Шустер: Звісно, я кращий за Ларрі Кінга!
Чи надовго Путін у Росії, хто був найкращим президентом України протягом 27 років незалежності, що потрібно, щоб повернути в ефір програму Савіка Шустера, чи є в Україні громадянське суспільство і суспільне телебачення, чому йти з телеекрана боляче і що допомагає подолати ці хворобливі відчуття? Про це, а також про свою роботу над книгою і фільмом про витоки європейської цивілізації в авторській програмі Дмитра Гордона на каналі "112 Україна" розповів відомий журналіст і телеведучий Савік Шустер. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.
Ми з вами зараз у прямому ефірі – ніхто цього не бачить, але в мене руки тремтять. Я від цього вже трошки відвик...
– Савіку, добрий вечір!
– Здрастуйте!
– От я завжди, коли відрекомендовую гостей, кажу, хто вони, які посади обіймали або обіймають. А вас відрекомендовувати не треба: Савік Шустер – це бренд. Принагідно хочу сказати, що безмірно радий знову вас бачити в Києві після довгої відсутності...
– Спасибі!..
– ...і хочу публічно повторити те, що завжди говорю, коли в мене запитують, що я про вас думаю. Ви – видатний журналіст, один з орієнтирів у професії для будь-якої людини, зокрема для мене, і свободу слова в Україну, переважно, принесли саме ви, за що вам просте людське спасибі. Без вашої програми і вас я розвитку демократії в Україні не уявляю.
– Дімо, ви змушуєте мене червоніти...
– Ні, це правда. Ідемо далі. Я сьогодні бачу трошки іншого Савіка Шустера. Із чим пов'язана така зміна в іміджі?
– Я хотів побачити себе іншим, подивитися, як я виглядаю інакше. Ну й раптом усвідомив, що в мене волосся росте...
– ...виявляється...
– ...так. Ну, ось так.
– Тобто якщо я поїду в Італію і буду там працювати над книгою, не виключено, що в мене теж виросте волосся?
– Я не знаю, що з вами буде в Італії, бо книгу писав не там – у південній Індії та на Близькому Сході. Я поїхав із Європи. Тобто почав, безсумнівно, в Україні, продовжив у Італії, а потім вирішив, кажучи моєю мовою (я дуже багато займався сателітами, простором), повернути свідомість на градуси два або півтора. Змінюється негайно все – бачення змінюється...
– ...повернули?
– Так. Просто вирішив поїхати в Індію, а потім на Близький Схід.
– Скільки часу ви вже не в українському телевізійному просторі?
– Ну, із кінця 16-го року. Увесь 17-й плюс п'ять місяців 18-го.
– Хто винен у тому, що вас немає на українських екранах?
– Давайте не будемо обговорювати, хто винен, давайте будемо говорити про те, що робити. (Сміється).
– Давайте!
– Ну треба міняти, я думаю, правила гри – правила телевізійного ринку. Мені здається, потрібно зовсім інакше ставитися до нашої професії, і тоді буде можливо робити те, що й ви, і я, і всі називають свободою слова.
– Те, що ви не в українському телепросторі, – плюс для вас чи мінус?
– Звісно, мінус...
– ...ну для країни точно, я питаю, для вас...
– ...і для мене теж, бо втрачаєш якийсь контакт, безсумнівно. Утрачаєш навички. От, скажімо, ми з вами зараз у прямому ефірі – ніхто цього не бачить, але в мене руки тремтять. Розумієте, я від цього вже трошки відвик. Чому прямий ефір – це свобода? Бо нічого не приховаєш. Не прикрасиш, не сховаєш. І цього вільного спілкування з людьми, розуміння країни, її душі, відчуття її дихання мені дуже не вистачає.
В Індії знімаю фільм про витоки нашої культури: як усе починалося 5 тис. років тому
– Я хочу показати в ефірі вашу книгу, що вийшла буквально днями, ось так вона виглядає, її приємно тримати в руках, і я, не приховую, вдячний вам за те, що ви мені її надіслали...
– ...на обкладинку дивлюся – і себе не впізнаю. (Усміхається). Добре...
– ...ви надіслали мені варіант ще до опублікування...
– ...мені важливо було знати, що ви думаєте...
