Син Дмитра Гнатюка: Мені казали, що батько хотів, аби я став артистом, але особисто від нього я такого не чув. Він дав мені повну свободу
29 квітня виповнюється рік із дня смерті легендарного оперного співака Дмитра Гнатюка. Напередодні цієї дати син артиста, Андрій Гнатюк, зустрівся з журналістом видання "ГОРДОН", поділився спогадами про батьків і показав цінні фотографії із сімейного архіву, які раніше не публікували.
Видатний український оперний співак Дмитро Гнатюк запам'ятався багатьом як виконавець хітів 1960-х "Два кольори" та "Як тебе не любити, Києве мій!". За своє довге життя він записав понад 15 платівок і шість компакт-дисків, дав безліч концертів як співак, поставив понад 20 вистав як режисер. Працював головним режисером Національної опери, викладав у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського та Київській консерваторії, був депутатом Верховної Ради СРСР і Верховної Ради України. Це, без сумніву, легендарна особистість в історії української держави.
Рік тому, 29 квітня, Гнатюка не стало. Його дружина Галина не витримала гіркоти втрати й померла через 40 днів після похорону чоловіка. У квартирі, де вони прожили разом 50 років, практично нічого не змінилося, навіть пальта висять на вішалці в коридорі так, наче господарі вийшли й ось-ось повернуться. У цій квартирі син артиста, Андрій Гнатюк, зустрівся з кореспондентом видання "ГОРДОН", аби показати рідкісні книжки, документи та фотографії із сімейного архіву та поділитися спогадами про своїх батьків.
Коли я почув слова "викинули архів", мене мало грець не побив: я побоявся, що з квартири винесли щось особливе. Виявилося, нічого серйозного не втратили
– У день народження Дмитра Гнатюка, 28 березня, на кладовищі встановили йому пам'ятник. Кажуть, це робота відомого скульптора?
– Цей бюст із гіпсу наприкінці 1950-х років виготовив український майстер Михайло Лисенко, коли батько був уже досить відомим. Після смерті автора його родичі передали бюст батькові. Потім Дмитро Михайлович замовив його виливок із бронзи. Гіпсова робота зберігалася у квартирі батьків, а її бронзова копія – в гаражі. Батько доручив нам поставити бронзовий бюст на його могилі.
Я, звичайно, відчитав його за ініціативу, проте, очевидно, він не хотів зайвих турбот для сім'ї. До речі, його батько теж сам собі робив пам'ятник. І, я так розумію, це досить поширене явище в артистичному середовищі. Наприклад, актриса Валерія Заклунна задовго до власної смерті встановила собі пам'ятник на кладовищі. Коли ж померла, відкрили плиту, поховали її та нанесли дату смерті.
Батько любив мистецтво, збирав картини, милувався ними, йому часто дарували живопис і пластику. Дещо із своєї колекції він продав і на виручені гроші замовив ще кілька невеликих бюстів із скульптури Валентина Зноби. Він не хотів просити державу, не хотів комусь бути зобов'язаним, тому вирішив усе зробити самостійно.
Один із цих бюстів ми вже надіслали до села Мамаївців Чернівецької області. Батько там народився й виріс. У місцевій школі кілька років тому відкрили музей його імені. Сам Дмитро Михайлович любив це місце та хотів підтримати музей. Тому ми передали туди багато особистих речей: годинників, книжок, записів, буклетів, афіш, фотографій.
– А що сталося з архівом вашого батька, що за документи знайшли серед сміття й передали журналісту Вахтангу Кіпіані?
– Запевняю, архіви Дмитра Гнатюка цілі. Я хочу, щоб ці розмови припинилися. Більшу частину бібліотеки батька, яка стосувалася музики, ми передали київській консерваторії. Це рідкісні видання, які можуть бути корисними молодим людям, – усього приблизно сто книжок.
До нас також приїжджали з Публічної бібліотеки імені Лесі Українки. Їй передали повні зібрання творів Івана Франка, Антона Чехова, Чарльза Діккенса, Ромена Ролана, Костянтина Станіславського, Миколи Лєскова, Віктора Гюго, Миколи Гоголя, Оноре де Бальзака та інші.
Безліч документів віддали до Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України. Його співробітники двічі приїжджали по матеріали, оскільки не змогли відразу забрати все, що хотіли. Як мені сказали працівники музею, систематизація архіву, сортування та оформлення займуть не менше як два роки. У цілому вони зібрали приблизно три тисячі документів. До музеїв та архівів ми передали понад 20 кг різноманітних афіш. І багато чого в нас залишилося – можете самі подивитися.
Те, що привезли Кіпіані – не архів. Було кілька старих, укритих пилом картонних коробок на балконі, про які всі забули. Перед смертю мама мені показала, де лежать важливі документи, фотографії, листи. Вона в тата була як секретар і зберігала пов'язані з творчістю батька матеріали.
