вже потрапив би в ту ситуацію. Хоча виправдовувати я не збираюся, тому що кожен має свій шлях. Критикувати, судити не буду. Хай Боженька їх простить, благословить на добрі справи. Усе, що я можу сказати із цього приводу.
– У кожного своя доля, свій шлях широкий, так? Ти взагалі добра людина?
– Я не знаю. Мені здається, що ні.
– Я от дивлюся на тебе, слухаю тебе – ти ж хворобливим був у дитинстві хлопчиком?
– Ні, це коли народився.
– А що в тебе було?
– А щось там – я не знаю. Малокрів'я чи як воно називається. Не хватало мені 300 грамів крові. А в мене четверта група крові – рідкісна.
– Четверта група?
– Так. І ніхто не давав мені її. У мене у садку забирали всі борщ, били мене, знаєш. Пам’ятаю до сих пір цей борщ, який у мене забирали. А потім мене поклали в лікарню – і одна жінка дала мені 300 грамів крові. І мама сказала: "Запам’ятай це ім’я на все життя". Звали її Рахіль Касилівна. Можливо, вона почує, – я не знаю. Користуючися цим інтерв’ю: якщо вона живе ще, жива і здорова, може, вона якось зв’яжеться зі мною. Я б хотів би з нею познайомитися.
– Тобто ти трошки єврей?
– На 300 грамів, так. Але після того, як мені влили ту кров, у мене ніхто не забирав борщ і не бив мене більше. Ну, глобально не бив.
Друга дружина сказала: "Або я, або Женя". Я сказав, що я доньку вибрати не можу – вона вже вибрана, а дружину – можу. І так ми розійшлися
– Я хочу запитати тебе про особисте життя. Тому що всі пам’ятають твої стосунки з Оленою Мозговою. Ви 10 років, здається, жили разом?
– Дев’ять із половиною, так.
– У вас донька.
– Женя, так.
– Чим Женя займається? Я її пам’ятаю малою ще.
– Женя поїхала за кордон працювати ще три роки тому. І зараз до сих пір працює там.
– Вона щось закінчила?
– Вона закінчила наш естрадно-цирковий коледж. Він зараз інакше називається. І поїхала працювати. Працює не за спеціальністю.
– Із Женею гарні стосунки підтримуєте?
– Звичайно, це моя донька. І з Женею, і з Зоєю.
– І з Зоєю теж?
– Так, звичайно.
– Це перша донька Олени Мозгової. Я кажу для наших глядачів.
– Так. Я з півтора року її виховую – і вона моя донька. Тобто в мене немає різниці між Женею і Зоєю до сих пір.
– Здорово. Здорово. Чому з Оленою розійшлися?
– Ой, я не хочу в усі деталі вже вдаватися. Я колись пояснював. У мене відбулося так у житті, що зрадили. Я спробував простити. Потім іще раз зрадили – я не зміг простити. І пішов. Так відбулося. Це... Я Олену поважаю. Вдячний їй за доньку. Я поважаю її як матір своєї дитини. Тому нічого поганого я не хочу говорити про неї. Це було життя.
– Спілкуєшся ти з Оленою?
– Зараз – рідше набагато. До війни, коли в неї були ці концерти, проєкти – чим міг, допомагав. Мається на увазі, виступав і так далі. На концерті пам’яті Миколи Петровича.
– Так, так, так. Із Віолеттою Борисівною, мамою Олени, спілкуєшся?
– Спілкуюся, так. Спілкуюся.
– Цікава вона.
– Не так часто, як хотілося б, але спілкуюся. Я її поважаю дуже сильно. І люблю до сих пір.
– Друга твоя дружина Вікторія. Скільки ви прожили разом?
– Чотири з половиною роки.
– Чому розлучилися?
– Не склалося. Знаєш, у мене було помилкове судження, що я такий у 30 років, знаєш... Мені здавалося, що я можу домовитися навіть зі змією – розумієш? Ну, тобто мені було... Такий я був комунікабельний, з усіма спілкувався. Мені здавалося, що я людину зможу змінити. Це була моя помилка. Ми не співпали за характерами.
– Не ту, не ту я кохав?