– ...мені дуже сподобалася ця книга, і я щиро всім раджу її прочитати: у ній речі, без яких, загалом, розуміння України буде неповним. Я багато нового там для себе побачив. Ви презентували книгу в Києві. Колись ви сказали мені, що мемуари, якщо вони у вас будуть, хотіли б назвати "Мама завжди має рацію". Чому передумали і назвали книгу інакше?
– Тому що це не мемуари. Дозвольте, я не буду страждати від удаваної скромності й говоритиму так, як я вважаю...
– ...звісно...
– ...на мою думку, це дуже-дуже серйозне наукове дослідження, написане, на мій погляд, доступною мовою. Це найскладнішим було – написати мовою, зрозумілою для всіх. Звісно, до кінця книга стає складнішою, але це перша в історії карта емоцій однієї країни. Пояснити, що це таке, привернути увагу читача і змусити його спробувати зрозуміти дуже важко. Тому я намагався писати доступно і зважаючи на особистий досвід. Я ним ділився. Я ділюся своїми думками і висновками. Люди можуть бути не згодними, і добре! Що більше таких незгодних я почую, то краще. Тоді в наступних виданнях я це виправлю. Але ця книга, вона щира. Ви знаєте, щойно я її побачив, відчув себе абсолютно голим, розумієте?
– Ви скинули із себе все, так?
– Зовсім.
– Коли у вас була космічна студія на "Інтері", нічого кращого у своєму житті я не бачив, і москвичі, й інші іноземці, які приїжджали до вас, дивувалися: "Це Київ? Це ж не Європа, це космос!" Одного разу я привіз до вас на передачу Людмилу Марківну Гурченко, яка не хотіла нікуди їздити, тим паче на політичні ток-шоу...
– ...я це пам'ятаю...
– ...і я не випадково згадав. Вона написала дві книги – "Люсю, стоп!" і "Оплески, оплески..."...
– ..."Люсю, стоп!" я читав...
– ...чудова книга! Я запитував: "Людмило Марківно, чесно скажіть: самі писали?" Вона казала: "Ручечкою, ручечкою..." Ось і у вас хочу запитати: ручечкою теж чи хтось допомагав?
– Ручечкою, звісно. Але допомагали, зрозуміло. І коли я проводив дослідження, робив якісь розрахунки, і потім, коли намагався стиль спростити, бо місцями він був дуже науковим. Однак це настільки оригінальна ідея, що написати книгу за мене ніхто не зміг би...
– ...зрозуміло...
– ...це просто нереально.
– Півтора року вас не було в Києві, навіть більше, напевно, так? Ви були в Італії, південній Індії, на Близькому Сході, добре, що не на Далекому...
– (Сміється)
– ...скажіть, чим увесь цей час ви займалися?
– По-перше, роботою над книгою: повірте, це пекельна праця. Навіть якщо взяти узагальнення всієї статистики, яка в мене була, – це ж як-ніяк 5 тис. людей, які пройшли через мій досвід дослідження, і всі ці дані треба було дуже ретельно класифікувати, проаналізувати, осмислити й пояснити. А по-друге, я ще кіно займався.
– Он як?
– Так, створив дуже гарну групу в південній Індії, набрав талановитих хлопців...
– ...як цікаво!..
– ...і почав працювати над документальним фільмом.
– Про що?
– Про витоки нашої культури: як усе починалося 5 тис. років тому. Індія, переважно, – дуже серйозна частина того, чим ми є сьогодні. Я думаю, що Індія, вона як Греція: сучасна не пам'ятає того, що було. Як теперішні греки не пам'ятають того, що вони були великими...
– ...це вже інші греки...
– ...і от разом з індійцями я шукаю цих витоків, і їм це цікаво, і мені. Ми знаходимо спільну мову. Я почав вивчати санскрит. Для цього мені треба було побудувати дуже складні декорації. Почався сезон дощів, половину декорацій знесло, мені довелося це все закрити, продовжу зйомки у вересні.
Я не думав, що буде так боляче йти з публічної сцени
– От ви заговорили про кіно – на мій погляд, ви людина з найвиразнішим в Україні мовчанням. Коли камера показувала вас великим планом, вам не обов'язково було щось говорити. Обличчя ваше було настільки виразним, так красномовно говорило за вас, що це була виграшна роль. Ви ніколи не думали зніматися в кіно? Зіграти якусь велику роль, можливо, навіть самого себе?
