Пономарьов: Мені у 2010-му наснилося, що росіяни бомблять Київ, а я шукаю бомбосховище G

Я думаю, що майбутнє української армії – це швейцарська або ізраїльська система. Там у кожної людини є спорядження, зброя, вони знають, куди вони мають прийти в той чи інший момент і хто чим має займатися

– Друзі, добрий вечір. У нас сьогодні не просто інтерв’ю з Олександром Пономарьовим, а прем’єра: якщо ви дочекаєтеся і прослухаєте всю розмову, то вас буде чекати великий сюрприз. Так, Олександре?

– Так. Заспіваю вам кусочок нової пісні. Усю не заспіваю, треба вже подивитися на YouTube буде. 

– Пісня – я вже послухала – шалено красива, важлива. Настільки емоційно про наших воїнів. Розкажи, що саме спонукало написати, про що ця пісня, про кого. Можливо, якісь конкретні прізвища стояли в голові, коли цю пісню писали.

– Прізвищ не стояло. Коли їздимо з Михайлом до наших військових у різні точки України, ми спілкуємося постійно. Концерт, потім спілкування, обід, розмовляємо, як справи, що потрібно, що завезти… У мене довгий час після того, як ми "Соколи" зробили… "Соколи", до речі, – пісня, яку нам і замовляли військові. Вони дуже хотіли, щоб ми заспівали саме з Михайлом у дуеті цю пісню. Один раз кажу: "Блін, щось у мене нічого не йде, тому що веселе, як "Горить, палає техніка ворожа", мені здається, не на часі зараз". Вони кажуть: "Війна зараз липка, в’язка". Але тут мені прийшла історія з піснею... Я її написав у дорозі – і якось вона відклалася вбік. Чомусь вона в мене одразу не викликала нічого. А коли я почав писати нову пісню, зрозумів, що мені з голови не виходить. Мені й Михайло, і мої друзі, які чули, коли я писав цю пісню, сказали: "Чому ти її зараз не робиш?" І я подумав, що, можливо, ця пісня зараз і потрібна. Пісня-подяка нашим воїнам, захисникам, пісня-підтримка нашим захисникам. Нагадування про те, що їх люблять, чекають і їм дуже вдячні. Я поговорив із Тарасом Тополею, з Михайлом, і ми вирішили, що запишемо її саме зараз. Зняли відеокліп за два дні у військовій частині. Ми два дні знімали – жодного цього... А тільки сказав режисер: "Стоп, знято", буквально через пів хвилини повітряна тривога. Як так могло бути?

– Боженька беріг. Пісня називається "Темна нічка". Твої незмінні партнери – Михайло Хома, Тарас Тополя – у цій пісні також задіяні. Це пісня-подяка всім, хто захищає нас на фронті. Вона починається з того, що артилеристи заряджають снаряди, стріляють... А в нас же ситуація дуже важка зараз зі снарядами, узагалі зі зброєю. Ти постійно їздиш до хлопців, дівчат на фронт. Думаю, що вони розказують, що зараз нічого не вистачає. Буквально перед нашим інтерв’ю я дивилася інтерв’ю Володимира Зеленського. Він каже: "Чому Трипільську ТЕЦ знищили? Тому що ракет ППО не вистачило". Тобто артилеристи є, вміння є, патріотизм є, а ракет немає. Що ти чуєш від воїнів на фронті, як ти сам на цю ситуацію дивишся?

– Я вірю в те, що розум і досвід спрацюють у наших американських і європейських партнерів... Якщо мені приходить, що "нічка заряджає – снаряд полетів", значить, снаряди будуть. Не переживайте. Жарти жартами, але це важке питання. Це питання нашого виживання, виживання країни. Якщо нам не буде чим боронитися, це інша зовсім ситуація. Я впевнений, що все рівно будуть боронитися, але ви розумієте, про що я. І я вірю, що розум буде домінувати. І мудрість.

– Я пам’ятаю інтерв’ю з Дмитром Гордоном, де ти розказав, що у 2010 році тобі наснився сон про те, що Росія нападає на Україну. Так і сталося. Чи наснилося вже тобі, коли і як закінчиться війна?

