Солошенко: Я прожив цікаве насичене життя. Нема на що скаржитися
4 квітня помер колишній політичний в'язень Росії, екс-директор полтавського військового заводу "Знамя" Юрій Солошенко. "ГОРДОН" публікує інтерв'ю, записане з ним у серпні 2016 року, через два місяці після звільнення і повернення до України. Солошенко розповів, чому вважає Росію великим ГУЛАГом, як там фабрикують справи проти українців, хто здатний допомогти у звільненні заручників і в яких умовах перебувають ув'язнені в російських в'язницях.
Колишній директор полтавського військового заводу "Знамя" Юрій Солошенко майже два роки провів у російській в'язниці. Він разом з іще одним в'язнем, Геннадієм Афанасьєвим, повернувся до України в середині червня 2016 року за домовленістю про обмін полоненими між президентами України та Росії.
"У цьому місяці в мене дві дати: 5 серпня – рівно два роки, як я потрапив у лапи ФСБ, а 14 серпня – рівно два місяці, як повернувся додому", – розповів Солошенко в інтерв'ю кореспонденту видання "ГОРДОН" у серпні 2016 року.
Солошенко 40 років пропрацював на полтавському заводі "Знамя" (де випускали деталі та агрегати для космічних апаратів і ракетних установок), у 1999 році став його директором. Протягом останніх років підприємство співпрацювало виключно з міністерством оборони Росії. Тому керівник часто бував у сусідній країні, брав участь у закритих заходах і відвідував підприємства оборонної промисловості РФ, оскільки мав допуск до військових секретів.
У 2010 році за бажанням нового керівництва завод "Знамя" припинив існування, а Солошенко вийшов на пенсію. До нього час від часу по допомогу зверталися представники українських оборонних компаній, оскільки він мав ділові та дружні зв'язки в Росії. Одне з таких прохань стало причиною поїздки Солошенка до Москви в середині 2014 року, під час якої його затримали співробітники спецслужб.
У колонії по телевізору побачив репортаж про Савченко. До кадру потрапили люди біля будівлі суду. Хтось із них тримав банер "Солошенку – свободу". І я зрозумів: мною теж опікуються
– Як проходить процес вашої адаптації до нормального життя?
– Просто насолоджуюся свободою і рідним повітрям. Настрій оптимістичний. Веду звичайний спосіб життя. Про жах, який витримав, майже не згадую. І вже таке відчуття, наче й не був у в'язниці. Тільки іноді замислююся про пережите і жахаюся: мене два роки не було вдома, в Україні!
Що стосується здоров'я, я не відчуваю нічого, що могло б викликати занепокоєння. Лікарі більше хвилюються, ніж я. Президент улаштував мене в серйозну клініку у столиці, де провели ретельне обстеження та призначили лікування. Вживаю препарати під контролем медиків Києва і Полтави. І я вже добре себе почуваю.
Ідеться про онкозахворювання. Пропонували операцію, але я відмовився. З огляду на мій вік, невідомо, що мене швидше вб'є – старість чи хвороба. Але я на це зараз зовсім не звертаю уваги. Живу повним життям, спілкуюся з дітьми. У мене троє чудових онуків, двоє синів, дружина. Цього року виповниться 53 роки з дня нашого весілля. Я переконався, наскільки чудова моя сім'я. Раніше, шкодячи своїм близьким, більше уваги приділяв роботі, а тепер зрозумів, що не мав рації.
– Окрім медичної допомоги, після повернення вам ще якусь підтримку надають?
– Зрідка спілкуюся з нашими правозахисниками. Від віце-спікера Верховної Ради Ірини Геращенко телефонували якось, розпитували про мої справи. Із Геною Афанасьєвим часто зідзвонюємося. Розмови з ним – найсерйозніша психологічна підтримка для мене. От і все.
– А представники українських спецслужб із вами намагалися зустрітися?
– Я й сам дивуюся: із моменту мого повернення пройшло вже два місяці, і за цей час жодного разу зі мною не говорили представники СБУ. Імовірно, мій випадок їх не дуже цікавить.