– Дмитре, по-перше, ніхто такого сценарію поки що не пише. Ви знаєте, це не від мене, це від режисера залежить.
– Але якби гарний режисер запропонував вам роль у кіно, ви б пішли на це?
– Ну, дивлячись яку роль. Якби (от ви мене зараз навели на творчу думку) запропонували зіграти слідчого – де-небудь у Львові 20–30-х років, така middle-європейська історія... Ось таку роль я зіграв би із задоволенням.
– Ви все-таки тут суперстар...
– ...ну, не знаю, не супер...
– ...вас навіть найкрасивішим чоловіком офіційно визнали, правильно?
– Мало хто кого як називає...
– Добре. Моя думка: тут – суперстар. В Італії, Індії, на Близькому Сході – звичайний громадянин, якого не так уже й знають в обличчя. Модно одягнений, просунутий, але, однак, не оглядаються, автографів не беруть і якихось слів, удячних або не дуже, не кажуть. Вам нудно там не було, не обтяжувало це вас?
– Уже ні. Зіркова хвороба, коли тебе впізнають і тобі це приємно, хоч ти й приховуєш, але це гріє душу, серце й усі інші органи, зникла доволі швидко, я маю сказати. Це було боляче...
– ...боляче?
– Так. І я не думав, що буде так боляче йти з публічної сцени. Адже я не народився, усе ж, на телебаченні, я народився у друкованій журналістиці й пройшов через усі етапи: преса, радіо, а потім телебачення... Тому вважав, що як у людини, народженої на екрані, у мене не буде ломки. А виявилося, була, і відчутна. Боляче було не стільки тому, що люди не впізнають, скільки тому, що ти не почуваєшся настільки значущим, наскільки ти був.
– Чим ви заглушали цю ломку?
– Написанням книги. Вона все ж наукова, і зараз я у процесі написання наукової статті англійською мовою, яку хотів би опублікувати в гарному західному, якщо буде змога, типу оксфордського, журналі із соціології або психології. Бо ця робота на те заслуговує.
Головна проблема України: люди в абсолютній більшості областей почуваються приниженими
– Адже ви стали родоначальником нового жанру...
– ...так. Я сподіваюся, що це справді так.
– Можна дисертацію захищати...
– ...я б хотів. Напевно, я буду це робити. Розумієте, це зовсім інше! Треба йти у щось, що зовсім відрізняється від того, що ви робили раніше.
– Добре. От ви летіли до Києва, літак почав знижуватися, сказали, що за 20 хвилин – приземлення. Що ви відчули?
– Дмитре, я летів додому (усміхається)...
– ...щось у душі відбувалося?
– Відбувалося, але від самого початку, коли я ввійшов у літак і на мене з усмішкою подивилася стюардеса. Я зрозумів, що не такий уже я невпізнаваний...
– ...і стюардеса гарненька...
– ...ну так, і мені полегшало. (Усміхається).
– В Італії та інших країнах, де ви були ці півтора року, за українськими подіями ви стежили?
– Звісно. Але за великими. Не за дрібними чварами.
– Тобто ви Україну не випускали з поля зору?
– Не випускав. Є якісь важливі події, які відбуваються і потрапляють на перші шпальти газет, не тільки українських, але й західних, близькосхідних тощо.
– От з огляду на те, що в нас відбувається, поставлю запитання, щоб одержати, якщо змога, відверту відповідь. Україні кінець чи ще ні?
– Ну, це відверто, звісно...
– ...якщо відверто, то в нас відбувається шизофренія – це моя думка. Винос мозку. Тобто з нашою країною такого бути не повинно і не може, а воно відбувається. Це що, уже близький кінець, чи щось урятує все-таки, убереже Україну?
– Я думаю, що ви праві. Не знаю, шизофренія це чи щось інше... Я не дуже вірю в ці хвороби душі. На мою думку, в України небагато часу залишилося – це безсумнівно. Що загрожує... Коли я дивлюся на ту карту емоцій, яку склав, я розумію, що, звісно, Україна дуже сильно розколота країна. І Україні загрожує най-найнеприємніше. А чи є вихід? Звісно. Потрібно просто бажання. Зрозуміти, що ситуація така і що треба дуже швидко ухвалювати рішення.