– Ні, мені тільки цей сон приснився. Мені снилося, що вони бомблять Київ, що я шукаю, де сховатися. Наступна частина сну – я вже не шукав бомбосховищ, усе було добре. Не знаю, як це трактувати. Я не Нострадамус... Казали раніше: дурне спить – дурне сниться. Якщо б я промовчав тоді, то це одне питання. Я, крім того що настільки він був реальний, написав пісню "Заспіваєм пісню за Україну" й купив тушонку… Я про це сказав усім друзям. Вони з мене так само сміялися, як ви. Вони казали: "Про що ти говориш? Росіяни наші брати, як вони на нас будуть нападати?"

– Ще один важливий меседж, який лунає в пісні "Темна нічка", – що воїнів чекають вдома. Буквально днями був проголосований закон про мобілізацію, де немає норми про демобілізацію, і чекають тепер уже окремого закону. Не зрозуміло поки що, коли він буде. Як на це реагують на фронті? 

– Утомилися хлопці, це ясно. Узагалі за натовськими стандартами пів року на передовій або в зоні бойових дій – це дуже велика нагрузка, треба міняти цих людей. Я не знаю, як це робити. Треба всім включатися, усім треба розуміти, що ми маємо працювати, щоб хлопцям і дівчатам було легше. З демобілізацією – не знаю. Якщо зараз демобілізуються люди, які вже були два роки на фронті, то не знаю, хто залишиться і хто їх замінить.

– Хто має такий досвід…

– Це важливо, тому що має бути ефективність... Кожна людина має робити те, що вона може робити ефективно. Якщо так у нас буде по всій країні, то я впевнений у перемозі… Якщо ти можеш бути снайпером, ти маєш бути снайпером; якщо ти можеш бути артилеристом, ти маєш бути артилеристом; якщо ти маєш бути льотчиком і в тебе це виходить найкраще... Це таланти. Один краще літає дронами, другий краще штурмує. Ми спілкуємося з різними людьми. Мені здається, що коли це розставлено... Я думаю, що майбутнє української армії – це швейцарська або ізраїльська система. Там у кожної людини є спорядження, зброя, вони знають, куди вони мають прийти в той чи інший момент і хто чим має займатися. У нашій армії так має бути, мені здається.

– Коли ви приїздите до хлопців на фронт, про що вони питають? Які пісні замовляють?

– Говорять, що втомилися. "Ми готові, але дуже втомилися". Я не знаю, що в тій ситуації треба робити, як правильно. Тільки вірю, що Боженька має вправити. Зброя частково є, мінімальна. Але це не те, що нам потрібно, щоб не губити життя наших хлопців і дівчат. Потрібно більше тої зброї – це факт. Я думаю, що вся країна зараз про це думає.

– Коли днями Іран запустив сотні ракет і дронів по Ізраїлю й повітряні сили Великобританії, Америка включилася – збили всі до одної ракети і дрони… Коли ти це все бачив, які в тебе думки виникали?

– Наприклад, перше питання: чому Польща, Румунія не перекриває західні українські міста? Перекрити 100–200 км – скільки вони можуть дістати. Чому це не можна зробити? Це б звільнило частину протиповітряної оборони, щоб її поставити ближче до центру або ближче до тих місць, де вона зараз конче потрібна: Харків, Одеса, Кривий Ріг, Дніпро. Я вже не кажу про те, що мають вилітати літаки. Я вже не кажу про те, щоб вони закрили небо над Україною. Це оборонна історія, не атакуюча історія. Це, як на мене, трошки подвійні стандарти.

– Від сумного до веселого.

– Що замовляють хлопці частіше? Зараз це "Горить-палає" і "На землі, в повітрі і на морі". Те, що підіймає дух. Я бачу їхні очі, коли ми приїжджаємо до того, як вони приходять на виступ, і після того. Це зовсім різні люди. Півтори години з людьми роблять чудеса, і вони нам про це говорять.