Звісно, з огляду на мій солідний вік, на мене взагалі особливо не сподіваються, а даремно. Насправді я готовий долучитися, скажімо, до боротьби за визволення українських в'язнів із російських в'язниць. Згадую себе в ув'язненні, коли постійно тільки й думав про повернення на батьківщину, і розумію – наші громадяни в російських в'язницях у такому ж психологічному стані.
У в'язниці всі думки тільки про звільнення. Я перебрав свої спогади, багато що переосмислив. Я прожив цікаве, насичене життя. Нема на що скаржитися. А ці два роки – нещастя, яке довелося витримати. Удячний усім, хто через мене переймався і докладав зусиль для мого повернення. Ви навіть не уявляєте, наскільки важливо було відчувати цю підтримку!
У колонії одного разу по телевізору побачив репортаж про Савченко. До кадру потрапили люди біля будівлі суду. Хтось із них тримав банер "Солошенку – свободу". І я зрозумів: про мене теж дбають. Важко передати, що відчув, коли 25 травня в газеті прочитав слова Петра Порошенка: "Сьогодні можу говорити, що після Савченко в Україну повернуться Солошенко та Афанасьєв". До останнього моменту не міг у це повірити. Адже російський президент увесь час зберігав мовчання. Упевненості бути не могло. Володимир Путін – страшна людина. Він КГБіст, а тому в будь-який момент міг передумати.
– Савченко оголосила голодування і пікетувала Адміністрацію Президента, щоб змусити Петра Порошенка рішучіше діяти для звільнення наших військовополонених. Ви б до неї приєдналися?
– Президента є за що лаяти, але на місці Савченко я би почекав із критикою. Уявляю, чого коштувало Порошенку говорити, скажімо, про мене з Путіним. Із ним мало хто хоче спілкуватися. Росія вже й так один великий ГУЛАГ. А Путін ще й перетворив країну на вигнанця. Якби не дипломатичний протокол, йому б зовсім руки ніхто не подав.
Особисто я вдячний усім, хто боровся за мене, – і президенту, й Ірині Геращенко, і Вікторові Медведчуку (кум Путіна і голова партії "Український вибір" входить до гуманітарної підгрупи тристоронньої контактної групи щодо врегулювання воєнного конфлікту на Донбасі та займається обміном полоненими. – "ГОРДОН"), і нашому консулу Геннадієві Брескаленку. Треба розуміти, що обмін – це не так просто і не так швидко, як хотілося б. Мені здається, Савченко трохи поспішає. Ці акції, найімовірніше, можуть перешкодити визволенню полонених.
У ФСБ мені прямо сказали, що всі прізвища (кого затримати, кого помилувати і відпустити) Путін затверджує особисто. Тому, я вважаю, протест у Києві не матиме результату.
– І як, по-вашому, діяти, якщо прискорити визволення заручників здатний тільки російський президент?
– Путін тільки бундючиться, що санкції не дістають Росію, а, навпаки, сприяють розвитку власного виробництва. У реальності це серйозний удар по його самолюбству й економіці країни. Тому санкції треба посилювати. Треба також стимулювати громадську думку (як в Україні, так і за її межами), тиснути на міжнародні організації, змушувати їх постійно вимагати звільнення українських в'язнів. Їхня доля залежить винятково від примхи російського президента Путіна. І наше з вами завдання – щодня нагадувати про українців, яких тримають у російських тюрмах і підвалах окупованого Донбасу.
Мене дуже насторожує, що в Україні дедалі менше говорять про Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Олексія Чирнія та інших в'язнів Кремля. Не можна припиняти розмови про них. Коли ми самі будемо постійно нагадувати про обов'язок домагатися їх звільнення, закордонні організації та політики не зможуть вдавати, що проблем немає.
Із власного досвіду знаю: люди сидять безневинно. Вони чекають на звільнення. Сенцова нещодавно перевели в колонію в Якутію. Я добу проїхав у вагоні, який вони називають "Столипін", і запам'ятав цей жах на все життя. А його везли в такому вагоні днів 10. Не уявляю, як це пережити.