Головна проблема України: люди в абсолютній більшості областей почуваються приниженими – через умови, у яких вони живуть, несправедливість, яку спостерігають кожного дня, і це потрібно негайно виправити. Тому я кажу "соціальна революція". Я б сказав "еволюція", але для еволюції немає часу. От немає!
Коли ви запитуєте в людини: "Де ти працюєш?", це запитання безглузде
– Ви висловили цікаву думку, що кожному громадянину України держава має щомісяця виплачувати 3400 грн...
– Дімо, якби це була моя ідея, я б вас негайно попросив номінувати мене на Нобелівську премію, але це не моя ідея...
– ...а чия?
– Це ідея швейцарських юнаків. І, у принципі, це ідея всієї Європи, Австралії тощо, навіть Індії та Бразилії, не буду зараз перераховувати всі країни. Бо всі розуміють: настає абсолютно нова епоха життя. Коли ви запитуєте в людини: "Де ти працюєш?", це запитання безглузде. Можу працювати, не можу працювати, бо технології замінюють робочі місця...
– ...інтернет...
– ...та все разом. Послухайте, ще 10 років тому ми не думали, що мобільний телефон у наших руках стане інструментом глобальної політики, світової!
– Звісно.
– І за ті самі 10 років виявиться, що робочий тиждень у нас буде тривати два дні, працюватиме 15% населення, і це нормально, так розвивається життя, усі це розуміють, а в Україні цього не розуміють. Люди починають говорити про безумовний базовий дохід як про необхідний захід, щоб зберегти якусь...
– ...щоб не було революції, зрештою...
– ...ну правильно: щоб зберегти емоційну стабільність. Революції звідки починаються? Візьмемо 17-й рік – це ж наша спільна історія...
– ...так...
– ...солдати сидять в окопах, гниють, для євреїв існує межа осілості...
– ...і в царів теж усе погано...
– ...от! Дивимося на Німеччину 20-х і 30-х років: принижений народ, принижена еліта – і будь ласка, відбувається те, що відбувається. Знаходять собі ворога. Адже головне знайти ворога, правильно?
– Як писав класик, принижений і ображений...
– Угу. Тому я пропоную піти таким шляхом. Чому я сказав про 3400 грн? Це дві мінімальні зарплати. Швейцарці підрахували, що в них $2500 виходить – на дорослого. І 625 – на дитину. Що це означає? Людина з народження до моменту смерті отримує гроші. До 18 років їй виплачують $625, а далі – 2500. Усі, від олігарха (щоправда, у них олігархів немає, але в нас є) до найбіднішої людини, одержують цю суму...
– ...так це комунізм!..
– ...ні, це просто нормальне бачення майбутнього! А що такого поганого в комунізмі, між іншим? Ми, коли чуємо "комунізм", думаємо: "Боже мій, прийде Ленін...". Не прийде Ленін...
– ...я вам скажу, що поганого в комунізмі.
– Що?
– Комуністи.
– (Усміхається). Ну гаразд. Це не комунізм, це просто гідне життя кожному. А далі ви вирішуєте: "А алкоголіки? Вони ж теж будуть отримувати гроші... "
– Ну і що? Нехай пропивають.
– І в них є діти.
– Запитання: Україна може видати кожному українцю 3400 грн на місяць?
– Дімо, ви, коли мені це запитання ставите, принижуєте себе й мене. Найбільша країна в Європі, потенційно і реально багата, каже: "А де мені взяти грошей?" Це ж смішно! Албанія, маленька країна, собі такого не дозволяє, Боснія і Герцеговина...
– ...Ізраїль он серед лідерів узагалі...
– ...та ніхто не дозволяє собі сказати: "У мене грошей немає"!
– Може, перестати красти треба?
– Ну, це один із виходів.
Такий, як Путін, чи Путін – я думаю, надовго. Якщо знадобиться, то він залишиться. А якщо не залишиться, прийде інший, який кращим не буде
– Скажіть, будь ласка, Путін у Росії назавжди?