Мрію, щоб в Україні з’явилася і стабілізувалася зосередженість, коли ми в одне сплелися, як було на початку повномасштабного вторгнення. Якщо б у нас так було весь час, то, думаю, війна б набагато швидше завершилася

– А були ситуації, коли приїхав, почали і – бац! – обстріл?

– Ні, просто призупиняли концерт, сиділи у сховищі. У Харкові взагалі цікаво. Питаємося: "Де у вас бомбосховище?" Кажуть: "У нас спочатку прилітає – потім сирена. Тому просто співайте" (сміється).

– Коли чуєш про можливий новий наступ на Харків… Слов’янськ під загрозою… Вони готуються, і наше керівництво військово-політичне каже про це постійно.

– Я читаю інколи блогерів харківських, які кажуть: "Тепер ви вже не маєте права нас називати сєпарами". Харків для мене із самого початку війни – це місто-герой, яке тримається... У Харкові ми зібрали за одну благодійну вечерю $103 тис. Рекорд тримався десь пів року. Потім ми в Кам’янці зібрали 200, і у Львові – 370. 

– Клас.

– Я розумію, що це потрібно. У кожному місті, де ми проводимо такі вечері, обов’язково приходять представники частин, яким буде надана допомога. Командири частин усе бачать: скільки грошей зібрано – і зразу розуміють, що вони можуть собі придбати, що їм потрібно.

– Ви з початку війни збираєте шалені кошти на ЗСУ…

– Це не зовсім наші кошти. Ми їх акумулюємо і збираємо. Ми продаємо лоти або просимо, щоб вони придбали транспорт або щось інше... Різні є механізми: ми працювали і за кордоном, і в Україні...

– Але у вас є гонорар? Ви ж могли його собі залишити...

– Там про гонорари не йдеться – ми самі організуємо це. Справа не про гонорари – коли приїжджаєш, фактично вся затратна частина – те, що, умовно кажучи, продаються квитки на виступ, благодійну вечерю – це все йде на затрати ресторану, звук, світло, переїзд і так далі. Проживання...

– Ви ж рахували, напевне, скільки всього за цей час ви зібрали й передали коштів?

– Багато. Як казала одна людина (не буду називати ім’я): "Як невелика натовська країна". 

– Приблизно скільки? 

– Уже за 150 млн грн.

– За це вам велика повага. 

– Ані я, ані Міша... Я точно не їздив стільки, скільки я проїхав за цей час на машині або автобусом, або літаком. Літаком легше. А ось машиною я стільки не проїжджав, скільки я проїхав за ці два роки. 

– А ще дороги є гарні, а є – ой! 

– Так. Стільки не їздив. Але зараз війна – і ми маємо робити. Ми маємо бути корисними. Якщо ми відчуваємо, що корисні, ми це робимо. Якщо ми будемо корисними ще десь, ми будемо робити там, де ми будемо більш корисними. 

– Зараз усі, хто збирає кошти, кажуть, що народ втомився, стало менше прибутків. Ми купуємо для ЗСУ розвідувальні дрони – зараз збирати все важче й важче. Але те, що зараз було озвучено тобою, – це велике досягнення.

– Коли людина, яка прийшла на вечерю, бачить обличчя генерала, командира бригади, на яку збирають, – вона розуміє, що ці гроші точно йдуть йому. То вона дає гроші… Напевно, без волонтерства ми б набагато гірші позиції мали зараз… Уся країна піднялася й почала щось робити: збирати, допомагати, наскільки це можливо. Багатьом моїм колегам-артистам, які в перші дні війни були у війську, командири сказали: "Швиденько їдь, заробляй гроші. Нам треба те, те, те". Воїнам на передовій багато що треба. Коли приїжджаєш, то там прірва. У будь-яку частину заїжджаєш: "Що вам треба?" Прірва! Треба постійно щось закидати. А де це брати? Зараз не заробимо ці гроші, не віддамо хлопцям машини чи дрони – де вони це візьмуть? Багато моментів, що мені заважають: словесних, людських. Тобто якусь гадість написав – я переймаюся через це. Але в цьому розумінні я зрозумів одну річ: ми маємо робити своє. Завдання в когось є таке, щоб у нас опустилися руки й ми перестали це робити. Наше завдання – робити це, не зупиняючись.