Сподіватися на милість росіян не варто. Там рідко застосовують умовно-дострокове звільнення. За законом можна звернутися після половини строку. А в реальності є негласна вказівка судам: відпускати не раніше ніж за два роки до закінчення строку ув'язнення.
До мене прийшов начальник тюрми і сказав: "Юрію Даниловичу, не вмирайте, будь ласка. Мене нещодавно призначили. Міжнародний скандал мені ні до чого"
– Ви говорите, почуваєтеся так, немов і не було двох років тюремного ув'язнення. Але, напевно, своє звільнення запам'ятали в деталях. Що відчули в той момент?
– Я весь час чекав на день, коли вийду на волю. Розумів: шість років не витримаю. Не тільки за станом здоров'я, але й за віком. Ніколи не допускав думки, що доведеться провести у в'язниці весь строк. У СІЗО і колонії найбільше дошкуляла безвихідь. Але, знаєте, не було якогось торжества з нагоди визволення і всіх інших емоцій, які повинні бути в урятованої людини. Я просто видихнув, відчув неймовірну втому і спустошеність, хоча навколо мене вже були наші.
Про обмін я точно знав – адже не дарма мене 2 травня привезли з колонії назад до "Лефортово". 10 червня мені стало зле. Спочатку місцеві медики наді мною чаклували, потім "швидку" викликали, а потім до мене прийшов начальник тюрми і сказав: "Юрію Даниловичу, не вмирайте, будь ласка. Мене нещодавно призначили. Міжнародний скандал мені ні до чого".
А вже 14 червня вранці мене попросили "з речами на вихід". "Усе, тепер ти поїдеш додому", – сказав мій сусід (до речі, він доктор юридичних наук, громадянин Ізраїлю і РФ, який жив у Канаді. А сидів за "обіцянку сприяння в отриманні хабара" – тільки вдумайтеся у формулювання). Мене відвели до кабінету начальника СІЗО Ромашина. Там я побачив чотирьох чоловіків і Медведчука. Я одразу його впізнав. Він підійшов і привітався, потиснув руку. Ромашин зачитав цинічний указ президента Путіна, як той, керуючись принципами гуманізму, мене звільнив. Я не втримався і запитав, якими принципами керувався президент Путін, коли мене затримували? Ці слова пропустили повз вуха й уточнили, чи немає у мене претензії до утримання. Я сказав: "Претензій до утримання немає, до затримання – є".
Після цього в супроводі Медведчука вийшов із СІЗО. Я знав, що в "Лефортово" також сидів Афанасьєв, і занепокоївся, побачивши, що його поблизу немає. Запитав, де ж іще один полонений? Потім ми побачили, як від дверей в'язниці йде молодий хлопець, і Медведчук сказав йому: "Солошенко без тебе їхати додому відмовляється". Ми з Афанасьєвим сіли в машину, там і познайомилися.
– Медведчук їхав із вами в одному автомобілі?
– Із нами був співробітник СІЗО. Медведчук поїхав у іншій машині.
– Журналіст Павло Канигін написав, в аеропорту, коли ви прямували до українського літака, ви запитали "Це всі наші?", і Медведчук сказав: "Це всі ваші". Так і було?
– Пам'ятаю, що запитував, але коли побачив український літак, його вже не слухав.
– Ви встигли ще про щось поговорити?
– Ми практично не спілкувалися. Медведчук був стриманим і небагатослівним. Тільки коли ми вийшли з кабінету начальника в'язниці, на запитання, чи полетить він із нами, відповів, що в літаку на мене чекають Ірина Геращенко та Святослав Цеголко (прес-секретар президента Петра Порошенка. – "ГОРДОН"), із ними я й полечу, а він вирушить до Києва ввечері.
– У Києві на брифінгу ви мали ошелешений вигляд. Засмутилися, що поруч не виявилося ваших рідних?