– Такий, як Путін, чи Путін – я думаю, надовго. Я вважаю, не має жодного значення, 24-й рік чи не 24-й. Якщо знадобиться, то він залишиться. А якщо не залишиться, прийде інший, який кращим не буде. Що ми маємо на увазі під словом "кращий"? Не буде ліберальним демократом.
– Отже, над Росією ця карма висить, і вона буде висіти? Вірніше, навіть над нами нависла, я неправильно сказав...
– Ви знаєте, Росія, загалом, дуже талановита країна...
– ...зрозуміло...
– ...і там велика кількість неординарних людей...
– ...згоден.
– Була Болотна – добре. Зараз пройшла ще одна акція протесту. Я побоююся того, що російська влада заштовхне в такий глухий кут цю протестну частину народу, що почнуться крайні заходи...
– ...вони виїжджають просто, люди ці...
– ...вони можуть їхати, а потім можуть почати підривати, ви розумієте? Коли ми запитуємо, де народилося політичне насильство, ми ж розуміємо, що не в Німеччині чи Італії. У Росії це традиція, частина культури...
– ...звісно...
– ...і зараз російська влада штовхає людей у цьому напрямі. Їй це, напевно, треба – щоб зберегти себе. Адже на насильство відповідають насильством.
– А війна в нас коли-небудь закінчиться, як ви думаєте?
– Думаю, так. Ви хочете мене запитати, чому і як? Зрозуміло, що війна – це велика загроза, що люди гинуть щодня, ми розуміємо, що таке війна. Але наше головне завдання – створити у країні таке життя і такі умови, щоб були стимули цю війну припинити. Сьогодні немає таких стимулів...
– ...вона вигідна...
– ...розумієте?
– Скажіть, будь ласка, за час вашого перебування за межами України хто-небудь з українських олігархів із якимись пропозиціями вам телефонував?
– Не олігархів. У мене була одна пропозиція – працювати на проекті...
– ...можемо озвучити, від кого?
– Ні. Не треба, навіщо? Я просто відмовився: я не хочу працювати з олігархами. І не хочу працювати на телебаченні...
– ...вам просто олігархи набридли...
– ...я думав, що я їм набрид (усміхається), але, виявляється, ще не до кінця.
– Хоча, якщо подивитися на всіх олігархів, із якими ви співпрацювали, мені здається, вам було найкомфортніше з Рінатом Ахметовим: він не втручався, на мій погляд, у вашу роботу.
– Ну, у нього багато друзів. І партнерів. І колег...
Народ довів, що може захистити цілісність країни. А рішення ухвалювати він не має права
– Зрозуміло. Незабаром вибори в Україні – президентські, потім парламентські. Їхній подих уже відчувається. От напередодні виборів хто-небудь із топових українських політиків робив вам якісь пропозиції?
– Ні. Я вам щиро кажу: це мене не цікавить, я взагалі на цю тему розмовляти не хочу. Розумієте, ми намагалися робити канал – неолігархічний, незалежний, який сприяв би розвиткові середнього класу, допомагав креативним людям, показував позитивні сторони, адже це дуже важливо – показувати позитивних людей, людей з ініціативою, тобто активну частину суспільства. І саме та частина суспільства, яку ми вважали активною, нас не підтримала. Вони побоялися. Їм влада погрожувала – я маю на увазі всіх тих підприємців...
– ...які могли б фінансувати...
– ...стати реальними акціонерами і перетворити це на суспільне телебачення. Але цього не сталося, тому я сьогодні не розглядаю пропозицій, про які думаю, що рано чи пізно це все перетвориться на чергову пастку.
– Ще одне дуже відверте запитання: ваша програма буде виходити в українському телеефірі? Від кого це залежить?
– Ви дуже складне запитання ставите. Сказати, що від суспільства, – не сказати нічого. Що від загальної ситуації – те саме. Для того, щоб Україна зберегла себе і щоб тут з'явилися якісь паростки громадянського суспільства (щоб узагалі почало формуватися суспільство, бо суспільтва немає) і громадянської еліти, треба міняти абсолютно все, розумієте?
– Звісно, розумію...
– Ось цю політико-олігархічну еліту, яка править уже протягом 25 років...
– ...на звалище історії!
– Ну, добре, не будемо називати це звалищем, щоб не було прикро. У будинок відпочинку.
– Ви боїтеся їх образити?