– Так. Не ті я очі любив. А потім іще: коли вона мені сказала: "Обирай: або я, або Женя", – дочка моя... Женя ж зі мною жила.
– Навіть так?
– Ну, так, Женя жила завжди зі мною після нашого розлучення з Оленою. І вона не дуже її любила, скажімо так. І сказала: "Або я, або Женя". Я сказав, що я доньку вибрати не можу – вона вже вибрана, а дружину – можу. І так ми розійшлися. Так само зла не тримаю. Це життя. Кажуть завжди, що винуваті обидва. Можливо, це й так. Я не згадую і не хочу згадувати цих людей поганими словами, тому що це дві людини, із якими я жив і які мені народили двох прекрасних дітей: сина і доньку.
– Ти справжній чоловік.
– І тому що можу – завжди допоможу, незважаючи ні на що.
– Від Вікторії ж син у тебе, так?
– Так. Йому 16 років зараз уже.
– Ви спілкуєтеся з ним?
– Звичайно.
– Чому він прізвище взяв інше?
– Чому інше? Ні.
– Ні? Пишуть у "Вікіпедії", що він за прізвищем іншим живе. Ні?
– Ні.
– Пономарьов?
– Так.
– Треба виправити "Вікіпедію".
– Серйозно? Там таке написано?
– Так, там таке написано.
– Ні, ні. Він не брав інше прізвище.
– Чим він займається, чим захоплюється?
– У школі вчиться зараз. Хоче бути льотчиком, не повіриш.
– Голос є?
– Є. Але співати не хоче. Хоче бути льотчиком. Знаєш, це про літачки. Із дитинства.
– Що зараз у твоєму житті особистому?
– Усе в порядку. Тому давай це не рухати, щоб воно і далі було в порядку.
– Ти забобонна людина взагалі?
– Забобонна зі студентських років. Але я розумію, що... Біблія пише, що в це вірити не можна. Але...
– Які забобони в тебе є?
– Якщо чорна кішка, то я почекаю встану. Або обійду дорогою якось.
– Повертаючись до війни. Я ще раз хочу подякувати тобі за те, що ти зробив для української армії, те, що ти робиш далі для української армії.
– Ми робимо разом із Мішею.
– Із Мішею, так. І Міші окрема дяка. Хочу ще сказати тобі... Велику вдячність передати за пісню про руський корабль. Тому що в той час... Я повторюю, але це дуже важливо. У той час, коли ви її випустили, це було дуже, вкрай важливо для мільйонів українців. Зараз ми гуляємо весняним Києвом. Прекрасним весняним Києвом.
– Так. Каштани.
– Але в нас його могло не бути. І ми це розуміємо. Навіть керівник ГУР Кирило Буданов у нещодавньому своєму інтерв’ю...
– Так, якщо б [росіяни] вийшли на Гостомелі – десантувалися, – то могло б не бути.
Я мрію, щоб Україна була така згуртована весь час. Щоб не ділилася на 75/25
– Він сказав: якщо б вдалося десантуватися росіянам у Гостомелі, Київ вони б узяли. І ми б уже не гуляли.
– Боженька все управляє так, як має бути. Знаєш, у мене в цій пісні другій "На землі, в повітрі і на морі" – там є такий текст: "І Вкраїна вся піднялася з Богом в серці за своє, і одразу об’єдналася, і одразу люто б’є". Це про Україну зараз. Це я не говорю зараз про якусь державу. Я не впевнений навіть, що є ще такі держави, які могли б так об’єднатися, як об’єдналася Україна, і стати так усі разом. І я мрію про те, щоб Україна була така згуртована весь час. Щоб не ділилася вона на 75/25. Щоб вона не ділилася ні за якими моментами.
Треба робити своє. Треба писати гарні пісні – і люди будуть більше любити і хотіти спілкуватися українською мовою. Треба знімати гарні фільми – і люди будуть знати своїх героїв. Вони не будуть питати, чи вони герої, чи не герої. Треба піднімати історичні пласти і розуміти, що це наша історія. І в даному випадку вона доведена і так далі. Щоб люди розуміли, де наша історія, не відмовлялися від неї. Тому що ми – Київська Русь. Церковнослов’янська мова – так, її написали болгари Кирило і Мефодій. Але ми – Київська Русь, і це наша мова. Її не можна віддавати. Ми маємо за це боротися як за історію Київської Русі. Ми – руські. Руські. Не вони. Вони – росіянці, як каже один мій товариш з Італії. Йому сім років, звати його Тео.