– Звісно, мені хотілося одразу обійняти дітей і дружину. Але я розумів, що всю операцію з обміну тримали в таємниці. Тільки в літаку Геращенко зателефонувала моїй дружині, повідомила про звільнення і попросила поки нікому про це не розповідати. Тож рідні просто не встигли доїхати з Полтави до Києва.
Із синами та онуками я зустрівся наступного дня. Чекав на них, хвилювався, кілька разів виходив на ґанок, вдивлявся в обличчя відвідувачів. І коли вкотре спускався в хол, побачив своїх синів і онуків, які приміряли бахіли. Ми довго стояли обнявшись, багато розмовляли – це було дуже зворушливо. А з дружиною ми побачилися після того, як мене виписали з лікарні і я повернувся до Полтави. Вона, як і належить жінці, зустріла мене докором: "Я ж тобі казала: не їдь до Москви!" Для неї все, що трапилося, стало серйозним ударом. Здоров'я похитнулося. Нам уже 73 роки. У такому віці все не просто.
Чесно кажучи, думав спочатку, затримують не мене, а я просто випадково під роздачу потрапив. Зараз у всьому розберуться і мене відпустять
– Як у самий розпал збройного протистояння на сході України ви опинилися у столиці країни-агресора?
– З упевненістю заявляю: мою справу готували задовго до мого візиту до Москви в кабінетах ФСБ. Слідчий просто виконував одержані зверху доручення, про що сам неодноразово мені говорив.
Історія почалася ще у 2013 році, коли наші зовнішньоторговельні організації домовилися з РФ про закупівлю п'яти магнітронів для зенітно-ракетних комплексів "Бук". Поки виділяли гроші, настав 2014 рік і ціни різко зросли. Тоді мене неофіційно попросили провести переговори з директором саратовського підприємства, щоб він знайшов можливість відпустити нам вироби за ціною минулого року. Я зателефонував і попросив. Він відмовився, мовляв, сильно завантажений, і порекомендував звернутися до інших постачальників. Це такі фірми, які створювали в Росії навмисно для проведення комерційних операцій у сфері озброєння. За якийсь час мені зателефонував представник однієї з таких фірм, полковник запасу Костянтин Колегов, і повідомив, що у нього є цікаві вироби.
11 червня 2014 року на прохання українських замовників я поїхав подивитися на магнітрони, щоб переконатися в їхній справності. Обмовлюся відразу: це не таємна технологія. Коли я приїхав в офіс, мені запропонували замість магнітронів клістрон. А ось його використовують у таємній системі С-300, росіяни приховують частоту, на якій він працює, щоб ніхто не міг розробити ефективні засоби придушення, але цю технологію давно опанували, і клістрони випускають на київському заводі "Генератор". Просто в руки сунули: "Ну візьми, він списаний, дуже гарний. Тобі буде сприятливо для бізнесу". А я сказав, що він і задарма не потрібний, оскільки є потреба в магнітронах. Я відчував, що щось нечисто, тому попросив підтвердити для початку якість товару і поїхав (потім слідчий розповів, якби я тоді погодився, то мене саме того дня і заарештували б).
За якийсь час знову почав телефонувати Колегов, мовляв, перевірку провів, можна забирати. щоправда, ще за це рахунок у розмірі $6 тис. виставив. Я відмовився, мовляв, грошей немає, уже зовсім ці вироби не потрібні. Тоді він припинив наполягати. А за якийсь час знову зв'язався зі мною. Написав листа: "Ми виявили в неліквідах 11 ламп біжної хвилі (застосовують для посилення сигналу в зенітному ракетному комплексі "Оса". – "ГОРДОН"), випущених заводом "Знамя". Але не впевнені в якості. Ти, як фахівець, приїдь, подивися, підтвердь їхню справність. Ми оплатимо дорогу". Я їхати, зізнатися, не хотів. У мене вже були квитки зовсім в інший бік: збирався везти дружину на лікування. Але таки умовили мене з'їздити на один день до Москви.