– Ні. Я поважаю людей...
– Так? А я чомусь ні. Скажіть, будь ласка, хто має стати президентом України, щоб ваша програма виходила в ефір?
– А ви впевнені, що Україні потрібен президент?
– Я абсолютно впевнений, що він їй не потрібен.
– Бо це ж не президент, розумієте? Ми живемо в абсолютно абсурдній оруелівській країні...
– ...так, звісно...
– ...ми говоримо: "У нас парламентсько-президентська республіка". Вибачте, а що це таке?
– Дублювання функцій.
– У нас президент гарант чого? Я не про нинішнього кажу, а про президента взагалі. Народ, зрештою, двічі довів, що він може захистити свою гідність, удруге навіть кров пролив...
– ...тільки владу вибрати не може, як виявилося...
– ...ну, це так. Народ довів, що може захистити цілісність країни. А рішення ухвалювати він не має права. "Ви, хлопці, ідіть на Майдан, ви, хлопці, ідіть на фронт, а рішення ухвалювати будемо ми. Ми за вас усе вирішимо". І народ чомусь із цим погоджується! Це неправильно.
Це не питання, парламентська чи президентська республіка. У тій самій Швейцарії цього запитання не ставлять: "Вибачте, ви яка республіка? Парламентська чи президентська?" От їдьте в будь-яке місто і на вулиці запитайте, можете навіть чотирма мовами це запитання поставити – на вас усе одно будуть дивитися якось дивно, як на людину, яка страждає від якоїсь хвороби, як ви сказали, типу шизофренії. Адже головне не це, а те, що народ ухвалює рішення. Є референдум, зрештою. Чому Україна не може стати прикладом? Ви питаєте, коли закінчиться війна. Коли Україна стане прикладом для Росії.
– Згоден.
– От тоді все й закінчиться.
Політиком бути не хочу. Я стільки інших захопливих речей у світі знаю, якими міг би зайнятися замість цього!
– У мене є традиційне запитання, яке я всім своїм гостям ставлю: хто був найкращим президентом України за всі майже 27 років незалежності?
– Дивіться, за Кравчука і Кучми я тут не жив, тому не можу судити. Але із трьох, за яких я жив, це, безсумнівно, Віктор Андрійович Ющенко. Зі всіма своїми мінусами, про які ми знаємо. Адже я приїхав в Україну не з Голландії чи Швейцарії, а з Росії, я знав, що таке президент, Кремль, "Газпром"... І тут знову почув: "Газ – це президентський бізнес". Я подумав: що, знову? Знову туди ж? Ось це треба припинити. Але, повторюся, для людини моєї професії – Віктор Ющенко, це точно.
– Хто буде наступним президентом України? Ризикнімо. Будьте оракулом сьогодні.
– (Задумався). Хто буде президентом України... Не знаю. Щиро вам кажу.
– Ви в українську політику підете?
– Ні. Я пропоную безумовний базовий дохід, вважаю, що це має бути ініціатива знизу, справжній соціальний рух. Я б таке робив. Коли ми всі домовимося про те, що політик служить народу...
– ...про правила гри...
– ...ну, правильно! Коли я вступав на медфак, що я собі казав? Я хочу лікувати людей, бо страждаю, коли бачу, що людина відчуває біль. Мені це неприємно, і тому я хочу допомогти їй позбутися болю, хочу бути лікарем. А що має говорити собі політик? Я хочу бути політиком, бо хочу, щоб люди жили краще. Просто!
– Ну, у нас хочуть бути політиками з іншої причини...
– Правильно. Так от я з цієї причини політиком бути не хочу. Мене це не цікавить. Я стільки інших захопливих речей у світі знаю, якими міг би зайнятися замість цього!
– Добре. Ще одне особисте запитання. Ви собі не здаєтеся наївним і занадто романтичним?
– Звісно. (Усміхається). Слухайте, тільки романтики творять історію!
Так, як принизив нас, мене і нашу команду, Коломойський, нас ніхто не принижував
– Стільки років, спілкуючись із політиками першого ешелону, ви зрозуміли нарешті, що практично всі вони – негідники?
– Ну вони ж не народилися такими...
– Це вже друге запитання.
– Ну скажіть мені, Михайло Сергійович Горбачов – він негідник?
