"Світла злим силам ніколи не вхопити: сонечко однаково світить, як би вони не намагалися взяти верх". Пам'яті Романа Віктюка
На спомин про видатного українського театрального режисера, народного артиста України і Росії, уродженця Львова Романа Віктюка, який пішов із життя, видання "ГОРДОН" зібрало найяскравіші цитати про війну, кохання, самотність, щастя, які Роман Григорович вимовляв у численних інтерв'ю спеціально для нашого видання.
Про вік
"Потрібно просто собі цього дня, коли перегортається аркуш твого календаря, сказати, що вік – нетактовність природи: вона, ідіотка, із легкістю його нам нав'язує і ніколи за це не просить вибачення. Хоч раз би сказала: "Прийми ці роки! Пробач, я маю тобі їх додати" – ні, тільки викрикує нові, усе більші цифри... Трагічно прискорюючись! Це як восени листя в алеї, так? Вітерець подув, і вони відразу всі разом летять, тільки тут замість листочків – роки. [...] Я природі кричу: "Ти переплутала – не на ту сторону менi цi листочки поклала!".
"Є вік земний – він обчислюється роками, прожитими в нашому матеріальному, короткочасному світі, але прийняти його – те саме що змиритися із в'язницею. Ні, я не збираюся здаватися на милість часу, який навіть не просить вибачення за свою швидкоплинність, – іншого виміру, окрім космічного, для мене немає ".
Про театр
"Від чого дістаю найбільше задоволення? Тільки коли зранку виходжу на дошки і репетирую, і розумію, що в будь-якій частині земної кулі театральні підмостки – це мій дім: іншого немає".
Про кохання
"Є тільки один-єдиний стимул – це заповідь природи людині під назвою кохання. Іншого нічого немає: ніжність і кохання – усе!".
"Кохання – рідкісна квітка на землі, і вона агонізує. Так рідко, на жаль, ідуть між людьми струми обожнювання, ніжності і любові, але поки ми з тобою розмовляємо, ці струми просто вихорово навколо нас".
Про комуністичну ідеологію
"Коли ми ще у школі навчалися, ходили до Невідомого Солдата – цей пам'ятник у кінці вулиці Леніна встановлено – і носили туди квіточки, а потім поховання розкрили... я роблю велику паузу... і виявили там... німецького офіцера. Із нього навіть форму не зняли – так і кинули, виходить, стільки років піонери присягалися у вірності німцеві – може таке бути?".
Про культуру
"Культура – це ж воля до духу, а вона все слабшає і слабшає: на відміну від масової культури, яка становить межу, дно культури, верхній ряд – точковий. Залишилося вже шалено мало тих, хто може висловитися проти більшості, тільки крапочки, і влада має це зрозуміти".
Про лайку
"Я думаю, що це царствені літери. Фонетика іноді важливіша за саме слово. У цих татарських звукосполученнях є магічне заклинання: ти можеш не знати, що те чи інше слівце означає (є й такі артисти, які ще не в курсі), але потім, коли поясниш, вони реагують уже добре, а для тих, які, може, й ображаються, я замінники придумав: "чичирка", "манюрка", "гедзалка". Їх навіть американці (а також греки, італійці) повивчали і з радістю відгукувалися. "Чичерунька", "чичерище", "манюрища", і щойно я кричав: "Манюрища!", артистка відразу розуміла, що треба манюркою працювати й іти вперед, і дихати чимось іншим".
Про цензуру
"Не знаю чому, але коли тиснули, знищували відразу – закривали, а я однаково посміхався, і вони не розуміли, як можна ось так реагувати. Тоді, щоправда, мені було зовсім мало років...".
Про дурнів
"Ти знаєш, я щасливий тим, що поки дурень ще за дверима, я вже відчуваю енергетику, яка від нього йде, і з ним не спілкуюся. Мене в цей час уже немає: повір, кажу правду".
Про самотність
"Думаю, що це найвеличніший, найнеобхідніший для творця стан".
Про страх
"Іноді я бачу сон – найстрашніший, який лише можливий. Театр. Іде спектакль. Зазвичай за внутрішньою трансляцією помреж оголошує, хто зараз виходить, кому приготуватися, коли фінальні поклони, і раптом я чую: "Віктюку, на сцену! Віктюк спізнюється... Де Віктюк?" Прискорюю кроки, поспішаю, уже біжу, а переді мною сходинки, якісь страшні коридори і... знову сходинки. Нарешті, задихаючись, виринаю з лаштунків і питаю: "Навіщо ви мене кличете? Я ж завжди на сцені".
Про війну
"Хочу жителям Донбасу сказати тільки одне: ви живете поза Богом, ви Його не чуєте. На секунду вимкніть усі телеканали, заплющте очі і побудьте в тиші. Без зла, без насильства, без убивства. У цій тиші, долучившись до Неба, можливо, у вашій душі щось відбудеться. Має відбутися, якщо ви українці. Якщо ви не громадяни України, навіть ця тиша вам не допоможе, тоді залиште Україну у спокої".
Про Україну
"Восени 2004 року, коли люди вийшли в Києві на Майдан, я якраз був у Нью-Йорку. Наприкінці вистави вийшов на сцену і сказав: "Я український режисер, вас вітає Україна!" Зал вміщував десь три або три з половиною тисячі глядачів, там були й американці, і вихідці із Союзу. Повір мені, вони встали і кричали всіма мовами: "Браво, Україно!"
"Мій театр ось-ось отримає будівлю [восени 2014-го], мене благають про Україну мовчати, але навіть своїм мовчанням я красномовний".
"Незважаючи на те, що говорять на російських телеканалах, мої артисти їдуть в Україну з відкритою душею. Нехай ми наївні, нехай ми діти, нехай ми творчі хулігани, але головне в нашій професії – любов".
Про рідний Львів
"А найголовніше – кричу: "Я хочу додому, до рiдного повiтря, до рiдної землi, до рiдного сонечка! "Тому що лише це лікує остаточно!".
Про щастя
"Щастя – це пауза між двома нещастями: попереду і позаду, а якщо ти собі кажеш: "За щастя я буду боротися, щастя має бути з кулаками, його потрібно виривати", – нічого не буде. Ти втрачаєш найкраще, що в тобі було, а коли знаєш: тут нещастя, i там нещастя – і раптом пауза і сонце...".
І ти тоді вдячний, але не кричиш: "Я стільки нервів і здоров'я витратив, але вирвав у життя щастя". Не вирвав! – сонечко само прийшло, само світить і гріє, тому, якщо йде світло, яке має бути в кожному (а ця первородне відчуття дитинства), іде все. Світла злим силам ніколи не можна вхопити: сонечко однаково світить, як би вони не намагалися взяти верх".