– Ви ж така досвідчена людина, стільки років пропрацювали на оборонному підприємстві. Як могли піддатися на вмовляння? Невже навіть думки не виникло, що не дарма вас так наполегливо кличуть?
– Більше скажу. Такі були сигнали: "Треба тікати!", а я не міг допустити думки, що мене підставлять. У Бєлгороді пройшов паспортний контроль. Приктордонниця повернулася і знову попросила мій паспорт, вийшла з купе, і я чув, як диктувала комусь по рації мої дані. Я зрозумів, що мене ведуть, але не врахував, що Україна з Росією у стані війни.
Я їхав зовсім без речей. Думав: "У мене в кишені зворотний квиток і всього 3 тис. руб. Ну що мені можуть висунути?" Уже коли сидів у "Лефортово", тисячу разів пошкодував про свою легковажність. Зрозумійте, я цього Колегова дуже давно знаю. Коли був директором заводу, багато разів із ним зустрічався, ми довго співпрацювали, кілька разів був у нього вдома. Тому не припускав, що він здатний так віроломно зі мною вчинити.
На вокзалі мене зустрів полковник у запасі Борис Дем'янов. Він відрекомендувався другом Колегова і здивувався, що я приїхав із порожніми руками, почав тиснути на мене. Казав, на перевірку магнітронів, які ми раніше замовляли, а потім передумали брати, вони витратили свої гроші, а я їх підвів. Тоді я зателефонував українським замовникам, вони сказали "розраховуйся". Оскільки в мене грошей не було, зв'язався зі своїм другом і попросив у борг. Той передав мені ці $6 тис., які потім стали доказом. Ніби як я заплатив гроші за таємні документи.
Уже потім на суді Колегов відкрито заявив, що вирішив посадити мене, оскільки між нашими країнами війна, а я міг становити небезпеку для Російської Федерації. І щоб нейтралізувати мене, написав заяву у ФСБ. Обвинувачення будували виключно на його свідченнях. Скільки я не просив слідчого провести перехресний допит, або на поліграфі, мені відмовляли.
"Таємні" матеріали, придбання яких мені інкримінували, насправді давно є в Україні. На заводі "Знамя", яким я керував, виготовляли вироби для таких систем радіоелектронного озброєння, тільки іншого класу. Наш завод із 1999 року працював за прямими угодами з міноборони РФ і був колективним членом концерну "Микроволна". Ми постійно брали участь у їхніх заходах, зокрема таємних. У мене навіть був доступ першого рівня.
– Пам'ятаєте, як проходило затримання?
– Усе було чітко зрежисовано за правилами детективного жанру. До офісу Колегова зайшли люди в камуфляжі зі зброєю: "Усім залишатися на місцях, ФСБ. Обличчям до стіни". Підійшов підполковник, мене вдарив по ногах, щоб я їх ширше плечей розставив. Багато було спеців. І лікар одразу увійшов, мені серцевих крапель накрапав.
Тоді ж у мене забрали обидва мої телефони. Потім поклали в пакет і спробували мені віддати: "Заберіть ваші телефони". Дивлюся, а там якісь папери. Я кинув пакет назад, сказав: "Це не моє".
Чесно кажучи, думав спочатку, затримують не мене, а Колегова (мало що він міг накрутити), а я просто випадково під роздачу потрапив. Зараз у всьому розберуться і мене відпустять. Тому особливо не хвилювався. Мене привезли спочатку у слідче управління, потім до суду. Я судді сказав, що висунуті обвинувачення абсурдні. Немає жодної необхідності купувати документи, оскільки вони давно є в Україні. На що суддя відповів: "Ідеться не про те, винні ви чи ні, а тільки про вибір запобіжного заходу, поки будуть розбиратися, наскільки ви винні". І присудив два місяці тримання під вартою.
Але я все ще не вірив, що мене засудять. Думав, ось за ці два місяці розберуться, і я повернуся додому.
Слідчий мене на хабар провокував. Я не повівся, віджартувався, що Мосміськсуд бере хабарі, порівнянні з бюджетом Полтавської області
– Інші в'язні казали, що під час слідства до них застосовували силу, катували. А на вас тиснули?