– Ні.
– Він романтик. Спочатку.
– 100 відсотків.
– А зараз він перетворився для мене на незрозумілу людину.
– Це вік, Савіку. Хвороби та вік. За те, що він дав свободу цій закріпаченій країні, дружно скажемо йому спасибі. Він дав шанс. А хто скористався ним, хто ні, залежало вже не від нього.
– Згоден. Але коли він зараз каже, що Путін зробив правильно, окупувавши Крим...
– ...літня людина, хвора...
– ...можливо. Але от Обама – політик? Політик. І романтик. Я його поважаю? Зрозуміло, так. Ганді – ще один приклад. Я в Індії провів вісім місяців і дуже багато чув про нього, як гарного, так і поганого. Ну, добре – те, що він створив сучасну Індію, звільнив від колонізаторів, причому не через насильство. З іншого боку, дуже багато хто вважає, що конфлікт між мусульманами саме він породив. Але не в тому річ. Це людина, яка своєю душею і своїм тілом видозмінила не тільки країну, вона змінила наше розуміння, наші відчуття. Тому я вірю в такого роду романтиків, і я такий самий. Я впевнений, що все можна зробити: особистим прикладом, бажанням, енергією...
– Ну, не випадково ж Путін колись сказав, що після смерті Ганді тепер уже і поговорити ні з ким...
– (Усміхається). Путін, звісно, фантастична людина, тому що він псує все. Усе, що є, світле, цивільне, чисте, він може зіпсувати. От він це вміє робити – це фантастика! Ну як? Щоправда, у нього послідовники в Україні гарні...
– ...звісно...
– ...слово "реформи" – це лайка, "демократія" – лайка, "ліберальна демократія" – ще гірше, ніж матюки...
– Кимось із політиків ви зачаровувалися в Україні?
– Ні.
– Ніким?
– Ніким.
– Хто з нинішніх українських політиків подобається вам найбільше?
– Сьогоднішніх? Ой, не можу я вам сказати, що хтось подобається. А кого ми бачили в дії? От я вам поставлю зустрічне запитання.
– Із тих, кого ми бачили, не подобається...
– ...(разом) ніхто!
– Хто з олігархів справив на вас яскраве враження?
– "Яскраве" – це яке?
– От спілкуєшся з людиною – і розумієш: ну, яскрава.
– У поганому сенсі?
– У будь-якому. Просто яскрава.
– Ну, так, як принизив нас, у сенсі, мене й нашу команду, Коломойський, нас ніхто не принижував.
– Тобто він – найяскравіший?
– Вимкнути з ефіру за 20 секунд до початку – це, звісно, треба придумати. Це вражає. Але назвати людину яскравою... Ми, коли говоримо про людей, хочемо говорити про певний рівень. Дивіться – Джон Кеннеді. Він вимовляє слова: "Не просіть у країни, а зробіть щось для країни". От скажіть, чи є сьогодні в Україні політик, який так може сказати народу? Немає.
– На жаль...
– А раз немає, то кого мені поважати? (Розводить руками).
Футбол – моя пристрасть, це ніколи не зникне
– Скажіть, будь ласка, у чому таємниця вашої харизми і вашого успіху? Це вроджене чи ви довго працювали над собою? "Или жизнь трудилась?"
– Я реально працював, я пройшов через дуже багато чого, завжди боровся за виживання в моїй професії, багатьма мовами. Але річ не в цьому, річ зовсім в іншому. На радіо і телебаченні я зрозумів одну дуже важливу річ: найголовніше – ідея формату. Людям має бути зрозуміло, що ви робите і яке відчуття, ідею, емоцію ви доносите. Найважливіше – мій формат. Мій формат – це ключ до мого успіху. А якби я повернувся на телебачення і не робив, скажімо, того формату, який робив раніше, то я би присвятив більшу кількість часу пошуку іншого, правильного.
– Ваша мама завжди мріяла, щоб ви були таким самим, як Ларрі Кінг. Ви вже такий самий, як Ларрі Кінг, чи кращий?
– Звісно, я кращий. (Усміхається).
– Чудова відповідь! У футбол ви ще граєте?
– Я ось тут два дні тому був на "Олімпійському", начальнику служби безпеки пенальті забив, відтоді ще трошки кульгаю... Люблю, звісно, футбол, але граю не дуже часто.