– Я не знаю, яку гадість тобі можна з Хомою писати? Про що?

– У нас є дуже багато цих людей... Я розмовляю з людьми, які слідкують за цим… Розвідка наша й так далі… Вони кажуть, що дуже багато просто в нас є і корисних ідіотів, й ІПСО. Яке завдання ворога найголовніше? Це зробити так, щоб в Україні був розбрат.

– Да, щоб ми чубилися між собою.

– Щоб між собою чубилися замість того, щоб займатися ворогом. Я весь час собі нагадую: "Саша, не звертай на це уваги, дивись уперед. У нас один ворог". Мені здається, це треба взяти за правило всім нам, тому що ворог у нас один і ми всі б’ємося на цьому боці. Якщо є зрадники навколо, їх треба шукати. Але не треба шукати зрадників там, де їх немає... Не довівши нічого, просто по слухах чубити своїх. Не треба! Потрібно зупинитися. Маєш фактаж? Показуй його. Не маєш? Мовчи.

– Фактаж – у СБУ. 100%. Якщо вже зачіпати тему хейту, багато хто із зірок, публічних особистостей не витримують. Хтось лікується, п'є антидепресанти. Тобто не лише війна всіх стресує, але й реакція суспільства на ту чи іншу ситуацію... Я навіть не кажу про політиків, я кажу саме про шоу-бізнес, коли на зірок просто шквал хейту. 

– Час важкий. Але я казав, коли ми з Дмитром говорили, що мрію про те, щоб в Україні з’явилася і стабілізувалася зосередженість, коли ми в одне сплелися, як було на початку повномасштабного вторгнення. Якщо б у нас так було весь час, то, думаю, війна б набагато швидше завершилася. А нам це заважає. Я розумію, що й ворог працює. Це він допомагає роздмухувати... Але оцінюйте людину за її вчинками, а не за словами.

– Ти кажеш, а в мене перед очима стоїть Повалій із російським паспортом, яка пішла голосувати за Путіна, Ані Лорак, яка подалася чи вже отримала російський паспорт. Лоліта, киянка. Боже, що в людей у голові? Повалій, Лорак ти дуже добре знаєш. Як вони могли перетворитися на цих?.. Гірше, ніж ворог, лише зрадник. Ти міг собі уявити, що Повалій, Ліхута... Мені здавалося, що мозок там є. Коли це все почалося, я трошки в шоці була. 

– Не міг уявити. Не розумію, як це відбувається. Зараз дуже багато у світі почалося незрозумілого… Про колег не говорять неетично, але я не знаю, чи це мої колеги.

– Це вже не колеги.

– Бог їм суддя. Вони зробили свій вибір. Шкодую, що в талановитих людей, які народилися в Україні, так життя склалося й так вони себе повели...

– Ти бачив інтерв’ю, у якому Повалій казала: "Какое счастье, что я оказалась в Москве! Москва меня спасла 24 февраля 2022 года. Я в Москве, а в Украине..." 

– Я навіть не хочу аналізувати це. Це в мене не вміщається в голові.

– Просто сором. 

– Я дуже шкодую. Шкода їх і шкода того, що вони зробили. 

– Про гумор. Ми казали про те, що концерти, передова, хлопці. І я саме про це хочу. Бо мені скільки розповідали, що саме гумор їх рятує. А гумор – що це значить? Це й анекдоти. Щоб переключитися й наш настрій переключити: які анекдоти розказують хлопці й дівчата, коли приїздиш на передову? 