– На щастя, не катували. Але психологічний тиск був серйозним. До мене (як я потім дізнався) консула не пускали, а слідчий говорив: "Навіть бананові республіки про своїх ув'язнених турбуються, а ваша Україна відмовилася від вас, ви нікому не потрібні".
Адвоката мене позбавили. А слідчий, Сергій Мікруков, відверто говорив: "Я – ваш найкращий адвокат". До речі, коли він узявся за мою справу, був майором, а потім, ще до закінчення слідства, здобув звання підполковника. Заслужив.
Мені пропонували російське громадянство. Обіцяли після цього змінити статус обвинуваченого на свідка, допомогти сім'ї переїхати до Росії та облаштуватися на новому місці. На що я відповів: "Відпустіть мене краще додому. Поїду особисто збирати речі і рідних до вас на постійне місце проживання".
Тоді ж слідчий мене на хабар провокував. Говорив: "Із заступником голови Московського міськсуду домовлено дати вам умовне покарання. Але не завадило б ще підкріпити це певною сумою. Хотів би знати ваші можливості". Я не повівся, віджартувався, що Мосміськсуд бере хабарі, які можна порівняти з бюджетом Полтавської області України.
– Батько в'язня Валентина Виговського розповідав, як адвокат постійно наполягав, щоб він зі старшим сином до Москви приїхав. А ваших родичів не турбували?
– І таке було. Вони хотіли сина Олександра виманити. Слідчий постійно вимагав, щоб він приїхав на допит. І я через наївність покликав Сашу. Добре, що слідчий того ж дня поїхав у відрядження, а то б ще й сина заарештували. Я потім зрозумів, вони хотіли його "закрити" і через нього тиснути на мене далі.
– А хіба українські спецслужби не працювали з вашими близькими, не консультували їх?
– Ніхто ніякої допомоги не надавав. Лише друзі сім'ї гроші перераховували (зараз повертаю усе назад). Та ще той чоловік, який від імені держструктур просив узяти участь у закупівлі магнітронів, сильно допомагав. Домагався включення мене в обмінні списки, і, напевно, завдяки цьому я зараз в Україні.
– Якісь слідчі дії з вами в Москві проводили, окрім допитів?
– У реальності я 10 місяців сидів у камері. Жодних слідчих дій не проводили взагалі. Коли строк, відведений на слідство, минув, слідчий сказав: "Якщо ви не визнаєте провини, я продовжу слідство ще на півроку, за цей час доберу кілька нових статей, і будете сидіти по максимуму. А це 20 років".
Мені пообіцяли тримання під домашнім арештом. Навіть з'їздили до мого друга в Підмосков'я, привезли від нього розписку, що він готовий мене прийняти і забезпечити умови утримання. Я понад рік провів у повній ізоляції і наївно погодився підписати цей папір про визнання провини. Але переведення під домашній арешт так і не відбулося. Причина формальна – відсутність реєстрації у РФ. Після цього я втратив усяку надію на звільнення.
Я ще думав, що здобуті у такий спосіб свідчення в суді не приймуть. Адже зізнання має бути підтверджене доказами, а їх у природі не існувало.
Цікава деталь: у справі був висновок управління контррозвідки ФСБ, що "таємні технології", які я нібито купував, – клістрони – за програмою імпортозаміщення опановано в Україні. Навіть написали там, скільки коштів виділили на опанування. Однак мене обвинуватили в посяганні на безпеку РФ.
Коли я почав обґрунтовувати абсурдність обвинувачень, суддя із зацікавленням слухав, схвально кивав головою. А в ув'язненні написав, що всі мої доводи суд прийняв "критично", тобто не взяв до уваги. Держобвинувач попросив 10 років суворого режиму. Суд урахував моє минуле і зробив поблажливість – дав шість років, що для мого віку рівнозначне довічному строку.
За весь процес прокурор жодного разу не подивилася мені в очі. Хоча я до неї звертався. Там, до речі, у всіх очі бігають
– Судовий розгляд був закритим. Розкажіть, як проходили слухання, хто вас судив?