Галина Макарівна не встигла систематизувати й підписати всі фотографії, тільки найважливіші, на яких батько зображений в молоді роки, в театрі, з колегами, ретельно підписала. Вона ніколи не казала, що на балконі у старих ящиках є щось цінне. Тому навіть і думки не виникло їх переглянути. Насправді там були якісь вітальні листівки, листи, афіші та дублі старих фотографій. Я з дитинства захоплювався фотографією, і вдома була маса поганих старих знімків, які я сам робив.
Коли я почув слова "викинули архів", мене мало грець не побив: я побоявся, що з квартири винесли щось особливе. Я потім до Кіпіані прийшов, подивився на знахідку – виявилося, нічого серйозного не втратили. Він же був переконаний, що ми навмисне все викинули. Я запросив його подивитися на реальний батьківський архів, але він так і не приїхав.
Звичайно, моя вина є в тому, що частину фотографій викинули. Треба було переглянути кожну коробку, а я доручив прибирання стороннім людям – ось і результат.
Може, з мене вийшов би непоганий актор. Але я не публічна людина, мені не до вподоби зайва увага. А батькові подобалося, коли навколо нього збиралося багато людей
– А є те, що ви захотіли залишити виключно для себе?
– Особисті речі. Дуже важко розлучатися з тим, до чого торкався батько. Ми нічого не переставляємо в його кабінеті. Усе залишилося на тому ж місці, що і за його життя.
Дмитро Михайлович дуже любив твори Тараса Шевченка й зібрав невелику колекцію книжок "Кобзаря", виданих у різний час. Є старі видання, кишенькові, історичні й більш сучасні. Друзі та знайомі батька знали про таку його пристрасть і часто дарували збірки. Наприклад, у нас зберігається "Кобзар" із дарчим підписом письменника Олеся Гончара.
Мені ж особливо дорогі годинники, які отримав від нього в подарунок, коли закінчив четвертий клас. Вони досі в мене зберігаються. Це знак його визнання. Батько був вимогливим. Любив, аби все було не просто добре, а ідеально. Його похвали були рідкістю. І якщо він хвалив – отже, справу й насправді зробив гідно.
Батько взагалі дуже чуйно відгукувався на мої захоплення. Коли помітив, що я цікавлюся фотографією, подарував мені перший фотоапарат "Любитель", потім – "Київ". Я сам проявляв плівки, друкував знімки, тому в будинку зібралося багато фотографій, не завжди вдалих. Мені подобався сам процес роботи з плівкою, проявлення та друку. Я перейшов на "цифру" лише років десять тому, проте все одно для мене плівкові фотоапарати залишаються найчудовішими.
Ще пам'ятаю, коли у школі почалися заняття з праці, я загорівся рукоділлям. Удома займатися було неможливо – потрібні інструменти, а в нас нічого. І я сказав батькові: "Добре, якби в нас з'явилися інструменти". Він зацікавився й запитав: "Що ти з ними робитимеш". Я відповів, що збираюся майструвати. Батько нічого більше не сказав, а потім подарував мені розкішний набір. Я був неймовірно щасливий! Найбільша радість від цих батькових подарунків – годинники та інструменти.
– Чи не намагався Дмитро Михайлович захопити вас музикою, чи не казав, як багато сучасних батьків: "Сину, послухай, я старший і знаюся на житті, роби так"?
– Часто батьки ламають дітей. Але мій тато жодного разу так не сказав, жодного разу не дорікнув за мій вибір. Він дуже шанобливо ставився до мене, давав повну свободу. Я пішов маминим шляхом, став філологом, захистив кандидатську дисертацію, всього досяг своєю працею і роблю те, що мені справді подобається. Може, з мене вийшов би непоганий актор. Але я не публічна людина, мені не до вподоби зайва увага. А батькові подобалося, коли навколо нього збиралося багато людей.
Мені говорили, він хотів, аби я теж пішов до театру, став музикантом або артистом (я навчався в музичній школі й непогано співав), але від нього особисто я таких пропозицій не чув. І дуже вдячний батькові, що він не тиснув на мене.
Якось батько розповів про своє дитинство. Під час війни їхню сім'ю перепровадили за Урал, і він працював біля мартена на сталеливарному заводі. Тато розповідав, що дисципліна тоді була дуже суворою. Якщо трохи спізнився на роботу, можна було у в'язниці за саботаж опинитися. Він тоді займався художньою самодіяльністю. І хотів навіть залишитися там після війни, проте його керівник сказав: "Їдь, Дімо, тобі треба вчитися співати". Так батько повернувся до України. Розповідь, як він був сталеваром, мене настільки вразила, що на літніх канікулах у селі я вирішив зробити мініатюрну мартенівську піч. Пічка, звичайно, вийшла, проте, крім свинцю, мені в ній нічого розплавити не вдалося.
Узагалі, я виріс у селі, всі канікули проводив у маминої рідні в Черкаській області. Батьки розуміли, що дитині потрібна така розумна свобода. Одного разу, коли я став старшим, батько запропонував відвезти мене на море, тому що тоді всі стали виряджати своїх дітей на оздоровлення до Криму. На моє заперечення сказав: "Уже треба й на море поїхати". І вирядив мене до піонерського табору в Євпаторії. Проте поїздка виявилася невдалою. Море я бачив усього кілька разів – у таборі оголосили карантин, тому що хтось із дітей захворів на краснуху. І ми там майже місяць просиділи в ізоляції.