– Якщо чесно, вони розповідають не пов’язані з війною анекдоти. Історії часто розказують... Я, напевно, не буду це розказувати... Там із гумором усе в порядку, немає розпачу… Я не знаю, чи це захисна реакція у стресовій ситуації… Гумор у всьому, підколи, тролінги постійно. І це дуже добре… Крайнє, що мені розказали. Літак "Москва – Прага". Злітає в Москві, має сідати у Празі. І біжить гуцул із Вижниці по льотному полю із сумками. Зупиняє літак: "Візьміть мене до Вижниці". – "Яка Вижниця? Ми злітаємо там, сідаємо там". Каже: "Ну, ви на кілометр спуститеся, я вийду собі, добре?" – "Добре". Сидить. Підходить стюардеса: "Вижниця – виходьте". Відкривають йому люк – він стрибає. А льотчик льотчику каже: "Ти ж казав, що на кілометр спустишся, а не спустився". – "Знаю я цих гуцулів! Минулого разу один вийшов, коли я спустився на кілометр, а чотири зайшло". Там дуже багато жартів стосовно наших хлопців із Закарпаття й рацій.

– Розкажеш? 

– Не буду. Вони інколи пошлі. Але справа не в тому. У мене є товариш, із 2014 року воює, танкіст. Він був у донецькому аеропорту. Герой. У Польщі був під час початку повномасштабного вторгнення. Поїхав зразу, добирався три доби з Польщі до своїх хлопців. Щоб змінити рід своєї діяльності, він став командиром роти безпілотників. Каже: "Саня, мені треба два Mavic". Ми йому передаємо два Mavic. Дзвонить мені й каже: "Саша, їх треба перепрошивати". – "Я знайду". – "А ні, поки розібрався сам. Я віддав два дрони, а мені дали один прошитий". Ну, типу за те, що прошили. Я кажу: "Якщо б я не знав, що це все рівно все піде впрок, я б тебе сварив. Але так я тебе навіть не сварю". Таких історій мільйон насправді. 

– Я там бачу, що хвостик сіренький туди-сюди в нас в екрані. 

– Хвостик сіренький – то моя Шаня. Знайомтеся. 

– Хто то? 

– Це Шаня. 

– Боже! Яке ж воно гарне! 

– Це моя собака. Я її показую в перший раз... У мене була собака Прада, ши-цу так само. Але вона померла на початку війни. Ми дуже важко переживали це й вирішили взяти собі ши-цу. 

– Який у неї характер? 

– Вона дуже шкідна й лагідна. Прада була з характером, могла й цапнути. А Шаня – ні. Вона може зализати тільки.

– Ми наближаємося до найголовнішої частини розмови. Сьогодні Олександр із Михайлом Хомою і Тарасом Тополею зробили грандіозну прем’єру. Суперпісня про наших воїнів. Але перед цим я хочу сказати ще про одну подію: 20 квітня на найголовнішій сцені країни, у Палаці "Україна" в Києві, буде концерт Олександра Пономарьова, Михайла Хоми. Я заздрю всім, хто там буде. Якісь сюрпризи готуєте? 

– Так, прем’єра цієї пісні буде, перше виконання. З оркестром буде, красиво. Якщо чесно, дуже хочу його зняти, але не впевнений, що в нас вийде це зробити в Києві. Може, у Львові вийде. Це концерт, із яким ми їздимо фактично по всьому світу, по всій Україні зараз. Військовим співаємо ці пісні. Думаю, що ми все рівно його знімемо, тому що має бути згадка про концерт, який заробив величезну кількість допомоги нашим хлопцям і дівчатам.

– Це було б супер! Суперідея. Олександре, зараз прем’єра пісні. 

– Я хоч кусочок собі тональності включу. 

– Акапельно заспівати! 

– Я акапельно заспіваю.

– Друзі, після того, як послухаєте, бігом усі слухати й дивитися кліп Олександра Пономарьова на YouTube.

– Я заспіваю тільки свій куплет. Усю пісню не заспіваю. (Співає.) "Темна нічка любить артилериста. Він не спить і б’є лихих ворогів. Захищає рідне українське місто. Нічка заряджає, снаряд полетів. Нічка заряджає, снаряд полетів. А його чекає дівчина удома, мама у долонях теплий хліб несе. А його чекають друзі і знайомі. Чекають із подякою за все. З великою подякою за все". 

– Супер! Дякую. 

– Треба послухати повністю – тоді стане зрозуміло. Увесь пазл складеться. 

– Бігом слухати!