– Московський міськсуд, за словами слідчого, на дом моделей схожий. У мене було троє суддів – голова – чоловік і дві жінки, які жодного слова не вимовили на засіданнях. Генеральну прокуратуру РФ представляла жінка. Правильніше, дівчина. Але три зірки полковницькі вже носила. Навіть мої конвоїри говорили: "Не може бути в такому віці полковник. Їй же не більше ніж 30 років!" Усі дивувалися, коли вона встигла підполковником побувати?
Вона прочитала матеріали справи (їх загалом було чотири томи) і заявила, що провину повністю доведено. Говорила як по писаному. За весь процес (три судові засідання, жодне з них більше ніж дві години не тривало) жодного разу не подивилася мені в очі. Хоча я до неї звертався. Там, до речі, у всіх очі бігають.
Оскільки фактично в мене не було захисника, я, поки тривало слідство, сам написав понад 40 клопотань і заяв. Жодної відповіді не дістав. Навіть писав генпрокурору. Той відповів: "На ваші заяви вам дали відповідь". Як хочеш, так і розумій.
– Тобто ви опинилися в суді зовсім один?
– Адвокат був, але формально. На моє діло повісили гриф "таємно", тому до зали нікого не пустили, навіть українського консула. Телебачення чекало за дверима. На ходу, коли виводили із зали суду, запитання мені ставили. Мене супроводжувало аж троє конвоїрів! Боялися, що з дідом один не впорається (сміється. – "ГОРДОН").
До речі, і коли вже був у колонії, мене, закутого в наручники, возили на обстеження до міської лікарні теж у супроводі трьох конвоїрів: двоє з автоматами і один із пістолетом. Немов особливо небезпечного злочинця. Такий я був для них страшний досвідчений шпигун.
Маю сказати, що і в колонії, і в СІЗО зі мною поводилися коректно, навіть зі співчуттям. Усі вони розуміли, що я – жертва політичного замовлення
– Про умови тримання ув'язнених у Росії багато різних жахів розповідають. У яких умовах ви весь цей час жили?
– Мене одразу після арешту помістили в ізолятор "Лефортово". Перші три дні сидів у одиночці. Умови – принижують людську гідність. Достатньо лише "параші", яка стоїть просто під дверима, під оком, у яке регулярно заглядають наглядачі. А охороняють там ув'язнених як чоловіки, так і жінки. Камера маленька, приблизно два на чотири метри, розрахована на двох людей.
Харчування в "Лефортово" було кращим, ніж в інших місцях. Зрозуміло, ніяких особливих вишуканих страв не було, але цілком їстівне. На добу давали один батон. У камері є телевізор, радіо, холодильник. На прогулянці навмисно так голосно радіо врубали, щоб ув'язнені не могли спілкуватися. Раз на місяць за гроші можна було замовити засоби гігієни, чай, печиво.
Спочатку зі мною сидів хлопець, якого судили за шахрайство. Потім посадили колишнього міліціонера. Ми мало спілкувалися. У нього почав їхати дах, і я попросив про переведення. У в'язниці немає практики враховувати побажання ув’язнених, але моє прохання виконали – перевели в іншу камеру. Узагалі, співкамерники постійно змінювалися.
11 грудня 2015 року мене привезли до Нижнього Новгорода, у колонію. Спочатку помістили в лікарню СІЗО, де я провів два тижні. Потім відправили в так званий транзит (це пересильний пункт, де збирають ув'язнених, а потім розвозять по колоніях). Напередодні Нового року, 30 грудня, мені стало зле, я звернувся до лікаря, і мене одразу знову поклали в обласну тюремну лікарню на території колонії №5, у якій я потім і відбував покарання.
Там я пробув до 21 березня 2016 року. Після чого мене перевели в колонію. У казармі 80 осіб тримають. Але мене помістили в бокс для ув'язнених, які обслуговують лікарню. Там жило восьмеро осіб.