– Яка краса – так? Яка краса! Каштани які!
– Та взагалі! Про які серйозні речі говорити зараз? Треба крутити шиєю і дивитися по боках.
– Ти знаєш, сьогодні травень у нас 23-го року. Війна триває. Майже кожного дня росіяни бомбардують наші міста. І Києву дісталося вже теж. Якщо б... Якби не наша ППО, було б набагато гірше.
– Дякуючи нашим західним партнерам, які нам допомогли із цим. І слава богу, що це своєчасно.
– Це дуже важливо: подякувати.
– Воно, звісно, не своєчасно. Хотілося б іще швидше.
– Але дякуємо, що дали.
– Але дякуємо, що є. І зараз ми вже можемо відбивати це. Тому що мали б клопіт великий. Слава богу!
– Бомбардують наші міста, убивають наших людей кожного дня. Але життя триває. Ми зараз у парку Шевченка. Це центр Києва. У цьому парку мене, маленького, мама возила в колисці.
– Так?
– Так.
– А де ти жив, до речі?
– Отут. Там, де площа Толстого.
– Так? Ти в центрі жив? Слухай, гламурний рєбьонок!
– Перший рік. Потім Борщагівка.
– А, так?
У мене мурахи по шкірі від того, як ми об'єдналися. Нам треба зберегти це будь-якою ціною. Тоді нам не буде рівних
– Так. Будинок знесли. Але отут гуляв. Я дуже люблю це місце – парк Шевченка. От усе красиво, усе прекрасно, але йде війна. Що ти відчуваєш сьогодні? Що ти думаєш, коли ми переможемо? Скільки буде тривати ця війна? І що буде далі після війни? Ти ж не можеш про це не думати.
– Ми точно переможемо. Коли – я не знаю. Я не Нострадамус.
– Не сниться нічого?
– Мені снилося, що місто Київ після бомбардування було ціле.
– Це добре.
– Тоді, що я тільки можу сказати. Після того мені не снилося нічого. Я таких снів, якщо чесно, не дуже... Я їх боюся. Ти уяви: у 10-му році сказати своїм друзям, що нас будуть бомбардувати росіяни! Ну, ти можеш уявити реакцію моїх друзів у 10-му році?
– Так.
– Ну. А я це як реально бачив. І я хочу сказати одне. Якщо кожна людина у світі – українець, кожен українець – чимось допоможе під час війни нашій рідній Україні зараз, ми переможемо. Але це має зробити кожен. Знаєш, я кажу завжди... Є притча про бджіл і про мух, знаєш, а є… А от у мене – що українці як бджоли. От літають, нікого не рухають, допоки їх не рухнуть. А потім, коли їх рухнуть – вони піднімаються всі, і їм пофіг, якого ти розміру. Ведмідь чи щось іще інше. На передку, до речі, на "нулі" коли з хлопцями співаємо концерти десь там у бліндажах, то я розповідаю цю історію. Вони кажуть: "Ні-ні, Сашо, ми не бджоли. Бджоли – вони кусають і типу гинуть. А ми, – кажуть, – багаторазові бджоли". Я не знаю, чи є така особь у світі бджіл.
– Багаторазові бджоли!
– Кажуть: "Ми апгрейджені бджоли". Бачите, які українці? Дуже мене, знаєш... Мене прямо до сих пір... Я зараз говорю – у мене мурахи йдуть шкірою, коли я говорю про те, як ми об’єдналися. І Харків, і Дніпро, і Львів – усі були одним цілим. Як нам зберегти це? Нам треба це зберегти будь-якою ціною. Тоді нам не буде рівних.
І державу побудуємо сильну. І тоді ніхто не буде на нас зазіхати. І любити, і цінувати одне одного, підтримувати українське, цінувати нашу культуру, далі її розвивати, дивитися, де ця історія є наша далі. Або та, що є, що відома. Дивитися. У нас ще тут не розкопано в Києві купа всього, що можна подивитися, знаєш. Узнати, скільки тому Києву років. Або місцю, яке називалося до Києва. Купа речей таких.