Тоді ще паровози ходили до Києва. Дорога абсолютно не сподобалася, ще й від кіптяви мені в око щось потрапило. Приїхав я дуже незадоволеним. Мене зустрічали батьки на вокзалі й одразу відвезли до поліклініки промивати очі. Більше я до моря не їздив.
– А на батьківщині батька ви бували?
– Звичайно. Щоправда, вперше я з Дмитром Михайловичем вирушив до Чернівців, коли вже був підлітком. Ми полетіли на літаку. Я з татовими батьками й раніше спілкувався – вони до нас у Київ приїжджали, але тоді сам уперше побував у бабусиному й дідусевому будинку. Батько провів мене до всіх місць, де пройшло його дитинство: показав річку Прут, луг, де пас овечок. Бабуся пригощала мене буковинськими стравами. Мені запам'яталося, як під вечір у будинку зібралися односельці та стали розпитувати батька, що відбувається в Києві, як він працює. Батько почав розповідати, що співає. А йому у відповідь: "Ми всі співаємо, а що ти робиш?" Він знову повторив: "Так я співаю!" Вони: “Та ми всі тут співаємо, вміємо й любимо співати, а ти де працюєш?" І татові довелося пояснювати, що є така професія – артист і що він працює в театрі. Не знаю, чи переконав він односельців, але сперечалися довго.
– Цікаво, якою мовою бесідували у вас удома?
– Завжди розмовляли українською. Проте батьки й російською добре володіли. Тато щиро шкодував, що не вивчив іноземної. Особливо засмучувався, коли їздив на гастролі за кордон і доводилося користуватися послугами перекладачів. Щоправда, він непогано знав румунську, а хотів вивчити англійську, проте не мав на це вільного часу.
Він багато працював і у студії, і в театрі. Робота стала основним його захопленням. А друге захоплення – садівництво. Батьки останні 20 років улітку їздили тільки до села. У них був будинок за 150 км від Києва. Мама займалася городом, а батько висадив безліч дерев – яблунь, груш, слив...
Цікава вийшла ситуація. Було п'ять яблунь, дві з яких не давали плодів. Тоді батько запропонував: "Зрубаю-но я їх, посадимо інші дерева". Мама попросила не поспішати й пішла до дерев. Що вона їм казала – не знаю, проте наступного року яблуні вродили добре. Кажуть, хтось у селі її навчив шепотіти деревам.
Коли вже не було жодних зустрічей, батьки всі дні проводили разом, сиділи та згадували своє життя, події, які відбувалися, людей, яких зустрічали. І їм не було нудно
– Які стосунки у вас із батьками?
– Хочете вірте, хочете ні, ми з ними ніколи не сварилися. Коли я одружився, перші чотири роки жили всі разом в одній квартирі й жодного разу не поскандалили. Я взагалі за все своє життя не чув, аби батьки сварилися. Було бурчання, невдоволення, але сварок – ніколи.
Між батьками склалися дуже теплі стосунки. Мама в усьому допомагала батькові, не могла допустити, щоб він не поїв або не відпочив і пішов на виставу. Вона сама багато працювала в інституті мовознавства, та водночас усьому встигала приділяти увагу, відповідала на його кореспонденцію, по суті, виконувала роботу особистого секретаря. І я можу сказати, що якби не мама, батькові було б дуже непросто самому давати всьому раду. Вона зробила його життя комфортним.
Щоранку тато запитував: "Що ми сьогодні робитимемо?". Розпорядок дня встановлювала мама, записувала, які зустрічі мають бути, кому зателефонувати, куди сходити. Цікаво, що коли вже не було жодних зустрічей, батьки всі дні проводили разом, сиділи та згадували своє життя, події, які відбувалися, людей, яких зустрічали. І їм не було нудно. Ці спогади, розмови допомагали їм жити, як зізнавалася мама.
Незадовго до своєї смерті вона розповіла, як одного разу батько спробував мене виховати. Дмитро Михайлович узагалі не терпів шуму вдома. У нього було напружене творче життя. Очевидно, він так стомлювався, що йому потрібна була тиша. Батько вранці йшов на репетиції, а ввечері – на вистави. Удень він приходив додому пообідати й відпочити. І, мабуть, вирішив подрімати перед виставою. Мені тоді і трьох років не було. Я до нього чіплявся, мовляв, пограймо. Він: "Потім, хочу відпочити". Я за якийсь час знову до нього, а він знову попросив залишити у спокої. Тоді я заліз на ліжко й почав руками розплющувати йому очі. Батько розлютився, підвівся, дав ляпаса й поставив у куток. Я, звичайно ж, розплакався. І батько теж розплакався. На тому моє виховання закінчилося назавжди.
– Так багато спогадів! Чи не хочете написати книжку про своїх батьків?
– Звичайно, це заманливо, проте, зізнатися, я навіть не думав про це. Не знаю, чи буде це цікаво іншим. Та й самому треба дозріти для такої справи. Дуже мало часу пройшло, ще свіжий біль. Може, й напишу...