1 травня, коли я був у церкві на великодній службі, прийшли два вертухаї і сказали: "Із речами на вихід". Я зрозумів: мене повезли міняти. На прощання до мене заходив начальник колонії й говорив, що вони постаралися створити для мене найкращі умови тримання.
Потім був вагон "Столипін" і поїздка назад до Москви. Коли везли в колонію, я їхав у купе без вікон. У ньому шість полиць, а набили 12 осіб. Усі, окрім мене, палили. Замість дверей – решітка. Тільки двічі на добу виводили до туалету. Я був вражений побаченим. Запитав у охоронця: "Якщо раптом трапиться пожежа, ви відкриєте ґрати"? Він відповів, що йому простіше нас списати за актом, ніж звітувати про втікачів.
А коли везли з колонії, мене помістили в купе із трьома полицями. Я одразу попросив охоронця, щоб курців не підсаджували до мене. А він відповів: "Підселяти нікого не будемо, ви в нас віп-в'язень". Отже, уже на зворотній дорозі ставлення до мене було зовсім іншим.
– А до того, як стало відомо про ваше звільнення, як наглядачі до вас ставилися?
– Маю сказати, що і в колонії, і в СІЗО зі мною поводилися коректно, навіть зі співчуттям. Усі вони розуміли, що я – жертва політичного замовлення. Ці ФСБшники немов ланцюгові пси, – дістали команду "фас" і рвуть. Їм усе одно.
У колонії я був під захистом ув'язнених. Молоді хлопці з повагою ставилися, ніхто слова поганого не сказав. Коли почали приходити російські правозахисниці, побували уповноважений із прав людини в Нижньогородській області та начальник Федеральної служби виконання покарань, тоді навіть начальник колонії почав мене поважати, особисто в лікарні провідував. Хоча заступник начальника колонії роздратовано зауважила: "Ми не любимо, коли до нас часто ходять правозахисники". Але я ж їх не запрошував. Що з мене питати?
Незважаючи на своє сиве волосся, я досить наївна людина, як бачите. Вірю в порядність і справедливість. Точніше, вірив
– Ваші знайомі росіяни підтримували вас у якийсь спосіб, відвідували?
– Одразу після затримання мені багато хто хотів допомогти. Знайомий із Фрязина навіть прислав адвоката і написав записку: "Слухай цю людину, вона тобі допоможе. Разом розгребемо цю ситуацію". Передав мені всі необхідні речі – від предметів гігієни до спортивного костюма й капців. Але потім його залякали, він припинив виходити зі мною на зв'язок. І рекомендованого ним адвоката до мене теж не підпустили.
Після повернення до України написав усім своїм колегам із Росії електронні листи, у яких описав зраду Колегова. Жоден не відповів. Зрозуміло чому: їм, думаю, заборонено зі мною спілкуватися.
– А ви писали листи, наївно вважаючи, що вам хтось відповість?
– Але один мій друг усе-таки зателефонував після звільнення із чужого телефона. Привітав і сказав: "Ніколи не сумнівався в тобі. Знаю, що ти не шпигун. Відновлюй здоров'я, а ми якось зустрінемося на нейтральній території і все обговоримо".
Незважаючи на своє сиве волосся, я досить наївна людина, як бачите. Вірю в порядність і справедливість. Точніше, вірив. Тепер-то я навчений. Із Росії я повернувся більшим патріотом України, ніж був до арешту. Раніше я вважав, що всі люди брати, тепер переконався: зовсім не всі.
Для мене це дуже болючий, але важливий життєвий досвід. Мене ж заарештували не просто так, а щоб створити обмінний фонд. Про це свідчить і той факт, що у грудні 2014 року (я бачив сюжет по телевізору) у Москві затримували ще одного українця, який придбав ті ж вироби, що й мені пропонували, – я упізнав на картинці склад і товар. Так от ФСБ його за кілька днів відпустила додому. Мене ж навмисно "закрили". Як директор заводу я виявився для інформаційної війни більше медійною особистістю, яку можна було вигідно обміняти.