– Тобто оптимізм у тебе є? Ти розумієш, що ми переможемо неодмінно?
– А я написав це ще 30 березня, із Божою допомогою. Україна переможе.
– Рідна Україна переможе?
– А потім на землі, в повітрі і на морі Україна знищить ворогів. Рідні землі й українські зорі були і будуть тут спокон віків. Це мої особисті прогнози. Те, що я написав. Те, що мені дав Боженька. У них і дивіться прогнози.
У Слов'янську після окупації я бачив такий патріотизм, якого не бачив навіть у Львові чи в Києві. Бабульчики, дорослі жінки і молодь: усі стоять і ловлять кожне слово, у них рвіння до українськості
– Коли ми скажемо один одному: "Із перемогою"?
– Я хочу, щоб завтра. Зранку. Але так може не вийти. Ще якийсь час треба нам битися. І потім іще треба буде після перемоги багато битися. Битися для того, щоб допомагати хлопцям. Я думаю, що ми ще багато концертів дамо для того, щоб після війни, після перемоги, коли Боженька управиться, – дамо, щоб протезувати людей, щоб психологічно їх відвойовувати, щоб вони були... Дійсно, ще буде проблема з тими частинами України, яка була окупована. Тому що там уже майже покоління виросло інакше. І з цим буде проблема.
Хоча я тобі скажу таку річ дивну. Я коли виступав у Слов’янську й у Краматорську після 14-го, але до... Я не пам’ятаю, який це рік був. 18–19-й. Слов’янськ був після окупації. Я співав там на площі. Я такого патріотизму не бачив навіть у Львові. Ні в Києві – ніде. Коли вони побували в окупації... Стоять бабульчики, дорослі жінки і стоїть молодь. Усі стоять і ловлять кожне слово. Я бачу, що вони пісень, може, не знають, але вони вже вчать: вони хочуть це знати. Тут таке, знаєш, рвіння до українськості. Я не прогнозую, що після звільнення наших окупованих територій... може бути все трошки і простіше навіть.
– Я думаю, що ті, хто приїхали до нас, росіяни – незаконно – вони побіжать туди, звідки...
– Ну, це і по-чесному. Це по-божому. Якщо ви приїхали...
– Так, по-чесному. І колаборанти – із ними. І все буде добре.
– Дай боже.
– Сашко, я б хотів, щоб ми ще заїхали, може, на твою знамениту студію. Подивилися, як там.
– Поїхали.
– Так?
– Так.
– А зараз – бачиш? – ноги привели: самі ноги привели – до пам’ятника Тарасу Шевченку. Я хочу, щоб увесь світ побачив...
– Він, бачиш, закритий. Закритий зараз.
– Увесь світ побачив, як виглядає зараз пам’ятник Тарасу Шевченку.
– Ховають.
– Ховають від варварів. Бо тут розірвалася бомба. Поруч буквально. Щоб побачили люди червоний корпус...
– Поруч зі студією, до речі, так само в нас упало. 200 метрів від студії. Я, до речі, там записував на Новий рік... Записував ролик: привітання. І бахнуло поруч.
– ...хочу, щоб люди побачили червоний корпус Київського університету знаменитий.
– Так, ідемо до нього.
– А зараз, так, вирушаємо на студію до Сашка. Подивимося культову студію, у якій записувалися всі зірки першої... Першої гільдії.
– Я все ж таки не договорив із тобою. Так ти мені й не відповів. А ти бачиш якісь моменти, як можна зробити? Чи це неможливо?
– Об’єднати?
– Так.
– Перемога об’єднає. Війна вже об’єднала. Перемога.
– Так. Але ж потім почнуть... Після перемоги почнуть кожен казати, хто був більшим переможцем, умовно кажучи.
– Більшим патріотом.
– Так, так.
– Я думаю, нічого. Я думаю, народ став набагато сильнішим. Повернуться хлопці з фронту, які самі розкажуть усім, хто більший патріот, а хто менший. Це перше. А друге – економіка. Я думаю, що Україна... Україну буде відбудовано. Це буде країна ЄС, НАТО, яка буде жити за законами.