– Я спостерігав, як ви граєте на стадіоні "Динамо".
– Ну, футбол – це моя пристрасть, це ніколи не зникне.
– У фіналі Ліги чемпіонів уболівали за "Реал"?
– Ні, ні. Я дивився фінал з арабськими хлопцями, і ви розумієте, що Салах сьогодні...
– ...вищий, ніж президент Єгипту...
– ...не тільки Єгипту! Ви ввімкнули матч "Ліверпуля" – і не треба навіть дивитися на екран, коли вибухає місто, це означає, Салах забив гол. Це людина-символ. Тому, звичайно, я вболівав за "Ліверпуль", і коли він дістав цю травму, я вважав це божевільною несправедливістю. Бо Серхіо Рамос застосував абсолютно недозволений прийом...
– ...ви вважаєте, він навмисно це зробив?
– Я вважаю, що так, і що його мали покарати. І, звісно, це абсолютно зламало гру "Ліверпуля". Причому Салах грав у "Фіорентині" і пішов звідти, за що вся Флоренція його не дуже любить. (Усміхається).
– Ви кажете, що дивилися фінал з арабами. В арабській країні, напевно. Скажіть, як араби до вас, єврея, ставляться, у вас немає непорозумінь?
– Ну, ви розумієте, якщо нам не знімати труси, то всі ми однакові...
– ...до того ж ви схожі на араба...
– ...дуже! (Усміхається).
– До того ж араби схожі на євреїв.
– Вони ж семіти.
Я не впевнений, що наразі готовий до стосунків
– Я мав можливість спостерігати кількох ваших супутниць. Зараз ви самотні чи ваше серце зайняте?
– Ні, моє серце вільне... Що означає "зайняте"?
– Ну, у вас є дівчина?
– Одна? Ні. (Усміхається).
– Звучить заклично...
– Давайте не будемо, це не рекламна кампанія... Я не впевнений, що наразі готовий до стосунків, бо мені зараз дуже подобається моє життя: фільм в Індії, книга в Україні, можливо, напишу наукову статтю в Англії, а потім, може, в Америці... Я вивчаю санскрит, а потім планую попрацювати над собою в англійській мові... Я почуваюся дуже вільним.
– Мене часто запитують, коли Савік Шустер повернеться до України. Я пропоную вам відповісти на це запитання особисто.
– По-перше, я хочу приїхати у вересні і вже поїздити країною, обговорити мою книгу. Дати людям можливість її прочитати і зробити такий тур. Зрозуміти, прийнятна ідея чи ні, що потрібно змінити, почути, що говорять люди. Це по-перше. Тож в Україні я все одно буду. А проект... Коли будуть умови для гарного громадянського суспільного проекту. Я не хочу боротися з владою і з олігархами: набридло витрачати життя на дурниці...
– ...я вас розумію...
– ...набагато цікавіше займатися чимось іншим.
– Ви знаєте, я дуже вдячний вам за інтерв'ю. У вас руки не тремтять?
– Здається, ні. Вегетативна система заспокоїлася. (Усміхається).
– У мене останнє запитання. Одного разу в мене на дні народження ви а капела приголомшливо заспівали пісню італійських партизан Bella ciao. Оскільки ми фінішуємо, оскільки руки у вас уже не тремтять, мені здається, закінчимо красиво – заспівайте пару куплетів пісні італійських партизан, адже в моєму розумінні ви зараз – італійський партизан...
– ...(сміється) Дімо, коли ця ідея вам спала на думку? Зараз?
– Щойно.
– Усі люди, які мене знають, скажуть: "Як ти набрид зі своїми партизанами!", бо тільки що – одразу ця пісня. (Співає):
Una mattina mi son svegliato,
O bella, ciao! Bella, ciao! Bella, ciao, ciao, ciao!
Una mattina mi son svegliato
Ed ho trovato l invasor.
O partigiano, portami via,
O bella, ciao! Bella, ciao! Bella, ciao, ciao, ciao!
O partigiano, portami via...
Усе!
– "І на світанку повернуся із загоном", так? Повертайтеся, Савіку! Спасибі!
– І вам спасибі!
Записала Анна ШЕСТАК