– А мені здається – знаєш, що треба зробити? Мені здається, що треба зробити так, щоб теми, які українців розділяють...
– Заборонили?
– Цивілізованим публічним політикам заборонили дискутувати на якийсь час.
– Прекрасно, прекрасно.
– Не заборонили, а просто це було б неетично.
– Прекрасно.
– Тобто їх треба... До них підходити, до цих тем, треба більш ретельно...
– Релігія, герої, мова.
– Ретельно треба підходити і з більш глибоким вивченням. І, як на мій погляд, із дискусією спокійною. Щоб не розділяти. Нам треба, щоб ми були з’єднані. Ми можемо бути сильною країною.
– А ми вже сильна країна.
– У всіх демократіях усюди є революції. У демократіях усюди є моменти, що люди можуть виходити на пікети. Це нормально. Але ніхто ж не проклинає одне одного через те, що ти там щось не так зробив. А в нас таке є. І причому категоричність дуже агресивна.
– Так, так.
– І мені це дуже не подобається. Ми ж говоримо про наших людей, які так само, як ми, були під обстрілами, – а може, навіть і більше. Які так само, як ми, боронили нашу землю. Які так само, як ми, лікують. Які так само, як ми, вчать, співають.
Це важливо дуже. Тому що ці роз’єднуючі теми – вони... Для мене немає питання... Я знаю історію, знаю, хто там… У нас є дуже багато суперечливих тем, скажімо так, історичних. Ну, так для того, щоб поміняти ту думку, яка 70 років нав’язувалася, треба зняти документальні фільми, треба зняти... Про ці історичні події. Щоб люди розуміли, що це насправді було не так, що це так, так і так.
– Ми в такому місці, що хочеться ще сказати: "І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі". Оце і буде. Їдемо на студію.
– Поїхали...
– Ну что, в студию приехали. Пойдем.
– Проходь.
– За хозяином.
– Ну давай. Буду тебе вести. Оце є студія, де ми записуємо пісні. І "Чому?" тут знімалося, і багато іншого. І мій проєкт #ponomarevlivestudio на YouTube.
– Красиво!
– Користуючись нагодою, цитуючи тебе і Фейгіна, і всіх інших: підписуйтеся, тому що це допомагає чомусь.
– Шановні хлопці та дівчатка! Підписуйтеся, будь ласка, на YouTube-канал Олександра Пономарьова.
– І на YouTube-канал Дмитра Гордона.
– Уже підписані. Що ще є в Олександра Пономарьова, окрім YouTube? Facebook?
– Є, так, Facebook.
– Instagram?
– Так.
– На Instagram. Telegram?
– Усе: мені хватить. Мені достатньо. На YouTube – достатньо.
– Усе? Підписуйтеся, будь ласка.
– Пішли далі.
– Такі пульти серйозні.
– Це обладнання, де можна писати навіть Dolby 5171 Digital.
– Навіть Dolby?
– Так.
– Клас. Клас.
– Можна фільми великі робити. На браті такого пульта, до речі, робили "П’ятий елемент", фільм.
– Так?
– Так. Вони не старіють глобально.
– Тут, напевно, усі зірки записувалися, так?
– Так, легше сказати, хто тут не писався, ніж хто тут писався. Це мій моцик. Там займається академія (за кадром чути співи. – "ГОРДОН").
– Клас! Клас.
– Видно? Пішли далі. А це тут мій кабінет.
– Я ввімкну світло.
– Хочеш, я тобі розповім класну історію про колядки? Я зроблю тихіше, щоб не заважало.
– Клас!
– Я коли приходжу на роботу, завжди запалюю лампадку. А колись перед цим на Різдво я хотів поставити... До мене друзі прийшли. У мене колонка блютуз – я хотів поставити різдвяну українську музику. І не знайшов, чувак. Щоб було хоча б година поспіль, постійно грала українська різдвяна музика. Я тоді подумав: що таке? Поставив американську, бо її було дуже багато. Потім замислився над тим, що – що ж сталося, що немає колядок? Думаю: потім проаналізується.
От я прийшов на роботу вже після Різдва в березні місяці, запалив ту лампадку, сів у Google дивитися, що з колядками. А якраз тоді, коли я дивився, – через рік мало бути 100 років колядці "Щедрик" Леонтовича. І я думаю: а що ж таке? Чому матір колядок Україна перестала їх продукувати? Думав, аналізував, що ми ж робили кожний рік якісь різдвяне дійство. І потім, проаналізувавшись, зрозумів, що ми реально співали старі колядки: ті, які відомі. 10 штук – і так постійно.
– І ти зробив нові?
– Я сідаю тоді, пишу – за інструмент – колядку. Написав першу колядку. Дзвоню своєму духовному наставнику, перевіряю текст, щоб було канонічно, щоб не було ніяких помилок. Знаєш, бо я ж людина така: собі по-своєму. Він нічого не виправив. Каже: "Усе нормально". Я думаю: ну, все добре. Мені на пів року роботи – якраз до Різдва зроблю колядку. Оркестр, хори – це все треба робити. Іду задувати лампадку, а вона не задувається. Сідаю за інструменту знову, пишу другу колядку. Іду так само – той же самий механізм: духовний наставник, перевірка тексту – усе нормально. Іду задувати – не задувається. Реально не задувається лампадка. Я йду, сідаю, третю пишу. Після третьої задулася. От історія.
– Програвач я бачу – так?
– так.
– Який цікавий...
– Я слухаю Еллу Фітцджеральд. Я її дуже люблю. І Луї Армстронга.
– Клас! Я вже не бачив програвачів таких узагалі багато років.
– Я вініл слухаю, тому що він аналоговий.
– Слухаєш вініл?
– Так. Тому що цифровий звук – він, знаєш, усе рівно зроблений отако... Із циферок. А аналоговий – він рівний. Це такі деталі, що не помітить кожний, але я відчуваю це інтуїтивно.
– Тут так творчо все виглядає!
– Та да!
– Хочеться щось робити.
– Хочеться. Тільки зараз – під час війни – хочеться...
– "Таврійські ігри" – і бачу дипломи.
– Погубилося багато після смерті мами. Дуже багато цих статуеток у мене загубилося. Але нічого страшного. Вони були просто в неї всі.
– Це якесь минуле життя, правда?
– Я навіть дивлюся якось на все – ніби це не моє все, чуже.
– Де вибух був? Поруч тут десь?
– Тут, 200 метрів звідси.
– 200 метрів? Це 31 грудня 2022 року?
– Так.
– І що це було? Ти у студії був чи ні?
– Так, я записував привітання новорічні. І так воно мені... Пішли на студію.
– Так. І що було?
– Ну, воно... Я думав, що воно коли вибухає, воно зразу так: дищ! А потім гримить. А воно було якось так: вввв! (показує) Отако. І таке враження, що ці стіни були зроблені не з каміння, а вікна в бетоні вмуровані, а що вікна на одному цвяшку тримаються, а стіни – із пінопласту.
– Вікна посипалися?
– Так, наружні – так. У домі наружні посипалися. Це так – бачиш?
– Так, тут історія жива (ідеться про фотографії у студії. – "ГОРДОН").
– Так, тут багато.
– Микола Петрович Мозговий. Можна подивитися.
– Так, Микола Петрович. Тут і діти в мене вчаться. У мене ж є вокальна академія. І зараз навіть вчаться, під час війни. Тому що тут рівень бомбосховища, тому тут більш-менш безпечно.
– А, це як бомбосховище?
– Ні, воно не як бомбосховище. Просто на тому рівні, на якому знаходяться бомбосховища. Тому, у принципі, тут більш-менш безпечно. Ну, але ж ти розумієш, тут таке... Безпечно. Коли така прилітає болванюха, що труситься так будинок, то я думаю, що слово безпечно...
– Ти знаєш, що я думаю?
– Що?
– Я думаю, що в такому місці, як студія, маючи в наявності такого співака, як Олександр Пономарьов, не гріх наостанок наприкінці нашої програми щось заспівати.
– А що, будеш зі мною співати?
– Та якби я міг співати, я б співав. Мені Бебешко сказав: "Ніколи не співай!"
– Горить-палає техніка ворожа. Лірично. Рідна Україна переможе. Горить-палає – і ще спалахуй! Руський корабль, іди... Гей-гей! Порядок.